Есе про птах в, небо пал ння. Чи може про щось б л

 Ми сидимо в тебе вдома на балконі десятого поверху. У кімнаті грає музика, що я її понамішувала у плей-листі. А ще в нас є пачка цигарок, запальничка й пляшка "Швепсу". Ти щось розповідаєш про свої пригоди, тобі подобається демонструвати мені свої шрами. У відповідь на це я лише посміхаюся, і далі дивлюся на небо, де намотують вже n-не коло ластівки . Хтось мені казав, що це тупо - літати однією й тією самою траєкторією. Ні. Це не так. Бо літають вони за їжею. А сенс їхнього життя - пожрати, поспати й посрати. Загалом - недалеко ми від них й пішли. Хоча я ніколи не хотіла бути птахом.
 Ти вже вдруге за вечір намагаєшся розвести мене на щось більше, ніж просто розмови. Твої пальці пробігають по моїй руці, і я ще раз переконуюсь у тому - що пальці музиканта вміють зваблювати юних, довірливих дівчат. Але! Я не з таких. Я й сама музикант, тіки ще крутіша - бо граю на клавішних. Проте в мене не має жодного бажання полювати на тебе. Мені абсолютно пофіг на твої залицяння. Рука - окремо, я - окремо. Так і дивлюся у одну точку, викликаючи в тебе подив й розчарування.
 Чорні хмари збиралися докупи, доки зовсім не затягнули небо. І пішов дощ. Такий собі, "середньої паршивості". Ні, взагалі я люблю дощ. І можу сказати, що зараз він дуже в тему. Тобі він настрій споганив, а мені навпаки - підняв. Я не навмисно. Я просто... Мені просто пофіг. Дощ скінчився через хвилин десять, і баланс настроїв знов врівноважується.
 Я йду у кімнату й ставлю грати другий альбом "А Perfect Circle", бо під нього можна розслабитися й далі дивитися у небо й на птахів. Ти палиш. А я палити не буду - потім від цигарок у роті неприємний присмак гнилого м `яса. А ще нудить й голову кружить... Ні, це точно, що паління - це зло. Хіба що колір вогника цигарки повністю збігається із кольором вікон, що ловлять проміння кроваво-червоного сонця, що тихесенько собі заходить за горизонт десь за нашим домом. Я ось краще буду пити свій "Швепс".
 Ось ти допалив і знову намагаєшся притягнути мене до себе. Я ухиляюся, а потім питаю, чого ти від мене хочеш. Тебе шокує це питання. Ти кажеш - взаємності. Я знову лише посміхаюся. Дійсно, ти ж звик, що дівчата самі пливуть до тебе. А мені-то що? Мені ж не чотирнадцять років. Я нічого до тебе не відчуваю. Я тобі не вірю. І ще. Я люблю, коли від людини пахне чистотою. =)
 Ну добре, добре. Я не буду гратися в мовчанку. Розповім щось про себе - куди не йшло, співбесідник ти цікавий, говориш багато і майже не вихваляєшся. І ось ми вже щось говоримо, сперечаємося до тих пір, доки останнє вікно протилежної багатоповерхівки не втратить свою багряну яскравість.
 А потім я знову дивлюся кудись вдалечінь... І раптово розумію, що за декілька кілометрів звідси живе людина, за якою я дуже й дуже сумую... Що це не птахи і не небо, і навіть не кривавий відблиск вікон... І так завжди. Люди, до яких я прив'язана, без яких вже не можу уявити своє життя.... Їх можна порахувати на пальцях однієї руки. Я думаю про них, навіть коли не думаю про них. А всі інші.... Всі інші приходять і уходять. Просто граються в відносини... Харе розпускати нюні.
 Скоро. Вже скоро. Ти проводиш мене додому.
 А завтра я знову буду літати по замкненому колу й намагатися з нього вирватися...