Нащадк в Трип льсько цив л зац знайдено у Тибет

       Нащадків Трипільської цивілізації знайдено у Тибеті.


       Довідка:

Мішель Пессель, відомий французький вчений – етнограф, географ, письменник, мандрівник і романтик народився у 1937 році. У 1968 році захистив дисертацію у Сорбонні, яка була присвячена історії Мустанга, маленького володіння тибетців у Гімалаях. У 1976 році відправляючись у нову подорож у Західний район Гімалаїв французький дослідник навіть не уявляв собі, що зібрані їм матеріали через 20 років у оновленій і демократичній Україні стануть одним із головних пазлів у складанні історичной картини про, яку так мріяли багато дослідників минулого – де знаходиться прародина та джерело зародження індоевропейців. Цікаво, що саме в цей час війсковим топографом К. Шишкіним за допомогою невтомного краєзнавця, історика та археолога В.Стефановича, О.Діденко на історичній Уманщині, Україна було зроблено інше, кажучи без перебільшення,- світового рівня відкриття величезних протоміст трипільської археологічної культури. Напередодні подорожі у Тибет інший відомий в Україні, але так при житті і не визнаний, дослідник М.Суслопаров впершее дешифрував найдавнішу писемність світу – загадкові знаки трипільської археологічної культури. Фізик – ядерщик за фахом, а за призванням історик – краєзнавець О.Знойко ще у далеких 80 – х роках визначає трипільську культуру, як цивілізацію. Це спричиняє справжній бум і паніку у концервативних та промосковсько налаштованних наукових колах. Відголоски того руху неприйняття і руйнації штучно створенної під замовлення «правдивої комуністичної історії» у Академії Наук можливо відчути нівіть сьогодні, треба лише згадати ім’я вченного – Олександр Знойко.Від часу тих дивовижних відкриттів пройшло 30 років. Дослідники не знали одне одного особисто, але здається неймовірним і дивовижним працювали у одному напрямку. Саме завдячуючи цим людям ми сьогодні з певною долею впевненності можемо сказати, що джерелом і духовним центром зародження індоевропейців булла територія Північного Причерномор’я – духовна Шамбала аріїв та легендарна Гіперборея, місцевість, де згідно грецьких міфів та легенд народилася переважна кількість богів грецького, а потім і давньоримського Олімпу.

Наприкінці 20 століття світову науку потрясла сенсація – у районі Західних Гімалаїв (Ладакх) де сходяться кордони Індії, Пакістану і Кітаю живе загадковий народ, який за мовою і зовнішнім виглядом відноситься до індоєвропейців. Назва цього загадкового народу – дрок – па, але відомий він ще науці під назвами: ардеркаро, дарди, мінаро. Згадує про нього і батько історії Геродот та пізніші античні автори. Першим хто заківавився про можливий звязок між Тибетом та Європою був Микола Реріх. Він знайшов у районі Заскара декілька прадавніх поховань з рештками людей, що мали подовжену форму черепа. Реріх вважав, що поховання належать представникам скіфських племен з Північного Причорномор’я. Згідно свідчень іншого дослідника Ф. Франке загадковий народ мінаро знайдений у основі Тибетських гір має чисто європеоідне обличчя, руссе волосся й блакитні очі. У 1976 році на дослідження загадкового народу вкотре відправився відомий французький вчений – етнограф Мішель Пессель. Його опис зовнішнього вигляду народу мінаро сильно нагадує зовнішній вигляд середньостатичного українця під час святкування свята Купайла : «У них (мінаро) були світле волосся, європейський тип обличчя, подовженний прямий ніс. Чоловіки вкрашали голову квітами, що надавало їм вигляду старіючих хіппі. Жінки виглядали дуже гарними: світла шкіра, сірі очі, тонкий ніс, гарні коси». Ось, вам ще одна з відповідей на гіпотезу, чому у статуеток, які знайдено на поселеннях трипільської археологічної культури такі подовжені і гарні прямі носи. Видається, що це доказує і свідчить не про звязок з сімітами, як це хтось дуже хоче бачити, а саме про звязок трипільців з індоєвропейською спільністтю народів, з Тибетом ще задовго до виникнення останніх ! Не довіряти французькому досліднику у нас нема жодних підстав. М. Пессель вчився в Сорбонні і Оксфорді, захістив у 1968 р. дисертацію на тему дослідження історії маловідомих районів Тибету, вивчив тибетську мову, організовував та приймав участь у чисельних наукових розвідках у найвіддаленіші куточки Гімалаїйських гір. Тибет і досі мало вивченний археологами, а загадковий народ мінаро відноситься до самих малодослідженних народів світу. П.Пессель відносив мінаро до протоаріїв виводячи прабатьківщину всіх європеських народів з Гімалаїв. У своїй відомій книзі «Золото мурах» дослідник писав, що у мінаро він бачить «наших» предків взагалі, вони спустилися з вершин Гімалайських гір і саме з цієї «святої землі» прийшли у Європу. «Более того, я почти уверен, что мы имеем дело не с собственно ариями, а с последней ветвью протоариев – «последних могикан» Гималаев» (М.Пессель). Залишається сподіватись, що фундаментальне дослідження Трипільської цивілізації із застосуванням комплексного методу та співпраці різних наук та взаємозв’язку останьої з Тибетом ще тільки но розпочинається. Подібну версію щодо батьківщини європейців у Гімалаях розвиває і відомий сучасний дослідник, вченний офтальмолог Ернст Мулдашев. Але… якби французький дослідник знав, що саме було відкрито українськими археологами у тих же 70 – х роках 20 століття під мальовничим українським містечком Уманню, висновки своих досліджень, мабуть, прийшлося значно передивитися. Майже одночасно з французькою експедицією у Тибет, під Уманю, військовим топографом К. Шишкіним, за допомогою археолога В. Стефановича, були відкриті величезні протоміста Трипільської цивілізації. На сьогодні відомо, що Ладакх, де і мешкають сучасні мінаро, до приходу тибетців був густо заселений індоєвропейцями. Згідно думки вчених проникнення давньоіндійських, арійських племен на північно – західні території Індії датується другою половиною 2 – го тисячоліття до.н.е. Цікаво, що цей час умовно співпадає з часами зникнення і занепаду Трипільської цивілізації. Найцікавішим є те, що і досі на Новий рік (час зимового сонцестояння) у мінаро є звичай одягатися у козині шкури: «…двох хлопчиків одягають у козині шкури і до заходу сонця виганяють з селища. Вважаеться, що таким засобом вигоняються гріхи всіх мешканців поселення, які накопилися за цілий рік». Цей звичай дуже нагадує українців під час проведення дійств у час зимового сонцестояння за народною традицією (Коляда). Науковцям добре відомо, що знайдені під час археологічних розкопок, що трапляється досить часто, рога і черепа цапів, так само, як і рога і черепа баранів являють собою один з прадавніх «символів віри». Дуже відома прадавнє українське висловлювання про небесні світила - місяць і зорі: «То цап з цапенятами ходить». «Загалом у мінаро, з домашніх тварин священою і чистою вважається тільки свійська коза. Чисельні зображення кіз можливо побачити всюди на скелях Тибетських гір у районі розселення мінаро. Коли у поселенні мінаро розпочинається епідемія то впродовж будинків мешканців проводять чорного цапа, який після цього виганяється з поселення. Вважається, що саме чорний цап може забрати із собою всю небезпечну для людей хворобу. На сьогодні, ми можемо тільки здогадуватися, який саме мотив був у наших далеких пращурів, які зображували чорну козу або цапа на своїй кераміці ? Такі самі чисельні зображення кози і навіть глинянні статуетки кіз ми знаходимо серед великої історичної спадщини залишенної нам трипільською культурою. Про культ поклоніння козі в українській традиції написано багато. (Сосенко, Знойко тощо). Батьківщиною грецького героя непереможного Геракла вважали Гіперборею (Україну), саме козинному молоку й сиру, на якому його викормила мати, він має завдячувати своїй незвичайній силі. Коза вигодувала Перуна (Зевса), від якого, за Геродотом, походили скіфи. Ось, що пише у своїй книзі відомий дослідник міфів Київської землі О.Знойко: «За міфами українців, Перун (Ілля) або його атрибут – цап ховається на межі, коли дожинають жито, то останній сніп збіжжя зветься коза. Сніп, який ставлять на покуті на Різдво, символізує Дідуха (предка народу), одночасно – це Місяць (Коляда)». Той же дослідник, зазначає, що для протословян щорічне свято Молодика було особливо урочистим, бо Місяць був їхнім головним божеством. Твариною, яку вони водили на свято і яка уособлювала Місяць, була коза. У давньоіндійській Рігведі збереглася назва Місяця – Аджа, що означає «коза». Прасловяни вірили, що Місяць – іхній предок і що вони походять від кози. На трипільський кераміці зображення Місяця і кози зустрічається доволі часто і є досить розповсюдженим.
Мінаро, подібно до трипільської археологічної культури, на поселеннях яких археологами знайдено велика кількість жіночих ритуальних статуеток, також поклоняються жіночим божествам: богині Бабалашен і богині Абі – Лхамо. Жіночі божества у мінаро є домінуючими. Поліандрія (звичай, що дозволяє жінкам мати декілька чоловіків), яка існує у мінаро, відносить нас у найвідаленіші часи розквіту матріархату. Традиційний одяг загадкових мешканців Тибету дуже нагадує одяг трипільської доби, який ми можемо побачити завдячуючи історичним реконструкціям Людмили Смолякової та на чисельних археологічних знахідках вищезгаданої культури вік яких сягає понад 5000 років. Нижче наводимо опис традиційного одягу мінаро, за М.Песселем: « вузькі штани і рубаха довжиною трохи нижче талії, одяг прикрашений геометричним орнаментом, який нагадує одяг скіфів Північного Причорномор’я».
Чим більше ми знайомимось з цим загадковим народом – мінаро, протоаріїв з Тибету, здається тим більше паралелів і доказів ми можемо навести на доказ взаємозвязку між прадавнім та сучасним населенням України і cучасними загадковими мешканцями Заскара. І це не тільки мова. Відомо, що назва Умань, імовірно, походить від древньої індоєвропейської мантри «Ом Ману Падме Хум», назва «Умань» у Тибеті звучить, як «Ману Бадра (Падме)». Верогідно, що і сама назва нашої держави, це прадавня мантра, що позначає «Ом Крає» - «Велика держава» або Гіперборея, місце, де за грецькими міфами, народжувались боги. Всіх тих хто має великі сумніми, що до цього питання, відсилаю до наукового і фундаментального видання Кочергіної «р». Цікаво, що сучасні мінаро, як українці і їх предки щанують «Священні ліси» (згадаймо «Священні дубові гаї» у словян), річки і джерела, вклоняються священним камням і менгірам (Такий самий ритуальний алтарний стіл - жертовник, що стоїть на трьох точках, знайдено у печері «Вертеба», поблизу річки Збруч, в Умані у парку «Софіївка» тощо. Такі самі жертовники знайдено і у Тибеті), існує у мінаро і загадкові легенди про мурах – відголоски прадавніх культів (такі саме легенди, наприклад про «Мурашину ніч», зображення мурахи на трипільському посуді тощо знаходимо і в Україні).
Ще сто років назад, Микола Реріх писав, що менгіри, які йому видалося бачити під час подорожі Тибетом дуже подібні тим, що творилися у Європі у часи неоліту. Хто знає, можливо творці і жреці відомого святилища «Камяна могила» переселилися у Тибет у часи бронзового віку при появі великої небезпеки від кочовиків. Але факт залишається фактом – цивілізація мирних хліборобів зникла, з ними зникли і наймудріші з жреців, які на протязі багатьох віків зуміли створити і втримати від занепаду суспільсво миру і злагоди – загадкову Трипільську цивілізацію. Можливо, саме там, у високогірному Тибеті, залишилися останні нащадки того священного знання. Пошуки тривають…


       Вадим Перегуда.