Людожер

– Перша любов? Була... Звичайно ж була. Білоголове таке маленьке дівчатко. Оченята наче, та що там... Їй було тоді років з п’ять. А мені – ну десь на рік більше... Сумна, жахлива ця історія. Згадувати важко, але забути ще важче. Перша любов. А перша – ніколи не забувається...

В купе нас двоє: я і мій тато. Тато сидить навпроти, стурбовано поглядає у вікно. Я кручусь, я не можу всидіти на місці. Їхати мені не хочеться: а раптом Оля повернеться, а мене не буде, я на селі, далеко звідси, аж під Курськом, у своєї бабусі. Заплющую очі...
– Іллюшо-о! – по-жайвориному тонесенько й сріблясто знадвору.
– Оля! Хапаю нишком з-під рушника на столі дві скибочки хліба. Зирк – на порозі мама. Дивиться і мовчить. Тільки головою хитає. А очі сумні, сумні.
– Ну, ма...– схиляю голову. – Ма! Вона теж хоче... Мама долонями стискає скроні, зітхає і знову мовчить. Зігнувшись у три погибелі, бо чомусь хотілося стати зовсім непомітним, я прожогом вискакую з хати.
– На, бери!
Оля ніяковіє, відвертається. Беру її за руку, кладу обережно на долоньку хліб. Тоненькі пальчики здригаються і квапливо, майже судомно, затискують скибочку. Ховаємось у кущах бузини за хатою. Оля накидається на хліб, наче голодне вовченя. Я дивлюсь на неї. І радісно й весело мені. Тоненький носик морщиться, в біленьких кісках бантики, а оченята – голубі-голубі... Ламаю навпіл і свою пайку: – Бери!... Двері в купе з грюкотом розчиняються. Я розплющую очі, і мені перехоплює подих: довгі чорні вуса, білий кашкет на голові. З маминої казки, чи що? Aле додумати не встигаю. Огрядний чоловік у сірому костюмі ще з порогу пильним поглядом холодних, вирячкуватих очей уп’явся в тата. У мене аж мурашня сипонула по спині. Я весь зіщулився. Чорні вусяра, коли чоловік оперезав і мене отим вирячкуватим холодом, якось недобре ворухнулись.
– Іди сюди, сину! – смикнув мого рукава тато. Мене, як вітром, здуло до нього. Вусатий не сів, а важезно вгруз, навіть лавка рипнула, за столиком біля вікна. До купе з двома валізами пропхався ще й військовий. Він також обмацав нас із татом пильним, наче у вусатого позиченим, поглядом, прилаштував на лавці валізи, козирнув і вийшов. Нарешті вікна станції тихо гойднулися, попливли. Лави, скверик, водокачка... Пропливає наше селище. Тут жили майже одні залізничники. Мій тато машиніст. А ось і наш дім От як би зараз ще й маму побачити! Вдивляюсь, аж очі засльозились. Город, канава, бузина. І раптом, здалося у кущах промайнули дві знайомі білі кіски, і личко, бліде-блідісіньке, посміхнулось мені...
– Тату! Тату! Вона там! Вона махнула мені рукою!
– Заспокойся! – Татова рука, а вона добра й сильна, огортає плечі. – Скоро ти повернешся від бабусі, і я вас із Олею на своєму паровозі покатаю. Мовчу, бо знову перехопило подих. Вирячкуваті очі бризкають глузливими іскрами, і вуса... Он як ворушаться, чорнющі! Справді, як ото людожер із маминої казки.
– Ой, таточку! – Вигукую пошепки і горнусь до батька.
– Зараз, Іллюшо, з’їмо по окрайчику й спати. А ранком – ми вже в бабусі. Бабуся – мамина мама. Вона вчителька. Весела й добра моя бабуся. Влітку в неї гарно. В затінку квочка з курчатами пасеться. По двору хазяйновито розгулює зозулястий півень Петя. Вреднющий! Тільки зазівайся – довбоне. А на вигоні, перед вікнами, прип’ята на довгому мотузку, коза Зіна. Ряба така, здорова коза. A молочко! Відро б, здається, видудлив... Тато подав окрайчика. Щоб хоч трошечки довше їсти, відкушую малюсінькими шматочками. Хліб чорний, липкий, але коли розжувати гарненько та потримати трохи в роті – кашка робиться навіть солодкуватою. Добре, що тато машиніст, пайок отримує. В Олі он і такого ні крихітки.
– Тримай! – тато подає зелені стрілочки цибулі. Я вмочаю їх у сіль, що в тряпочці на столику. Жую. Кашка гіркувата, солонувата, але тремніша і дуже ж таки смачна. А за вікном – сонце. Воно вже скоро сховається за переліском, але поки що котиться й котиться за нашим потягом. Зовсім не сліпуче. Така собі величезна, кругла жарина, що викотилась із якоїсь дивовижної печі і ніяк не впаде. Та ось нарешті простягнувсь у наше вікно останній лагідний промінь, від якого, здається, навіть у вусатого потеплішали очі. Швидко засутеніло. Стук-перестук коліс, звуки гармошки десь за стіною,... тато щось говорить мені, але я вже майже нічого не чую, повіки мої злипаються... І враз:
– Іллю-шо-о! – я хапаю Олю за руку й ми біжимо на голос.
– Невісточка! – радіє мама. – Ідіть, дітки в хату, полуднувать пора. На столі – суп з молодої лободи, свіжий, пахучий, засмажений хоча й гіркуватою, свиріп’яною, але олією. Парує. А який смачний! Ми з Олею уплітаємо, аж за вухами лящить. У мами сльози на очах – жаліє Олю. Батько її подався кудись на заробітки. Мати – тьотя Катя, зовсім опухла від голоду, ледве ноги волочить. Була молода, красива, а зараз бабуся бабусею. Ще жила в них баба-мама. Здається, родичка якась. Я обходив її десятою дорогою – боявся. Баба-яга та й годі. А моя мама вже посміхається. Дивиться мовчки на нас й посміхається.
– Їжте, дітки, їжте! Доїдаємо. Оля збирає ледь помітні крихітки і губами обережно визбирує їх уже на долоньці.
– Казочку тепер, казочку, тьотю Лідо!
– Казочку! – підхоплюю.
– Яку ж вам? – питає мама.
– Ну, про отого, що в горах. Людоїда, чи як його?
– А як присниться
– А нам не страшно! – плещемо в долоні. -Ніскілечки! Це ж казка.
– Ну гаразд, – нарешті згоджується мама. – Слухайте: десь за горами, за лісами, в тридев’ятому царстві, в тридесятому государстві жив...
– Людоїд! – підхоплює Оля. – А він з рогами?
– Ні, – заперечує мама, – Не змій, не Горинич. Чоловік як чоловік. A от, людоїд, одначе, прости Господи...
– З вусами? – допитуюсь я. В моїй уяві щось таки мало бути. Ну хоча б довжелезні вуса.
– Усе людське? – не вірить Оля. – Який же то людоїд?
– Та з вусами, з вусами! – Сміється мама. – З отакенними вусярами.
– Олю-ю! – чується знадвору. Я здригаюсь. Це баба-мама. Вона завжди так гукає, хрипко й сердито. Над хворостяним нашим плотом сива, розкуйовджена голова. Скоцюблені, темні пальці вчепились в Олине плече. – Марш додому!
– Яга! – хочу крикнути навздогін і прокидаюсь. Це вусатий грюкнув дверима. Різко війнуло одеколоном. Певне, голився. Розістлав на столику рушника, виклав на нього з валізи білу паляничку та скляну баночку. З’явились ніж і ложечка. У банці, ну, й сміхота, – порічки, чи що? Дрібненькі такі, червоні. Дивні якісь. Він їх ложечкою, а вони не розсипаються. І пішло – ложечка за ложечкою, скибка за скибкою. Нічого, ми з Олею також спробуємо. Чого доброго – порічок у нас вистачає. Ще й крупніших. Не ложечками – жменями будемо. От з хлібом біда. Упоравшись нарешті із сніданком, вусатий розгорнув газету.
– Он він! – вихопилось у мене. На знімку в газеті – вусатий. На колінах у нього – дівчинка. Зовсім як моя Оля. Що ж із нею буде? Я було зірвався з лавки, але тато притримав..
– Тату, он та дівчинка! Вона ж як Оля! А він ще й посміхається. Та він же...– Останнє слово перетворилося в глухе муркотіння під шорсткою батьковою долонею. Вусатий довго, дуже довго дивився на нас. Нарешті відвів погляд. Татова долоня звільнила мого необачного рота, але мені вже не хотілось нічого, ні говорити, ні слухати. Боліла голова. В очах мерехтіло... Важко сказати, з чого почалась тоді моя хвороба. Швидше за все з передчуття непоправного... Потяг зупинився. Ми з татом вискочили на перон. Людно, гамірно. Уже на площі, побачивши величезного портрета того ж таки вусатого з дівчинкою на колінах, я не витримав, заплакав:
– Він уб’є її! Він... він людожер! – і все гойднулось, попливло, провалилося в безвість... Хворів я довго. Не пригадую ні кози Зіни, ні курочок, ні зозулястого півня... Розплющу, було, очі – бабуся коло мене, худенька, змарніла. Нищечком сльози витирає. Часто навідувалась мама, але розмов про Олю уникала, все хмурилась, а раз навіть заплакала. Оля так і не повернулась... Не стало її мами, і баби-мами також. Їх кудись забрала миліція. А вже потім, коли я підріс, мені стало відомо, що їх засудили за людоїдство.