Чернетка 5

 На кухню я зайшла з подушкою. Відкрила газ під усіма конфорками, лягла в кутку. Але згадала, що є ще духовка, і саме вона пришвидшить моє прибуття в бажане місце. Лягла, поклала голову на подушку, глибоко вдихнула, заплющила очі й почула... відчула цей запах, цей аромат, такий ніби важкий, але дуже приємний. Не на смак, а на дотик. В’язкий запах обгорнув мене від пальців ніг до кінчиків вух, від цих обіймів стало так тепло, навіть гаряче... А я лежала, не поворухнувшись, дедалі більшими ковтками захоплюючи цей аромат у полон свого тіла. Запах тяжкою, невидимою хмарою проникав у мене і вже не мав жодного шансу вибратися з мого тіла. Він більше нікому б так не згодився, як мені. Відчувала, як кожна клітинка мого організму заповнювалася газом. Недарма кажуть: “Благородний газ”. Я й не знаю, як зможу віддячити йому за це... За те, що він втягнув мене в якийсь вирій, якийсь політ. Я неначе кудись спускалася, мій рух ставав дедалі швидшим і швидшим, я падала по спіралі, ніби в колодязь.
 БУХ! Я вдарилась до чогось і зупинилася, відчула, що моя голова лежить на подушці, що я ніби на якомусь ліжку, накрита тяжкою теплою ковдрою. Це мене дуже втішило. А коли розплющила очі й побачила білу стелю, зрозуміла, що перебуваю у себе в палаті. Наді мною з’явилося обличчя, й це була Маша, яка сказала: “Нарешті ти прокинулася”
 Ура! Я на місці. Ура!
 Машка – це сусідка по палаті. Їй 42 роки. Вона художниця. Потрапила сюди після того, як колись намалювала чорний квадрат і виставила цю картину на виставку. Чесно кажучи, навіть тут Машка запевняла мене, що не знає ніякого Малевича,навіть після того, як я їй розповідала, що таку картину уже намалював один відомий художник. На листочках вона завжди зображала жінку з дитиною на руках, яка, на мою думку, була дуже схожою на відому картину.
 А як я потрапила сюди? Мені здається, зовсім випадково, і винна в цьому аж ніяк не я. Це все телебачення, яке завжди запевняло, що в нашому суспільств кожен другий мужчина-маніяк.
 Почну з самого дитинства, можна? Мою точну дату народження ніхто не знав, приблизно 5-7 вересня, але в паспорті записано 10.09.1985 р. Саме в цього дня мене в коробці знайшли під дверима будинку „Малятка”. Там я пробула до 6 років і майже нічого не пам’ятаю з того часу. Знаю, що назвали мене Євою, бо знайшли голою, інших дітей знаходили хоча б пелюшках, а я була голісінька, така собі маленька-крихітна Єва. Шестирічною мене перевели в інтернат, я почала ходити до школи. У кімнаті жила з дівчиною з мого класу – Машою Нірам, яка спочатку здавалася мені дуже нудною, але згодом я із нею здружилася, ми стали найкращими подругами. Нашій дружбі заздрили інші дівчата, які часто робили все для того, щоби ми з Машкою посварилися. Було й таке. Але ми швидко мирились, адже були найкращими подругами.
 Після закінчення школи нам виповнилося по 18 років, держава нас уже не могла утримувати, і нам, як кращим випускницям школи-інтернату, допомогли отримати маленьку однокімнатну квартирку, ще й на роботу влаштували: посудомийницями в одній кафешці на заправці. Ми з Машкою вступили в педінститут на учителів молодших класів. Жили непогано: не в розкоші, але мали що їсти і в що одягтися, хоча для цього доводилося важко працювати.
 Якось я йшла з нічної зміни і ще від заправки за мною „приклеївся” якийсь чолов’яга . Я відразу згадала, що вчора у новинах говорили: на жінку в сусідньому районі напав маніяк. І попереджали, щоби представниці слабкої статі були обережнішими, не ходили вечорами по вулиці. А що ж робити, як сьогодні моя зміна нічна? Машці добре, коли вона в нічну, її хоч Захар проводжає, вантажник із нашої кафешки, а я сама ходжу. Тож почала йти швидше, він також пришвидшив ходу, я почала бігти, він теж побіг за мною і дуже швидко наблизився до мене. Я зрозуміла, що від нього не втечу, тому сповільнила хід і дістала з пакета пляшку пива. Тільки-но він мене наздогнав і доторкнувся до плеча, я різко вернулась і з неймовірною силою вдарила його по голові. Пляшка розбилась, осколки розлетілися у різні боки, пиво облило і мене, і його, і все довкола. Він упав на мене і простогнав: „Я ж хотів запитати, як звідси проїхати на ...”. Це все, що він сказав, і відключився, перестав дихати.
 Я дуже перелякалася. Сіла на землю. На моїх колінах лежала його голова, мокра від пива і скривавлена від крові. Я почала кричати убік заправки, з надією, що мене хтось почує. Мене таки почули. Через хвилин п’ять приїхала „швидка”, до того часу навколо мене зібрався натовп, ніхто не розумів, що відбулося.
 Люди зі швидкої поклали нещасного на носилки, віднесли до машини. Я бачила, як вони міряли йому пульс, а потім накрили білим простирадлом, що відразу промокло і порожевіло, стало кольору пива і крові... Приїхали міліціонери, які відразу підійшли до швидкої. Підняли простирадло, кілька секунд подивилися на нього. Накрили, почали щось записувати, спілкуватися з лікарями. Але міліціонери чомусь не помічали мене. Я підняла з асфальту шматок пляшки, підійшла до них і сказала: „Це я вбила його, ось...” Вони дуже здивувалися, тоді повернулися до лікарів, які кивнули головами, ніби даючи відповідь на конкретне поставлене запитання. Ті взяли у мене пляшку, чи, точніше, те, що від неї залишилося, поклали у пакет, посадили мене у машину і забрали у відділок.
 У суді було доведено, що цей чоловік зовсім не хотів нападати на мене, а тим більше ґвалтувати, що це серйозний бізнесмен, у нього є дружина, двоє дітей, солідна фірма, авто, що він просто заблукав і хотів запитати, як виїхати з тої „глухомані”. А я, ну що я? А мене, щоби не садити до в’язниці на десять років, відправили сюди.
 Коли мене вперше сюди привезли, в холі сиділо кілька людей. Кожен займався своєю справою: хто читав газети, хто грав у шахи, хто малював, так, малювала моя нова сусідка.
 Раптом невідомо звідки на мене вистрибнув чоловік років 30-35, з довгим, але вже зі сивиною волоссям, довгими руками і приємним голосом.
- Нарешті, нарешті! – вигукнув. - Мені привезли Джульєтту. Так, це саме вона, тепер ти будеш Джульєттою.
 Згодом я довідалась, що це Юлій Шаров, режисер, який лікується тут уже років десять і намагається поставити „Ромео і Джульєтту”, але ніяк не міг знайти Джульєтти. А тепер тут була я. Не дивно, що йому було важко знайти когось на цю роль, жінки тут були всі старші сорока літ, лише одна трішки молодша, виглядала на двадцять п’ять, хоч їй було майже тридцять три, але вона мала такий собі нервовий тік. А у Оксани, якій було двадцять дев’ять, лице було попечене праскою. Тому не дивно, чому він так зрадів, як побачив мене.
 Після першої репетиції я зрозуміла, чому режисер ставить виставу саме тут. Він, так би мовити, вивернув „Ромео і Джульєтту” навиворіт. П’єса починалася сценою в склепі, де я пила отруту і помирала. Не засинала, як у Шекспіра, а відразу помирала і всю виставу лежала мертва на сцені. Я так і не розуміла, навіщо в цьому спектаклі потрібна моя героїня. Юлій завжди кричав на мене на репетиціях: „Джульєтто, ти дихаєш, я бачу це...”, „Джульєтто, не дихай!...”, „Джульєтто, ти що, ти ж заснула...”, „Не дихай, Джульєтто, це видно, видно...”
 Якось я запитала його: якби він відкривав власний, справжній театр, то чи взяв би мене, як актрису, до себе.
- Я! Я! – вигукнув режисер. - Я ніколи! Ніколи! А якби взяв, то коли б помер і опинився на тому світі. Сам Станіславський застрелив би мене за такий вчинок.
- Але я стану актрисою, побачите! – відповіла йому я.
 Після репетиції у бутафорську баночку з-під отрути я налила води з крана і поклала під подушку. А після вечері я попрощалася з Машкою, випила воду, впала на підлогу і лежала так, як моя героїня у п’єсі.
 Маша кинулася до мене, почала кричати, кликати санітарку. Тоді швиденько викликали швидку, коли та приїхала, санітарка сказала: ”Все, вона отруїлася, забирайте її.”
 У машині мене поклали на носилки, і дорогою до мене ніхто навіть не підійшов, не звернув на мене уваги, а я продовжувала лежати, як у п’єсі. Раптом машина зупинилася, хтось зовні відчинив задні дверцята. Я підхопилася, медсестра аж ойкнула.
- Передасте Юлію, що я актриса, нехай він потім перекаже це тому, як його, ну, на „С”, він знає, - швидко проказала я, вистрибнула з авто і побігла вліво від дороги.
 Коли добралася до свого будинку, на вулиці світало, треба було якнайшвидше заховатися, бо незабаром люди підуть на роботу, а я тут у такому дивному вигляді. Натиснувши дзвінка, уявляла, як Машка здивується, коли мене побачить. Але двері відчинив Захар, він виглядав жахливо, був п’яний, обріс щетиною.
- Що ти тут робиш?
- Я тут сплю! – спокійно відповів Захар.
 Я зайшла до квартири. Запах стояв нестерпний, усе було розкидано, розбито... На підлозі валявся ще якийсь п’яний тип, всюди було повно порожніх пляшок.
 - Де Машка?
 - Маша померла.
 - Як померла?
 - Вона потрапила під машину.
 Я розплакалася... Мені було так боляче, ніби мене саму щойно переїхало авто. Знайшла в шафі старий одяг, переодягнулася, вигнала ці два п’яні тіла на вулицю. Наказала Захарові, щоби він тут більше не з’являвся. Знайшла в закутку півпляшки пива, адже горівку не п’ю, а пиво люблю. Випила його за Машку, з’їла шматок хліба, який валявся на столі. Вирішила піти на заправку, адже тепер мені знову потрібна робота. Чомусь уже не так розчарувалася, коли побачила, що заправка повністю згоріла. Все було чорне-чорне... Я зрозуміла, що без документів на жодну іншу роботу мене ніхто не візьме. Тож вирішила сходити в інтернат. Коли прийшла, побачила, що інтернату там уже нема, його ліквідували, не вистачало грошей на забезпечення дітей. Тепер там була якась фірма. Потім хотіла піти до інституту, але зрозуміла, що за два роки моєї відсутності я там уже нікому не потрібна...
 Прийшла додому, розуміючи, що у мене вже нічого нема. Нічого, крім того місця, звідки учора ввечері я втекла. Раптом мені дуже захотілося повернутися туди, але як зробити це, Невже для цього знову доведеться вбити людину? Ні, більше не хочу! Але потім згадала, як туди потрапив мій улюблений Юлій, який навчив мене помирати. Він просто після чергового провалу п’єси вирішив покінчити життя самогубством, отруїтися газом, але у нього нічого не вийшло, і він опинився там, куди хочу потрапити і я.
 На кухню я зайшла з подушкою. Відкрила газ під усіма конфорками, лягла в кутку. Але згадала, що є ще духовка, і саме вона пришвидшить моє прибуття в бажане місце. Лягла, поклала голову на подушку, глибоко вдихнула, заплющила очі й почула... відчула цей запах, цей аромат, такий ніби важкий, але дуже приємний. Не на смак, а на дотик. В’язкий запах обгорнув мене від пальців ніг до кінчиків вух, від цих обіймів стало так тепло, навіть гаряче... А я лежала, не поворухнувшись, дедалі більшими ковтками захоплюючи цей аромат у полон свого тіла. Запах тяжкою, невидимою хмарою проникав у мене і вже не мав жодного шансу вибратися з мого тіла. Він більше нікому б так не згодився, як мені. Відчувала, як кожна клітинка мого організму заповнювалася газом. Недарма кажуть: “Благородний газ”. Я й не знаю, як зможу віддячити йому за це... За те, що він втягнув мене в якийсь вирій, якийсь політ. Я неначе кудись спускалася, мій рух ставав дедалі швидшим і швидшим, я падала по спіралі, ніби в колодязь.
 БУХ! Вона вдарилась до чогось і зупинилась!.. Але вона так і не потрапила до палати, хоча коли розплющила очі, то побачила обличчя. І це була Маша, яка сказала: „ Нарешті ти прокинулася”. Проте це була не та Маша, котра художниця, а та, яка Марія Нірам...