статья Велесова книга кр зь призму сьогодення

При использованнии материалов статьи в своих работах делайте ссылку

У наш час дуже важливим є звертання до пам’ток нашої історії, бо в книгах давнини ми прагнемо знайти відповіді на питання, які ставить перед нами сучасний світ, коли норми моральності, законодавства вимагають історичного підгрунття. Цілком доцільним є звернення до знайденої у ХХ столітті пам'ятки давньослов'янської історії та писемності - «Велесової книги».

Мало хто знає, що таке «Велесова книга». Чому книга носить таку назву? І яке відношення має бог худоби до книги? А справа у тім, що у свідомості людей культ бога Велеса змішався з християнським культом св.Власія – покровителя худоби (церкви будувалися на місцях знищених язичницьких капищ). От пізніщі літописи і називають Велеса богом худоби. Хоча, насправді, він був книжником, родоначальником піснетворчості, богом музики і пісень. І книга названа саме на його честь.

Навколо походження «Велесової книги» чиниться багато галасу, як і навколо її знаходження Алі Ізенбеком в 1919 році в садибі, яка належала князям Куракіним (Донець-Захаржевським) недалеко від Курська (біля Харкова). Отже навіть невідомо де були знайдені полковником-білогвардійцем ці дерев'яні дощечки. В цьому невизначеному маєтку Ізенбек знайшов дерев'яні дощечки, на яких був накреслений текст «Велесової книги». Ізенбек емігрував, і з 1925 року жив у Брюсселі. Колишній полковник Ізенбек не прагнув оприлюднювати «Велесову книгу». Там він познайомився з Ю.П.Миролюбовим, який цікавився літературою та історією. Ю.П.Миролюбов розпочав роботу над Велесовою книгою в 1925 р. і за 15 років скопіював текст. В 1941 році Бельгію, де жив Ізенбек, оккупували німецькі фашисти. А.Ізенбек помер, а все його майно було заарештоване агентами гестапо. Подальша доля дощечок невідома.

В листопаді 1953 року в журналі «Жар-птица» публікується замітка під назвою «Колоссальнейшая историческая сенсация». В ній повідомляється, про знаходження в Європі дерев'яних дощечок V століття з історичними письменами древньої Русі. А в березні 1957 року розпочинається публікація тексту дощечок, що тривала до 1959 року, в якому журнал припинив своє існування. В 1959 році фотографії дощечок були відіслані в Москву. Відповідь була категорична: «Велесова книга – підробка!» Нажаль, наша академічна наука не проявила інтересу до «Велесової книги». Причини тут різні; це і закомплексованість на певних стереотипах, і просте небажання щось змінювати у своїх наукових поглядах. Але, сподіваймося, з часом ці негативні тенденції будуть подолані.

Чому зараз ми звертаємося до «Велесової книги»? Спробуємо з'ясувати у чому полягає її актуальність у наш час. Адже багато сучасних проблем знаходять своє відображення у цій пам'ятці древньої літератури. Ми знаходимо у ній відображення сьогодення і дізнаємося як вирішували ці проблеми наші предки. Отож, яких проблем торкається «Велесова книга»?
Перша проблема, яку вона породжує, є саме її визнання і сприйняття вченими. Зрозумілим є те, що книга була знайдена при невизначених обставинах та й самі дерев’яні дощечкі бачили лише дві людини. Авжеж, вченим важко визнати те, що не підтверджено незаперечними фактами. Але те, що вчені не прагнуть дослідити «Велесову книгу» багато на що вказує. Ми не прагнемо зберегти наші культурні надбання чи якось помножити їх. Під час Другої Світової війни з нашої країни було вивезено багато реліквій, картин, ікон. Ми втратили чимало. І замість того, щоб знаходити втрачене і повернути його, викидаємо ще й те, що залишилося.

Наступна проблема зазначена в самій «Велесовій книзі», це проблема походження слов’ян. Що каже «Велесова книга» про нашу історію? Хто ми? Звідки походимо? Адже, історія і археологія не стоять на місті. І відкриття у сфері археології лише підтверджують те, про що нам розповідає наша древня пам'ятка. Протягом тривалого часу пануючою є скандинавська концепція, згідно з якою нами правили лише князі-завойовники, бо самі ми не здатні були це зробити. І саме це заважає вченим об'єктивно сприймати «Велесову книгу» – вона не співпадає з тим, що вважається нашою історією.

У тексті «Велесової книги» досить чітко сказано про наше походження, крізь призму міфів. Але, що є міфологія, як не відображення реальних фактів? І хіба не є такими ж міфами, як легенди про походження нашого народу, у якості концепції, прийняті на сьогодні у суспільстві. Нашим вченим так само не вистачає фактів, для об'єктивного обґрунтування своїх теорій. І вони можуть лише припускати ту чи іншу подію, так само, як і літописці давнини.

Те звідки пішли наші племена і які назви мали дуже чітко сказано в «Велесовій книзі». Це й розповідь про батька Ора і його синів: Кия, Щека і Хорива, від яких беруть своє походження чехи і хорвати. Розповіді про походження слов'ян від трьох доньок Славуні і Богумира: Древи, Скреви і Полеви, від яких пішли древляни, кривичі і поляни. І від двох їх синів: Руса і Сева, від яких пішли русічі і северяни.

Наступною проблемою є проблема єдності та міжусобиць народу. Нажаль, навіть за часів Ора слов'яни не були в єдності - усобиці роздирали Русь. І хоча розділилися племена, і ми знаходимо багато підтверджень міжусобиці цих племен у часи Київської Русі, але все ж таки, спочатку були єдиним, одним цілим народом. І як не жаль, але що сотні років назад, що зараз - наші народи роздирає міжусобиця. Як свідчить «Велесова книга»: «За десять століть забули ми, хто свої, і тому роди стали жити окремими племенами, так виникли поляни, а на півночі - древляни, вони ж всі русічі із Русколані, які розділились як безумні. І через те прийшла на Русь усобиця». [дощечка 4б-II, переклад С.Лєсного]
Хіба не це ж ми спостерігаємо зараз, коли всі слов'янські народи прагнуть віддалитися один від одного. Здобуваючи якісь хибні цінності, забуваючи між іншим про те, що не можна ділити те, що є однім цілим, що має спільне походження. Не можна просто взяти і викреслити з історії сторінки, які когось не задовільняють. І не засвоїли ми цей горістний урок, бо як раніше прагнемо відрізати від свого походження спільні корені.
Не варто використовувати «Велесову книгу», як геополітичну зброю, націлену проти сусідів. Вона не є чиїмсь здобутком. Вона є пам'ятка нашої спільної літератури. І замість того щоб сперечатися про несумісність варто згадати, що в нас одні предки. А не можна відмовтися від частини себе, частини своєї крові і крові своїх предків. От про що говорить наша книга, яка з'явилася саме у той час, коли була конче потрібна. Книга з'явилася щоб нагадати хто ми.

«Велесова книга» розповідає нам і про давній суспільний лад. І от які цікаві факти ми з неї беремо: князів обирали і знімали на вічі, коли вже не хотіли їх, і ті ставали мужами простими. Що ми маємо, як не одне з найдревніших свідчень існування демократії. Ми самі обирали своїх князів терміном на 15 років на вічі. І лише князі-завойовники змінили цю систему, прагнучи передавати владу родичам.

Інші народи прагнуть знищіти слов'янську гордість, навіяти нам, що не було у нас ні історії, ні літератури. Не можна стверджувати, що наша писемність з'явилася з ХІV століття, а історія розпочинається приходом Аскольда і Рюрика. І щоб нас визнали за рівних треба самим визнати нашу стародавню літературу, яка може працювати на нашу історичну пам’ять як працюють на свої країни Веди, поеми Гомера.

Ми не схожі на інші народи і не повинні рівнятися лише на них. Як свідчить «Велесова книга», ми не приносили своїм богам криваві жертви, не палили відьом на вогнищах, не знищували інші народи. Нам є чим пишатися, адже це наших князів запрошували князювати до сусідніх народів, а не навпаки. Аскольд і Рюрик не були бажанами в наших землях. І саме на них закінчується «Велесова книга». Нібито з їхнім приходом закінчилася епоха великих предків, бо втратили ми незалежність, підкорились ворогам, дали їм правити нами і писати нашу історію, яку ми прийняли не питаючи себе: а чи наші це оповідки? «Велесова книга» прагнула повернути нам дещо дуже цінне – гордість за те, хто ми. І, здається, прагне це зробити і зараз.

Зміст книги цим не вичерпується. Вона розповідає і про гуманність наших предків. Наші пращури не визнавали рабства. Слов'яни не приносили людських жертв, руси не визнавали живих жертв. При жертвоприношенні наші пращури віддавали перевагу рослинам, напоям. Хіба це не свідчить на користь високої моральної культури, набагато вищої ніж у інших народів на цей час. І ту ж тенденцію ми спостерігаємо зараз – наші суспільні, моральні, релігіозні, в тому числі правові норми спрямовані на гуманізацію суспільних відносин. Свідченням цього є відмова від смертної кари. Ми йдемо стежкою наших предків стосовно моральності, спрямовуючи норми нашої свідомості на гуманне ставлення до людей.

Також «Велесова книга» розповідає нам про діяння пращурів, про любов до рідної землі. І саме це завжди відрізняло наші легенди і казки. Колись люди не уявляли свого життя без рідної землі, вважали себе частиною неї. А зараз віддалилися від цих джерел. І це змушує нас замислитися і над більш прозаїчними проблемами. Наприклад, над проблемою екології. Маємо мужність визнати, що наша природа зазнає незворотних загрозливих впливів людей. Прогрес відібрав в нас дещо зовсім не помітне, але конче потрібне і цінне – чисте довкілля. Наші предки не знали цього. Їх природа була чиста, недоторкана. Волхви берегли не тільки віру, але й навколишній світ, бо «не мали мольбищ і служили перед криницями і джерелами, де текла жива вода». На Русі існували легенди про джерела з живою водою (малися на увазі джерела з кришталево чистою, цілющою водою, яких майже не зосталося у наш час).

У «Велесовій книзі» висвічується низка актуальних для сьогодення проблем. Пропонуються шляхи їх вирішення. Це не означає, що ми в усьому маємо слідувати «Велесовій книзі», але, знання, викладені в древній пам'ятці є дуже актуальним для кожного з нас.
Вчені так завзято прагнуть звести цю знахідку до бездарної підробки і не хочуть визнати все, описане у «Велесовій книзі», те, чого була позбавлена наша історія, коли з прийняттям християнства було викреслено наше язичницьке минуле. Але «Велесова книга» повертає пам'ять, якої ми були позбавлені. А процес переоцінки цінностей завжди є важким і болючим.

Ми маємо поважати свою літературу, і тоді вона буде служити нам, як антична література служить сучасній Греції та Італії; ведична література - Індії, а біблійна література - сучасному Ізраїлю. Будь-яка країна світу підтримує свою стародавню культуру, звертається до своїх традицій. Чому ж ми так недбало віднеслися до нашої спадщини? Безперечно, не можна возводити ще мало кому відому «Велесову книгу» у ранг національної святині, але не можна, й відмовлятися від неї.

«Велесова книга» – це пам'ятка літератури, написана слов'янами і для слов'ян, текст якої закликає не повторювати помилки предків і не слухати лише інші країни, які вказують нам, що робити. Вона закликає пишатися тим, ким ми є. Нажаль вчені звели всю велич книги до сухих рядків: бути чи не бути цій книзі справжньою, забуваючи при цьому, що її написала людина, яка глибоко любила свій народ, свою країну. Хіба ми не маємо вчинити так само? Всі ми походимо з одного племені. І всі ми слов'яни.

Література
1. Лєсной С. Велесова книга. // Всесвітня мережа Інтернет. – www.fictionbook.ru