Xвора на снiд

Я тримала листочок з нерозбiрливими каракулями лiкаря i намагалась не втратити свiдомiсть. Смертельно хвора. Все. Через кiлька тижнiв мене не буде. А як же батьки, подальше навчання, всi мрii, прагнення? Я не буду нiчого вiдчувати, мислити, дiяти, жити!
Кинувши папiрець у сумочку, рушила прямо перед собою. Люди снували навколо мене, дивились зацiкавлено та eхидно, вийшло декiлька лiкар в зi своiми застигло-спiвчутливими поглядами, та нiхто нiчого не говорив. Гнiтюча, всеосяжна тиша.. I лише звук моiх крокiв, такий гострий та рiзкий.
Лiкарня позаду. Погляд раптово упав на дiвчину з сигаретою. Одразу, не вагаючись, купила i соб найдорожчi в гарнiй обгортцi та срiблясту поцяцьковану запальничку. А чому б i нi? Адже тепер все одно. Скiльки залишилось того життя! Якщо так помiркувати, то я нiколи не жила по-справжньому, для себе... Спочатку - навчання у школi пiд цiлодобовим наглядом батькiв, потiм - вступ до вузу в iншому мiстi (нарештi, вирвалась!). Гулянки, вечiрки пiд наглядом так званих друзiв"... Все, досить спогадiв. Проте дiйсно, я нiколи не робила того, що бажаю САМА! Музика... Одразу звернула на мелодiю, що линула з нового кафетерiю. Але ж.. та що я маю втрачати? Час? А в мене i так його вже нема!
Сiвши за столик, озирнулась навколо. Неподалiк сидiв вродливий хлопець i зацiкавлено на мене зиркав. Задивившись на нього, пiймала себе на думцi: Зупинись, не можна так вiдкрито загравати та не вiдводити погляд! Ну i що? Тепер менi все дозволено, ТЕПЕР НЕМАE НIЯКИХ ОБМЕЖЕНЬ. Згадка про хворобу жахливо рiзонула мiй мозок i майже одразу я вiдчула божевiльну радiсть та полегшення: я вiльна, вiльна вiд усього i для всього!
Усмiхнувшись йому вже вiдкрито, я з eхидним задоволенням слiдкувала за хлопцем. Майже одразу вiн пiдвiвся та рушив до мого столику.
 -- Дiвчино, здаeться, ви зовсiм не вмieте курити.
 -- Я iще багато чого не вмiю...
 -- Наприклад?
 -- Не вмiю флiртувати з випадковим хлопцем, не вмiю водити машину... приймати дорогi подарунки, врештi-решт, не вмiю заводити знайомства.
 -- I це все?!? - спромiгся спитати вiн, надзвичайно здивований.
Я посмiхнулась: А це мало?". Iгноруючи запитання, сказав: Навчити Вас? Ходiмо."
 Анiтрохи не задумуючись (а навiщо?),пiднялася за ним. Барменша зиркнула очистками, в'iдливо посмiхаючись: Повiя..."
 Нехай... Все одно...
 Розкiшний Феррарi! Я навiть на одну мить злякалась, але це було лише на одну мить.
-- I ось так можна iхати швидше. Яка ти здiбна! - дивувався вiн. А менi хотiлося мчати все швидше i швидше...забути про все...
 Цiкаво, а якби цей хлопець, що сидить поруч i захоплюeться мною, дiзнався, що я хвора на СНIД???!
 150...175...180...210...
 --Божевiльна!
--Вибач.
 --Та нiчого, але не треба гнати так машину. Повiльнiше, не бiльше 170 км/год!. --Добре.
Набридло кататись. Залишаю машину i йду пiшки. Вiн поруч. Щось розповiдаe. Просить телефон.Нi,ну потрiбно ж так:
 -- Ти красуня...Я ще нiколи не зустрiчав таку чарiвну i шалену дiвчину...
Дiйсно, ти правий. Таку, як я -- на межi смертi - напевно не зустрiчав.
Цiлуe. Боже, як я можу, адже я щойно з ним познайомилась!" Проте...ну то i що? Тепер вже все одно.
 -- Може запросиш на каву?
 --Нi. Все. Залиш мене. Дякую тобi за вечiр.(Хотiлось додати - останнiй в моeму життi", але стрималась.)
 -- Я тобi обов'язково зателефоную завтра!
 Хм...Не дозвониться.
 Я вдома.
Останнiй ковток кави...
Останнi вiдчуття запаморочення вiд кальяну..
Останнi звуки улюбленоi мелодii на програвачi...гострi звуки, що зливаються з каплями води...
 Iскристе та напрочуд тонке лезо.
Багряно-червоний струмочок мого життя, що якось недбало i повiльно розчиняeться у теплiй водi...