Становлення удейсько дентичност врейсько громади в

Становлення іудейської ідентичності і єврейської громади в Україні:
 історія, стан і перспективи

Смотрите подробнее МАТВЕЕВ В.И. : "Религия и нация в современной общественной жизни Украины и мира". - Киев: Наукова думка, 2006 г. страницы 109-132.

к.ф.н. В.І. Матвєєв

доцент Кафедри культурології Інституту соціальних і культурних зв'язків,
зав. департаментом філософії релігії Єврейського університету ім. Маймоніда, єврейський оглядач

Релігійний, національний та етичний світогляд євреїв протягом тисячоліть визначали їхні вірування і життєвий уклад. Історія і культура єврейської спільности є унікальною. Важливу роль у розвитку єврейської громади відігравала іудейська ідентичність, яка не є незмінною, що особливо відчувається у сучасному світі, зокрема, в Україні, де єврейська громада перебуває у стані своєї трансформації .
Іудейські громади існують на історичних землях України досить давно. Так, перші згадки про євреїв у Криму відносяться до перших століть до нашої ери. Це підтверджується знахідками грецькою мовою з Пантікапею (сучасне місто Керч). Історико-архітектурні пам’ятки в містах Північного Причорномор’я свідчать про те, що євреї були там досить впливовою соціальною групою. Займалися вони в основному ремісництвом і торгівлею. Є свідчення про євреїв Херсонесу та інших міст Криму.
З середини 7 ст. значна частина Кримського півострова потрапила під владу хазар. Значною подією було прийняття іудаїзму правителем Хазарії та високою знаттю наприкінці 8 ст. В 737 р. араби витіснили хазар з Кавказу, і значна частина євреїв емігрувала звідти до Криму і Придніпров’я. В єврейських середньовічних пам'ятках згадуються такі міста, де жили євреї: Алушта, Гурзуф, Керч, Мангуп, Партеніт, Судак, Солхат, Феодосія, Чернигів, Джуфут-Калє.
Незважаючи на те, що князь Володимир не прийняв іудаїзм, вплив іудеїв в Україні-Русі був досить відчутним завдяки прибічникам іудаїзму при княжому дворі.
В 7-10 ст.ст. єврейські купці – радоніти - мандрували із Західної Європи у країни Сходу. Один з їхніх шляхів пролягав через землі слов’ян до Ітилю – столиці хазар. В 10-11 ст.ст. виникла єврейська громада у Києві.
Але князівські міжусобиці відбилися і на стані єврейської громади: у 1124 році пожежею було знищено "Жидівський квартал". Київські євреї постраждали від міжусобних воєн 1169, 1175 та 1203 років, коли Київ було захоплено військами бунтівних князівських коаліцій. Незважаючи на це та на вороже ставлення частини населення міста до євреїв, в Києві до монголо-татарського нашестя збереглася заможна єврейська громада.
В 11-13 ст. в Україні працювали відомі талмудисти та знавці Закону – Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Євреї Київської Руси переклали на слов'янську мову біблійні книги Даніель та Есфір, цикл розповідей про Соломона, фрагменти з книги Йосипа Флавія та інші. До теперішнього часу ці переклади збереглися у складі християнських збірок.
При цьому деякі сучасні дослідники вважають, що саме єврейські купці сприяли розвитку єврейської громади в Києві й надали значного імпульсу розвитку єврейської торгівлі у Київській Русі в наступні століття. Із захопленням Києва татарським ханом Батиєм у 1240 році Київська Русь перестала існувати. Частина євреїв міста загинула, а інша емігрувала, в основному до Галицько-Волинського князівства, яким правив князь Данило Романович. Йому було даровано ханом ярлик на управління південно-західною Руссю, включаючи Київ. В 1259 році він запросив євреїв повернутися до Києва.
 Окрім Києва євреї з 11-13 ст. мешкали в кількох містах Київської Русі. У той же час з'явились компактні поселення євреїв на території Східної Галичини. Євреї займали досить помітні позиції у Галицько-Волинському князівстві. Для цього князівства була характерною віротерпимість, тому євреї стікалися до нього не тільки зі сходу, але й з німецьких земель (що було зумовлено здебільшого репресіями імператорів-юдофобів, зокрема імператором Максиміліаном), Болгарії та Угорщини. В Галичі та Володимир-Волинському євреї користувалися досить відчутною релігійною автономією, а євреям-комерсантам було даровано привілеї. Все це призвело до збільшення присутності єврейської громади в Україні та посилення іудаїзму.
Так, найдавніша згадка про єврейську громаду у Львові припадає на 1356 рік. Хоч дослідники іудаїзму вважають, що про перших єврейських поселенцях у Львові і створенні ними єврейської громади відомі письмові джерела практично не дають точних відомостей. У Львові, який став з 1270 року столицею самостійного князівства, єврейська громада відчувала себе досить комфортно, оскільки князь Лев Данилович (1264-1301) та його спадкоємці ставилися до євреїв гуманно. Наприкінці 14 ст. єврейські купці зі Львова добилися безподаткової торгівлі в Угорщині та Польщі.
Місто Львів відбудовувалося у другій половині 13 ст. після татаро-монгольської навали на Україну-Русь, коли більша частина міст, а отже і єврейських громад були знищені. Частина населення, що збереглася, емігрувала на Захід. Частина з нього осіла в містах галицького князівства, включаючи Львів. Під час будівництва галицько-волинськими князями Данило Романовичем та його сином Левом нових та відбудови зруйнованих міст в єврейському населенні князі бачили досвідчених купців та умілих ремісників. (Меламед В. Евреи во Львове (13 – первая половина 20 века). – Львов: Текоп, 1994).
Єврейський район у Львові знаходився на той час на обох берегах ріки Полтва, що протікала у той час по сучасній вулиці 700-річчя Львова. Історик Мейєр Балабан вважає. що на південній околиці Львова знаходилася перша, найвірогідніше, дерев’яна синагога. (Меламед. В. Там само, с. 31). Пізніше центр єврейського району передмістя змістився на північний захід, де після пожежі 1624 року було побудовано нова кам'яна синагога. Відповідно до середньовічного права, євреї належали до князівської юрисдикції, тобто були князівськими слугами, тому користувалися правом його опіки й видом на помешкання (Меламед В. Там само с. 31). Згідно з відомими істориками польських євреїв Майєром Балабаном та Я. Шаля, у Львові з другої половини 13 ст. могли проживати також караїми. Але у зв’язку із тим, що вони з 8 ст. відійшли від основної рабинистичної традиції, вони жили окремими громадами. З часом караїми переїхали зі Львова до сусіднього Давидова.
З середини 14 ст. основну частину Волині (Луцьк, Володимир та інші), а також Київ, Чернигів, Поділля й Перяслівщину захопила Литва, а Галицьку Русь та деякі райони Волині – Польща. Згодом єврейське населення цих земель стало користуватися правами, наданими в цих країнах. Їм було гарантовано свободу віросповідання, економічної діяльності та пересуванння.
В 14-15 ст. на українські терени, на яких тоді відбувався значний економічний підйом, переселилося, перш за все, з Західної Польщі, а також німецьких князівств, Угорщини, Богемії та Моравії, значна кількість євреїв-ашкеназів. Вже наприкінці 14 ст. вони утворили більшість єврейського населення Східної Галичини та Волині.
В 16 ст. на українських землях, що входили до Польщі та Литви, оселилися окремі родини сефардів з Османської імперії та Італії. Разом з цим продовжувалася масова міграція ашкеназьких євреїв з країн Центральної і Західної Європи. В той же час там було створено систему єврейського самоврядування: кагали та земельні ваади. В 14-17 ст.ст. єврейські громади Києва, Львова, Володимир-Волинського відігравали важливу роль у духовному житті євреїв Європи. Євреї Києва славились особливою освіченістю (як рабанити, так і караїми) ( Кандель Ф. Очерки времен и событий из истории российских евреев. – Иерусалим: Тарбут, 1988. – С. 55).
Після Люблінської унії 1569 року було утворено Річ Посполиту. Київське та Брацлавське воєводства увійшли до складу Польщі. За даними "Енциклопедії українознавства", понад третини з 75 тисяч юдеїв Польщі мешкала на українських землях (Енциклопедія укрїнознавства. – Т.1. – Львів, 1993. – С. 670). Із зростанням єврейського населення Польщі, укладанням системи їхнього оподаткування, з’явилася потреба упорядкування та централізації менеджерських функцій єврейських громад. Було створено кагали – організації єврейського самоуправління – що також зумовлювалося потребою захисту членів громади від дискримінації як у громадському, так і у господарському житті. Поступове поширення кагальної автономії призводило до появи таких організацій, які гуртували представників локальних кагалів і одержали назву Ваадів. Релігійне самоуправління відігравало значну роль. Україна стала тлом, на якому розгорталася самостійна історія єврейства зі своїми внутрішніми законами. Зародившись у Польщі, кагали розповсюдилися на терени України, а також Європи. Вони діяли автономно, хоч мали певні відмінності в різних країнах. Євреєм вважався той, хто народився від матері-єврейки та сповідував іудаїзм, тобто був членом іудейської громади, належав до кагалу.
Дискримінація євреїв, що носила системний характер, почала розвиватися з перетворенням християнства на державну релігію. Дискримінаційний правовий статус єврейства зберігався в Західній Європі до 18-19 ст., а в Росії, Україні – до революції 1917 року (Матвєєв В.І. Бог у нас один//Екуменізм і поблеми міжконфесійних відносин. – Київ, 2001).
Християнскі гоніння в Європі, рішення Третього і Четвертого соборів Католицької Церкви сприяли відокремленню єврейського народу від оточуючого соціального середовища. Четвертий Католицький Собор зобов'язав євреїв оселятися тільки в ізольованих кварталах – гетто. Останні проіснували понад п'ятьсот років. Світ за межами єврейського кварталу, а пізніше – гетто, був незнайомим. Виходити туди вважалося досить ризикованим. Хоч в деяких країнах на певних етапах їхнього розвитку до євреїв ставилися із значною мірою терпимості, вбивства євреїв, їх насильницьке хрещення та погроми відбувалися значно частіше.
На відміну від Європи, євреї царської Росії були відокремлені перш за все межами смуги осілості та іншими дискримінаційними законами імперії (Матвєєв В.І., 2002, с. 103).
Розвиток буржуазних відносин, значні зміни в економіці та на політичній мапі Європи, з одного боку, та складна ситуація, в якій єврейська громада України залишилася після погромів, з іншого, призвели до викристалізовування нових течій в іудаїзмі, які поступово завоювали широкі єврейські маси і вплинули на розвиток не тільки єврейського світу, але й набагато ширше.
Розвиток буржуазних відносин та інші процеси спричинив необхідністть реформування багатьох релігій (Див.: Вебер М. Избранные произведения: перевод с нем./Сост., общ. ред. и послесловие Ю.Д. Давыдова. – М.: Прогресс, 1990).На ці процеси відреагував і іудаїзм. Наприкінці 18 ст. на політичній карті Європи відбулися значні зміни. Народи змінювали застарілий суспільний устрій. Велика французька революція дарувала євреям громадянські права, які були дуже необхідні євреям.
За цих умов релігійний іудаїзм розгалужується: розвиваються реформістський іудаїзм, ліберальний, консервативний, прогресивний іудаїзм, реконструктивістський іудаїзм, а також в межах теренів України - хасидизм, Хабад.
В 19 ст. в Європі мешкало близько восьми мільйонів євреїв з десяти, що мешкали в світі на той час. Євреї-ашкенази зростали і розвивалися значно активніше ніж неашкенази.
В 1881-1914 рр. два з половиною мільйони євреїв залишили місця в Україні та Польщі, Литві та Румунії. Два мільйони переселилися до США, а близько 300 тисяч – до Південної Америки, Канади, Південної Африки і Палестини.
Незворотньо відбувалися процеси урбанізації, концентрації основних єврейських мас в містах, причини чого були економічні та політичні.
В Європі відбувалося значне зближення євреїв з культурою та мовами оточуючого середовища. В Росії та Україні євреї займали провідні позиції в цукровій, харчовій, текстильній та низці галузей гірничої промисловості.
Разом з тим, не можна не погодитися з тими дослідниками, які вважають, що основною причиною, що змушувала широкі єврейські маси емігрувати, була царська антиєврейська політика, переслідування та погроми, через які тисячі євреїв залишили смугу осілості і сконцентрувалися в умовах неймовірної скупченості та злиднях в прикордонному місті Броди, що тоді належав Австро-Угорщині" (Очерк истории еврейского народа. Под. ред. проф. Ш.Эттингера. Б.-А.
У зв’язку з тим, що консервативна іудейська традиція вже не в змозі була цілком задовольняти запити нових поколінь та давати багатьом юнакам та дівчатам відповіді на запитання, що викликали нові ситуації в Європі, у 18 ст. зародився реформістський або прогресивний іудаїзм, який став однією з відповідей на нові умови життя. В єврейському середовищі виникло бажання залучитися до досягнень європейської та світової цивілізації і зробити до них свій внесок. Через консерватизм ортодоксів цей процес було уповільнено, та й більшість євреїв з початку не поспішала залучитися до процесу емансипації. В єврейському середовищі занадто укоренився страх перед навколишнім світом. Частина євреїв боялася посилення контактів з християнами та навернення частини євреїв у християнство. Останні проявляли свій антиіудаїзм, який і призвів значною мірою до трагедії Холокосту 20 ст. Але представники єврейської інтелігенції вважали й доводили, що деякі іудейські релігійні обряди застаріли. Вони вирішили наблизити іудаїзм до сучасності й зробити його більш гнучким. Перебудова здійснювалася на основі певної модернізації релігійної ідеології та реформи іудейської культової практики.
Спроби оновлення іудаїзму стали називатись “реформою”. Реформісти ставили за мету привести “іудаїзм гетто” у відповідність з викликами сучасно суспільства. Новий рух в іудаїзмі був спробою запровадити рівноправність із представниками інших віросповідань і титульної нації, а також доступ до світської освіти. Реформування іудаїзму почалося в Німеччині і поступово поширилося на інші європейські країни. Починаючи з 20 ст., нові умови розвитку суспільства, утвердження віротерпимості, почали суттєво впливати на єврейське життя. Реформізм виступив за необхідність еволюції відповідно до вимог часу і підтримку динамічного характеру релігії. Реформістський іудаїзм, що виник за умов наданого громадянам права на свободу асоціації для відправлення релігійних культів, висунув нове визначення єврея як особи, що сповідує іудаїзм, який в основному розглядається як етична доктрина.
Послідовники руху реформістського іудаїзму бажали залучитися до надбань європейської цивілізації, але не асимілюватися, а залишитися євреями. Саме таким групам євреїв допоміг самоідентифікувати себе реформістський іудаїзм.
В різних напрямках іудаїзму домінує різна складова. На відміну від ортодоксального напрямку іудаїзму, в якому основний акцент робиться на вірі, реформістський іудаїзм акцентує увагу на людині (порівняй цей аспект з хасидизмом), з усіма її інтересами і недоліками (Див. Матвєєв В.І. Там само), іллюструючи різнобарвність єврейської (само)ідентичності.
В 19 ст. особливої гостроти набула проблема асиміляції євреїв та переходу у іншу віру, зокрема, християнство. Наприклад, частина єврейської громади Німеччини зберігала вірність єврейській традиції, а інша повністю асимілювалася з німцями. Почастішали випадки переходу євреїв до християнства, зокрема. німецьких євреїв.
Але більшість євреїв Німеччини та країн Західної Європи в цілому спочатку стали на шлях соціальної та культурної асиміляції. Важливим кроком в цьому процесі став перехід від використовування єврейських мов у побуті та духовній творчості. Наприклад, реформістський сидур в багатьох синагогах було перекладено на німецьку.
Заміна такого важливого фактору ідентичності як мова була одним із лозунгів єврейського просвітництва. У 19 ст. ідеї Хаскали та прогресивного іудаїзму проникли до Російської імперії. Історично склалося так, що євреї, які мешкали на західних землях України, та євреї, які мешкали на східних землях, мали певні відмінності (порівняйте також відмінності між "східними" та "західними українцями"), що пояснюється тим, що довгий час вони жили в різному культурному оточенні. Східні землі, що тривалий час перебували під Російською імперією, було заселено часто-густо зросійщеним, злюмпенізованим контингентом, з "солдатською" ментальністю. В той же час, західні землі було заселено корінним населенням, що вело своє господарство, працювало на землі. В Україні 18-19 ст. типовим було життя єврейської громади у малих містечках – штетлах з використанням мови ідиш.
Хвилі селянсько-козацьких повстань кінця 16-18 ст.ст. супроводжувалися переслідуваням євреїв та знищенням общинного майна. "Ворожнеча до іудеїв виражалася різче та свирипіше, ніж до самих володарів. (Киевская старина. – 1883. – Т. 1. – С. 3).
Після масового знищення євреїв під час повстання Богдана Хмельницького (1648-1654) на Лівобережній Україні, що пізніше відійшла до складу Російської імперії, там практично не залишилося єврейських громад. Знищення євреїв в Україні знов одержало масового характеру у 18 ст., під час гайдмацького руху.
Повстання гайдамаків та православного селянства, що було започатковано у 1768 році і відоме під назвою коліївщини, носило не тільки соціальний, але й релігійний характер. Добре відомо, що євреїв, наприклад в Умані, що тоді була єврейським містом, намагалися навернути до християнства, а тих, хто не погоджувався, жорстоко вбивали. Так, тільки в Умані було жорстоко закатовано і вбито від 20 до 30 тисяч євреїв. Було також знищено католиків та уніатів (Матвєєв В.І. Сучасний іудаїзм і проблеми єврейської самоідентифікації в Україні//Релігійна свобода. Релігія і церква в Україні: уроки минулого і пролблеми сьогодення. Науковий щорічник. За загальною редакцією А. Колодного, О. Сагана. – Київ. – Світ Знань, 2003. – С. 103).
Трагедія українського єврейства 17-18 ст. зумовила активні релігійні пошуки, і з одного боку, посилила месіянські очікування, а з іншого, посилила дух містицизму і сприяла зародженню хасидизму, додаючи нових на той час рис єврейської ідентичності.
Хасидизм ("вчення благочестя") став масовим релігійним рухом єврейства України, Польщі, Литви, Молдови. Виникненню хасидизму сприяла низка соціально-економічних та культурно-історичних умов, в яких жили євреї штетлів (невеликих єврейських містечок). Свою роль відіграли занепад інституту самоврядування, саббатіанський рух з його подальшим занепадом, і зникнення мрій євреїв про швидке звільнення. Саббатай Цві, лжемесія, не приніс євреям позбавлення. Більш того, коли він сам прийняв іслам, євреїв відсахнулися від нього. Франкізм також не зміг захопити більшу частину єврейського народу (Кандель Феликс. Очерки времен и событий из истории российских евреев. Иерусалим, Тарбут. – С. 144). Як наслідок, після знищення значної частини єврейства України, в 30-40-х роках 18 ст. в Україні зародилася й стала поширюватися ще одна нова течія в іудаїзмі – хасидизм, спрямована не тільки на збереження етно-релігійної приналежності євреїв, а й самої єврейської громади. На відміну від саббатіанства і франкізму, хасидизм залишався на базі традиційної віри. Засновником якого був уродженець Подолії Ісраель Баал Шем-Тов (Бешт) (1700-1760). Йому вдалося знайти вихід й засіб уникнення занепаду духу простих євреїв містечок, якому євреї піддалися після трагедій 16-18 ст., та містично-релігійного бродіння серед значної частини українського та польського єврейства того часу. Незадоволеність широких єврейських кіл та захоплення Кабалою призвели до значних бродінь у єврейських масах.
На Подолії, Волині та Правобережжі існувала значна відстань між єврейськими масами та рабинистичним єврейством. Єврейське населення в цілому було малограмотним та не відзначалося у той час високим рівнем культури. На відміну від інших єврейських течій того періоду, хасидизм здобув надзвичайний успіх. Вже наприкінці 19 ст. частка хасидів серед євреїв України становила 40-50%. Вони були ядром єврейського населення західної України та Поділля. Швидко развиваючись, хасидизм став широко визнаним і досить впливовим напрямком в іудаїзмі.
Згідно з хасидизмом, кожний момент реальності є моментом порятунку особистості, спрямованим на загальний порятунок. Особистість виступає на перший план. Центральну роль відігравала кабалістично-хасидська концепція цадика – визнаного праведника, харизматичної особи, - і соціальні зміни в середині єврейської громади. Цадик мав звільнити свідомість від земних турбот та сконцентрувати помисли віруючого на богові, забезпечити йому вдачу у земних та небесних справах. Він був основою існування світу та посередником між людиною і Творцем. Баал-Шем-Тов підкреслював можливість слугувати богові повсякденними доброчинними справами.
Незважаючи на перепони з боку іудейських ортодоксів (спочатку вони виступили різко проти цього руху), хасидизм досить швидко розповсюдився, оскільки не торкнувся найгрунтовніших положень іудаїзму. На думку деяких дослідників, хасидизм "суттєво вплинув на релігійну сферу, поширивши ідеї містичного вчення серед широких верств єврейського населення та обгрунтувавши необхідність уважнішого ставлення до людської особистості" (Швед З.В. Особливості формування ментальних та релігійних структур в іудаїзмі (український контекст). – Рукопис автореферату дисертації канд.філософ. наук. Київ, 2003, с. 12).
На противагу саббатіанцям хасиди строго дотримувалися усіх настанов іудаїзму. Інновації хасидизму не торкнулися сфери вірувань, традицій або ритуалу, а стосувалися укладу життя мас та форм суспільно-релігійного керівництва. І це безпосередньо стосується ідентичності, оскільки в той час взагалі йшлося про виживання євреїв на зазначених теренах. Завдяки хасидизму євреї залишалися відданами Торі і традиції і виживали за складних політико-економічних умов.
Послідовники хасидизму стали міцно спаяною суспільною групою, якій не тільки вдалося вистояти проти мітнагдім – противників на той час, але й розвинутися у широкий рух, метою якого було збереження єврейської громади, ідентифікації євреїв.
Проте, будучи продуктом рабинізму, хасидизм твердо дотримується положень Шульхан Аруху та навіть додав до ритуалів і церемоній свої деталі. Представники руху вірять у наближення ери приходу месії – Мошиаха.
Якщо до реформістського іудаїзму залучалися переважно інтелігенти та інтелектуали, то представниками хасидизму були переважно прості неосвічені євреї містечок. Останні, можливо, і не могли себе глибоко теоретично усвідомити євреями, але завдяки хасидизму відчували й пишалися своєю приналежністю до єврейства.
Раббі Нахман з Брацлава став засновником брацлавського напрямку хасидизму. Він зробив заповіт своїм послідовникам, які зустрічали з ним єврейський новий рік, продовжувати цю традицію після його смерті на його могилі й жертвувати гроші, обіцяючи послідовникам потойбічну допомогу. Від інших течій в хасидизмі послідовники раббі Нахмана відрізняються особливою екзальтованістю. Надзвичайно важливо, що святиня брацлавських хасидів знаходиться в Україні, якій щорічно вклоняються десятки тисяч хасидів. Регулярні масові приїзди євреїв із-за кордону, які щиро вшановують рабі Нахмана, є яскравим прикладом для українських євреїв стійкої усвідомленої належності до саме цього напрямку в іудаїзмі, яка декілька століть формує єврейську ідентичність.
В цілому можна стверджувати, що хасидизм значно впливає на співвідношення релігійних та суспільних сил в єврейському середовищі України та світу в цілому. Розвиток хасидизму з інститутом цадика сприяв зменшенню авторитету рабинів, який до появи цадиків був беззаперечним, але обмежував самовизначення єврея в тогочасних умовах, зокрема сформовану соціальну нерівність в єврейському середовищі, в такий спосіб дещо зменшивши дистанцію між різними соціальними прошарками євреїв в громаді.
На відміну від розуміння цадика у хасидизмі, цадик Хабаду розглядається як вчитель, що має великі знання Тори та Талмуду. Проте хабадники, подібно хасидам взагалі, мають екстатичне ставлення до молитви. Воно створюється і завдяки спеціальним хасидським мелодіям. Про силу та значущисть Хабаду говорить факт його значного впливу і поширення в усьому світі, включно Україну (Sue Fishkoff. The Rebbe's Army. Inside the world of Chabad-Lubavich, Schocken Books, New York, 2003, 344 p.).
Геополітичні зміни та процес емансипації євреїв знесли стіни гетто. Євреїв було звільнено від багатьох форм гноблення, що існували сторіччями в християнських та мусульманських країнах. Тобто, пригноблення, нерівність, соціальні моменти були важливою причиною постійних пошуків самих себе, вічних питань про причини переслідувань. Шукаючи відповіді на них, євреї усвідомлювали свою несхожість, ексклюзивність, обраність, ідентичність – середж представників інших етнічних та релігійних груп.
Свій доробок в зміну єврейського життя внесло 19 ст. з його ідеями єврейського національного розвитку та політичного сіонізму. Політичний сіонізм почав суттєво впливати на процеси самоідентифікації євреїв. Він підірвав твердження про те, що єврейство є тільки релігійною спільнотою, а не нацією. Різноликі єврейські партії і організації на початку 20 ст. проілюстрували поліфонічність підходів до подальшого розвитку єврейського світу й іудаїзму. Постали непрості питання визначення, самоідентифікації єврея, які загострилися ще більше у 20 ст., та не вирішені до кінця й сьогодні. Трагедія Холокосту й утворення сучасної держави Ізраїль вплинули не тільки на демографічні показники й міграції, але й на суттєві фактори доцентрового руху з фокусом в Ерец-Ісраель.
Нові умови в Європі, віротерпимість та надання рівних цивільних прав почали суттєво впливати на єврейське життя, що згодом торкнулося життя євреїв в Україні. Виступаючи інтегральним фактором, що підтримує стабільність етнічної системи, іудаїзм став також дзеркалом змін у соціальній сфері, що, в свою чергу, спонукало до змін і в самому іудаїзмі. Було покладено початок кінця відокремлення єврейської громади. У 20 ст. іудаїзм більше не був всеохоплюючим. Рабинізм втратив своє майже незаперечне панування над громадою. Настала епоха конкуренції між різними напрямками в іудаїзму та національними рухами за членів єврейської громади.
Процес секуляризації ще більше підвищив рівень свободи вибору й призвів до “сегментації” релігії, яка стала лише одним з аспектів життя євреїв. Якщо на початку 19 ст. в українських містечках - штетлах - усе в єврейському житті диктувалося Законом і кагалом, то з середини 19 ст. відбулися відчутні зміни, зміщення акцентів у самоідентифікації євреїв. Після ліквідації системи кагалів вона одержала суто релігійний характер. Громади допомагали своїм членам у вирішенні соціальних проблем, утриманні школи для дітей бідних євреїв, синагоги, молитовного будинку та ін.
Сучасні рухи в іудаїзмі безпосередньо чи побічно виходять із епохи Просвітництва.
В Україну єврейське просвітництво – Хаскала - приходить у 19 ст. разом зі створенням реформістських громад і будівництвом синагог. Хаскала викликала значне бродіння у єврейських громадах Галичини та Російської імперії (Матвєєв В.І. Рух прогресивного іудаїзму України//Релігійна панорама, № 1(17), 2002, С. 89). В першій пол. 19 ст. у Львові склалися непрості відносини між ортодоксами, просвітителями, реформістами і хасидами. Але прагнення ортодоксальної синагоги не змогли зупинити ані реформістів, ані хасидів. Разом з тим, Просвітництво в Галичині відрізнялося від Просвітництва у Німеччині. Галицькі просвітителі (маскілім) в цілому зберігали етнічні та культурні особливості традиційного іудейського життя. Разом з цим, галицьке просвітництво внесло своїми працями на івриті досить значний внесок до вивчення єврейської спадщини. (Див. Меламед В. Евреи во Львове (13 – первая половина ХХ ст.). – Львів, 1994. – С. 103-105. Mendelsohn Ezra. The Jews of East Central Europe between the World Wars. – Bloomington: Indiana University Press, 1983. – p.p. 19-20). Ці процеси мали двоякий вплив щодо самовизначення євреїв. З одного боку. вони певною мірою заважали традиційній самовизначенності, що формувалася віками, а, з іншого, сприяла, оскількі політичні та економічні зміни вимагали модерного визначення не тільки іудеїв, а й представників інших релігійних груп.
В Україні відбувалися пошуки іудейської ідентичності. Єврейські просвітителі намагалися довести, що ортодоксальний іудаїзм не є сталою та незмінною формою іудейської релігії, бо ж закони Халахи змінювалися і раніше. Яскравий представник галицького Просвітництва Раббі Нахман Крохмаль (1785-1840) намагався відобразити кризу епохи Просвітництва за допомогою нею ж вироблених філософських форм того часу. За допомогою ідей Гілеля він довів, що протиріччя між історичним іудаїзмом й сучасним раціоналізмом швидше вигадане, ніж існуюче. Сучасна ортодоксія також не в силах була призупинити процеси асиміляції. (Меламед В. Евреи во Львове (13 – первая половина ХХ ст.). – Львів, 1994. – С. 103-105. Джонс Пол. Історія євреїв. – К.: Альтернативи, 2000. – С. 380-381).
 Оцінивши ситуацію, яка була надзвичайно складною (процеси асиміляції та навернення у християнство), Моше Гесс (1812-1875) дійшов висновку, що лише єврейське національне піднесення зможе врятувати іудаїзм та єврейську громаду. “В національному відродженні і лише в ньому, - пише він у своїй відомій праці “Рим і Єрусалим”(1862), - релігійний геній євреїв, подібно легендарному багатирю, держить нову силу й справдиться пророцького духу”. Патріотизм Гесса живився універсальними ідеалами єврейського месіанства. В Україні імперії почалося єврейське національне піднесення, навіяне значною мірою емансипацією.
Посиленню національної самосвідомості, самоідентифікації й активізації діяльності єврейських громад значною мірою сприяє національно-орієнтована система освіти. Сам інститут освіти в єврейському суспільстві є одним з найдавніших. На відміну від Заходу та Центральної Європи, в єврейських громадах Російської імперії традиційна єврейська освіта зберігалася до 20 ст. Розвиток і розповсюдження політичного сіонізму призвели до створення відкорегованих систем національної освіти з викладанням на івриті. Разом з тим, намагання заснувати єврейські школи з викладанням світських предметів в Росії не принесли значного успіху, оскільки на українських землях Російської імперії зберігався значний вплив ультра-ортодоксального іудаїзму (Матвеев В.И. Роль еврейского образования в процессе самоидентификации евреев и укреплении еврейской общины Украины (история и современность)//Десять років єврейського національного відродження в пострадянських країнах: досвід, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць. Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001, - С. 188-190).
Російська влада не давала можливості євреям не тільки переселятися з України, але й виїжджати до Малоросії. Дискримінаційні щодо євреїв укази видавав Петро I. Жорстоку позицію до них займала і Єлизавета Петрівна. Іншу політику щодо єврейства в Росії зайняла Катерина II. В ті часи вони почали активно заселяти степові райони Причорномор’я. Указом 1791 р. Катерина II поклала початок “смузі осілості”, за яким євреям було дозволено “користуватися правом громадянства та міщанства” тільки в Білорусії й Новоросійському краї, включаючи Крим.
Розкриваючи розвиток єврейського націоналізму в Україні, цікаво було б згадати особливості процесів національного ренесансу східно-галицьких євреїв, який розпочався у 90-ті роки 19 ст. Особливу увагу привертають українсько-єврейські відносини періоду ЗУНР. Історик М.Гон з цього приводу зазначає: “Вітаючи зростання національної свідомості євреїв, їхню боротьбу за побудову власної держави в Палестині, українці вбачали ренесанс єврейської нації в образі нового єврея, що вийшов з лона разом з іншими національними меншинами. На жаль, роки українсько-єврейської співпраці і порозуміння (1918-1920) змінилися тенденцією єврейського сепаратизму (1922-1924), а польсько-єврейська угода 1925 р., на думку українців, – “стала могилою єврейського емансипаційного руху”. (Гон. М. Проблема національного ренесансу євреїв Галичини 1 20-ті роки нашого століття//Єврейська історія і культура в Україні. Матеріали конференції 8-9 грудня 1993 р. - Київ, 1995. - С.43-48).
В 1860-80 рр. процес емансипації євреїв в Західній і Центральній Європі в основному було завершено. Однак рівні права і асиміляція більшості євреям не надали можливості злитися з тими народами, на теренах держав яких мешкали євреї. Неєврейське співтовариство не поспішало визнавати асимільованих євреїв "своїми".
Одним з проявів цієї тенденції стало підвищення антисемітизму. На зміну інтиіудаїстським лозунгам антисеміти почали активно використовувати тезу про "порочність єврейської раси" як антипода арійської. Ця теза активно використовувалася нацистським режимом.
В 19 ст. кілька єврейських громадських діячів висунили заклики до здійснення мрії національного відродження євреїв на одній території. Доктор М. Гесс в 1862 році опублікував книгу "Рим і Єрусалим", в кій обгрунтував відродження єврейської нації на її історичній батьківщині. Саме Гесс стверджував, що євреї становлять собою не тільки релігійну громаду, а й особливу націю, яка має свої відмінні етнічні ознаки. Гесс свято вірив в те, що євреї, перш за все, ті, хто мешкав у Східній Європі і зберіг вірність єврейській традиції, найбільш здатні відродити своє національно-політичне життя в Ерец.
Чимало євреїв Східної Європи сприйняли громадянські права і свободи, що одержали вони в багатьох європейських країнах, їхні успіхи у комерції, наукових і державних кар’єрах, як наближення месіанського позбавлення. В Російській імперії сила рабанистичних традицій перетворила рух Хаскали у знаряддя єврейського національного піднесення.
З діяльністю відомого єврейського письменника Переца Смоленського (1842-1885) Хаскала одержала певні риси національного характеру. Саме П.Смоленськин вніс до середовища єврейської інтелігенції Росії ідею національної самосвідомості. Його націоналізм був патріотизмом без Батьківщини. По суті він показав духовний націоналізм діаспори, вважаючи, що євреї повинні заявити перед обличчям всього світу, що вони становлять одну націю, хоч і не мають своєї держави. Лідер руху "Ховевей Ціон" Лєон Лев Пінскер (1821-1891) вважав за необхідне розповсюджувати просвітництво серед євреїв. Але антисемітська політика царського самодержавства та погроми змусили його переглянути свої погляди. Жорстока реакція після вбивства царя Олександра II і трагедія першої хвилі погромів дали нові імпульси до подальшого піднесення єврейського національного руху в Росії. Першим закликом стала праця Л.Пінскера з Одеси (1821-1891) під назвою “Самоемансипація”, як реакція на антисемітську кампанію у Франції під час “Справи Дрейфуса”. А в 1895 р. побачила світ відома праця Т.Герцля “Єврейська держава” – І в 1882 році він видав в Берліні свою відому книгу "Автоемансипація". Пінскер вважав,що тяжкий стан єврейського народу та його приниження можна подолати лише автоемансипацією. тобто здобуттям єврейським народом своєї території. Трохи пізніше він дійшшов висновку, що найбільш прийнятна для євреїв територія – це Ерец-Ісраель.
В 1895 р. побачила світ відома праця Т.Герцля “Єврейська держава” – класичний твір сіонізму (Герцль. Т. Избранное. Иерусалим, 1974. Б.-А.(13). Тоді сіонізм зіткнувся із сильною протидією з боку ортодоксального іудаїзму. Ортодокси вважали його “викликом Небу”, а також боялися його світського впливу на євреїв. Представники реформістського іудаїзму вбачали у той час в сіонізмі громадський виклик, що підривав в очах всього світу ідею про те, що єврейство не нація, а релігійна спільнота. Разом з тим, і серед лідерів рабинизму були такі, які активно закликали ортодоксальних євреїв підтримати сіоністський рух. До таких належав Абрам Іцхак Кук (1868-1935), перший головний рабин Ізраїлю. Він дотримувався точки зору про те, що національний рух, незважаючи на свої світські форми, в кінцевому рахунку, за своєю суттю – релігійний і народжений особливим духом набожності.
Організації допомоги переслідуємим євреям Росії було створено, починаючи з 70-х років в Англії, Німеччині та США. Єврейські міжнародні організації приділяли велику увагу народній освіті та школьній справі. Значного розвитку набувала наукова іудаїстика.
Бідність та страх перед погромами змусили значну частину євреїв емігрувати. За статистичними даними, єврейська еміграція з Російської імперії і земель України у 1881-1914 рр. ілюструє, що кожен третій єврей Південно-Західного краю залишив його у зазначений період .
Безправ'я євреїв виявилося і під час Першої світової війни. Скасування національних обмежень в Росії поклала лютнева революція 1917 року. Виходячи з того, що "у вільній країні всі громадяни мають бути рівні перед законом", тимчасовий уряд прийняв "Постанову про скасування віросповідних і національних обмежень". З того моменту антиєврейські закони колишньої російської імперії припинили існування. Євреї одержали рівні громадянські, політичні і національні права з представниками інших народів.
Крім супротиву з боку міцної ультра-ортодоксальної громади, рух прогресивного іудаїзму зіштовхнувся також із конкуренцією з боку перших палестинофільських, сіоністських організацій. В організованих сіоністами школах викладання велося на івриті, працювали курси івриту і єврейської історії, що еакладало відбиток на сутність єврейської ідентичності. Але спроби заснувати єврейські школи з викладанням світських дисциплін не принесли очікуваного результату, оскільки на землях України зберігався сильний вплив ультра-ортодоксального іудаїзму.
Таким чином, єврейська громада України була представлена різними напрямками в іудаїзмі, поширеною частиною євреїв, що відійшли від іудаїзму, зростаючою групою представників політичного сіонізму, що не могло не відбитися на змінах і відмінностях у процесах самоідентифікації.
Різні групи використовували і різні мови у побуті та духовній або національній практиці. Закономірно, що, відбиваючи різні єврейські угруповання та їхні запити, єврейську освіту було представлено також різними напрямками. Крім реформованих хедерів-метукан, виникли нові навчальні заклади сіоністського типу. Окрім основ іудаїзму, значну увагу в них було приділено вивченню івриту і ряду світських предметів. Школи з традиційною єврейською освітою підтримувалися представниками ортодоксального іудаїзму, реформовані – реформістами, а сіоністи – сіоністами (Матвеев В.И. Роль еврейского образования в процессе самоидентификации евреев и укреплении еврейской общины Украины (история и современность)//Десять років єврейського національного відродження в пострадянських країнах: досвід, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць. Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001. – С. 190-191).
У перші післяреволюційні роки продовжувався розвиток єврейської культури на ідиш й івриті, поширення сіонізму. Утворення Української народної республіки (1917-1920) в цілому сприяло розвиткові єврейської освіти. У створюваній мережі світських єврейських учбових закладів викладання велося різними мовами: українською, російською, польською, ідиш, івриті. Викладанню єврейських предметів приділялася більша увага, ніж в попередній період. З 1918 року міністерство освіти республіки рекомендовало своїм циркуляром перехід усіх єврейських учбових закладів на єврейську мову.
Іншим чином до єврейської освіти ставилася радянська влада. Так, у 1919 році організаційне бюро створених при ЦК єврейських секцій та Харківське бюро єврейської секції при Комуністичній партії (більшовиків) України дійшли висновку про необхідність повсюдного існування та організації комісаріатів, загальноукраїнського народного комісаріату з національних питань. Підкрекслювалося, що комісаріати мають вести "енергійну боротьбу з контрреволюційними течіями на "єврейській вулиці", витравлюючи дрібнобуржуазні іллюзії", якими "пічкають єврейського робітника партії Бунд, "Поалєй Ціон" та подібні (Матвєєв. В.І. Там само). Надалі підтримку радянської влади одержали тільки школи на ідиш з викладанням світських предметів. У 20-30 роки хедери й єшиви були закриті, а іврит поставлений поза законом. Єврейські навчальні заклади було закрито у зв'язку з тим, що єврейська освіта сприяла формуванню ідентичності у дітей.
На відміну від дискримінації в царській Росії, що базувалася перш за все на християнському антиіудаїзмі, радянська влада формувала радянську людину, знищуючи релігійні й культурні коріння народів Радянського Союзу. В офіційних документах громадянина Радянського Союзу в п’ятій графі зазначалася “національність”. При цьому євреєм вважався той, у кого євреями були батько і мати, а якщо батьки були різних національностей, то залишалося право вибору національності або по батькові, або по матері. Цей тип ідентичності ще має значний вплив і сьогодні.
У 1970 р. в Україні мешкало 777 тис. євреїв, з них лише 13 тис. – у сільській місцевості. Окрім природньої депопуляції євреїв, коли смертність перевищувала (і перевищує сьогодні) народжуваність, відбувалися міграції в межах Радянського Союзу та асиміляційні процеси, а перед розпадом колишнього радянського союзу – еміграційні хвилі. Міжнаціональні шлюби становили 50-55%. Національна самосвідомість зберігалася значною мірою завдяки державному та побутовому антисемітизму. У 1970-1980-ті рр. чисельність єврейського населення продовжувала зменшуватися. В 1979 р. вона становила приблизно 634 тис. євреїв. На початку 1980-х рр. влада посилила тиск на євреїв, що виступали за відродження національної культури і добивались імміграції до Ізраїлю.
З другої половини 1980-х рр., завдяки політиці перебудови, в Україні почали створюватися товариства єврейської культури й інші єврейські організації. Вони виступили з політичними вимогами та культурно-просвітницькими програмами. У 1960-80-ті рр. були спроби відродити єврейську культуру, літературу на ідиш, але їхнє реальне відродження почалося в 90-ті роки минулого століття в незалежній Україні. Крім культурно-просвітницьких програм вони виступали з політичними вимогами.
Єврейські організації періоду перебудови мали в основному форму товариств або клубів єврейської культури. Одним з перших було створено Товариство єврейської культури ім. Шалом Алейхема у Львові й Київське міське товариство єврейської культури, що перетворилось у республіканське. Подібні єврейські організації почали об’єднуватись. Виникло кілька “парасолькових” єврейських організацій загальноукраїнського масштабу: Республіканське товариство єврейської культури (1990 р.), Асоціація єврейських організацій та громад України (1991 р.), Єврейська рада України (1992 р.), Об’єднання іудейських релігійних організацій України (1992 р.), Маккабі-Україна (1994 р.). У 1991 р. було створено Асоціацію єврейських організацій та громад України (Ваад України), якій влада намагалась протиставити Товариство єврейської культури України. Почали працювати такі ізраїльські та міжнародні єврейські організації, як ЄА “Сохнут-Україна”, Американський єврейській розподільчий комітет “Джойнт” та інші. Надзвичайно широкого масштабу набула еміграція євреїв.
Відродження іудаїзму та можливість повернення євреїв до більш традиційних форм (або нових на основі традиційних) самоіденифікації через різні напрямки в іудаїзмі пов’язане зі створенням незалежної України. Важливо зазначити, що, на думку деяких дослідників, однією з історичних особливостей євреїв України були певні риси бі-національності. Це дозволяє деяким дослідникам вбачати у євреях Росії і України особливу субетнічну спільноту, не тотожну ашкеназам (Юхнева Н.В. Русские евреи как субэтническая общность: проблема этнического выживания. Исторические судьбы евреев в России и СССР: начало диалога. – Т. 1. – М., 1992. – С. 44-45), та відносити євреїв, які мешкали протягом кількох століть у західному регіоні України (саме – у Галичині), який довгий час знаходився у складі інших держав (Польщі та Австро-Угорщини) до іншого своєрідного субетносу – галицького єврейства. На думку П.Рабиновича, вирішення проблеми національної (само)ідентифікації євреїв ускладнюється тим, що українським євреям притаманне розходження (протиріччя) між суб’єктивним етнічним відчуттям, тобто внутрішнє усвідомленої ідентифікації себе як євреїв та об’єктивним набором національно-духовних рис, показників, тобто зовнішньою ідентифікацією як представників частіше за все російського, українського населення. (Рабинович П. Национально-восстановительные тенденции в еврейской среде современной Украины // Еврейское население Юга Украины. Ежегодник. Исследования, воспоминания, документы. – Харьков-Запорожье, 1998. – С. 33).
  В сучасній Україні єврейська самосвідомість залишається дуалістичною: “російські євреї” або “українські євреї”, що сформувалися не стількі на основі політичних преференцій, скільки культурних та мовних. С.Орлянський вважає, що більшість російських і українських євреїв почали сприймати релігію як певний елемент своєї національної культури і вже не ототожнюють її зі своєю національною приналежністю, як це було раніше. (Орлянський С.Ф. Из истории евреев Украины. Сборник статей. Запорожье, 2002. – С. 14).
М.Члєнов констатує, що “єврейство вступає у ХХI ст. набагато більш розрізненим, ніж це було сто років тому назад. Сьогодні в єврейському житті немає більше теми, котра примусила б об’єднатись представників протиборствуючих частин єврейства”. (Членов Михаил. На грани веков//Еврейский обозреватель. – 2000. - № 1).
  «Традиційна модель», де єврейська ідентифікація, в основному, релігійна, на думку Н. Горовської, для основної маси євреїв колишнього Радянського Союзу, де національна самосвідомість скоріше етнічна, ніж релігійна, тане. Разом з тим, думка цього автора про те, що зараз в Україні розробляється інша модель – світська міська громада, що інтегрує в себе і синагогу, здається досить малоймовірною для України. (Див. Орлянський С.Ф. Из истории евреев Украины. Сборник статей. – Запорожье.- 2002.- С. 15).
Більш слушним є припущення Й. Зисельса про розвиток нового типу міських громад, існуючих сьогодні в багатьох західних країнах, які об’єднують і релігійних, і нерелігійних євреїв. (Зисельс Й. Если я только для себя…. – Киев, Институт иудаики, 2000. – С. 122).
Таким чином, іудаїзм як ідентифікатор єврейської ідентичності до 19 ст. відігравав в єврейському середовищі основну роль. Релігійне історично переплітається з етнічним. За даними наукових досліджень, з самого початку історії людства релігійний культ вплітався в життя племен і народів. Особливо це стосується євреїв, оскільки іудаїзм виник як національна релігія, а виклики 19-21 ст.ст. проілюстрували різноманіття самовизначення євреїв у світі. Релігійний культ відбивав особливості культури та побуту, а релігійні обряди, в свою чергу, приймали характер етнічних явищ. При цьому в історії навряд чи ми зможемо віднайти приклади абсолютного збігу національного й релігійного. Наприклад, в біблійний період євреєм вважався той, хто належав до іудейського національно-релігійного співтовариства. Після падіння Ізраїльського та Іудейського царств та виникнення значної кількості змішаних шлюбів, Езру (5 ст. до н.е.) хвилювало подальше ослаблення національно-релігійної свідомості у євреїв. Тоді він став визначати приналежність до єврейської громади, в першу чергу, на основі релігійного критерію. Єврейська громада визнавала своїми членами лише тих, хто брав на себе відповідні релігійні зобов’язання.
Якщо раніше іудаїзм лежав в основі релігійної або національної самоідентифікації іудеїв/євреїв, то в 19-20 ст.ст. емансипація та секуляризація європейського єврейства викликали необхідність у модерному визначенні євреїв – процес, що не завершився і на сьогодні. Якщо ще в 17-18 ст.ст. приналежність до єврейства визначалася галахічними критеріями (походження від матері-єврейки або прийняття іудаїзму), то з приходом епохи емансипації релігія значною мірою перестає слугувати основою правового статусу . Були й такі, які вважали, що антагонізм між єврейством й оточуючим його середовищем можна буде подолати, якщо іудаїзм буде проголошено однією з релігій, що прийняті в даному суспільстві поряд з католицизмом та протестантизмом, або єврейство буде розглядатися не як релігійна, а як культурно-етнічна група. Вибір релігії почав розглядатися значною мірою як особиста справа індивідуума. Розпалася єдина форма самоідентифікації євреїв. Змінився й сам характер єврейської громади. Більшість євреїв стала сприймати іудаїзм як елемент національної культури та пропонувати єврейську культурну традицію для визначення єврейської ідентичності.
20 ст. проілюструвало наявність багатьох форм єврейського самоусвідомлення. Історія євреїв України характеризується безперервним процесом взаємодії протилежних ідей та антагоністичних тенденцій: етики та ритуалу, універсалізму націоналізму, обраного народу та рівності усіх людей, відданості своїй історичній Батьківщині тощо. Історія доводить, що в різні епохи іудейська ідентичність формувалася по-різному: в ізраїльському і іудейському царствах створювалася своя ідентичність, під час польського панування – своя, під час панування Російської імперії – своя, під час радянської влади і формування гомо-совєтікус, - своя, а в сучасній Україні відбуваються складні процеси самоідентифікації іудейської громади України і відтворення єврейської громади нового типу.
20 століття проілюструвало іудейську ідентичність, як сукупність рис та аспектів, за яких самі євреї себе визначають на теренах України в основному за галахічним принципом, але існують нарративні аспекти, які інколи збігаються, але здебільшого різняться один від іншого.
Отже, якщо раніше причинами актуалізації самоідентифікації євреїв була соціальна несправедливість (хасидизм), бажання залучатися до європейської та світової цивілізації (реформізм), то сьогодні пошук ідентичності пов'язаний із роз'єднаністю та розпорошеністю євреїв, відсутністю основного стрижня, спроможного об'єднати євреїв.
Розглянемо детальніше ситуацію, що склалася в єврейській громаді України сьогодні. За даними "Релігійної панорами", представники національних меншин утворюють близько 2,5% релігійних організацій України. За статистичними даними, в іудеїв на сьогодні в Україні зареєстровано 285 релігійних організацій різних напрямків іудаїзму. За інформацією “РП” найбільше єврейських організацій на Вінниччині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17), Києві (19). У відсотках до загальної кількості іудейські організації по Україні мають таке розташування: Волинь – 2,8%; Північ – 14,7%; Слобожанщина – 7%; Галичина – 4,2%; Поділля – 9,8%; Степ – 10%; Закарпаття – 3,5%; Подніпров'я – 6,3%; Схід – 11,2%; Буковина – 3,55; Південь – 10,55; Крим – 6%. (Див.: Релігійна панорама. – 2003. -- № 4. - С. 59).
В пострадянському єврействі відбулись радикальні зміни – політичні, демографічні, соціальні та психологічні. Значно зріс рівень урбанізації. Соціально-політичний контекст життя євреїв СНД наближається певною мірою до західного.
Єврейська громада України є однією з найбільших в Європі і світі. До її визначальних рис відносяться об’єднання світського і релігійного напрямків діяльності; відсутність відкритих “єврейських воєн” між основними єврейськими організаціями на загальноукраїнському рівні та між “парасольковими” організаціям, хоч останніми роками відносини між певними соновними релігійними організаціями – неодноразово загострювалися.
На сьогодні в Україні домінують наступні крупні, конкуруючі поміж собою, єврейські організації:

1. Всеукраїнський Єврейський Конгрес та Об'єднана єврейська громада України, лідером яких є відомий бізнесмен, медіа-магнат Вадим Рабинович.
2. Ваад України, більш широко відомий як "Асоціація єврейських громад і організацій України", яку очолює колишній дисидент Йосип Зисельс.
3. Єврейська Конфедерація України, яку очолюють Рабин Яків Дов Блайх (представник столинських хасидів), головний рабин України, та Ілля Левітас. Останній також є багаторічним президентом Єврейської Ради України.
4. Федерація єврейських громад в Україні, яку очолює Рабин Азріель Хайкін, обраний головним рабином України у 2003 році.
5. Релігійне Об'єднання громад прогресивного іудаїзму в Україні очолюють Рабин Олександр Духовний та відомий композитор Олександр Злотник. Воно є членом Всесвітнього союзу прогресивного іудаїзму, що поєднує євреїв реформістського, прогресивного, ліберального і реконструктивістського іудаїзму.

На теренах колишнього Радянського Союзу та України, зокрема, з 2002 року діє Єврейський Євро-азіатський Конгрес, який створено за ініціативи єврейського бізнесмену з Казахстану Олександа Машкевича. Його основною метою є презентація всіх єврейських общинних організацій євреїв колишнього СРСР, Південної Азії та Австралії у Всесвітньому єврейському конгресі.
Релігійний іудаїзм представлений в Україні досить широким спектром напрямків – ультраортодокси (хасиди, Хабад), консерватори, реформісти. Ортодокси займають ключові позиції в єврейських організаціях, що оперують на теренах колишнього радянського союзу.
Якщо Всесвітній союз прогресивного іудаїзму витрачає на розвиток свого руху в країнах колишнього СРСР 1,6 мільйони доларів на рік, то рух Хабад – 70 мільйонів.
Зокрема, ортодоксальні громади, особливо, Хабад, має основний вплив як на місцевому, так і на національному рівнях. Лідери цього руху мають в Україні, як і в Росії, контакти на найвищому державному, політичному рівнях. За допомогою представників властей Хабад прагне стати єдиним впливовим представником єврейського населення в Україні. І дійсно, на сьогодні, рабини та громади Хабаду є найбільш чисельними та впливовими в Україні. Рабини, які є емісарами руху Хабад, служать духовними лідерами в єврейських громадах в більшоті міст і містечок України.
Рух консервативного іудаїзму представлений в Україні в основному недільними школами у вісьми містах (також денною школою у Чернівцях та Навчальним центром у Києві), до яких залучено близько 1,000 послідовників. На фоні ортодоксів та реформістів цей рух на сьогодні не витримує конкуренції, як у звязку із традиційно глибокими коріннями ортодоксального іудаїзму на землях України, так само і з відсутністю рабина консервтивного іудаїзму та недостатнім менеджментом, що здійснювався в основному з Ізраїлю.
В Україні є також інші рухи, які оперують з центрів США та/чи Ізраїлю, які не контролюються Хабадом. Найбільш відомий серед них рух Карлінгстонських хасидів, які найбільш активно працюють в західній Україні.
Кожен рух відіграє свою роль в самоусвідомленні євреїв. Значна кількість рухів та напрямків в іудаїзмі не розмиває цілісну єврейську ідентичність, оскільки базується на одних і тих самих основних іудейських цінностях.
Як би там не було, такий вплив далеко не завжди корелює повною мірою із впливом на більшість єврейського населення в Україні. Адже, за даними досліджень та за даними ізраїльських організацій, більшість євреїв України вважають себе секулярними і відокремлюються від релігійних аспектів єврейської ідентифікації.
Завдяки своїй активності та спонсорам Хабад (Ізраїль та США) утворив цілу мережу громад, релігійних та освітніх інститутів в усіх країнах колишнього Радянського Союзу, зокрема, в Україні. Це заклади освітньої мережі Ор Авнер, що створено за підтримки Міністерства освіти, ЄА "Сохнут" та за участю бізнесмена Леві Леваєва.
Обидві структури – ВЄК та ОЄГУ, які очолює і спонсорує відомий бізнесмен та медіа-магнат Вадим Рабинович, є впливовими єврейськими структурами, що включають в себе чисельні єврейські громади та організації України. За інформацією, наданою виконавчим директором Об'єднаної Єврейської громади України Едуардом Долинським, на сьогоді (серпень 2005 року) ВЄК та ОЄГУ налічують понад 140 єврейських організацій та громад в Україні. Організації було утворено з другої половини 90-х років ХХ ст. коли частина єврейських бізнесменів, виявила бажання допомогти матеріально громаді, але зайнявши при цьому посаду лідера.
Рух прогресивного іудаїзму в Україні налічує на сьогодні 30 конгрегацій. Сподівання на те, що рух стане домінуючим на теренах колишнього СРСР та України, зокрема, на сьогодні не виправдалися. Лідерам руху ще не вдался необхідною мірою залучити бізнесменів-спонсорів для підтримки необхідних общинних програм та розвитку руху. За даними лідерів руху, до участі в програмах громад прогресивного іудаїзму в Україні залучено приблизно 5-10 тисяч осіб (Див.: Матвєєв В.І. Рух прогресивного іудаїзму України//Релігійна панорама, № 1 (17), 2002, С. 88-98). Рух Хабаду більш активно діє в Україні і Росії, а лідери реформістського руху не змогли зробити свою стратегію більш агресивною.
Важливою рисою є те, що деякі єврейські громади та Асоціації є одночасно членами двох-трьох єврейських громад чи об'єднань України.
Єврейська громада України, як вже зазначалося, більшою мірою професіоналізується і продовжує розвивати свою інфраструктуру. На сьогодні в Україні можна виділити наступні моделі єврейської громади, що працюють:
1) єврейська громада дореволюційного/довоєнного типу,
2) сучасна західноєвропейська модель,
3) північноамериканська модель,
4) чимало громад орієнтовано на Ізраїль,
5) нова модель нової громади “пострадянської” єврейської цивілізації, або нова модель українського єврейства.
Те, що сьогодні сприймається як єврейські національні риси, якості, було закладено іудаїзмом. У зв’язку з цим, існування єврейської громади України без іудаїзму – в тій чи іншій його формі – вважається сьогодні більшістю єврейських лідерів неможливим. Аналіз взаємодії єврейських громад західної діаспори і української, а також поширення реформістського іудаїзму в Україні, говорить про вірогідне посилення релігійного компоненту в житті єврейської громади України. Це, в свою чергу, сприятиме зближенню української моделі єврейства із моделлю західноєвропейською, але не сліпого копіювання останньої, а створення нової моделі українського єврейства (Див. Матвєєв В.І. Сучасний іудаїзм і проблеми єврейської самоідентифікації в Україні//Релігійна свобода. Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення. Науковий щорічник. За заг. ред. А. Колодного, М. Новиченка, О. Сагана. – Київ: Світ Знань, 2003. – С 101-111). Разом з тим, за умов вищезазначеної розпорошеності євреїв, можна очікувати і виникнення "іудаїзму знизу" (grass-root Judaism), який матиме значні місцеві особливості.
Сьогодні декларація релігійності, приналежності до іудейської релігійної громади, виступає певною мірою маніфестацією культурної та етнічної ідентичності євреїв України.
Разом з тим, рамки єврейської громади України не розширилися так, щоб залучити більшу частину єврейського населення, оскільки на сьогодні значна частина діяльності єврейської громади пов'язана за релігійними темами, в той час як "запланована" частина євреїв, за даними досліджень провідних єврейських і ізраїльських організацій, є секулярною.
Найбільш вірогідною моделлю єврейства України є формування специфічної української моделі єврейства й стабілізація Єврейської громади України через 20-25 років. Майбутнє за розвитком нового типу громад в Україні, що об’єднуватимуть в собі релігійних та нерелігійних євреїв. Тут слід зазначити думку відомого єврейського лідера Йосипа Зисельса: "Ми говоримо про відродження світських громад, а не середньовічних, не громад смуги осідлості. Ми говоримо про новий тип громад, що існують сьогодні в багатьох країнах Заходу, які обєднують і релігійних, і нерелігійних євреїв" ("Независимость", 17 октября 1992 г., Киев).
Сучасна синагога в Україні не обмежується лише богослужінням. В ній проводиться велика клубна робота. Йдеться не тільки і не стільки про ставлення до єврейської релігії як такої, скільки про іудаїзм як культурний фактор, що становить важливий аспект національної самосвідомості євреїв. Багато євреїв сучасної України, в якій є все необхідне для створення общинної структури нового типу, сприймають іудаїзм як елемент своєї національної культури та самоідентичності.
Разом з тим, більшість єврейського населення України не є релігійним і не залучається до організованої єврейської активності. Ця "прогалина" між лідерами єврейських релігійних організацій та більшістю єврейського населення України є однією з основних причин низького рівня участі єврейського населення в організованій єврейській діяльності (в громадах, організаціях тощо).
За даними досліджень, більшість єврейського населення країн колишнього СРСР не пов'язано з єврейськими організаціями і бере участь тільки маргінально, якщо взагалі бере участь в організованій єврейській діяльності.
В єврейському світі визначилися дві основні системи організацій. Одні є організаціями общинного типу, до яких входять безпосередньо фізичні особи, інші – об’єднаннями і асоціаціями, до яких входять представники цих структур, юридичні особи. Провести межу між цими типами організацій іноді надзвичайно складно. Чимало організацій в Україні зароджувалися як громади. Так було, наприклад, і з Київською громадою прогресивного іудаїзму, яка виникла у 1991 р. Майже відразу, вона почала розвиватися як асоціативна структура. Потім кілька громад прогресивного іудаїзму України об’єдналися у Релігійне об’єднання громад прогресивного іудаїзму України (1998 р.). Так було і зі створенням ортодоксальних іудейських громад і з подальшою організацією Єврейської Конфедерації України.
Найбільш активними з ортодоксів є карлін-столинські хасиди та Хабад, які, разом з тим, певною мірою розпорошені тим, що частина з них належить до Об’єднаної Єврейської Громади України, Єврейського Конгресу України, а решта більшою мірою залучена до діяльності Єврейської Конфедерації України. Зазначені ультраортодоксальні іудейські організації не знаходять спільної мови у вирішенні деяких актуальних питань, що накладає значний відбиток на ефективність їхньої діяльності.
Досвід західних країн показує, що найбільш прийнятною формою іудаїзму для єврейської діаспори є сучасний іудаїзм, але сьогодні в Україні домінують ультраортодоксальні громади та рабини, що пояснюється багато в чому їхніми фінансовими можливостями та кращим менеджментом.
З розвитком незалежності України паралельно з громадами у Києві створювалося Товариство ім. Шолом-Алейхема. Створені громадські організації відіграли свою роль у задоволенні інтересів і прагнень асимільованих радянських євреїв у перші роки відродження єврейського життя в незалежній Україні. І вже з середини 90-х років ХХ ст. починається етап розвитку професійних єврейських структур (з усіма їх ознаками), що продовжується сьогодні. При цьому єврейські громадські організації в державі значно знизили свій вплив на євреїв України. Важливим чинником сьогодення є той факт, що останніми роками єврейські бізнесмени України почали не просто спонсорувати громаду, а брати активну участь в управлінні нею. Значну позитивну роль у розвитку громади відіграють рабини. Їх діяльність значною мірою більш незалежна, ніж діяльність багатьох функціонерів різноманітних єврейських організацій. Робота рабинів значно посилює громаду й ефективність її діяльності. В регіональних громадах продовжується процес формування факторів, необхідних для формування общинних робітників, єврейських професійних діячів тощо. (Див.: Зисельс Й. Єврейська громада України: стану і перспективи//Збірник наукових праць “Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи”. – К.: Інститут юдаїки, 1998. – С. 55-63).
Останніми роками досить вдало відбувається поєднання общинного та емігрантського напрямків у діяльності громади. Можна також говорити про те, що існують основи професійної інфраструктури громади (єврейська освіта, структура соціальної та гуманітарної допомоги, єврейські ЗМІ тощо).
Один із провідних дослідників общинного будівництва в Україні Й.Зисельс справедливо виділяє наступі основні напрямки діяльності Єврейської громади України: соціальна і гуманітарна допомога, єврейська освіта, наукові дослідження в галузі іудаїки, допомога релігійним общинам, молодіжні програми, єврейська культура, пам’ять Холокоста, збереження єврейської спадщини, підготовка кадрів, міжконфесійні проекти (Див. Зисельс Й. Там само).
Не можна не відзначити й історичну соціальну неоднорідність єврейського населення України як один із суттєвих факторів його етнополітичних та духовно-культурних орієнтацій. Мається на увазі не вузько класовий підхід до соціуму, адже класове розшарування суспільства є лише одним із проявів його соціальної неоднорідності.
Значну роль в питанні самоідентифікації відіграє національно-релігійна освіта. За даними Центру єврейської освіти України, лише близько десяти тисяч дітей навчаються в системі єврейської овіти України. В Україні працює 26 денних та приблизно 60 недільних єврейських шкіл, 11 дитячих садочків, 8 єшив (релігійних навчальних закладів), близько 180 ульпанних (класних, шкільних груп), Міжнародний Соломонів університет, два коледжі, а також все більш широко використовуються дистанційні форми навчання (Матвєєв В. І. Релігійна свобода в іудаїзмі і проблема національної самоідентифікації євреїв//Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність – світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник. За загальною редакцією д.філос.н. А Колодного. – Київ, 2002. – С. 108).
Іудаїзм залишається одним з найважливіших шляхів до самоідентифікації євреїв України. Разом з тим, більшість євреїв України на сьогодні є нерелігійними та національно неорганізованими, незгуртованими. Так, за даними Єврейської наукової ради (м. Москва), релігійні євреї складають в Росії й Україні не більше 3% від загальної кількості євреїв (1% - відвідують синагогу практично кожного дня, 2% - моляться дома). Дотримуються традиції тією чи іншою мірою – близько 10%. (Зисельс Й. Развитие общинного процесса в Украине // Евреи Евразии, № 1 (1), 2002. -- С. 17).
  За даними дослідження ідентифікації євреїв колишнього Радянського Союзу, проведеного на початку 90-х рр., не більше 6% єврейського населення належало до віруючих іудеїв. Приблизно третина заявила, що іудаїзм є більш привабливим для них порівняно з іншими віросповіданнями, а для 13% більше привабливим виявилося християнство. (Членов М. Быть евреем. Вчера. Сегодня. Завтра// Проблемы существования в диаспоре. - Минск, 2001).
 Підтверджується теза про те, що представники одного народу можуть сповідувати і різні релігії. За інформацією М.Члєнова, дослідження підтвердили релігійну байдужість, виховану ще радянською владою. Ліквідація у паспортах та інших документах графи “національність” висуває національно-релігійну самосвідомість як визначальний фактор етнічної самоідентифікації українського єврейства. При цьому варто зазначити, що в сучасному українському суспільстві в цілому відбувається зростання релігійної свідомості. Це стосується повною мірою і зростання релігійної свідомості в єврейському середовищі. Разом з тим, синагоги стають центром єврейського життя в основному на єврейські свята, і лише 5-6% євреїв України дотримуються релігійних звичаїв.
Якщо до 20 ст. для євреїв надзвичайно важливими і актуальними були питання виборювання віротерпимості і рівноправ’я, протистояння християнському антиіудаїзму, у 20 ст. трагедія Холокосту, державний антисемітизм на теренах колишнього Радянського Союзу з асиміляцією, акультурацією та заміною на національно-атеїстичну ідентифікацію, у 21 ст. актуальними залишаються пошуки шляхів подальшого розвитку нової єврейської громади України та самоідентифікації євреїв.
Не можна не зазначити вплив значної кількості здебільшого асимільованих репатріантів з України та інших країн колишнього Радянського Союзу, як правило, негалахічних, на етно-релігійну ситуацію в Ізраїлі, де сьогодні панує ортодоксальний іудаїзм. Тому постійно точаться гарячі дискусії та обговорюються чинники самоідентифікації ізраїльтян і виникнення суперечок з євреями-вихідцями з країн колишнього СРСР.
Єврейське населення в країнах колишнього Радянського Союзу, за даними ЄА "Сохнут" (за 2004 рік), занепадає прискореними темпами через еміграцію, змішані шлюби та низький рівень народжуваності.
За даними дослідження доктора М. Толтс з Єрусалимського Хіброу Юніверсіті, процент змішаних шлюбів серед єврейського населення України від загальної кількості шлюбів євреїв становив:

чоловіки жінки
1978 р. 44,7% 34,2%
1996 р. 81,6% 73,7%

В зв'язку з цим, цілком припустимо спрогнозувати, що концентрація єврейського населення поза межами крупних міст України значно знизиться, а євреїв навіть може там зовсім не залишитися у найближчому майбутньому.
За даними Держкомстату України та ізраїльських організацій в Україні, останніми роками посилився процес рееміграції євреїв, що раніше виїхали на місце постійного помешкання до Ізраїлю, США та інших країн. Сьогодні можемо констатувати, що не виправдалися прогнози єврейських організацій, які раніше вважали, що майже всі “радянські євреї” іммігрують до Ізраїлю. Більш того, в єврейських громадах і організаціях України саме реемігранти, які здебільшого зберігають добрі контакти з Ізраїлем чи США, стають суттєвими факторами розвитку єврейської громади України. Поки що контроль за розвитком єврейської громади України знаходиться в руках ізраїльських та міжнародних організацій, які продовжують надавати громаді суттєву матеріальну допомогу.
Не виправдовує себе ідея єврейської ідентичності в Україні на основі збереження пам'яті про трагедію Холокосту, оскількі єврейська громада має довгу історію і коріння в Україні. "Чи потрібна українським євреям ідея Холокосту для єврейської ідентичності в Україні, адже єврейством тут пропитана уся земля", - зазначає Йосип Зисельс (диспут "Глобалізація і єврейська меншина СНД – погляд ззовні", Київ, 24 листопада 2005 року. Насьогодні немає єдиної парадигми, на основі якої можна добиватися єднання євреїв діаспори. При цьому частина дослвідників вважає, що "на сьогодні діспору все ще об'єднує негативна самоідентифікація (прояви антисемітизму і таке інше)", вважає проректор Міжнародного Соломонового університету Леонід Мацих (там само).
Проблема ідентифікації євреїв актуальзована сьогодня демографічною кризою, значними міграціями, зростанням міжетнічних шлюбів, залишками радянського виховання та ментальності, нівеляцією етнічного, індивідуалізацією життя і втратою групових маркерів ідентичності за умов глобалізації. Більшість українських євреїв все ще зросійщені й продовжують вживати російську мову. як основну. Більшість з них нерелігійні, не дотримуються єврейських традицій. Все зростаюча кількість міжетнічних шлюбів є значною загрозою для збереження ідентичності українського єврейства. Багатьом з них сьогодня іноді важко визначитися, на основі яких чинників вони визначають себе євреями.
За різними даними можна з певною мірою похибки визначити кількість "розширеної популяції" євреїв України у межах 104-400 тисяч .
З розпадом СРСР значна кількість євреїв емігрувала до Ізраїлю та інших країн, що серйозно відбилося на стані єврейської громади України .
За даними організації "Натів", галахічні євреї становили 88,1% від усіх репатріантів з колишнього Радянського Союзу у 1989-1990 роках, в той час, як тільки 43,6% в 2001 році, із зростанням проценту негалахічних євреїв молодого віку. Зростаюча чисельність неєвреїв за галахою викликала певні упередження відносно цієї алії серед традиційно релігійних ізраїльтян, ілюструючи тим самим реально неспівпадаючі типи самоідентифікації євреїв.
Більшість негалахічних євреїв, наприклад, євреїв по батьку, вважалися владою в країнах колишнього Радянського Союзу і соціальним оточенням – євреями, а більшість з них, хто репатріювався, щиро бажають стати частиною єврейської нації в Ізраїлі.
Особливий інтерес становить релігійне самовизначення євреїв-репатріантів. Згідно з даними Міністерства внутрішніх справ Ізраїлю, з 839,161 репатріантів з колишнього Радянського Союзу, хто імігрував до Ізраїлю у відповідності до Закону про повернення протягом 1990-2002 років, і пройшли регістрацію у Міністерстві внутрішніх справ, лише 1,3% визначили свою приналежність до християнства, або якоїсь іншої релігії, в той же час 22% було визначено міністерством як нерелігійні.
Між 1999-2002 роками загальнорічний рівень тих, кого було повернуто до іудаїзму в Ізраїлі становило 3380. Приблизно 1300 з тих, хто прийняв іудаїзм, прибули з країн колишнього СРСР.
В сучасній Україні простежується толерантне ставлення і взаємовідносини між єврейською громадою України та представниками інших релігій: християнства, мусульманства та інших .
Важко назвати доброзичливими й конструктивними відносини між лідерами ортодоксального, консервативного і прогресивного напрямками іудаїзму в Україні, хоч на сьогодні на всеукраїнському рівні немає відкритих “єврейських воєн”. Основними предметами суперечок є не стільки ідеологічні розходження, скільки розподіл власності та боротьба за чисельність й представництво громади/громад. (Певний дисонанс й розкол Єврейської громади України внесло обговорення місця будівництва Меморіально-общинного центру “Спадщина” в районі Сирця, м.Київ та обрання Рабина Моше Асмана Головним рабином України у 2005 році). Тобто, існують малі ідеологічні розбіжності, але вони не значні.
Ультра-ортодоксальні іудейські організації не визнають рухи прогресивного та консервативного іудаїзму повноцінним напрямком в іудаїзмі. В умовах загрози національній і релігійній унікальності тих чи інших етнорелігійних спільнот піклування про релігійну чистоту переважає турботу і зусилля по збереженню народу. Разом з тим, у Луцькій синагозі накопичено унікальний досвід спілкування представників прогресивного іудаїзму та Хабаду. "В одній синагозі у Луцьку моляться і реформісти і представники громади Хабаду. Тора об'єднує усіх євреїв, незалежно від їхньої приналежності до того чи іншого напрямку в іудаїзмі. В Україні переважають змішані шлюби, багато євреїв негалахічних, для яких шляхи до інших напрямків в іудаїзмі закриті", - констатує Олександр Гайдар, виконавчий директор Релігійного об'єднання громад прогресивного іудаїзму України. Це сприяє і процесу посилення єврейської самоідентифікації, оскількі за умов недостатньої кількості синагог, євреї не сваряться, а відправляють свої служби, задовольняючи свої релігійні потреби в синагозі.
Формується навіть думка про захист свободи релігій, лише як про виборювання рівності свого релігійного напрямку, своєї релігійної організації. Тим самим значно звужується саме поняття релігійної свободи. Протиріччя між лідерами різних напрямків іудаїзму в Україні виявив унікальний круглий стіл, що проходив вперше за всю історію України у жовтні 2000 р. на базі Ізраїльського культурного центру при Посольстві держави Ізраїль в Україні (м. Київ). В його роботі взяли участь лідери різних єврейських організацій і громад у нашій країні. При толерантній позиції лідерів прогресивного іудаїзму непримиренну позицію під час дискусії виявили ортодокси. (Матвеев В.И. Круглый стол «70 ликов Торы» // Відчинені двері. - 2000. - № 2).
 Сьогодні складність примирення євреїв різних єврейських організацій та напрямків в іудаїзмі, а також слабкість матеріальної бази є проблемами для подальшого ефективного розвитку єврейської громади України та посилення єврейської самоідентифікації.
ХХ ст. проілюструвало наявність багатьох форм єврейського самоусвідомлення. Швидка модернізація життя, зокрема, єврейського життя зіштовхується з проблемою значного послаблення релігійної традиції в сучасному секуляризованому суспільстві. Варто зазначити, що і в економічно розвинених США продовжують розвиватися процеси асиміляції, “розчинення” євреїв. В єврейському житті, в середовищі євреїв, охоплених усіма напрямками іудаїзму мають місце змішані шлюби, асиміляція. Так і у Великобританії сьогодні більше 70% шлюбів укладається між іудеями і представниками інших конфесій, інших національностей. Фактом є значна кількість зросійщених асимільованих євреїв на теренах колишнього Радянського Союзу. Тому єврейські лідери одним з основних завдань сьогодні ставлять запобігання подальшій акультурації та асиміляції євреїв України.
За умов економічної глобалізації глобалізується й релігійний процес, виявляючи такі його сучасні тенденції, як індивідуалізм та етизацію. Свобода релігії надала реальну можливість вибору й розвитку нового. На прикладі США, американської нації, очевидно, що наявність релігії в її традиційному розумінні самовідчуття вже не є обов’язковою в модерному світі. Разом з тим, в усі часи єврейські інтелектуали вважали єврейський націоналізм не абсолютною метою, а засобом посилення іудаїзму й месіанських ідеалів удосконалення на благо всього людського роду. Цілком природно, що зміни в українському суспільстві, що відбулися останніми роками, не могли не призвести й до зміни моделі ідентифікації євреїв. Спостерігається не просто складність, а поширення протиріч у національно-культурних процесах в єврейському середовищі України. Разом з цим, релігія, на нашу думку, відіграватиме більшу роль, як частка культурної спадщини єврейського народу.
Важливою складовою культури і самоідентифікації є мовна культура, мовна поведінка євреїв. Як культура впливає на мову, так, у свою чергу, мова впливає на культуру. євреї в діаспорі завжди орієнтувалися на використання мов домінуючого оточення, що з практичної точки зору є цілком зрозумілим. Мовна поведінка євреїв України певною мірою відбиває як ситуацію у громаді, так і її подальшу орієнтацію. Більшість єврейського населення України на сьогодні використовує російську та українську мови, а частина (у родині та синагозі) - ідиш. Сучасний іврит, за винятком частини науковців та інтелектуалів, вивчається здебільшого з метою подальшої імміграції до Ізраїлю.( Матвеев В.И. Язык и культура: некоторые аспекты исторических и современных контактов славянских и еврейских языков // Kalbotyra. Сборник научных трудов Вильнюсского университета.– 1992, № 43 (2).– С. 5-12). Класичний іврит залишається мовою іудейської культової практики, хоч багато служб в єврейських громадах України ведеться двома мовами, або із значними коментарями з перекладом на українську або російську мову.
В Радянському Союзі ідиш вивчався періодично та в основному в противагу сучасному івриту, у боротьбі радянської влади з сіонізмом та іудаїзмом в цілому. Однією з основних причин занепаду мови ідиш була Катастрофа європейського єврейства. За різними оцінками загинуло 4,5-5 млн. мовців ідиш, у тому числі 3 млн. євреїв Польщі, що була головним центром культури ідиш. У 60-80 роки ХХ ст. були спроби відродити єврейську культуру, літературу на ідиш, але їхнє реальне відродження почалося у 90-ті роки минулого століття.
Таким чином, давньоєврейська мова пов'язана з культурою (релігією) давнього Ізраїлю та Іудеї, з ортодоксальним іудаїзмом. Ідиш та інші природні мови діалектного типу формування пов'язані з єврейською історією і культурою наступних періодів, включаючи сучасний, а сучасний іврит – з сучасною культурою сучасного Ізраїлю.
В діаспорі історично сформовано різноманітність, поліфонічність єврейської культури, важливою частиною якої є мовна культура, що відбиває складний характер єврейської ідентичності в діаспорі, зокрема в Україні.
Протягом короткого періоду мовна поведінка народу не може змінитися значною мірою, тим більше, що надзвичайно мала кількість учнів та студентів вивчають єврейські мови сьогодні. Переважно незначні зміни мовної поведінки євреїв пов'язані також з реальною (значною) та потенційною еміграцією до США, Ізраїлю, Німеччини та інших країн. Перевага віддається еміграції до США та вивченню англійської мови.
На сьогодні більшість євреїв сучасної України використовують російську та українську мови. Незначна частина українських євреїв використовує в сім'ї та своєму середовищі ідиш.
Сьогодні іврит менше поширений серед євреїв діаспори, що зумовлено тим, що концентрація мовців івриту та необхідні умови для його повноцінного використання є лише в сучасному Ізраїлі. Стародавній іврит залишається мовою іудейської культової практики, хоч багато релігійних служб в єврейських громадах України ведеться двома мовами, або із значними коментарями з перекладом на українську або російську мову. Особливо це явище поширене в громадах прогресивного іудаїзму, оскільки реформісти прагнуть до більшого прийняття й осмислення молитов.
При прогнозуванні мовної поведінки євреїв України, слід враховувати, що стабілізація єврейської громади України відбудеться через 20-25 років. Після цього можна буде більш впевнено говорити про мовні пріоритети євреїв як важливої складової самоідентифікації. На території України, за винятком незначної частини єврейської інтелігенції, мовна поведінка євреїв майже не змінилася. Вивчення івриту як правило на побутовому рівні пов'язане з репатріацією до Ізраїлю, а більш глибоко ця мова вивчається невеликою групою інтелектуалів. (Матвеев В.И. Миграции (конец ХХ столетия): свобода выбора, языковые предпочтения и динамика языкового поведения евреев Украины// Євреї в Україні: історія, культура, традиції. – Збірка наукових праць Національної АН України, 1997. – С. 193-208, Матвєєв В.І. Сучасний іудаїзм і проблеми єврейської самоідентифікації в Україні//Релігійна свобода. Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення. Науковий щорічник. За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. Київ, 2003).
Кардинальні геополітичні зміни, що відбулись у 20 ст., ще більшою мірою зробили актуальним пошук шляхів подальшого розвитку сучасного єврейського світу, невід’ємною частиною якого є єврейська громада України. Сучасний секулярний світ дарував євреям рівноправ"я і відкрив можливості для інтелектуаьного та індивідуального розвитку. Більш того, сучасний світ сприяв розвитку нових форм єврейського самовираження, самоідентифікації та колективної організації. Разом з тим, нова ера поставила перед євреями і нови питання, виклики, тяжкий шлях, що євреї мали пройти: через певну модернізацію релігії, культури та ідентифікації та постійну боротьбу з антисемітизмом; через горнило Холокосту – до відродження Ізраїлю та єврейських громад на теренах колишнього радянського союзу (The Jew in the modern world. A Documentary history. Second edition. Compiled and edited by Paul Mendes-Flohr and Jehuda Reinharz. – New York. Oxford: Oxford University press, 1995). Масштабні трансформації спричинилися до серйозних змін у конфесійній конфігурації ареалу, релігійно-культурній парадигмі, ціннісних орієнтаціях, а також формах релігійної маніфестації і вияву релігійності та "не призвели до втрати релігією її головних функцій" (Єленський В.Є. Релігійно-суспільні зміни в процесі посткомуністичних трансформацій: Україна в Центрально-східноєвропейському контексті. Рукопис автореферату докторської дисертації, Київ, 2003, - С. 12).
Такий стан речей пояснюєтьтся кількома чинниками. Як зазначав на форумі в Києві у 2000 році Президент Європейського Єврейського Конгресу Анрі Хайденберг: "Мова йде про можливість відродження єврейського життя в Україні. Скільки євреїв віддають перевагу не від'їджати, а залишитися тут й брати активну участь в житті громади? При умові, що вони продовжують залишатися євреями, ідентифікувати себе з традиціями й культурою єврейського народу. Якою буде оптимальна структура єврейської громади України, що буде в нії домінувати – релігійні, соціальні чи політичні мотиви? За кожним з цих запитань стоїть ціла пограма робіт".
На сьогодні немає єдиного критерію визначення/самовизначення єврея. Як і у США, активно дискутується питання "Що означає бути євреєм?" (Пор. American Jewish Report, Egon Mayer, Barry Kosmin, Ariela Keysar. AJIC Report, 2001. – The Graduate Center of the City University of New York, 2001. – 56 pp.). При цьому чимало спеціалістів все ще схильні лише до традиційного, галахічного визначення.
Про складність процесів відродження та самоідентифікації свідчить також і той факт, що євреї продовжують використовувати кілька мов, здебільшого російську та українську. Надзвичайно неоднорідний характер носить єврейська освіта в Україні.
Отже, на сьогодні багато громадян України, які вважають себе релігійними, або мають єврейське походження (за мамою-єврейкою по крові), або єврейське виховання, не мають віри у традиційному розумінні цього терміну. Їхні претензії/почуття до ідентичності, що має коріння у стародавній вірі предків, означає сьогодні мало, або взагалі ніякого реального обов'язку до того релігійного коріння. Переважна більшість євреїв України вважає себе нерелігійними, ніж релігійними, а серед релігійних є представники широкого релігійного спектру - ультраортодоксального іудаїзму, ортодоксального іудаїзму, консервативного іудаїзму, прогресивного іудаїзму, сіоністи та інші. При цьому в кожній з основних течій виділяеться кілька підгруп. Більшість євреїв України - негалахічні. Як зазначалося вище, збільшується кількість шлюбів євреїв з неєвреями.
Пора великих змін епох значною мірою створює виклик як для християнської громади України, так і для іудейської. Самоідентифікація, як внутрішній погляд на себе, не завжди збігається із зовнішніми екстравертивними маніфестаціями.
Ідентичність будь-якого народу, особливо такого унікального, як єврейський, який довгий час не мав своєї батьківщини, не є незмінною. Так склалося, що історія та специфіка українського єврейства в основному збігається із специфікою іудейської громади Росії та Білорусі.
В українській іудейські громаді сьогодні існують угруповання, сегменти єврейської спільноти, які сповідують різні напрямки іудаїзму. При цьому більшість євреїв України не є охопленими єврейської організованою активністю та визначають себе, в основному за традиційними галахічними ознаками – по лінії матері-єврейки або наверненню до іудаїзму у відповідності до жорстких релігійних вимог.
Як би там не було, чимало із заповідей та виконання іудейської релігійної традиції сьогодні майже ігнорується більшістю українських євреїв в житті.
Кількість євреїв, які не мають релігійної віри, майже не зменшується. Значний прошарок євреїв не притримується ні віровчення, ні можливості бути пов'язаним із будь-якою релігійною громадою. Вони секулярні, або "несинагогальні". Серед нерелігійних можна виділити атеїстів, агностиків або гуманістів та ін.
Слід окремо підкреслити, що у зв'язку із тим, що релігія не є єдиною основою єврейської ідентичності, навіть такі українські євреї за походженням, які сповідують будизм або християнство, вважають себе євреями.
Баланс між різними типами єврейської ідентичності постійно коливається.
Формування єврейської громади України в ідеалі передбачає більшу інтеграцію іудеїв різних напрямків в іудаїзмі. Адже одним із конфліктів на релігійному грунті взагалі в Україні є зіткнення ідентичностей, зустріч асимільованих і неасимільованих впродовж століть релігійно-культурних груп та елементів (Єленський В.Є Релігійно-суспільні зміни в процесі посткомуністичних трансформацій: Україна в Центрально-східноєвропейському контексті.Рукопис автореферату дисертації. Київ. 2003, С. 23).
Певні протиріччя між самоідентифікацією та зовнішньою ідентифікацією євреїв відбивають як невідповідний погляд оточення, включаючи ортодоксальне християнство, так, можливо, і певну внутрішню колізію.
Практичний досвід роботи автора доводить, що на сьогодні багато євреїв України є людьми похилого віку, які зберігають риси радянської людини, радянської спільноти. Для більш глибинних змін пройшло ще замало часу, а історія незалежної демократичної України, яка може запропонувати людям різних вірувань та національностей можливості повноцінно реалізувати себе в Україні, налічує всього місяці.
Частина з євреїв вважає життя на теренах України задовільним, оскільки вони мають релігійну та іншу свободи та повагу до себе. Деяких, навіть молодих, іноді відштовхують умови життя та ставлення до емігрантів з країн колишнього Радянського Союзу в Ізраїлі. Віками євреї звикли жити відокремлено, що відбилося певною мірою і на ментальності спільноти. Певна внутрішна критичність до влади або оточення є однією з таких рис.
Чимало євреїв України принципово не виїзджають на ПМЖ за кордон тому, що вони залишаються радянськими людьми з відповідними звичаями та ознаками. Історично іудеї звикли виживати у найскладніших умовах діаспори. Чимало з емігрантів повертаються до України, не пристосувавшись до умов життя в Ізраїлі, США, Канаді та інших країнах. Отже, структура самоідентичності українських іудеїв є складною та багатоповерховою. В українській єврейській громаді можна визначити кілька типів єврейських груп, включаючі декілька типів релігійних.
За Томасом Куном, аномалії вказують на присутість панівних парадигм, які часто слугують перешкодою для можливих джерел нових знань. Можливо, використання поняття "єврейська ідентичність" і є таким явищем.
В основі іудейської сукупності лежить етно-релігійна ідентичність, заснована на Торі, а сьогодні в основному на єврейських традиціях та культурі, коли більшість євреїв України, як і Росії, США та інших країн, не є релігійними в традиційному розумінні цього терміну. В той час, коли не зменшується чисельність секулярного українського єврейства, а кількість змішаних шлюбів зростає, відбувається пошук альтернативних джерел групової ідентичності та єврейської солідарності, яка будується на єврейській культурі, цивілізації і історії єврейства, як доповнення або компенсація до таких традиційних джерел, як іудейська традиція і віра. Значну роль в цьому відіграють програми з єврейської освіти, що мають бути запропоновані усім сегментам українського єврейства, незалежно від їхньої релігійної приналежності.
Секуляризм є серйозним приводом для винесення вироку певним групам євреїв, так само, як існуюче загрозливе становище є небезпечним для багатьох інших євреїв сучасної України.
Багато у розвитку єврейської громади України і становленні моделі ідентифікації модерних українських євреїв буде залежати від того, як буде еволюціонувати неєвреська спільнота України. Адже західна релігія не передбачає віри, а приналежність до певної релігії, релігійної групи. В Україні релігія – це віруючий, а не просто приналежність особи до тієї чи іншої релігійної групи. .
Варто особливо підкреслити і те, що більшість ортодоксів сьогодні розвиваються за ліберільних умов, але при консервативному ритуалі. Утворення "іудаїзму знизу", з місцевою специфікою, є цілком вірогідним прогнозом для євреїв України.
За цих умов у самовизначенні українських євреїв ще досить значну роль найближчим часом відіграватиме визначеність єврейства за національністю.
Іудаїзм виявляє достатню спроможність у мобілізації єврейських мас, збереженні старих та наданні нових ідентичностей цим сегментам. Відзначається багатоваріантність як особистого, так і колективноого релігійного іудейського досвіду, плюралізація релігійного життя євреїв сучасної України.