Моё кино. На укр. яз

Моє кіно.
Перш ніж мріяти та ідеалізувати цю мрію, подивись на своє життя—можливо воно і є та МРІЯ?
Ти прискіпливо підбираєш ноти. Музика повинна бути найбільш підходяща. Знаєте, немов у американських мелодрамах. Вона повинна викликати почуття у людини, що слухає її. Перший кадр не виходить. Завжди так. Хвилювання закрадається в очі...Втікає у скроні. Повітря стає тяжким. Хочеться просто затримати дихання. Та ні. Ти повинен дозняти кадр. Сонце світить у вигадану камеру. Нажаль, не можна його прибрати. Та у еру нових технологій за вас це зробить майстер. Він натягне на ваше безрадісне обличчя голлівудську усмішку, підкорректує колір обличчя. То ж ти можеш не хвилюватися за це. Прискіпливо підбираючи монологи і діалоги, ти робиш їх якимось пафосними, нежиттєвими. Це марення. Безтілесні думки, при чому не твої, а навіяні громадською думкою, управляють тобою. Невже так пізно щось змінити? Просто вимкни камеру. Зніми рожеві окуляри. Життя не може бути таким ідеальним. Та ні, ти вже взявся за інший кадр. Це той же сюжет. Такий ідеальний...Надто. Забагато цієї надмірності.
А далі...Далі сміх за кадром. Стандартний. Записаний на апаратуру...Сміх людей, що вже нема з нами. Він, за твоєю нехитрою задумкою, повинен викликати радість...
У небо злетіла кольорова кулька. Ще один кадр. А він мені подобається. У ньому є правда. Ти врешті-решт відпустив свою колишнє життя—те життя, де було кава зранку, веселі жарти...Те життя, де забував вимкнути стільниковий телефон, повертався додому, бо забув побажати хорошого дня. Все змінилося. За якийсь рік. 365 днів.91 тиждень. Чи більше? Не знаю. Не має значення. Усе не має значення для тебе. Тепер твоє життя розписане за розкладом. Ти навіть їси лиш тоді, коли в тебе це зазначено у твоєму щоденнику. А пам’ятаєш, як ти полюбляв малювати там? Намалював якесь коло з трапецією і говорив, що ти кращий за Пікассо.
Перегорнута сторінка. Минуле не зміниш. Ти говориш, що минуле те було дріб’язковим? Та чому? Що дріб’язкового у щирій усмішці? У тому, щоб ходити один з одним за руки? Сумніватися у тому, чи безкоштовний проїзд у якесь велике свято? Та ні. Пробач. Ти вже зайнята людина. Ти навіть посміхаєшся за сценарієм. Усе це—безодня...Чим довше падаєш, тим швидше звикаєш до цього безглуздого падіння. Ти все нижче і нижче падаєш. Але ж для тебе—це немов Олімп. Ти стоїш на ньому. З нього бачиш усе, що відбувається. Слідкуєш за чужими життями, але не маєщ свого. Ти там один. Самотність тебе лякала лише спочатку, а потім ні. Вона немов привілей.
Як шкода, що я не є навіть частинкою твого життя. Можливо, я б змінила його. Скажеш, що я надто самовпевнена? Чи не таких людей ти сам поважаєш? Та ні, я не входжу навіть в коло твого спілкування.
Я відволіклася...Не побачила наступного кадру. Це просто. Просто його відгадати. Мабуть, там сидять діти, грають в Твістер ( чомусь тебе потягнуло на американське), а поруч сидять батьки і їдять хот-доги. Це і є твій щасливий момент? А як же той день, коли ми заблукали у місті, шукаючи якийсь парк? Ні. Це тепер заблукатись с тобою можливо лише взявши з собою кілька папарацці, які б висвітлили твою прогулянку с звичайною дівчиною.
Колись ти вважав, що я надзвичайна, найкраща. Але тепер—я лише твій піар-хід. Такий собі вигляд щасливого життя. Ти сам спроектував його. Нехай заздрять? А чому? Чому заздрити? Усім цим вечіркам, коли просинаєшся і не розумієш де ти знаходишся?
Ще один сюжет. Кафе. Шоколад. Як гарно виглядає зі сторони. Але шоколад вже не входить в твій раціон,він же надто калорійний.
Мій шарф зривається з шиї і відлітає в об’єктив твоєї камери. Зіпсувала кадр. Пробач. При інших ти не будеш на мене кричати, я знаю. Ти «занадто хороший» для цього.
Будь ласка...Поплач. Всміхнись. Кричи на мене. Та хоч проганяй мене. Обніми. Не будь таким байдужим. Поговоримо пізніше? Отож. Зараз буде хеппі-енд.
Я поза ним. Та я сама винна. Сама! Сказала тобі—йди до своєї мрії. Хіба ж я знала, що ти отак уявляєш ії...Як же я сумую за тими часами, коли ти знімав аматорське відео...Набирав людей. Розплачувався з ними кавою. Тепер вже тобі платять, щоб бути в твоєму кіно.
Моє життя неідеальне. Воно не мелодрама і не претендент на Оскар. В ньому може не бути хеппі-енду. Але це моє життя. Моє кіно...Засновано на реальних подіях.
Твій останній кадр.
The End.