Андрicвський узвiз -чудасiя гл. 1-5, рукопис

       Присвячується
       сину Антону ...


Олександр Мухін


АНДРІЇВСЬКИЙ
УЗВІЗ

роман - чудасія


КИЇВ
2004 - 2008



ГЛАВА – 1
       Золотоверхий Київ останньої неділі сонячного травня,
як завжди святкував – День міста.
       На майданчику Десятинної церкви, під липою Петра Могили два подружжя / молоде і пенсійне / поважно слухали Думи сивочолого Кобзаря.
       Це було подружжя популярних молодих журналістів;
 Микола та Надія Ярові і їх найулюбленіші наставники, друзі і друзі їх батьків Анрій Тарасович та Ліна Миколаївна Чайки; - поважні пенсіонери – митці, культурологи, кияни у десятках поколінь.
       Після закінчення співу Микола поклав кілько десятків гривень у різбляну таріль біля ніг кобзаря.
       Вони рушили до оглядового майданчику.
       Жінки вели між собою жваву розмову про історію Свята.
Вони пишались тим, що до започаткування Свята вони і їх друзі мали пряме відношення.
       Їх єднала Любов до Києва і історії України та традицій свого народу.

       Микола Яровий у розмові наполегливо доводив Андрію Тарасовичу Чайці свої погляди на події;
- На мою думку Світ сьогодення занадто заполітизований.
       Пане Андрію, я бажаю бути поза політикою, але розумію, усвідомлюю, що навряд це мені вдастся?
– Тарасовичу, нині на рубежі тисячоліть, на зламі світового роз витку людства, у ідеології, політиці, економіці, в управлінні пла нетарними подіями, – ми бачимо і відчуваємо як зросли про тиріччя особливо у відношеннях між, міждержавними інститута ми, транснаціональними корпораціями, їхнім капіталом та інте ресами народів, де інтереси народів є віссю подвійних векторів розвитку людства.
– Консерватизм суспільства, непорозуміння того у якому місці і на якому етапі розвитку воно знаходиться, не бажання пошуку нового, – дозволяє ідеологам, політикам повертатися до архаїзму в уяві національного (націоналістичного) питання з присмаком конфесіонального фундаменталізму і втягуванням релігії у політику під популістськими гаслами: – «Божественної обира ності того або іншого народу», або застарілої формули, – «Народ завжди правий!».
– Політики та пройдисвіти при них піднімають гасла, яким більше сотень років, а вони повинні бути на звалищах історії. На мою думку – народ, як соціум, ніколи не був і не буде однорідним. Він ніколи не буде мати однодумність, якщо він народ, а не маса або череда у стійлі.
– Народ ніколи, не при яких умовах не буде правий. – Так звані рейтинги є чудовим свідченням моїх висновків. Правими або не пра вими можуть бути їхні лідери зі своїми інститутами (оточенням), що взяли на себе відповідальність або безвідповідальність у будівництві людського життя,
– пристрасно закінчив свою думку Микола.
 
– Микола, ти зрозумій –
– Сучасна політика, завдяки ЗМІ, стала ще більш агресивною та навальною на свідомість людини, – і це сталося завдяки новітнім технологіям впливу на підсвідомість особистості. Су часний телевізійний канал, щоб не транслював, – це є політика та ідеологія володарів ЗМІ. За їх ідеологією фінансовий інстру мент – гроші. Саме вони є інструментом сфери обслуговування економіки, віртуальним, політичним виробником ліквідного «товару – здирника», – інструментом стверджуючим правила гри. Гроші почали виробляти гроші, – і головне творити, нав’язувати ідеологію диктату, – поведінки, стосунків не тільки між державами, але і між людьми. Політична диктатура викона ла свою ідеологічну місію, вичерпала свої ресурси і у новій цивілізації крах ідеології диктатури буде неминучим.
– Не у протистоянні, а у співпраці буде відбуватися ненасиль ницький вплив на свідомість і самовиховання народів з однією метою – не дозволити нікому грабувати ресурси енергетичного, інформаційного потенціалу свого народу, держави і не дозволя ти цього, стосовно інших народів, які сповідують ідеологію новітньої гуманістичної моралі, де людина повинна бути люди ною. Ідеологічне, релігійне гасло “Аджорнаменто – Оновлення”, яке проголосив Папа Павло VІ, більше сорока років тому і яку сповідує його послідовник Папа Іоан Павло ІІ, як формулу сучасної свідомості і буття, – на жаль, людством не почута, але тільки такого типу формула, гасло, – може зазначити шлях та принци пи співробітництва, або мирного змагання у випадку непоро зуміння будівництва нової гуманістичної цивілізації, цінностей, а не вартості.
– За цих обставин, обов’язково виникне зміна понятійних, се мантичних, семіотичних орієнтирів. Цінність обов’язково витисне поняття вартість. Нам треба зрозуміти, що будь яка ідеологія на визначеному етапі розвитку виконує свою функцію розвитку цивілізацій. Треба також усвідомити, – відбиток ментальності більшості народів, знаходиться у його ідеології, що сприймає її до дії у своїй діяльності, тому бачити ворога у тому або іншому на роді на сучасному рівні, це – неуцтво, неуцтво стосовно себе та свого народу.
– Менталітет народів, – це історичний рівень розвитку їхньої духовності, їхньої ідеології у керуванні подіями, як у гущі середо вища, так і у зовнішньому полі,просторі.
– Для побудови новітньої наукової парадигми знань народам, їх культурам варто поступово, відмовитись від антихристових знань і посягань на людяну свідомість.
– Людство увійшло у новітню астрономічну еру Водолія.
– Починається відлік розвитку іншої цивілізації планети на базі будівництва нової гуманістичної ідеології, нової філософії, нової наукової парадигми.
– Мій друже, ось зараз, – я так думаю!!!
– Микола, – я впевнений у тому, що Апокаліпсис з ери Христа за вершився.

– Антихрист програв Христу.
– Бісівський, антихристів корінь гнилий, але ще дуже міцний!,
– так колись мене повчав мій вчитель Федір Іванович Мовчан.
– Ми повинні будувати новітню еру не спираючись на минуле, творити її з нашого майбуття, розуміння вічності та свого місця в ній і нам треба кожному починати з себе.
– На території нинішньої України формується новітній, європейський, геополітичний, економічний Центр Керування Подіями.
– Так є?
– Але це треба ще й бачити!

– В Україні знаходиться географічний центр Європи, ми є – історичний центр Індо – культури. Київ, як столиця України, є історичним, культурологічним, світовим центром не тільки слов’янства. З огляду на сучасне політичне, економічне положен ня України багато політиків, чиновників світу намагаються не помічати її проблем.
– Не дай Боже, якби Чорнобильська трагедія відбулася б у іншій державі, або з іншим народом, наприклад у Англії, Ізраїлі, Германії чи США, можливо уявити, скільки б ресурсів планети бу ло б у них вкладено. Чорнобильська трагедія, – це ідеологічна розгортка культури та економічної диктатури і свідомості сучас них лідерів всіх країн Світу, бо вони не відмовились від еко номічної диктатури. Гасло римського Папи VI, – “Аджорнаменто” – набожні християнські політики демократичних, заможних дер жав не почули і не могли почути, бо вони свідомо діють за подвійними стандартами моралі.
– Ми український народ вийдемо з цієї критичної ситуації гідно і самостійно, але безглуздо припускати, що український народ доз волить з ним поводитись, як кому заманеться.
– Ментальність українського народу знаходиться у його толе рантності, працьовитості, доброзичливості, традиції і реалізації почуття самодостатності. Самодостатність українця не дозволяє йому користуватись чиєюсь допомогою, у цьому його перевага над іншими.
– Шанування матері, жінки у свідомості сформований тисячі років тому. Українка завжди була самодостатньою, культурною, кра сивою, генетично здоровою незалежною жінкою, берегинею роду.
– Антихристова ідеологія пригнітила культуру і побут України, але не встигла і не змогла підкорити українську жінку. Вона захи стила та зберегла всі матеріальні, моральні і духовні цінності. Треба збагнути, що у свідомості українського народу значне місце займає природна, біологічна циклічність, космічна обер тальність, філософія – вічності. Українець любить усе міцне, ста ле, стійке, корисне та довговічне. Керування будь якими процеса ми для нього зобов’язане бути прозорим у всьому.
– Тому у новій, сучасній, гуманістичній ідеології українця вималь овується головна формула: – « Людина, Людині завжди повинна прийти на допомогу» і « у Людини не може бути ворогів – можуть бу ти лише супротивники. Замість війни – Україна пропонує змагання».

– Українець, для мене – це не визначення нації, етносу, – це спосіб життя, щедрості та багатства душі людини яка живе в Ук раїні.
– Але мій друже, ми прийшли на свято, тож давай насолоджува тись красою Андріївського узвозу, Святом Києва і України.
 
У чоловічу розмову втрутились жінки.

– Сьогодні чудовий сонячний день і скільки навколо красивих
людей.
– Ви певно забуваєте, що ми прийшли відпочивати, а не слуха ти вашу філософію.
– І хтось обіцяв запросити нас до кафе, чи у ресторанчик!

– Ліна, я сподіваюся, що Надія і ти вибачите нас.
– Якщо ми загубимося на узвозі, то зустрічаємося внизу, біля школи, на куті Андріївського і Покровської.
– Та незабудь купити мені сувенірів для відрядження.
Купи щоcь з керамічних виробів.
– Обіцяю, що через годину, ми будемо сидіти за столиком ресторанчику.

Тарасович з Миколою пішли до замку.
Ліна Миколаївна і Надія розчинилися у натовпі людей.
 
– Андрію Тарасовичу, я поділяю ваші думки, але як на мене, – вони занадто оптимістичні.

– Микола, подумай, більше кількох десятків років тому, у перші дні святкуван ня Дня Києва на Андріївському узвозі, були поодинокі художни ки, а зараз нескінченний потік людей мандрує узвозом. Про бізнес і робочі місця тоді ніхто не думав, а зараз, це хоч і стихійний торговий, національний центр, але він законодавець моди прикладного мистецтва, туристичного бізнесу в Україні.
– В Україні, тільки починає формуватись свідомість народу. Лідерів у державі поки що нема.
– Ми знаємо лише самозванців, проте я переконаний, що Андріївським узвозом вже крокує нове покоління щирих національних лідерів держави. Не треба бути пророком, що б цього не бачити. Досить подивитися на молодь, яка прагне знати більше ніж їх батьки.
– І ще, за ці складні роки незалежності я не знаю в Україні ви падку, щоб хтось з громадян помер голодною смертю.
– Цей факт вселяє у мене надію.

Чоловіки йшли бруківкою узвозу.
Вони розглядали людей та твори майстрів на розкладці.
– Світ має дивувати, як казка, – у казку треба вірити, як у реальне життя,
       – Миколо!
– Ці слова, колись у юнацькі роки, я прочитав у Эдуардаса Ме желайтиса.
– Мої однолітки голосно глузували з них, розумієш, а я, ще більше зміцнився у своїх пошуках краси і правди сказаних слів.
– Мені стало ясно і зрозуміло, що немає нічого реальніше чим віртуальний світ, який знаходиться у моєму я, – у світі який я мо жу будувати, творити, не дозволяючи нікому доторкнуться до ньо го без мого дозволу.
– Так Слово увійшло у мою юнацьку свідомість, і допомагало мені ставати зовсім іншим. У слові і тільки у слові, я знайшов кра щого Вчителя і Товариша.
– Слово стало інструментом і творцем мого сьогодення, воно завжди визначало моє майбутнє. Я переконувався, що сучасне слово тривимірне, а в ньому час і простір одночасний, миттєвий, тобто у слові закладено не тільки минуле, сьогодення, майбутнє, але й безкінечна вічність.
– Слово для мене стало об’ємним, багатомірним і нескінчен ним, – творцем Всесвіту та Космосу. Тривимірний Космос зі своїми зірками і космічними тілами, газами, атомами, частками і молекулами, холодом і гарячою плазмою стали у своїх розмірах, дивно малими фізичними величинами здатними розміститься на долоні моєї руки.
– Слова у моїй свідомості визначилися, як тривимірне місце у багатомірному просторі Всесвіту, Розуму, Безкінечності, Самоор ганізації, – у якому знаходиться Непізнане та Бог.
– Мій понятійний рівень різко змінився.
Для мене стало зрозумілим, – що питання складається не в чому сенс життя,
 а в кому сенс життя?
– І, – не куди йдемо ?
– А навіщо йдемо?
– Слово, – це явище будівництва віртуального світу Я в Людині, – це воно створило Людину, – тому що поза Людиною і Словом, – Всесвіт, Космос, Вічність безглузді і нікому не потрібні, – як на мене.
– Слово і Людина єдині, вони створили Світ, – у якому керують подіями і процесами, вони створили віртуальний світ з реаль ності і навпаки, – від слів Всесвіт став залежним! Нехай простить мене Бог, але Людина і Дароване їй Слово ввели у нашу свідомість Його. Без Людини і Слова ми б не замислювались, чи є Бог, Вічність, Нескінченність і Непізнане!
– Світ повинен дивувати!, – як казка! У казку треба вірити, як у реальне життя.
– Немає нічого реальнішого, ніж віртуальний світ.
– Усі наші вчинки, дії, бажання, досягнення, перемоги, пораз ки, горе, радість щастя – гармонійно знаходяться в ньому, і слово є дивом.


– Андрію Тарасовичу, подивіться на натовп вулиці вашого ди тинства, подивіться на наше оновлене місто, подивіться, – яка Чудасія!
– А ви знов про філософію буття! Ми ж домовились, про політику і філософію сьогодні більше не будемо розмовляти.
 
– Таким зауваженням Микола, ніби підтримував Ліну Миколаївну.

– На дворі травень, а Ви починаєте розпалювати свою душу.
– На Андріївському узвозі Свято!
       Дивіться, яка Казка!

Усе шуміло, дзенькало, пекло, жувало, пило, дивилося, показувало і розглядало себе, відбивалося один у одному, у картинах, сувенірах, але для Андрія Тарасовича, на подив,
враз все стало одно манітним, стороннім на його улюбленій, колись затишній вулиці
 – Андріївський узвіз.
– Миколо! – Я прийшов не на Свято, а на Диво Києва!
– На Ди – в – О!
– Я прийшов на побачення з моєю Батьківщиною, ім’я якої Андріївський узвіз.
– Скільки б разів я сюди не приходив, я завжди зустрічаюся зі своїм дитинством та майбутнім, яке мені не відоме, але я знаю, – моє майбутнє таїться ось тут!
– Я свято вірю у те, що майбутнє є тільки у того, – у кого є свій ДИТИНЕЦЬ.
– Андрію Тарасовичу, вибачте, я не хотів вас образити, у мене немає ніяких заперечень, але дивіться, яка краса навколо, яке Сонце і чудове Свято!
– Миколо, я не на тебе ображаюсь, зрозумій!
– Свято на дворі !
– Миколо, я кажу тобі про Людину та Слово, а метушня міста сюди не вписується!
– Гаразд!
– Якщо тобі та Надії вдалося затягти нас у простір мого дитин ства, тоді давай я покажу тобі місце, яке ростило в мені свідомість, – моє Я.

Андрій Тарасович і Микола піднялись сходами на Андріївську гору Замку.
– Ось бачиш, за нашими спинами будинок не написаних романів, пристрастей, подвигів, зради, сліз, горя, радощів буття, – будинок – « Замок Ричарда »!
– А ось, – це місце, з якого я пам’ятаю себе. У цих хащах хо вається моє дитинство.
– Ось тут сакральний зміст того, чого я – не знаю!
– Милуйся цією красою, цією грандіозною панорамою, скільки фантазій і не реалізованих можливостей закладено тут у цьому казковому місці.
– Диво! А місце, пам’ятаю!...
– У той день, – мене скривдив наш кербуд і я від болю та несправедливості забрався сюди, – це було моє місце самоти, тут я лягав на траву, кущі ховали мене від усього й усіх.
– З цієї висоти я мріяв і спостерігав за Подолом, – усім, що бу ло над і під мною. Раптом на лінії обрію, – ось там за Дніпром, на дузі залізничного насипу, у кілометрі від мосту, я побачив відблиск «сонячного зайчика» ось там, за Трухановим островом, на лівому березі Дніпра.
– З цього моменту мій світ змінився, я немов прощався з дитин ством. Я став дорослішим. Блиск чогось, з тієї далечини, кликав мене до себе. Я настільки був вражений, що виникло бажання піти і подивитись, – що ж то виблискує у далині?
– А може це сигнали абетки «морзе», про секрети якої мені роз повідав завжди п’яний кочегар – матрос, фронтовик, дядько Сава з будинку № 3 на нашому узвозі.
Від таких висновків у мене дух перехопило.
– Може це, хтось – кличе мене на допомогу, а я отут сиджу і не знаю, не можу розшифрувати секретні сигнали тому, що не знаю простої абетки і не вмію читати.
– Може, через те мене кривдять, тому що я не вмію, як вони, читати газети і писати анонімки.
/Так тітка Настя називала роз клеєні на стовпах і заборах від руки написані оголошення/
– Я, Андрій Чайка, восени йду у перший клас, йду вчитися у школу, а читати і писати не вмію.

– Мені подають сигнали, а я тупий, як кербуд.
– І це, тільки через мою тупість перестали мені сигналити, і бли скотіння зовсім зникло. Андрі – і – і – і – ій!, – знизу з гори кликав додому мій батько Тарас.
– Але я дав собі слово, – вниз ні кроку, там тільки біль та образи від людей, яким я нічого поганого не зробив.
– Батько піднімався до мене на гору.

– Дивно, звідки він знає, що я тут?
– Мама говорила мені, що батько знає , бачить та може усе.
Він, сама добра і наймогутніша людина на світі, він навіть у Голод 1933 року важив більше 100 кг. Він нікого не боїться, його усі поважа ють, тому, що сильніше, розумніше і веселіше за нього на Подолі немає нікого.
– А може тому мене ображав кербуд? – Тому, що у мене такий батько, а у кербуда немає дітей і у нього дружина – “торговка” гра бованими годинниками і завжди на усіх кричить.
– Я так захопився «розборами образ», що не помітив, як наблизився батько.
– Від страху і краси, злету над містом - дух перехопило, сльози зрадницьки, самі лилися з очей. Це були сльози радості і щастя, адже у мене є такий, красивий, добрий батько Тарас, – найкраща Людина на Світі.
 
– Він посадив мене на плечі і поніс через перехід у двір «Замка».
Вийшов на середину вулиці, і я на його плечах поплив вниз вулиці «Лівера», так у свій час “комуністи “називали Андріївський узвіз.
З висоти свого трону, охопивши руками голену, колючу голову, я розповів батькові про усе:
і про образи, і про те, як мені сигналили абеткою «морзе», про те, що, не вмію читати і писати анонімки, зрештою про те, що він Великий, а мене кривдять бо я малий.

– Коли я виросту, я стану таким, як тато!
– Тоді, я їм усе поясню!

– Так я міркував у той час.
Тато зняв мене з плечей, знову підкинув у небо та так високо, що я ледве не полетів , як птах.
Піймавши мене, він поставив на вхідну ступінь будинку, поцілував і зворотною стороною долоні обтер мої щоки від сліз сказавши:
– Сину, – запам’ятай, – у твого батька немає маленьких дітей, у твого татка тільки Великі діти, і ти в мене самий Великий тільки тому, що ти мій Син.

– А ти подільський бруд,
– він звернувся до кербуда, який стояв біля дверей будинку № 9.
– Якщо хоч раз торкнеш своїми граблями будьяку дитину, – будеш мати справу тільки зі мною.
Потім батько підібрав залізний дріт, що валялася під ногами та зав’язав його на вузол, і сунув кербуду у руки.
Кербуд відразу цей металевий вузол не втримав у руках та впустив собі на ноги.

– І запам’ятай, Я, тебе підвішу на гілку цього осокора, ти бу деш висіти на сором всього Подолу, бо ти погань!...

Дзвони Покровської і Флорівської церков кликали на вечірню.
– Йди! – відмолюй свої гріхи!
– Іуда!
– Намагайся не потрапляти мені на очі, і особливо під гарячу руку!
– Не каліч Людей!
       Наволоч!
– Від тебе, – на узвозі і на Подолі усі натерпілися!

Мама, висунувши з вікна голову, покликала до хати:

– Лицарі, борщ холоне, –де ви зникли?

Тато відповів за мене:

– Андрій знову ховався від кербуда у нашому Дитинці.

       Запах борщу, батьківського улюбленого вареного м’яса і моїх «дерунів», картопляних млинців з кисляком, змусили мене забутися і віддатися вечері.
У нашій родині їли завжди ситно, це був прадідівський культ їжі.
Їли два рази у день, – ранком та ввечері.
       Якщо дітям не вистачало їжі вдень, то для них на буфеті, у скля них вазочках знаходилися ізюм, халва, мармелад, дешеві цукер ки, печиво, одним словом, – солодощі та банка кисляку з хлібом, чи булочкою – «гостинцем» від зайчика, і узвар, який усі вперто називали чомусь “компот”.
Логіка наших пращурів була проста і геніальна – людина щаслива в праці, живе для щастя своєї родини, а для того щоб жити, – треба працювати, для того, що б працювати, – треба бути сильним і здоровим, для того щоб бути сильним і здорової треба гарно, раціонально харчуватися.
Тому, ранком, починаючи свій день, кожний зобов’язаний був наїстися досита, вдень можна перекусити солодощами, а після роботи, ввечері щільно поїсти, насититися, поповнити сили й одержати задоволення у радощах спілкування за сімейним столом.
За цим повсякденним звичаєм ховалася таїна сенсу життя і всього сущого, чим визначалася родина і її соціальна, національна приналежність, її історична, консервативна місія.
Зруйнуй вечерю, і зруйнуєш традиції, роду, зруйнуєш рід, – зруйнуєш народ, зруйнуєш род, – зруйнуєш державу, – і тоді зникне все.
Одним словом, сучасне неуцтво у вигляді вседозволеності у масках благодійників, дбайливців, – не відають, що діють у своїх традиціях.
Вони руйнують, але ніколи не творять родину. У них відсутні принципи моралі, вони думають, що будують нові технології, нові міста, створюють нове мистецтво, ідеологію,
філософію, а посуті – вони руйнують родину, рід і головне руйнують самих себе.
Вони моляться Богу, а у своїй молитві продають Його, кожну мить, – розпинають Його, Усе, Вся і Всіх. Віддаючи своїх близьких, і самих себе антихристу.
У них немає перспектив, – у них не може бути майбутнього, у них немає Вічності, вони знаходяться у «мезозої». Їм непідступ ний будьякий простір, у них немає Бога, – навіть ідоли, – їм недо ступні. Вони, нинішні правителі, влада, – живуть руйнівними гас лами знищення родини.
       Неуцтво, відсутність родової культури, як липуча цвіль, роз’їдає сімейні підвалини і родові традиції, комуністи на цьому поприщі перевершили навіть фашистів.

       Той літній, дивно світлий день сімейної вечері запам’ятався мені назавжди.
Я засипав у репродуктора – тарілки, під слова пісні, – “Коли зійдеш на Ленінські гори”,
і думав, – так багато красивих пісень, а ця така огидна, як наш кербуд.
       Тішило головне, що батько обіцяв мене навчити читати і писати, і я у школу обов’язково прийду вже вченим.
Я вже не сумнівався ні в чому, але думав, - завтра обов’язково заберуся на гору і розберуся з Дитинцем, чого це він претендує на моє місце?
– Хто він такий, цей Дитинець?
– Може він і мій скарб, захований у кущах, – забрав собі ?
– Що він собі дозволяє? Він що начальник кербуда?
– Чому тато мені про нього нічого не розповідав?
– А може Дитинець його друг?
– Усе рівно, завтра я зобов’язаний подивитися, – чи сяє «сонячний зайчик» за Дніпром?
– Чи посигналить він мені абеткою «морзе» ?
– Завтра піду за допомогою до дядька Сави і він покаже Дитин цю, як моє місце собі привласнювати.
– Я думав про одне; аби дядько Сава не напився, а то не залізе на гору.

– Миколо!
– Прокинься від моїх снів і слів.
Рухайся, пішли Батьківським Шляхом на узвіз.
Усе ж таки Свято відбулось !
Я щасливий.
Ми з тобою милувались краєвидом мого Дитинства.

– Андрію Тарасовичу, ви казали не Свято, а Ди – в – О!

– Я, про теж саме тобі і розповідаю!
       Миколо, дивно те, що от вже десятки років я живу у одній з коробок, які стоять за тим місцем на Воскресенці, відкіля абет кою «морзе» вогник кликало мене до себе.
– І хто пояснить мені цю казку ?
– А зараз, – Миколо, – пішли до наших.
       Вони мабуть зачекались. Я відчуваю, що зараз заробимо на горіхи.
– Пішли худчиш.
Але, – ось цих сходів у моєму ДИТИНЦІ, – тоді не було.

– Давай рухайся!
– Уперед! Та вниз!
– Андрію Тарасовичу, а у якому році це було?

 – запитав Микола.



- У 1951.
Цього року, за літо, тато навчив мене читати і писати і я не пішов, а ввірвався у хлопчачу школу № 100, що і зараз на Покровській / Зелинський / стоїть.

Внизу вулиці їх дружини з незворушним видом дегустували « липові » напої цивілізації. Принадність, що відбувається полягала у тім, – обдурити українських жінок неможливо, але вони цьому чомусь щиро піддавались.

– Куди Ви зникли?
запитала Ліна Миколаївна.
 
– Так! Знаєш Ліна?
– Дитинець знову заманив, і ми намагалися розкрити його таємницю.



– Одним словом – Вертеп, – вдався!
 – роздумував Андрій Тарасович коли укладався спати.

З приймача лилася мова трохи сп’янілого мера, – це був образ
в’юна, здатного вийти з будьяких положень і запитань журналістів, але він так і не зрозумів, що він завжди був і залишиться в пам’яті народу гвинтиком тієї системи у якій народився, і яка дозволила йому стати таким, який він є.
Може бути, - прав сусіда, коли агітував голосувати проти нього зі словами:
– Що він раб грошей, москалів та олігархів, властолюбець, сластолюбець та запроданець, який бігає з можновладцями оббиваючи пороги по різним конфесіям і церквам.
 
Звуки пісні зі словами:
– “Як тебе не любити Києве мій!”
– поставили усе на свої місця.
Андрій Тарасович не менш хмільний мера, засинав і думав,
- і все ж таки, нові пісні обов’язково створить нове життя.
І мер, і я однаково щасливі, що дожили до цих днів.

– Дійсно, не все так жахливо на Андріївському узвозі!
Стан легкості і польоту в часі не залишали Андрія Тарасовича у сні.
Багаторазово пролітаючи над кожним будинком вулиці,
Андрій згадував історії, події, що зафіксувались в його пам’яті та відбувалися не тільки з ним.
Події пролітали, як у багатосерійному телефільмі латиноамериканського виробництва.
Але запам’яталося останнє
/Андрій – це називав – чудасії /, швидше за все цей сон, – це були наслідки роздумів після інтерв’ю мера.
Чудасія у сновидіннях була ніби стилізована під мультфільм з картинок настінного календаря великих майстрів народного мистецтва України, який кілька років висів над його кріслом у кабінеті.
Не сон, а чудасія прийшла до Андрія Тарасовича Чайки, але
розбудив телефонний дзвоник Миколи.
Микола, аналізуючи вчорашній день наполегливо став просити Андрія Тарасовича написати серію розповідей про Андріївський узвіз, про історії та сни, щоб віддрукувати їх у видавництві, де він працював, бо вже встиг домовитися з головним редактором видавництва про їх публікацію.

– От такої Миколо, – я не встиг прокинутися, а ти мене вже одружив.
– Невже прийшла моя пора ставати публічним митцем?
 – запи тав Чайка.

– А чому б і ні?
– відповів йому Микола.
Комп’ютер, до якого Андрій Тарасович принципово не торкався кілька днів, з нетерпінням і надією чекав свого господаря, щоб довести собі і йому, що є ще порох у порохівницях.
Андрій Тарасович розмірковував над пропозицією Миколи.
У кожної людини є свій ДИТИНЕЦЬ, і у кожного є своє, єдине – Я.
У нас часто чогось не вистачає, що б зупинитися на мить і відвідати ДИТИНЕЦЬ із друзями, відвідати їхній ДИТИНЕЦЬ і порівняти себе з ним.
Ми розшукуємо відповіді на питання, які найчастіше, знахо дяться тільки у ДИТИНЦІ, але відносячи його до нашого інтим ного початку, – не припускаємо, що він є Вся й Усе нашого Я, – і у ньому знаходяться відповіді майже на всі питання буття.
Як не погодитися з Миколою.
Людина, митець реалізує ідеї на ґрунті досвіду зі свого дитинст ва та коренів ДИТИНЦЯ, які насичують його творчість. Настав час для створення сучасних казок, міфів, де митці України, Києва, регіональних культурологічних центрів повинні попри все, подарувати нових персонажів і героїв, – дітям і дорослим ба гатьох поколінь не тільки України, але й усього світу.
Дійсно, багато шанованих людей, є моїми однодумцями, і з шпальт газетних сторінок, ЗМІ вони пробиваються до наших сердець, до сердець свідомих українців з надією пробудити в нас ДИТИНЕЦЬ українського роду і народу, призиваючи до будівництва нового, яке сьогодні знаходиться в молоді, в учнях та студентах.
– Чому, мені не підтримати їх і нашу спільну національну, культурологічну справу?

– Візьміть на себе тягар, започаткуйте розбудову нових казок, міфів народжених на ДИТИНЦІ Андріївського узвозу, не звер тайте уваги на критику!
 – промовив Микола.
– Той хто не діяв, – той не робив помилок!
– Ви ж знаєте, те що сьогодні помилка, завтра може бути визнанням.
– Годі вам працювати на чужі проекти.
– Прагматикам – прагматичне, культурологам – культуро логічне, народу – народне.
– Ваші герої і персонажі можуть бути реальними історичними постатями й ірреальними, фантастичними персонами, бо це світ ДИТИНЦЯ в якому за вашими ж словами, усе реальність.

Микола має рацію коли говорить:
– “Ваш початок мабуть був у події – чудасії, яка почалась у після воєнні роки”.
Ідея Миколи настільки сподобалась Андрію Тарасовичу, що він вирішив поїхати до Дитинця.
Треба з цього приводу ще раз зазирнути у той казковий світ дитячих мрій, роздивитись та згадати той час буття і сьогоденних перетворень.

Андрій Тарасович пройшов Десятинною вулицею і зупинився між майданчиком – сквером і скульптурою літературних персо нажів Голохвастова і Проні Прокопівни з п’єси
 “ ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ”.
Чайка дивився на туристичний натовп, їх метушню, і йому чомусь було соромно за них і за себе. Зараз він не знаходив відповіді.
– Чого він червоніє від сорому за них і за себе?
Андрій Тарасович прийшов сюди заради виконання пропозиції Миколи, щоб у пам’яті відтворити, занотувати, казкові спогади про свій Дитинець.

Спускаючись Андріївським узвозом, Андрій Тарасович завітав до кафе, яке стояло на колишньому місці Андріївського узвозу, на подвір’ї будинку № 16,
 замовив каву з склянкою “ МИРГО РОДСЬКОЇ “ води.
Він сів за стіл.
Ось тут, на цьому місці доля Андрія звела на все життя з першим вчителем і другом – Федором Івановичем Мовчаном, який завжди був для нього прикладом у всьому.
Андрій Тарасович зайняв у кафе домінуюче місце, щоб роздивитись і споглядати за подіями біля будинків його дитинства на Андріївському узвозі.
В цю мить, більш за все, привертав його увагу будинок № 11, його вхід, вікна, балкони, бо з цього місця у його пам’яті пригаду вались події тогочасся, які запам’ятались на все життя.
Відлуння пам’яті та її чудасій нахлинули на Андрія Тарасовича, тут у одному з найсвятіших місць свого Дитинця зниклого двору і будинків № 16 на Андріївському узвозі, спогади про події після воєнних років узвозу, де у трагічних подіях середини ХХ віку на роджувалась його свідомість і творилось його Я.
Андрій Тарасович одного разу сформулював і визначив свої розповіді, як чудасії, – це коли на ґрунті дійсних, реальних, документальних подій формуються художні, ірреальні образи і події та стають реальним надбанням того чи іншого середовища.
Тут, у цю мить у Андрія Тарасовича остаточно вималювалась чудасія, яку просив написати Микола.
Андрій Тарасович розрахувався з офіціанткою кафе, і пішов до будинку свого дитинства, до вікон свого казкового світу.
У будинку № 9 він оглянув вікна своєї кімнати, де колись мешкав, потім зайшов у двір.
Схил Андріївської гори трохи зсунувся та заріс деревами.
Відчувалась відсутність любові до цих місць у сучасних мешканців, бо вони думали, швидше за все, про свій бізнес, який знаходився по іншу сторону будинку.
Андрія не кидала думка, чому він так червонів за себе та тих туристів біля майданчику Андріївської церкви і школи, та тієї скульптурної композиції кітчу та халатності людей, які визначають себе митцями, ніби вболіваючи за національну свідомість і культуру?
Андрій Тарасович задоволений знайденим поштовхом до праці на узвозі, пішов бруківкою вулиці, вниз до Контрактової площі, до пам’ятника Сковороди,
щоб впевнитись, що і на цій вулиці буде свято.
Скільки б разів не був Андрій Тарасович на Контрактовій площі Подолу, його завжди вражав своєю красою краєвид Андріївської церкви – шедевру,
– гідного поклонінню перед авто рами проекту і поколіннями киян, які зберегли її.
Чайку вражало і те, що ні у фашистів, ні у комуністів не піднялася рука на його знищення.
Феномен святості, краси Андріївської церкви, багатьом по колінням і не тільки киянам, буде розкривати таємницю істини людського про кожному із нас.
Вже нікого з перехожих не дивувало, що студенти Могилянки мили пам’ятник Григорію Савовичу Сковороді, як і те, що Відродження Академії відбулося.
Нікого не дивувало, що Незалежна Україна є.
Андрій Тарасович дивився на відроджену Академію і здавалося, що не за горами той День, коли вона дасть народу красу Духа нації України і вона займе таке ж саме місце у житті держави, як Андріївська церква, в них був передбачений образ духовного зв’язку та естафети поколінь.
Навряд чи хто зможе уявити ті покоління української нації, які поклали себе на вівтар відродження КиєвоМогилянської Академії.
Якщо говорити про символи і пам’ятники Незалежності Ук раїни, то вище ніж відродження Могилянської Академії для ук раїнської нації, не було і не буде нічого, і чим далі та глибше ми будемо будувати державу, тим більше будемо усвідомлювати,
що символом Незалежності України є Відроджена КиєвоМогилянсь ка Академія.
Значення Відродження Академії не можливо переоцінити, – це здійсненний факт, який повинен стати новою традицією України в пам’яті її щирої Незалежності Духу, культури, науки українсько го народу.
Низький уклін Усім.
Щоденність високих роздумів попри всіх дій можновладців, реалізовувалась у студентах, які мили скульптуру Г. С. Сковороди.
Завдяки їм, – студентам, Поділ, Контрактова площа рухалися до завоювання статусу другого культурологічного центру Києва і підтвердження того, що він був і буде центром міста Європейсь кого, Магдебурзького права.
У цю мить Андрій Тарасович вірив, – настануть Дні, коли саме ці студенти приведуть ліберальну інтелігенцію України до Сковороди на культурологічні акції, до побудови щирої ліберальної, національної ідеї, створення новітньої європейської, гуманістич ної держави – України.
Хлопці і дівчата, - студенти виконали свою роботу – на відмінно.
Вони, йшли до розкритої брами Академії, їм можна було заздрити тому, що Григорій Сковорода супроводжував їх свої поглядом.
Андрію Тарасовичу здавалося, ще мить і Сковорода залишить свій п’єдестал і знову відкриє народу новий світ майстра – творця, шлях до людини нового світу.
Сковорода, разом з усім людом майдану милувались дивом, де проростали зерна надії, вони пишались молоддю України і віри ли у її гідне майбуття.
Григорій Сковорода з постаменту супроводжував своїм погля дом студентів і Андрія Тарасовича. Він ніби стверджував те, що безперервність естафети поколінь в Україні відбулась.
Андрій Тарасович проходив перехрестя скверу, де колись стояв танк – монстр з першої світової війни і служив відхожим місцем для підпитих мужиків Подолу.
Пройшло більш п’ятдесяти років, а запах смердючої броні панцира не забувся, він віддрукувався у пам’яті й асоціювався у його мозку, як пахощі образу будьякої зброї та всього, що з нею зв’язане.
Спішно обійшовши Самсона, спогади про дитинство знов на здогнали Андрія Тарасовича.
Він підійшов до того місця, де колись стояв зелений ларьок – дядька Ізі.
У ларьку Ізі було все, чого тільки душа побажає.
Життя прилеглих вулиць без ларьку було немислимо.
Сучасні супермаркети і технології торгівлі могли б позаздрити Ізиному таланту організатора. Він неможливе уможливлював і завжди говорив:
 – “Були б у Вас здоров’я і гроші, а вся решта до дасться!”.
Якщо у аптеках міста не було лік, приходили до Ізі і через день він їх діставав, були б гроші. Магічне слово дефіцит, – для дядька Ізі, було позбавлено загадковості.
Вдень і вночі, він реалізовував запити своїх клієнтів із усіх прилеглих вулиць нижнього і верхнього міста.
Зрання люди йшли на роботу, а привітний дядько Ізя був, раніш усіх на своїй посаді сервісного обслуговування населення. Пізно, вночі, коли місто спало, тільки світло вуличних ліхтарів і світло у ларьку дядька Ізі, – підтверджували виключення з правил, що є в місті місце, де чекають свого відвідувача.
Ця багатодітна, добра і чуйна людина здавалося існувала на Андріївському узвозі вічно, – і ніхто не мав права скривдити його. Хіба, що тільки кербуд та дільничний міліціонер.
Андрію Тарасовичу згадався день, коли його “за безкоштовно” дядько Ізя напоїв газованою водою з подвійним сиропом.
 Андрій у той день схвильовано переказував йому події, що проходили на проти ларька Ізі, де на кінознімальному майданчику фільму – “Матрос – Чижик”, – знімався епізод з офіцером, який бив багато разів по обличчю Чижика, промовляючи:
– Будеш поважати офіцера, – істота!
– Будеш. поважати офіцера, – тварино!
– Будеш. Поважати офіцера, – істото!
Андрію хотілося бігти до батька на роботу, щоб він прийшов сюди і показав їм усім, що не можна кривдити гарних людей.
Як тільки Андрій поставив на прилавок склянку, дядько Ізя пе ребив його:
– Андрій, – заспокойся!
       – Дурість тобі не личить. Зрозумій цей офіцер не офіцер, – це артист!
– Ти ж сам бачиш, вони знімають кіно для нас, щоб не було та ких людей, як цей офіцер!
– А взагалі я тобі раджу, дешевше та краще читати книги, чим дивитися кіно!
– Може я не правий, але я так думаю!

– Дядько Ізя, а чому я так не думаю?
- спитав Андрій.

– Швидше за все, тому що ти лівша, - тобто шульга.
Цим висновком він приголомшив Андрія.
Крім тата і братів ніхто не знав, що він – лівша, - шульга,
навіть татарка – ворожка на картах і та не знала, незважаючи на те,
що мамині подруги їй говорили, що вона розгадує усе.
Андрій розмірковував,
 - Ні, напевно тато йому розповів.
Батько йому говорив:
– Синок намагайся робити все правою рукою. Виростиш і тобі тоді буде легше жити.
– У державі не роблять верстатів і інструментів для таких як ти, тому, що такі як ти, – їй не потрібні.
Ти потрібний нам, а для них, – ти і такі, як ти, – зайва турбота.
Їм потрібні дурні, слухняні раби, бидло і злі собаки, – такі, як
кербуд....
 
Але навіщо тато розповів дядьку Ізі, що я лівша, тобто шульга?
Але дядько Ізя правий, книги читати краще і дешевше, ніж дивитися кіно.
Мабуть тому напевно і написали в школі плакати:
– “Учитися! Учитися! Учитися!” та
– “Книга – це джерело знань!”
Книга, – а не кіно джерело знань.

... Але одного разу, батько з сусідами допомагав дядькові Ізі вантажити контейнери його домашнім скарбом. Ввечері вулиця про щалася з дядьком Ізею, тіткою Ривой, Монею, Сарою, Сонею, Аб рашкой, Сьомою і грудним Зунею.
Андрій був на самому почесному місці біля сімейного трофейного патефону і крутив трофейні платівки з єврейськими пісня ми, що привіз мамин брат з війни.
Усі пили, їли, плакали і сміялися. Дядько Ізя подивився на свій кишеньковий годинник, встав з піднятою склянкою в лівій руці і сказав:
– Ми їдемо до своєї Палестини!
– Такі як ми, – тут не потрібні, а якщо і потрібні то тільки у в’язниці.
       – Ми їдемо туди, де нас чекають і таких як ми, – там багато.
       Там нас не розлучать з нашими дітьми і ми з Ривой зробимо все, щоб вони, наші улюбленці були щасливі!

– А дядько Ізя теж лівша.
Він склянку тримає у лівій руці, як я
 – подумав Андрій.

До будинку під’їхав трофейний автобус з “лягавими” у цивільному,
 – тато, кочегар Сава і хрещений батько Андрія занесли у машину валізи, сумки, коляску Зуні і поїхали на вокзал проводжати родину дяді Ізі до його Палестин до його Ізраілю.

Спорожніла вулиця, Андріївський узвіз, місто та будинок.

Через багато років, від’їзд дядька Ізі переконав Андрія у тім, що він був не тільки добрим, але і дуже розумною людиною, яка любить свій народ і свою родину більш за все.
Дядько Ізя і батько були такими різними людьми, але їх поєднувало щось таке велике, котре не дозволяло засумнівається в їхній чоловічій солідарності і людяній дружбі та товаристві.
Наступного дня, після від’їзду родини дядька Ізі, кербуд зігнав до ларька не протверезілих двірників з ломами. Уподовж години, вони розбили ларьок на тріску, вивезли його, як сміття, – скопали землю і посіяли траву.
Перехожі намагалися швидше пройти повз чорний прямокутник скопаної землі, де в центрі стояв задоволений кербуд і ніхто з перехожих не бажав бачити справу його рук.
І тільки ніколи не бувши тверезим, - кочегар – Сава, зупинився, подивився на вчинене кербудом, махнув рукою в нікуди та у ніщо, вказуючи пальцем вниз, сказав кербуду:
– Як тебе Земля може носити!
– Ти, – опудало комерції !
 З цього моменту кербуд одержав довічне прізвисько
 – Опудало комерції.
Усі жителі УЗВОЗУ приховано раділи, цій маленькій перемозі людського духу і слова над нелюдом.
Але Андрій дав собі слово помститися Опудалу за знесений ларьок, який колись будував батько, помститися за себе, за дядька Ізю і за загиблу комерцію !
Він придумав, як це зробити.
За Андрієм не заіржавіло.
Через десять днів Святкували – 1 травня!
- День Солідарності Трудящих Усіх Країн і Народів!
Вночі, перед Днем 1 травня, він заліз на дах будинку №11 з великою іржавою каструлею води, і залив у неї флакон чорнила, та залишив її на даху.
Ніч для Андрія була тривожньою і безсонною,
– він боявся проспати ранок, але не проспав.

На світанку / вулиця Лівера так її назвали після війни / – Андріївський узвіз готувалася до Свята 1 Травня!
Двірники розвісили прапори, і у білих фартухах з бляхами на грудях та мітлами у руках, стояли, немов вартові на посаді.
“Общепит” розставляв лотки і товари
По вулиці проходив маршрут колони демонстрації Подільського району, яка повинна була йти нагору, через Десятинну вулицю і повернути до будинку прокуратури
( зараз стоїть колишній музей Леніна, а нині Будинок національної культури України ) та повертати на Хрещатик.
Кербуд – Опудало в білому костюмі при червоній краватці і трофейних білих лакових черевиках, як завжди стояв на своєму улюбленому місці,
 – посередині воріт під’їзду у будинок № 11.
Він стояв у чеканні колон,
як йому здавалося,
він приймав їх,
а вони тільки йому і його фантазіям рапортували своїми досягнен нями.
Андрію тільки це і треба було побачити, головне Опудало узвозу стояло у потрібному місці.
Андрій миттєво забрався на дах і з нього побачив, як він наставив руки у боки.
Він дійсно був схожий на Опудало, яке очікувало та нагля дало, як повільно піднімаються за оркестром колони демонстрантів.
Баритися не можна,
і Андрій прицілившись, залпом вилив чорнильну суміш з каструлі Опудалу на голову,
і швидко по горі, через двори збіг на Боричів тік,
для того, щоб мати алібі і влитися у колону з своєю школою №100.
Кербуд , – на прізвисько вулиці і дядька Сави, – “Опудало”
в одну мить став натуральним “Опудалом”,
він злетів зі свого місця з жахом та думкою помсти підступному імперіалізму, сіонізму і націоналізму усіх мастей.
Чим більше і довше кербуд разом з міліцією і переодягненими стукачами метушилися у пошуках ворогів та вражої сили, тим більше сміх розпирав кожного, хто бачив ці комічні сцени чорнильного “Опудала”.
Вулиця раділа, мешканці з верхніх будинків узвозу поспішали вниз, щоб своїми очима побачити торжество Справедливості і Солідарності реалізоване у День 1 травня!
 
А через рік не стало Сталіна.

Кербуд у надії заграбастати квартиру своєї дружини і нею нажиті гроші, видав свою дружину якимсь органам, як бандершу.
Квартиру конфіскували, грошей не знайшли, бандершу посадили на п’ять років у в’язницю.
Через рік, вона вийшла з в’язниці, як казали за станом здоров’я, та оселилася у трикімнатній квартирі на Печерську.
Вона вийшла заміж за інтенданта, чи то міліціонера, чи то прокурора.
Народила трьох синів і двох доньок.
Сусідки, утаємничено, казали матері Андрія , що в неї не будинок, а повна чаша німецьких трофеїв.
Діти бандерши давно виросли.
Кажуть люди, що зараз, вони вдало з її онуками процвітають у керуванні державою та у сучасному легальному бізнесі.
А кербуд, не отримавши квартири і грошей за своє зрадництво
– від образи на владу та її міліцію, тихо повісився на дереві під горою.
Родичів у нього не було, був він без роду і племені, тому мужики вулиці усі витрати взяли на себе та поховали його на горі – цвинтарі Флорівського монастиря.
 
Кочегар Сава піднімаючи чарку сказав:
– Хоч він був Іудою, Опудалом, запроданцем, але все ж таки він був людською істотою.
– Хай на тому світі, – Бог допоможе розкрити йому очі і хай хоч там він йому втямить, - що людина до людини завжди повинна бу ти людиною!
– Отака, то правда!

У той день думав Андрій:
– Шкода, що дядько Ізя, тітка Рива, Моня, Сара, Соня, Абраша і маленький Зуня про це не знають.
Але мешканці узвозу також знали, від шевця Андріївського узвозу дядьки Петра, що вони ула штувалися добре. Тітка Рива знайшла у Ізраілі багато своїх ро дичів, які приїхали з Бухари.
Дядько Ізя пішов працювати до уряду Ізраїлю по торговій частині.
Всі були упевнені, – Ізраїлеві з дядьком Ізею повезло, а нам треба чекати змін.

З тих пір на Андріївському узвозі колони демонстрантів більше не ходили.

Вулиця стала жити іншим життям, її не влаштовував тільки день сьогоднішній, вона прагнула жити надіями і вірою у завтра.
Мандри у Дитинець затягували Андрія Тарасовича все частіше, і більше.
За все його цікавив кожний клаптик папірця на якому хтось і щось писав про його Дитинець. Його друзі збирали для нього усі нісенітниці про Андріївський узвіз, які друкувалися у ЗМІ.
У нього з’явилося нове чуття, – любо дивитися на маленькі перекопані клаптики землі, де стоячи біля них, він не перестав задавати собі одне і теж питання,
– скільки пам’яті, таємниць зберігається у таких клаптиках землі ?
Але суєта життя, так засмоктувала його і більшість з нас, що ми забували зупиниться хоч на мить і задуматися, а заради чого ця суєта?
Куди і заради кого ми поспішаємо жити за чужими рецептами?
Чому ми дозволяємо самозванцям, само висуванцям, партійцям учити нас жити в їхній суєті, неуцтві, заради наживи та остраху за їхні безглуздо прожиті роки?
Ми розумний, талановитий народ, а дозволяємо перевертням керувати нами.
Усе, що нас оточує, непомітно, стало у їхньому керуванні.
Кінець року, а вони зробили так, що ми зі сторінок газет і ек ранів ЗМІ збираємося їм “рапортувати” про наші досягнення і відданість до них.
Замість того, щоб Влада доводила нам і звітувала перед нами про свої вчинки у країні.
Місто готувалося до святкування Нового Року.
І коли подивитись на Київ з пташиного польоту, то він нага
дувало мурашник з сотнями тисяч своїх мешканців.
Усе навкруги було зорієнтовано на зустріч Новорічних Свят та завершення бізнес планів.
І згідно суміші сучасних теорій якості та можливості ні у кого не було сумніву, що дванадцятим ударом курантів з 31 грудня на 1 січня під вигук:
– Шануймося!
– великі звершення скажуть про себе у всьому світі.

Прийшла довгоочікувана Весна.
У цей день Андрій був гордий за свого приятеля режисера Назара Трояна не тільки тому, що він заслужено нагороджений, але і тому, що він родом з Андріївського узвозу і був його земляком.
Вони часто обмінювалися думкою, про долі наших земляків, успішно працюючих на всіх континентах, у Канаді, Ізраїлі, США, ПАР, Австралії, Індії, Єгипті, Франції, Німеччині, Іспанії, Греції, Австрії, Росії, Китаї й Англії.
Переглядаючи касету Назара, Андрій, як ніхто відчував корені таланту режисера, що виростали з його ДИТИНЦЯ з їх Андріївського узвозу.
       Кожний кулик своє болото хвалить, – це істинна, і так повинно бути, хіба можна не любити Батьківщину і принижувати своє Я.
       Астрономи стверджують, що людство ввійшло в нову еру Водолія, – еру розвитку новітньої цивілізації.
       Андрій Тарасович був впевнений, – від того наскільки ми будемо відноситися до своєї малої Батьківщини, – до Дитинця, – за лежить наш розвиток.
Велике виростає з малого.
Вулиця, будинок, квартира, родина, друзі, робота, професіоналізм – наше соціальне дзеркало.
       У брудній квартирі, холодному будинку, засміченій і неосвітленій вулиці, захаращеному балконі та дворі не можуть жити і народжуватися незалежні, горді, талановиті, морально здорові люди.
       У таких місцях формується сіре, сумовите життя, що є передумовою для розвитку криміналу. Бруд фізичний, – породжує бруд моральний та стагнацію суспільства.
Якщо в ньому проростає талановите зерно, то це відбувається усупереч усіх норм і правил, а не завдяки їм.
Визнання таланту завжди має чисті джерела, які у свою чергу мають чисті витоки з свого Дитинця.

***

       Весна.
Андрій Тарасович у цей час повністю віддавав себе піклуванню присадибним шматком землі біля свого садового будинку.
       Він був впевненим, що тільки тут, пораючись на землі, зможе зрозуміти своє національне, козацьке коріння і походження не дивлячись на те, що він, киянин у десятках поколінь.
Весняне Сонце, веранда садового будиночка, крісло – качалка, в якій відпочивав Андрій Тарасович наводили на приємні розду ми над буттям. Теплі промені сонця ласкаво пригрівали і він ніби злетів чи то у сон, чи то у чудасію.
Він ніби знаходився, чи то на Андріївському узвозі, чи то на знімальному майданчику приятеля режисера, чи то на казковому подвір”ї дідуся і бабусі.
Марилось йому наступне;
До нього, ніби найулюбленіший сон – чудасія, надходійшли спогади сільського, босого дитинства у самих найдорожчих людей у житті, діда Василя та бабусі Оришки.
Де Він, бігав по яблуневій землі, зазираючи на червоні боки яблук, які зриваючись з гілок могли збити з ніг. Де на нескінченному городі росли пихасті, жовтобокі гарбузи, які завжди загороджували йому шлях у погоні за метеликом,
 де в саму відповідальну мить вони підставляли свої боки, штовхаючи його під тин в обійми злючої кропиви.
Де в саме найскрутніше становище, до нього приходили найтепліші і найвеличніші руки діда, підкидували у височінь саду, долонями отирали сльози пізнання людяного щастя, і знов відпус кали в той казковий світ, де квіти і роси, разом з бур’яном під тином, відкривали свої таємниці тільки для нього.
Де він, з насолодою, у цій гущі рослин знаходив помідори з бабусин глечик.
Павутиння, ще не зовсім відомої істоти, падала на обличчя, і теплі сонячні промені навертали Андрія Тарасовича від спогадів до ділянки садка....
       Паруючий клаптик перекопаної землі, знов навертав Андрія Тарасовича Чайку у світ його ДИТИНЦЯ.
- Андрію?
– Що любуєшся Землею?
– Звернувся до нього сусід Павло Петрович.
– Сусіде сідайте до столу.

– Ні, я вже зібрався їхати до міста.


– Гаразд!
– Тоді я їду разом з тобою!, – поїду у той шалений вирій і незбагненний світ.
       – Поїхали!
Краса панорами пагорбів Києва перехоплювала подих.
Андріївська церква та Андріїв ДИТИНЕЦЬ поглядали на них.
Вони з машини милувались золотим сяйвом дня.
Андрій Тарасович пригадував такий же день, коли його сім’ї
видали ордер на нове житло у Дарниці.
Перед від’їздом, Андрій піднявся до свого ДИТИНЦЯ, – це був підсвідомий рух розставання з ним, та з своїм щасливим дитинством.
Андрій відчував, що це Святе місце завжди буде носити у своєму серці і він був впевнений, що ДИТИНЕЦЬ на завжди залишиться з ним.
Тоді, - юнак Андрій їхав у кузові авто разом з меблями і був впев нений, що світ новобудов не затьмарить його нового шляху.
Краєвид, з нової оселі дарницького балкону був на Андріївську церкву та його ДИТИНЕЦЬ.
Сталося, як у казці.
Андрій кожний день мав змогу бачити свій ДИТИНЕЦЬ.
Так сталося, що вони не розлучились, а навпаки ще ближче стали ближче один до одного.
– Дійсно, – нема нічого реальнішого, – ніж віртуальний світ людської душі !

– Знаєш, Андрію, – тільки у весняні дні розумієш, що то є розки дання каміння і що то є їх збирання.
Життя людини ні коли не буває легким, але щасливо скла дається у багатьох.
Без втрат і поразок не можливо відчути надбань і перемог, як вартість і цінність буття.
– Андрію, ти знову прикипів до свого ДИТИНЦЯ, – і не слу хаєш мене!

– Петрович? – Вибач, я тебе уважно слухав, але оглядав панораму.
– Подивись, як місто всіяне висотками.
Захаращують схили, не підрізують дерев, нівечать ландшафт і плюндрують не тільки мій ДИТИНЕЦЬ, але й ДИТИНЦІ киян з різних міст Києва, знищують у народу його історичну пам’ять.
– Що ці нелюді зробили з Гончарями, Кожемяками з іншими місцями старого міста?
– Скільки ніг віками пройшлося бруківкою Андріївського узво зу, скільки історій, чудасій, драм, доль людей закарбувалося в її пам’яті?
– У мене болить моє, але у тебе теж болить твоє, – за твої Хрести - Іподром.
– Немає жодної історичної фігури, яка бувала у Києві та щоб не відвідала Андріївський узвіз, не піднімалась або не спускалася по ньому, – від княгині Ольги і Володимира до сучасних світових політиків і зірок телеекранів.
Узвіз споконвічно був тією смугою міста, яка найкоротшим шляхом з’єднувала два своїх центри: – Поділ і Киянівку, Дніпро і стіл князів, столицю з її Державою.
– Кого отут тільки не було і хто отут не ходив?
– Хто тільки не пив води з державної святині джерела – витоку
річки Киянки яка зараз, хвалити Бога тече, але витікає в нікуди. Киянку зґвалтували, замордували, а хто катує?
– Катує влада і так звані мешканці Києва.
Сьогодні у Києві нема киян!

– У ньому живуть його мешканці, яким треба завоювати у своїй свідомості, перед собою, – право називатись киянином.
Культура походить від слова культ, доки в нас не буде поваги, культу своєї оселі, будинку, двору, вулиці, міста, дороги, мостів, транспорту, річки, джерельця або деревця – не буде в нас нації, не буде роду, не буде народу, не буде держави, не буде майбуття.
Київ після воєнних років це не той Київ, що був у дорево люційний, а потім у довоєнний час, – мені це часто нагадував мій батько.
– Але Андріївський узвіз початку ХХ віку, майже ні чим не відрізнявся від узвозу сучасного часу.
– У 60– ті роки на ньому було збудовано 2 будинки, у 70ті роки декілька будинків зруйнували, у 90ті роки щось збудували.
– Павле Петровичу, зрозумій мене, узвіз одна з не багатьох ву лиць міста за сторіччя
– Слава Богові! – вистояла, але з якими втратами!
Хіба киянин і кияни, істинна громада міста дозволили б знищи ти Гончарі, Кожум’яки, Воздвиженську ? – заради якогось химер ногоінвестора, – який, як культурна людина не прийде сюди, бо тут свідомо знищено культурне надбання народу, бо тут інвестора будуть ототожнювати варваром який посягнув на національну святиню.
– Нелюди, – а не керівники міста виявили свою суть, – і прийде час, коли їхнім нащадкам соромно буде відчувати свою при четність до батьків і своїх славнозвісних прізвищ.
– Нелюди не мають ні роду, ні племені, – тому їх в народі обзивають – ВОНО.
– Це ВОНО, – руйнує Десятинну, Михайлівський, Успенський собори, а потім ВОНО їх знов відбудовує під надуманими гасла ми, щоб нажертись довірою людини.

ВОНО приходить в місто ніким і нічим, – але діє за законами пухлинної клітини.
ВОНО присмоктується до тіла міста, держави, як омела до дуба.
ВОНО знищує, руйнує Велике Святе у малому, – нелюдь руйнує людину і людяність.
ВОНО захоплює свідомість Людини.
ВОНО страшніше антихриста, бо їх сотні тисяч, від сільради
       до найвищих державних інститутів керування.
– Петрович!
– Поглянь скільки вулиць міста, тільки при нашому житті, змили прізвища нелюдів на тілі міст, держави, – заради Правди.

– Андрію, а чому ти не припускаєш,
 що ВОНО змиває, а може розчищає шлях для себе?, а може й для своїх нащадків.
Таке вже не раз було!
– Може це нове коло, новий оберт ринкових засад?
– Хто знає життя круговерть!
– Хіба тільки Бог!
– А може наш Сковорода!
– Вони Вічність, а ми отут порпаємось у сучасності з своїми думками!
– Андрію, чи завжди ми можемо назвати себе киянами і людьми,
 – якщо ВОНО керує нами?

– Петрович! – Скоріш за все, – відповідь слід шукати кожному тільки у собі.

Бесіда з Павлом Петровичем, приїзд додому, фотографії, картини в кабінеті і горнятко кави, – знову занурили Андрія у його ДИТИНЕЦЬ.
На нього з фотографії на стіні дивився Він, Федір Іванович Мовчан
– Капітан Андріївського узвозу.
Федір Іванович сидів на стільці, де його собака, могутня віддана красуня Ласка, поклала йому на плечі свої величезні лапи. Вони дивилась у сьогодення і ніби посміхалась над подіями з тогочасся.
На Андріївському узвозі мешканці між собою, Федора Івановича називали,
– Капітан.
Швидше за все, тому так називали, що він, на кого б не звертав свою увагу, дуже часто називав одним відстороненим словом – капітан, не дивлячись на вік і стать, незалежно від того кішка, собака, чи курка або голуб це були.
У дядька Феді, – капітан, – це було слово – дзеркало і воно мало утаємничений зміст.
У цьому слові відбивався Всесвіт душі фронтового розвідника, артилериста, офіцера, воїна, киянина, лицаря, красеня, який пройшов війну від Львова до Москви і Сталінграда, від Сталінграда до Карпат, Відня, Праги і до Ельби та Берліна.



ГЛАВА – 2
 
       У 1947року у жовтні, полковник військової розвідки, герой війни -Федір Іванович Мовчан повернувся з війни у Київ, на свій Андріївський узвіз, у свій ДИТИНЕЦЬ.
Всі квартири, підвали і прибудови будинків, дворів Андріївського узвозу були облаштовані, заселені і перенаселені мешканцями.
Федір Іванович приїхав у свій будинок, але його квартира була зайнята полковником, танкістом, інвалідом війни, батьком багатодітного сімейства Григорієм Козаченко.
Вони не були друзями, але знали один одного з дитинства, як давні знайомі розуміли усе з півслова, жесту або погляду.
Вони були майже однолітками з козацьких, офіцерських, військових родин сотні років служивши батьківщині. Своє загартування вони проходили у Першій світовий, потім у Громадянський, Іспанії, де Григорій був танкістом, Федір – артилеристом – розвідником, військовим розвідником, – тому зустрілися вони не як знайомі, а як родичі розлучені на багато років.
Більше за усіх хвилювалася дружина Григорія, – Василина, шкільна вчителька.
Вона несла на собі непосильний тягар післявоєнних турбот про благополуччя родини.
Розгубленість родини перед гостем Федір зняв і швидко пояс нив, що дуже радий такому подарунку долі, у нього знайшлися близькі люди і він щасливий за них.
Григорій теж хвилювався та намагався пояснити, як він заселився у його квартиру.
– Та кинь ти мені про це казати, – я щасливий тим, що ви, тут оселилися, а не якийсь захребетник, захисник «засіків батьківщини» з Ташкенту.
– Ти живий, у тебе родина, краще розповідай мені, як ти сам се бе почуваєш ?

– Федоре, моя війна , закінчилася у 43році, коли звільняли Київ.
– Мої були в евакуації у Сибіру, я їх викликав, – і вони забрали мене з госпіталю.
– Нашу квартиру заселили ташкентські біженці.
– Твою квартиру нам виділив комендант, вона в нього була ре зервною.
– Для мене цей балкон світ відкритий у життя. Я на милицях ба гато не на ходжу.
– Мої трофеї, – коляска на колесах та милиці.
– Пенсії нам вистачає. Військкомат допомагає, гріх скаржитися.
– Хвалити Бога, що живий, і я можу стояти, сидіти, пересуватися сам.
– Василина, не забувай у нас гість з дороги, – накривай на стіл, чим Бог послав.

– Григорій, не метушися.
– Не званий гість сам знаєш!
– зауважив Федір.
– Василина, я не з голими руками, у мене дещо є.

Федір Іванович розкрив речовий мішок і виставив на кухонний стіл пляшку «Московської», «Лідії», американську тушівку і половину “цеглини” чорного хліба.
Василина після такого жесту Федора заспокоїлася і сказала, що незабаром сядуть усі до столу.
Григорій з родиною Козаченків і Федір сиділи за столом.
Діти – Гліб, Надя й улюблениця всіх, – молодша Віроніка, – до питливо розглядали фронтовика, так пізно, цілим і ніби непошкодженим, повернутим з війни.
 
– Ну, мої дорогі,
 – Григорій налив із графину Василині вина, потім з іншого графину розлив по чарках горілку.
– За нашу Перемогу!
Василина підхопила тост і торкнувшись келихом чарок чоловіків продовжила:
– За Вашу Перемогу!
Діти підняли склянки з узваром і приєдналися до дорослих.

– Ура!
– закричала Вероніка, і кожний підтримав її.

Вечеря закінчилася.
Федір, допив чай, піднявся з стільця.

– Милі мої, дякую за хліб, сіль. Мені пора!

– Дядя Федір, а я Вас знаю давно, як тільки ми приїхали сюди.

 
– Та ну! – Віроніко! – А як це тобі вдалося?

– Дядя Федя, я Вас кожний день бачу в моїй кімнаті на фотографіях.

– Федір, – ми крім дріб’язків нічого у квартиру не придбали, усе що в квартирі і на стінах це твоє.

       – Васса не треба слів.
У Федора перехопило подих, він жестом рук спитав дозволу увійти у дитячу кімнату.
Вероніка взяла його за руку і вони увійшли.
У дитячий кімнаті, що колись була його кабінетом, крім доданих дитячих спальних місць, майже нічого не змінилося.
Війна не торкнула його квартиру і цей кабінет.
Фотографії, дитячі акварелі сина Віктора висіли на стіні, на колишніх місцях.
Діди і бабусі, дядьки і тітки, батько і мати, дружина і син дочекалися його і дивилися на нього з тієї дореволюційної, до військової пори.
Книжкові полки були з його книгами, не вистачало тільки енциклопедій, довідників, технічних книг і класичної літератури на німецькій, англійській, французькій, іспанській, грецькій мовах, і не було сімейної реліквії – древньої Біблії.

– Федір заспокойся, не хвилюйся, а то я розплачуся,
– просила Василина.
Федір вдивлявся в обличчя дружини Ніни і сина Віктора,
 його очі наповнилися вологою, але так і не упустили сльози.
Його сльози висохнули ще у 1941році, коли в одному зі зведень під обороною Москви, він одержав звістку, що дружину і сина якісь нелюді зрадили.
Їх розстріляли у Бабиному Яру, – як посібників українських підпільників.
Федір вийшов на балкон і запалив «Казбек».
Били куранти настільного годинника від діда.
– Федір, заспокойся! Минулого не повернеш! Треба жити!
– Заспокоювала його Васса.

– Василина, вибач і ти мене, але дай склянку.
Вона поставила перед ним склянку.
Федір заповнив її горілкою до краю та залпом випив.
Він знову вийшов на балкон до Григорія перекурити.
Григорій старався відвернути Федора від важких спогадів.

– Знаєш у твоїй квартирі жив австрієць – аристократ, офіцер німецької армії з першого і до останнього дня окупації Києва. Він напевно працював у їхній розвідці, може тому він нічого не торкнувся крім твоїх книг.
– Навіть шпалери і скло вікон виявилися недоторкнутими війною.

– Григорій, дякую тобі за все!
 – Бережи себе і своїх!
– Мені пора збиратися.
 
– Федір, а може залишишся з нами? – місця вистачає.


– Григорій, я завтра повинний сходити на Лук’янівський цвинтар і до Бабиного Яру, – хочу своїх пом’янути, а потім мені треба з’їздити до Москви.

І ще, я залишив свою валізу у військкоматі, завтра я її заберу. Нехай вона буде у Вас на збереженні. Крім Вас у мене нікого не залишилося.
– Гриша, а сейф залишився?

– Так, але його перетягнули на кухню, не вистачало місця для ліжечка Віраніки.

– Це здорово!
– Мені пора.
– Дякую Вам мої любі, за усе!
– Діти, до побачення!
Віраніка підійди до мене, я тебе поцілую.

       – Василина проведи мене.
– Григорій, я пішов.
– Тримайся козак!
       – Їм, – нас не здолати!
– Ми – є!
Федір зайшов на кухню і виставив з речового мішка продовольчі запаси.
Оглянув дідівський сейф з єдиним ключем, який стирчав з дверці.
– Васса, наведи сьогодні порядок у ньому, я завтра заповню сейф, у мене прохання ключ нехай зберігається у Григорія. І от що, – візьми у мене продуктові картки і гроші.

– Федір у нас все є.

– Василина, тоді продовольчі картки візьми для дітей, вони мені не потрібні.
 
– Федя, я з ранку буду у школі, прошу тебе завтра не пийте ба гато.
– У Гриші був черговий інфаркт, так що йому не наливай.

– Василина, у мене крім Вас нікого нема, я буду Вас берегти, як тільки зможу.
– Ви мені потрібні більше усіх на світі.
– До завтра.

Федір по побратньому обійняв її і захопивши речовий мішок, заскрипів офіцерськими, хромовими чоботями ручної роботи, спускаючись сходами униз.
Він стояв у центрі двору будинку № 10 Андріївського узвозу при міркуванні куди податися.
З балкону йому махали руками Григорій і маленька Віраніка.
Федір стояв з мішком у руці, як укопаний.
Зрушитися його змусив віз з упряженим рудим конем та п’яним
візником Іваном.
– Обережно !
– кричав він розвертаючи коня і воза.
Віз пролетів поруч з Федором.
Він подивився йому услід, зняв з голови кашкет і закинув у зупинений віз.
Це був останній день у його житті, коли на його голові був головний убір,
 – це був свого роду остаточний жест прощання з армією та війною.
Він офіцер запасу йде на заслужений пенсійний відпочинок з твердим кроком на зустріч нового, іншого, післявоєнного життя.
***
Федір Іванович прокинувся рано.
Глянув на руку, – швейцарські часи – хронометри на місці.
       – Нормально,
– подумав він.
– Але от речового мішка немає.
Чоботи і вовняні носки на халявах у ліжка біля ніг.
       – Нормально!
– Але де він? – і як потрапив у це місце? – Не міг згадати.
Таке з ним фронтовиком – розвідником відбулося вперше.
- Що це за приміщення? Де він знаходиться?
Одним словом – химера.
На годиннику 5 ранку.
- Капітан!
– командним, осілим голосом гукнув він і швидко підхопився з ліжка.
Побачивши на тумбочці алюмінієву кружку води, жадібно її осушив.
Відкрилися двері, і нерішуче ввійшов, років вісімнадцяти юний лейтенант.
– А де капітан?

       – Винуватий, товариш полковник, на території комендатури я за старшого, інші в чергуванні і на виїзді.

– Капітан, де Я – знаходжуся?

– У кімнаті відпочинку, кабінеті начальника комендатури, товариш полковник.
 
– А як Я сюди потрапив?
 
– У 23 нуль – нуль Вас доставив патруль.
– Комендант дав розпорядження; - Полковника, Героя Радянсь кого Союзу, Федора Івановича Мовчана улаштувати в його кабінеті, і щоб без зайвих очей і шуму,
 – самі розумієте товариш полковник.
Вам і нам, – цей шум ні до чого. Товариш полковник не турбуйтеся усі Ваші речі і документи цілі.
– Я зараз усе принесу.
       Головне, як Ви себе почуває?

– Важко капітан.
- Відповів полковник Мовчан, обнімаючи голову руками.

       - Може чайку, чи щось міцніше?


– Капітан, можна міцніше.
 – Ой як важко, такого давно зі мною не бувало.

Товариш полковник, Ви поки будете вставати, я швидко все принесу.

– Слухай капітан, синок, – голова гуде.
– Є отут щось ? – Ну хоч одеколон ?

– Що Ви таке кажете?

– Комендант сказав, щоб Ви користалися всім чого душа бажає.
– У нього на такий випадок є НЗ – /недоторканий запас /.

Лейтенант відвалив від стіни карту міста, вона виявилася кришкою дзеркального бару з повним бойовим запасом застільного пального і інструментами на всі смаки.
 
Федір запитав:
– А де хоч одна склянка?

– Склянки у тумбочці.
– У барі склянки не тримаєм, – не дозволено.
– Товаришу полковник, Вам, що наливати?
– Та наливай будьяку!
– Цю горілку днями з Москви привезли.
 
– Синку, наливай! - половинку.

– Я розумію, товариш полковник.
Федір одним ковтком випив пів - склянки «Московської».

– Ну, я пішов.

– Я Вас проведу!
Вони пройшли через кабінет.
У куті кабінету, на вішалці висів без пагонів кітель Федора і
мішок. Федір учора зняв погони у Військкоматі і сховав їх у мішок. Він витяг німецький, офіцерський, бритвений, лезовий прилад і рушник.
– Рушник залишіть! – там усе є.
 
Федір розкрив футляр, – усе на місці.
Він вирішив голитися безпечним верстаком.
– Не бритва, – чудо техніки! Одним лезом верстату він голився майже місяць,
але безпечні «близнюки» – zolingen, – краще!
– А комендант молодець, у нього в господарстві порядок, – усе раціонально і зі смаком ... – видно у німців на заході устиг нахапатися.
– Лейтенант, не обстріляний горобець, – але вихований.
– Не дозволяє собі вільності пити зі старшими.
– А те, що не обстріляний, не лихо, на його століття, – цієї війни ще вистачить, хоч вона і закінчилася.
Федір стояв у маленький кімнатці відпочинку коменданта.
Лейтенант на подив, був майстром своєї справи.
На відкидній кришці стояла «закусь» з канапок.
У центрі кімнатки стояв розбірний, польовий стіл, три роз кладних стільці і на тумбочці сичав електричний трофейний чайник на підставці з завареним чаєм у фаянсовому чайничку. На столі були серветки.
Декількома словами, кажучи, – трофей не минув і цей гостин нийкабінет.
Тільки замість маленьких виделочок під канапки,
були акуратно обстрижені від голівок сірки, – сірники.
– Молодець!
– Капітан, а де навчився майстерності канапок?

– Товариш полковник, я лейтенант, – ви ж бачите мої погони.

– Синок, не ображайся на мене, – це в мене звичка до слова капітан,
 – так примушує мене говорити, капітан у мене є нав”язливе слово.

– Товаришу полковник, мені вчитися цьому не приходилося. Я Ленінградець з професорської родини, – у нас у будинку, скільки себе пам’ятаю, бабусі і мама таткових гостей, друзів , які приходи ли до нього, завжди пригощали канапками під чарку горілки.
– А потім, – це знадобилося нам у блокаді.
– Мене вивезли з блокади, а мої усі там залишилися, бабусі на Пискарьовському, а тата з мамою у будинку накрила бомба.
– Я у евакуації, у Свердловську закінчив школу.
– Потім у Москві знайшов мамину сестру і вона викликала мене до себе в інститут для продовження навчання, але я вирішив стати військовим, поки вчився, – скінчилася війна.
       - І от з Москви направили служити у Київ, і я потрапив у комендатуру.

– Так, капітан, – дісталося нам з тобою.
– Капітан? – А як Я потрапив сюди?

 – Я Вам казав.
– Вас привезли з «Прибою» – ресторану на Дніпровському причалі.
– Біля Вас метушилися «темні особистості», вони зарились на Ваш речовий мішок.
Офіціантки підказали патрулю про можливий грабіж.
Патруль викликав міліцію, коли вони стягнули мішок. Їх злови ли на гарячому.
Головне, бандюги підсипали Вам у вино пігулку, тому Ви нічого не пам’ятаєте.
Патруль, побачив ваші документи, подзвонив коменданту і він дав розпорядження доставити Вас сюди та улаштувати у його кабінеті.
А бандюг відправити у Карелію на лісоповал років на 10ть.
– Щоб знали, як грабувати фронтовика.

У кімнату влетів комендант.
– Ну як полковник?
– Ілля, як ти?
– Він справився, – полковник?
– Тисну руку Героя.
– Федір Іванович, не соромся. Будь, як у себе вдома!
– Чим можу, – тим допоможу.

Лейтенант відрапортував:
– Микола Михайлович, я все зробив згідно вказівок.

Комендант з верху вниз оглянув лейтенанта.
– По – перше, не Микола Михайлович, а товариш полковник.
– По – друге, лейтенант, – підготуй зведення й об’єктивку, і щоб міліція Героя не турбувала.
– Іллюшенька, головне щоб до 8 нуль – нуль усе було готове!

– Так! – відповів лейтенант і зник за дверима.

Федір спостерігав за Миколою Михайловичем і його напускним, командним тоном, але твердо знав, що таких в армії називають – «Батєй» довічно, – не дивлячись на звання.
Слово, «Баті», у військах закон над законами.
Він заради своїх синів життя покладе на вівтар, шкіру із себе зірве, – тільки б його діти були у теплі і турботі, щоб все було справедливо !

       - На таких, як він, – армія тримається!
 
– Ну, Федір Іванович, давай пригубимо!
– За Перемогу! – Хочу тебе попередити, – я свою бочку випив до дна.
– Розумієш у мене діабет, але, з тобою, – за Перемогу! – не ви пити не можу.

– Микола Михайлович, не мені, тобі «Баті», – про щось го ворити.

– Що наш шибеник тобі на хвості приніс моє прізвисько ?
– Чи твоя розвідка донесла моє прізвисько?

– Михайлович, причому отут розвідка?
– В армії і для солдата і для генерала – «Батя» – це вище звання.
– І солдат, і генерал десятим почуттям учує «Батю».
– Михайлович, ми з тобою перший раз у житті зустрілися, а розмовляємо, – як старі друзі однополчани.
– Давай разом!
– Вип’ємо за «Батю»!
– За тебе, – живого!
– За «Бать»! – полеглих у Вічності!
– Вічна їм пам’ять!

– Федір Іванович, вибач мене за запитання, але чому ти не носиш нашивок поранення і чому не носиш нагород?
– Ти ж Герой СРСР!

– Михайлович, це вони мене нагородили. Це їхні нагороди.
– Який я Герой, – коли утратив усіх своїх близьких і залишився без сім’ї?
– Який я Герой, коли у взимку під Москвою 42 року відправив у тил на перепочинок свого капітана, ледве старше Іллі, а його вбили та зжерли “зеки – штрафбатники”.
– Михайлович, як я можу носити нагороди від цієї зграї військових нелюдів нізащо поклавших стільки доль у війні.
– Як мені далі жити з цією ношею?
– Хто відповість?
– Ми живемо за злодійськими принципами банди, нам чи в’яз ниця, чи війна, – третього не дано!
– Нами керують бандити, злодії людських доль.

– Федя, тихіше! – батогом обуха не перешибеш!

– Микола, а як було мені, коли я розшукуючи капітана – сибіряка, знайшов його сліди і цією рукою їх знешкодив, як мерзоту, як нечисть?
– А як мені було писати “похоронку” його рідним – сибірякам?
– Такі, як він, відстояли і захистили Москву, а не бандюги – рецидивісти вбивці сибіряка, мого капітана – Тихона.
– Я родовий офіцер, зобов’язаний був брехати сибірякам, близьким, рідні капітана.
– Михайлович, Я тобі не про себе, а про капітана – сибіряка кажу!
– Ти скажи, чи Я маю право, як офіцер, носити нагороди?
– Кому Я – повинний застеляти очі?
– У мене половину мішка забито орденськими купонами.
– А ти мені про «цяцьки – бряцьки» кажеш.
– Мою честь купили за купони, за рублі, за папірці, щоб Я мовчав про капітана та продавався їм.

– Федоре, чим тобі допомогти?

– Михалич, – «Батя» ти наш, – головне, що Ти – є!
– Мені пора їхати у Військкомат, потім на Лук’янівський цвинтар і до Бабиного Яру, хочу пом’янути дружину і сина.
 
– Федя, у мене є резервний «опель», я дам тобі Іллю, але до 17 нуль – нуль.
       – Пообідаєте у Будинку офіцерів. Я зателефоную і усе улаштую.
В кабінет увійшов лейтенант.
– Товариш полковник, – завдання виконав!

– А тепер друже візьми ключі від «опеля» і до 17 нуль – нуль у розпорядження Федора Івановича.

– Єсть!

– Федір і Ілля виїжджали з комендатури на сірому «опель капітані»,
       їхній шлях був у Військкомат.

На годиннику дев’ята ранку.
Федір забіг у Подільський Військкомат і у вартового офіцера забрав величезну австрійську шкіряну валізу, у яку можливо було б покласти не тільки офіцерський гардероб, але і не менше двох чоловік середнього росту.
Федір ніс його, не відчуваючи ваги.
Лейтенант хотів допомогти, але своя ноша не важка і Федір відмовився.
– Те, що ноша не важка, – я бачу, а от чи улізе вона у багажник?
 
– Ілля у тебе оптичний обман зору.

– Австрійці і німці практичні люди і вони не роблять валіз, які не влазять у багажник.
У них одне з двох, чи валіза нікому не потрібний, чи машина.
На подив Іллі, – валіза вляглася в багажник без зусиль.
– Так!
– це техніка.
 
– Ні, Ілля! – це дизайн і культура.
– Тепер поїхали на Андріївський узвіз.

– Ілля, я занесу валізу, – мені необхідно півтори години.
Ранковий шум «опеля» дратував тільки собак, вони гавкали та супроводжували його.
Ілля із шиком влетів у відкриті ворота десятого будинку на
Андріївському узвозі, підкотивши до під’їзду будинку.
Григорій біля вікна очікував Федора.
Лейтенант, відкривши дверцята машини, почав крутити ручку
приймача, сподіваючись піймати хоч якусь хвилю.
Федір піднявся на третій поверх, двері були відкриті, у розкритих дверей обпершись на милиці чекав Григорій.
Він пропустив Федора, закривши двері й у вітальні, спритно відкинувши милиці, мов гімнаст – чи віртуоз – жвавий хлопчисько, – шльопнувся у крісло на колесах.
Григорію нещодавно виповнилося 50, а Федорові – 52 роки.
 Зовні, ці офіцери були ще дуже молоді, красиві і сильні чоловіки, чого не можливо було сказати про їх здоров’я.
Обоє стали офіцерами запасу, інвалідами один першої, інший другої групи інвалідності.
Федір розкрив валізу де був повний офіцерський гардероб, накритий пуховою шаллю,
 кілька папок документів, особиста нагородна зброя і посвідчення на право носіння зброї за підпи сом генерала 62 армії, командуючого фронтом, – Василя Івановича Чуйкова.
– Гриша, от усе моє багатство і всі мої «трофеї».
– Я хочу, дещо взяти з собою, а нагороди, зброя і боєкомплект, документи укладемо в сейф.
– Ключ від сейфа нехай завжди буде при тобі, він у нас один єдиний і ти зобов’язаний знати, – йому незабаром буде 75 років.
– Федір закинув валізу у антресолі, навів порядок у сейфі та за крив його.
 
– Шаль передай від мене у подарунок Васі.
– Офіцерський планшет, компас, ліхтарик та готовальню і інше подаруй Глібові.
– От і усе!
– Я готовий до бесіди, – у мене у резерві година.

– Федя, принеси з кухні Василинину заготівлю на підносі.

– Гриша вона мене просила, щоб я тебе не навантажував.

– А ти і не навантажуй мене. Неси!

– Васса повідомила мене, що в тебе недавно був інфаркт.

       
       – Так!
– Федя, у мене був перший інфаркт під Сталінградом, а який у Києві не знаю, і знати не бажаю! Нехай про це думає лікуючий лікар і батько всіх народів!
Федір змушений був накрити стіл.
– Федя, що ж ти мовчав? – жодного листа на цю адресу.
– А вчора навіть слова не промовив, що ти полковник і Герой Радянського Союзу.

– Гриша, полковником я став наприкінці Сталінградської битви, а у генерали рилом не вийшов.
– У моїх, як і у твоїх жилах тече «біла» кров.
– Мене Чуйков відстояв.
– А Героя мені дав батько народів, посмертно, – а я виявився живучим, от і довелося дідусю Калініну мені зірку вручати.
– Григорій, не про те ми говоримо!
– Плювати нам з тобою на їхні нагороди.
– Не заради них ми воювали! – Ми звільнили Київ, країну, – захистили любов до батьківського вогнища! Та, – ну їх!
– Давай, фронтовик, – За, наших!
– За Перемогу! Будь мо – живі, – не помремо!
Крякнувши після чарки, обом полегшало на душі.

– Гриша, твої кращі нагороди, – це Васса і діти. Ти їм потрібний, і вони тобі.
– А я Герой, – з дірою, - сам знаєш де!
– Сім куль навиліт, осколок у голові, а скільки їх витягли, скільки ще сидить у тілі я не бажаю знати!
– За всю військову службу, на мене у Військкомат, прийшли три похоронки, одна в Іспанську війну і дві у цю. Радуватися б мені, – а я, у душі, – “живий труп”. Я нікому не потрібний. Мені оформи ли пенсію, – тепер і мені ні хто не потрібний.
– Гриша, я живий, а під обороною Москви «зеки – штрафники» хлопчика, мого капітана – сибіряка вбили і з’їли.
– Григорій? – як після такого жити?
– Хлопчаки, парубки не з війни повернулися, а з бойні!
– Народять вони дітей, і ти думаєш будуть у них здорові діти? Адже вони зачаті в жаху неправди і на диктаторській крові. Я об’їздив майже всю Європу. Куди мене доля за роки воєн не зано сила. Якби ти бачив, наскільки разиться життя простих громадян у них у порівнянні з нами.
– Ми від них відстали на епоху.
– А йому, вусатому мало Війни, він знову в’язниці будує та на биває.
– Гриша? – як далі жити? Що буде, як буде! Ми ж люди, а не йо го бидло!
– Добре! Мені час.
– Заждався мій капітан – Ілля.
– Давай, на коня!
– Григорій, Я їду, не на довго, у Москву.
– Приїду зайду в гості, – якщо приймете!
– Зберігай мої папери і зброю, – вони мені дорогі, як пам’ять.

– Федя, ти ж завжди був в артилерії.

 
– Ні Гриша, я був і залишуся в військовій розвідці, і її артилерії, а все інше іронія офіцерської долі.
– Зараз, Я – полковник запасу Червоної Армії, Збройних Сил СРСР.
– Не забудь передати Василині від мене подарунок, і друге якщо вусатий мене притримає у Москві, то ти повинний знати у дитячій кімнаті, під фотографією Ніни і Віктора знаходиться моя сімейна схованка.
– Там наші сімейні реліквії і коштовності.
– Якщо буде скрутно, – продай їх.
– Нагороди, документи діда, батька і мої передаси в архів. Вони мені ні до чого.
– Але Я повернуся!
– Обов’язково дочекайтеся мене!
– Василині усе можеш розповісти, – у крайньому випадку.
– Григорій, не будь байдужим до життя, але ні з ким і ні про що не говори.
– Ти фронтовик у відставці, на пенсії.
– Час важкий, стукачів, негідників він плодить конвеєрним методом. На вулицях старожилів Києва на пальцях можна перераху вати. Випадкових людей з різних контор у будинок не пускай.
– Кримінал вашу родину без уваги не залишать. Будь готовий до їхньої зустрічі.
– Зброя у тебе є! Я її залишив у сейфу разом з нагородними до кументами.
– Війна закінчена з фашизмом, але громадянська може бути.
– Кримінал і Влада лютують.
– Вони злилися з 1917року. І ніколи не розставалися, – все інше неправда і пропаганда.

– Моя б воля, я б цих тупоголових замполітів, холуїв, злодіїв – несунів трофеїв, як з однієї, так і з іншої сторони на кожному су ку, прилюдно вішав би, якби знав, що це врятує народ.
– Ми наші трофеї носимо в собі і все нами нажите чисте.
– Бережи себе, Василину і дітей!
– Дітей направляй учитися до Університету!
– Досить нам воювати!
– Мені пора.
– Прощай! А краще до зустрічі!
– Буду, швидше за все, навесні, – може у квітні.

Григорій хотів випити на коня з Федором, але з цього моменту дружина і діти немов встали перед ним і він цокнувши чарками, свою поставив на підніс.
Федір випив і понюхав шматочок хліба потім переодягся у новий, без погонів, парадний кітель, коричневе шкіряне півпальто і накинув на шию тонкий вовняний шарф тютюнового кольору.
Тільки зараз Григорій звернув увагу, що Федір цілком переодягся і став цивільною людиною.
Замість фронтового мішка в нього був, чи то армійський шкіряний рюкзак союзників, чи то модна західна сумка з кишенями – клапанами з плечовим ременем і ручками, річ була практична і гармоніювала з його зовнішнім виглядом.
Вони обійнялися і розсталися.

Ілля, чекав довго?…
 – Поїхали!
Ілля був неймовірно здивований, новому образу Федора Івановича.
Йому чудилось, що це йшов герой, зірка з екрана трофейного фільму з полювання, а не Герой війни.
– Ілля, я свій графік виконую.
– У нас залишилося п’ять годин до від’їзду.
– Давай на Лук’янівське та у Бабій Яр.

– А ми узвозом піднімемось на гору, до Анріївскої церкви, потім по Житомирській і через 15 – хвилин будемо на місці.
Їхали мовчки.
Федір збирався з думками.
Десяте почуття фронтовика пророкувало йому, що все складається занадто добре.
Значить треба чекати «лиха – як міни» чи «пострілу снайпера», але де? – у Москві чи післязавтра по поверненню з Москви до Києва.
Післявоєнний Київ, сильно зруйнований, нагадував Федорові стан його душі.
Місто було на подив безлюдним, мала кількість транспорту.
На Подолі, Лук’янівці перевага гужового транспорту.
Життя міста жевріло на базарах – ринках і стихійних товкучках, особливо при Житньому, Сінному, Євбазі, Володимирському базарах.
Єдиним транспортом, що працює у місті був трамвай.
Стихійні товкучки – барахолки, димові труби заводів, їхні за
водські гудки двічі у добу, говорили будьякому приїжджому, що місто живе. Федір з вікна машини звернув увагу, що у дворах Житомирської вулиці полонені німці розбирали завали зруйнованих будинків.
Біля Лук’янівської в’язниці було людно, – от куди не заросте на родна стежка на багато десятиліть.
 Загалом до буцегарні була череда значна – це були жінки.
По цій юрбі – черги можна було судити, що намісник України, кат Каганович перевиконує завдання свого «пахана» Сталіна.
Федір думав.
– Моя б воля, я б Лук’янівську в’язницю підірвав, – як вони підірвали Михайлівський і Успенський собори. Дивна справа, вони храми підривають, а в’язниці будують, або Храми перетворюють у в’язниці. От вже дійсно – у цієї влади нічого немає Святого, тому, що во на бандитська, злодійська, грабіжницька і кримінальна у всьому.
Біля входу до цвинтаря стояв, катафалк запряжений двома вгодованими чорними конями.
З церемонії поховання розходилася процесія.
Організатор процесії розраховувався з бригадою поховальників і на додаток вручив сулію самогонки. Убита втратою году вальника, родина самотньо стояла чорною зграйкою, не
усвідо млюючи цілком свого трагічного майбутнього.
Судячи з офіцерських кітелів, було ясно, – війна не закінчилася і вона ще не одну сотню тисяч воїнів забере з собою. Вона підбирає інвалідів, – своїх жертв, що пішли з полів битви ледь живими та покаліченими. - А жертв нелічена кількість.
Федір йшов через розбіжну процесію вдивляючись у їхні обличчя, не побачив жодного знайомого лиця. Йому завжди здавалося, що він впізнавав кожного киянина по ході, і з спини міг уявити обличчя кожного.
А у цієї процесії жодного знайомого обличчя.
Вони швидше за все переселенці. Їм ще доведеться стати кия нами.
На цьому спостереженні він уявив втрати Києва та України після навали війни.
Історія України, таких втрат і наслідків не знала і навряд чи, че рез сто років зарубцюються її рани.
Федір зупинився біля могили батьків.
Дивним для нього було те, що міська влада працювала нормально, судячи зі стану цвинтаря.
Могили доглянуті, немає вандалізму.
За всім станом відчувається око господаря і нагляд.
Федір боявся цього місця більше всього в житті.
Почуття провини перед рідними і близькими Федір відносив тільки до себе. Він вважав себе опорою родини і роду і поки він воював, захищав у першу чергу їх, а війна відняла в нього зразу усіх.
Вона навішала на його груди різного роду бляшок і мішури, наробила в ньому багато пробоїн, ушкоджень, дарувала йому життя по відомим, тільки їй, законам і під фінал свого завершення кинула обличчям у бруд, щоб вирвати в нього саме головне – душу.
Бідних, жебраків постояльців цього місця ніхто не тривожить, – подумав Федір.
Як багато бідних покалічених чоловікив.
Власно кажучи, – це молоді люди, але їх безнадійний, розстріляний погляд говорив, що війна в них відняла не частини тіла, а знищила їх душу.
Моторошно було дивитися на обличчя й в очі цих молодих старців, яким Бог дав надію,
але зграя сталінців відняла в них віру у Бога.
Федір дивився на них почував та розумів, що їх вік не довгий.
Він розумів, що вони будуть першими у цій боротьбі за життя, але хто стане наступним легіоном?
Швидше за все , – це він і його покоління.
Федір просив прощення в них, своїх близьких, торкнувшись рукою землі батьків, він пішов до машини.
І вони поїхали далі.
Машина зупинилася у Бабиному Яру.
Федір, як кожен киянин не любив цих місць через те, що внизу була психіатрична лікарня «Павлівська», – “блазня” або “психушка” – її так називали кияни.
Вона викликала почуття жаху і тваринного нелюдського смутку у киян із – за падіння культури жалю, а у нього через руйнування його улюбленого Кирилівського храму, який розписував улюблений художник Врубель.
Два місця у Києві викликали жах – Короленко 15, /Володимирська 15 /
який називали самою високою будівлею Землі з якої кожний українець міг по бачити Сибір, Норильськ, Воркуту, або Колиму.
Війна засвідчила Бабин Яр, – як новітнє місце жаху і трагедії Людства, як місце прийдешніх, Всесвітніх спекуляцій в образі – пам’яті загиблих тут людей.
Він стояв у Бабиному Яру з повною відсутністю будь яких людських почуттів.
Він так прагнув сюди прийти, доповзти, і сподівався щось відшукати, – знайти відповідь.
А навколо глуха тиша і порожнеча.
Федір прислухався до тиші Яру, намагаючись запам’ятати ці звуки і запахи опалого листу, що зопрівав тут.
Він намагався запам’ятати цю може статися останню мить по бачення зі своєю першою і єдиною любов’ю Ніною і сином Віктором.
Опустивши голову, Федір під ногами побачив розкидані під дубом жолуді.
І згадав своє дитинство, коли дід йому розповів байку про Дуб, – який він, як українець зобов’язаний почитати, як вищу цінність своєї нації і тому, що Його – Дуб, багато українців називають Мовчаном, і їхнє прізвище починається з цього родового дерева, і вони носять прізвище Мовчанів, а жолуді – ще називаються мовчунами.
Мовчун проростає коренями і росте для того, щоб бути свідком і учасником подій життя свого народу, зберігає його таємниці і розповідає через століття Правду.
Мовчан і мовчуни – для носіїв його імені, – це велике чудо, яке кожен Мовчан і Мовчун повинний свято зберігати у своєму українському серці.
Федір став на коліно, підібрав два мовчуна, – один маленький інший трішки більший й затиснув їх у руці.
Він опустився перед Мовчаном – Велетнєм на коліна, поклонився і поцілував Землю.
Різко піднявся та пішов з Яру нагору, стежкою до машини.
На підході до машини, Федір угледів на протилежній стороні вулиці «топтуна» – зовнішнього спостерігача НКВД і подумав, – це ж скільки треба витрачати засобів на молох Кагановича і Сталіна, щоб у цій міській окраїні, глухомані несли службу їх пси.
Федір розумів, що номера машини комендатури, завтра у десятках кабінетів поставить чимало запитань:
– “Хто і що отут робив?”
Сотні здорових псів замість того, щоб боротись зі злодійством, грабіжниками народу, будуть рити, гризти іклами, щоб з мертвої жертви зробити ворога їхнього режиму.
У цьому «топтуні» – Федір бачив прояв страху у влади перед народом.
Влада боялася свого народу.
Народ виграв війну, а влада її програла, тому що вона – боягузливий режим, що боїться свого народу більше фашизму, своїм нутром знала свою поразку і боялася народної кари.
Таку владу безглуздо валити, вона небезпечно поранена і контужена, – жити їй не довго, – думав Федір.
Правий «Батя»; - корінь гнилий, – але ще дуже міцній!
Війна 41 – 45рр. стала історичним дзеркалом, відображенням революції 1917р, – відображення Влади експропріаторів і злодіїв у законі.
Федір розумів, що війна викинула його і співгромадян, – цієї бандитської імперії, кинула у молох, – будувати життя задзеркалля криміналу.
Він розумів, що йому і всьому народу призначено жити у задзеркаллі та спостерігати за розпадом злодійного режиму.
Війна своїм молохом рано чи пізно з’їсть радянську імперію,
– думав Федір.
Післявоєнні діти зможуть зрозуміти її події.
Тільки вони зможуть побачити, як ця влада звалиться подібно колосу на глиняних ногах і розлетиться на дзеркальні шматки князівств національних вотчин.
Він розумів, що дзеркальні – задзеркальні республіки, ще довго будуть сповідати гасла задзеркалля.
Федір розумів, що Задзеркалля довго буде існувати у Азії і на Сході.
Але йому здавалося, що до кінця століття, а може на почат ку ХХІ Європа зможе стати Єдиною конфедерацією, або, як образ Європейського США.
Стиснуті у кулаці, мовчуни своєю таємничою внутрішньою силою життя, відігрівали Федорові душу.
Він подумав, що необхідно зробити ладанку – оберіг і прилаштувати на шию.
Ці два жолуді – мовчуна, – єдине на землі, що розмовляло з ним з вічності і зв’язувало його з дружиною і сином.
– Іллюша, Я тебе не змучив?

– Про що Ви кажете!
– Я спостерігаю за «топтуном», що ховається за тополею.

– Ілля, обов’язково скажи коменданту про наружку. Я не бажаю, щоб у Вас через мене були проблеми.

– Федір Іванович, не хвилюйтесь. Усе буде у порядку.

– Добре!
– Їдемо у Будинок офіцерів, – пообідаємо і пом’янемо моїх, а після обіду поїдемо на Вокзал, і ти відправиш мене до Москви.
– Знаєш, мені там треба звільнитися від вантажу зобов’язань у кадрах Армії і здати деякі папірці.

– Федір Іванович, давайте після обіду заїдемо у комендатуру і «Батя» все улаштує.
– Тим часом, Ви з ним попрощаєтеся, а я влагоджу справи з квитками.
Ілля хоробро розгорнув «опель» і посигналивши “топтану” помчав у центр міста.

У парку, напроти Будинку офіцерів, хлопчаки і дівчата го моніли біля єдиного атракціону.
Хлопчиська нетерпляче метушилися у чеканні своєї черги.
Федір часто зауважував, коли кілька людей збиралося у групу для виконання будьякої задачі і якщо вони були з єдиного місця, чи то двору, вулиці, села, міста, школи, підприємства, інституту, вони мали високі, переважні властивості в якості самоорганізації перед випадковими, безсистемними групами.
Але варто було у системну групу ввести кілька випадкових лю дей, тоді відбувалася деструкція, боротьба, суперництво і най частіше робота такої групи ставала не ефективною.
Ці діти були згуртовані і це його тішило.
Федір з величезною повагою відносився до Будинку офіцерів, як до одного з таких місць, де формується культура єдності взаємин офіцерів поза службою.
По великому рахунку, Будинок офіцерів був могутнім інститутом, інструментом будівництва чогось нового, дійсного і гідного називатися інститутом людяності.
Куди б не закидало його армійське життя, він завжди прагнув потрапити у стіни Будинку офіцерів.
Незважаючи на те, що вони були різними, у них був загаль ний позитивний дух солідарності й офіцерського споріднення, земляцтва.
Дурні, заздрощі недолугих людей, – Будинок офіцерів називали Будинком втрачених надій, – припускаючи, що його відвідують тільки заради танців, безнадійні дівчата і жінки для пристрою свого сімейного життя.
Всупереч усьому, у цих стінах проходив природній, моральний добір і створювалися люблячі, здорові, міцні родини з чистими і гордими дітьми.
Сучасна, незначна купка інтендантів, власників трофеїв, шакалів, злодіїв, награбувавши награбоване, – утративши честь і совість, – стали створювати з Будинку офіцерів публічний будинок і почали розвалювати його підвалини.
Спостерігаючи за ситими, самовдоволеними обличчями цих майорів і підполковників, їх кітелів, що прикрашали, брязкітками – медальками, можна було визначити, – хто, кого, як і де грабував.
Вони законні злодюги, не нюхали пороху, привласнили собі і своїм начальникам Перемогу, висюльками – блискітками; – За Прагу, Відень, Кенігсберг, Варшаву, Будапешт, Берлін і іншими, за що вказують узаконені місця, де вони живилися падаллю на трагедії війни.
Це вони улаштували вартість на ордена і купували полкових, дивізіонних, армійських писарів, генералів і маршалів, які не ус тояли перед наживою і гаслом.
– Війна усе спише! – Грабуй! – Бери!
Це вони, – з цих милих і красивих дівчат, офіціанток роблять повій і п’яничок, що через сім – десять років поповнять тюремний конвеєр карної держави.
Федір усе більше стверджувався у думці, що через років трид цять, під натиском інтендантських інститутів, – армію і народ розграбують вони або їхні нащадки.
Армія морально і матеріально зруйнується й упаде років за тридцять.
Солдат, – сіль Армії і держави стане їх рабом, бидлом.
Армією будуть правити закони криміналу, закони «зеківського штрафбату», який вбив капітана – сибіряка Тихона.

– Ілля, пом’янемо полеглих.
– Нехай пухом їм буде Земля і нехай простять вони нас живих, що не зуміли їх зберегти і гідно перемогти ворога.
– Вічна їм пам’ять!
– Ілля, погодь не пий, дай я наллю третю чарку, а ти поклади шматочок хліба.
– От так!
– Вічна їм пам’ять!
– Федір Іванович, може поповнити замовлення?

– Я б замовив натуральну каву, але і з цикорієм теж зійде, тільки без цукру і молока.
Іллюша у коменданта – «Баті», був знахідкою й улюбленцем, тому він його дав у допомогу Федорові.

Цей молодий, красивий, інтелігентний офіцер має все, щоб стати опорою і совістю Армії, але нинішні інтенданти можуть зламати його – промайнула думка у Федора.
Ілля все ж таки роздобув натуральну каву.
Федір покурював свій «Казбек» смакував пристойну каву.
– Іллюша, не ображайся на мої слова, але я хочу тобі дати пораду.
– Війна закінчилася.
– Років 25 – 30 її не повинно бути, через одне, – у політиків світу немає ні фінансових, ні людських ресурсів для війни. Життя військового чиновника, чи стройового офіцера буде для тебе нудним і не цікавим. Країні потрібна нова наука, нова техніка, нові озброєння і тех нології її створення, – тому йди у військову науку.

Ти син фізиків – прикладників, сам захоплюєшся приладобудуванням, моя тобі рада надходь до Академії, адже ти любиш радіофізику, а не папери та казарми.
Подавай навесні рапорт, – а я «Батю» умовлю.
Зрозумій, не пройде і року, ворони Кагановича відправлять його через хворобу і за віком у відставку.
Він не їхнього кореня плід. Звання генерала йому не одержати.
Я думаю, він уже давно чекає наказ. Тому поспішає вас підготу
вати і прилаштувати. Йому на себе наплювати. Ви його життя. Я хочу, щоб ти правильно мене зрозумів і усе збагнув. Йди заводь машину, – я розрахуюся.
 
– Ілля, поїхали до Баті
 
Вони ввійшли у кабінет коменданта.
– Ну, брати сідайте і розповідайте, – чи все встигли зробити?

– Товариш полковник, дозвольте доповісти.

– Відставити. – Я все знаю, – і все зробив.
       – Ілля, через дві години відвезеш полковника на вокзал до коменданта від мого імені. А тепер йди відпочинь, а ми погово римо.
– Федір Іванович, ти поїдеш по броні у купейному разом з фельд’єгерями Округу.
– Їх двоє. Ти будеш третім. У купе ні пити, не палити.
– Доставимо тебе у Москву з вітерцем і під охороною.
– Коли будеш повертатися з Москви у Київ, зайди до комендан та Київського вокзалу і від мого імені візьми квиток на цей вагон і на це ж саме місце.
– Це фельд’єгерська броня, він наш хлопець і усе улаштує.
– Я знаю Бериєвську падаль, можуть перестаратися і сам знаєш, що буває коли вони ретельно працюють.

– Федір, тільки заради традиції, давай пригубимо по маленькій.
– За тебе!
– І за тебе!

– Знаєш Федір, «канапочки» – я навчився робити у Іллі. Розумний хлопчисько. Йому ціни немає!
– Михалич, давай вип’ємо за наше офіцерське Братерство!
– За те, що не зламала нас Війна!
– За Братерство!

У цих офіцерів було відсутнє ритуальне позерство, вони випили обійнялися та потиснули руки.
– Знаєш Брате, – чує моя козацька душа, – краще сісти на палю, чим зараз їхати туди до Москви.
– Від Москви, особливо зараз, нічого гарного я для нашого брата не очікую.
– Ти що думаєш, що цей ворон Кагановича, випадково з’явився у потрібний час і у потрібному місці Бабиного Яру?
– А падлюки, урки, – які тебе отруїли учора в ресторані на при чалі, – вже на волі і виконують нове завдання, шукають нову жерт ву за їх указівкою.
– Вони тебе Брате, втратили усього на половину доби, – отже, вони більше такого не допустять.

– Микола, і ти зрозумій, – їм дозволено багато чого, – але не все!
– Ми не пил, – це вони бруд на наших фронтових чоботях, – во ни лише вериги, ціпок.
– Вони чіпляються за нас, бояться звалитися у прірву.
– Вони можуть мене убити, але в душу мою, твою, у наші думки їм улізти не дано.
– Плювати нам на них! Нам з тобою паля не страшна, а для них прищ на сідниці, цілісна – трагедія.
– Я тебе прошу за Іллю: – направ його у Москву вчитися до Ака демії.
– Тебе незабаром відкинуть.
– Кагановичу ти не потрібний, а без тебе, його ворони, угроблять хлопчиська і твоїх кращих хлопців.
– Федя, я дещо в кадрах прощупую і думаю, що встигну. Їм поки не до мене.
– Не такий вже всесильний Каганович. Я до відставки встигну. Ілля показував на годинник.
– Пора їхати!

– Ну брат, не прощавай, а до побачення!
       
       – Буду чекати!
– Федя, хоч ти і Герой! Бережи себе! Ти нам потрібний!

– Микола, якщо що, допоможи моїм Козаченкам на Андріївському, вони і ти з Іллюхою для мене найближчі – надія мого існування.

– Федя, я полковника танкіста знаю краще за тебе.
– Ми з ним Київ звільняли, мої хлопці з танка витягали і везли його у госпіталь.
– Це Я його у твою квартиру оселив, після чергової твоєї похоронки.
– Я думав, що моя Війна закінчилася у Києві, але також розумію,
– не побачити мені її кінця.
– Ілля, як там, що до доріжки.

– Товариш полковник, – сухий пайок і покладений.

– Ілля, після Вокзалу заїдеш за мною, залишишся ночувати у нас.
– Нам завтра до Округу. Чергова директива з Москви.
– Я краєм вуха чув, що в західній Україні, хлопці западенці на дерли зад Кагановичу та його крукам.
– Батько всіх народів не на жарт розсердився, – так що, – нам треба бути обачними!
– Роботи буде у нас багато.
– Ну, з Богом Федоре!
Вони розсталися як рідні брати.
Лейтенант все упорядкував, розмістив Федора у вагоні з фельд’єге рями.

Хлопці просили коменданта не турбуватися, і обіцяли доставити Федора Івановича у Москву в кращому вигляді.
– До зустрічі Ілля, – чекай мене мій любий друже!
– Я незабаром буду, обов’язково дочекайся мене!
– Бережи «Батю»! – Ми з ним про все домовилися.

– Федоре Івановичу бережіть себе!

Потяг рушив, залишаючи на пероні проводжаючих, повільно набираючи хід. Федір загасив цигарку і увійшов до купе. Потяг пролітав Дарницю.
Федір дивився на своїх сусідів і на їхню національну звичку у який раз.
Треба українцям улаштуватися, як вони, відразу витягали свою
їжу і з насолодою уплітали її за обома щоками. Так і ці здоровані. По них було видно, що своєю роботою – задоволені. Вони міцно стоять на ногах.
Сало і хліб, яблука і груші, пляшка «Московської» на столику – у цей голодний час, замість них говорили, що ці хлопці себе почу вають надійно.
Єгеря запросили Федора до столу, але він подякувавши відмовився, пославшись на застільне прощання друзів і втому.
Тому він улаштувався на верхній полиці і влігся спати.
Федір засинав під тихий спів єгерів у два голоси:
“ Ніч яка місячна, зоряна, ясна я....”
Ми, – українці дивний народ. Нас змусили говорити і мислити російською мовою, але не змогли і не зможуть відлучити співати українські пісні.
Завтра треба буде улаштуватися в готелі «Київський».
“... Сядемо разом у купочці,” – звучала пісня.
Завтра ж ,треба буде зробити оберіг з жолудів – мовчунів.

Передчуття «Баті» – коменданта виправдалося.
Дійсно, нам українцям, киянам від влади Москви нічого гарного не можливо очікувати ніколи і ні за що.
Шестеро у цивільному метушилися у виходу з вагону.
Двоє підійшли до нього, двоє стали попереду і двоє позаду.
– Громадянин Мовчан не сперечайтесь і спокійно крокуйте за нами до машини.
Федір одному з них віддав свою сумку і попросив дозволу запалити цигарку.
Ніхто ні чого з пасажирів не зрозумів і не помітив у суєті.
Кожний був зайнятий собою і своїм багажем.
Федір міркував, у чому справа?
 Але розумів одне, справа його кепська і через годину усе стане зрозумілим.
Ворони Берія і Кагановича відпрацьовували свій хліб з перевищенням плану.
А поки треба насолоджуватися передсвятковим днем їхньої Великої Жовтневої Соціалістичної Революції.
Столиця готувалася і метушилася не зупиняючись перемелювати людські життя і долі.
Чорний «ЗИС» був на взводі.
Машина рвонула до Арбату.
Дивлячись у вікно, він бачив вікна вітрин магазинів, і думав,
що це купецьке місце, завжди йому нагадує місця Києва біля Жит нього ринку, чи Євбазу.
Скільки б Москва не бундючилася, – вона не столиця, – її з Ленінградом не порівняти у століттях.
Вона по вуха у крові свого народу і їй не відмитися у століттях.
Правий був капітан сибіряк Тихон, коли у останній розмові у бліндажі під Москвою висловив цю думку:
– Москва була, є і буде містом купчишок, торгашів, злодіїв, чиновників і катів.
Моя б воля, я б ні копійки на її будівництво не витрачав, а взяв би і переїхав у Ленінград по ближче до Європи з новим, молодим післявоєнним Урядом.
Федір був впевнений: – “Москва за духом Влади, є гниле і боягузливе місто”.
Здатне безтямно тільки губити, принижувати свій народ, та заманювати до себе на службу холуїв, циніків, рабів з окраїн.
Правий був великий російський філософ – Микола Федоров, який попереджав, що вони прийшовши до Влади, на цвинтарях улаштують гульбища!
Як у воду дивився!
Самий головний цвинтар країни СРСР, – Червону площу столиці, – влада зробила головною площею народних гулянь.
Одним словом – біси, антихристи!
Чорна машина влетіла у ворота пекла, – Луб’янку.

 
ГЛАВА - 3
       Червень – 1952р.
Розкрилися двері, одного з під’їздів будинку – пекла, - Луб’янки
і на Волю вийшов – Федір Іванович Мовчан.
Біля виходу з будинку, на безлюдній вулиці стояв молодий капітан, – це був Ілля.
Він зірвався з місця, обійняв і розцілував Федора Івановича, але не зміг стримати сліз, що просто котилися з очей і текли по обличчю.
– Капітан, – синку швидше у Київ, додому!
Ілля, обіймаючи Героя, не міг зрозуміти, як можливо було так знущатися з людини?
– За що, нелюди, у цих стінах тримали таку світлу людину?
– За що? – ці нелюди над Вами знущалися?

       Вони виявляли почуття глибокого задоволення і любові до свого вусатого «пахана».
– Іллюшенька, синок – швидше йдемо від цієї «буцегарні».
– Відправ мене у Київ.
– Іллюша, – не залишай мене синок до від’їзду.
– Мені треба додому, – на Андріївський узвіз у Київ.
Вони вийшли на зупинку таксі.
Капітан кинув на переднє сидіння сумку і шкіряне коричневе
півпальто, а сам сів з Федором Івановичем на заднє сидіння.
– Федоре Івановичу, я все владнав.
Квитки на Київ у мене в кишені. До відходу потяга сім годин.
– Зараз заїдемо у – готель «Київський ».
– Я забронював люкс до відходу потяга.
 Федір спостерігав з вікна за метушливим життям Москви і польотом тополиного пуху, що м’яко падав на вулиці міста. Водій таксі вів машину тим же маршрутом, яким ворони Берії везли його у 47році.
Федір у таксі був не перший і не останній клієнт з Луб’янки.
Провінційний Арбат знову нагадав йому Поділ та Євбаз.
Ілля, розглядав Федора Івановича і не міг отямитися.
– Боже мій, що вони з ним зробили?
       Вони жахливіше фашистів.
       Ті своїх героїв на руках носили. А ці! ...

Федір Іванович немов вгадав думки Іллі.

– Капітан, я ніколи їхнім не був і не буду, ти повинен це пам’ятати завжди!
– Головне Іллюшенька, – все вже скінчилось.
Машина підкотила до готелю.
Федір витяг з кишені кітеля новеньку пачку сто рубльових асигнацій і невміло розірвавши упакування витяг “сторубльовку” водію.
– А у Вас, дрібних немає?
       - спитав водій.
– Так! – не метушися командир. У тебе діти є?
– Так! – Двоє. Хлопчик і дівчинка.

– Я хочу, щоб ти від мене зробив їм подарунок у пам’ять про мою Волю.
       – Розумієш мене?
 
– Так точно!

– Ну фронтовик, бувай здоровий! Бережи себе і своїх!
У холі готелю метушилися постояльці.
З цих облич Федір Іванович миттєво вихопив киян і гомінливу
групу кінематографістів.
Він, як ніколи, у «Київській» відчув рідний острівець України.
Мова, жести, одяг, риси обличчя, у цьому будинку їх поєднува
ли і ріднили, бо тут були його земляки і майже вони для нього у цю мить були як родичі.
 Федір Іванович купив п’ять коробок цигарок «Казбек» і журнал «ОГОНЁК». Ілля взяв ключ і вони піднялися на другий поверх до номеру. Трьох кімнатний люкс був нормальним номером, головне була ванна і нормальний туалет.
Останній раз подібне він бачив у коменданта Києва у 1947р.
– Капітан, ти говорив у нас у резерві сім годин.
– Грошей, бачиш, – кури не клюють.
– Змотайся на Арбат, чи у Воєнторг та купи мені що не будь при -
стойне, – все ж таки у Київ, додому їду.
 А я, за цей час від кисну у ванні та відмию бруд Луб’янки.

– Єсть!

– Іллюша, грошей не шкодуй, ти мій смак знаєш. Тобі і карти в руки.

Федір Іванович, у нас часу віз та маленький візок.
       – Я швидко впораюсь. Через дві години прийде офіціант і на криє стіл.
       – От тоді все й обговоримо.
Час починав новий відлік.
У ванній Федір відчув легкість та невагомість не тільки тіла, але й своєї душі, «мурахи» у пальцях та їхня слабість на стиск давали про себе знати.
Невеликий шрам під носом та вибиті зуби, портсигаром ката, будуть нагадувати йому до останнього удару серця про роки в катівнях воронів – Берії.

Федір мав дивну властивість, яку придбав на війні у Іспанії.
Його цьому навчив у бригаді смуглявий англієць, індійського походження, який народився в Англії, а говорив з жахливим акцентом індуса, але на відміну від англійців у індуса була образна, красива зрозуміла мова.
Він користався досвідом вікової філософії свого народу, і навчив Федора відключати свідомість і знімати почуття болю методом входження організму, його Я у транс і спати навіть з відкритими очима.
Ім’я у індуса було складне і брати слов’яни охрестили його – Захаром.
Він був одним з кращих людей, які йому зустрічалися у житті, – але війна, в першу чергу відбирає таких безстрашних, як Захар. Він упав у бою від руки снайпера.
 
Федір у ванні свідомо увійшов у транс, щоб зняти напругу душі і біль у руках.
Шум у номері і стукіт у двері ванної, повернув Федора зі спогадів і трансу у реальний світ його Долі.
У дверях з’явилася голова Іллі, він поклав на тумбочку білизну, халат і темносиній, спортивний вовняний костюм, замість кімнатних тапочок «чешки» і пару темносиніх шкарпеток – гольфів.
– Федір Іванович, у нас у розпорядженні 5 годин.
– Я дзвонив «Баті» у Київ.
– Він Вас буде зустрічати і передавав привіт.
Сиве відросле волосся і спортивний костюм омолодили Федора.
Він був схожий на тренера силових видів спорту і чинав сам собі поподобатись.



– Я цілком отоварився у Воєнторгу.
– На подив, начальник Воєнторгу, обслужив по вищому розряду і його клерки не багато взяли на лапу.

– Так, ти правий, – у цих «офіцерів» важка і безсонна робота.
– Але от, що дивно, у камерах жодного з них не зустрічав.
– Вони дуже потрібні владі .
– Та, ну їх!
– Бог їм суддя!

У номер впурхнула офіціантка – щебетуха Галя, яка розмовляла російською мовою, але з прекрасним українським акцентом, якого вона соромилася мабуть більше всього на світі.
– Доню, – ми отут усі свої і ти нас не соромся!
– Будь ласка, розмовляй з нами на рідній мові.
– Ми її розуміємо. Бо, де і від кого, як не від наших берегинь її почуєш.
– Це ж Ваша мова колискова і якби не Ви, то українська мова давно б вмерла і зникла, – і ми б позбавилось би у нашому світі церков.
Мова, це найвеличніший дитинець, колиска людства.
Так мені казав колися мій друг за ґратами.
– Галя, донечка, а звідки ти родом?

– З Трипілля.


– Оце так, так! Як таку вроду сюди занесло?
– Мабуть заміж вийшла за москаля?

– Ні, він не москаль. Він наш. Отут він вчиться в ад’юнктурі.


– Ця анд’юктура, – є пекло’нюнктура для України.
– Ось так завжди було, що краще в Україні є, – то в неї забирають до Москви.

Федір насолоджувався її вишиванкою на блузці і розкішною
чорною косою. Це була не Галя, а генофонд України.
– Доню, ти на нас не ображайся. Наше серце чисте.

– Ілля сідай до столу і розливай.

Галя вибачилася і розрум’янилася, вийшла до ресторану.
Ілля вибіг за нею і замовив найкращу каву, тому що Федір Іванович забув її смак.
– Ну, що? – капітан, давай вип’ємо за наших берегинь, за генофонд, який проростає буйним цвітом.
– Життя візьме своє.
– За тебе Ілля!

– За Вас, Федір Іванович!
Чоловіки звели келихи дивлячись один одному у прозорі сині очи.
Кілька годин бесіди увібрали в себе всі минулі події з життя Федора – з 1947року
і до сьогодення 1952року.

Федір Іванович розповів, як ворони Берія за вуха притягли його до роботи якоїсь групи розвідників, до яких він не мав ніякого відношення, нічого про них не чув і не знав, тому що з їхнім відомством не мав нічого спільного.
По збігу обставин, його фронтові, професійні справи перетнулися з цією групою у Німеччині в період секретної евакуації військового – промислового устаткування одного з заводів.
Ця група чи то загубила, чи то засвітилася, чи хтось з її керівників став на шляху Берії, – тому Берією були прийняті міри на її ліквідацію з усією суворістю і за допомогою своїх воронів та псів - катів.
Ворони вибили всі зуби Федорові, затискали руки у дверях, ламали пальці і коли він, від побоїв плів тарабарщину на грецькій, німецькій, англійській, латині, українській, польській – вони, через пів року катувань подумали, що Федір збожеволів і тоді загнали його до божевільні.
У підмосковній “в’язниці – психушці - буцигарні” його нібито лікували, а він робив вигляд, що нібито лікувався до видужання.
– Розумієш Ілля, я цих розвідників не знав і не знаю що з ними відбулося, але давати цим воронам Берії надумані показання, – це визнати свою провину, зламатися і відправити себе у безвихідь.
– Тому я обрав божевільню і віру у свої сили, надію у вашу допомогу.
– Але головне, – мене виручили документи і фронтові щоденни ки, вони були моїм основним аргументом у моїй не причетності до їх розгляду.
– Ця мерзота, кати вибили мені зуби, ломили руки, а потім стали досліджувати матеріали з моєї сумки.
– Вони не припускали, що я їхав у Москву відзвітувати перед першим відділом міністерства оборони і віз секретні матеріали у штаб Збройних сил.
– Я віз матеріали про які забули і думали, що вони загинули ра зом із мною.
– Виявилося, що цим матеріалам і зараз ціни немає.
– Ось отут і усе почалося на новому витку.
– Розвідкам, різним відомствам довелося між собою вести війну за право і пріоритет володіти моїми матеріалами.
– Одні боролись за мене, а інші намагалися по скоріше позбутися мене.
– Мною надумане блюзнірство та божевільня були єдиним виходом і порятунком честі.

Федір Іванович не знав, що коли у космос полетять перші у світі супутники, його нагородять орденом, тому що він причетний до зародження нової ери космічних технологій.

– Як бачиш, турботи «Баті», командуючого Чуйкова, твої та інших офіцерів, витягли мене з цієї немислимої круговерті.
– Шкода тільки рук і зубів, а все інше дурниця і ніщо.
– Наслідок закритий на вічно.
– Мене «вилікували».
– Ви, офіцери вирвали мене чистим і не заплямованим.
– Вони дали мені Волю в обмін на мовчання мого «стаціонарно го лікування» і реабілітації моїх післявоєнних ран.
– Ілля, я чистий і на Волі.
– Їду на Андріївський узвіз.
– Та, що я про себе. Ти краще розповідай мені як твоє життя, про наших.

– Я реалізую Ваш і «Баті» план.
– Незабаром їду до Харкова працювати в одному з закритих інститутів оборонки.
– Збираємося з Олею, донькою Миколи Михалича, – зіграти весілля.
– Оля зараз вчиться у Московському Університеті на фізматі і вона має намір взяти направлення до Харкова.

– Ілля, ви просто розумники і молодці.
А як здоров’я мого друга Григорія Козаченка?
– Ти, що – набудь знаєш про нього?

– У нього все нормально. Ходить без милиць.
       Син його Гліб закінчив у Києві фізмат.
       Василина Петрівна працює завучем у школі. Дівчата вчаться у її школі.

– От і Слава Богу!

– Єдине, Григорій Арсенійович, без серцевих ліків не може жити.

– Ну, я думаю, що він мужик міцний, – вистоїть. Лікарі казали йому, що все життя буде в кріслі і на милицях, а він пішов.
– Будемо збиратися, капітан.
– Іллюша, поки я буду переодягатися, візьми шматочок шкіря ної замші, зроби з нього мішечок під талісман з жолудями – мов чунами.
– Мої пальці поки не слухаються мене.
 І от ці два красені уклади туди.
 
– Федір Іванович, як же Ви їх зберегли?

– Це не я, а вони видали разом з пальто.
– У них навіть волосинка не пропаде, а що, як раптом «вусато му» знадобиться.

Федір Іванович муркочучи мелодію українського романсу, з за доволенням вдягав обновки. Ілля знайшов у шафі ножиці, голки, нитки швидко виготовив мішечок.
Відрізав від штори шматочок мотузки, запустив його в дірочки і приміряв на шию.
Уміло зв’язав його і запропонував Федорові Івановичу приміряти, коли той вийшов зі спальні.
Ілля в який раз був здивований Мовчаном.
Бостоновий, синій френч, штани і все інше перетворили Федора Івановича до невпізнанності.
Це була респектабельна людина – герой із західного кінофільму.
– Нічого не розумію!
здивувався Ілля.
– А що отут розуміти, головне потрапити у стандарт.
Ти потрапив, а я надяг. За це тобі велике шанування.
– Ілля, я не хочу везти у Київ нагадування про Луб’янку. Знайди мішок чи наволочку і цей мотлох викинь у сміття, крім шкірянки, я її тижня не проносив, але прошу тебе прийняти її від мене у пода рунок на добру пам’ять про мене.
 
– Федоре Івановичу, це дорога річ, вона Вам знадобиться.

– Капітан, не кривдь мене.
– Тобі з Олею прийдеться вільний час проводити в цивільному одязі, нехай це буде гарним початком.
– Крім того, я вам з Олею від свого імені вручаю стипендію, – мого імені.
– Я маю таке право. Ти, як офіцер не повинний від неї відмовлятися.
– Поклади стипендію у кишеню, а потім з Ольгою порадишся, на що витратити ці «підйомні».

Федір Іванович вручив Іллі коробку з спортивного костюму, там було упаковане шкіряне півпальто.
– Такі, молодці англійці й американці, вміють робити зручні і корисні речі для людини, – похвалив свою сумку Федір Іванович.
Федір вклав у сумку багато речей, а вона дозволяла вкласти у кілька разів більше.
– Іллюша, у цю сумку може влізти людина, зашнурувати себе з середини і плювати на непогоду, у ній можливо « маскуватися під пеньок ».
– Тому я так дорожу цим багатофункціональним, зручним і
міцним пеньком.
       Ілля здав номер.
Вони вийшли з готелю.
Біля входу стояла офіціантка Галя і про щось розмовляла з своїм чоловіком – капітаном,
– на величній український мові.
Федір Іванович махнув їй рукою і пригорнув руку до серця.
Галя відповіла йому повітряним поцілунком.
Федір і Ілля підходили до вагону на Київському вокзалі, їм на зустріч йшла чарівна дівчина.
– Федір Іванович, а це мій сюрприз, знайомтеся Оля.
Федір узяв її руку і поцілував.
Оля так засоромилася, що зарум’янились її щоки.
Крім тата і то у дитинстві, їй ніхто в житті не цілував руки, але їй це було дуже приємно. Ілля чомусь розгубився, але відразу зібрався і поніс сумку до вагону.
– Федір Іванович потримайте коробку, а я у вагон.

– Іллюша візьми мій плащ і там улаштуй.

– Ілля, а що це за коробка?

- спитала Оля.

– Подарунок мені від Федора Івановича.

– Федір Іванович, тато передавав вам привіт і обіцяв завтра прийти на зустріч.

– Оля, як він там у Києві?

– Батько пішов у відставку.
 Зараз на військовій кафедрі в Університеті. Він стверджує, що неймовірно щасливий і пишається тим, що в нього немає трієчників, – тому що він на іспитах принципово не ставить трійок. Але радує його більше всього те, що на його лекціях повна відвідуваність студентів, що закидають його питаннями про війну, про Сталінград.

– Федір стояв у відкритого вікна вагона і милувався закоханою парою, яка поволі зникала на пероні.
Молодята розмахували руками.
Безліч тополиного пуху, який летів звідусіль, своєю щільністю застеляв темний звід - арку Київського вокзалу Москви. Він швидко зникав і Федір сподівався, що Москва зникне з його пам’яті на все життя.
Федір Іванович закрив вікно і ввійшов у купе.
Купе - люкс було розраховано на двох.
Сусід, років до сорока, був приємної зовнішності і як виявилося їхав у Київ на студію, як сценарист фільму. Він у Києві ніколи не був, але мріяв завжди його відвідати. Війну пройшов, як кореспондент і закінчив її через поранення на Курській дузі. Як часто буває, у шляху говорили багато. Війна у розмові зайняла пріоритет.
Вони намагалися знайти перетинання місць у перші роки війни.
Виявилося, що разом відступали і були з різницею на місяць у тих самих місцях і тільки під Сталінградом були в один час.
Там кореспондент одержав перше своє поранення і першубойову нагороду, але оточення Паулюса йому довелося бачити тільки у кінохроніці в госпіталі Москви.
Федір оглядаючи вагон і його пасажирів спостерігав, - час бере своє.
Маршрут потягу Москва – Київ був під номером один і це говорило, - яку роль у політиці Москви грав Київ й Україна.
Обличчя пасажирів у вагоні – його дратували.
В очах цих людей був острах і скутість, жінки красиві але невиховані, зухвало примхливі, а мужики у френчах, кольору хакі і білих костюмах, були схожі на гіпсові портрети бандита «вусатого», які дивляться зі сторінок журналів, газет і демонстраційних плакатів.
Неправда, підлість і жах ховалися під масками важливості і значимості їх державної приналежності до чиновницького апарату.
Ті в кого були супутниці, явно, по – своєму рангу і чиновницькому статусу були на кілька порядків вище одинаків.
Жінки при них, були ритуальними візитками, що вказували на місце у державній ієрархії партійного, комуністичного будівництва.
Дивлячись на пасажирів свого вагону, він розумів, що більшість з них, – це нові князьки місцевого масштабу, – намісники «вусатого».
Серед них виділялися морський капітан другого рангу і підполковник.
Їхня форма і колодки говорили самі за себе, тому вони більше всіх були розкуті і незалежні, – їх захищала форма, Армія і незгасаюча пам’ять про війну.
Коли Федір Іванович ввійшов у купе, сусід переодягнений у та кий же, як у нього олімпійський спортивний костюм, лежав пере гортаючи «ОГОНЁК».
Спостереження Федора вказували на те, що «вусатий» і його команда будують нову армію, – партію державних чиновників – моноліт холуїв, що виконують його укази у будьякому куточку однієї шостої частини суші.
Він розумів, що від цієї реальності мало гарних надій.
Країну треба відбудовувати, потрібні робочі руки, засобів у держави нема, – виходить – в’язниці, як інструмент дешевої, рабської сили будуть поповнюватися конвеєрним методом рознарядок; - посадити стільки верстатників, стільки будівельників, стільки інженерів, конструкторів, стільки організаторів виробництва, стільки лікарів і кухарів і в’язниця – завод може працювати та створювати найдешевший у світі продукт.
Одні рубають ліс і вугілля, інші ллють сталь, треті роблять болти і гайки, п’яті збирають машини.
Селянам в’язниця не підходить, – їх просто поневолюють, – законами життя резервації.
Армія кореспондентів, письменників, кінематографістів, пропагандистів переконливо перекаже слова батька всіх народів і пояснить народу, що таке добро і що таке зло!
Федір зробив висновок,
– Майбутнє у країни СРСР безперспективно! Треба готуватися до гіршого.
– Може дасть Бог, тоді і краще з’явиться.
– Мені то, що? Моє положення дай Боже кожному!
– Я полковник запасу!
– Мені усього досить. Я вже покотився з гірки.
– Мені досить такого купе, тепло і зручно. Пенсія солідна.
– Григорію на всю родину вистачає пенсії, а я один.
– Мені при моїх запитах, місячної пенсії на півроку вистачить.

 Федір Іванович втомився і не бажав говорити і думати, відмовлявся
переодягатися, але роздягнувся і заліз під простирадло.
Талісман, ладанка гріла його душу.
Він затис її у кулаці правої руки, але «мурашки» у пальцях не да вали забути пекло – Луб’янку.
Йому хотілося вірити травматологу з «блазні», що через рік “мурахи” зникнуть і що пальці відновлять свої функції, якщо буде їх масажувати і розробляти.
Так, що облаштуюся і займуся руками та зубами. Стану на облік у госпіталі, а прикріплюватися, як розвідник в поліклініці НКВД не буду.
У мене з цими воронами ніколи нічого спільного не було і не буде.
Я стану на облік у госпіталь, і плювати я хочу на їх нікчемну поліклініку.

Федір Іванович, по звичці життя тюремної божевільні і Луб’янки, – прокинувся у вагоні раніш всіх. Він не вмів ніжиться у постілі, тому відразу схопився, випив склянку «Боржомі», обмотав себе простирадлом і пішов, – митися, голитися, умиватися, – як співав Утьосов.
Лезовий верстат абверовської приналежності для нього був порятунком.
Безпечні леза – „ бритви” зараз були не для його незграбних рук.
Правда, на Подолі у Києві багато перукарень, де він зможе голитися і весело проводити час.
Федір застегнувши передостанній ґудзик на білосніжній сорочці подумав, що пристібний комір, це довоєнна надмірність, але руками треба займатися ґрунтовно, а то пальці відмовляються слухатися.
Він надягнув френч і ковтнув «Боржомі».
Тепер можливо йти перекурити та снідати.
Дивна справа, більше половини вагону були по рожні, князьки зі своїми пташками, курчатками – дівчатками розлетілися по дорозі у свої вотчини.
Першими зі свого трюму з’явилися браві офіцери.
Федір був упевнений, що через півгодини, – чергова порція коньяку приведе їх у нормальний стан і як тільки вони ввійдуть у вагон - ресторан, до Києва їх ні хто з ресторану, ні за які манівці не витягне.
Їм однією пляшкою не обійтися, – фронтове загартування не дозволить.
Федір замовив глазунью, салат, чорну каву і сто п’ятдесят «Столичної».
Офіціантами в ресторані були чоловіки, – бійці подвійного фронту, – відзначив Федір, - і отут, ворони Берії, - контролювали процес.
Ресторан заповнювався кастою недоторканих, так їм здавалося, але в основному це були гайки і болти його машини, яких він міг у будьяку мить кинути до печі, – адже ім’я йому Сталін.
Сталь повинна бути вищої проби – куленепробивна, прозора, як сталініт і нержавіюча, як золото.
Федір налив чарку і залпом її спустошив, занюхав українським хлібом, запах якого переповнив його почуття жагою життя, – усім смертям на зло.
Він був вдячний Богу і батькам за те, що він такий є.
Сусід по купе, несподівано - негадано сидів за столиком навпроти Федора.

Я то думав, що він інтелігент – журналіст, а він просто жлоб, без правил пристойності сів і посміхається.

Сусід є представник нової формації у нього з ним нічого не мо же бути спільного, він жлоб у крові і душі.
Щоб цей мужик не робив у нього своя «Правда», яка з правдою нічого не має загального.
Це такі як він з Правди рудого вождя створили Правду України, Комсомольську Правду, Піонерську Правду, Робочу Правду і незліченну кількість комуністичних Правд – кривд.
Такі як він, в угоду Вусатому, розмазали Правду по шостій частині світу.
Федір подумав, – хоч і їдемо ми в Київ, але мені з ним не по дорозі.

Сусід налив собі чарку і запропонував Федорові Івановичу тост:
– Давайте вип’ємо за наших полководців за товариша Сталіна і за товариша Жукова!
У Федора, як ніколи налилися злістю очі.
– Ти, кореспондент, чи сценарист мене не провокуй.
– Сталін і Жуків у війні брати близнюки.
– Я з ними не знайомий і пити за них не бажаю!
– Головне, Ти в душу мені не лізь!
– Зрозумій мене вірно у нас з тобою різні долі і правди.
– У мене правда одна, а в тебе, і таких як ти їх сотні!
– Я знаю війну з окопів, а ти з дивізійних штабів.
– Не тобі пропонувати мені келих за них.
– Ти нічого не знаєш про Правду і навряд чи ворони Берії, Жу кова і Сталіна дозволять тобі сказати Правду.
– Я перше поранення і Георгія одержав у 1914році, друге пора нення й орден «рудого» у Карелії, «Зірочку» посмертно за Німеччину, і не тобі правдолюбцю пропонувати мені келих за катів.
– Я своє отримав сповна і після війни.
– Ти перш ніж, сказати або написати думай про Правду і не будь папугою.
– У нас з тобою одні рани війни, але в них різна Правда.
– Не буває двох Правд, чи – Правда, або не – правда, – третього не дано!
– Коли мої однолітки в чотирнадцятому падали у Вічність, подібні тобі писали
«Хмара у штанях», а двадцять, тридцять років по тому, – різали собі руки і пускали кулі у скроню.
– Це ваша правда з Нестора Махно зробила посміховище і у на рода вкрала Героя, а з Чапаєва створила міф полководця.
– Історія усе розсудить і усе поставить на свої місця, – вашій правді не під силу довго принижувати народ.
Чому ви живете сьогоднішнім днем, чому не вчитеся у історії?
 А кричите, що історія нічому не вчить.
Історія не вчить дурнів і негідників, що повторюють ці фор мули диктатури.
       Зрозумій, я готовий з тобою випити, але тільки не за них, – і це моя Правда.

– Федір Іванович, Ваш наболілий скетч я можу зрозуміти, але я то при чому?
       Пропонуйте свій тост.

– Вибачте мене, але я не люблю підняття келихів та брудних слів одночасно.
       Вони принижують людину.

У ресторан увійшла сіра людина, і Федір впізнав в ньому «топтуна» з Бабиного Яру.
У Федора майнула думка, – напевно ворони Берії мене супроводжують.
Він попросив у сценариста лист паперу та ручку і зробив запис;

– Брат, зустрінемося днями.Твій, Федір!
Федір звернувся до сценариста:
– Вибачте, – мене на вокзалі буде зустрічати мій Брат. Я прошу передати йому цю записку.
       Я перед вокзалом зобов’язаний вийти з потяга. Якщо ніхто до Вас не підійде, – киньте записку в урну.
У нас, українців є слова:
– Хай козириться! Вип’ємо за вдачу!
       Будьмо і здобудьмо!

Федір залишив гроші на столі і пішов до купе.
Потяг пролетів Бровари, незабаром Дарниця.
Він програвав варіанти виходу з непередбаченої ситуації.
З плащу зробив «скатку» і вклав її в сумку. Сумка була легкою.
Він затягнув шнурки і сумка зменшилась до розміру солдатського речового мішка.
Фдір Іванович оглянув себе у дзеркалі з сумкою на плечі, і відзначив, що будь який незнайомець прийме його за чиновника який відстав від своїх.
       В купе ввійшов сусід.
– Ви вже збираєтеся? А до Києва, – десь біля сорока хвилин.

– Справа не в хвилинах. Мені треба вийти раніше.
       Ви виконаєте моє прохання?

– Так! Безумовно.

Потяг пролетів Дарницю.
Вони милувались пейзажем Києва, куполами Лаври і пагорбами, що відбивалися у тихих медових водах Дніпра.
На мосту через Дніпро потяг уповільнив хід.
Федір десятим почуттям зрозумів, що треба йти.
Він вибачився перед сусідом за свої гарячі слова і дав зрозуміти, що наболіло.
Дивно було те, що проїхавши міст потяг зупинився.
Федір миттєво вискочив з вагону.
Сусід висунувся з вікна і прощально замахав рукою.
Федір закинув за плече свою сумку і махнувши рукою сусіду пішов у бік Дніпра.
Коли підійшов до Видубицького озера, потяг дав протяжливий гук, – і пішов до місця призначення, – до Київського вокзалу.
Поруч з Наводницьким мостом закінчувалося будівництво нового мосту, по всій його довжині в різних місцях сяяли вогні електрозварювання.

Білий автомобіль «ПОБЕДА» вискочив з будівельного майдану і зупинився поруч з Федором.
Чоловік такий же за віком, як Федір, мабуть керівник місцевого рівня, з добрим поглядом очей відкрив двері машини.
- Командир, якщо ти відстав від своїх, сідай підкину до Пошто вої площі, або до Андріївської.
Федір подав йому руку, той представився.
– Бурмака!

– Мовчан!
       Мені краще до Андріївської!

– Козацьке прізвище.
       Так, що ми одного кореня діти.

– Так !
-відповів Федір.

– Тоді поїхали! Льоня, дай газу!
– наказав Бурмака.
Вони їхали уздовж Дніпра у верх течії.
Бурмака був чи то начальником, чи то заступником начальника
«Київенерго» і дуже шкодував, що в України немає засобів на відновлення Ланцюгового мосту з яким у нього щось дороге його серцю було зв’язано.
Але віра у те, що міст обов’язково збудують, у нього не викликала сумніву. Він показав Федорові на діру у горі, напроти биків зруйнованого Ланцюгового мосту.
– Командир, помилуйся!
– Через десять років буде Метро, не гірше чим у Москві.
Київ буде приростати Лівим берегом, так що міст буде, а може
       побудують новий, – якою би нікчемою не була б ця Москва.
Федір розглядав його і відзначав:
– Як багато загальних рис і спільного у цієї людини з “Батєю”.

Батя ввірвався в купе вагону і з жахом побачив відсутність Федора Івановича.
Сусід по купе Федора витяг з кишені записку і вручив Миколі Михайловичу - „Баті”
Він прочитав її і почав розпитувати, – де і як вийшов Федір.
Сценарист розповів про те, що він вийшов після переїзду мосту і пішов нагору уздовж Дніпра.
Батя поклав записку в кишеню і вручив сценаристу величезний букет півоній.
Метушливі люди з букетами квітів відтіснили Батю від сценариста і підхопивши ручну поклажу з розмовами про кіно повели москаля до машини.
Батя оглянув перон, вичислив воронів Берії, які булизайняті своїм особистим вантажем і зрозумів, що Федір, як розвідник, перестрахувався.
Він когось з них прийняв за «наружку» і супровід, у воронів до нього вже не було ніяких питань, – але береженого, Бог береже!

«ПОБЕДА» зупинилася на Андріївській вулиці біля адміністративного будинку.
Був дивний літній, теплий, соняшний червневий день.
Федір Іванович і Бурмака вийшли з машини.
– Командир, а тепер куди шлях тримаєш?

– Отут поруч, на Андріївський узвіз!

– Льоня, поки я буду тут розбиратися, – підкинь чоловіка.

– Нема питань! Але я маю заправити машину!
- відповів водій.

– Ну командир я пішов! Роботи не початий край!
– Радий був знайомству, якщо щось, заходь фронтовик!

Водій, відкрив багажник і витяг каністру бензину.
       – Льоня, у мене забруднилося взуття, дайте мені ганчірку протерти черевики.

– Чого, чого, а цього добра у мене забагато!
       Водій витяг купу ганчір’я.
       – Вибирайте на любий смак!
Федір обтер взуття, кинув ганчірку у багажник і підійшов до
відкритого крану. Вимив руки й освіжив обличчя.
 
– Льоня, дякую вам!
       Я хочу пройтися, тим більше, що до Андріївського узвозу рукою подати.

– Та я двічі на день туди ходжу, бо там живу в дев’ятому домі.
       Так що сподіваюсь, що зустрінемось не раз.
       Хай Вам щастить!

Федір закурив цигарку, перейшов на тіньову сторону вулиці та помалу пішов.
Федір у своїх спостереженнях за життям вулиці, звернув увагу, що за час його відсутності в Києві відбулося багато позитивних змін. На обличчях людей зникли маски скорботи.
Зовнішній вигляд, одяг, взуття у більшості людей були новими.
У входу до магазинів не було черг.
Зустрічалися красиві молоді жінки і чоловіки зі смаком, хоч і бідненько, але охайно одягнені.
З вулиць зникли злидні, та інваліди війни.
У порівнянні з довоєнним Києвом, місто значно помолодшало і заселилося новими людьми, яким прийдеться пустити свої корені і стати щирими киянами.
З афіші літнього кінотеатру”БУРЕВЕСТНИК” можливо переконатись, що на вулиці працює літній кінотеатр, у якому сьогодні буде перегляд трофейного фільму «ТАРЗАН».
Олександрівською вулицею бігали авто вітчизняного виробництва.
Зруйнованих будинків не було.
Федір бачив обличчя людей і розумів, що він приїхав у Київ і все, що оновлюється, піднімається з колін – тішило його.
Адже Київ завжди був Європейською перлиною й у нього є всі підстави бути краще і ще краще.
Присутність великої кількості людей, що загоряють, на пляжі Труханівського острову теж говорило багато про що.
Труханівський острів знищила війна - Фашистська та Червона Армія.
- Місто трудиться і відпочиває без остраху за події завтрашнього дня.
Місто наповнене вірою у своє майбутнє, життя йде в здоровому руслі.
Може не все так погано?
Може усе, що з такими як я відбулося, – це виключення з правил.
Може арешт і божевільня так уплинули на мою свідомість, що тільки я бачу події у
       негативі. Добре, будемо живі, – не помремо! –
так любив казати капітан – сибіряк Тихон.

Федір, на покутті Олександрівської та Андріївської вулиць Подолу, побачив відкриті двері у винний магазин – «Молдавське вино», “МОЛДАВАНКА”
– його так називали чоловіки, а їх дружини прозвали магазин - «жіночі сльози».

У цьому магазині продавали молдавське вино на розлив з бочок.
Тут завжди було до десяти сортів вина.
Більше за все тут користувалося популярністю – молдавське, міцне, солодке «Лідія», швидше за все через дешеву ціну і найбільшу міцність.
Вино розливали в скляні кухлі і пів – кухлі з під пива.
У магазині стояли високі столи з мармуровими столешнями на зріст, – щоб відвідувачі не засиджувалися.
Федір, ввійшов в магазин, побачив двох завсідників розміщених у куті магазину.
Він замовив собі малий кухоль сухого вина і шматочок швейцарського сиру.
Розрахувався і розташувався перед вікном біля входу.
З радіо репродуктора звучали естрадні пісні Л.Утьосова,
– це був анонс його концерту, який він буде давати у Подільському клубі «Харчовик».
Федір знімав спрагу, повільно потягуючи «кислячок» і розглядував у вікні перехожих.

Він звернув увагу на двох друзів у магазині, одного звали Іваном, у нього на правій руці був протез зі шкіряною рукавичкою.
Другого величали – Лев, його величезну капну кучерявого волосся на голові прикрашали окуляри з товстими лінзами.
Він був короткозорим і тому в розмові намагався говорити Іванові прямо в обличчя, щоб той не чув, а бачив, як він говорить.
З їхньої бесіди про шкільні справи можна було припустити;
що Лев фізик і математик старших класів, – образ місцевого Ейнштейна,
а Іван історик і директор школи.
Лев переконував Івана, що школу треба спеціалізувати у вихованні дітей з фізико - математичним ухилом, а Іван переконував його у іншому.
Мов, - країні сьогодні не потрібні ухили, а необхідні грамотні робочі руки, і що його просять після сьомого класу відправляти дітей в училища трудових резервів, а повну середню освіту давати дітям не більше одного двох випускних класів у рік, але не чотирьох.
Федір подумав:
– І у школі Вусатий тримає руку на пульсі виховання кадрів.
– Але слава Богу, що ці двоє друзів – фронтовиків сперечаються і думають про дітей і їхнє майбутнє насамперед, а не про себе.
У магазинчик заскочив один з завсідників, майор з Військкомату.
Він з усіма привітався за руку.
– О! – Федір Іванович, – де Ви зникли? – Яким чином?
– Товаришу полковнику, – ми вже у Військкоматі різне думали, самі розумієте.

– Так, я затримався у Москві.

– Розумію! – Справи!
– А тепер думаю, що повернувся назавжди.
– Товариш полковник, завтра до нас зайдете? –
запросив військоматник.

– А як же! Куди я без Вас подінуся?
– відповів Мовчан.

– Федір Іванович, – документи з кадрів Москви прийшли сьогодні вранці з посильним.
       – Так що, – милості просимо.
Продавець приніс майору кружку “Лідії” і бутерброди з сиром і червоною ікрою.
       – Федір Іванович, дозволите Вас познайомити з гарними людьми.
       – Це директор школи і завуч – Іван Степанович і Лев Іхилович,
       а це легендарний полковник Герой Радянського Союзу – Федір Іванович Мовчан.
Усі потисли один одному руки, ... і пішли фронтові спогади.
 
Федір Іванович розрахувався за всіх, і кожен пішов у своїх справах.
Він запалив “Казбек” і подумав, -
       так часто буває – зайдеш на хвилинку, а в кращому випадку – вийдеш через рік.
 
Майор вселив у нього впевненість що все йде нормально.
Контора працювала надійно....
 
Вечоріло.
Федір йшов по Покровській вулиці.
У будинку доктора Крижанівського метушилися люди.
Значить старі кияни у місті є.
Треба буде днями зайти до нього у гості і порадитися з приводу своїх рук.
Госпіталь, – госпіталем, а він лікар з божим даром.
На подив Федора, – діяла Покровська церква, – у дворі стояли люди з дитиною і метушилися біля Священика – значить хрестини відбудуться.
Федір дійшов до 20 школи і перейшов на ліву сторону Андріївського узвозу.
На колись безлюдному узвозі йшло багато перехожих, як зверху, так і знизу.
На вулиці біля вхідних дверей будинків з двох сторін вулиці гралися діти.
Біля під’їзду будинку № 3 стояв, напричуд , п’яний чоловік, і вказував пальцем у землю, немов їй щось доводив та умовляв її.
- Треба замінити котел, та завезти вугілля, поки воно є на складі, бо взимку замерзнемо всі разом, - і я у першу чергу.
       Раптом, немов скошений кулею він упав і почав битися в епілептичному ударі. Федір скинув сумку з плеча, миттєво підбіг до кочегара та охопивши голову, повернув її на бік.
Матрос зм’як і заспокоївся.
Сама жвава молодиця командним тоном звернулася до мужиків, які вискочили з парадного під’їзду на допомогу.
– Що ви дивитесь?
Піднімайте і несіть у кочегарню на ліжко.
От такої! – Що ви несете його ногами уперед? – Він що покійник.
Ви що, недоумки – це перший раз бачите!
Несіть! – Швидше! – Через годину це, моє зернятко буде по хмелятися!
       Обережно несіть бугаї!
Федір, підтримуючи матроса за голову, задкував спиною у підвал і думав, що це за властивість така у людини, коли сильно п’яний, чи важко поранений або у несвідомому стані, стає дуже важким. У цьому кочегарі ледве більше шістдесяти кілограмів ваги, а такий важкий, немов усі двісті.
Блага справа, що не далеко нести.
Ось і уклали красеня.
Не тіло, а картинна галерея з татуювань.
Усі татуювання пристойні, – на морську тематику,
 – сказав Федір Іванович жвавій жінці, що кинула йому під ноги його сумку і умовила посидіти, поки матрос - кочегар не відкриє очі.
Вона сказала, що незабаром підійде і змінить його.
Потім жінка спритно скинула з кочегара робочі черевики, стяг
нула тельняжку і кинула у тазик під умивальник.
Жестом другої руки зірвала з поручників залізного ліжка рушник, змочила його під краном і віджавши воду, ніжно поклала йому на серце, пригорнувши рушник лівою рукою кочегара.
– Знаєте ці припадки в нього від контузії і бувають два три рази у році, особливо, коли він
       нервує. Людина він щиросердечна, до брий і від цього страждає.
       Мені треба у кутовий гастроном.
       У мене там підходить черга за цукром.
       Я швидко!
       Миленький, не кидайте його!
       Він тихий, добрий, відхідливий, комахи не скривдить!

– Та ви, не хвилюйтеся, мені поспішати ні куди,
 – відповів їй Федір.
– Йдіть, я вас дочекаюсь!
       Усе буде добре!

Вона подала йому руку.

– Ой! – Ми з вами не познайомилися.
– Мене звати Нюся!

       - А мене Федір Іванович.

– Тоді я пішла!

– Будь – ласка, і не турбуйтеся, – усе буде у порядку.

       – Дякую Вам !
       соромливо сказала Нюся.

Федір дивився, як піднімалася з підвалу міцна, чарівна, жвава, „кров з молоком” Нюся їй було років за 30, яка дихала життєдайною силою та надією, що все краще у неї попереду.
Він присів на табурет і розглядав невелику кімнату, яка для матроса – кочегара була спальнею, кухнею і вітальнею з настінним телефоном, спеціальними металевими корабельними дверима, які ведуть у святая святих до котла, з яким вони поріднилися на вічність.
Котел і матрос складали якийсь синтез – людини і машини, вони знали один про одного все, і розуміли з півслова.
Зворушлива турбота кочегара про котел, довела його до такого стану, який не витримав напруги, – і зліг.
Меблі були виготовлені його руками, ковдра над ліжком, зі смаком наклеєні шпалери, картинки – вирізки з журналу «ОГОНЁК», чистота і порядок казали про те, що він був не пересічною людиною, може не досить освіченим, але те, що він був особистістю талановитою, – не викликало сумнівів.
Відчувалась присутність жіночих рук, особливо у кухонному куті, де під чорним електричним рахівником, на столику стояли три електроплитки різних розмірів, у підвісній шафі був порядок, як у операційній, – все було стерильне і знаходилось на своїх місцях.
Підвісні, оздоблені, кухонні дошки додавали національний колорит і розкривали любов хазяїна до краси.
У цій кімнаті було тепло і затишно, тільки вузькі рами довгого вікна під стелею підкреслювали те, що кімната знаходиться у підвалі.
Уважно досліджуючи місце побуту кочегара, Федір прийшов до висновку, що незважаючи на те, що він холостяк, – відвідувачів у цього фронтовика – як у винному погрібку.
Зовнішність кочегара, риси обличчя, козацькі вуса говорили, що він з розряду авантюрних романтиків і такі, як він ніколи не одружуються, але завжди мають успіх у жінок.
Такі як він, – незалежні, самодостатні люди – більше всього люблять особисту волю і чоловічу дружбу.
Він був яскравим архетипом українського козака.
Такий може все, – і поле зорати і хліб зібрати, будинок побудувати і вирити криницю, пологи прийняти, запрягти коня і захистити народ, а головне не дати образити дитину і жінку, яких він любив понад усе на світі і вони, за це відповідали йому взаємністю.
Таким напевно і був козак Мамай, – найдорожчий, улюблений народом національний образ українського чоловіка, - козака.
Кочегар прокинувся.
– О!
 Як це я отут опинився?
А ти, капітан, що робиш на нашому кораблі?
 А де боцман?
 
– Який боцман?
– спитав Федір.
– Нюся де?
Капітан, ти ж у сорок третьому впав!
 
– Я нікуди не падав і на морфлоті не служив,
– відповів Федір.

– Може я теж там не був?

 
– Не знаю,
– сказав Мовчан.
– Капітан, ми що, – вже з тобою у Раю?
 
– Ні, у підвалі
!
– От такої!
Ми до пекла впали!
Казала мені Нюся, що мені тільки до них, – туди й мені дорога!
Мабуть Нюся права!
       А ти, капітан, за що сюди впав?
Ти ж така велика людина!

– Через тебе я тут,
       – відповів Федір.
       – Та ти що? – мариш, чи не прокинувся, не протверезів?

– Як що, ми з тобою на цьому світі, і ти мене не обдурюєш, капітан?
Тоді відчини ті дверцята, витягни сулію, вистав капусту на стіл та налий мені і собі
грамів по сто.
Від тоді ми й перевіримо, де ми у Раю, чи у пеклі?

Федір виконав всі вказівки, подав кочегару Саві склянку та взяв собі.
– Дивись, кришталь козацької душі, а не якась казьонка!
– Ну капітан, Будьмо!
Вони залпом випили.Самогонка була високої якості. Такого міцного напою він давно не пив.
– Капітан, дай капусти та й сам закусуй.

Федір підніс кочегару тарілку з квашеною капустою, той захопивши щипочку, кинув собі у рот. Він прислухався до себе і намагався відновити в пам’яті, які відбулися події з ним.
 
– Капітан, ні ми не в пеклі, і не в Раю, ми на Землі у мене у хаті, бо тільки у мене отака оковита. У світі кращої не має. Я її з пророщеної пшениці роблю.
– Знаю таємницю від свого Діда!
– Капітан, як ти мене знайшов?

– Та я тебе не шукав!
 Ми з тобою навіть не знайомі!
       - відповів Федір Іванович.

       – Та ти що?
       А ну дай капітан, я тебе роздивлюсь?
       Ти диви, ну вилитий капітан.
       Як би ти тільки знав, як ти схожий на мого капітана.
       Розумієш, у сорок третьому, нас месери покремсали під Новоросійськом.
       Ось я і подумав, коли побачив тебе, що до Раю потрапив,
       бо такі, як він повинні бути тільки там!
Федір уявити собі не міг, що з цією простою людиною, він, – волею долі, придбає на Андріївському узвозі ім’я - прізвисько; – Капітан, – у своїй особі.
Нюся вернулася швидко.
Її плетена з відрізків шкіри сумка – авоська була набита цукром, хлібом, консервами, олією та зеленню.
 
– Сава, ти вже знову напився не закусуючи?

– Боцман, не чіпай мене!
       застогнав кочегар.

 – Сава, у нас гість, можна сказати твій рятівник,
       а ти не запрошуєш його до столу.
Нюся розмовляючи з чоловіками, швидко приготувала закуску і розставила посуд на трьох. Федір хотів вийти і піти з хати під пропозицією перекурити.
– Капітан, а ти запалюй цигарку отут.
– Я зараз теж зроблю самокрутку.
Федір запропонував йому коробку цигарок “Казбек”.

– Ні, ні, ні, я цього не палю.
– У мене свій тютюн і своя люлька.

Федір подивився на вмілі руки Сави, які майстерно робили самокрутку, на красиві пожовтілі від тютюну пальці на правій руці, – такі руки він бачив тільки у хірургів.
– Хлопці, може я одна така не нормальна у світі, – але хочу чесно зізнатися, що дуже
       люблю запах диму, тютюну, смаленої трави і запах багаття.

– Це Нюся тому, що ти Херсонська козачка!
       А запах козака, це в першу чергу запах тютюну.

– Теж мені козак знайшовся!
       Хіба козаки носили такий іконостас на тілі, як ти носиш?
       Сором... який, ану накинь чисту сорочку та переодягнися, ви глядаєш, як босяк!
       Що про тебе гість подумає?

Федір дивувався можливостям людського організму.
Годину назад, цей матрос був ні живий, ні мертвий, – а зараз, як
ні в чому не бувало вже сидить за столом.
Нюся налила самогонку у графин, запросила до столу.
Сава взяв слово.
– Може я не мастак на слова, але пропоную підняти келих за Людей!
За те, щоб нас оточували тільки гарні Люди, а погань, щоб зникла з нашої Землі,
як ми вигнали фашистів з неньки України.
       За Людей!
За першим тостом був другий і третій.
Федір глянув на годинник, хто б міг подумати, на годинник було 22 нуль - нуль.
       Час йти, – але куди?
Він встав.
– Пора і честь знати!
       Дорогі Нюся і Сава, спасибі Вам за хліб і сіль, але мені час.

– Капітан, не кидай нас.
 Залишайся з нами у мене є розкладна постіль.
 Або заночуй у Нюсиній хаті, а вона залишиться у мене.

– Сава, я і так залишуся у тебе поки не доведеш мені, що по чуваєш себе добре.
Федір Іванович, вам вирішувати, але я можу відвести Вас до себе на верх.

– Ні, – дякую!
       Дозвольте, я залишу у Вас свою сумку, а завтра за нею зайду.

– Капітан, не хвилюйся.
 Сам бачиш які ми люди.
       Як скажеш, так і буде.
 
– Сава ти лягай, вже на ногах не стоїш.
Те ж мені, – козак!

– Боцман! – не репетуй!

– Тоді до завтра.
Я ранком зайду, – і заберу сумку, а зараз до зустрічі,
 – сказав Федір.

– Федоре Івановичу, не ображайтеся на нас і на те, що Вас затримали!
Простіть мені, що я Вас змусила залишитися!
 Ну Ви ж самі бачите.
Не чоловік, а беззахисне дитя!

– Нюся, дякую Вам!
Ви в нього є, а решта додасться!

Федір вийшов з будинку, запалив цигарку і пішов Андріївським узвозом нагору.



ГЛАВА – 4
       На перетині Боричого току та Андріївського узвозу з – за могутнього у три обхвати осокора, / чорна тополя / назустріч Федорові вийшла молода величезна овчарка чи то кавказька, чи то якась південної породи.
       Ця могутня собака була якоїсь невідомої породи для Федора.
Незважаючи на її молодість у неї відчувалась величезна сила, краса і порода.
       Собака пропустила Федора повз себе.
Вона стояла у мисливський стійці і своїми ніздрями втягувала його запах і запах узвозу.
       На вулиці було тихо і порожньо.
Узвіз готувався до сну.
Собака пропустила Федора від себе метрів на тридцять і повільно піднімалась за ним.
Федір йшов до сім”ї Козаченків, але пізній час та хвороба серця Григорія зупинила його намір.
       Він вийшов на середину Андріївського узвозу і подивився у бік вікон та балкону Козаченків.
Крім дитячої кімнати, у інших кімнатах були розкриті вікна і горіло світло.
На балконі стояли Григорій і Васса. Мабуть вони чекали його. Але він не бажав у ночі заходити у гості.
Ранок – вечора мудріше! ...

Він вирішив піднятися нагору, – сподіваючись на вдачу завтрашнього дня.
У кутового продовольчого магазину Андріївського узвозу і Воздвиженської вулиць стояла купка людей. Він вирішив поцікавитись і підійшов до черги.
Жінка запитала його:
– Ви з якого будинку?
Він, не задумуючись відповів:
       – З будинку №16.
 
– Давайте Вашу руку, будете – 28 –и м.
І вона, послинивши чорнильний олівець, написала на долоні лівої руки - № 28.
Ця купка людей берегла чергу до магазина за цукром, чи то за борошном.
Мешканці двох вулиць знали один одного і не хотіли віддавати на відкуп стороннім спекулянтам товар, розрахований на них. Держава скасували карткову систему, але за ці роки влади, вона не змогла вирішити проблему дефіциту товарів.
Підійшов хлопець років 20 – ти.
       – Вікторе, ти будеш № 29.
       – Візьми олівець, я буду о 5 годині ранку.
Вона передала інструмент обліку і контролю черги та пішла вниз вулиці.
Федір прилаштував себе до черги і зараз міг спокійно, серед людей, чекати ранку.
Його знаходження у черзі, здавалося йому не нормальним явищем. Він відпросився у Віктора залишити чергу до ранку, та пішов на Андріївську гору до «Замка Ричарда» у свій ДИТИНЕЦ, щоб там перечекати ніч.
Зоряна і тепла, суха ніч розкривала фантастичної краси пейзаж.
Федір зняв френч, умостився на краю обриву і затягся улюбленим “Казбеком”.
У Федора від неприємної несподіванки ледве не розірвалося серце, коли з правої сторони перед його обличчям з’явилася морда молодої вовкодавиці.
Він завмер і міркував:
– Ну і накаркав я собі. – Це чудовисько мене у такому положенні може просто
       знищити. По – перше, треба заспокоїться і не руха тися різко.
       Головне, – ні в якому випадку не зриватися з обриву, не роби ти різких рухів
       і не панікувати.

Собака допитливо дивилась йому у очі і здавалося, що ця молода сучка йому лукаво і допитливо посміхається. Потім вона лизнула його у праве вухо та звалилась своїм мо гутнім корпусом поруч з ним.
Сильна, як вовкодав, розумна як німецька вівчарка, красива і бешкетна,
як київські дівчиська, та й ще в додаток уміє посміхатися, – диво, якесь!
Федора розпирало від міркувань.
Він завжди побоювався собак, – у нього з ними не складалися відносини, а отут, – він гладить таку красиву звірюгу, без усякого страху та сумніву. Він повірив у те, що вони здружаться.
Тільки б вона цього забажала.
       Федір відкинувся на спину і дивився у глибину зоряного неба. Він, лівою рукою перебирав листки оксамитного споришу,
       а правою рукою гладив голову собаки.
       Федір прокинувся.
Сходило Сонце.
Одночасно з ним схопилася і собака.
Виявилося, – у неї ласкавий характер.

– Я назву тебе, – Ласка.
– Ласка?
І вона голосно гавкнула у відповідь.

– Так, голосок у тебе під стать твоєї комплекції.
       Але морда красива й усмішлива.
       Ай да, Ласка!
Федір обтер штани від пилу, надяг френч, перевірив гаманець.
Усе на місці.
       – З такою подругою мені сам чорт не страшний.
Вони пішли сходинками замкового переходу у двір і на вихід до Андріївського узвозу. У дворі зупинилися біля крану.
Федір умився, обтер шию носовою хусткою. Ласка сиділа в стороні і спостерігала за ним. Коли Федір збирався йти, вона підбігла до крана з водою. Він підставив долоні під струм води, і вона з його рук сьорбала воду. Досхочу напившись води, – Ласка, немов на подяку за задово лення, йому посміхнулася, і він закрутив кран.
Вони підійшли до черги.
Федір вибачився перед жінкою розпорядником і сказав, що не
буде чекати відкриття магазину, тому вона може скоротити чергу або передати її комусь, – на свій розсуд.
Федір і Ласка спускалися Андріївським узвозом до Сави і Нюсі за мішком.
Йому сподобався флігель шістнадцятого будинку.
Він вирішив зайти у двір і поговорити з мешканцями флігелю, – може хтось здасть на певний час кімнату.
У двох поверховому флігелі жили дві жінки похилого віку, – вони були двоюрідними сестрами і господарками будинку.
Ці дивні жінки з радістю запропонували йому улаштуватися на першому поверсі, який був захаращений та виконував функцію сараю.
На першому поверсі, у стерпному стані були кухня, ванна з котлом під дрова та туалетом, які вимагали косметичного ремонту.
Десятим чуттям фронтовика – розвідника , Федір відчував йде вдача і її треба ловити.
Він витяг пачку грошей і дав господаркам задаток.
– Я зараз принесу речі і приведу майстрів.
       Ви тільки не хви люйтеся за мене і ремонт кімнати.
       Я ремонт оплачу, – і майстри швидко наведуть порядок на першому поверсі.
       Я заселюся сьогодні, і буду жити доти у Вас, наскільки Ви зможете мене
       витерпіти.
Федір розцілував їм руки і побіг до Сави з Нюсею за сумкою, за допомогою.
Він усе пояснив Саві та Нюсі.
Витяг пачку сотенних купюр з сумки та вручив Нюсі.
– Тепер друзі, в атаку!
       У бій, за благоустрій мого житла!
Сава по дорозі нагору, заскочив у пару будинків.
Через 15 хвилин Сава вів за собою бригаду ремонтників з трьох чоловіків і двох жінок.
Федір відніс свій мішок до тіточок на другий поверх.
Усіма подіями командувала Нюся.
В ній почувався природжений бригадир.
Сава її вірно охрестив – Боцманом. Вона дала кілька купюр Клаві і пояснила на які їх розміняти у Ізі, і щоб він допоміг вирішити їй проблему шпалер, білил і всього, що треба для ремонту кімнати.
Нюся поставила всім завдання, щоб кімната і все інше, – до 19 нуль - нуль було готове. Вона оголосила Толоку і зібрала по дво рах розумних, вільних, роботящих людей, з наказом, що б у 19 нуль- нуль усі сиділи за столом і відзначали новосілля Федора Івановича.
Тіточки з піднятим настроєм спостерігали за всіма подіями й активно брали участь у процесі ремонту, готуючи на кухні страви на обід і вечерю для бригади ремонтників.
Сава звернувся до Федора:
       – Капітан, а де це ти таку звірюгу знайшов? – Я такої давно не бачив.
– Якщо така за сідницю вхопить, то чоловічої гідності не знайти разом
з взуттям.

– Сава, ти не кривдь її, вона ще молоденька.


– А що ж це буде з нею коли виросте? – Капітан, а як її кличуть?

– Ласка.

– Нічого собі, Ласка.
Ласка обнюхувала кожного і посміхалася усім.
Сава здивувався.

– Нюся, ти подивись на неї, вона ніби посміхається.

– Сава ти, що? – вже напився.

– Ні, ні і грамульки не торкнувся.

– Так! – Капітан, берить з собою Ласку та йди до перукаря, а ми отут без
       вас розберемось.
       Приходьте на толоку у кінці дня.
       Ми без вас впораємось.
Федір розумів, що їм не варто заважати.
Ці люди знають свою справу і працюють, як для себе.
Так, що краще піти у Військкомат і зареєструвати свою адресу,
але перед цим треба зайти у перукарню поголитися, освіжитися і
дещо купити з літніх речей. На годиннику було пів на восьму ранку.
Головне треба нагодувати Ласку.
Ласка принесла вдачу, її треба віддячити, – у першу чергу, – подумав Федір.
Він зайшов у гастроном.
У м’ясному відділі нікого не було, крім м’ясника.
Він попросив у нього для собаки що – не будь з м’ясних відходів.
М’ясник витяг з холодильника пакет і запропонував йому.
Федір поспішав до Ласки з винагородою.
Ласка учуяла запах м’яса, але йшла за Федором з гідністю.
Вони підійшли до покажчика – ПЕРУКАРНЯ – у якої двері вже були відкриті, та чекали першого відвідувача дня.
Федір розкрив пакунок.
– Ласка їж, – я незабаром вийду, мені треба поголитися.
Федір ввійшов у перукарню.
Як тільки він зник, Ласка приступила до їжі.
Він був першим відвідувачем перукарні, розташованої між чотирьох шкіл, двох шкіл для дівчат і двох для хлопчиків.
Школи були з роздільним викладанням мов, – одних вчили російською мовою, іншим викладали українською мовою.
Перукарня була дохідним робочим місцем і кормила багатодітну єврейську родину уцілілу від війни під Ташкентом.
Її приміщення було частиною великої квартири у якій жила родина перукаря.
Середнього росту і віку лисіючий, рідкозубий, привітний чоловік мав талант багатьох поколінь свого народу, - збереження і збільшення благополуччя своєї родини у завзятій праці.
Такі люди, таки типи працеголиків були сіллю будь – якої нації.
Вони можуть чимось пожертвувати, у чомусь уступити, десь прогнутися, заради своєї родини і свого народу, не принижуючи своєї людської гідності.
Якщо говорити про пріоритет стародавності професій сфери обслуговування, то пальма першості повинна належати перукарям, а не журналістам і повіям, – вони вторинні і похідні, бо виникли з цього перукарського інституту культури людства.
Усна творчість і феномен анекдоту міг народитися, – тільки у перукарні, тому що перукарня була і залишається культовим місцем у житті кожної людини, – це з родин цієї професії вийшли аптекарі, знахарі, лікарі, журналісти і повії, письменники, фінан- систи, художники, політики, історики, актори.
Перукар, – у будьякому місці й у будьякий час був ключовою, генеруючою творчою фігурою, – перукар і перукарня були і залишаться віссю подій у житті будьякого селища Європи, у формуванні ліберальних цінностей людства.
Тільки став підніматися з колін, цей – перукар, як і увесь народ країни, так ворони Сталіна провал своєї роботи у післявоєнний період державного будівництва стали шукати не у собі, а у інтелігенції та у єврейському народі, як у ворогах держави.
Пропаганда і її машина створювала умови національної нетерпимості і сіяла ворожнечу між простими громадянами, змушуючи одних бігти у Ізраїль, а інших займати їх ніші.
       - Такими діями пропаганди можливо ще років десять тримати народ у
       смиренності, але більше не можливо,
       – думав Федір.
Вусатий завжди використовує національне питання, коли об ставини заганяють його у глухий кут. Проводячи свою політику в Україні він підключив у 47 році Лазаря Кагановича, щоб той, пояснив своєму народу, як батько народу очищає і захищає єврейський народ від скверни.
Єврейський народ повірить своєму зраднику, як у свій час вірив Коху, але незабаром збіжить у землі обітовані.
Федорові було шкода народу, знесиленого війною і не здатного протистояти та боротися за себе.
Він щедро розрахувався з перукарем за гоління і сказав:
 
– Арон, я записуюся до Вас у постійні клієнти, якщо Ви не будете заперечувати!
– Аркаша, швиденько йди сюди,
– прокричав перукар.
Через перегородку перукарні вийшов років сімнадцяти симпатичний юнак із
трубою – корнетом у руці.
– Аркаша, подивися на шанованого мною чоловіка.
       Він буде на шим постійним клієнтом.
       Аркаша, коли б він до нас не прийшов і яким би він не прийшов,
       для нього наші двері завжди відкриті.
       Якщо я буду відсутній, Аркаша ти мій син, – кидай все та приділи увагу
       цій людині у першу чергу.
       Це я, тобі кажу. – Ти мене зрозумів, золотий мій?
 
– Так тато!
       - відповів хлопець.

– Ну йди, музицируй!
       Ви знаєте? – він моя перлина та надія.
       Зрозумійте, Еді Рознер, не вічність.
       Піде він і хтось повинен стати на його місце, то чому не може зайняти
       це місце мій Аркаша.
       Я не проти Рознера, – дай йому Бог тисячі років життя, але чому моєму Аркаші
       не використати цей шанс, – ви ж мене розумієте?

Федір тиснув йому руку і промовив:
       – Я вас розумію, як ніхто!

– Ви знаєте? – з цими добрими руками те ж треба щось робити.
       Вони вимагають до себе уваги. У вас є шанс, їх можливо вилікувати
– повірте мені, Арон не таке бачив, але потім усе було в порядку.
Ласка з нетерпінням і подякою за сніданок чекала Федора. Він погладив її по голові, вона фиркнула від задоволення і прилаштувалась до лівої ноги йшла поруч з ним.
– Ласка, ти що претендуєш на місце зліва, як дами офіцера?
       Ну відкіля ти, така розумна красуня взялася?

Ласка сяяла посмішкою дівчиська, усвідомлюючи свій вибір у дружбі з ним. Він її ніколи не зрадить, а у собі вона була впевнена.
Він учора своїм запахом, так її заворожив, що вона трохи втрималася від того, щоб не залізти на осокір і не завити з радощів на увесь Поділ про те, що вона знайшла його єдиного, який її ніколи не образить і не зрадить!
Ласка не даремно втекла від учених – недоумків, вставляючих у неї голки з якимось брудом. Вона, у його запаху вчула, що він собі і нікому, ніколи такого знущання не дозволить.
Його пахощі їй розповіли, що таких людей, як він у Києві мало, – швидше за все він єдиний на увесь світ.
Пропустив громохкий трамвай, вони перейшли на іншу сторону Олександрівської. Відкриті двері над який була величезна вивіска синього кольору з написом золотими літерами українською мовою – “Їдальня” – де українська літера – “д“ – у майстерно виконаному написі, у даному прикладі, навмисно дискредитувала українську мову і націю у можливості прочитання її у двох значеннях, – де літера Д була схожа на літеру Б. Це була похабщина, латентна зневага до мови і народу Києва і держави з боку влади.
Якщо цензор такий напис пропустив, то гарного, для українців і України в найближчому майбутньому, – не варто очікувати,
       – промайнула думка у Федора.
– Ласка, лежати!
Ласка м’яко впала у вхідних дверей – “Їдальні“.
– Ти поснідала?
Ласка дивилася на нього відстороненим поглядом і думала:
– Ще й як! Так насолодилася, що у сон хилить.

       – А тепер, я щонебудь перехоплю.
       У нас з тобою сьогодні на пружений день.
Ласка дивилася на нього з іронією і мабуть думала,
       - хіба у тебе бувають інші дні.
Їдальня як виявилося не мала нічого спільного з їдальнею, вона була гідним назви кафе – районного масштабу разом з бригадою офіціантів.
Він розумів, що це була їдальня місцевих керівників.
Свого роду клуб, де зважувалися будьякі питання Подільського району. Від з’ясування відносин місцевих бандитів між собою, до долі людей республіканського масштабу – мешканців на Подолі.
Це місце було неофіційним, тіньовим збіговиськом партійної номенклатури району,
де сіра, партійна зграя Вусатого, тут приймала і вирішувала його та свої брудні справи.
Правим був турок Назим Хікмет, – якому приписують слова, як що у Москві зрізають нігті, – то у Києві рубають пальці.
Саме у цьому місці завсідники прагнуть не пальці, а руки рубати по лікоть.
Батько всіх народів вірив у них більше, ніж у будь якого свого «юродивого» типу Кагановича, чи Микити Хрущова.
Йому вдалося виростити покоління воронів, псів, бісів, антихристів і вони за жестом його пальця готові запустити такий Молох, що Апокаліпсис буде мати вигляд наївної дитячої страшилки.
Гітлер, – у своїх жахливих діях, перед діями сталінського молоху, у історії людства запам’ятається, – як нікчемний, неслухняний хлопчик.
Федір в останні дні перебування на Луб’янці думав, якщо Вуса тий буде діяти, так розбещенню, то нехай Бог його простить, він прийме сам міри боротьби з ним.
Федір Іванович, – завжди діяв у міру своїх сил, – як розумів боротьбу з бісами й антихристами.
Але, хоч його сили були уже не ті, щоб боротись з бісами.
Він буде нещадний до них, сталіністів. Йому нема чого втрачати.
Але жаль свого народу.
Допив відмінну каву і розрахувавшись з офіціанткою Манею, вульгарною красунею, навідницею та сиксоткою, що переспала ледве не з усіма завсідниками, він прийняв рішення стати постійним відвідувачем цієї їдальні, як одного зі штабів районного масштабу.
Для себе він зробив висновок, – головне, – не звертати уваги на засиджений мухами портрет Вусатого Сталіна, – щоб не потрапити у ситуацію в яку потрапив Швейк.
Ласка навіть у сні, відслідковувала кожен рух Федора Івановича і коли він вийшов, вона схопилася на ноги і була напоготові охоче пливти у мандри, далі, - хоч за обрій його мрій.
Вони перейшли Братську і Федір ввійшов у Військомат.
Незважаючи на те, що він не любив штаби, кадрові служби, але у нього до Військкомату завжди була величезна повага.
Апарат працював не гірше його швейцарського годинника.
Він примітив дивну річ, – того, кого він серед військоматчиків чомусь недолюблював, – найчастіше, майже завжди його виручали.
Федір часто апаратників ототожнював з керівником, і швидше за все, в цьому була його помилка
Тиша і порожнеча у коридорах Військкомату, говорила про те, що до призову все завершено і всі готуються до відпустки.
Майор, у який раз виявився людиною слова і діла.
Федорові залишалося зробити фотографію для нового паспорта і паспортистка Клава у минулому фронтовичка, років тридцяти від роду, усе улаштує через місяць,
при умові, якщо Федір Іванович Мовчан через годину принесе їй фотографію для нового паспорту.
Федір разом з Ласкою летів до скверика між Гостинним двором і Подільським Воєнторгом, з однією думкою, – тільки б був на місці фотограф.
Фотограф стояв у дерев’яного фотоапарату на тринозі, як на бойовому посту комерції. Обертаючи головою по сторонах він розмовляв з місцевим чепуруном,
– чи то хазяїном кубла, чи то бригадиром підпільного бізнесу.
Фотограф очікував клієнта і слідкував за перехожими.
Поруч стояли два глухонімих хлопці, які розмовляли руками, вони не упускали з поля зору фотографа і чепуруна.
Фотограф досвідченим поглядом, оцінив у Федорі клієнта й вказівним жестом руки, вказав йому на табуретку, що стояла поруч з білим простирадлом розтягнутим на підрамнику.
Потім, на присівшого Федора вказав рукою, сказавши чепуруну:
– Клієнт, це святе!
       У нас про все сказано.
       Алік ти вільний!
       Я зробив все те, що ти просив.
       Алік, ти вільний!
Алік – чепурун засунув пачку фотографій у кишеню і не меншу пачку з дрібних купюр передав фотографу.
Алік і двоє глухонімих, жестикулюючи руками, пішли убік трамвайної зупинки за маршрутом Поділ – Вокзал.
– Цалік, це я, але я щось не зрозумів!
– Вам портрет на двох, чи фото на паспорт?
– Фото на паспорт і чим швидше!
відповів Федір.
– Вам треба швидше!
– Я розумію, але фотографія це процес!
– Ойц !– Не мені Вам розповідати!

Федір був здивований постановкою питання фотографа, але коли глянув вниз, з лівої сторони табуретки лежала Ласка.
       – Шановний Цалік, давайте зробимо так, – мені фотографію на паспорт
       і як Ви помітили, я хотів би, щоб ви сфотографували мене з нею.

– А чому б і ні?
       Я бачив стільки людей гірше собак, що Цаліка – ні чим не здивуєш.
       Але, – Ви повинні мене зрозуміти.
       Я не Бог, – а фотографія – це складний процес.
Цалік швидко зробив фотографії для паспорта, а потім присту пив до зйомки портрета « на двох ».
Він боявся собак більше фашистів, але коли зібрав тло і пояснив, що треба робити. Ласка зайшла Федору Івановичу за спину, поклала лапи йому на плечі і завмерла.
       – Ой ц! – Ой ц! – Ой ц!
       Ви подивіться, що діється, це не собака, – це просто шик – модель.
       Ви тільки подивіться, що вона витворяє?
       Тільки б не ворушилась.

Ласка вклала голову на ліве плече Федорові і завмерла з чарівною посмішкою.
       – Ой ц! – Ой ц! – Ой ц! – це треба бачити.
У чеканні фотографії Федір курив і хвилювався, як ніколи.
Ласка хвилювалася не менше його.
Федір розумів, що ця авантюрна людина, ризикуючи своєю волею, майстерністю художника змушена ризикувати і вдень і вночі.
Вдень він зобов’язаний займатися легальним бізнесом і вночі немов друкований верстат тиражувати «заборонні секс – фотографії» для нелегального бізнесу чепуруна і глухонімих розповсюджувачів фотографій у приміських потягах.
Таке було життя всього народу, де народ шукав засоби вижити, а влада цього не бажала бачити і чути.
– Слухайте сюди!
       Я зробив чотири портрети на двох!
 – Але Федір бачив шість фотографій
– Я продаю Вам чотири, як за двох, – а ви, мені за це дозволяєте вивісити цей
       шедевр на мій демонстраційний стенд.
       Ви в мене станете знаменитістю Подолу.
       Ця фотографія шедевр, – я сьогодні зробив шедевр, і щоб ви не сумнівались.
       Послухайте мене, я в цьому знаю користь для всіх!
       Погоджуйтеся зі мною !
       Цалік бажає, щоб усім було добре!
       Цалік навіть ворогам своїм, – нічого не хоче поганого.
Федір дав Цаліку 50 рублів.
       – Здачу не треба.

       Ой ц!
– Дякую Вам! – Може Цалік, щось – не так зробив?

– Велике вам спасибі. Усе добре.
       Навіть відмінно! Так у чому у Вас до мене питання?

       – Розумієте, я не знаю, де мені знайти рамочку під наші фото графії.

– Ой ц! – Ви мене дратуєте.
       Вам яку рамочку на стіл, – чи на стіну?

– І на стіл, і на стіну.

– Боже, пошли мені таких клієнтів на кожний день.

Цалік, за одну мить, висохлі фотографії вставив у рамки під скло та упакував їх у кульок з під цукру.
– Шановний, – Бог свідок, – Цалік може багато чого!
       Вам виписати квитанцію?
Федір подивився на нього здивованим поглядом.

– Цалік зрозумів.

– Решти не треба!
Федір протягнув Цаліку 25 рублів.

       – Ви мене дивуєте! – Якщо Ви хочете сказати, що завтра комунізм,
       я Вам не повірю, але, якщо завтра Ви прийдете до Цаліка,
       я завжди до Ваших послуг.
       Цалік уміє цінувати гарних людей.
 
       – Цалік, я вам дякую за такі чудові фотографії. – Бажаю вам гар них клієнтів.
       На все добре!
Ласка випросила у Федора пакет з фотографіями.
Вона з гордістю несла у своїх зубах пакет, залучаючи увагу
пере хожих.
Федір віддав фотографії паспортистці Клаві.
– Федір Іванович, все буде гаразд .
       Коли усе буде готове, я до Вас за адресою заскочу і сповіщу.
       Я Ваша сусідка, живу на Андріївському узвозі у будинку № 18.
Майор потиснув Федору Івановичу руку.
       – Зустрінемося на тім же місці.
       запропанував Федір.
       – Так точно! – товаришу полковник!
Ласка лежала біля порогу у Військкомат, уклавши на лапи згорток, охороняла його, як саме коштовне в її житті. Федір запалив цигарку.
– Ну що? шик – фотомодель, пішли по магазинах витрачати гроші.
       Будівельники, мабуть нас зачекались.
Федір і Ласка навантажені покупками ввійшли у двір та зупинились біля вхідних дверей у флігель.
– Капітан, ти що з глузду з’їхав, отак транжирити гроші, чи може ти
       їх друкуєш?
       Ти диви, так розійшовся, що й собаці знайшлася робота.
Сава підійшов до Ласки, щоб взяти у неї з пащі пакет.
Ласка не далася, а підійшла до Федора, уклала пакет у його ніг і поруч присіла.
– Сава, у тебе, що скінчилася робота?
– Йди працюй, ледацюга!
Нюся підійшла до Федора і Ласки підняла згорток.
       – Федір Іванович, сідайте за стіл.
       Розкладайте пакунки і відпо чивайте.
       Незабаром будемо обідати і вечеряти разом.
Оглядаючи Толоку та усіх у дворі, Федір не міг уявити наскільки професійні і талановиті ці люди.
Навіть господарки флігеля, – ці чарівні, літні сестри на половину своїх років помолоділи та розрум’янилися від причетності до процесу.
Оглядаючись на те що відбувається, він ставив собі питання і відразу знаходив відповідь:
– Чи багато треба людині для щастя?
       Щастя є у кожного, – в їхніх руках і вчинках.
Боцман Нюся, була на висоті свого рангу.
Мало того, що квартира була відремонтована, вони побудували сарай – майстерню з вікном і наслали в ньому дерев’яну підлогу з дощок.
Вийшов не сарай, а літня майстерня для слюсарно - столярних робіт, яку можливо було легко облаштувати під студію для художника.
Таїсія Іванівна і Катерина Прохорівна принесли йому глечик з ягідним компотом.
– Федір Іванович, утамуйте спрагу. Ви напевно втомилися?
       
- Дорогі мої, дякую Вам, – не турбуйтеся за мене.
       Я встигну ще Вам набриднути.
       А от, від такого компоту не відмовлюся навіть у Раю.
Сестри були щасливі.
Вони пояснювали, що компот не зовсім солодкий тому, що в ньому замість цукру патока.
       – А я цукор і солодке не дуже полюбляю. Дякую Вам від усього серця.
       Я цигарки «КАЗБЕК» палю тому що вони з кислинкою.
Федір встав і розцілував їм руки.
Ласка облизала їхні ноги, як би доводячи їм, що її не треба боятися.
Їм тепер разом жити і вони будуть щасливою, гарною сім”єю,

незважаючи на те, що не є родичами.
Федір розумом і серцем почував і усвідомлював, що тут, на Андріївському узвозі у флігелі дому № 16, проростає новий тип людяних відносин, новий тип післявоєнної родини пораненого людства.
Він розумів, що відбувається у дворі будинку № 16, і бачив, як можуть прорости паростки нової долі людини, але він розумів і інше, цій бандитській державі, де править антихрист і біси, – ця воля простих людей, народу, це – смерть для антихристів.
Антихристи зроблять усе, що б, – як мінімум на століття, вони не бачили Волі. Вони і тільки вони тваринному криміналу подарували формулу клятву – гасло,
– « Століття не бачити Волі », – “ Вік волі не бачити ”.
Ця “фєня” на латентному рівні вже нікого не лякає, стає інструментом впливу на свідомість суспільства, та підготовлює його до того, щоб Воля і через століття народу не потрібна була.
       – З волі, – юшки або кулешу не звариш,
       тому ніхто не має права у СРСР бути вільним,
       – колись він це почув від лікаря божевільні і запам’ятав на все життя.
Запах олійної фарби, дерев’яної тирси, декстринового клею, чоловічого поту заповнив двір та флігель.
Нюся була не тільки боцманом, а капітаном реставратором, який продовжив життя цьому флігелю років на двадцять.
Толока, – бригада, за день, – встигла відремонтувати флігель, побудувати сарай, встановити до первозданності перший поверх, навіть знайшли пічника, що спорудив пічку - камін з усім набором камінних інструментів.
Нюся з бригадою перевершила можливі сподівання, вона робітникам вселила таку силу Толоки, що вони цілком впорались із завданням.
Чоловіки милися біля крану у дворі, жартували один над од ним.
Федір потискував їм руки і дякував за відмінну працю.
Нюся, з рушниками у руках з усіма розраховувалася, всі були задоволені щедрістю розрахунку господарів.
За столом, спорудженим у дворі, з нагоди Федорової Толоки сиділо не менш двадцяти чоловік та бешкетувало у дворі не менше десятка дітей.
Був останній робочий день тижня – субота.
Сава і Нюся сиділи на чолі столу з однієї сторони і на протилежній від них стороні, у оточенні господинь флігеля, сестер, – сидів Федір Іванович Мовчан, з боків столу розмістилися не тільки робітники, але й сусіди по дворі.
Нюся встала з – за столу, підняла Федора Івановича і повела його у будинок
щоб здати роботу під ключ.
– Ви розливайте, а ми зараз повернемося,
– сказала Нюся.
Вона вручила Федору в’язку ключів, – не тільки від приміщень, але і від начищених горіхових меблів, які десятки років лежали у підвалі, а зараз стоять у його кімнаті.
– Крім того, Федір Іванович, – візьміть залишок 750 рублів.
 
– Нюсенька, я не знаю, як тобі віддячити, прошу не відмовляйся, візьми ці гроші
       собі та купи собі подарунок від мене на пам’ять про наше будівництво і толоку.
       Нюся, ви з Савою улаштували мені таке свято, що я перед Вами назавжди буду
       у боргу.

– Я гроші візьму, але Федір Іванович, грошима не треба розкидатися.
       Пообіцяйте мені, що Ви зі мною будете радитися, а то швидко позбавитеся
       усього!

       – Нюся, обіцяю!
Ласка крутилася біля них у ногах і спостерігала за їхньою розмовою.
       – Ласка, та не дивися ти на мене так!
       Твоє місце цей ковдрик, – він мені обійшовся 20 рубликів і пів кілограма
       цукру.
       Сава хотів тобі будку збудувати, але я йому пояснила, що такі однолюбки як
       ми, у будках не живуть і на мотузці не ходять.
       Нам чи все, – або нічого.
       Мені твого не треба.
       Так, що лягай на цей коврик та бережи свою любов до Федора Івановича.

Ласка слухняно лягла на кольоровий, плетений із трикотажних шматків коврик, який був гідним тлом, на якому лежала не Ласка, а шик – фотомодель.
Федір стояв у центрі столу і пригорнувши руку до серця сказав:
       – Я людина відверта, низький Вам уклін шановні люди.
       Величезне спасибі за цей будинок, за цей двір і за це небо над ним, яке нам
       допомагало і не пролило дощ на нас.
       За Вас і Вашу роботу!
       За Толоку!
       Усі зааплодували.
– Капітан, сідай бо усе вже холоне!

Сава взяв у свої руки керування застіллям.
Він ніби був керівником процесу, але справедливості заради, варто сказати, що головою столу була Нюся.
       - Годі гомоніти, як кажуть наші брати по комерції – шабаш,
       тоб то кінець робочого тижня, – субота.
       Шановні, сьогодні ми з вами почали і завершили толоку
       Мабуть, це одна з найкращих толок у моєму житті, бо ми з нічого, в цю
       оселю вдихнули життя на багато років.
       Хай здоров’я та добро від цього двору поширюється на весь узвіз, на весь світ.
       Піднімаю келих за усіх Вас, роботящих людей!
       Вип’ємо за цю чудасію Андріївського узвозу яку ми створили разом.
       – Будьмо!
Усі встали і полився дзвін склянок.
Стіл був рясний, простий, але меню з їжі було різноманітне.
Нюся, як талановитий організатор створила його у складчину,
у кого, що було у хаті з їжі, той з тим і прийшов до столу.
Ця складчина столу розкривала вершину людяних відносин, волі і долі спілкування, таїнства вечері.
Двір наповнявся новими людьми, одні розходилися – інші при ходили.
Усі в застільній єдності співали разом з Савою, – “Туман яром.”
Тішило те, що за столом сиділи люди різних національностей, – українці, росіяни, вірмени, євреї, татари, греки, болгари, поляки, а співали хором українські пісні з повним знанням слів і мелодії, ніби свої рідні пісні.
Федір думав, що поки у народу України є рідна пісня, – ніяка блатна і радянська пісня такий народ не здолає. Може радянські пісні і нашкодять українським пісням, але швидше за все, – це бу де іржа, чи щербина на лезі козацької шаблі, захованої у козацькому схроні, чи у чумацькому слові.
Співали б до ранку, але Нюра розставила усе на свої місця.
Під її команду були розібрані столи і був наведений повний по рядок, як на капітанському містку.
       – Федоре Івановичу, як тільки підсохне глина, ми з грубки зробимо лялечку.
       А зараз відпочивайте.
       Я Вам на дивані розстелила постіль.

       Свого лицаря поведу додому, а то ще занесе його кудинебудь,
       він такий непосидючий у мене, за ним потрібно око, та ще раз око.
Підійшов Сава.
– Капітан, – у нас як на палубі, – повний порядок.
       Сам бачиш – козаки молодці!
       До завтра капітан!
       Боцман, пішли!

Сава йшов вниз, центром бруківки Андріївського узвозу обнявшись з Нюсею.
Вони співали романс, як народну пісню на свій манер у два голоси
– “Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони”.




охрестив словом нове місце його проживання.

- Толока вдалася!
За один світлий день 10 – 12 пар робочих рук створили чудо.
Йому дуже сподобалося Савине трактування прислів’я,
– “Гуртом і батька легше бити!”


Так що не такими вже поганцями були наші пращури, як що до сьогоднішнього дня за їхніми звичаями живе більшість народу України – думав Федір.
Може Савина розповідь народне надбання, але як хочеться вірити, що так воно було і залишиться на Вічність.
Інакше, як він і я з’явилися б на цій Землі, адже ми родом від цього Батька, його співів та його хати.
Батька, якого створювали своїм талантом биття та колективної творчості, – міркував Федір.
Запах Толоки, – висохлої фарби, декстринового клею шпалер, завдяки розкритим вікнам і теплій літній ночі червневого дня, – повністю зникли.
Федору треба було облаштовувати нове, післявоєнне життя відставного офіцера, фронтовика – розвідника.
 
Він розібрав сумку.
Розклав усі речі по місцях.
Ласка усе обнюхувала і лапами била його по руках, щоб він перш ніж укласти річ дав її обнюхати.
Єдине, що їй не сподобалося, це запах коробок «Казбек» і дуже сподобався запах бритвеної укладки для гоління, яку Федір Іванович поклав на тумбу у ванній.
Він спостерігав за поводженням Ласки і згадав індуса Захара, який говорив йому про переселення людських душ, а Федір, як християнин заперечував його запевнення.
– А може Захар був правий?
Ласкина усмішка, її допитливість, поводження схожі на прояв душі милої, бешкетної, дівчини, яку варто прийняти і зрозуміти, але треба не дозволяти їй вільностей.
Звичайно, – нашийника, намордника і повідця вона не заслуговує, але треба щось придумати для неї, щоб вона своїм грізним видом не лякала людей, – треба привчити її знати своє місце і не господарювати у будинку. Вона повинна нас зрозуміти. Спробую дати їй понюхати ключ від дверей, і покласти його під килимок, – нехай його стереже. Якщо це вдасться реалізувати, тоді вона не буде бігати по будинку, а може у тіточок знайдеться старенький ридикюль чи сумочка і я їй дам його носити у пащі. Вона буде при справі і народ буде бачити, що вона не дурна та не така вже небезпечна.
Федір витяг ключ з дверей, і дав Ласці його понюхати. Він по клав ключ під її килимок.
– Ласка, стерегти!
Ласка лягла на килимок та прийняла позу підтвердження,
що вона на бойовому посту № 1.
– Яка ж вона розумна?
       Може, – Захар був правий, щодо переселення душ.
Федір вдяг спортивний костюм і щоб не турбувати тіточок, пішов до водопровідного крану у дворі, – голитися, митися, вмиватися.
Теплі, косі промені сонця, пестили розкриті вікна будинків Андріївського узвозу, солодко доглядаючого свої сни.
Була неділя.
Поголивши щоки, Федір прийняв рішення, що до обіду зайде у гості до Григорія і Василини, але з початку варто зайти на Житній базар, купити квіти, холодильник і газову плиту з балонами.
       - Запах примусів та керогазу мене дуже дратує. Холодильник потрібний Ласці і тіточкам. Буде холодильник, на базарі можна купувати їй м’ясних відходів на тиждень. Вона з характером, з чужих рук і з землі їжу не підбирає, не кожному дозволяє
погладити себе.
       Умившись, він ввійшов у будинок ставити електропраску.
Ласка була на бойовому посту.
Федір узяв з під ковдри ключ, вставив його в замкову шпару і вімкнув у електро - разетку праску.
– Ласка, за мною!
Вона рвонулася за ним, петляючи кільцями довкола нього, йшла до крану.
Федір відкрив кран, поставив долоні під воду, і Ласка з не приховуваною насолодою, сьорбала з його зімкнутих долонь воду.
Це був ритуал і вища нагорода в їхній дружбі та у взаєморозумінні.
Вона напилася, але шльопала язиком по воді у долонях, роблячи вид, що п’є воду.
– Ласка я усе бачу!
       У нас з тобою багато справ!
       Припини гратися, йдемо додому, там праска вже перегрілася!

       Тіточки були старше Федора років на двадцять п’ять, як мінімумів і він ставився до них як до рідних , тому, що вони мали характерні риси його покійної матусі.
Вони вже прокинулися і метушилися на кухні.
Таїсія Іванівна була повненькою, кругленькою і своїм рухом нагадувала йому здобну булочку у вигляді журавлика.
Катерина Прохорівна, з перманентом на голові, була схожа на різдвяну, ялинкову, кручену свічку, – струнку і вертляву, готову то різко запалати, то рівно горіти і загасатись заради того, щоб ще сильніше спалахнути і своїм поводженням обпекти будьяку вискочку у своєму оточенні.
Вона була яскрава особистість, не по роках імпульсивна й енергійна жінка, яка постійно перебуває у спогадах і у сторінках книг, спільних з сестрою перекладів літератури з іноземних мов.
Федір витяг ключ з дверей і поклав під ковдру.
– Ласка, стерегти!
Вона звалилася міццю свого тіла на килимок і стала його рознюхувати.

Таїсія Іванівна, стояла у відчинених дверях кімнати Федора.
– Федоре Івановичу, ви завжди так рано встаєте?

– Так!
– Армійська звичка!

– А ви капітаном були великого корабля?

– Ні!
       Таїсія Іванівна, я у морфлоті не служив?

- Тоді, як же так? – Ви, вчена, інтелігентна людина, а війну
       капітаном закінчили.
Федір задумався.
– Ну, як тут бути, як їй відповісти?
І він вирішив прийняти умови гри, яку нав’язав йому Сава.
У кімнату ввійшла Катерина Прохорівна.

– Сподіваюся ви мене правильно зрозумієте.
       Я, як і Ви народився з кров’ю і кістками іншого кольору, – так стверджують
       можновладці.
       Мабуть тому я капітан.
 
– Федір Іванович, вибачте мене за безтактовність,
– зніяковіло сказала Таїсія Іванівна.
– Головне, мої дорогі, я офіцер – і пенсіонер у відставці.
       Ви прийняли мене таким, який я є, – і жити ми будемо дружньо, як одна родина.
       А за каву, та мої улюблені ванільні булочки з олією та вишневим варенням,
       тричі щиро дякую і мій низький Вам уклін. Федір розцілував їм руки.
– Таїсія Іванівна, Катерина Прохорівна, – я хочу вас просити звертатися до мене по імені і на ти, – Федя, чи Федір, як Вам буде зручно.
Сестри переглянули і з задоволенням прийняли цю пропозицію.
Катерина Прохорівна відразу спалахнула і поставила свої умови.
– Раз Ти назвав нас родиною Федінька, тоді і Ти, за старою тра дицією, звертайтеся до нас по імені.

– Зрозумів, – не дурень.
Вони дружно розсміялися.

– От і поріднилися!
Сказала і розплакалася Таїсія Іванівна.


– Катя, Ви збираєтеся на базар. Візьміть мене із собою у своє товариство.
       Мені необхідно дещо купити. Я хочу відвідати друзів у будинку № 10.
       Давно не бачився з ними.

– Із задоволенням!
 – відповіла Катерина Прохорівна.

– Федінька, кава холоне! – снідай, ми не будемо заважати.
       Підемо готуватися!
       Федя, Нюся залишила собачці їжу.
       Можна, я її погодую!

– Звичайно! – але тільки на перший раз я піду годувати разом з вами.
Федір витяг ключ з – під ковдри.
Ласка підхопилася й облизала капці і ноги сестер та увійшла за трійцею на кухню.
Залишки від учорашньої Толоки, Ласці прийшлися до смаку.
Кожний був зайнятий своїми справами.
Тіточки готувалися до виходу на Житній базар.
Ласка бенкетувала.
Федір пив каву і смакував “Казбек”.

       Ласка тримала в пащі коричневий ридикюль і гордо йшла по Флорівський вулиці перед своєю трійцею, прокладаючи маршрут до Житнього базару, а не “ринку”.
На Подолі ніхто і ніколи на базар не говорив ринок.
Базар він і у Африці базар.
Тіточки пішли по рядах базару, а Федір з Ласкою у господарські магазини.
Усюдисуща Нюся з повним кошиком зустрілася на вході у господарський магазин.
– Нюся, радий вас бачити!
       Доброго ранку!

– А що ви тут робите?
– спитала Нюся.
– Ми шукаємо холодильник і газову плиту з балонами,
– відповів Федір.
Через годину прекрасне товариство поверталося додому, супроводжуючи кінний візок завантажений холодильником, балонами, газовою плитою, сумками тіточок, Нюсею, бритоголовим велетнем Тарасом Васильовичем і візником Іваном.
Федір вручив Нюсі величезний букет білорожевих півоній, вони плили додому.
Ласка з ридикюлем у зубах, бігла попереду, вказуючи шлях.
Тіточки тримали Федора під руки і збуджено белькотали, обговорюючи покупки і його вчинки. Вони переконували, що холодильник це добре і їхня давня мрія, а з газовою плитою треба було б зачекати.
У дворі за столом, у чеканні сидів Сава.
– Капітан, доброго ранку!
       Що ви там, так довго порались?
       Я отут зачекався.

– Сава, ти допоможи Тарасові Васильовичу і зроби все швидко та з розумом.
       Федорові Івановичу треба йти по своїх справах.
       - скомандувала Нюся.
Федір узяв з пащі Ласки ридикюль, витяг з нього ключ і розкрив подвійні вхідні двері у будинок.
Нюся віддала Федору букет півоній і приступила до вказівок.
Він розділив букет на дві рівні частини і вручив їх тіточкам.
Вони заохали і пішли ставити квіти у вази, та розбирати свої кошики.
Через годину, все стояло на своїх місцях, – тихо дзижчавхоло дильник, примуси зайняли гідне місце у сараї – майстерні.
У ревнощах, залишився стояти керогаз, як би підтверджуючи, що його першість йде у минуле Андріївського узвозу.
– Капітан, гарну штуку ти купив!
– Я для нас з Нюсею теж куплю такий морозильник.
– Кому потрібна у твоєму підвалі така гарна річ?
– запитала Нюся.
– А чому в мене у підвалі, а чому не у тебе у кімнаті, або на кухні.

– Так ти, що, сватаєшся?

– Сватаюся, чи не сватаюся, то моя справа!
       Ти ж мені гарбуза не даси?
– відповів Сава.
 
– З чого це ти взяв?
       Що не дам?

– Бо не виріс ще той гарбуз, який би мені – ти вручила.
       Капітан, ти подивуйся на неї, що за жінка?
       Жінка, як жінка, а тями не має!

– Так! – Тарас, Сава поїхали, поки він не передумав,
– запропо нувала Нюся.
– Бачиш капітан, я п’ять років міркував, а вона каже, щоб не пе редумав, ну що з жінки візьмеш?
- здивувався Сава.
Федір розрахувався з Тарасом Васильовичем і візником Іваном.
Він просив Тараса зайти завтра після роботи і допомогти у господарських справах.
Тарас відповів, що буде після обіду. Йому сьогодні йти на роботу на цілу ніч, і як тільки відіспиться буде у нього.
У двір забіг не хлопець, а дзиґа – син Тараса.
Він звернувся до нього:
– Андрій, ти йди до Савиного будинку!
       Ми купимо йому та Нюсі холодильник, і я під’їду з ними туди.
Андрій полетів вниз Андріївського узвозу.
Ласка гавкнула йому вслід, немов попереджаючи його не поспішати.
Кобила злякавшись голосу Ласки, так рвонула, що візник Іван ледь стримав її!
– Оце голос! – Як у нашого диякона після Великодня,
– сказав Сава.
Ласка, немов, засоромилася свого голосу і втекла в будинок на свій килимок. Споріднення душ, повнота щастя наповнювала новим змістом флігель Андріївського узвозу № 16.
Вулиця ставала світлішою від тепла людських душ.
Федір випрасував стрілки штанів, світлу сорочку, начистив взуття, оглянув свою зачіску.
– Нічого, – незабаром волосся відросте по самі плечі, а там відпущу бороду і буду жити у
       злагоді з версією Сави про Капітана корабля – Андріївського узвозу.
       Федір Іванович витяг букет півоній, стряхнув воду, обернув квіти папером.
Шампанське, коньяк у білій цигарковій обгортці, три плитки шоколаду «Гвардійський», подарункову коробку цукерок він вклав у плетену сумку під народною назвою «авоська» і підгорнув манжети сорочки зайшов на кухню до тіточок, які про щось щебетали.
– Ну от, капітан готовий до щасливого плавання.
Тіточки оглянули його з голови до ніг.
– Федінька, удачі тобі!
– Передай від нас привіт Василині і Гриші.
       Щасливої дороги!

Для Федора ці слова були несподіваним і приємним сюрпризом.
Виявляється вони гарні знайомі з його друзями.
- Ну, як отут не повірити у сили Добра про які казав йому Захар.
Він повернувся до виходу і тіточки тричі перехрестили його.
– Мої любі, – буду ввечері.
       Не хвилюйтеся за мене і не чекайте до пізна, якщо затримаюся.

       Перехожі, мешканці вулиці, віталися з ним, як з приємним знайомим і він впізнаючи їх обличчя кивав головою.
Яке щастя за двоє діб знайти родину і придбати будинок і ще на своїй малій Батьківщині у своєму ДИТИНЦІ, - на Андріївському узвозі!
Ласка першою увійшла у двір Андріївського узвозу будинку № 10.
Усі собаки, собачки, коти двору, піджав хвости від жаху, рвонули у різні боки, – куди очі дивилися.
Це був останній день, на найближчі роки, хто на вулиці бачив інших собак.
З появою Ласки вони зникли на довго.
Ласка підійшла до стіни уздовж якої ріс спориш з подорожником.
Федір витяг у неї з пащі ридикюль і кинув до її ніг.
– Ласка, стерегти!
Вона бухнулася на природній зелений килим, піднявши хмарину пилу і погойдуючи стегнами улаштувала себе.
Ласка ніби розуміла, що Федір іде на довго.
Григорій, читав газету на балконі, і помітив Федора.
Радість і переполох доносилися з вікон на весь двір.
Віраніка кричала голосніше всіх.
– Дядя Федір!
       Ми Вас чекаємо два дні і майже п’ять років.
       Ви чому так спізнюєтеся ?

– Вероніка, радість моя, я більше не буду.
       Прости мене!

       Федір ввійшов у відкриті двері, вручив Вассі квіти, дівчинкам шоколад,
авоську поставив на тумбочку і вони обійнялися з Григорієм.
Здавалося, що ця мить охопила все їхнє життя, яке майже пролетіло в мить, життя великих солдатів боронивших честь та гідність людини і людства.
       За таким випадком, Васса дозволила їм курити, палити у вітальні за журнальним столиком, поки жіноча половина буде на кривати на стіл.
       Вони говорили і згадували, згадували і говорили, говорили, говорили і згадували, згадували, – відновлюючи до дріб’язків ланцюг подій, потрясінь, втрат і перемог.
Їхній діалог був на стільки ясним, що Васса спостерігаючи за ними і беручи участь репліками у їхній бесіді, розуміла зміст офіцерської дружби, дійсних людей борців за істину й істинність людських відносин.
       Вона думала, як таке зберегти і виховати у своїх дітях, – яких вона народила, але головне , як це розвинути в дітях її школи, у дітях вулиці, міста, країни.
Двоє поранених, побитих, не зломлених, не переможених офіцерів, як юнаки вели бесіду, начебто за їх плечима немає нічого жахливого.
Для них життя не може бути страшним, вони проживали його не порушуючи моральних природних законів.
- Життя страшне для слабких духом.
 - у цю мить вона прийшла до висновку.
       Страх перед смертю, для нормальної людини явище природне і їх відношення до неї цілком закономірне. Адже ми породжені для того, щоб відійти у Вічність.
Для них головне, як йти з честю, чи з ганьбою, з відповідальністю перед Богом, чи безвідповідально не визнаючи Його!
- Слава Богу, що Він їх зберіг.
Василина була переконана, що на таких, як вони Земля стояла і буде стояти Вічно!
Може це прекрасно, що вони не думають так про себе, а просто живуть, роблять свою чоловічу, щиру Богоугодну справу.
За час відсутності Федора, їхній син Гліб закінчив університет, оженився і виїхав, за розподілом, працювати у Крим. У дітей гарна робота на закритому об’єкті, відмінно улаштувалися, і вся ро дина чекає восени поповнення.
– Я пропоную підняти келихи за наше майбутнє в дітях!
       За те, що нам є кому передати естафету поколінь!
       За нас, що ми маємо на це право!
       Друзі мої, щоб Влада не робила і не говорила, я знаю на своєму досвіді,
       – Бог є у кожнім з нас, у кожній травинці у кожній людській душі.
       За життя!
– Григорій і Васса були щасливі не менше Федора.

       У Василини зник тягар провини, за проживання у Федоровій квартирі.
Тепер вона була спокійна, Федір живе, поруч з ними, через двір.
Вона роздумувала тільки про одне, як у епоху атеїзму донести дітям знання про Бога.
У дітях може пробудитися інтерес до Бога, до релігії, – адже вони здебільшого всі хрещені , але замість хрестів на шиї носять червоні краватки зі значками антихристів, проте разом з батьками святкують відкрито всі християнські релігійні свята.
       - Треба запросити популярного віровідступника на лекцію у школу,
       – дурень не зрозуміє, а розумний здогадається,
       – що у такий спосіб можливо виховати любов до Бога.
       Діти самі зроблять гідний висновок. Головне, у них буде інфор мація про Бога.
       З атеїзмом можна боротись його методом.
       Зустріч, застілля та день пролетіли непомітно.
       Федір збирався і запрошував до себе в гості через пару тижнів, як тільки цілком усе улаштує.
Він зняв зі стіни фотографії своїх близьких, а на місце де була схованка прилаштував акварель Врубеля, – “Орхідеї”, яку він обміняв на Житньому ринку ще у 33 році за четвертинку хліба.
       Васса знайшла цей етюд у антресолі під купою шпалерних обрізків.
Федір розцінив знахідку етюду, як гарний знак – послання від дружини Ніни і сина Віктора. Мабуть, вони таким чином передали йому звісточку з Вічності і підтвердили, що вони завжди у цих стінах і будуть існувати у них Вічно.
       Григорій і Васса разом з Федором вийшли у двір.
Федір підійшов до Ласки, вона стерегла ридикюль.
 Він узяв його в руки і Ласка познайомилася з друзями, обнюхавши та облизавши їхні ноги і руки, трохи заспокоїлася. Потім взявши в пащу ридикюль гордо пішла убік будинку № 16.
Васса і Григорій були вражені її міццю і красою. Ласці вони теж сподобалися. Вона думала, що ці люди одного запаху з Федором і їх можна полюбити.
Григорій звернувся до Федора;
- Я не фахівець кінолог, але можу тобі сказати, - Ласка, дуже визначної, королівської
       породи з ліванських вівчарок. Її треба берегти. Таких як вона в Україні немає.
       На мою думку це надбання, але хто буде думати про собаку, коли люди ніщо.
       Бережи її.
Ласка підійшла до Григорія та облизала його черевики, ніби виказала свою вдячність за знання її породи.
       На годиннику була перша година ночі, у відкритих вікнах флігеля на другому поверсі та на кухні горіло світло.
– Ой вже мені ці жінки!
       Ласка, вони чекають нас. – Хвилюються за нас. – Розберемося і постараємося їх
       переконати, що цього не варто робити. – Чекати нас не треба!
Федір розумів, що така розмова для них марна.
Сава був правий, коли говорив, що чекання – це жіноча вдача! Це мабуть їм такий наказ даний від Бога!

Федір ввійшов у будинок.
Він, вперше, за багато років відчув, що прийшов до своєї оселі, – і це був не сон, а реальність. Він розкрив вікна кімнати і веранди, у дворі під краном напоїв з рук Ласку.
Уклав під ковдру ключ і Ласка усією міццю брякнулася на свою
бойову посаду.
Тіточки його не турбували і затаївши подих чекали зустрічі з ним.
Гарячий чайник на газовій плиті говорив про те, що вони освоїли плиту та газові балони.
Федір піднявся на другий поверх, постукав у двері, ввійшов у їхню вітальню кімнату.
Вони на перебій запрошували його до столу, до чаю.
Своєю розповіддю – звітом він цілком задовольнив їхню цікавість.
– Я як тільки одержу паспорт, то ляжу на пару тижнів у госпіталь на обстеження.
       Ви доглянете за Ласкою, і не пестіть її.
       Я ж, за час очікування паспорту, заготую дрова на зиму.
       Сава відремонтує котел, ванну і туалет!
       Ми з Тарасом Васильовичем, з Вашого дозволу, у підвалі і на горищі наведемо
       ідеальний порядок і будинок буде готовим до зими.

Тіточки дивилися на нього, як на Бога, або на щось не земне, космічне, а він любувався ними, як любувався б сестрами своєї мами, своїх найближчих і рідних тіточок.




ГЛАВА - 5

Федір, як завжди, прокинувся раніш за усіх.
Ласка прикидалася, що спить, але ключ охороняла надійно.
Він витяг ключ, вставив у замкову шпару і вони пішли митися та голитися.
Федір обмив до пояса своє тіло, вода була неймовірно теплою.
Сонце так розігрівало землю, що вода за ніч відбирала її тепло і давала воді кімнатну, літню температуру. Федорові не хотілося обтиратися рушником, він вирішив одержати задоволення від обсихання у ранкових променях небесного літнього світила.
Тіточки витягли з холодильника Ласчин сніданок з свинячих вух і кісток.
Уклали його у її миску, а у другу налили води.
– Дорогі мої, Ви вхідні двері вдень можете не зачиняти, Ласка без вашого дозволу у
       будинок нікого не впустить!
       З нею ми будемо жити надійніше ніж за кам’яною стіною!
       Тепер давайте снідати.
       Ласка може у нас стати егоїсткою, не дозволяйте їй вільності та не прислуговуйте.

       Кава і ванільні булочки з абрикосовим варенням для Федора бу ли вершиною насолоди і спогадів про юнацькі роки.
       За сніданком Федір обмінявся своїми планами на цілий місяць.
 Він спустився вниз і оглянув підвал, де було збережено чимало цікавих речей, інструментів дореволюційного німецького вироб ництва.
Потім він забрався на горище й оглянув дах.
       Джмелеве гніздо на горищі його обнадіяло, і він вирішив гніздо не турбувати і зберегти, а кватирку вікна засклити органічним склом і у ньому прорізати діру, щоб джмелі могли спокійно влітати і вилітати.
       Зненацька до нього на руку сів молодий джміль і він дав можливість йому розташуватися на своїй долоні.
Він чув від діда, що джмелі на горищі, – це знак благонадійності та добробуту у будинку, що такий будинок обходить лихо.
       Джмелі люблять селитися, поруч з грушами, конюшиною, дрібними квітами і добрими беззахисними людьми. Які ж вони красиві у своєму оксамитному оздобленні.
Цікаво, як вони бачать настільки складною сітківкою своїх очей?
       Вони бачать те ж, що і люди, але через малу величину їхнього мозку, вони сотні зображень своїми лінзами збирають, фокусують у одне ціле.
       Чим менше обсяг мозку, тим складніше устрій ока.
– Цікаво, а що думають з цієї нагоди біологи? –
       Треба буде подивитися літературу на цю тему.
       Федір розвісив на стінах фотографії своїх рідних, потім склав графік робіт і закупівель на місяць і розкурюючи цигарку чекав Тараса Васильовича Чайку.
 
       Його кімната за площею займала одну третину флігеля, і для нього цього було більше, ніж достатньо одній людині у його віці.
Розкриті вікна доносили приємні пахощі літа і тихі звуки вулиці.
Запахи фарби, після ремонту, цілком зникли.
 
       Тарас Васильович не змусив себе довго чекати, він виголений і відпочилий прийшов разом з молодшим сином, улюбленцем сім’ї і вулиці, – дзиґою Андрієм.
       Андрій сів за стіл, боячись увійти у будинок через присутність Ласки.
Він обережно вивчав Ласку, а вона його.
Усі хлопчиська узвозу вже розповідали про неї легенди, що вона вовкодавиця і від неї варто триматися по далі.
       Вона не встигла з’явитися на узвозі, як зникали всі собаки.
Коти перестали перебігати вулицю, кожний знаходився на дахах сараїв.
Навіть пацюки втекли зі смітників на інші вулиці – Воздви женку, Боричів тік, Олександрівську.
       Ласка дивилася на Андрія і думала, що цьому хлопчиську можна довіряти цілком, але за ним потрібне око, інакше турбот вистачить на усіх.
       Тарас запропонував Федору переодягтися і приступити до роботи.
Він відкрив двері сараю і ставні вікон. Вони переклали речі, розчистили площадку для складання дрів під зимове опалення флігеля.
       Потім стали розчищати підвал, виносити сміття і залишки від речей.
Вони обтерли стіни, вичистили, вимили підлогу у підвалі флігелю.
Тарас був переконаний, цей флігель задуманий, як кам’яний бу динок, але щось перешкодило, тому на його підвал і фундамент поклали гарний брусовий будинок.
Брус будівлі оббили дошкою, дранкою і заштукатурили бетонною штукатуркою.
       Тарас вдарив своєю могутньою рукою по балці.
– Федір, прислухайся, як дзенькає це дерево! – Цьому матеріалу
       ціни немає! Давай підніматися на світло, розберемося з відходами.
       Цей підвал робили розумні, справжні господарі.
       Ми з цього будинку іграшку зробимо на століття.
Все не потрібне, іржаве Тарас відніс до сміттязбірника.
Деревину розклав за розмірами, попередньо витягши цвяхи.
Поки чоловіки милися, тіточки накрили стіл у дворі на Федора, Тараса, і Дзиґу,
– так Тарас з любов’ю іноді називав сина Андрія.
Ласка підійшла до столу і поклала Андрію на ноги голову.
У Андрія від жаху перехопило подих.
Він опустив руки на коліна і подумав, якщо це чудовисько відкриє щелепи, у мене будуть мокрі штани.
Врятував Андрія дядько Федір.
– Андрію, йди вимий руки!
       Ти не бійся Ласки!
       Вона розумна і добра, ти на неї не звертай уваги!
       Я впевнений що вона тебе сприйняла і дуже швидко ви станете нерозлучними
       друзями.
       Вона ніколи не торкнеться до дітей, навіть якщо вони будуть тягати її за хвіст! Андрій кулею полетів до туалету.
Він виходив із флігеля підняв руки, показуючи усім, що руки вимиті і він може сідати за стіл. Йому поставили чашку кисляку, пів - тарілочки зеленого борщу
та деруни з шинкою.
Тарас і Федір звели чарки.
– Дякую тобі Тарасе за допомогу!
       Я прошу тебе допомогти мені реалізувати за місяць мої плани.
       Навіщо тобі ходити шукати підробітки, коли у мене роботи на місяць!
       Я заплачу тобі скільки треба!
       Мої руки поки мене не слухають!
       Якщо потрібні помічники, ти знаєш , кого тобі зручніше запросити!
       Як упораємося з підготовкою до зими, тільки тоді я ляжу у госпіталь на обстеження.
       А зараз, Тарасе давай вип’ємо за тебе і твоїх дітей.
       За цього славного козака – дзиґу Андрія.
Вони випили і дядько Федір погладив рукою Андрія по голові.
Місяць пролетів, як один день.
Задумане було зроблено.
Літо знаходилося у розпалі.Тарас, Федір і Андрій сиділи на тих же місцях та смакували по луницю з сметаною, поруч з кожним стояв великий кухоль компоту з полуниці та льодом.
       Сусіди за цей місяць стали один до одного ближче, уважніше і добріше.
Страшенна, угодована красуня Ласка для усіх стала доброю і гарною знайомою.
Вона і флігель стали якимось центром можливості людських сил у розкритті своїх талантів бути людиною.
Таких людей на Андріївському узвозі виявилася більшість.
Ласку і її дружка – дзиґу Андрія любили усі.
Вона разом з ним ганяла по гірках, наводячи жах на будьяку живність, особливо на собак.
На Андріївському узвозі зникли цілком всі собаки, і кожен кіт знав своє місце.
Тільки сибірське кошеня Персик, який Тарас Васильович подарував тіточкам для того, щоб взимку ганяв мишей, займав відособлене місце, на правах самого маленького члена родини у флігелі.
Він ріс не щодня, а щогодини і тіточки не могли ним натішитися.
       Усім подобався атракціон Персика, коли він грав з тремтячим хвостом Ласки, або коли залазив на голову Ласки. Вона дозволя ла цьому нетямущому будь – які витівки з нею.
Ласка сиділа при вході у флігель, поруч з нею на табуретці сидів Персик і розглядав її очи і морду.
Андрій подумав,
- що Персик бачить, коли розглядає її вухо.
Ласці було не до нього.
Вона чекала свого і не розуміла, як ці люди можуть насолоджу ватися якоюсь полуницею і що в ній смачного, інша справа коп чена кісточка,
– запах якої, з цукром чи медом, навіть нема рації порівнювати.
       Ласка утомилася чекати, вона не розуміла чому тіточки про неї забули і возяться з рибою, нарізають її для цього нетями Персика.
Усі любувалися ідилією відносин Ласки і Персика.
Ласка могла зрозуміти тіточок, їхній вік і неквапливість, але така повільність для неї була знущанням.
Вона слиною розтеклась на ґанку.
І раптом щелепи Ласки самі розкрилися без її бажання.
Всі завмерли.
Тіточки зупинилися біля виходу.
Дядько Федір, Андрій і його батько, близнюки з єврейської родини, хлопчик і дівчинка які жили на першому поверсі будинку № 13 закрили руками очі, коли побачили,
як цей дурний Персик у момент повного розкриття щелеп Ласки, -
 усунув свою маленьку зацікавлену голівку між її щелепами.
Здавалося, завмерла вся вулиця від передчуття розвитку трагедії.
Персик розглядав верхню щелепу Ласки.
Ласка миттєво відчула на собі увагу та завмерла з розкритою пащею
та раптом, косим поглядом вона побачила, відчула ніби все зрозуміла. що цей нетяма – Персик вставив свою голову у пащу і розшукує в ній силу зубів, не розуміючи, що життя його на волосинці.
Ласка вже не могла утримати пащу у розкритому стані, у неї пересохло у горлі.
А Персик, ця нетяма все ще досліджував устрій щелеп.
Усі розуміли, якщо Персик через секунду не витягне з Ласчиної
пащі голову, від нього залишиться – добре згадування.
 Але Персик, як усунув свою голову у пащу, – так і висунув.
Ласка побачивши його голову перед своїм лівим оком, зімкнула щелепи і побігла до крана сьорбнути води й отямитися.
А Персик, як ні в чому не бувало, улігся склавши лапи під себе і почав стежити за літаючою парочкою метеликів - капусниць.
       Що діялося у дворі, як раділи усі від побаченого атракціону.
Близнюки навіть кричали від радощів і вбігли у нижні двері своєї квартири
будинку № 13, щоб розповісти своїм батькам про цю знаменну, дивну подію
будинку № 16.
Таїсія Іванівна постави ла Персику тарілочку з нарізаними шматочками риби на табуретку, а Катерина Прохорівна винесла Ласці довгоочікувану кістку, розміром з Персика.
       Ласка хрумкнула і ця величезна кіста, яку сокирою не легко розрубити, роздвоїлася на рівні частини.
Ласка і нетяма Персик були зайняті своєю справою.
А нова легенда,
породжена у флігелі будинку № 16 розліталася з вуст у вуста по всьому Андріївському узвозу.
 
Тарас, Андрій і Федір доїдали полуниці.
Федорові згадалися з цього приводу міркування Сави, буцімто для чого людині ласощі, а для того, щоб відчути смак життя, його зміст.
У кого, які ласощі, – такий зміст і смак життя.
Для одних смак золота, запах крові і людського поту найвища насолода, тому він заливає себе парфумами та коньяком, щоб відбити запах своєї суті.
Для іншого, запах за вушком дитини, це запах здоров’я і щастя, це його найвища насолода і сенс життя.
Головне, що таких у світі більше ніж перших.
Алі вони чомусь соромляться відстоювати свої смаки.
       Мудрий від природи, щирий носій національного духу Сава, – як ніхто, словом і вчинком міг передати думку свого народу і на будь яку подію міг поставити правильне питання і вказати шлях, як знайти відповідь.
От і зараз у цю неділю, усі насолоджувалися днем відпочинку, кожний по своєму відчував сенс життя, – начеб то міркував над Савиними словами, що він промовив підводячи підсумки завершення всіх робіт у флігелі.

       За цей час, Федір заприятелював з Тарасом.
Вони, як люди одного покоління, немов знали один одного з дитинства і сила їхнього духу, їхнього виховання дозволяла їм говорити завжди відкрито і чесно.
Вони могли усе зрозуміти з погляду і півслова. Взаємно допов нювали один одного, були потрібні, щоб не спіткнутися і не впасти, не забруднитися самому і не вимазати оточення, особливо рідних і близьких людей.
       Федорові здавалося, що він вступив у фазу без проблемного життя. У нього усе вдало складалося , не вважаючи проблем з здо ров’ям, а от у Тараса якісь були складнощі і йому треба допомогти не тільки заради дружби, а просто як людині.
 
       Спостерігаючи за подіями вулиці і двору, смакуючи цигарку, – Федір радувався за Андрія і Ласку, що так здружилися, вони могли придумувати собі ігри від ранку і до ранку.
       Але Тарас був невеселий.
Його щось мучило, він хотів поділитися і шукав моменту.
Федір вирішив йому допомогти.
– Тарасе, що сталося?
       Тебе, навіть не тішить твій улюбленець – дзиґа, єдиний серед своїх однолітків на
       вулиці по імені Андрій?
       Ви що з дружиною назвали його на честь Андрія Первозванного,
       щоб він його оберігав, як Янгел Хоронитель?

– Та ні, з його ім’ям усе було набагато простіше.
       Мій батько, – його дід, – попросив мене назвати на честь свого двоюрідного брата
       Андрія, який був і є великим ученим з світовим визнанням.
       Він казав усім своїм дітям і родичам, що тільки завдяки імені дядька, весь наш рід не
       даремно жив, працював, страждав, щоб родити, явити людству Генія!
       Він стверджував, що наш рід виконав свою історичну місію перед Людством і Богом!
       Якщо Він дозволяє нам, його дітям родити дітей і продовжу вати рід далі, то ми перед
       ним і Богом зобов’язані, – одного із синів назвати ім’ям Андрій,
       – на честь Генія і сина Божого!
       І якщо ми на ньому закінчимо свій рід, то це не лихо, а щастя козацької Долі!
       Наш Бог не знає таких імен, як Эльдар, Владлен, Адольф, Марксэн, Сталіна,
       Адольф.
Тільки тому, ми на честь двоюрідного діда дзиґи, так охрестили Андрія у Ілльїнскій церкві, яку влада зараз хоче закрити.
       Мені про це говорив її диякон, наш далекий родич, який живе на Воздвиженській
       вулиці і майже щодня ходить узвозом на службу.
       Він мені казав, як тільки призве його Бог, так біси закриють наш Храм.
       Він мене просив, щоб я не дозволив з нього зробити відхоже місце, тому що у влади
       зараз сверблячка на будівництво суспільних туалетів.
       Я пояснював йому, що я проста людина, а він плутає мою стать і природну силу з
       могутністю цієї антихристової влади.
       Але він переконує мене, що це не так, що антихристи неспро можні перед віруючим,
       хрещеною людиною устояти, досить од ного хрещеного знамення, щоб накласти на
       самого головного і вони відступляться.
       Його не пускають у їхнє пекло, а то б він це зробив вже давно, не дивлячись на те,
       що його фізичні сили ні на що не спроможні.

Слухаючи Тараса, Федорові здавалося, що цей диякон – прибу лець із середини дев’ятнадцятого століття служить у Духовній семінарії, що розташувалася в підставі Андріївської церкви, а виявилося він родич Тараса і вірний слуга Бога у Ілльїнскій церкві.
Федір продовжував:
– Я вірю в долю Андрія!
       Він завершує наш рід, але його Ангел сподіваюся збереже і не дасть ні кому образити
       його, принаймні, поки ми в нього є.
Федір, слухаючи Тараса, багато чого зрозумів про себе і про
споріднення своєї душі не стільки з Тарасом, – скільки з Андрієм.
       - Федя, ти запитав, що сталося? – Я дякую тобі за питання.
       Давно готуюся до розмови з тобою, але давай зайдемо до тебе у
       будинок і там поговоримо у далечіні від очей і вух.

– Гаразд!
 – відповів Федір.
– Ти правий!
       Давай я замовлю тіточкам зварити нам каву і ми у «кабінеті»
       все обговоримо.
Федір зайшов до кухні.

Тіточки розмовляли між собою французькою мовою.

       Вони на кухні обговорювали радіопередачу, яку чули від чергового подарунку Федора, – приймача «Рекорд».
Вони говорили про приймачі - кінотеатри, що поширюються у будинках західних країн і були здивовані, що СРСР, – незабаром буде продавати такі приймачі – телевізори у всіх своїх республіках.
       Їм не вірилося, що ця американська і французька, європейська реальність може прийти у їхній будинок.
       Тітка Катя не любила американців, вона США називала зграєю бандитів і покидьків з Європи через те, що в них є расова дискримінація і неповага особистості з іншим кольором шкіри на сьогоднішній день.
       Тітка Тася відстоювала своє, вона говорила, що у США велике майбутнє і це хвороба молодості США, як країни у якої велике майбутнє.
Вона не розуміла одного, як можна принижувати людей, таких як Поль Робсон, але була впевнена, що завдяки таким людям, як він, США незабаром позбудеться від цієї расової ганьби, адже американські негри, так здорово воювали з фашистами.
Не дозволяти неграм вчитися з білими дітьми, – це неуцтво і дурість.
Народ який боровся з Гітлером і фашизмом не може його сповідати, тому він це питання вирішить, як розбереться з комуністами у своїй країні.
Але тітка Катя, не була б Катериною, якщо б у суперечці не здобувала перемогу.
Вона доводила, що навіть, якщо через десять років негри дом жуться рівноправності, то і через сто років США буде неосвіченою, безкультурною країною правління – онуків бандитів і злодіїв, користолюбців і авантюристів.
Вона настоювала, – щоб стати культурною країною треба не 200 – 300 років, а не менше 500 – 700 років.
Їм ще треба будувати свої традиції і високі принципи моралі, моральності,
які б не суперечили християнським, загальнолюдським принципам і доти, доки вони цього не зрозуміють у них немає перспектив на майбутнє, їхнє золото і багатство нікому не потрібно і нікого не здивує.
В історії людства були і багачі і заможні держави, але куди і чому вони зникли?
Федір призупинив суперечку французькою мовою.
– Madam!
Він вмовив тіточок приготувати каву йому і Тарасові звертаючись чистою французькою мовою.
Вони були здивовані і раді перервати суперечки.
Федір зайшов у свою кімнату – «робочий кабінет», – кімнату своєї недавньої мрії.
Запах кави надав почуття бадьорості і сил до тривалої розмови.

       Тарас розповідав про наболіле.
Виявилося у цієї вулиці, як і у кожної вулиці великого міста, були свої дві сторони життя. Одна відкрита, – у всіх на очах – біла сторона.
Інша – чорна, закрита і бездонна.
– Моя основна професія коваль.
       Розумієш, – Федоре!
... Мій друг Анатолій, який був моїм учнем у ковальському цеху, прийшов з війни капітаном з двома пораненнями, і він сподобався кадрам у міліції.
       Труханів острів і Передмісну слобідку спалили і нам, як жителям цих місць влада не дозволяла будуватися.
       Анатолій порадившись зі мною, став працювати у міліції.
Він взяв на себе керування бригадою дільничних міліціонерів Подільського району та поклав на себе нагляд за Андріївським уз возом.
Він у той час визначив, що серед криміналу діє банда зухвалих нелюдів.
Збір та аналіз матеріалів, їх розчерк, методи розбоїв на якомусь сотому відчутті фронтовика, говорили, - що банда бешкетує в Києві з довоєнних часів.
Ці нелюди, під час окупації здавали євреїв, комсомольців, членів партії, службовців державного, міського апарату, які нічого загального не мали з політикою Сталіна, але у них була нерухомість і коштовні заощадження.
Ці тварини вичислювали таких людей і здавали німцям, у більшості випадків їх розстрілювали.
Вони убивали та здавали заради облав у місті для своєї корисли вої мети.
Анатолій знав, що боротись з ворогом потрібно не, як з визначенням, а з конкретним, реальним суб’єктом. Тому він збирав інформацію про них. У таємниці і розробляв цю банду один, на своєму фронтовому досвіді і своєму методі боротьби.
Знаючи, що курчат восени рахують, – він конспіративно, розробив версію і був переконаний в одному, що ліквідувати цих не людів, йому вдасться.
Тоді не тільки на Подолі, але і у всьому місті в багато разів знизиться злочинність.
Він мені казав, що вони, – як усяка мерзота, – боягузи і через звірячий жах покарання незабаром будуть робити помилки і розкриють себе.
Він говорив мені, що банду треба знищувати всю. Знищення по одному, це провал. Анатолію вдалося не можливе. Він знайшов фінінспекто ра і дільничного міліціонера, якому кримінальники дали кличку – Кат, яка за ним закріпилась.
Цей Кат, нелюдь, садист був головою банди, яка знищила не одну сотню людей.
Цей звір, крім табельної зброї завжди за халявою чобота носить «фінку», а у кишені кастет та зашморг.
– Федоре, можна тільки догадуватися скількох вони пограбували і скільком
на допитах, він розбив черепів.
– А скільки безневинних людей цей Кат задушив?
– Отож, – Анатолій знайшов трьох мародерів банди, головних фігурантів, виконавців і добувачів, так званих скарбів. За його приблизними розрахунках, вони мали величезні фінансові засоби впливу на можновладців, які були вкладені у коштовності.
Для карного світу, і злодіїв у законі, ці оборотні були страшніше Берії.
Кат допомагав міліції свої убивства, розбої і не розкриті справи, повісити через методи «дізнання», – кастет, – на кримінальників з Подолу, та на їх паханів.
Якщо вони виходили сухими, то він їх сам особисто страчував, справи списували
і закривали. Бандити не могли одержати інформацію для висновків про оборотнів, але не шкодуючи своїх засобів, вони шукали їх.
Анатолій випадково поцікавився у фінінспектора історією загибелі моєї куми, яку затримали на ринку з двома чоловічими курточками «бобочками» та дитячою кофтинкою.
Виявилося, що вона покінчила життя самогубством, нібито кинулася у сходовий проліт з четвертого поверху перед допитом.
– Анатолій цікавився у фінінспектора, чому і навіщо той хотів посадити цю надомницю, коли підпільні цеховики працюють майже легально з величезними прибутками, а він цього не бачить, або прикидається.
– Анатолій – капітан міліції, запропонував керівництву міліції з цим випадком розібратися детальніше.
– Тоді він не думав, що фінінспектор і Кат, – далекі родичі і працювали поруч,
як перевертні.
Він зрозумів, що надомниця, моя кума не кидалася у проліт, її зштовхнули через те, що вона у пиці фінінспектора упізнала грабіжника і бандита, який у жовтні – грудні 1941року під час пожеж, у центрі Києва обкрадав квартири та здавав фашистам людей. Фінінспектор також упізнав її і доповів про це Кату, щоб вона випадково їх не видала, Кат зштовхнув її у проліт зі сходин перед допитом.
Ці нелюди, при звільненні Києва поповнили ряди Червоної армії і пішли на фронт, кожний з них йшов під своєю легендою.
Навесні 1944року вони повернулися у Київ з фронту, як герої
– з купленими нашивками бойових поранень і медалями на грудях.
Кат відстрелив собі фаланг мізинця лівої руки, а фінінспектор прострелив собі м’якоть стегна правої ноги.
Цього було достатнє, щоб ці негідники за коштовності і гроші стали «героями фронтовиками» за допомогою замполітів, які клопоталися про їхні нагороди і відряджання до столиці.
Влашту ватися у Києві для бандитів – перевертнів при їхньому багатстві не складало великих зусиль. От так оборотні – пере вертні почали працювати.
       Весною, коли Анатолій вийшов на їхній слід, бандюги зі своїми спільниками,
яких вигнали зі СМЕРША, пострілом під серце – вбили Анатолія.
Він перед смертю, сказав хірургу, що Остап – мій син , який повертався з роботи,
міг їх бачити на узвозі, і може він пригадає їхні обличчя і допоможе знайти вбивць.
 Ми ще не встигли поховати Анатолія – капітана, міліціонера, улюбленця всього Андріївського узвозу, як Кат спочатку відбив Остапові на допитах легені, а потім ударом у пах розбив сечовий міхур.
Мій син Остап помер у тюремній лікарні.
Ми, як багато інших, не знаємо, де він, безневинно вбитий, – похований, у якій землі лежить?
       Один знайомий кадровик з міліції мені казав, що поховали Остапа десь у Биковні.
       Кримінальну Справу закрили.
       Кат зараз став дільничним Андріївського узвозу та прилеглих вулиць.
– Він – вбивця кат, дав слово районному керівництву міліції знайти вбивць Анатолія.
– Дав він це слово, – заради одного, – щоб у нього були підстави зайнятися мною та знищити мене й забезпечити банду від розкриття.
– Після цього, – товариші у цивільному, разом з ним, у підвалі будинку № 4 на узвозі намагалися мене допитати і побити.
Це їм не вдалося. Але через два, три допити, якщо їх буде більше, і вони підготуються, – то я не виживу, а в мене діти, – зараз із семи дітей, живими залишилося четверо.
- Федір, якщо і є той світ, то я навіть у ньому не зможу жити, ба чити, що чекає моїх дітей і як вони будуть страждати.

Федір курив і думав, міркував і курив.
Обставини у Тараса були не з легких, – якщо не катастрофічні.
Він почуттям фронтового – розвідника розумів, що поспішати не можливо,
але і баритися небезпечно.
– Тарас, – справа для нас складна, але не безвихідна, – повір моєму досвіду.
– Ми можемо їх переграти!
– Від тебе потрібно одне, – вистояти у катуваннях, ти повинний тримати удари Ката та непритомніти, відключатися від будьяко го міцного удару. – Головне, ти нічого не знав, не знаєш, і ніколи нічого не чув від Анатолія і сина Остапа. – У голову, у твої думки ніхто не залізе.
– Запам’ятай ти нічого не бачив, не чув, не знав. – Остап з то бою ні про що не поділився, бо він нічого не знав, – ми Остапу нічим не допоможемо. Я думаю, Остап міг їх випадково бачити перед вбивством Анатолія, але цьому не дав значення і не звернув уваги на Анатолія, який чергував на узвозі. – Раз вони тебе вилов люють і намагаються катувати без санкцій прокурора, вони побо яться тебе забрати. Тобі треба вистояти. Вони повинні на якийсь час від тебе відстати.
– Тільки після цього, ми можемо розробити наш наступ та їх знешкодити!
– Нам потрібний час!
– Я знаю, – муки твої будуть страшні, але ти повинен їх витримати.
– Тарас, я їду на два тижні до госпіталю.
– Дай мені обіцянку, що ти протримаєшся.
– Я вставлю зуби, вибиті їхніми поплічниками, і ми з цією бан дою перевертнів розберемося.

– Повір мені, – вони мерзота, нелюді і від них потрібно очікува ти помилок, паніки. Навіть, якщо їх буде більше десятка, вони нам за нашою силою і розумом нічого не зможуть зробити.
– Ми повинні підготуватися.
– Підготовка, – дві третини успіху будьякої операції.
– Ми їх ліквідуємо, – це я тобі обіцяю. Я один їх можу знищити. Повір мені, як фронтовому – розвіднику.
– Мені треба час, я повинен усе обміркувати. Цим я займуся у госпіталі.
– Тарас, поки я буду у госпіталі, нехай Андрій буде з Ласкою та тіточками. Я хочу, щоб він доглядав за ними. Вони один одного люблять, а мені буде спокійніше за них.
– Тарас, а ти готуйся до випадів і катувань банди перевертнів Ката.
– Ти зобов’язаний вистояти.
Інакше, тобі і мені гріш ціна!