Чернетка 7

 Сьогодні вночі мені наснився сон. Темрява, просто темрява. Нічого не бачу, нікого нема, ніхто й не приходить. Та раптом голос, просто голос у темряві. „Він з’явиться, коли випаде сніг...” Нічого не розуміючи, якось підсвідомо запитаю:
- Хто?
- Він.
- Який сніг? Хто він?
- Коханий, твій коханий. Ти ж його чекаєш, ти ж його шукаєш...
 Я прокинулася. Більше заснути не змогла. Визирнула в вікно. А він літає. Білий такий, пухнастий. Носить його вгору, вниз і довкола, довкола... Витанцьовує на всьому подвір’ї.
 До обіду я була вже на місці. На тому місці, де зустрічаються всі закохані, де вони знаходять одне одного і закохуються. На місці, де живе кохання. Сиджу сама, всі парами, а я - сама. А він літає, кружляє... Тільки з’явилася ще одна самотня, як до неї відразу підсів якийсь хлопчина. Закохався, мабуть. Вони вже двоє, а сніг продовжує кружляти. Літає над нами всіма, падає на асфальт, на лавки, на вії... Всі сидять парами, а у мене очі змокли, сльози капають, ніс шморгає. Всі на мене звертають увагу, а я не хочу, але не виходить. Сиджу і плачу. Одна. Сама. А всі парами, всі дивляться.
 Завжди ненавиділа той час, коли літає пух тополиний. У мене ж на нього алергія.
- Цей пух, клятий...
А мій коханий ще прийде, тільки-но сніг випаде, настане зима, і він прийде. Мені ж так уві сні сказали.