Iсторiя без назви

– Масьохін, твою мать! – простужено хрипить сержант Петров, тягнучи з усієї сили коней, котрі від натуги аж падають на задні ноги. – Казано ж тобі, так ти й послухав!
– Я ось різону отого Чалого батогом, ліниться, стерво! –відгукується Масьохін, підіймаючи батога.
– Тебе б самого батогом!
– Однією ходкою менше буде, товаришу сержант, – міняє тон Масьохін. – Та й упокійнички такі гарні. Ну, просто гріх лишати. Гляньте, – хапає верхнього мерця за ногу й сіпає до себе. Поли промерзлої шинелі ковзнули і труп опинився на снігу.
– І отого пузатого кабана скинь, на хрен він здався!
Масьохін піймав товстуна за комір шинелі. «Дивно, людей кругом чорт-ма, а чоботи стягнуто...»
Рядові Козак та Мусієнко, що були трохи відстали, підійшли до саней.
– Розкидаєм? Козак глянув на білобрисого німецького офіцера коло своїх ніг.
– Підберем! – запевняє Масььохін. – Нам їх он ще скільки треба. Но-о!
Бійці вперлись в задок, сани важко зрушили з місця, бо як на зло, ще й відлига на ці дні трапилась... Виїхали на пригорок, відкрився білий, аж до обрію, засніжений степ.
– Ось тут і почнем, – зупинився сержант. – Тр-р! Доки хоч напрям видно. Взяли, хлопці! Он того, довгого, поставим першим.
Козак підхопив убитого залізним крюком, і вони разом з Мусієнком потягли його на узбіччя.

– Досить вам! гукнув сержант. – Ставте!
Бійці підняли труп, поставили на ноги. – Краще топчіть! Вітер звалить, чого доброго, – кричить сержант, відвертаючись від сирого степового вітру. – Стоятиме, як проклятий! – у відповідь йому Масьохін, – сіпаючи трупа за руку. – Бачте, ще й вітає.
Перший орієнтир було встановлено. Вбитий стояв міцно, ніби виріс тут із-під землі. Проїхали ще кілька десятків кроків. – Ставим! – командує сержант. Підхопили худого, майже голого, в одній лише сорочці, поставили в сніг, утрамбували. Негаразд, – оцінив Козак. – Голий. Страмота одна. Не гоже.
– Пройде. Не на параді.
Через сотню кроків поставили ще одного, куцого, в подертій шинелі, потім ще і ще. Повернулись на місце, де тиждень тому була вщент розтрощена колона, котра проривалась Сальськими степами до заблокованого Сталінграда. Страшне то було видовище. Десятки спалених бронетранспортерів, обгорілі грузовики, розкидані по степу трупи...Наші штурмовики постарались. Петров з бійцями підбирали вбитих, скидали на сани й везли.
...Не подобалась ця затія сержанту. Брудна справа. Високе начальство, бачте, проїде. Орієнтири їм постав край дороги. А з чого? На сотні верст голий степ. Не встигли й відігрітись, бої тривали майже місяць, зовсім видихлись. Так ні, тички став.
– Ти мене питаєш? – кричить командир роти. – Сам стань! Стовпом стій, поки проїдуть! – і кинув трубку.
 Легко сказати, в запасі кілька годин. Куди їх тільки нестиме в таку негоду? Он яка хурделиця здіймається.
Знову затріщав телефон: – Петров! Гаразд. Ти там гарячку не пори, – трохи примирливіше почав командир роти. Розумію, все розумію. Постав трупи.
– Що? – перепитав сержант.
– Трупи, кажу. Мало тобі набитої німчури в степу? Ах, снігом занесло? Відкопай! Все! Виконуй! Ало! Від вибалку і на три кілометри в напрямку до станиці. Щоб стояли мені як стовпи!
«Десятки трупів, – з жахом подумав Петров. В степу їх наваляли до біса. Але ж викопати треба, цілих, а установка? Діла!.»
– Товаришу сержант! – це знову Масьохін. – Тут всі... дуже потовчені, то обгорілі. Ніяк на стовпи не схожі.
– Без ніг, без голови? Чурбани – на сани, мать їх! Розумієш?
– Слухаю! – аж присів Масьохін, але вмить отямився й побіг, провалюючись у сніг.
...Козак люто лаявся, шмагав коней батогом, коні дико іржали. Нарешті відчули під собою дорогу, зупинились. – Хай тобі чорт! – видихнув Козак. «Це вже останні, досить. – Петров глянув на сани. – А матеріал дійсно нікудишній». На санях лежали якісь обгорілі колоди. Поїхали!»
Орієнтири бовваніли в сутінках. Раптом коні захропіли, рвонули вбік.
– Ан-н-н, холера! Злякався, га? Щоб тебе вовк задавив!
– Ставим тут! – зупиняється сержант. – Та краще трамбуйте. Бачте, он один, ніби кланяється, коні, навіть, налякались.
– І має кланятись! – вигукує раптом Масьохін. – Переможці їдуть. Хай любуються на свою роботу!
– Масьохін, прикуси язика! – гримнув сержант, а сам подумав: «Переможці... бісової матері... переможці».
Ставили, трамбували, провіряли, стоять надійно.
– А цього як будемо? – запитав Козак, оглядаючи обгорілого, без рук та голови трупа.
– Став униз, головою вниз. Останній, – відмахнувся сержант. Бійці вхопили останнього за ноги і потягли. Поставили туловищем у сніг, утрамбували. – Замикаючий, бравий, як і годиться. Тепер бігом звідси, кажись їдуть! – вдалині почувся натужений рев. Через кілька хвилин машини пронеслись геть і все стихло.
... Штаб дивізії. «Катюша» на столі, полум’ям пихкає: бензин трохи не досолили. Майор, начальник штабу, в накинутому на плечі кожушку, схилився над картою. Ниє прострелене місяць тому плече, майор легенько гладить його рукою. Раптом двері в землянку розчинились навстіж. В сутінках хтось в кожусі з палицею в руках: – Знущаться!
 Майор обімлів. Він пізнав голос генерала. Генерал славився особливою жорстокістю та самодурством. – Над мертвими знущаться! – скажений викрик і палиця з усього маху врізалась у хворе плече. В очах каганці. Непритомний майор падає на стіл...

...Годину, як повернувся Петров зі своєю командою у землянку. Всі були виморені, голодні й злі. Раптом звінок. – Петров? Це ти трупів наставив? Зараз же повали, каналья! – і короткі гудки в трубці. Петров кинувся на вихід. – Козак! Масьохін! За мною!
...Валять – не ставить. Через годину, всі, що чесно відслужили своє вже після смерті, лежали на снігу...

...Ранком дзвінок. Майор підняв трубку. Дзвонили зі штабу фронту: – Хто убрав орієнтири, вашу Бога мать! Ми цілу ніч блукали по степу...