Мандрiвка шляхом почуттiв

Я почуваю, як всі мої мрії знаходять фізичні оболонки, як вони втілюються в єдине тіло, починають взаємодіяти зі всесвітом. В цього згустку твоїх фантазій з’являється ім’я, світогляд, місце освіти, робота і минуле, якого ти ніколи не дізнаєшся, а навідь якщо і дізнаєшся, всеодно не зможеш збагнути.
Згодом, ти купуєш квіток, та не перші пів літра пива для своєї подруги, заливаючи його в себе, розповідаєш враження від ваших останніх інтимних стосунків, мацаєш ії сідниці, кусаєш груди. І ось, зовсім непомітно ви опиняєтесь в массі напівзнайомих людей і ти зовсім випадково натиняєшся на погляд очей, які не віддзеркалюють твоєї бухої постаті, а дають можливість зазирнути в якийсь зовсім інший для тебе світ. Тебе тягне до тих очей, хоча вони і підведени чорним олівцем, хоча їх власник і сам дуже важко стоїть на ногах. Доки твоя подруга вже мацає якусь іншу курву, ти намагаєшся пробити бар’єри між твоїми очами та очами цієї істоти, що видається тобі знайомою до неможливості, що здається чимось тим, що ти вже давно загубила в потоці свого бухого, творчого, роздягнутого та інтимного життя. Ти йдеш напочіпки, дієш повільно та невпевненно, аби не помилитися, аби знов не загубити цей недосяжний скарб німого порозуміння з іншою істотою, хапаєш найменший шанс зконтактувати з ним...аж ось, ти опиняєшся в темній концертній залі і на протязі трьох годин чіпляєшся за кожний його дотик і дивуєшся його толерантному ставленню до якоїсь бухої дівахи, що сидить на його колінах. Ти розумієш, що саме з ним можеш утворювати щось одне суцільне...а потім концерт закінчується, ти грузиш „мертве” тіло подруги в тачку твого батька і, дивлячись сумним тверезим поглядом на тонучі в темряві вулиці, ковтаєш сухі сльози. Як боляче губити те, що здавалось би, може утворити з тобою щось суцільне...а можливо до того часу мене вже попустило, і це ні що інше, аніж відхідна маячня...