Чаптер трi

"Станція "Маршала Жукова", шановні пасажири поступайтесь місцями пасажирам з дітьми, інвалідам, ветеранам війни та праці, і людям похилого віку."

Vox Domini.

 

 Наш герой не їздив в підземці вже десь років сім. Його здивувало те, що в підземці стале меньш ніщіх, стало більш чістіше, ніж тоді, коли він користувавсь цім транспортом. Вже не було жетонів, які він завжди клав в задній карман брюк, і які завжди ламались, коли він сідав, зараз щоб проїхати в мєтрополітені треба було купувать якусь картку на кшалт пластікових з банків, прикладати її до турнікєта, ну а далі - все як раніш - зелене світло - і впєрьод! Він пам"ятав, що підземка доволі гарна річ - бо можна за копійки доїхати будь куди, там взимку тепло, а влітку прохолодно, там можна було сісти і їхати кудись до кінцевої станції, розглядуючи дівчат, розглядуючи ціх дивних пасажирів, які читали якісь незрозумілі кніжки і свіжі випуски роман-газети з останім твором Пікуля чи Рибакова, там можна було морозитись від пенсіонерів, не слухаючи те що прохав робити невідомий голос невідомої людини, але з гарною дікцією. Сашко любив їздити підземкою піздно ввечері, за якісь там півгодини до закриття, коли поїзди їздять з інтервалом в 10 хвилин, а людей не так багато - навіть дуже мало ніж у руш-ауер. Ну це звісно якщо їхати в центр міста, а не пролєтарські окраїни. Сашко помітив, що люде які кудись їдуть в підземці піздно ввечері - люде не случайні - нє отци сємєйств і нє задовбані матері з малими дітьми, нє пєнсіонєри. То люде, яких сразу помітно, вони відрізняються від людей, так би мовити, звичайних, які вже майже сплять. У ціх людей горять очі, в голові рояться якісь незрозумілі думки, їх щось дуже швидко тягне в невідомі місця, де їх ждуть. Це люде ночі, якісь незрозумілі хлопці в шкіряних штанях, да, Сашка завжди пугали ці хлопці в шкіряних штанях - і де вони їх доставали? стілягі... Йому здавалось що під цими штанями шкіряна білизна...
 Сьогодні Сашкові стало зовсім зле. Йому ставало все важче і важче, його дихання стало для нього питкою, він вже не міг терпіти цю силу, цей незрозумілий пасок, який сковав, обгорнув його груди; він як завжди вранці прокинувся, ловлячи ротом повітря, силючись, неначе він десь в Гімалаях, проковтнути більше кісню, більше повітря. Дружина його вже тиждень була у відряджені десь у Західній Європі - вони перестали спілкуватись вічно місяця три назад, Сашко був сам, він намагався як і раніш вдовілняти свою голову алкоголем і незрозумілими жінками, це приносило якесь послаблення, він не так болісно переносив ці дикі тротури, але кожного ранку він прокидавсь все важче і важче. Учора було відкриття нового клубу, на яке його запросили особисто, багато молодих красунь, алкоголю та пушер нєподальоку трохи покращіли стан хлопця, але він щось перестарався, непам"ятаючи як добрався додому, тобто його додому довезла охорона клубу в коматозном стані від порошків та бухла.
 Він встав з постілі, покачуючись вдягся, взувся і вискочив на вулицю - була субота липня - спекотно і дуже душно, душно! Сашко ледь тримаючись на ногах йшов кудись, туди де буде не так важко, не так душно, де буде прохолодне повітря, повітря... Він йшов, не помічаючи магазини та ресторани де були кондіціонєри, він йшов, опустивши голову, щоб бачити свої ноги, щоб не впасти, щоб йти, так він дойшов до якихось сходів, які виявились сходами до метро. Звідти потягнуло прохолодою - і Сашко майже скотився по сходам вниз, назустріч холодним потокам повітря.
 Сидячи, він кудись їхав, нерозуміючи куди, з заплющеними очима, з кожною хвилиною йому ставало все легше і легше.
 Він провів у підземці весь день, міркуючи, чому підземка працює не цілодобово, тут легко можна було мешкати, ха, як у тому невеличкому оповіданні Булгакова, де люде жили у вагонах трамваїв. Поки туди не в"їхали державні установи.
 Вже десь близько опівночі він дуже голодний, і замріяний думками про вбиральню вийшов з підземки.
 Йшов дощ.