Склероз

 С К Л Е Р О З
 (майже за Чеховим)

 Нещодавно, несподівано для себе, став свідком досить цікавої розмови. В парку на лавочці сиділи двоє літніх людей і неспішно розмовляли. Як воно і буває нерідко в таких випадках, спочатку вони говорили про погоду, яка того літа була надзвичайно спекотною. Потім почали було розмовляти про політику, але тема виявилася небажано скандальною і співрозмовники відразу ж від неї відійшли. І тоді один з чоловіків перевів розмову на те, що хвилює найбільше людей похилого віку – про здоров`я.
 Після загальновідомих фраз про те, що старість не радість, про клятий остеохондроз і як його краще лікувати, один з чоловіків раптом сказав вражаючу фразу :
 - Ось всі чомусь вважають, що склероз призводить до втрати пам`яті, а я з цим зовсім незгоден. До речі, не скажете, сьогодні середа чи четвер? П`ятниця? Ти диви, як швидко минає час. Так про що ото я почав казати? А, про склероз. Так ось, зовсім недавно я почав згадувати про справу, яку чомусь забув виконати, і раптом мені прийшла на пам`ять згадка про давно минулі часи. І спогади були такі ясні, такі детальні, ніби все відбувалося тільки вчора. А все завдяки склерозу, бо до його появи подібні спогади до мене майже ніколи не приходили.
 Чоловік трохи помовчав, а потім почав розповідь про
події, які відбувалися років тридцять тому назад. Чомусь йому прийшли на згадку спогади про те, як він разом з дружиною час від часу їздив в гості до своєї тіточки.
 - Уявляєте, приїздимо завжди несподівано. Останній раз, пам`ятаю, приїхали наприкінці зими. Звісно, що тітка, царство їй небесне, не чекає нас. І ось, тільки но поздоровалися, роздяглися, запитали про здоров`я та про життя – буття, як тітка відразу починає накривати на стіл. Щоб не гаяти часу, вона мені наказує чистити картоплю, а сама мерщій до льоху. Потрібно сказати, що був у тітки маленький цікавий чавунчик. Чому цікавий, питаєте? Та тому, що коли б ми до тітки не приїхали, в чавунчику завжди знаходилось щось смачненьке. Були там то невеличкі надзвичайно смачні котлети, то смажені шматки свинини із якимись приправами, то ще щось їстівне.
 Оповідач проковтнув слину, вмостився зручніше і продовжив розповідь, яка ставала все цікавішою і яка почала мені нагадувати про щось колись прочитане.
 - Та ось картопля вже кипить на розжареній плиті, а тим часом із льоху повертається люба тітонька. В руках у неї полумиски з квашеними огірками, капустою та помідорами (отими, що їх у нас інколи називають баклажанами. Сам чув, як одна жіночка колись запитувала у сусідки:
 - Кума, у вас бакла-ж-они вродили?
 - Вродили! Та такі гарні, такі великі. Один з`їси - три дні ... їсти не захочеш).
 - Між тим на столі, - продовжує розповідь шанувальник склерозу, - на завжди охайній скатерчині починають з`являтися тарілки з такими апетитними наїдками, що при одній згадці і тепер повен рот слини. Тут тобі і принесені тіточкою соління, і таріль з порізаними тоненько шматочками сала з подвійною проріззю, і щойно знята з плити відварена паруюча картопля. Окремо на підставці стоїть знаменитий чавунчик. Тітка крає буханець запашного хліба і приносить з сіней півлітрову банку прозорої коричневатої рідини.
 - Животкове, - пояснює вона.
В невеликі стопки-гранчаки наливається майже по вінця оте
саме «животкове», яке є не що інше, як настояний на травах «продукт» домашнього приготування. Тіточка дякує нас, що ми її не забуваємо і бажає приємного смаку.
 ...З оповідачем відбувається дивна метаморфоза. Він наче помолодшав років на десять, спина його розправилась, очі засяяли молодечим вогником. Виникло таке враження, що сидить він уже не в парку, а за отим саме столом, про який так смачно розповідав.
 - Тільки-но випив отого «животкового», тільки-но зумів зробити подих, як відразу ж виникає запитання : а чим же починати закусювати? Звичайно – капустою. Набираєш на виделку білу-білісіньку квашену капусту, яку тітка щедро полила запашною кустарною олією та посипала дрібно порізаною цибулиною, відправляєш її за призначенням і починаєш смакувати. Доки капуста хрумтить в роті, добавляєш до неї шматочок сала, а потім іще один. Тіточка відразу ж пропонує повторити і знову наливає в гранчаки «животкового». Тепер прийшла черга до помідорів. Вони лежать на тарілці невеликою гіркою і майже у кожного на боці видно один або й декілька пухирців. Береш той «бакла-ж-он» і, звичайно ж, підносиш його до рота саме отим пухирцем. В ту ж мить пухирець тільки – пуффф, і відразу аж у носі від газу закололо. Щоб краще відчути смак помідора, до нього потрібно приєднати картоплину. Картопля з одного боку трішечки підсмажилася, а з протилежного - розварилася. Смакота! Але ж ви ще спробували огірків. Вони неначе брати-близнюки, один в один, рівнесенькі і майже до всіх поприставали зернятка кропу, листочки торгуну чи смородини. Зверху на огірках лежить невелика червона перчина, яка була заквашена в тій же діжечці, що й огірки. Так приємно відкусити верхівочку цієї перчини і випити з неї розсіл. Після цього в роті відразу починається пожежа, яку швидко ліквідує огірок. Огірок пахне часником і ще чимось приємним. Тільки но його візьмеш на зуб, як він миттю – трісь! І так хрумтить, що нічого не чуєш, бо за вухами аж лящить.
 - А чого це ви не відкриваєте чавунець? – запитує тіточка, і починає накладати гостям в тарілки смаженину.
 ... Співрозмовник, який до цієї митті уважно і дуже зацікавлено слухав розповідь про користь склероза, раптом
стрімко підхопився і почав поспіхом прощатися. Чоловіки потиснули один одному руки і пішли в різні сторони.
 Я залишився на самоті і почав згадувати щойно почуту розповідь незнайомого чоловіка, який, мабуть жартома, хвалив склероз. З такою любов`ю, так смачно розповідав чолов`яга про свою тіточку та її гостинність, що я наче наяву побачив все те, про що щойно почув.
 І подумалося мені, що юшка із печінки розгніваного налима, про яку нам розповів російський письменник Лєсков, або засмажена з картоплею молода качка, яка щойно вхопила першого льодку, так гарно описана Чеховим, - звісно, страви смачні і корисні. Згадав я і про «свинячу голову до хріну» із славнозвісної «Енеїди» Котляревського. Але чомусь мені нестерпно захотілося не стільки скуштувати отих страв, скільки посидіти за столом, оспіваним (інакше й не скажеш) незнайомцем, поласувати всією отіє смакотою, що на тому столі знаходилась.
 І я з великим задоволенням приєднався до висновку, який наостаннє зробив оповідач :
 - І королі смачніше не їли!