Чернетка 2

 Я відкрутив кран і почав мити посуд. Та, зрештою, скільки того посуду, я ж обідав сам, ну, майже, як завжди. Виделка, ложка, глибока тарілка… Так, смачний сьогодні вдався супчик, ну, звичайно, з курячим м’ясцем. І тарілка від “другого”, там теж лежало м’ясце. Ну, я спочатку відварив курочку на бульйон, зварив супчик, а потім зробив смаженю. Смачно було, з картопелькою. І Дружкові пощастило, йому дісталася кісточка. Ні, ні, не хвилюйтесь, я не годую друзів кістками. Дружок – це собака, а точніше цуцик, ну, він ще зовсім маленький, мені його подарувала онука, місяців два тому, на ювілей… гарний соба…
 Я підстрибнув, і у мене з рук вислизнула тарілка та й упала в мийку, добре, що не розбилася. Це чайник закипів. Дружок почав гавкати, він чомусь завжди так реагує на свист чайника.
 Я заварив чай, кинув у горня, як завжди, дві ложки цукру. Сів за стіл і тільки-но підніс горня до губ, як мене щось ударило по нозі. Це Дружок штовхав мордочкою миску для води, котра, в свою чергу, штовхала мене в ногу. Миска була порожньою.
 - Звичайно, наївся, маленький, а пити хочеться. От старий, собі чаю зробив, а про свого Дружка забув.
 Після обіду я звик ходити в парк. Прогулятися, свіжим повітрям подихати, газетку почитати. А останні місяці зі мною ще й Дружок ходить, йому, ну ви розумієте, по нужді треба, і мені веселіше.
 Мої післяобідні прогулянки стали настільки звичними для мене, що я вже все робив механічно, злагоджено. Виходимо з під’їзду, проходимо квартал, переходимо дорогу. Тепер треба було не лише піклуватися про себе на, а й про Дружка, тому я завжди брав його на руки, коли переходив на інший бік вулиці. А звідси залишалося буквально ще п’ять хвилин ходьби - і ми вже в парку. Краса для таких стариків, як я! А по дорозі до парку, як на замовлення, ще й стояв кіоск із газетами. Я підходив до нього, вітався з Людою, дівчиною яка продає газети, напевно, вже роки три, і запитував: “Чи є свіжа “Свобода”?”. А вона традиційно відповідала: “Звичайно, є”. Взявши газету, я завжди приходив на свою лавочку. Називаю її своєю, бо під час кожної прогулянки приходжу саме до неї. Буваю тут щодня, то хіба це не моя лавочка? Щоправда, сьогодні на ній сиділа якась жінка. Цікаво, в парку море лавочок, і вдень майже всі вони порожні, це ввечері молодь сходиться і займає їх, аж немає де й присісти, а вдень нікого нема. Будь ласка, сідай собі на будь-яку, та ні, вона обрала саме мою лавочку. Гаразд, нехай сидить, лавка ніби й довга, на двох місця вистачить. Ще й жінка якась дивна, якась ніби зачарована, ніби чимось засмучена. Та хай сидить. Взагалі, я люблю сидіти посередині своєї лавочки, але тепер довелося примоститися збоку.
 Ну, далі все знову за планом: я дістав із куртки футляр, відчинив його, там, звичайно, були окуляри, я одягнув їх, заховав футляр знову до кишені й узявся ознайомлюватися з новою газетою. Дружок, побігавши по травичці й зробивши своє діло, об колував лавку разів три і почав стрибати біля мене.
- Ну що, маленький, скоро будемо йти, скоро Оксанка прийде.
 Оксанка – це моя онука, вона завжди приходить до мене в суботу після обіду. Їй на першу годину до танцювального гуртка. А потім, Дорогою додому, вона заходить до мене. Як Дружок почав вертіти хвостиком, коли почув слово “Оксанка”. Звичайно, він любить її, вона ж завжди, прийшовши до мене в гості, грається з ним, йому ж це подобається.
 - Жіночко, скажіть котра година? - звернувсь я до людини, яка займала мою лавочку.
 Незнайомка мовчала, сиділа, не поворухнувшись, ніби не почула мене.
- Жіночко, - повторив я, доторкнувшись до неї рукою, - скажіть, котра година?
 Вона повернулася до мене і подивилася мені в очі так ніби не вона сидить на моїй лавочці, а я - на її. Витримавши добру паузу, відповіла: “Я не жіночка!”
 Мене ця відповідь аж рознервувала.
- А хто? – запитав я.
 Вона відвернулась. Я подумав, що вона теж образилась, і повернувся до газети. І тут незнайомка сказала щось, одне слово, тільки одне, але, на жаль, я не почув, яке.
- Прошу? – перепитав.
- Мати, – відповіла вона.
- Що мати?
- Я мати, - сказала вона. - Не жіночка, якась там просто жіночка, а мати.
- І що? – продовжив я.
- Я - мати, і в моєї дитини сьогодні день народження, - відповіла вона роздратованим тоном.
- І де ж ваша донька?
- Чому донька? Може, у мене син?..
- Ну пробачте, просто у мене три доньки й онука теж дівчинка. І тому для мене, коли дитина – це дівчинка.
- Дивно, у вас, може, три дочки, а в мене син… один…
 Вона замовкла і відвернулася. Довго мовчала, та й я знову повернувся до газети.
- Був… - раптом промовила вона майже пошепки.
- Хто був?
- Син був.
- Як це був?
- Ну, був, колись був.
- А тепер що - немає?
- Так, немає. Він… помер…
 Ми кілька хвилин мовчали, наступну частину діалогу розпочав я.
- А як це сталося?
- Чоловік мій помер, загинув на війні. А син обожнював його, шалено обожнював. Він обіцяв помститися за нього. Коли йому виповнилося шістнадцять, заявив мені, що йде на фронт. Я не пускала його, відмовляла, але розуміла: якщо він сказав, то його нічого не зупинить. Так, я його проводжала на війну, плакала, ридала… А він казав: “Не плачте, мамо, я скоро повернуся”. Він повернувся скоро, буквально за два тижні, але… мертвим. Привезли його в цинковій труні, ще й папірець якийсь був, “за відважну смерть”. Сказали, що він власним тілом закрив від кулі свого капітана, що ж, капітан вижив, а мій синочок…
 У мене з рук випала газета. Тіло заціпеніло. А серце стиснуло так, що я ледве не задихнувся…
 - А як звали вашого сина?
 - Макар, тобто Андрій. А прізвище Макарський, ось його Макаром і називали
 Тут я вже справді ледве не помер. Це ж був той самий Макар, наймолодший солдат у нашій роті. Це він мене тоді врятував. Це він закрив мене своїм тілом. Якби не він, я б уже давно був на тому світі.
- Я б його вбила, - сказала вона.
- Прошу? - перепитав я, хоча добре почув ці слова.
- Я б сама вбила того капітана. Своїми руками задушила б.
 Ось чому вона сіла на мою лавочку... Раптом вона нахилилася, підняла з асфальту газету. Встала, протягнула її мені й сказала: “Третя”.
- Хто - третя?
- Година третя. А я - все таки мати, – з гордістю сказала вона. Повернулась і пішла парковою алеєю.
 А я довго дивився їй услід, поки вона не зникла за горизонтом.
 - Дякую Вам, мати, за вашого сина.


* уривок з твору використано у виставі „25 кадр”