Назустрiч сiдаючому Сонцю

Присвячується до 357-річчя битви под Берестечком (18-30 червня 1651 року)

       
       Рабів до раю не пускають
       Козацьке прислів`я



- Запам`ятай, Левко, запам`ятай дуже добре те, що я зараз скажу. Коли зрозумієш ти, що йдеш через золотаве поле назустріч сідаючому сонцю, а промені його ласкають тебе ніжніше матері у дитинстві та легкий вітерець, мов батько, приймає тебе у свої обійми, то знай: покинув ти цей світ, вирушив у велику подорож аж до самого безсмертя. Скоро побачиш ти мене, й діда, й предків своїх, усіх до єдиного. І будеш ти перед ними та перед Богом відповідь тримати...
- Чому вас-то побачу? Не зарікалися б ви, батьку. Коли б не довелося вам мене першим хоронити.
- А ти не лізь поперед батька в пекло. Не доведеться, синку, я точно знаю, - сумна посмішка.
Недовге мовчання.
- Я чув, ви завтра у похід з Гетьманом збираєтесь...
- Так, синку, правильно чув.
- Повернетеся?
Мовчання, але тепер більш гірке.
- Скоро ми зустрінемося?
- Боюся, що так. Але сподіваюсь, що то буде гідна зустріч...

***
- От понаїхали! – гарчав старий козак Чуп, дивлячись на величезний стан поляків, що розкинувся на добру милю. – Не бачив я ще їх такого зібрання від самих Жовтих Вод1.
- Та нас не менше буде, якщо не більше, - теребенячи довгий вус, заспокоював його побратим Чухрай.
Понад козацько-татарським табором, що умістився у межиріччі Стиру та Пляшівки, поблизу Берестечка, небо повільно починало світлішати. Ранкові сутінки виривали з нічної пітьми все нові й нові пейзажі: он польські вартові напружено стискають зброю, поглядаючи на швидкі хвилі Стиру – неначе примарилося їм там щось; он декілька молодих козаків, зібравшись біля одного з возів, сумно позирають на схід, де залишили вони рідні хати, батьків, дівчат любих.
- Мабуть, знову переможемо. І відступлять ляхи нарешті...- замріяно обізвався Чухрай.
- Переможемо-то переможемо, але от навіщо було з басурманами об`єднуватися, я, хоч убий, не розумію! – не вмовкав Чуп. – Не гідно слов`янам зі слов`янами воювати з татарами разом...
- А це не нашого ума діло. Гетьман вирішив – напевно ж, знав, що робить.
- Чого це не нашого ума? Ми не бидло якесь, козаки ми. Разом повинні вирішувати такі важливі справи...
- Тихо ви, обидва! – зашипів третій козак. – Гетьман іде!
- Ну то й що, хай чує, що вояки його говорять...Ранок добрий, пане гетьмане!
Хмельницький йшов через табір, особисто дивлячись, чи все готове для бою. Кремезний, з гордовитою осанкою, величавою ходою, грізним поглядом, який залишився грізним навіть після безсонної ночі, крокував він по стану. Одягнений був, як і подобає гетьману. На привітання Чупа кивнув він головою і, не зупиняючись, пішов собі далі. Козаки проводжали його напруженими поглядами.
- Хвилюється Богдан, - констатував Чухрай. – Ну то й добре, що хвилюється. Значить, все буде добре.
Раптом притихлий Чуп лише кивнув головою:
- Сподіваюсь, що так. Але чую я, буде нам з татарами лихо...
   Як зійшло сонце над Волинською землею, розкотилися по межиріччю голоси труб, співи сурм, бій литавр. Природа здригнулася після нічної напруги, застогнала від передчуття скорої січі. Зірвався вітер. Затріпав він волосся воїнів, залоскотав вуса, сколихнув гриви коней.
   І рушили воїни. Сто тисяч козаків разом з селянами, міщанами, обозними слугами – усіма, хто не хотів жити під польським ярмом і не бажав цього для своїх земляків. З ними іще сто тисяч татар під проводом хана Іслама-Гірея. Назустріч їм ішло двісті тисяч ляхів, що будь-якою ціною жадали повернути втрачені українські землі. У всіх трьох військах подекуди лунали тихі молитви. Люди взивали до одного Бога, кожний просячи принести перемогу саме його війську та потопити у крові ворогів, які, взагалі-то, молили про те ж саме, тільки навпаки. Мабуть, тому й відійшов Бог з того місця, залишив людей самих вирішувати свою долю. А ті були тільки раді цьому...
   Мов вітри у полі, налетіли одна на одну кінноти. Брязкіт заліза, гучні постріли, іржання коней... Стогін поранених, хрип помираючих, мовчання мертвих... Вихор смерті запанував над живородючою землею. Око лише встигало побачити чи вгадати рух супротивника, рука – заблокувати удар, пронизати вороже тіло залізом і мчати на коні далі й далі, збираючи криваву жнечу. Під Берестечком вершилося дійство, старе, як саме людство, у якому люди надають собі право лишати чи забирати життя у інших.
   Як відомо, не все вдається одразу. От і знесиленому козацько-татарському війську після багаточасової різанини довелося у врешті-решт відступити до табору. Але й у поляків радості багато не було: червневе сонце принесло великий жар, який забрав останні сили у воїнів, що рубалися нещадно. Тому й закінчився на цьому перший день битви. Табори, між якими тепер пролягло криваве поле, оздоблене тілами полеглих, почали готуватися до нової ночі.
- От і виграли, - розлючено хрипів Чуп, витираючи шаблю від запеклої крові.

***
   І знову був ранок, і знову був бій. Напевно, матінка-земля вже змирилася з тим, що доведеться випити їй червоної людської крові, поглинути мертві тіла, і більш не противилася бійні. Навіть сонце вже не так пекло, а скоріш сумно дивилося з небосхилу, час від часу прикриваючись хмарами, коли набридала йому людська ворожнеча. А, може, просто козаки виявилися більш витривалими воїнами... Так чи інакше, на другій день перевага була вже на боці об`єднаних сил українців та татар. Але усі розуміли, що все це лише початок - випробовування сил перед головним боєм, який мав стати вирішальним: адже і поляки, і козаки показали себе гідними перемоги. Ніхто не міг знати, що принесе наступний день у дійсності...
   А до того ввечері другого дня розпочалося гуляння у таборі, аби підняти моральний дух вояків, тим самим збільшивши шанси на перемогу. Звісно, горілкою ніхто на бавився, усі пам`ятали, що розлючений ворог стоїть усього-навсього за однією рікою і тільки й чекає, коли козаки зроблять помилку... Та й заборонено було у походах пити спиртне, а порушення цього закону нерідко каралося навіть смертю. Тому запорожці тішили себе тим, що весело танцювали навколо вогнищ древній танок, заповіданий від пращурів як тренування перед битвою – гопак звався танок цей. Не розважалися тільки поранені, полковники, які напружено очікували наступного дня, і, звісно ж, гетьман Хмельницький та ще декілька людей, але вже зі своєї волі.
   Одним з таких був і молодий чоловік, вже не юнак, але ще й не «валкуватий». Він все дивився собі на небо, яке під вечір чи то хмарами, чи то димом заволокло.
- Диви, яке небо темне. Та й ніч тільки вогнищами нашими освітлюється, а то було б – хоч око вибий. Дурний знак, по-моєму... Щось недобре передчуття у мене щодо завтра, - тицьнув він у бік свого товариша, що тільки-но відтанцювався і втомлений присів поруч.
- Та годі тобі, Левку, - зареготав він. – Ти просто від різанини сьогоднішньої ще не відійшов. Це буває. Не бійся, поляки довго не протримаються, завтра ми їх розгромимо і все буде добре...
Він завалився на спину і демонстративно захропів, а Левко ще довго сидів та дивився у темряву. Що він там бачив такого, що було сховане від очей інших? Чи кого?

***
- Пропустіть, я до вашого короля Яна Казимира.
- Хто там ще припожалував? Іслам-Гірей?! Чим це зобов`язаний таким візитом?
- Доброї ночі, пане королю. Бачу я, воїни твої геть стомлені і, мабуть, не зможуть ще довго битися...
- Мої воїни будуть битися стільки, скільки це буде потрібно для нашої перемоги.
- Пане, пане королю... Давайте відкинемо у сторону гордість та зарозумілість і подивимося правді у вічі. Навіть мої, не говорячи вже про ваших, холопи розуміють, що завтрашній день може стати останнім для вас. Я би не хотів вашої поразки, адже тоді Хмельницький утвердиться на Волині та піде у Галичину, де його, без сумнівів, підтримають...
- Що ти пропонуєш?
- Завтра у розпалі битви мої вояки просто відійдуть з поля бою, полишивши козаків. Вам залишиться тільки добити їх.
- Але й вони зуміють вбити багатьох моїх воїнів...
- Пане королю... Що таке сотня-дві вояків, коли на кін поставлені чудові землі Гетьманщини?...
- Я так розумію, ти підійшов до своїх умов... Але звідки я знаю, чи можна тобі вірити? Чи не зрадиш ти мене, як зраджуєш зараз Хмельницького?
- А ви розсудіть усе самі і зрозумієте, що і ви, і я у такому випадку у виграші; а от у разі перемоги козаків... Бачу, ви вже мене розумієте. Що ж, чудово, може тоді перейдемо безпосередньо до умов?..

***
   Лише під ранок третього дня розійшлися на сході хмари і крізь прориви у них почало виглядати сонце. Воно світило у спину наступаючому козацькому війську, зігріваючи і без того полум`яні серця, вселяючи в них тверду рішучість і віру у свою перемогу. Запорожці відчували, як за ними постає славний Бог їхніх предків і раділи цьому. Але забули вони про те, що Вищі Сили відступилися від Берестечка і допомоги не нададуть. Усе буде вирішено людським розумом, силою...і підступністю. Але не відали про це ані козаки, ані поляки. Останні важко йшли вперед, немов приречені на страту; освітлене сонцем козацьке військо невільно здавалось їм Раттю Світла, внаслідок чого, відчували вони самих себе своєрідними дітьми Темряви і це ще більше пригнічувало їх. Адже не багато хто з поляків знав про зраду Іслам-Гірея, і що перемога тепер залежить лише від їхнього військового уміння. А поки вони просто йшли вперед, на вірну смерть, як вони думали...
   Козаки пересувалися строєм у три лави: так було зручніше застосовувати важкі мушкети та й просто оборонятися в бою. І ось, як і два дні раніше, засвистіли над полем кулі, закурився дим від пострілів, страшний гомін залунав. Тепер вже вої бились у повну міць та силу, ніхто не давав нікому помилування. Падали один за одним ляхи, падали й козаки. Війна робила рівними усіх, знищувала сановні привілеї та переваги, тим самим висвітлюючи істинну суть Людини. Хто боягуз – той загине першим, хто хоробрий – загине другим, але забере з собою п`яток ворогів...
   Навіть непристосований погляд міг зрозуміти, що запорожці вигравали безповоротно. Та саме тут і трапилося несподіване. Мов за командою, усі татарські бійці звернули у бік і пошкандибали геть з поля бою. Хмельницький, що спостерігав за боєм із табору з самого початку навіть не зрозумів що коїться і оговтався лише тоді, коли серед січі почалися відчайдушні вигуки:
- Татари тікають! Басурмани нас кидають!
- Що робити, пане гетьмане? Без татар ми у мить програємо, - розгублено запитав один зі старшин, що стояв поряд.
Хмельницький стиснув зуби. Бувало вже таке, що зраджували татари, але щоб так підступно... Так чи інакше, це не був привід для того, щоб полишати на смерть ціле козацьке військо, останню надію Гетьманщини.
- Відступаємо до Пляшівки! – з почуттям гіркої втрати ще нездобутого розсудив Богдан. – Та найшвидше!
Коли татари почали відступати, старий козак Чуп рубався у перших лавах. Вже не допомагали мушкети, і воїни сходилися у рукопашну. Кров фонтанами виплескувалася у небо то тут, то там, і надати уваги чомусь іншому не було часу. Але, все ж таки, Чуп побачив як зрадливо тікають ханські прихвосні і щось найшло на нього. Заревів він, немов скажений ведмідь, кинувся у бік наздоганяти татар.
- А я знав! Знав, що лихо ви нам принесете! Знав! – люто кричав він, захлинаючись у поту та ворожій крові та густо оздоблюючи мову страшними, браними словами.
Не звертав він уваги ані на поклики товаришів, ані на команди до відступу, ані на удари ворогів, які градом сипалися на нього. Не пройшов він і двадцяти кроків, як дістали його польські шаблі, зарубали, кинули на сиру землю і очі його заслав кривавий туман...
   Несподіваний перелом у битві настільки вразив поляків, що вони не спромоглися організовано добити відступаюче, що ледве відбивалося, військо запорожців. Їм теж довелося  повернутися у табір і підлікувати рани, щоб новим ударом цілковито знищити ворогів. Адже знали вони, що ті нікуди не втечуть: по-перше, їх затиснули до болотистих берегів Пляшівки, через яку усім військом не перебратися, а, по-друге, лицарська гордість не дозволить їм відступити як татарам.
   Тим часом, запорожці і справді нікуди не збиралися тікати. Наказавши викопати коло табора земляні укріплення, Хмельницький поскакав війська Іслам-Гірея, що тікало геть.

***
- Отак, значить, ти мене уважив, хане? Спочатку до перемоги довів, а потім зрадив?
- А ти хто такий будеш, пане? Усього-навсього правитель неіснуючої країни, шляхтич, котрий навіть зі своїми порозумітися не зміг2... Я не божевільний і не зовсім дурний, щоб воювати за якусь дрібну винагороду, коли переді мною лежать такі чудові землі, які споконвічно належали нам, Туреччині.
- Брешеш, собако, брешеш! Не ходили наші предки під вашим гнітом, не ходитимуть і нащадки! Ти просто поганець, що матір рідну продасть тому, хто заплатить більше!
- Заспокойся, Хмельницький! Ти сам не чуєш, що говориш... До того ж, подивись навкруги: ти один, я з армією. Я давно міг тебе вбити за подібні образи, але не зроблю цього.
- Та роби, що хочеш! Тільки знай: прийде час і буде вам кара. Страшна кара...
Гучний регіт.
- Ну все, поговорили й досить. Взяти його!

***
- Це що вони там роблять?! – підхопився Кричевський3. – Не як гетьмана нашого крутять?!
Якийсь час погляди усіх козаків були спрямовані на татарське військо, до якого відправився Хмельницький. На їхніх очах того скрутили і повели подалі від хана. Військо рушило далі, відводячи за собою і козацького голову...
   Над новим табором одразу ж здійнявся великий гамір: козаки вирішували, що робити далі.
- Погоню треба знаряджати! – кричали одні. – А ну як гетьмана нашого закатують, що тоді буде?! Та й як ми тут без лідера? Усі ж пересобачимося!
Уперед вийшов один з полковників, Іван Богун. Немов ворон величавий осів серед горобців. Вдягнений він був у просту свитину, чоботи, шапку зі смушевою обшивкою – як і звичайний козак, але всі знали: слово його тепер найвизначніше. Грізно обвів він орлиним своїм поглядом козаків, які зібралися біля нього, і звернувся до одного, що найгучніше кричав про погоню:
- Чи не зібрався ти один проти татарського війська воювати? Ну кого ми у погоню відправимо? У нас і тут ледве воїнів вистачає! До того ж, всіх переб`ють поки наздоганяти татар будете. Хмельницький – людина мудра, не дарма його гетьманом обрали, виплутається якось, протримається. А ми зараз нічого не вирішимо, тільки передеремося марно. Готуйтеся до облоги, а там побачимо, що робити. Більше поки нічого сказати не можу.
Ніхто не став з ним сперечатися: може тому, що ні в кого не було розумних думок; а може тому, що завжди набагато легше, коли якісь важливі рішення приймає за тебе хтось інший...

***
   На одному з пагорбів, що гуртуються коло Берестечка, спостерігали за ходою татарського війська два чоловіка. Один з них був сліпим кобзарем, вже зі срібним волоссям та глибокими зморшками, але ще доволі дужий та сильний, попри тілесну неміч. Другий був парубком, що вів кобзаря, не дозволяючи сліпому заплутатись. Але іноді починало здаватись, що це кобзар вів парубка, а не навпаки. А зараз вони просто мовчазно дивилися услід відступаючих татар, які вели з собою полоненого Хмельницького. Коли гетьман з`явився з-за спин вартових, кобзар раптом зіщулився сліпими очима та тихо промовив:
- Сонце сідає...
Парубок розгублено дивиться у небо:
- Як це сідає? Полудень же тільки-но минув...
Кобзар посміхнувся.
- Ні, я не про це. Я говорю про Сонце України, нашої землі, яка тільки-тільки почала здобувати свободу. Не встигло піднятися, а вже заходить. Відчуваю, правда, що знову зійде воно. Може, через десять років, може, через сто... Але обов`язково зійде. Жаль, ми цього не побачимо.
Він змахнув мимовільну сльозу і твердою ходою пішов далі, так, як ніколи не ходять сліпі люди...

***
   Юна дівчина йде по золотавому полю назустріч сідаючому сонцю, промені якого ніжать її ласкавіше матері у дитинстві, а легкий вітерець приймає у свої обійми, мов батько. Усюди, до самого небосхилу колоситься наливне жито, наче втілюючи образ вічного життя. Дівчині сумно: вона так і не встигла пожити на цьому світі, не встигла нікого полюбити, насолодитися радістю та пізнати печаль... Вона знала, що повернеться і це ще більше бентежило її: яким буде тоді світ, які будуть люди? Ще непокоїло її передчуття, що за це повернення буде пролито чимало людської крові, вона не бажала цього, але знала: так треба. І йшла собі далі, назустріч сідаючому сонцю.

***
   Тим часом, на березі річки Пляшівки запорожці будували собі укріплений табір: окрім земляних насипів, огороджений він був зв`язаними ланцюгом возами. У особливо важливих місцях були поставлені гармати, а вартові постійно спостерігали за місцевістю. Все здавалось злагодженим та організованим, але ясно відучувалось, що щось не так. Страх прокрадався до табору, захоплюючи в полон душі козаків, які ще не навчилися його переборювати в умовах війни. Підпитували цей страх поляки, які увечері, все того ж третього дня, теж осіли на Пляшівці, таким чином узявши запорожців у замкнене кільце.
   У важкій напрузі пройшла ніч, за нею день, потім ще один. Але поляки нічого не намагались зробити, просто не давали козакам ані непомітно втекти, ані прорватися з боєм, кожний раз пострілами та залізом заганяючи їх знов у табір. Нічого не вирішувала й козацька старшина: усі вони добре розуміли, що представляє собою сила, котра зібралась під Берестечком, і ризикувати нею не хотіли. Але вже через декілька днів почав відчуватися брак харчів: нові було взяти ніде, а старі швидко зникали. Серед воїнів почалися підозрілі розмови, дехто навіть пропонував здатися, але його, на щастя, ніхто не підтримав. Серйозне занепокоєння виникло після того, як з`ясувалось, що декілька слабкодухих козаків все ж таки спромоглися втекти з табору і, скоріш за все, були захоплені у полон ляхами чи...самі перейшли на їній бік.
   Іван Богун одним з перших зрозумів, що все може скінчитися зрадою та, як наслідок, знищенням козацького війська. Він звернувся до старшини і запропонував обрати наказного гетьмана, адже один лідер у війську – запорука його єдності. А старшина була тільки рада перекласти турботи на чиюсь іншу голову. Такою головою і виявився сам Богун, котрого практично одностайно висунули у гетьмани. Козаки це підтримали, і моральний дух війська, у якого знову був лідер, злегка піднявся. Але лише настільки, щоб породити байки, нібито гетьман, бач, придумав вже план виходу з ситуації, але боїться втілювати його у життя – може багато людей полягти. Звісно, це було брехнею, але чому тільки люди не вірять у скрутному становищі. Байки ж ці, у свою чергу, породили нові роздумливі розмови серед козаків коло вогнищ увечері, коли сонце вже не підтримувало людський дух своїм світлом, відокремлюючи правду від брехні.
-  Здається мені, Богун хоче зі старшиною втекти, - запалюючи люльку, говорив козак Марко Крутиніс, – а нами прикриється, а там – хто з нас виживе, того й вдача.
-  Що ти верзеш? – схопився на ноги Левко, що сидів потойбіч вогнища. – Здурів, чи що? Коли це Богун нами прикривався, а сам, як падлюка татарська, тікав? Коли це було, га? Ні, якщо вже захоче він бій прийняти, то першим військо і поведе за собою, як завжди...
-  Ой, Левко, бачу, малий ти ще, - покачав головою Марко. – Не розумієш, як старшині життя своє дорогоцінне...
-  Це ти, я бачу, честі козацької не розумієш! – Левко підхопився на ноги та випростав шаблю.
Інші козаки теж повставали, загороджуючи собою простір між двома своїми товаришами.
- Заспокойся, Левку, у нас всіх вже терпець рветься, тому й мелять усілякі дурощі, - підійшов до вогнища сотник, що чув свару. – А ти, Марко, думай, що говориш. Ніколи Богун свого війська не зрадить, це я точно знаю.
На тому й порішили.
   А новообраний наказний гетьман, звісно, і насправді не збирався нікуди тікати. Доходили до нього вісті про постійні свари у війську, брехливі чутки, і розумів він, що так більше не можна. Тому зібрав він старшину на таємну нараду.
-  Ну що, панове полковники, - звернувся Богун до них, - самі, думаю, бачите, що справи наші все гірші. Поляки це теж бачать і стискають нас усе щільніше. У них і кількість більша, і озброєння краще, чого брехати. Бою нам не витримати, тільки військо загубимо, та й Гетьманщину разом з ним. Не пробачать нам цього ані земляки наші: батьки, жінки, діти, ані предки, ані Господь-Бог. Треба відступати, і шлях у нас єдиний: через болото, через Пляшівку, а там вже відірвемося...
-  Яким чином, дозвольте спитати, ми непомітно для поляків виведемо з табору ціле військо? – почувся голос Мартина Небаби, якого справедливо вважали одним з найкращих полковників.
Богун якийсь час роздумував, а потім все ж сказав:
- Хтось повинен залишитися та тримати табір, поки військо відходить. Тримати стільки, скільки зможуть. Звісно, це смертний вирок, - останню фразу гетьман говорив, вимовляючи кожне слово, може, ще вагаючись, а, може, бажаючи сховати своє хвилювання.
Повисло тяжке мовчання. Богун по черзі дивився на полковників, очікуючи їхнього слова.
- Що дивишся, Іване? – промовив нарешті Кричевський. – Ми тебе гетьманом обрали, твоє слово за головне прийняли. Як вирішиш – так воно і буде. Всі згодні?
Полковники закивали, погоджуючись. Богун розправив могутні плечі, сумно зітхнув і підвів підсумкував:
- Що ж, тоді вибирайте п`ять-десять найвірніших людей від кожного полку і не забудьте їхні імена записати: вони повинні залишитися в нашій пам`яті назавжди.
Таким було слово наказного гетьмана, таким був його вирок війську.
   Вже наступного дня почався відбір смертників. Обирали, здебільшого, вже літніх, але ще могутніх; тих, у котрих були вже дорослі сини, а то й онуки. Тих, котрим не страшно було помирати. Звісно, приймали тільки за власною згодою. Несподівано до смертників запросився й Левко.
- Куди тобі, молодому? Живи іще, - відповідали йому.
Але про козацьку впертість споконвічно ходять легенди, тому довелося й Левка зачислити. Що спонукало його до такого вчинку? Не могло ж йому настільки обриднути життя, що він смерті почав собі шукати... Справжня причина, мабуть, була відома тільки йому одному і чомусь нізащо не хотів він відкривати її іншим. Левка не бентежило також і знання, що жити йому залишилося кілька днів, навпаки, це тільки приводило думки у морозний спокій.

***
   Але час повільно йшов собі уперед своєю безжальною ходою, перетираючи на пісок гори, випиваючи всю воду морів... День як завжди змінявся ніччю, сонце – місяцем, і ніщо не привертало більше уваги на купку людей, що були затиснуті між запеклими ворогами та болотистою річкою. Десь на землі було щастя, десь панувало добро, десь люди кохалися і не проливали крові. Клаптик світу поблизу Берестечка здавався відрізаним від цілого, і жив своїм, знедоленим життям.
   Захід сонця проливав багряну, мов кров, фарбу на поле, де до цього часу лежали неприбрані тіла; на річку, що рівномірно текла своїм шляхом; на табір, посеред якого сиділо з десяток людей, котрі твердо знали: світанку вони не побачать. Тому й деякі з них дивилися на сонце, не прижмурюючи очей, насолоджувались останніми променями древнього Бога. Але ось його полум`яне око окинуло прощальним поглядом Руську землю і враз щезло за горами, залишаючи після себе тільки палаючий слід. Світ поглинула темрява.
   Тоді Чухрай зі страшною, скаженою посмішкою повернувся до товаришів і присів разом з ними. Ніхто не хотів говорити: був теплий літній вечір, коли хочеться після денної праці закрити нарешті очі і вдатися до своїх думок. Лише коли інші почали готуватися до відступу, смертники заворушились. Враз на зміну приємному теплу прийшов холодний страх. Точніш, не страх, а просто передчуття чогось дуже важливого, що повинно скоро трапитися. Це не давало їм більше спокою. Щоб заповнити чимось очікування, кожен зайнявся своєю справою: хтось ладнав мушкет, хтось точив шаблю, хтось просто палив люльку і дивився у темряву. Скоро зав`язалась і розмова.
- І чого тобі у живих не йметься? – запитували у Левка.
- А що я тут не бачив? – лукаво відповідав він. – Син та дочка в мене є, даремно, що малі. Головне ж, що виростуть!
Усі згідно закивали головами, з сумом пригадуючи своїх дітей.
- І смерті ти не боїшся? – запитав Чухрай.
- А чого мені її боятися?
- Ну так... Ви, молоді, завжди її страшитеся...
- Та я її не боюся, - посміхнувся Левко. – Знаю, що буде після неї. Просто знаю і все. Батько якось розповідав мені, перед тим, як на Жовті Води рушити. Там він і загинув.
Знов усі примовкли. Пригадували тепер батька Левка, за яким ходила слава характерника, тобто ясновидця та чаклуна. Пригадували й загадкову його загибель. Потім розмова якось непомітно перейшла у інше русло.
- А якщо здамося? – роздумував один хитрий козак. – Ви не думайте, що я пропоную, просто цікаво...
- Дивні в тебе цікавості, - підозріло зіщулився Чухрай. – А якщо й здамося, так зрадимо усіх, кого побратимами звали, рубалися й жили разом. Батьківщину зрадимо.
- Та й що ми отримаємо у полоні-то? – підтримав його інший. – Не героями ж нас носитимуть, а знову у кайдани закують. В неволі знову будемо.
- Рабів до раю не пускають, - ще раз страшно посміхнувся Чухрай.
- Ну, тепер це не турбота. Тепер ми вільні люди, даремно, що рабами народилися. Не рабами ж помремо!
Кожний був з цим згоден, у кожному повільно запалювалось полум`я страшенної передсмертної люті.

***
   Після опівночі перші підрозділи почали покидати табір. Рухалися у повній темряві аби, не дай Боже, не привернути увагу поляків. У таборі ж горіли вогнища, рухалися «вартові»-смертники: усе було зроблене задля встановлення видимості звичайної ночі у облозі, як то була і попередня, і та, що перед нею... Більша частина смертників розташувалась у таборових схованках. У всіх були напоготові мушкети та шаблі, усі були зібрані та готові до бою... Останнього бою.
   І, все ж таки,  не зміг відступ козаків пройти невидимим для поляків. Як побачили ті, що вороги тікають, одразу ж схопилися, вислали на табір підрозділ коронного війська. Смертники бачили, як рухається, мов чорна змія, польська кіннота; чули стукіт копит, накази командуючого...
   Чухрай, що лежав біля Левка, тихо промовив:
- Нарешті діждалися... От і добре.
На щастя, більшість козацького війська вже покинула табір, гармати вивезли, старшину евакуювали. От і добре...
   Мов скажений вихор, минули поляки земляні насипи та з`єднані між собою вози. Але саме тут і зустріли їх ворожі кулі. Пали перші уражені, здійнявся перший димок бою. Козаки стріляли по черзі, даючи один одному змогу перезарядитися. Спалахи від пострілів з`являлися то тут, то там, збиваючи ляхів з пантелику, не даючи зорієнтуватися. Врешті-решт перша хвиля королевичів відступила, не в змозі контролювати бій. Смертники ж використали ці дорогоцінні хвилини, щоб перегуртуватися та зайняти нові позиції.
   Скоро підійшла основна частина польського війська і штурм знову розпочався. Поляки гинули один за одним, уражені козацькими кулями чи пригостившись доброю сталлю. Але гинули й козаки. Он, мов дикий звір, стрибнув той самий хитрюга, збиваючи польського сотника з коня і сам завалюючись на нього вже мертвим. Он той, хто підняв його мушкет, влучно стріляє одразу з двох, але одна куля закриває йому очі.
   П`ядь за п`яддю відступали козаки до берега річки, перекриваючи собою шлях ворогам до своїх товаришів, які все більш віддалялись від загрози смерті. Так непомітно прослизнуло декілька годин: поляки не наважувалися підійти близько до смертників, які надійно заховалися та кожного зустрічали мушкетними пострілами, благо набоїв їм залишили вдосталь. Але, так чи інакше, почали ті закінчуватися. Ляхи одразу ж зрозуміли, що до чого, і подалися уперед всі разом. Скоро зав`язався рукопашний бій. Доводилося битися практично у повній темряві, освітленій лише палаючими шатрами та возами. Пораненням вже ніхто не вів рахунок, а деякі просто не зважали на них. Валилися один за одним козаки, підкошені водночас кількома ворогами...
   Шабля у Левка співала. Співала на якійсь своїй, древній мові, яку козак не розумів, і просто підкорявся її владі. Здавалось, що вже шабля направляє тіло Левка, намагаючись дістати якомога більше ворогів, а не навпаки. Раптом, боковим зором, він побачив, як метнувся вперед Чухрай, вихопив з вогнища палаючу дерев`яшку та побіг до землянки, у який схоронили гарматні снаряди, що не встигли вивезти. Розум нічого не встиг зрозуміти, коли понад табором гримнув вибух. Випростаний зі снарядів вогонь пожер нові сили поляків, що тільки-но прибули. Левко ж оглухнув, але продовжував нещадно битися з ворогами, що насідали й насідали. Пройшло ще декілька хвилин і раптом він побачив, як, немов по команді, відступилося вороже кільце біля нього. Мов підступні шавки, що наштовхнулися на матерого вовка. Уперед виїхав дужий чолов`яга у латах та на вороному коні.
- Ти хоробро б`єшся, воїне. Дуже не хотілося б вбивати тебе. Нам потрібні саме такі воїни. І ти ще молодий, жити треба.
У голові Левка пронеслась вечірня розмова, свара з Крутиносом... Але він не міг думати, він занадто втомився, щоб щось ще вирішувати. Але тут він побачив, вірніш, відчув за своєю спиною щось таке, що одразу ж надало йому сили. Він обернувся: небо на сході світлішало, займався світанок! І він один з усіх своїх товаришів-смертників дожив до нього! Левко подумав, що повинен з гідністю прийняти цю честь. Щось скажене, люте пробуджувалось у ньому, розтікаючись по всьому тілу... Він більше не відчував ані втоми, ані болю, ані жалю. Йому навіть стало весело. Він відкинув у бік зламану навпіл шаблю, замість неї підібрав косу, що так вчасно опинилася поряд. Потім він розпрямився у повний зріст, презирливо подивився на вершника.
-  Просто скажи, що ви мене боїтесь, - прошипів Левко, не впізнаючи свій голос.
Поляк лише посміхнувся.
- Що ж, ти сам вирішив свою долю, - і поскакав геть.
І зійшлося знову кільце, стиснуло у смертельних тисках козака. І немов напоролося на м`ясорубку. Коса свистіла у повітрі, зі скаженою швидкістю рушилася на голови ворогів. Деякі польські воїни потім будуть розповідати, що в образі «хлопця з косою» їм марилася сама Смерть. А Левко навіть не звернув уваги, коли зламалася його коса: тепер його зброєю були власні руки та ноги – що може бути краще? Козак вже нічого не бачив і не чув, його кулаки ламали ворожі кістки, а пальці розривали людські тіла. Він більше не був людиною, скоріш ведмедем, чи вовком, якого загнали у глухий кут. Він відчував лише, як підступається до нього з усіх боків кривавий туман, яскравим полум`ям серед якого горіли перші промені сходячого сонця. Але потім і вони затьмарилися, а бездихане порубане тіло впало на сиру землю...

***
   Молодий чоловік, вже не юнак, але ще не «валкуватий», йшов по золотавому полю назустріч сідаючому сонцю, промені якого ніжили його ласкавіше матері у дитинстві, а легкий вітерець, мов батько, приймав у свої обійми. Усюди, до самого небосхилу, колосилося наливне жито, наче втілюючи образ вічного життя. Левко йшов до предків похвалитися своїм подвигом та відповісти за життєві помилки. Він знав, що його приймуть добре. Велика радість переповнювала його знов здорове та бадьоре тіло й душу.
- Чуєш ти мене, батьку?! Я йду вже, йду! Чуєш?
Відлуння прокотилося по полю, і Левку здалося, що десь далеко-далеко у відповідь пролунав до болі знайомий голос. А коли на обрії почали з`являтися тіні предків, козак набрав повні груди свіжого, чистого повітря і, немов хлопчина, побіг уперед, назустріч сідаючому сонцю...
       

       Примітки
       1 – битва на степовій річці Жовті води (5-6 травня 1648 р.) прийнято вважати першою великою битвою національно-визвольної війни 1648-1654 рр.
       2 - хан має на увазі свару Хмельницького з Даніелем Чаплинським, з-за якої Хмельницький і подався до козаків.
       3 - Михайло Кричевський – виходець з берестейської української шляхти, був улюбленцем коронного польського гетьмана, на Жовтих Водах перейшов на бік Хмельницького.

Використані матеріали: підручник з історії України за 8-ий клас (В. Власов)

 
       3-7 березня 2008 р.