Дiвчина з мого сна

Дівчина з мого сна.

Дивно. Чому людям сняться сни ? От чому ? Тваринам – ні, а ми на це заслужили. Та у всьому є свій позитив. Ось багатьом наприклад сняться жахіття. Це значить, що вони вже досягли піку розумових можливостей.
Дідусь Фройд задлубався писати десятки нарисів й робіт про сни... Намагався зрозуміти, майже зрозумів... Але не розкрив самої сутностї цього дивного явища. Чому людина відключившись від зовнішнього світу інколи так реально сприймає те, що коїться з нею у ві сні. От ви колись цілувалися у ві сні ? Таке відчуття, ніби ти цілуєш реальну дівчину в реальні вологі губи... Але, прокинувшись, хочеш сдохнути, або хоча б заснути щоб відчути це ще раз.
Ще приклад. Вам ніколи не снилося, як ви біжете кудись, а потім помічаєте, що ви тільки у спідній білизні ? Перше, що відчуваєш – сором... Дике почуття сорому. От тобі й на. І потім прокидаєшся. І настає розуміння...Дехто просто починає сміятися. Дехто не може збагнути, що сталося... І ось я теж прокинувся тиждень тому... Мені наснився дуже дивний сон. Але після цього думка про нього не полишає мене на хвилину...
Я поснув... дещо попручався, а потім побачив... Жовто-червоне небо... Пісок. Теж ніби жовто-червоний. Я чомусь знаходився у височенному домі. Шістнадцятиповерхівка... Дім мого кращого друга. Синій, з дуже великими балконами. І ось я стою на цьому балконі... Мабуть то був захід сонця. Чомусь стало так приязно. Ніби все добро, що я робив у своєму житті прийшло до мене й нахлинуло... От така собі ідилія... А потім я побачив дуже дивний пристрій. Довжелезний дрючок, майже мені по шию, стирчав з підлоги балкону... На його кінці було щось на кшталт біноклю. Але отвори чомусь дуже дивно світилися зеленим світлом. Мерехтіння манило, воно таки запрошувало поглянути... Відкинувши перестороги, я підійшов... Посунувся ближче до отворів і...
Величенна армада синьо-зелених кораблів ширяла у небі над домом і доками, що стояли під ним. Кораблі ці були якісь прозорі, ніби голограмми. Потім я опустив шарнір з біноклем униз. Танки. Декілька машин, якщо це можна так назвати, стояли навпроти дока. Зконструйовані вони були дуже майстерно, всі лінії були дуже симметричні, і ,здавалося, у ціх бойових одиницях не було жодної шпарини. Потім дуже голосно загула сирена.
- Швидко заходь до кімнати,- почувся знайомий голос. Я побачив свого друга. Він був такий як завжди, але дещо змужнілий. В його голосі чулась нота хвилювання.
- З Юпітеру ?,- інтуїтивно спитав я... Я дивним чином знав, що вся ця армада прилетіла з Юпітеру, завойувати Землю, а якщо й не завойувати – тоді потріпати за для розваги. Також я чомусь зрозумів, що той бінокль на штативі – винахід землян, що дозволяє розпізнавати Енергію, з якої зроблена техніка юпітеріанців.
Вікна потихеньку накривав добрячий шмат металу. Стеля роз’їхалася, і з ніши виліз дуже потужний світильник. Друг кинув мені окуляри, що мерехтіли, як той бінокль на балконі. А потім сталося дивне. Він пішов на кухню, а через деякий час повернувся з чаєм та пречивом. І ми почали пити чай.
Потім сирена стихла. Шмат металу потихеньку почав забиратися з вікна, і в очі забило сонце. Ми вийшли на балкон, і побачили, що люди висипають на вулицю. Ми теж вибіжали. Вишикувалися, Кремезний вусатий дядько вишикував нас у дві шеренги, полічив, і зауважив, що сьогодні все пройшло без жертв. І всі почали бігати, стрибати, припадати до вже чомусь зеленої землі. Я теж ввімкнув свого плеєра, ліг на землю і почав слухати. Голос Вакарчука розлився по голові.
Я маю місяць, маю небо, маю твій телефон... Isn’t it сон... - Затягнув він.
І потім все почалось... Я повернув голову, й побачив, що поряд зі мною лежить дівчина. Вона була трохи за вище мене. Її чорне волосся до плечей ніби злилося у танці з маленькою зеленою травою. Грайлива усмішка застигла на її обличчі. Сонце ніби бавилось з її обличчям... Аккуратний трохи піднятий носик зачарував мене. Я дивився... Дивився... Дивився... Мабуть пройшло десь близько вічності, поки я зміг відірвати погляд від її обличчя. Потім вона ніби злетіла й сіла на мене. Цей жест був дуже інтимним. Я просто розгубився, і щоб не занапастити ситуацію запропонував їй один навушник. Дивно, правда ?
Свет былой любви
В конце пути,
Моя душа к нему летит,
Холод сковал сердце моё в сотни цепей…. – Артур Беркут співав з відчаєм...

- Любиш рок ?,- грайливо спитала мене вона. І я зрозумів... Я чомусь почав падати. Але в одночас я залишався на місті.
- Та... я... так... того... – Я тупо зам’явся.
- Ну і добре, я тепер така не одна...
- То ти... Того... Теж ?...
- Так.
«Так». «ТАК». «ТАК»! Я був ладен віддати дущу, аби ще раз почути це рятівне «Так».
Але потім люди, що були в «Окулярах», чомусь заметушилися, стали кричати щось невідоме тому кремезному дядьку. Він, почувши їх, одразу побіг до рубки і через двадцять секунд ввімкнулася сирена... Всі стали шикуватися і по черзі заходити у дім.
- Треба йти, - сказала вона,- Ще побачимось.
Я стояв і мовчав. Я дуже не хотів щоб ця людина йшла від мене. Чомусь я відчув дивну порожнечу у організмі... Ніби половину мене цинічно відібрали в мене ж самого. Я пересилив себе. Піднявся на балкон, і стояв на ньому... Дивився... Дивився на те місце, де ми лежали... Лежали... На душі, мов щось вибухнуло. Вибухнуло і боліло. В плеєрі грав «Бумбокс».
Тебе нравится дым и чёрт с ним…
Он убивает слова, кругом голова,
Уже разносит молва по дворам…

Година. А може дві. А може й місяць минув з того моменту, як вікно вкрив товстий шмат металу... Ми сиділи, пили чай... Їли печіво... Пили чай... Знову їли печиво...
Аж одного дня... Сирена... Стихла. Ліфт розблокували... ТАК ! ТАК ! Все ж таки є бог на Землі, або над нею. Я просто пострибав до ліфта. Скоріше на вулицю. Скоріше за нею. І більш я її нікуди не пущу. Нас знов вишикували. Але вже не лічили. Дядько був дуже похмурий. Він сказав що померли три дівчини... І в мене у серці йокнуло... А якщо вона... серед тих трьох ? Ні. Не може цього бути... А якщо вона померла ?... Що тепер робити ?...
Треба її знайти. Я оббіг все... Все ніби потемніло... Я сів і заплакав... Ні. Вона не померла. Я це знаю. Вона – моє минуле. Моє майбутнє. Моє теперішнє. Вона – це я. Якщо б померла вона – напевне помер би і я. Т реба шукати. Треба знайти. Я дійшов до кряжу. І побачив силует...
- Я ве-е-ернусь к тебе-е дождём, Утренней метелью за окно-ом, Серебро горстями бро-ошу я к ногам твоим... Заспівав я дуже погано. Та суть не в цьому... Я чекав...І тут...
- Я вернусь к тебе грозой, радугой воскресну над землёй, погашу дыханьем ветра свет былой любви... Голос дівчини вражав своєю мелодичністю....
ВОНА ! ЦЕ ВОНА ! Я кинувся до неї. Я зупинився за крок від неї. Ми почали дивитися один одному в очі. Я побачив її носик. Носик, за який я ладен віддати все. Носик і кулон у вигляді хрестика. Я підійшов до неї. Ніжно обійняв... І торкнувся її губ. Поцілунок...Сумна обітниця вічної любові, котрій не підвласні ні час ні простір...
Прокинувся.....


Чи можна в житті закохатися у дівчину зі сну ?


Так. Можна. Я це довів.