Испытания судьбы

       Випробування долі

       Мемуарна повість

       Ця книга – епопея подій, що щасливо і нещасливо випали на мою легку і нелегку долю...
       Все своє життя людина живе і надіється, мріє і працює, кохає і страждає.
       Вона завжди очікує кращого, прагне до світлого, творить прекрасне, завжди старається бути гідною слова Людина.
       Життя прожити – не поле перейти. Пройдене життя ніби підтвердження вічної народної мудрості, бо легко ще ніхто не прожив. Легко прожити – краще не жити, бо тоді життя втрачає свій сенс, свою цікавість і колорит. Якщо в житті немає цілі – значить, немає потреби в життю, бо то вже є існування зі своєю хтивістю, блюзнірством і корисливою обивательською потребою.
       Старався жити активно, повнокровно, цікаво. Ніколи не жалкував своїх сил, безсонних ночей, хапався за все, що тільки удавалось мені, шукав себе у всьому. Не зважаючи на безліч помилок, що виникали з моєї поспішності і наївності, з моєї довіри та любові до людей і всього навколишнього, що мені було притаманне, на втрату здоров’я й почуттів, я гідно і достойно виконував свій обов’язок перед всіма і, насамперед, перед самим собою, за що вважаю себе щасливою людиною, яка принаймні прожила своє життя немарно ...
       Автор


       Всім, хто розділив
       мою долю, присвячую

 
       КНИГА ПЕРША

       ПРИЗНАЧЕННЯ

       Розділ перший


       - Товаришу полковнику! Лейтенант Бояновський прибув для подальшого проходження служби і співбесіди! – чітко з офіцерською виправкою відрекомендувався юнак.
       - Прошу сідати! - Похилий чоловік, років під шістдесят, жестом руки показав на стілець, уважно змірявши молодого офіцера з голови до ніг.
       - Так! В характеристиці зазначено, що вас краще використовувати начальником варти. Добре, назначаю вас начальником варти Краматорської ВПЧ-33 по охороні ПО „Новокраматорський машинобудівний завод”. Бачу в особистій справі, що любите поезію писати, та й з періодики ваше прізвище відоме. В Краматорську поет-фронтовик Микола Рибалко живе. Знаєте ж його. „Я жил в такие времена...” – його ж пісня. А це познайомитесь ближче. Питання є?
       - Товаришу полковник! Якщо чесно, то мріяв служити в місті Жданові*, ближче до батька.
       - Давайте так, Володимире Івановичу: послужите в Андреєва, йому офіцери зараз дуже потрібні – йде воєнізація вказаної частини, а потім самі побачите. Захочете – переведетесь. Що, згода? А якщо по-правді, то місто непогане, молоде, дуже перспективне, з цілим рядом заводів, що відомі на Союз, через рік-два квартиру одержите як молодий фахівець. Це я точно обіцяю! – по-батьківськи подивився в очі Конкін.
       - Згода, Володимире Ульяновичу! Дозвольте йти?
       - Ідіть! Бажаю Вам успіхів!
       Володимир прикрив за собою подвійні масивні двері, зустрівся в приймальній начальника управління пожежної охорони області з таким, як він, новоспеченим колегою, що був наступний для співбесіди.
       - Куди?
       - В Краматорськ!
       - Ні пуху...
       - Тобі також. Щасти...
       Сказавши вродливій секретарці – До побачення! – вийшов у коридор. Під дверима юрмилося молоде поповнення офіцерів із трьох пожежно-технічних училищ МВС СРСР: Львівського, Харківського, Черкаського. Правда, був один юнак в цивільному.
       - Куди направили? – накинулись всі до Володимира.
       - В Краматорськ!
       - Їдеш у місто бандитів. Сто кілометрів від Донецька на схід. Ти вже туди четвертий, – ніби поспівчували всі.
       - Від долі не втечеш! – заспокоїв всіх юнак.
       Вийшов з управління, що базувалося в пожежній частині №1, де на парапеті фасаду на міцно закріпленій металевій стрічці сірого кольору чіткими яскраво-червоними буквами вражало ленінське гасло: „Всё, що создано народом, должно быть надёжно защищено!»
       Кінець жовтня давався взнаки. У зеленому офіцерському плащику та в парадному картузі було прохолодно. Метуш-ня донецьких перехожих, свист автотранспорту, прохолода і невідомість щодо нового міста викликали у Володимира почуття дискомфорту. Днювальний з червоною пов’язкою на рукаві підмітав асфальт на «фасаді». Кілька пожежних в теплому депо підфарбовували білі смуги для означення стоянки автоцистерн. Стояв похмурий ранок понеділка двадцять п’ятого жовтня 1986 року...
       Мілкий холодний дощик то поривався, то вщухав, ніби даючи знати про те, що в розпалі справжня осінь, а тепле сонячне літо, як і безтурботне курсантське життя, вже пройшло. Попереду лежала туманна і невідома дорога в справжнє життя, яке зустрічало напруженістю та невідомістю, дивною цікавістю...


       Розділ другий

       До східного автовокзалу Володимир добрався просто – на тролейбусі № 9, піднявшись з вулиці Щорса на Університетську. Донецьк для нього був містом трохи більш-менш знайомим, бо й до батька приїздив у село Свободне Волноваського району, де закінчив десятирічку й звідки призивався в Армію. На збірному пункті обласного військкомату їх утримували три дні до розпорядження, раніше і так сюди навідувався, бувало. Правда, тоді не було Східного автовокзалу, але скільки років пройшло... Цілих десять!
       Визначивши час і місце відправки автобуса, який ішов до Краматорська, зайшов до буфету перекусити. Два чебуреки і чай – справжній обід для новоприбулого в далекі краї з розрахунком на економію. Кожна копійка в ціні, бо хто його знає!
       Гул вокзалу був як завжди. Довгі черги до квиткових кас, метушня пасажирів, радіомовні оголошення, цигани з величезними клунками, гупання масивних вхідних дверей нагнітали непривабну обстановку, тому хлопець, швидко поївши, направився до платформ. Жовтий ЛАЗ „Донецьк – Слов’янськ” відправлявся о-пів на дванадцяту. Хвилин десять, щоб перекурити, хлопцеві ще залишалося.
       Повітря великого промислового міста не зрівняти з домашнім. Стільки заводів, стільки шахт! Кажуть, що Донецьк весь на шахтах стоїть. Сила-силенна народу, який кудись спішить, перегукується різними мовами, поквапно махає руками, словом, метушиться, наче розрите муравлисько... Тепер треба привикати до всього, Бог знає, скільки прийдеться служити і жити, попереду – невідомість. Наче й не чужина, та чужина. Бо, крім тебе, немає нікого з рідні...
       Години за дві добрався до Краматорська. Костянтинівка та Дружківка, які залишились позаду, не викликали якогось особливого враження для Володимира. Не відрізнявся чимось особливим і Краматорськ. Вони всі якось схожі – робітничі міста: заводи, терикони, потяги, трамваї, чад і дим...
       Лише розкішна стела в передмісті та силуети білих ле-бедів по дорозі сподобалась йому. Автобус зупинився. Ось і автовокзал. Такий як усі. Вийшов. Закурив. Підійшов до телефону – автомата, набрав „01”.
       - Пожежна охорона! – відізвався приємний голос диспетчера.
       - Добрий день! Підкажіть як проїхати до вас, в ОВПО з автостанції? Я перший раз у місті!
       - Здрастуйте! Краще з вулиці Орджонікідзе трамваєм №1 в сторону Слов’янська до кінця. Там запитаєте.
       - Велике спасибі! – повісив важкувату трубку.
       - Та ні, не пропаду! Пожежна охорона завжди відзнача-лася своєю привітністю та доброзичливістю...
 
       
       Розділ третій

       Краматорський загін воєнізованої пожежної охорони розміщувався в приміщеннях типової будівлі Каунаського проекту пожежних депо. Точнісінько такої як ВПЧ-7 по охороні Хмельницької АЕС, де розпочинав свою службу Володимир. Стрункі молоді ялини, декоративні дерева до-вкіл, навіть розташування клумби і стометрової смуги з перешкодами для проведення ПСП точно співпадали з особливостями його частини.
       - Це ж треба!? – здивувався юнак. - Один шаблон!
       Будівля знаходилась на самій околиці міста з північної сторони. По центральній дорозі, що йшла вздовж міста, це був останній поворот ліворуч. Дальше невеликий місток, а за ним невеличке селище про яке Володимир ще не знав. Праворуч від приміщення пожежної частини були прохідні заводу, де масивні ворота то відкривались, то закривались, випускаючи чи впускаючи постійний транспорт з сировиною та продукцією.
       Відрекомендувався днювальному, запитав як пройти до начальника загону, хоча добре знав, що кабінет на четвертому поверсі в самому кінці ліворуч. Проект як проект! Здивували панелі східних маршів, що були в стадії ремонту. Піднявся на четвертий поверх. Зайшов у приймальню.
       - Здрастуйте! Лейтенант Бояновський по направленню!
       - А, нове поповнення! – радо всміхнулась жінка в цивільному років сорока, що сиділа за пишучою машинкою. – Проходьте, проходьте, ми вас чекаємо!
       - Начальник на місці?
       - Так, він якраз зараз вільний, можете йти!
       - Дякую! Можна я залишу у вас на хвилинку свої речі?
       - Так, так, будь ласка!
       Володимир вдихнув повітря, зібрався з духом, постукав у двері, що красувалися табличкою:
       „Андреєв Юрій Миколайович – начальник ОВПО-3”.
       - Дозвольте?
       - Заходьте!
       З дверей, крокуючи чітким кроком до поперечного сто-лу, що проходив майже через увесь кабінет, приклавши правицю до скроні, залпом доклав, як учили в училищі:
       - Товаришу майор, випускник ЛПТУ МВС СРСР лейте-нант внутрішньої служби Бояновский Володимир Іванович прибув у ваше розпорядження!
       - Андрєєв Юрій Миколайович! Прошу сідати! – підвівся високий худорлявий чоловік років на п’ять старший від Володимира, лисуватий , з сивими скронями та пильним поглядом. Хлопець зразу побачив ряд медалей та синій ромб Московської пожежної академії на кітелі майора.
       - Спасибі!
       - Бояновский?! По газетах знаю. Читав, читав. А як душа до служби, до Східної України? Далеко ж від дому!
       - Наказ є наказ, хто кого питає. Відношення до всього нормальне, будемо служити.
       - Про своє призначення ви вже знаєте, питання вашого благоустрою за моїм розпорядженням вирішує інженер за-гону старший лейтенант Грибачов Михайло Іванович, який також буде вас знайомити з особливостями та специфікою роботи. Його кабінет знаходиться по коридору ліворуч. А зараз вибачайте, в мене багато справ. Якісь питання до мене у вас є?
       - Немає!
       - Все решта в робочому порядку. Зрозуміло?
       - Так! Дозвольте йти?
       - Ідіть!
       Вийшов, м’яко причинивши двері. Дошкульний стукіт клавіш машинки припинився, молодиця підвела карі очі, усміхнулася:
       - Як знайомство?
       - Нормально! З корабля на бал! – відповів посмішкою.
       - А ви зі Львова вже третій, - подивилася в якийсь документ, - вже є Верхоляк і Хміль. Знаєте таких? Вони ще в п’ятницю прибули. Зараз в кабінеті інженера загону. Так що зустрічайтесь.
       - Велике спасибі за звістку і за доглянуті речі! До побачення! Як вас звати - величати?
       - Тетяна Олексіївна, секретар.
       - Володимир Іванович.
       - Приємно і щасливо...
       Буйна радість охопила все тіло: це ж треба – нас троє!
Вже легше буде, що не сам. Він добре знав що після Чор-нобильської трагедії на Донбас направлено двадцять п’ять випускників, але що поталанить попасти до одного місця служби всім трьом – ніяк не сподівався. Оце так фортуна! Правда, Верхоляк з паралельного курсу, а Хміль з рідного дивізіону, з першої групи. Обоє зі Львова, словом – земляки.
       В кабінет інженера зразу не пішов. Вирішив з радощів перекурити у фойє четвертого поверху, прочинивши вікно. Була вже четверта година дня, сіре захмарене небо ще ни-жче опустилося на землю, вітер не стихав. Сизий смог над містом все-таки вбачався, напевне, вітрам не вистачало си-ли його розвіяти. Згадався рідний дім, дружина з маленькою донькою, прекрасні дні вересневої відпустки...


       Розділ четвертий

       Підійшов до дверей інженера загону. Чувся голос літнього чоловіка, який щось повчально розповідав. Юнак тричі постукав.
       - Так! Заходьте! – обізвалися з середини, наче чекали.
       - Овва! Бояновський! – зразу викрикнув Анатолій Верхоляк і встав назустріч.
       – Привіт, привіт, друзяко!
       Міцно потиснули друг другу руки.
       - Товаришу старший лейтенант! Нове поповнення. Лейтенант Бояновський Володимир Іванович прибув під вашу опіку, – сказав з усмішкою.
       - Раді вітати! – Михайло Іванович простягнув руку, - Грибачов.
       У кабінеті сиділо вже троє молодих офіцерів. Хміль підвівся, подав руку, - З приїздом!
       - Привіт, Колю! Світ тісний, як видно. Радий , що будемо разом! – дружньо ударив по плечу.
       - Нарешті останній! Що ж? Вісім чоловік. Нашого полку прибуло! – засміявся Грибачов. Жити будете поки що в гуртожитку по вулиці Уральській, з платнею попро-бую вирішити. Вас, четверо, забираю в 33-ю частину на „НКМЗ”, де буду виконувати обов’язки начальника.
       - Бурлака Валерій Васильович! – якось скромно представився високого росту чорнявий офіцер, в півтора рази більший за кожного з присутніх .
       - Дуже приємно, Бояновський! - потиснув міцну і велику п’ятірню Володимир. – Яке?
       - Черкаське!
       - Ясно.
       Розговорилися. Всім було цікаво знати про все.
       - Але добре, давайте будемо приступати до справи. Наговоритесь у гуртожитку, часу буде вдосталь, - втрутився Михайло Іванович. – Так, наступне питання: яка диспозиція статті 220 з приміткою? Хто відповість? Побачимо, чого вас навчили в училищах...
       Цього не знав ніхто. Молоді офіцери сиділи зніяковіло, мовчки поглядаючи один на одного.
       - От так! А як ви думаєте служити, коли не знаєте еле-ментарного?
       - Скажіть, будемо знати.
       Грибачов з розумним виразом обличчя докладно виклав всім незрозумілу суть диспозиції пожежної статті.
       - Зрозуміли?!
       - Таж ми це все знали, тільки не думали що це диспозиція! – відповіли всі разом.
       - Це, напевне, ваша „коронка”, Михайле Івановичу?
       - Добре, ще питання: яким наказом затверджено „Правила техніки безпеки в пожежній охороні” і коли?
       Хміль чітко відповів на нього.
       Грибачов любив поговорити. Між ним і молодими офіцерами затіялась свого роду гра в ерудицію і професійну підготовку, в якій він завжди старався вийти на вищий рівень, показуючи тим, що офіцери загону даремне хліба не їдять і по теорії не відстають, а навпаки. Звісно, практика з теорією нерозривні, а досвід значить багато.
       Михайло Іванович глянув на годинник.
       - Робочий день закінчується. Покажете Володимиру Івановичу місто і гуртожиток, бо ви вже трохи ознайомились, вирішите всі формальності з комендантом. Якщо немає питань, то всі вільні. Завтра о восьмій я вас чекаю тут!
       Вдягнувшись, забравши свої речі, всі вибралися з кабі-нету, окрім інженера. Вийшли через приміщення депо на вулицю. Осінній вечір зустрів усіх сирістю і темнотою. Кинувши днювальному – До побачення! – направилися до кінцевої зупинки тролейбуса....

       
       Розділ п’ятий
       
       
       До гуртожитку прибули біля половини шостої. Будівля була п’ятиповерхова, викладена з білої цегли. Комендант Валентина Іванівна, що саме знаходилась у вестибюлі, зустріла всіх по-материнськи добродушно.
       - Молодий чоловіче, віднесіть свої речі до першої кімнати і зайдіть мій до мого кабінету для оформлення документів! – звернулася до Володимира, впізнавши в ньому новоприбулого.
       У Червоному кутку гуртожитку, праворуч від вхідних дверей, кілька поселенців дивилися якийсь фільм по телевізору. Старенька бабуся, що працювала черговою, стоячи біля прочинених дверей, ввічливо привіталася з прибулими, пильно подивилася на Володимира.
       - Новий, Валентино Іванівно?
       - Так! Їх буде всього вісім, Маріє Петрівно! Цей прибув останнім. Дайте йому ключ від першої, він буде проживати там. Всіх запам’ятайте, не ображайте, а чужих не пускайте! І ніяких дівчат до них також! – засміялася.
       - Які там дівчата? Так, видно, що всі жонаті. Хіба що жінки приїдуть, як заскучають – відповіла жартом Петрів-на.
       Володимир направився до кімнати №1, що знаходилась у самому куті будівлі на першому поверсі. Усіх офіцерів розмістили в чотирьох кімнатах з розрахунку двоє на одну. Гуртожиток Володимиру сподобався. Чисто, охайно, тепло, обслуга турботлива і проста.
       У його кімнаті не було нікого, однак чиїсь речі вже були
доказом того, що поселенець є. Дістав свою одежу з валізи, розложив все на ліжку, яке було гарно застелене, з двома розвішаними рушничками на бильцях, – для лиця і для ніг. Дістав спортивну форму, тапочки, перевдягнувся і, при-кривши двері, пішов оформляти документи. Комендант працює до шостої...
       Ввечері куди вже підеш у місто, хіба що в столову №20, до якої зібралися хлопці.? Як не як, а на вечерю йти більше нікуди. Правда, у Володимира ще дещо залишилося з домашніх харчів, але це так, на всякий випадок, у скрутний час пригодиться.
       Верхоляк, Хміль, Бурлака і він направилися до столової, що знаходилася по вулиці Маяковського навпроти невеличкого базару, що, звісно, вже не працював. Коли зайшли в тепле і пахуче приміщення столової, то Володимир відразу ж зрозумів, що хлопці вже були там знайомі з усіма молодими дівчатами, бо віталися так, наче рідні з дитинства...
       Вечірній раціон був непоганим і напрочуд дешевим. Столова працювала до восьмої вечора і на везіння була не так вже й далеко від їхнього проживання – метрів з триста.
       - Молодці! – засміявся Володимир, коли вже вийшли, – Непогано пристосувалися. Кухня для солдата найголовніше. Хміль ще затримався біля дівчат у столовій, видно, домовлявся про побачення. Взагалі, він був найпронирливіший і найпихатіший серед усіх ще з училища. І тут часу даремно не втрачав.
       - Дожене! – сказав Валерій Бурлака. – Він сюди на машині приїхав. Бачив червоного „Москвича” біля гуртожитку? – запитав Володимира.
       - А то Хміля? Я й не звернув уваги на номер. От, чортяка! Всюди хоче бути першим. – здивувався Володи-мир.
       - Та у нього вже тут дівчат, мабуть, з п’ять. Він тільки вранці прийде, от побачиш! – добавив Верхоляк.
       Коли прийшли в гуртожиток, Володимир зустрівся з Ігорем Сєдих, його жильцем по кімнаті. Хлопець був високого росту, світлий, цікавий, в розмові картавив букву „р”, що робило його ще більш приємним. Сам з Дніпродзержинська, закінчив Черкаське ПТУ МВС СРСР і направили сюди. Вдома дружина, одинока матір. Призначили його на посаду інспектора в 44 частину, в ту, де знаходиться загін. П’ять днів тому приїхав, вже стажується, знайомиться з заводом.
       Володимир дещо розказав про себе. Згодом Ігор вибачи-вся, бо зібрався кудись іти.
       - Ти мене будеш бачити рідко, бо я тут майже не ночую.
Верхоляк з Бурлакою завжди на місці. Телевізор працює, у хлопців є шахи, карти, в гуртожитку працює бібліотека, можеш записатися. Не сумуй, а я побіг!
       Володимир, щоб не сидіти самому, пішов до хлопців у четверту кімнату.
       - Знайомся! – звернувся до нього Валерій Бурлака, як він тільки показався в дверях і вказав на чорнявого хлопця, що грав з ним у нарди.
       Той відразу ж підвівся, простягнув руку:
       - Віктор Федорович Пузан, начальник варти в ПВПЧ-30 по охороні міста! Сьогодні змінився з чергування. Це вам таланить, хто пізно приїхав! – засвітився в щирій посмішці.
       Володимир відрекомендувався також. Потисли один од-ному руки.
       - Я з Черкаського училища, - добавив Віктор. Нас з Харкова двоє. Я і ще один. Але ви потім познайоми-тесь...
       
       
       Розділ шостий


       На роботу їхали як завжди вчотирьох: Верхоляк, Бурла-ка, Хміль і він. Хміль, як і говорив Анатолій, приплентався вранці, щоб привести себе в порядок і перевдягтись у форму. Поїхали „Москвичем”, хоч по Миколі було видно, що він в гостях добре пив і мало спав.
       - Будете мені платити за бензин! – відразу сказав всім. - А я буду вас возити. Йде?
       - Йде, йде, єврейська морда! – відрізав Верхоляк.
       Всі дружньо розсміялися, бо Хміль був ще й скупарем.
Микола сміявся першим, зморщивши худе лице і показуючи великі, але побиті карієсом зуби. В його посмішці було мало доброти, зате єхидності вбачалось багато. Він, мабуть, вважав себе кращим і розумнішим серед усіх, бо з кожним із нас поводив себе зверхньо, окрім начальства, звичайно. Начальство він любив ублажати і зближуватись із кожним, хто хоч щось вирішував у його долі і на його користь. Дуже хотілося йому бути попереду всіх своїх ровесників, кортіло будь-де і за абияку ціну обігнати будь-кого з них, аби проміж усіх самому бути на видноті. Мав у Львові жінку та сина, але, вирвавшись на волю, далеко відігнав усякі думи про сім’ю...
       У загін прибули за десять хвилин до восьмої. Чергова варта готувала техніку та приміщення для здачі , днювальний і начальник варти пильнували за приїздом начальства, щоб відрапортувати за добу, що минула, і показати відмінну службу.
       Вівторок двадцять шостого жовтня для Володимира був веселішим. По-перше, не було дощу, погода прояснялась; по-друге, маючи під боком друзів, якось легше в скрутних ситуаціях; і по-третє, вирішилось – що, де і як...
       Михайло Іванович вже чекав усіх у своєму кабінеті. Правда, через десять хвилин, вибачився, бо потрібно було йти до „шефа” на щоденну нараду. Дав план заводу і наказав вивчати. А коли прийде, то запитає де які цехи. З тим і пішов, грюкнувши дверима.
       Офіцери схилилися над планом, уважно розглядаючи всю територію з цехами та іншими об’єктами ПО НКМЗ.
       У двері постукали.
       - Заходьте! – взяв на себе обов’язки старшого Хміль.
       Увійшов юнак років двадцяти п’яти, ввічливо привітався і, спитавши, де Грибачов, попросився почекати його в кабінеті.
       - Будемо знайомі. Олексій Одерій. Направлений сюди після Харківського будівельного інституту на посаду інженера загону замість Михайла Івановича. Він разом з вами переходить в ППЧ-107, що воєнізується в ВПЧ-33, вико-нуючим обов’язки начальника. Тому й набрали офіцерів для поповнення штату.
       - А куди дінуть професіоналів? – запитав Бурлака.
       - Осипу, начальника частини, на пенсію. Дівчат - договірними інженерами, решту – в народне господарство. Вони вас не дуже там чекають. Стільки пропрацювали – і на тобі. Ясна справа.
       Олексій розповів про себе в кількох словах, про те, що вже два тижні у загоні, поселився у гуртожитку від НКМЗ, що сам з Ізюмського району що на Харківщині.
На всіх справив враження інтелігентної та вихованої людини з неабиякими знаннями будівничої справи.
       Зайшов Михайло Іванович, поздоровкався з Одерієм.
       - Думаю, ви вже познайомились.
       - Обов’язково! – підтвердив Олексій.
       - Так, хлопчики! Завтра у цивільному направляємось на „НКМЗ” вивчати все на місці. З вашими перепустками я вирішу, проте мені потрібно від вас по дві фотографії розміром 3 на 4 сантиметри. У кого немає, можете їхати фотографуватись у термінове фото. У кого є - залишайтеся на місці. Чекаю вас після обіду.
       Звичайно, зібралися їхати всі, хоча, як потім з’ясувалось, такі фотографії у хлопців були. Грибачов з Одерієм залишилися в кабінеті.
       Товариші дружньо осідлали Миколиного „Москвича” – і гайда на знайомство з містом. Служба ж нікуди не дінеть-ся....
       
       Розділ сьомий


       ППЧ-107 знаходилась за межами заводу в районі новобудівських , як їх називали краматорчани, прохідних. Двохповерхова цегельна будівля сірого кольору, збудована ще в 1936 році, в молодих офіцерів не викликала особливого задоволення. Майже половину другого поверху займав заводський ДОСААФ, правда, з окремим входом, а третину першого – велика майстерня по виготовленню макетів продукції заводу. Невеликий дворик, спортивний майданчик та стометрова смуга з навчальною баштою, розміщеною в невеличкому саду, входили до території частини.
       Особовий склад у синій спецформі професіоналів проводив заняття з пожежної тактики. Автоцистерна на базі ЗіЛ-131 стояла на пожежному гідранті; на весь двір, що майже повністю був залитий водою, були розкидані пожежні рукави.
       П’ятеро невідомих їм цивільних, до складу яких входив Михайло Іванович, здивували пожежних. Вони навіть забули на якийсь час про свої справи.
       Привітавшись зі всіма, група інтриганів зайшла в середину приміщення депо, що також слізно потребувало добрячого ремонту. Направилися до кабінету начальника, що знаходився на другому поверсі.
       Осипа всіх зустріла знервовано і неприязно. Звичайно, пропрацювавши немало років начальником цієї частини, тепер змушена була йти невідомо куди, звільнивши своє місце для Грибачова. Ця воєнізація їй була поперек горла...
       Між ними навіть зав’язалася якась суперечка. Осипа була жінкою похилого віку, але не настільки, щоб збиратися на пенсію. Міцна, затята, принципова, словом, з важким проблематичним характером. – „Дай їй палець – відкусить руку!” – сміялися всі.
       Згодом зібралися біля прохідної виписувати перепустки.
Михайла Івановича на заводі добре знали всі, бо після закінчення Краматорського індустріального інституту немало працював там. Це вже потім його перетягнули в пожежну охорону на офіцерську посаду.
       Отримавши перепустки, зайшли на територію. Завод нагадував собою місто в місті. Величезний за географією, по кількості цехів та будівель, доріг та кварталів, зелених насаджень, по асортименту важливої продукції, виготовлялася яку виготовляли тут же, він міг змагатися з любим будь-яким із заводів. Крім того, відзначався надзвичайною чистотою і упорядженістю.
       - Другий у Європі флагман важкого машинобудування! – з гордістю промовив Михайло Іванович. – Десь на рівні Уралмашу. Два заводи-гіганти змагаються між собою.
       Офіцерам було цікаве буквально все. Їхніми серцями опанувала велика гордість за те, що саме їм буде доручено охорону такого грандіозного і відомого всьому світові заводу, експортеру продукції у тридцять шість країн. Щоб його досконально вивчити, треба було немало часу і зусиль для кожного з них, але надмірна цікавість допомагала опановувати все, що потрібно було для досконалої і достойної праці.
       Їм було цікаво з Михайлом Івановичем, який полюбляв розповідати про свій рідний завод, відповідати на всі запитання, якими пробирали його новоспечені офіцери.
       Обідали в заводській столовій. Ціна, що, власне, важливо для кожного з них, була дуже помірною. Столових було стільки, скільки цехів, якщо не враховувати адміністративного корпусу та інших об’єктів особливого призначення.
       Хлопцям подобалося буквально все: недосяжні в їхній уяві великі преси, карусельні з програмним керуванням верстаки, маніпулятори та інше обладнання, за роботою якого спостерігати було цікавим задоволенням. Може, хтось і бачив з хлопців щось подібне, але Володимир, що виріс в краю, де немає такої великої промисловості, був у захваті від побаченого.

       Розділ восьмий


       Через тиждень згідно наказу Управління пожежної охорони і, звичайно, Краматорського ОВПО, весь заново набраний штат ВПЧ-33 був дислокований в ППЧ-107 для проходження подальшої служби. Особовий склад новосформованої частини дружно і активно вселявся, опановуючи приміщення та шафки для переодягання, а професіонали у синій спецформі ліниво і з досадою їх передавали, звільняючи все від своїх особистих речей.
       Йшла повна і глобальна реконструкція частини, якою займався і за яку відповідав старший помічник керівника гасіння пожежі майор Сєрий. Анатолій Дмитрович мав достатньо великий досвід у пожежній справі, і як штабний працівник, скрупульозно та делікатно взявся до відновлення.
       Кадровий вишколений офіцер, на життя якого випало чимало різних випробувань, який кілька років до Андрєєва працював начальником Краматорського загону, користувався заслуженим авторитетом як серед офіцерів, так серед бійців. Являвся оперативним черговим другої зміни, яка завжди посідала достойне місце в гарнізоні. Невисокий на зріст, років сорока, у всьому акуратний, з гарною виправ-кою та вродливим обличчям офіцер був прикладом для інших. До нього прислухалися, з ним радились, а то й просто кожному хотілось приємно поспілкуватись з розумною та ввічливою людиною.
       О восьмій ранку майор Сєрий наказав вишикуватись на фасаді частини згідно штатного розпису від нього з ліва направо. Жестом руки визначив місце виконуючого обов’язки начальника частини. Грибачов став першим.
       - Старший інспектор старший лейтенант Луганський!
 Вищий за середній зріст офіцер став у стрій поруч з ним.
       - Інспектори Верхоляк, Бурлака, Хміль!
       Анатолій Васильович, Валерій Васильович та Микола Володимирович зайняли свої місця у строю.
       - Начальник першої варти лейтенант Бояновский! – чітко, виразним командним голосом читав „штатку” майор Сєрий. Володимир став поруч з Миколою.
       Потім були зачитані прізвища бійців Володимирової варти та радіотелефоністки сержанта Кулінченко.
       - Начальник другої варти старший лейтенант Каплун!
       Масивний огрядний чоловік років тридцяти неквапно зайняв своє місце. Ліворуч нього вишикувались його підлеглі.
       - Начальник третьої варти лейтенант Самохвалов!
       Приємної зовнішності, молодий стрункий хлопець став за зміною Каплуна, а за ним згідно названих прізвищ вишикувались його бійці та радіотелефоністка.
       Закінчивши зі списком, Анатолій Дмитрович пильно подивився на всіх і, попросивши Михайла Івановича йти разом з ним, направився вздовж довжелезної шеренги.
       - А зараз подивимось ваш зовнішній вигляд, на те, як ви готові приступати до своїх функціональних обов’язків.
       Сєрий підмічав недоліки майже у кожного, а Грибачов їх занотовував у свій записничок. Коли стройовий огляд було закінчено, вони обидва вийшли на середину.
       - Старший лейтенант Грибачов призначений виконуючим обов’язки начальника сформованої частини. Замісника поки що немає, тому прошу всіх офіцерів взяти активну участь в допомозі Михайлу Івановичу по благоустрою та веденню документації, а особовий склад попрошу допома-гати офіцерам, тим більше вони в нас молоді, та ще й приїжджі. Починаємо все з нуля. Або майже з нуля. Всім зрозуміло? Знову пильно подивився на всіх. Кивання голів його задовольнило, бо прийняв за згоду. - А зараз слово
старшому лейтенанту Грибачову.
       Михайло Іванович, вступивши в роль керівника, тихо, але настійливо промовив:
       - З сьогоднішнього дня, згідно з наказом, ви зараховані до складу об’єктової ВПЧ-33 по охороні ПО „Ново-краматорський машинобудівний завод”. Сьогодні освоюєтесь, придивляєтесь до всього, знайомитесь один з одним, влаштовуєтесь, розбираєтесь зі своїми речами, місцями, а з завтрашнього дня на цілодобове чергування заступає лейтенант Бояновский зі своєю вартою. Всі питання в робочому порядку. Приступайте до справи. Офіцерів очікую через десять хвилин у кабінеті начальника частини. Розійтись!
       Інспектори пішли з Луганським на другий поверх, а Володимир, як і всі начальники варт, залишились зі своїми підлеглими на вулиці для знайомства та перекуру. Небагато-немало, а всього їх одинадцять чоловік. І кожен зі своїм характером, своїми вимогами, своїми вадами... Керувати людьми справа не вельми проста і Володимир рішив розпочати з себе.
       - Що ж, будемо знайомитись. Мене звати Володимир Іванович, випускник експериментального після армійського курсу Львівського пожежно-технічного училища, 1958 року народження, починав службу старшим пожежним на Хмельницькій атомній, сам з Тернопільської області. Одружений, двоє дітей. Направлений до вас згідно рознарядки. А зараз треба йти, зустрінемось в Ленінській кімнаті після наради. Думаю, хвилин через тридцять. Згода? – усміхнувся Володимир до хлопців, кинув недокурок в урну, що була неподалік, і поспішив на другий поверх, де збирались усі офіцери.


       Розділ дев’ятий

       - На нас покладено важливе і невідкладне завдання, - розпочав майор Сєрий, - реорганізація частини та термінове і якісне вивчення об’єктів заводу, щоб у разі необхідності особовий склад зміг оперативно виїхати на гасіння пожежі. Частина молода, сформована з особового складу Краматорського гарнізону, тому офіцерському складу необхідно досконало ознайомитися з особовими справами кожного із підлеглих та характеристиками на них. Раджу в співбесідах з кожним окремо визначити характер та можливості кожного з бійців, довести до них функціональні обов’язки і роль керівника, я маю на увазі командирів відділень, в допомозі офіцерському складу. Від того, як ми спрацюємо і як ми зуміємо згуртувати колектив, в подальшому залежатиме авторитет і дієздатність частини. Професіонали полишають свої місця, обстановка більш як натягнута, тому прошу вирішувати всі питання злагоджено і дипломатично, без всяких нюансів та ексцесів. Організаційну роль та всю відповідальність за формування нової боєздатної частини керівництвом загону покладено на мене, тому загострюю вашу увагу на те, що і я в свою чергу, неодмінно запитаю кожного з вас про добросовісне виконання покладених завдань. Групу профілактики буде очолювати старший інспектор Луганський, питання служби до призначення замісника візьме на себе виконуючий обов’язки начальника ВПЧ-33 Михайло Іванович Грибачов, звичайно, з допомогою начальників варт. Завтра заступає перша зміна під керівництвом Бояновського, друга зміна – Самохвалов, третя – Каплун. Розпис занять мною вже затверджений, конспекти у всіх керівників перевірю сам. Розпорядок дня висить у вестибулі перед пунктом зв’язку частини, знати його повинен кожний на зубок. Думаю, до Жовтневих свят з основними завданнями дієздатності нашої пожежної одиниці ми справимося успішно. У кого є питання, я відповім...
       Офіцери переглянулись між собою, і кожен задумливо визнав для себе, що Анатолій Дмитрович якраз на своєму місці. Добросовісний, розумний та принциповий офіцер вселяв якусь колосальну енергію та незвичайну довіру у всіх, тому підвести його, м’яко кажучи, було б просто не по-людськи.
       Через двадцять хвилин коротка нарада закінчилася, і Володимиру нарешті випала нагода зустрітися з підлеглими, щоб обговорити всі деталі завтрашнього чергування. Командир відділення старший сержант Крицький Анатолій Васильович завірив його, що у них все буде гаразд, так як у кожного з них за плечима не один рік служби і не один бойовий виїзд за всі роки. Переговоривши з кожним і вирішивши все до кінця, Володимир відпустив людей на відпочинок.
       Троє начальників варт зібралися у своєму кабінеті. Кому-кому, а їм роботи вистачало. Потрібно було завести всі документи, що стосувалися служби, підготувати необхідні конспекти для занять, ознайомитися з технікою та матеріально-технічною базою заводу та частини.
       Перша зміна відповідала за газодимозахисну службу, пожежні рукави та за облік і випробування пожежно-технічного обладнання, що було у них на балансі. Гарнізон був оснащений апаратами КІП-8, які на той час вважалися застарілими. База по їх ремонту та обслуговуванню знаходилась на території загону. От бази по ремонту пожежних рукавів в гарнізоні не було. Тому їх ремонт виконувався силами першої варти. В бойовій готовності було три авто-цистерни АЦ – 40(130)63Б, пожежна автодрабина АЛ-ЗО(131), автомобіль порошкового гасіння ємністю десять тон на базі КАМАЗу та пожежно-насосна станція ПНС-75/110. Депо старого планування було розраховане на чотири виїзди, тобто воріт. Невеличка їдальня для чергових варт, пункт технічного поста, велике приміщення, що поєднувало роздягальню та душ заодно, пост ГДЗС, кімната відпочинку, просторий пункт зв’язку частини, навчальний клас та декілька інших кімнат були у розпорядженні осо-бового складу варт. І, звичайно, велика за розмірами, з безліччю рядів крісел, що були прикріплені до підлоги, Ленінська кімната з кольоровим телевізором. Навчальна підготовка офіцерського складу гарнізону четвергами проводилась саме там.
       Виходили з частини десь біля шостої. Інспекторській групі теж довелося немало попрацювати з документами всіх цехів та об’єктів, розділити та закріпити за собою перелік всього того, що являло собою приблизно четверту частину заводу-гіганту. Зустрілися на фасаді, коли Хміль вже прогрівав машину. Столова №20 чекала чотирьох зголоднілих офіцерів на вечерю...




       Розділ десятий


       У гуртожитку, нарешті, зібралися всі, хто був направлений у Краматорський загін. Крім їх чотирьох, був ще Володя Чульський - високого росту, білявий джентльмен з інтелігентними манерами, та Юра Старцев - малий та цікавий, круглолиций брюнет з привабливими очима, незмінною усмішкою та непосидючим характером. Перший був призначений інспектором ПВПЧ-32, а другий – інспектором ВПЧ-44. Їхні частини, можна сказати, знаходились на протилежних сторонах міста. Пузан та Одерій Володимиру були вже знайомі.
       - Що нового, орли? – засміявся Чульський, вигладжуючи цивільну сорочку на невеликому столику посеред кімнати. Видно, знову кудись зібрався в ніч.
       - Я заступаю на першу добу чергування, - якось невтішно вимовив Володимир. – От думаю, що брати з харчів, в мене хоч кулею покоти. А борщі готувати я не люблю, і немає з чого. Поживемо – побачимо! – заспокоїв себе. Консерви ще є.
       Зав’язалася жвава розмова між усіма, бо кожному було чим поділитися з свого нового та минулого життя. Пузан вже тричі виїжджав на пожежу, ділився своїми першими враженнями, які, звичайно, цікавили всіх.
       Несподівано на їхні голоси зайшла струнка шатенка років двадцяти п’яти з розкішним макіяжем та запахом дорогих духів. По відсутності обручки на правій руці можна було судити про її холостяцьке життя. Одягнена зі смаком по останньому крику моди, вона викликала неабияку цікавість у молодих, тимчасово вільних від сімей, чоловіків.
       - Добрий вечір, хлопці! Я працюю вихователькою в цьому гуртожитку, звуть мене Ольгою Миколаївною! – першою пішла в наступ молодиця, уважно окинувши всіх присутніх вивчаючим поглядом. Відразу склалося враження що її цікавить не так робота, як нове знайомство і бажання проводити подальші дні з кимсь із уподобаних нею офіцерів.
       - Вечір добрий! Дуже раді, що до нашого скучного чоловічого монастиря завітала така фея! – з іронічною усмішкою і вишкіреними зубами за всіх відповів Хміль.
       - Прошу вас сідати! – ще краще прогнувся за Миколу Чульський, миттєво звільнивши свого стільця, забувши про те, що кудись спішив на побачення. Лице, що було завжди червоного кольору, цього разу, здавалося, налилося кров’ю від нежданої соромливості ще більше.
       - Спасибі! Відразу видно, що офіцери виховані та інтелігентні люди. Буду рада з вами познайомитися ближче.
       Всі по черзі представились симпатичній няньці, обов’язково потиснувши її руку і люб’язно вимовивши своє ім’я. У кінці-кінців так воно і сталося. Чульський відклав своє побачення і відразу ж завів роман з вихователькою. Викликався її провести додому. а повернувся аж уранці. Хто кого виховував і чому навчив, було відомо тільки їм обом...
       Володимир пішов у свою кімнату в знову залишився на самоті, бо Ігор Сєдих , як завжди, кудись подався в нічне місто в напрямку центру, де його давно вже хтось причарував. Не було такої ночі, щоб він заночував у гуртожитку.
       Спати, як завжди, не хотілося, тому Володимир вирішив написати листа додому. Листи писати він любив. Коли сідав писати, то в його уяві знову виникав рідний дім, кохана дружина, милі діти та враження від того, що між ними було. Листування, наче жива розмова, єднала його з рідними людьми, якими він дорожив і для яких, власне, тепер жив на цьому світі...
       За вікном була прохолодна осіння погода з поривчастим вітром і шелестом опалого листя, що нестримно кружляло наче Володимирові думки. У душі вчувався якийсь неспокій та дискомфорт, що тривожив юнака відчуттям подальшої одинокості. З дружиною його єднали, окрім почуттів, кілька зустрічей в період навчання у Львові та місяць домашньої відпустки після його закінчення. Це ж треба так співпало: в нього випуск, а у неї пологи. Дитині тільки півтора місяця, а батько знов віддалеки. Таке от офіцерське життя, що випало на його нелегку долю, яка, здавалося, сама керувала ним...


       Розділ одинадцятий


       - Товаришу старший лейтенант! Варта для приймання чергування готова! Начальник варти лейтенант Бояновський! – чітко доповів Володимир виконуючому обов’язки начальника частини.
       - Здрастуйте, товариші!
       - Здоров’я бажаємо, товаришу старший лейтенант!
       - Вільно!
       - Варта вільно! – продублював команду офіцер.
       Вишикувані, акуратно підстрижені, напрасовані бійці першої варти приймали чергування у професіоналів.
       Слово було за старшим лейтенантом Грибачовим.
       - Товариші! – розпочав він. – Сьогодні ви заступаєте на своє перше чергування у складі новосформованої варти під номером 1. Саме з вас розпочинається служба ВПЧ-33, в обов’язки якої входить надійний захист та профілактика від пожеж промислового об’єднання „НКМЗ”. Саме ви вінчаєте ту віху, з котрої розпочинається наступна воєніза-ція частини, тому, що упродовж років, починаючи з 1936 року вона змінювалася не один раз. Було НКВД, при якій штат рівнявся сто двадцяти чоловікам, були професіонали, потім вже працівники МВС складали її штатний розпис, потім знову професіонали, а зараз ми... Керівництво загону і я особисто покладаємо на вас великі надії, сподіваємося. що ви гідно виконаєте поставлені завдання і з честю пронесете звання працівників органів внутрішніх справ.
       Сьогодні я не буду запитувати у вас обов’язки чергового по фасаду чи днювального по гаражу, але акцентую вашу увагу на знаннях об’єктів заводу, на досконалому володінні бойовою технікою і на добросовісному виконанні своїх функціональних обов’язків, тому що саме від вас залежатиме основне наше завдання – надійна охорона до-віреного об’єкта від вогню. А зараз слово куратору нашої частини, представнику штабу пожежегасіння ОДПО-3 ма-йору внутрішньої служби Сєрому.
       Анатолій Дмитрович, уважно оглянувши зовнішній вигляд професіоналів та воєнізованих, хвилинку подумавши, розпочав:
       - Товариші! Справа дуже серйозна і потребує від вас колосальних зусиль. Ваше основне завдання на даний час – успішне вивчення території та об’єктів заводу, пожежних гідрантів, можливостей техніки, що є на балансі частини, відпрацювати успішно нормативи по ПСП та виїзду по тривозі. У кожного з вас є немалий практичний досвід, але всім вам треба звикнути один до одного, відчути надійне плече одного друг друга, одним словом – спрацюватися. Я думаю, ви мене зрозуміли. Що ж? Бажаю вам усім успіхів та удачі! В добрий час!
       - Варти для прийому та здачі чергування, вільно! Розійтись! – скомандував Грибачов. – Начальники варт до мене на доклад!
       Своє чергування Володимир розпочинав з нової книги служби. Охайно вписав список бійців, що заступили на чергування, розписав графік для днювальних по гаражі, дав рекомендації щодо прийому техніки та приміщень.
       Командир відділення сержант Крицький хвилин через десять доповів про всі недоліки, що були виявлені під час прийому чергування. Начальник варти старанно все зафіксував у відповідній графі книги служби.
       - Так! Ми на доповідь, а ви, Анатолію Васильовичу, збирайте людей у навчальному класі і проводьте заняття. Я буду хвилин через двадцять. Зрозуміло!
       - Зрозумів, товаришу лейтенант! – козирнув Крицький і вирушив до своїх справ.
       Володимир повернувся за півгодини. Перевірив хід проведення заняття по пожежно-стройовій підготовці, за-писи в конспектах. Зрештою, все його задовольняло, тому він рішив ближче познайомитися з людьми, з якими дове-деться йти, як то кажуть, і в огонь, і в воду. Хлопці були непогані: добродушні, звичайні за манерою поведінки, веселі та відчайдушні. Два командири відділень, два Анатолія: Крицький та Ванічкін, командир третього відділення-водій Сергій Мелещенко. Всі троє з немалим стажем роботи. Ванічкін взагалі на девять років старший за Володимира, а Мелещенко на п’ять. Володі - Жилінський, Шевченко та Іванов, два Сергії – Марков та Фіртич, два Сашка – Глєбов та Ластович, Наташа Кулінченко – вся його доблесна бойова варта.
       Кожен коротко розповідав Володимирові про себе, про свої частини, де їм довелося служити, хто і в яких пожежах уже брав участь. Всім було цікаво знати побільше про своїх товаришів, і, звичайно, про свого начальника.
       Перше чергування пройшло відносно спокійно.


       Розділ дванадцятий


       О дев’ятій ранку в гуртожитку не було нікого, окрім старенької чергової, з якою Володимир завбачливо привітався. Після добового чергування він мав повне право на два дні відпочинку. Але, перш за все, необхідно було щось поїсти, а в кімнаті ні макового зерна... Та й грошей, як завжди, було обмаль, бо одинокому важко їх утримувати. Єдине спасіння – їдальня №20, що по вулиці Маяковського.
       - Приведу себе в порядок та й піду, - подумав сумовито і перерахував жалюгідні залишки дрібних банківських білетів.
       Погода видалася напрочуд сонячною, незважаючи на те, що ще вчора було холодно. Золоте опале листя покрило землю довкіль, залишалися чистими лиш дороги та пішохі-дні доріжки, старанно виметені вранішніми прибиральни-цями. У повітрі вчувався запах осені з характерним присмаком диму від паленого листя...

Далі буде.