Из недописанной книги...

 
ПОЧАТОК

Перша сварка завжди трапляється з нічого. Через якусь дрібничку, яка потім губиться в пам’яті. Але в цей історичний момент здається, що трапилось невиправне. Здається, що зараз геть усе розлетиться до бісової мами, а щастя було так близько... Ви ще не вивчили один одного. Ви не знаєте межі образливості та ступінь пробачливості. Ви не знаєте на які кнопки тиснути, які мотузки смикати і як усе виправити. Ось воно. Серце стало, душа десь у п’ятах, тіло морозить і мучить нудота. Кінець усьому. Страшно? Дуже. Але за цим йде примирення і п’янке блаженство. Щастя, яке не можна описати. Насолода, яку ні з чим не порівняти. Запам’ятайте цей момент.


Друга, третя та всі наступні сварки не відрізняються нічим, крім тривалості. Десять, двадцять, тридцять, сорок хвилин. Година. Дві. Три. Сім з половиною... Ви вчитесь затримувати дихання і занурюватись ще глибше. С кожним разом страшніше й страшніше. Але з кожним разом примирення приносить все більше задоволення. Запам’ятайте цей момент.


«Набридло сваритись, якщо все одно ми будемо разом. Нудно розходитись і зустрічатись за кілька годин» - новий етап, коли ваша сварка триває цілу добу. Ви ображено розбіглись по кутам у четвер і не розмовляли до п’ятниці. Ви не можете працювати і думати про щось інше. У вас зависокий артеріальний тиск. Ви занадто дратівливі, депресивні, агресивні, подавлені і розбиті. Здається, що цього разу ви занурились занадто глибоко, і вам не вистачить повітря, щоб повернутись. Здається, що цьго разу вже точно фінал. Але це – не кінець. Примирення невідворотнє. Так же, як невідворотній новий емоційний оргазм. Вас просто розриває від щастя. Кисень в крові? Викид ендрофіну? Пульс 200 на хвилину. Тиск неможливо виміряти – до біса тонометри, про що ви верзете! Зараз можна гори воротити. Ви – сама щаслива людина на Землі. Запам’ятайте цей момент.

Наступний етап – це стабільність. Це коли ви вже визначили свою дозу і не перевщуєте її. Обидва знаєте, що для досягнення ефекту треба пірнати не глибше од тієї червоної риски. І не запливати за буйки. І не частіше ніж один раз на тиждень. Сварки йдуть за відпрацьованою схемою, з невимушеним розставанням на добу. Вам ще страшно, тому ви ще «кінчаєте» в мить примирення. За якийсь час ви кажете один одному, що ЦЕ – сравжнє кохання. Вам зрозуміло, що кохання, це коли люди не можуть розлучатись більше, ніж на добу. Вам здається це дуже романтичним і справжнім. Справжні живі стосунки: маємо злети та падіння. Чи варто щось змінювати? Запам’ятайте цей момент.

Запам’ятайте момент, коли вам скажуть «нудно». Коли вам скажуть: «нудно сваритись, розуміючи, що ми все одно будемо разом». Не страшно. Не чіпляє. Ефект звикання. Дефіцит ендрофінів. Ви сваритесь, миритесь – і нічого, сіра бридота замість оргазму. Запам’ятайте цей момент, тому що назад шляху вже не буде.

Наступна сварка затягнулась на два дні. Далі ви не розмовляєте цілий тиждень. Не відповідаєте на дзвінки. Йдете з дому. Зникаєте без вісті. На місяць. На сорок діб. По черзі. Разом. Кожного разу ви запливаєте все далі й глибше. Звідси не видно берегів. Сюди не проникає сонячний світ. І звуки теж. Тут нічого не чутно. Закладає вуха. Немає сенсу щось говорити, пояснювати. Немає сенсу кликати назад. Немає сенсу сподіватись...

Ви робите спробу повернути відчуття жаху, задля того, щоб потім перейти через нього. Залучаються до справи шантаж та всі заборонені прийоми. Тепер ви йдете не просто так, а до когось. Опиняєтеся в лікарні. Їдете на машині без гальм. Літите до іншої країни. Назавжди. Кожного разу назавжди. Розбудувавши плани з повернення ще до того, як гримнули двері за спиною. Нескінченна гонка. Неперервна напруга. Треба постійно підвищувати градус, треба підтримувати високу тепературу, бо інакше вулкан стосунків охолоне, і ваше кохання помре. І ви рятуєте кохання, вигадуючи все більше жорсткі тортури один для одного.

– Спробуй це! Боляче? А так? Болить? А якщо так?
Де межа вашому терпінню? Чи є ця межа?

Вам здається, що без болю немає щастя. Ви кажете: «вдар мене» – і в цей момент б’єте навідліт, не вимірюючи сили.
Садо-мазо? Гармонія...

Зовні ваші стосунки здаються війною. Зсередини – живляться любов’ю. Іншим про це знати не обов’язково. У них є свої стосунки і свої вулкани. Ви пірнаєте на самісіньке дно, вони заходять у воду по коліна... Не кожен може затримати дихання на місяць. На три. На весь рік. Ви можете. Запам’ятайте цей момент.

– Я йду, він меня хоче повернути, я відмовляюсь, потім жалкую, йду миритись, він посилає мене на х*й, я знову йду, він розуміє, що погарячкував, йде за мною... Цап і лелека...
- Ага, «цапля і журавля»

- Я дуже стомилася від цих стосунків.
- Зупинись.
- Як???
Гарний діалог. Запам’ятайте цей момент.

Наступного разу, він каже, що йому набридло. Він торкнувся рукою дна. Він вивчив його вздовж і поперек. Глибше не пірнути. Далі не заплисти. Йому більше нецікаво. І це – кінець. Це означає, що пора сісти десь у тиші і пригадати все, що було. Од самого початку. Від першої сварки. Пригадати і зрозуміти, що ви «підсіли» на адреналін. Розміняли любов на дозу ендрофінів. Перетворили на спорт. У змагання на витривалість. Довели до нервового спустошення і поховали в мокрому піску. Що далі? Самотність? Відчай? Пустота?

Саєчка за іспуг! Купились? Йокнуло серденько? А? Витирайте соплі і мершій цурюк на ринг! Бій ще не скінчився! Гра триває! Тому що у вас нема межі. І якось треба зупинитись і поговорити. Чи не говорити. Може просто сісти поруч і подивитись на горизонт. Потриматись за руки. Покласти голову на плече. Заснути на колінах. Перевести дихання. Зализати рани. Забути образи. Набратися нових сил. Зрозуміти, хто ви і навіщо все це робите. Може ви давно чужі люди, і ваше змагання вже намає сенсу. Може, варто вже припинити доводити один одному, хто кого більше не любить? Може варто просто кохати один одного, або розійтися назавжди? Витерти номери телефонів, викинути подарунки і фото, повернути ключі від квартири, зібрати речі, обдзвонити спільних знайомих і відмовитись від спільної відпустки...

- Я більше не буду грати у ці ігри. Я стомився. Розумієшь? Ми сваримось частіше, ніж миримось. Не розмовляємо місяцями. Не бачимось по півроку. Мені вже нецікаво йти і повертатись. Нецікаво брехати. Нецікаво боятися, що ти пішла. Нецікаво чекати на твій дзвінок. Я більше не хочу чути тебе ніколи. Не хочу бачити тебе. Не хочу знати і пам’ятати, що ти взагалі була...

Вам так хочеться сказати: «Я більше не люблю тебе». Так от, забудьте про це.

Спочатку сваритись не виходить. Спочатку здається, що ви може пробачити один одному геть усе і немає причини, з якою ви можете розлучитись. Запам’ятайте цей час. Бо він не повториться більше ніколи.

Foto: Kavardakova