Метро

Останнім часом все складніше було віднайти речі, які б мали значення. Безумовна цінність – здоров’я – моє та моїх рідних. А все інше… Хіба все інше має значення?! Але ці дрібниці, дрібнички. Вони як жучки з відомої притчі, що з’їли з середини могутнє дерево, яке зуміло витримати й урагани, й удари блискавок, але не встояло перед натиском маленьких жучків. Чому ці дрібниці заважають мені насолоджуватися життям?
Адже життя – це диво, це безліч можливостей і доріг, й ніколи не вгадаєш, яка з них куди тебе заведе.
Хіба ж могла я уявити років п’ять назад, що опинюсь саме в цій ситуації. Чи два роки назад. Чи на початку цього року. Ні. Життя – це сюрприз. Сюрприз – завжди приємний – для тих, хто знає Велику Таємницю. Інколи мені здавалося, що я теж її пізнала. Але воно таке оманливе, це знання. Воно вислизувало від мене, як це буває, коли прокидаєшся зранку і розумієш, що тобі наснилось щось дуже цікаве, якась важлива інформація, але ніяк не можеш згадати, що це було. Отже, я не чарівниця, я тільки навчаюсь.
Я вже звикла, що зі мною досить часто трапляються маленькі «побутові» дива. Наприклад, коли я заходжу у вагон метро, то з’являється вільне місце, бува єдине в цьому вагоні – і саме для мене. Так було і зараз. Я сіла і заплющила очі.
Це зовсім по-дитячому: я заплющила очі й гадаю, що мене ніхто не бачить, що я не помітна серед цих людей. На справді я зараз зовсім іншому місці – в просторому палаці, або на березі моря. Але від них так просто не втечеш. Є ще звуки і навіть запахи. Мені не завжди вдається заблокувати усі органи чуттів, інколи, навпаки, сприйняття загострюється до болючості. Тоді серце підступає до горла й починає шалено стрибати вгору-вниз. Мене нудить, душить, паморочиться в голові. І є одне-єдине бажання – скоріше вирватися на поверхню із цього замкненого, насиченого людьми простору.
Усі ці пасажири метро – невдахи. Бо пристойні люди їздять на іномарках. Як багато невдах! І я – серед них. Мені стало сумно. Чому?! Я ж так стараюся! Чому я ніяк не можу вирватися з цього замкненого кола. Чи з цієї спіралі… Але насправді, це був іграшковий сум і несправжнє обурення. Тому що в глибині душі я вже досить довго вірю в суцільне благо того, що відбувається. Якщо все – саме так, значить саме так і має бути. І це – найкращій і найрозумніший варіант. А взагалі – яке це має значення…