Эхо любви

       ВІДЛУННЯ ЛЮБОВІ
       (Роман в двох частинах)

       ВІД АВТОРА

       В першій книзі роману, яку назвав „Живу для вас”, хочу розповісти про своє втрачене перше кохання, про ті молоді роки, які пройшли даремне, про свою сім’ю, якою жив, в якій вбачав своє щастя і радість. Та дружина розпорядилась по-іншому. З трьохлітньою донькою на руках вона підло втекла з другим.
       Свій біль та душевні переживання я виношу на суд читачів.
       Другу книгу я назвав „Нове щастя”, в якій описав своє життя після важкої втрати сім’ї, про нові захоплення, про людину, яку зустрів романтично у долі.
       Кохання, що з’явилось удруге, стало стимулом мого життя, критерієм самого найкращого, моїм новим щастям.
       
       КНИГА ПЕРША

       ЖИВУ ДЛЯ ВАС

       Моїй донечці
       Оксанці присвячую

       ЧАСТИНА 1


       «Немає ні жінки, ні хати тієї,
       Самі доглядаються груші криві...»
       Микола Вінграновський


       ЗИМОВА ПОЇЗДКА

       Розділ перший



       Автобус повільно підкотив до стоянки автовокзалу і зупинився. Двері „Ікаруса” відчинилися і люди поквапливо почали виходити, доповнюючи натовпом привокзальну площу, яка і так була переповненою. Давалися взнаки зимові канікули та релігійні свята...
       Віктор одягнув куртку і, діставши з полиці невеличку валізу, направився до виходу. Пропустивши поперед себе літню огрядну жінку з дитиною на руках, він вискочив на вулицю. Зима того року видалася морозною та сніговою, хоча й інколи випадали теплі дні з відлигою та південним вітерцем.
       Сонця сьогодні не було і зима відчувала себе повновладною володаркою цього дня: безщадно сипалася снігом і свистіла хурделицею...
       До залізничного вокзалу було з-пів кілометра, якщо йти навпростець через вузеньку вулицю, що пролягала поміж складами і приватними будинками з невеличкими садками та високими парканами. Хлопець рішив, що краще пройтися пішки, аніж товктися у переповненому тролейбусі чи автобусі міського сполучення.
       Поклавши на сніг сіру валізку з немудрою холостяцькою екіпіровкою, що відносилась суттєво до поїздки, дістав з кишені пачку „Експресу”, черкнув запальничкою. Сьогодні понеділок, 14 січня, і він уже втретє приїздить сюди, в місто Хмельницький, щоб нарешті дістати квитка на 118-й „Львів-Донецьк”, бо в касі попередньої продажі квитків місця у вагонах продані мінімум тиждень наперед; тому й залишалася єдина надія - на випадковість.
       Настав вже третій день його першої відпустки і, якщо він і сьогодні не візьме квитка, то безглуздо пропаде і цей день, а їх залишилось всього дванадцять, тому будь-що потрапити на поїзд Віктору треба було обов’язково. „Лише б узяти квитка!” – було єдиним бажанням.
       Сніг пекуче бив у лице, вітер то зривався, то вщухав, і хлопець, закривши шерстяним шарфом домашньої в’язки шию, узявши валізку, рушив впевнено вперед.
       Метушня прихожих, безліч пасажирів з громіздкими пакунками, кошелями, валізами не давали швидко йти. Але за поворотом вуличка поширшала і він прибавив ходу, щоб
якомога раніше зайняти чергу до каси №3.
       Через хвилину-дві Віктор був уже на пероні, де народу
товклося не менше, аніж на автостанції. В ніздрі вдарив гострий духмяний запах гарячих пончиків і чебуреків, до яких гостинно припрошувала гарна та вродлива буфетниця у білому халаті поверх теплої шуби. Та хлопцеві зараз було не до них, хоча з самого ранку він ще нічого не їв, бо спізнювався на автобус, який мав відправлятися.
       Вкинувши в урну недокурок, ввійшов в парадні двері могутнього за архітектурою, з тесаними колонами та фігурним ансамблем, що так доречно вписувався у широкий фасад хмельницького залізничного вокзалу. Пройшовши розкішний вестибуль і залу, де очікували пасажири, що переповнили всі лави та розмістили у проходах свої речі, юнак побачив, що до третьої каси була, як і до решти інших, велика та нерозбірлива черга. „Народу
більше аніж людей!” – собі подумав. Круглий настінний годинник показував половину першої, отже до прибуття поїзду залишалося дві години з четвертю, а продаж квитків проводився за годину до відправки.
       Підійшовши до натовпу пасажирів, що були заклопотані своїми справами, Віктор чинно привітався і запитав:
       - Хто крайній?
       - Я буду! - підвів густі чорні брови чоловік років сорока,
у новому свіжопофарбованому кожушку і в хромових, до блиску начищених чоботях та з портфелем жовтого кольору в руці. Віктору він чомусь здався сільським інтелігентом з притаманними для них простотою характеру і якоюсь певною загадковістю. Великий і широкий ніс, примружені очі посилювали його цікавість до новоприбулого.
       - Тоді я буду за вами! – кивнув йому.
       - Будь ласка!
       Біля каси якийсь довготелесий у ондатровій шапці і з гнівним виразом лиця, що було направлено до касового віконця, робив гармидер. З натовпу вилітали гучні репліки, кинуті явно в його адресу. Він, кидаючи каплями слини на присутніх, доказував на високому тоні свою правоту.
       Ця сцена набрала такого конфлікту та непристойної обстановки, що прийшлось вмішатися двом міліціонерам, що чергували по вокзалу.
       Коли його забрали у відділення, то в касовій залі відчутно затихло, але не надовго. Потім вона знову кипіла, кричала, шуміла як морська хвиля, що вдаряться об граніт гострих та могутніх скель...
       Шум, викрики, гам, метушня – такий вокзал, а особливо в часи зимових канікул, відпусток, релігійних свят. А сьогодні ж Новий рік за старим стилем, тому й кожний за будь-яку ціну хотів добратися до вагона і їхати, а гне зустрічати його на жорстких лавах зали чекання й сидячи куняти всю ніч, пильнуючи свої багажі. Діти їхали до батьків, батьки до дітей; одні – в гості, другі – з гостей...Та й хіба чимало клопоту у кожного тут присутнього, який лише настирно прагне їхати, їхати. їхати...
       Квитки давали на кілька направлень. На донецький почали відпускати також, бо вже й підійшла година. Касирці роботи дісталось вдосталь, що навіть не було коли вгору глянути, тому вона також виражала сварливо своє невдоволення і злість, нехтуючи правилами ретельної ввічливості по відношенню до пасажирів. Так було позавчора, коли Віктор приїздив уперше, так було і вчора, так і сьогодні...
       - Невже не зможу взяти квитка? – майнула думка.
       - Ви крайній? – це дві дівчини, видно студентки, бо з „дипломатами” і надто молоді.
       - Так! – кивнув стверджено Віктор.
       - На Одесу?
       - Ні, на донецький.
       - А де черга на Одесу?
       - Тут не розбереш! – буркнула старенька бабуся, що стояла осторонь, – Хто сильніший – той візьме, а я ніяк не можу пробитись всередину, ну й поїздка, а щоб її так...
       - Нічого, поїдемо всі, не хвилюйтеся, теща! – усміхнувся молодий військовий в чині старшого лейтенанта, який мабуть когось проводжав, бо в чергу за квитком не підходив.
       - А що вам, ви молодий, ви сядете – з досадою сказала стара і потиснулась зі всієї сили в натовп, хоч і цього разу їй протиснутись не вдалося. Хвиля черги одностайно її відкочувала назад, бідна старенька відчувала своє безсилля супроти молодих та дужих, які також нестримно хотіли взяти квитка у касі за номером 3.
       За десять хвилин до відправлення Віктору все-таки вдалося вистраждати квиток, щоправда в загальному вагоні, але він і так щиро радів в душі від того, що вже закінчилась ота нестерпна мука в натовпі, коли безсердечно тиснули зі всіх сторін, і було так гаряче, що майка з сорочкою були мокрі, хоч викручуй. Всі ці труднощі були позаду і юнак глибоко вдихнув свіжого залізничного повітря і видихнув його полегшеним „У- у!”
       - Головне що їду! – подумав і пішов до буфету щось перекусити, бо вже добре було відчутно нестерпний голод.
Черга була і тут. Взявши бутерброд з ковбасою, поспішно прийнявся їсти за високим столиком. Запив газованою водою з автомату, вийшов на перон. Закурив в чеканні потягу. Він прибував до другої платформи і хлопець пішов до того місця, де приблизно мав зупинитися тринадцятий вагон, що теліпався десь в хвості ешелону. Голос диктора ще раз оголосив про прибуття потягу і обережність на залізничному полотні.
       Потяг повільно зупинявся, поступово зменшуючи хід різким свистом гальмових колодок об стальні колеса всього локомотива. У вагоні відкрилися двері і вийшла молода і вродлива дівчина з густою і пишною косою за плечима в одежі провідника. За нею ринув кинувся цілий натовп пасажирів з важкими клунками та малими дітьми, якому, здається, нема кінця і краю. А невдовзі почалась посадка і Віктор уже мостився серед людей, готуючись до нелегкої багатогодинної поїздки у першому купе від туалетного тамбура, де двері дуже часто відкривалися і закривалися. пропускаючи пасажирів по їх потребах.
       Випадала нелегка поїздка до тих пір, коли він вийде аж о четвертій годині ночі на станції Знаменка, щоб там одразу ж пересісти на другий потяг, що йде в сторону Кременчука.
       Радість бентежила серце, шуміло у скронях, настрій був пречудовий, не дивлячись на всі ті незручності, в яких прийшлося йому їхати цілий день і майже цілу ніч. – Їду, їду! – зринала щаслива думка і хвилюванню не було меж...
       Він сидів край вікна. обпершись ліктями на відкидний столик, затиснувши в долонях підборіддя. дивлячись на засніжені поля, думав про нову зустріч з дядьком, якого не бачив вже давненько, ще з тих пір як був школярем і приїздив з дідусем та бабусею погостювати на період літніх канікул, які чомусь пробігали дуже швидко. Так! Пройшло немало часу з тих пір. Тоді ще двоюрідні сестричка і братик були зовсім маленькими, як, власне, і він. А зараз які вже Вітя і Таня? Напевне, його переросли...
       Відтоді сталося багато змін. Через кілька років закінчив десятирічку, потім служба аж в Забайкаллі, демобілізація, робота. Вже рік як з армії, перша відпустка. Збігло швидко одинадцять місяців праці в гусятинському кінотеатрі „Колос” , де і матір працює. Це ж вона забрала його до себе на роботу кіномеханіком, щоб був при ділі, на очах. І ось довго чеканна відпустка. – Як зустрінуть? – бентежила думка. – Безумовно, так гостинно як і завжди!
       За вікном не вщухала завірюха, колеса вагону співали їй в ритм: „так-так, так-так!” Сусідка навпроти вела жваву розмову з похилим чоловіком, що сидів поруч. Йшлося про майбутній врожай, про сіянку, про весну, яка буде сприятливою для сівби ярини...

       РАДІСНА ЗУСТРІЧ

       Розділ другий

       Години йшли повільно. Підходив вечір, що зимою починався завжди рано. Сніг надворі не вщухав, здавалось, що він іде ще більше, аніж вдень. Завірюха не припинялась ні на мить. За вікном вчувався різкий свист напористого зимового вітру, а сніг так і хотів засипати повністю вікно вагона, щоб пасажирам, що знаходяться в теплі, не було видно що робиться знадвору. Зима високосного 80-го року лютувала як ніколи. Снігу і так було вдосталь, але здавалося що йому не буде ні кінця, ні краю...
       Поїзд зупинився на хвилину-дві на станції Рахни. Віктор ледве за цією хурделицею прочитав назву, яка возвеличувалася над цегляним вокзальчиком залізничної станції. Виходить не виходив ніхто, тільки ввійшло четверо дівчат, що були повністю засипані снігом з безліччю сумок та валізок. Зразу ж почали розбиратись з місцями у вагоні.
Але вільне місце знайти було вельми нелегко. Двоє зупинились біля купе де сидів Віктор. Та, що була у кожушку і ондатровій шапці, довго не роздумуючи, мовила:
       - Дозвольте біля вас!
       - Будь ласка.
       - Сідайте, дівчатка! – це сусід навпроти.
       Хлопець підхопився. допоміг їм покласти речі під сидіння і на верхню полицю купе. Якось розмістилися. хоча й відчувалася велика тіснота.
       - В темноте и тесноте, но не в обиде! – подала голос літня жінка, що була завзята до балачок.
       - Далеко, дівчата? – запитав, сором’ячись, Віктор.
       - До кінця. А потім ще пересадка. – знову ж та.
       - Вчитесь?
       - Так!
       Одна з них була невисокого росту, з круглим білявим обличчям, повненька собою і з короткою зачіскою. Хлопцеві відразу здалося що вона більш жвавіша.
       Друга трохи вища, чорнява, з розпущеними поверх кожушка розкішними косами, які їй були дуже до лиця. Вона одразу сподобалась юнаку. „Непогана собою” – подумав і відразу ж пішов у контрнаступ:
       - Що ж, давайте знайомитись. Віктор! – простягнув гарячу руку.
       - Світлана! – це вища, що у кожушку.
       - Валя... – соромливо обізвалась друга.
       Обидві по черзі подали свої промерзлі від морозу червоні дівочі руки.
       - Дуже приємно! – не приховав задоволення.
       - Нам також! – відповіли в один голос.
       - А все ж таки куди їдемо, дівчата? – не вгавав юнак.
       - Секрет. – усміхнулись.
       - Які можуть бути секрети в наш тривожний час? – не здавався хлопець.
       - От вам все дуже потрібно! – шмигнула Валентина.
       - Якби не потрібно, то, може б не питав. А, може, передумаю та й з вами поїду. Візьмете? – кинув жарт і якось зашарівся соромливо.
       - А у нас таких, хоч греблю гати, не жаліємось. – подала м’який голос Світлана, що саме знімала верхній одяг.
       - Дозвольте, допоможу! Давай сюди! – схопив кожушка і шапку і підвісив над своєю курткою край вікна.
       - Спасибі за піклування! – мовила.
       - Дуже радий старатися. – кивнув з усмішкою.
       Потерті сині джинси та модний грубої в’язки пуловер їй дуже личили. Ярко-червоний колір дуже гармонічно доповнював густе та пишне темно-русе волосся, що гарно розкинулось по всій ширині дівочих пліч. З-під брів, що нагадували крила чайки. ясніли великі каштанові очі, що якось завжди підморгували самі по собі, погляд яких Віктор спіймав ще з самого початку. Вони його приворожили ще з першої миті, коли вона подивилася на нього. Гарна осанка ще раз підкреслювала її струнку та вродливу дівочу фігуру, а пишні груди ніби доповнювали її, від чого дівчина здавалася ще кращою та елегантнішою.
       - Горда яка! Ти дивись! – подумав.
       - Де ж це у вас такі хлопці, що ви ними греблі гатите? – спитав з сарказмом.
       - В Северодонецьку! – зробила наголос на „е” Світлана.
       - Ти ба? А я й не знав, що у вас такі хлопці нікудишні.
       Присутні усміхались. Жінка знову вмішалася у розмову:
       - Вчитесь, дівчата?
       - Авжеж!
       - А де саме, цікаво би знати? – наполягала.
       - В училищі вчимось на поварів! – відповіла якось скромно Валентина.
       - А це з дому, з канікул?
       - Так, тьотю! Погостювали трохи і уже назад. Треба вчитись! – з якоюсь досадою.
       - Так, так! – підтвердила молодиця.
       - Моя також вчиться, то приїде на день-два і уже назад. Молодь, молодь... Ніколи вдома не всидять. Аби лиш з хати і гайда... – на тім і замовкла.
       - А-а-а... Ми насилу сіли у цей поїзд. Під самий кінець вдалося квитки вициганити та ще й з переплатою. Важко зараз їздити. Але добре що сіли. Завтра ми вже повинні бути на навчанні. – знову відповіла Валя.
       Вона була якась простіша і скромніша, говорила встидаючись і самітно червоніючи. Одягнута була просто, але зі смаком. Гарне плаття обвивало її дівочий стан. карі очі були як і в Світлани ледь самітно підфарбовані, уста також. На пальці лівої руки сім кілечок -„недільок”, що так були в моді. Груди самітно відбивалися з-під мохерової кофтини. що була гарно вив’язана.
       - Не дівчина, а кров з молоком! – Віктор про себе.
       Світлана дивилася в вікно, хоча надворі зовсім стемніло, вдавано показуючи, що вона не хоче мати справи ні з ким, і тим більше з цим хлопцем, який так і хоче нав’язати з нею розмову. А він сидів поруч, думаючи з чого знову почати і як знайти до неї підхід. Але поки що йому це ніяк не вдавалось.
       Чоловік років сорокавосьми, а то й п’ятдесяти, що сидів трохи дальше, запропонував повечеряти. На що всі одностайно погодились і кинулися до своїх сумок та клунків, викладаючи на невеликий відкидний столик купе немудрі домашні продукти, взяті на дорогу: ковбасу, яйця, птицю, консерви, пиріжки та багато іншого. Ніхто не здивувався, коли ініціатор вечері дістав пляшку свого самогону і ще й примовив:
       - До цієї закуски можна діжку горілки випити!
       - Оце трофей! – кинула гучну репліку молодиця. – На Новий старий рік добра знахідка! Зараз і відсвяткуємо всі разом.
       Дівчата повикладали все своє. Віктор також дістав із валізи пляшку марочного „Мускату”, яким думав вгостити родичів, бо не їхати ж з пустими руками...
       - Нічого, щось куплю на місці. – подумав собі. – Гуляти так гуляти.
       Склянка знайшлася одразу. Жвава молодиця дістала кілька виделок, відкривши новий сервіз. А ножик, що швидко розклався в хлопцевих руках, швидко порізав все на дрібні шматочки, а також хліб.
       - Що ж? Розливайте! – Віктор до чоловіка. – Ви самий старший ніби між нами.
       - Свята справа! – усміхнувся той.
       Дівчата якось засоромились, напевне, через Вікторову присутність. Їм було якось не по собі. Валя освоїлась трохи раніше, а Світлана все ще була якось скована, тому й не піднімала очей. Та в неї це хутко минулося.
       Пішло по кругу. Тітка починала першою. Половина склянки, судячи по її комплекції, їй було в самий раз.
       - Ой, ой, що ви? Це для мене багато! – уперлась, вдаючи малоп’ющу.
       - Нічого, нічого! За таке свято можна й випити і за знайомство також! – наполіг старий. – Все одно будете спати.
       - Тут поспиш, коли навіть сидіти ніде! – всміхнулась знову. – Якщо й задрімаєш трішки – й то добре. Але будьте здорові! За вас всіх, за свято, за щасливу дорогу! – перехилила і висушила стакан трьома ковтками.
       - Ах, добра горілка! – занюхала шматочком хліба.
       - А тепер ви, дівчатка! – старий взявся наливати.
       - А, може, красуням марочного? – кинув запитання Віктор.
       - Ні-ні! Ми не вживаємо взагалі! – обоє разом.
       - За знайомство треба обов’язково! – наполіг юнак в відкоркував пляшку. – Не вино, а чистий мед, ось попробуйте, - простягнув півсклянки Світлані.
       Цікавість до вина покорила дівчат. Світлана взяла з рук Віктора склянку.
       - Це нам на двох. Приклала до губ, попробувала на язик.
       - Вино гарне! – кинула вдячний погляд на хлопця. – Але нам завтра ще велика дорога з пересадкою. Нап’ємось та й проспимо.
       - Нічого! До ранку все пройде. Ви навіть і не сп’янієте від цієї грамульки. Пийте, пийте!
       Світлана випила до кінця. Взялася закушувати. Валентина випила за нею вслід, але, правда, трішки менше. Заставили допити. Після першої всі апетитно накинулись на їжу, видно, добряче зголодніли, та ще й з морозу. Дорога є дорога. Хто-хто, а Віктор відчував це дуже добре.
       - Ось зараз побачимо – це він до дівчат – чия мати готує краще, ту і засватаю! – пожартував, поклавши пусту склянку на стіл.
       - Чия ковбаса? – спитав, коли взяв в руку добрий окраєць.
       - Моя! – кивнула Світлана.
       - Добра теща буде, турботлива! – усміхнувся.
       - Давно кабанчика закололи? – спитав.
       - Якраз на свята ... – повеселіла вона.
       - Добре, добре, мотаю на вус...
       Тітка мовчала, наминаючи усе з ляском, видно, добре поїсти було для неї великим задоволенням. Старий також уминав, жартуючи. Запросив всіх до другої. На цей раз дівчата категорично відмовились, посилаючись на те, що вже оп’яніли.
       - Тоді їжте. їжте, дівчатка, ще їхати довго!
       Після другої більше не пили. Поїли добре, бо всі були ситі і надто веселі. Швидко прибрали зі столу, ховаючи назад кожен своє, хоча всього залишилось дуже мало. Віктору ховати не було що, бо не викладав нічого, окрім пляшки. Дівчата стерли зі стола, приготувались грати в карти.
       - Треба перекурити! – ніби вибачився хлопець, витягнув з кишені куртки сигарети з запальничкою, вийшов у тамбур. В голові трохи шуміло, на душі було весело.
       - Свєта, Свєта, будеш ти моєю! – замріяв. Серце чогось щеміло по-доброму, коли він дивився в її очі.
       - Будеш моєю щоб там не було! – твердо рішив. Хвилин за десять вернувся в купе. Там всі , сміючись, грали в карти. Дівчата, сівши на пару, наказували старого з молодицею. З кілька хвилин Віктор уважно стежив за грою, зиркаючи щоразу на Світлану. Йому подобалась завзята гра з боку дівчат. Потім молодиця відказалась від гри і хлопець з радістю зайняв її місце. Розпочали з початку. Красуні навіть занепокоїлись, подивившись крадькома одна на одну. Шістка випала їм, і Світлана почала свій перший хід під Віктора. І як вже не старалися дівчата, підкидуючи карти, його було рішуче відбито. Гра набирала серйозного характеру. Дівчата не здавалися. Та марне. Відразу отримали поразку, чоловіча стать тріумфувала.
       - Нічого, зараз побачимо хто кого! – усміхнулись обидві. За час всієї гри вони, правда, також показали що не „ликом шиті”. Десь через годину рішили закінчити.
       Тітка сонно дрімала, не звертаючи уваги ні на кого. Година була пізня: близько дванадцятої. Старий добре умостився і, сидячи, теж закрив очі. Дівчата ще не спали. Мовчки сиділи і слухали ритмічний стукіт коліс, що звучав в унісон. Хлопець вдав. що зморився. і якось непомітно для всіх поклав легко свою голову на ліве плече Світлани, що сиділа поруч. Вона спочатку відхилилась, але дальше відсуватись було нікуди, тому вже й не звертала на хлопчачу витівку ніякої уваги, хоча і їй вона була до вподоби. Віктор тільки й думав як зробити так, щоб заволодіти нею. Його голова ледь-ледь торкалась до дівочих кіс і ніжної шиї, що гарно біліла з-під червоної кофтини.
       Валя закрила очі, вдаючи що дрімає. Через мить це зробила й Світлана. Відчуваючи, що обстановка в купе підходяща, юнак почав непомітно все більше і більше притискатись до неї, відчуваючи приємний дотик дівочого плеча. Світлана уперто мовчала. Вона не хотіла, видно, звертати на себе увагу присутніх.
       Права рука хлопця ніжно і легко обняла стрункий дівочий стан, доторкуючись пальцями до лівої пишної грудини. В такому положення пройшло кілька приємних хвилин. Дівчина відчутно нахилилась до нього, вдаючи що це мовби у сні.
       - Світланко, лягай мені на руки... – ледь відчутно прошепотів. Вона якось обережно і непомітно для всіх задовольнила його прохання. Обнявши дівчину двома руками, притиснув до своїх грудей. В такому положенню їм було приємно обом. Світлана трохи закашлялась.
       - Десь простудилась, бідна? – подумав і йому захотілось ще щось більше зробити в цей час для неї. Серце радісно і тривожно билось, кров відчутно пульсувала по молодому тілу, віддаючи тепло і енергію кожній клітинці, викликаючи і збудження, і напруження.
       - Киця моя дорога – мовив півтоном, щоб нікого не розбудити, - де ти простудилася, рибонько?
       - Вдома – мовила стиха. – Нічого – добавила згодом.
       Юнак нахилився і своєю щокою злегка торкнувся її щоки. Її реакція не це була сприятливою і задовільною, без ніяких протилежних емоцій.
       - Добре – подумав, - можна діяти дальше. Зібравшись з духом, рішив її легенько поцілувати в губи, що були дуже гарними, йому надто сильно вже захотілось зробити це. Рішення було прийнято без затримки. Вдихнувши глибоко повітря, він її поцілував, хоч це ще не було справнім поцілунком. Світлані зробилося дуже приємно, Віктор відчув це одразу. Рішив повторити це знову. На цей раз вона відповіла взаємністю і поцілунок удався. Якусь хвилину Віктор пив з невимовною жадобою всю спрагу молодих дівочих губ. Йому уже не хотілося нічого думати. Страть оволоділа всім тілом і він уперто переслідував свою мету.
       Світлана була на „сьомому небі” і це придавало юнаку ще більшого бажання і величезного задоволення. Вона обійняла ніжно його шию і притисла до своїх твердих дівочих грудей. У хлопця перевело дух і він ще довго не міг отямитись. Уже ніхто з них двох не думав про присутніх, що дрімали, а, може, і ні, а тільки вдаючи це, а також і про Валю, яка крадькома поглядала з-під ледь прикритих вій, і якій було аж ніяк не легше від того, що ця участь постигла її подругу, а не її. Юнак це добре знав, але вдавав, що не відчуває ледь помітного погляду її очей, що дивилися крадькома з великою цікавістю і пильною наполегливістю.
       Акція кохання продовжувалась. Поцілункам не було меж і кінця і вони обоє були в такому піднесенні, що якби не було присутніх людей, то ця сцена набрала би гостро кульмінаційного характеру...
       Час летів з шаленою швидкістю. Віктор старався якомога більше розтягувати їхнє задоволення, але й одночасно добитися ще чогось більшого і нового в надзвичайному процесі. Світлана лежала на його колінах, груди її притискались до грудей юнака. Їм обом не хватало повітря, вони робили глибокі вдихи і стримано видихали з бентежним трепетом в душі. Насолодившись друг другом, почали розмовляти, але так щоб ніхто не чув і не міг розібрати їх розмову.
       - Звідки ти, Світланко? – запитав ніжно і м’яко.
       - З Шпікова. Це сім кілометрів від станції Рахни, де ми сідали у вагон о шостій вечора. Нас четверо. Ми разом вчимося в одній групі Разом знімаємо квартиру А Валя моя сусідка і подруга ще зі школи. З самого дитинства знайомі.
       - А скільки тобі років? Хоча питання банальне.
       - Осінню минув сімнадцятий...
       - А я на чотири роки старший за тебе, Свєта. Вже минув рік як з Армії прийшов. А це їду у відпустку в Полтаву до дядька. Добре що ми зустрілися, рибочко! – добавив.
       - Добре, звичайно! – відповіла дівчина.
       - Ти мені дай свою адресу, Світланко, будь ласка!
       - Добре, записуй.
       Віктор дістав з нагрудної кишені записника і авторучку.
Вона продиктувала:
       Ворошиловградська область,
       м. Северодонецьк,
       вул. Паризької комуни,
       дім. 48, кв. 35,
       Яшиній Світлані Петрівні.

       Записавши адресу, юнак поклав записника разом з ручкою в кишеню. Вони знову обнялися. Була вже третя година ночі, коли хлопець мимоволі глянув на годинника. У вагоні ледь-ледь світилося.
       - Ще годину і буду виходити – мовив з досадою. – Я буду писати тобі, Світланко, сонечко моє дороге. Я тебе уже нікому не віддам. Побачивши тебе, я зрозумів що ти моя доля. Ніколи б не подумав що вона зведе нас так романтично – в потязі. Не випадково, виходить, не міг два дні підряд взяти квитка. А, значить, так повинно бути, і від цього нікуди не дінешся – закінчив він.
       - Милий мій! – прошепотіла і ніжно обійняла за шию.
Вітю мій дорогий, я тебе буду вірно любити і завжди чекатиму з нетерпінням від тебе вісточки. Відповідати буду обов’язково на кожного твого листа.
       Час в любовній сцені летів як ніколи... Хвилини бігли без затримки і від цього їм було дуже сумно, що час розлуки наближається. Вони прощалися, наче були знайомі безліч років, ніби були дуже рідними та близькими. Вони спішили говорити, ніжитись, любити. Їх не обходило те, що було довкола. – Хай дивляться, хай бачать, – єдина думка була у двох.
       У тому кінці вагону почувся гучний голос провідниці, але другої, не тієї, що стояла біля вхідних дверей, коли хлопець сідав у Хмельницькому.
       - Знаменка, Знаменка! – крикнула двічі.
       Віктору зробилось не по собі. З досадою вдягнувся, взяв свою валізку. Світлана накинула на себе кожушка і вони вийшли у тамбур, де уже зібралося кілька пасажирів. Потяг під’їжджав до Знаменки. Кілька цих коротких хвилин вони стояли обнявшись, не дивлячись на те, що поруч були люди. Це їх вже не цікавило і не встидало. Мучило гірке передчуття довгої і тривалої розлуки, що ось-ось настане. Світлана покашлювала. Давалася взнаки домашня простуда. У тамбурі було холодно. Почувся тривожний свист гальмових колодок об колеса вагонів і потяг уповільнював хід, зупиняючись. Зі скрипом відкрилися ліві двері по ходу руху ешелону і пасажири почали виходити...
       - Скільки стоятиме? – запитав Віктор.
       - Десять хвилин! – якось сухо відповіла провідниця, що була ще всередині сонна. Світлана зійшла разом з милим на перон, що був заметений густим свіжим снігом. Вони ніяк не могли розлучитися. Світлана почала замерзати, кашель збільшився, тому Віктор почав підганяти її, щоб йшла у вагон. А їй ніяк не хотілося йти від нього. В її очах, не дивлячись на те, що було темно, він прочитав смуток і печаль, що визвало гірке та тривожне прощання. Її руки були у нього на шиї, його ж обнімали її за талію і притискували до себе. Юнак підхопив дівчину на руки і почав кружляти . Потім опустив на сніг, що сильно скрипів під ногами. Мороз припікав щоки і вуха. Йому здавалося що дівчина от-от заплаче, тому старався хоч трішки розвеселити її чим міг, і як міг.
       Провідниця гукнула її у вагон, попередивши про відправлення потягу. Віктор обхватив руками голову Світлани і ніжно поцілував в гарячі дівочі уста, а потім потис їй руку, яку зразу з підніс до своїх губ. Руки у неї були холодними, але гріли його душу і серце.
       Йди, Світланко, йди, кохана! – мовив з болем у серці. – Я тобі зразу ж напишу. Чекай листа. Чекай обов’язково, сонечко моє! До зустрічі. Бережи себе...
       З цими словами вона зайшла у вагон, двері якого зразу й закрилися. Потяг ще стояв. Хлопець пішов до того вікна, де було їх купе. Ось вона нахилилася до вікна. Потяг поволі рушив, поступово набираючи швидкість. Віктор підняв праву руку і помахав їй услід. Вона витирала сльози і махала теж. Він ішов разом з вагоном кілька десятків метрів. Віддаль між ними збільшувалась. Падав важкий лапатий сніг. Вітру не було. Сніжинки, що опускались на його обличчя, перетворювались на капельки води, а може сліз... Хлопцеві здалося, що це є ті самі сльози його чарівної Світлани, гіркі й пекучі сльози коханої, що від’їжджала надовго й далеко від нього...



       ЗНАЙОМСТВО

       Розділ третій

       На вокзалі було затишно і тепло. Народу було не дуже багато, ніч затримала тут небагатьох. До каси, яка потрібна була Віктору, стояло троє: дві бабусі зі своїми постійними клунками і молодий солдат з погонами сержанта внутрішньої служби. За плечима поверх шинелі – набитий під зав’язку речовий мішок – звичайна солдатська екіпіровка.
       - Здравствуйте! – тихо мовив, підійшовши Віктор.
       - Доброго здоров’я! – кивнули обоє бабусь, зразу ж задивились на новоприбулого. Солдат по-військовому кинув коротке: - Здравия желаю! Віктор зразу замітив, що той був з Азії, скоріш всього скидався на казаха. Густі чорні брови, що сходилися над переніссям, чорні великі очі, коротке волосся, характерний для національності приплюснутий і широкий ніс придавали йому неабиякої вроди.
       - Що, закрита каса? – запита солдата.
       - Да! Но скоро откроется.
       - На Полтаву?
       - На него! До Кременчука.
       - Мне тоже до Кременчука. – перейшов відразу на російську мову Віктор. - Значит, будем попутниками.
       - Выходит, что так. – з характерним акцентом відповів солдат і засміявся. – Я туда первый раз, в госпиталь – добавив.
       - Понятно. А я в гости. Взял отпуск и решил смотаться – засміявся також.
       Пройшло кілька хвилин і касса відчинилася.
       Місця на полтавський були і всі без метушні взяли квитки. До відправлення залишалося півгодини. Хлопці одразу пішли до буфету, який працював цілодобово.
       - По пивку? – кивнув Віктор.
       - Ну что ж? Давай по одной! – звеселів той.
       Віктор замовив два пива і кілька біляшів, щоб хоч трішки підкріпитися. Гроші, які віддавав солдат за пиво, хлопець не взяв, бо сам недавно був на його місці і добре знав що значить для служивого кожна копійка.
       - Я угощаю! – сказав весело.
       - Ну что ж? Спасибо! – відповів якось зніяковіло солдат.
       Разом підійшли до столика, відпили по кілька ковтків.
       - Хороше пиво! – прицмокнув казах. – Давно не пил пива. На службе не полагается.
       - Знаю, знаю. Сам недавно служил.
       Взяли по біляшу. Вони, хоч і холодні, правда, смакували до пива. Віктор глянув на годинника. Часу до наступного потягу ще було вдосталь.
       - Давай познакомимся, что ли?
       - Давай! Меня зовут Артуром. – простягнув руку.
       - Виктор. Приятно познакомится.
       - Мне тоже.
       Обоє міцно потисли друг другу руки. Зразу ж почали розповідати про службу. Артур сказав що служить недалеко звідси, зараз прихворів, бо клімат не підходить, направили в військовий шпиталь в Кременчуці. Сам з Джамбулу. служить більше року. І взагалі їм обом було про що говорити по відношенню до служби, а також на багато інших тем.
       Випивши пиво і трохи перекусивши, вийшли на перон перекурити. Потяг повинен був вже підходити. Віктор вгостив солдата своїми сигаретами. Прикурили. Втягнули в легені разом з димом морозне повітря.
       - У нас тепло! – з ностальгією солдат.
       - Я думаю! – всміхнувся Віктор. – Обычно азиаты не привыкшие к морозу.
       - Почему? Не все, конечно. Вот мне этот климат почему-то не идёт.
       - Кому как. Мне в Забайкалье было как-то терпимо. Привык. Везде можно жить. – затягнувся цигаркою Віктор.
       Об‘явили про прибуття потягу. Вдалині показався його прожектор, а незабаром і він підійшов, зупиняючись. Відшукали четвертий вагон. Їхати недовго – чотири години. Вийшло кілька пасажирів. Обидві бабусі теж були тут. Хлопці помогли їм піднятися на східці вагону. Зайшовши, вибрали собі купе біля дверей. там нікого не було. Роздягнувшись і поклавши валізу на верхню полицю купе, Віктор в сторону купе провідника, щоб подивитись розклад руху даного потягу. Як вияснилось, він приїжджає
в Кременчук о восьмій годині ранку. - Добре, трохи подрімаю, – подумав. Попросив провідника розбудити їх обох перед виходом. Зайшов в купе, де дрімав Артур, обпершись двома руками на столик.
       - Будем спать. Нас разбудят! – обрадував його.
       - Хорошо! – зрадів солдат.
       Швидко розмістилися на полках. Солдат є солдат. Одразу й заснув. Віктор лежав, згадував Світлану, думав над життям. Якось непомітно й заснув, бо ще спати цієї ночі йому не приходилось, а за цілий день намотався добряче. Під колихання вагону спав міцним добрячим сном.
       - Кременчук! Станція Кременчук! – почулося якось вві сні. Одразу схопився, скинувши з себе куртку, якою вкривався. За вікном уже добре розвиднілось. Вразив очі ярко-білий сніг. якого добре насипало з ночі. Розбудив Артура. Той відкрив заспані очі, знову їх закривши.
       - Друг, вставай! – поворушив ще раз за плече.
       - Что, приехали?!
       - Да, да, вставай!
       Дістали свої рушники, пішли вмиватися. Потяг підходив до станції. Через кілька хвилин обидва були готові до виходу. Коли вийшли, в лице вдарило морозом. Пішли в сторону залізничного вокзалу, бо дорога в місто була саме через нього. Потиснувши друг другу рожеві від морозу руки, розійшлися. Артур пішов в сторону шпиталю, а Віктор до автовокзалу, спитавши прихожого де він знаходиться.
       - Ну, бувай!
       - До свидания! Может, ещё встретимся! – кивнув на ходу солдат.
       - Может быть! Счастливо!
       На тому й розбіглися. Вітру не було, але мороз давався взнаки. Через кільканадцять хвилин хлопець був вже на автовокзалі, шукаючи платформу на Градіжськ. Йому пощастило, бо автобус саме відправлявся. Заскочив в жовтий „ЛіАЗ”, вільні місця були. По приходу контролера, автобус повільно рушив.
       Їдучи засніженими полями, Віктор знову думав про Світлану, яка ще сиділа в потязі, під’їжджаючи десь до Донецька, а також думав про радісну і тривожну зустріч з рідними. Серце бентежилося в грудях, надихаючи на нові і приємні хвилювання. Дуже хотілося бути у дядька.
       

       В ГОСТЯХ

       Розділ четвертий

       У Градизьку він був давненько. Ще одинадцятилітнім школярем, коли під час літніх канікул приїздив сюди з бабусею Ганною. Але то було влітку, а зараз зима.
       Селище здалося позабутим та незнайомим. А взимку усе, наче, міняється: стає якимось дивним, загадковим.

Далі буде.