Чаптер файф
- Вставай, пес, хватіт спать, замерзнеш! Ще й легенько сапогом під ребра, щоб зрозуміти, що невідомий, сука, не бреше.
Сашко, як отой благородний дон Румата, прийшов в себе невідомо де, але ладно, дон пив, а Сашко? Він поволі піднявся на ноги просто з землі, на якій він, виходить валявся невідомо скікі. Фокусуючи погляд, Сашко озирнувся. Була та година, коли ще немає Сонця, але все видно навкруги, з землі підіймається мряка, створюючи несильний туман. Сашко пам’ятав останні декілька годин, перед тим, як він очутився тут. Він пам’ятав дощ, місто, тобто якусь окраїну, до якої він добрався за допомогою підземки. Ще він пам’ятав того що зараз він не відчував. Його дихання. Сашко глибоко позіхнув, легко-легко, як в дитинстві, коли його будила вранці мати, а школа була так далеко!
- Шо ти на мене пялішся? Шо з тобою?
Тікі зараз Сашко помітив, що він робив всі свої умовиводи, витріщившись на якогось величезного дядьку в рибацьких сапогах та в військовому плащу-наметові, якій тримав в одній руці пасок а в другій величезний ніж.
- На, тримай, це твоє, сказав дядька, кинувши Сашкові пасок.
Сашко взяв пасок, який насправді виявився паском перерізаним навпіл, та з’єднаним посередині бляхою.
- Я не ношу пасків. Сашко кинув його на землю.
- Де я? Хто ви такий?
- Ну, звісно, не носиш. Пошлі, чого стоїмо, мені ще патрулювати, а тобі, я так думаю, на цьому березі робити нічого, там, на схід – ліси. Пошлі.
- Куди?
- До річки.
Свидетельство о публикации №207110300224