серед ночi

Огиднi в своєму жаховi бридкого сну, ми порпаємося тiлами в замалому для двох лiжку. Сахаємося своїх i чужих оголених рук, стегон, грудей; вiдганяємо спекотнi простирадла, навiюємо одине на одного огиду своєю вологою шкiрою, трiпотливим тiлом, нестриманим виявом жаху.
Усе в кiмнатi бачить наш ляк i, радiючи з нього, сунеться на нас сивою мовчазною навалою. Мороком клаустрофобiчної темряви, її в’язкою сутнiстю зв’язують нас речi, що не сплять. Не дають залишити замале лiжко, де волого i гаряче, але набагато безпечнiше, нiж у невидимому, i тому нiби не iснуючому просторi.
I от ми на маленькому лiжку-човнику просуваємося нiччю, що спливає часом, жахом i потом. I скоро вона, як пiсок у клепсидрi, переллється чи то у минуле, чи то у майбутнє — до того часу, як свiтло дня знову заповниться часточками темноти. I ми знов сховаємося вiд неї пiд теплими ковдрами у неспокiйних снах.

2.11.99