Андрicвський узвiз чудасiя гл. 6-10, рукопис

ГЛАВА – 6
       Минуло три тижні.
       Федір Іванович немов капітан корабля йшов бруківкою узозу від Андріївської церкви до своїх рідних до свого дому. Він відростив волосся і зробив гарну довговолосу зачіску, вставив білі ніби фарфорові зуби, відпустив сіво – срібну бороду з пишними вусами які гармонійно підходили до блиску синьо – сірих очей. Він повертався до дому з госпіталю оздоровленим і дуже красивим. Він заслуговував уваги і шани перехожих які бачили в ньому захисника і господаря, офіцера, людини високої честі, моралі, совісті. Його краса, статура перегукувалась з зовнішністю Е. Хемінгуея, били спильні риси, але Ф.Мовчан був набагато красивішим.
       Федір проходив повз гурт семінаристів, які консультували своїх молодших братів як себе поводити з викладачами.
       Середина серпня розкривала всю повноту буття його корабля, яку він повинен буде наповнити своєю оновленою силою.
       Він підійшов до альтанки у сквері і милувався своїм улюбленим краєвидом Дніпра
Труханівського острова, Матвієвської затоки Десьонки і Лівобережжя. Він пам”ятав острів забудований домами, а зараз він не бачив жодної будівлі і жодного великого дерева. Федір намилувався краєвидом, вийшов з альтанки і пішов вниз бруківкою.
       Більшість мешканців узвозу впізнавала його і вони вітались як давні знайомі і сусіди. Його вітали – хто жестами, хто словами і завжди з великою шаною.
       Мовчан, - лицар узвозу йшов у низ і відчував що зараз з – за 13 будинка з”являться Ласка і Андрій.
– Боже! Як я за всіма скучив!!!
       Ти знаєш, які вони мені дорогі та близькі.
       Вони потрібні мені більше, ніж я їм!
– Боже!
– Врятуй і Збережи нас!
– про себе молився Федір Іванович.
       Якби Федір Іванович не був готовий до атаки Ласки прояву її почуттів
– лежати б йому загіпсованим.
       Ласка, масою близько ста кілограмів, з розбігу кинулася лапами до нього,
на плечі і звалила на чотири опори.
       Вона облизувала його й стогнала від радості зустрічі.
У такому незграбному стані Федір Іванович привів Ласку в розгубленість. Виявляється, Федір Іванович може не тільки ходити на двох ногах, а й стояти нормально – на своїх чотирьох точках опори, як вона.
Вона розглядала його та посміхаючись Ласка лизнула його у вухо.
       Люди сперечаються на кухні й доводять один одному, що людина виникла від мавпи, але зараз можна бачити незаперечний доказ і підтвердження того,
 що Федір Іванович точно виник не від мавпи.
Андрій приспів, коли Федір Іванович вже встав, струшуючи із себе пил узвозу.
– Ну, як ти могла таке зробити?
       Ласка, ти ж, як бульдозер, усіх валиш з ніг.
       Дядя Федя, усі кажуть, що вона за Вашу відсутність розпустилася.
       Федір Іванович, доброго Вам здоров’я.
       Як ми за вами скучили!

Андрій обняв Федора Івановича і той, як його батько, підкинув Андрія у височінь неба, спіймав і поставив улюбленця на бруківку.
– Ну, здоров, мій любий козаче!
Федір Іванович поцілував Андрія в чоло.
Андрій накинувся на Ласку.
– Як тобі не соромно! – ти бульдозер, а не Ласка.
       Йди додому!

– Андрій, не накидуйся на неї, вона у нас гарна.
       А наговорюють на Ласку через заздрість. Заздрять же їй, тому що вона сильна, розумна і вільна.
Сама робить вибір. Я її за це люблю, – як і тебе з тіточками.
       Ти подивись, як вона глузує з нас.

– Дядя Федір, ні вона з нас не сміється, вона нам посміхається, тому, що ми через неї сперечаємося.

– Так, Андрію! – це вона любить.
       Я ж тобі казав, що вона у нас трішки егоїстка.
Чоботарі з майстерні під горою Замка Ричарда припинили стукати молотками й вийшли перекурити та помилуватися красою і міццю Ласки.
Федір Іванович дав Ласці в зуби авоську з його речами і вона гордо понесла її додому.

       Тіточки схвально сприйняли бороду і зачіску Федора, він став дійсним образом щирого капітана на їхньому капітанському містку.
Захоплення Андрія від дяді Федіної бороди було вище всіх його фантазій та бачених кінофільмів про капітанів.
Інші жителі двору не зрозуміли, навіщо він відростив бороду, - і ніби засуджували його за це.
Федір же подумав:
– Нічого, звикнуть.
       Я хочу бути вільним!
       А наша Ласка служитиме своїм прикладом.
За обідом він довідався про всі новини будинку, двору та Андріївського узвозу.

       За його відсутність на узвозі відбулося найжахливіше.
Через тиждень по тому, як він потрапив до госпіталю, злодії /а це були перевертні/ напали на Тараса Васильовича, коли він ішов на нічну зміну.
       Вони дуже сильно побили його, перебили кастетом пальці правої руки.
Щоправда, одного з бандюг він так вдарив, що той змушений був зникнути на довго.
       Тарас Васильович, переходив трамвайну колію, впав перед трамваєм, але водій вчасно опустив сітку й підхопив нею його.
       Тарас Васильович лишився живим.
Слідчий із міліції казав, що Тарас знепритомнів від побоїв і то му, переходячи дорогу, мало не потрапив під трамвай.
       Зараз Тарас лежить у Подільській лікарні з мікроінфарктом і переламом пальців правої руки.
Федір Іванович знав, що Тарас прихований лівша,
тож за працездатність його рук був спокійний.
– Андрію, завтра підемо до твого тата в лікарню! ...

– ...Федінька, а гарна новина та, що Нюся вагітна, і вони з Савою побралися.
       Сава з цього приводу порозумівся з тіточками, він їм сказав:
– Який козак зможе жити у світі вільно, коли його рідна дитина ростиме без батька? Хіба нормальна людина може дозволити таке, щоб його рідна дитина висіла на шиї його Нюсі?
Федір подумав:
– Завтра від Тараса обов’язково зайду до Сави й Нюсі.

Вранці Федір Іванович, Андрій і Ласка, перехідним гаком через Боричів тік, йшли у лікарню до Тараса.

У «Матні» (так мешканці вулиць назвали тупик між Андріївською горою та Боричевим Током) побачив на кутовому, двоповерховому будинку мармурову дошку з написом:
– “У цьому будинку живе соратник Сталіна”.
Федір Іванович подумав:

– Що ж це за така сила і таємниця влади?
       Що вона так чіпляється й підтримує один одного?

       Старі люди розповідали йому, а їм розповідали старці, що десь тут княгиня Ольга закопала древлянського князя Мала з його дарунками й делегацією.
Вона тільки пощадила його доньку Малушу і зробила її своєю ключницею,
а та стала матір’ю не меншого властолюбця
і сластолюбця - князя Червоне Сонечко - Володимира.
       А що з ним, з князем, сталося, де його могила?
       Де його награбоване багатство і будинок у якому народився?
       Немає!
       І бути не може. Був би улюбленцем у народу, а не у властолюбців
       – народ усе зберіг би: - і його могилу і його будинки.
       Цей князь був потрібний Владі, її міфам спадковості, а для на роду він залишився злодієм і гнобителем, який зрадив їхню віру і приніс смуток, війни та гноблення народу.

       Федір не знав цього соратника Сталіна і знати не бажав.
Але те, що соратник був одним із воронів влади, у нього сумнівів не було.
Жив він тут, відповідно до версії Федора Івановича, тільки то му, щоб безперервно охороняти таємницю злочинів Влади з часів княгині Ольги і до сучасних реальних подій.
– Я розумію так, якщо у Влади є такі соратники й сакральні закони монолітності,
то не швидко Земля, як планета, – її держави стануть людськими,
 а Влада ще довго не служитиме народові.
– Цей латентний соратник Сталіна, не соромлячись,
 заявляє про себе, про своє місце, не розуміючи, що він вказує на весь світ,
 що тут живе сталінське пугало і хоч би хто він був,
він не матиме права на народну повагу і пам’ять,
він по вуха у крові і бруді своїх соратників сталіністів.
– Федір купив яблук, пляшку вина «Золоте поле»,
Андрію й Ласці по порції морозива, а собі малий кухоль «Лідії» та пару соєвих цукерок за назвою «Кавказькі».
– Чому кавказькі цукерки із сої, а не із шоколаду?
Добре хоч те, що не з гороху.
       Він випив, ніби й для задоволення, але насправді він пішов таким гаком у лікарню, щоб випити для хоробрості й бадьорості духу перед зустріччю з Тарасом.
       Федір Іванович вийшов із магазинчика «Молдаванка», кинув Ласці цукерки і вони пішли до Тараса Васильовича в лікарню.
       Андрій першим знайшов батька серед хворих Подолу у дворі лікарні.
Тарас Васильович присівши на коліна обіймав сина – дзиґу.
Підійшов Федір – їхні обійми з Тарасом були довгими.
Говорили мало.
Вони обмінювалися поглядами та репліками.
Федір тим часом розкоркував пляшку вина, й вони осушили її
до дна за допомогою паперових стаканів.
Тараса обіцяли виписати з лікарні через дві доби після того, як
тільки знімуть з руки гіпс.
Задумане ними Тарас Васильович виконав досконало.
       Час боротьби з перевертнями вдалося відтягнути.
Травмована рука була незначною втратою для Тараса Васильо вича,
могло бути й гірше.
– Тарасе, ось тобі гроші!
       Візьми їх у мене, а як видужаєш, ти мені допоможеш по господарству,
       не відмовляйся від грошей, ти їх відпрацюєш!
       Андрія треба готувати до школи!
       Він нам потрібний розумним і сильним, як ти!

– Федоре, тобі борода личить і зачіска під стать.
       Ти став схожим на істинного капітана!
       Схвалюю!
 - розставаючись в обіймах тихо сказав Тарас.

       Повертаючись додому від Сави та Нюсі, Федір помітив дільничного – Ката,
який маячив на куті Андріївського узвозу та Боричевого току.
Той, як завжди, підпирав спиною могутній осокір.
Федір пройшов, вдаючи, що не звертає на нього уваги.
Кат віддав йому честь і стояв, як укопаний, поки Федір, Андрій
і Ласка не зайшли у двір.
Холуй, і нелюдь боягузлива – цей Кат.
Він про мене щось знає від своїх вуличних інформаторів, та явно мене боїться.
Це вже для нас із Тарасом – початок перемоги.
У цього смердючого клопа зад удвічі ширший за плечі, мала без мозку і підла голівка та великі кулаки з короткими пальцями обрубками.
Йому б не форму ганьбити, а бути персонажем на сторінках журналу «Перець».
Але він ворог, - перевертень, він підступний і дуже жорстокий.
 З ним треба боротися, використовуючи його методи насильства – не розкриваючи себе. Його можливо спіймати на випередженні.
Федір Іванович зайшов у двір.
– Андрію, завтра приходь до нас раніше!
       Будемо робити зміїв і підемо на твій ДИТИНЕЦЬ їх запускати.

       Укладаючись спати, Андрій від хвилювання і фантазій, що за хопили його, довго не міг заснути.
Він боявся проспати й запізнитися до Федора Івановича у майстерню.
Дядько Федір йому багато розповідав про великих людей планети, що починали свою діяльність із літаючих моделей. Він багато знав про пікарди, порохові снаряди, літаки, вертольоти, ракети і про все це розповідав Андрієві.
       Андрій навчився запускати порохові міні - ракети з рук.
Ласці такі забави не подобалися, і вона несамовито гавкала, за чувши запах пороху.
       Андрію теж не дуже подобався порох і його запах, інша справа красивий змій, чи планер або ж космічна ракета.
       Федір Іванович переконував Андрія, що незабаром люди літатимуть на Місяць за допомогою ракет, як зараз літають на літаках, і це буде реальністю при його житті.
       Андрій був у сні чудасії.
На Замковій горі Києва знаходилося літне поле спортивного аеродрому Андріївського узвозу.
Уздовж літної смуги стояли розфарбовані спортивні літаки, дирижаблі, повітряні кулі, планери. Майстерня дядька Федора була поруч із ангаром, що знаходився всередині гори. Дядько Федя, тато й Андрій викотили з майстерні трикрилий апарат за фор мою, що нагадує Трикрилий Тризуб. Навколо конструкції зібра лися всі присутні на аеродромі.
 Андрій забирається в кабіну, усідається, пристібає ремені, закриває кабіну і натискає на тумблери дошки керування апаратом.
Апарат тихо, вертикально піднімається в небо, провівши спробні розворотні маневри над татом і дядьком Федором, і потім різко летить у височінь, роблячи каскад фігур вищого піло тажу.
Знову до місця старту Тризуба збирається юрба механіків, спортсменів, мешканців Андріївського узвозу.
Захват та радість у всіх.
Ласка стрибає убік апарата, немов хоче полетіти разом із Андрієм.
Трикрилий апарат на очах усіх починає блискати, змінюватися, перетворюючись на літаючу тарілку.
На табло...3; 2; 1;... СТАРТ!
Літаюча тарілка злітає в Космічний простір над ДИТИНЦЕМ.
Спортивні літаки в небі перебудовуються у ряди і формують у небі напис;
– ЩАСЛИВОГО ПОЛЬОТУ! ...

       Федір Іванович у майстерні свого флігеля підготував матеріали та інструменти для сьогоднішнього дня.
Розкладаючи, оглядаючи їх, він згадував діда і батька, які прищепили йому любов до праці та рукоділля.
       Вони навчили його цінувати в людині професіоналізм і на все дивитися з ліберальної точки зору, однаково ставитися до всіх рангів і чинів, селян і робітників.
       Вони завжди стояли осторонь від політики, а по суті справи бу ли лібералами тоді, коли це слово ще не вживалося.
Їхній лібералізм виявлявся через відношення до людини праці і майстерності.
Особисто вони вміли об’єднувати навколо себе людей, здатних конструювати і створювати технічні моделі та прилади.
       Вони скуповували інструменти, виписували газети, технічні, наукові журнали з Європи, і своїми руками створювали моделі та вдосконалювали зброю і транспортні системи.
       Скільки разів ці навички моделювання, уміння розрахувати до помагали їм знайти найкоротший і найпродуктивніший варіант у виготовленні деталі чи пристрою, допомагали їм на війні, при важких ситуаціях, вийти цілими і непошкодженими з малими втратами живої сили під час бойових, фронтових дій.
       Скільки ними було придумано і розроблено технічних вивертів, хитрощів замести сліди, закрити шлях супротивнику під час відступу, не розкриваючи секретів конструкції.
Пристрасть до рукоділля і моделювання в їхньому офіцерському роду передавалася від від діда, батька до сина.
Ця майстерня, яку йому спорудили Тарас і Сава, стала святилищем, де він нарешті зможе зайнятися справою, що нею захоплювалася вся чоловіча частина роду.
– Шкода, що я зі своїм сином так мало займався технічною творчістю.
       Але у мене є Андрій, а учень із нього може бути непересічний.

       Андрій стояв у дверях і був повний вражень від сну,
а головне – він не проспав і готовий до майстрування зміїв разом із Федором Івановичем.
       Федір давно помітив, що Андрій лівша, і він приготував йому інструменти під ліву руку, – палітурний ніж, гострозубці, ножиці для різання паперу і картону,
але головне – з дубового столу вийшов гарний плазовий верстат на якому можна було зробити що завгодно.
       Він установив верстат у центрі майстерні.
Федір бачив в Андрієві дуже поміркованого, обдарованого хлопчиська фантазера і розумів – те, що зараз у нього закласти, це не тільки в ньому, а й у його правнуках відбиватиметься пам’яттю про нього та його вчителів.
       Дитину треба вчити творчій праці та образному мисленню, тільки тоді вона зможе бути самостійною, незалежною людиною, а не гвинтиком, чи гайкою машини диктатора.
       Першого паперового змія вони зробили з ватману,
 – це була конструкція «МОНАХ», а другого змія – «ПАВУКА» – виготовили із дранок, – каркас був створений за всіма законами родового дизайну та опору матеріалів.
Потім вони обклеїли «павука» рулонною марлею з двох сторін,
а зверху ще й рулонною калькою.
Поки висихав «павук», вони виготовили хвости для зміїв у вигляді ялинкових гірлянд і нанизали кольорові картонні кулі та багатокутники на мотузки.
       Ласка уважно спостерігала за чаклунством Федора Івановича й Андрія,
але не могла зрозуміти, у чому її роль.
Але, коли на змії золотою фарбою Федір Іванович намалював усміхнене Сонце і виставив його сушитися, Ласка зрозуміла:
– Мені треба охороняти й стежити за ним, щоб нікуди не по летіло наше повітряне “РА”.
Вона вляглася поруч зі змієм, усвідомлюючи всю важливість процесу.
       Андрій та Федір Іванович швидко все розклали на свої місця,
склали в сумку необхідні речі, згорток із бутербродами, компот - узвар,
велику Ласчину костомаху від тіточок.
       Трійця вирушила у верх до Дитинця, Андріївським узвозом до Замку Ричарда.
– Дядя Федю, як Ви думаєте, наші змії полетять?
Федір Іванович наслинив палець, та як справдішній капітан, підняв його над головою,
– Бог неба і води Ордан, мені каже, що полетять!
Андрій подумав:

– Так, дядько Федір, - справжній Капітан!
       Він навіть із Богом уміє розмовляти!
Усі сумніви Андрія були позаду.
Вони змонтували зміїв на майданчику їхнього Дитинця.
Андрій іще не здогадувався, що це був Дитинець не тільки його, а й дядька Феді,
а також багатьох хлопчаків і дівчаток, які проживали на Андріївському узвозі
майже Вічність.
Андрій не розумів одного; – змії, про запуск яких він так мріяв, незабаром літатимуть,
- але навіщо Федір Іванович узяв два бамбукових спінінги?
– Ми ж не на риболовлю йшли? – А може він мене залишить, а сам піде рибалити? – Але ж ми так не домовлялися! – Чи він спінінги комусь має передати?
– Ну от, ми майже готові до злету.

– Андрій, тепер вішай на карабін «МОНАХА» і запускай його зі спінінгу, нехай політає першим.

– Андрій був вражений таким рішенням запуску зміїв:
– Дядя Федя запуск придумав, як ніхто, здорово.
       Я ще такого не бачив ніде!

Щойно тільки Андрій відпустив котушку спінінгу,
 «МОНАХ» почав клювати й мотатися в різнобіч, ніби голуб турман.
– Андрій, підтягни його.
       Ми йому зараз прикрутимо гайкою хвіст і він у нас, як метелик, запурхає.
Після того як підвісили «МОНАХУ» на хвіст монтажні гайки грузила,
змій дійсно став дуже поважним і повільно набирав висоту.
       Видовище було захоплюючим.
«МОНАХ», чим далі віддалявся, нагадував міфічного птаха щастя,
польотом якого керувала маленька і велична людина на ім’я Андрій.
У дядька Федора й Андрія перехоплювало дух, начебто це вони літали на місці змія. Андрій думав:
– Якщо так літає МОНАХ, то як же літатиме «ПАВУК»?

– Андрій змотуй «монаха»! – Давай запустимо «павука»!
– дав ко манду капітан.
«Павук» у порівнянні з «монахом» був величезний, майже у зріст Андрія.
Андрій, відчувши силу тяги «монаха», подумав:
– Тільки б «павук» не відніс мене із собою в небо.
       Він такий здоровий, і сили у нього не менше ніж у батька.
       Шкода, що батька немає зараз із нами.
       Але може він із двору лікарні Подолу його угледить!

– Андрій, ти чого задумався?
       Чіпляй карабіна й не відпускай змія відразу!
       Тримай його доти, поки хвіст не злетить над обривом!
       Ми спочатку відвантажимо хвіст, а потім він сам полетить!

– Ну відкіля він усе знає, та все вміє?
       Так мудро придумав запуск змія зі спінінга!

       Я ні у кого такого не бачив, але як це зручно!
       Це його секрет, але я у нього про всі його секрети розпитаю.
       От і зараз, як він сказав, так і вийшло!

       Ця махина «ПАВУК» слухняно пливе в небі у своє та наше задоволення.
Федір Іванович узяв другого спінінга й запустив «МОНАХА».
У небі, над Андріївським узвозом і Подолом парило двоє повітряних зміїв.

       Тіточки стояли у дворі біля столу й розмахували руками, підтверджуючи своє захоплення за польотом повітряних зміїв.
       Усі, хто іноді дивився в небо, а не лише під ноги, – любувалися не тільки польотом зміїв, а й присутністю на Дитинці Федора, Андрія, Ласки та люду, що встиг зібратися тут.

       На майданчику Дитинця зібралося багато дітей і дорослих.
Федір Іванович умовив Андрія дати найсміливішим і гідним його друзям покерувати зміями, а самим попити узвару та перекусити бутербродами.
Андрій і Федір Іванович, звісивши ноги над обривом, пили з паперових стаканчиків узвар і їли бутерброди.
Ласка хрумкала улюблену костомаху.
       Федір Іванович був радий одному, що їм із Андрієм удалося, за багато років, переконати багатьох подолян підняти голову у височинь неба й не падати духом.
       Життя прекрасне своєю мудрістю і простотою.
Всупереч усьому, світлого, доброго в житті людей більше і маленька правда завжди переможе величезну кривду.
       Кожному треба стояти з піднятою головою і невдачі залишатися поза їхніми долями.
Надія ніколи не вмирає й не буває останньою, вона – це Майбутнє.
А Майбутнє, - це перше і невмируще завжди.
       Мерзенна неправда злодійства і грабунку, кривди народу, тільки завдяки Надії згине у світі тіней чорної сторони життя не тільки Андріївського узвозу,
а й Дитинця кожної людини, а інакше життя людини не має ніякого сенсу.
Бог тому свідок!
Федір Іванович, спостерігаючи за польотом повітряних кра сунів, подумав:
– Треба сходити до Покровської церкви та поставити свічки за здоров’я і за упокій близьких мені душ.
– Я ж християнин, а відбився від церкви.
– Треба наганяти впущене.
– Через кілька днів Спас.
– Є привід познайомитися з батюшкою.
Негідників на узвозі знаю – фінінспектора, кербуда, дільнично голягавого – Ката, та двох двірників інформаторів, а от із Батюш кою Покровської церкви незнайомий.
Тож мені повинно бути соромно. Соромно не знати людини, коли мова про його проповіді й таланти йде по всій віруючій столиці.

Проліт у небі до Жулян на посадку , літаки Іли, Аннушки, – кукурузники розмахували над зміями крилами і весь Дитинець кликали у небо за собою.
– Боже!
       Дякую Тобі за цей добрий і світлий день, за те, що Ти допоміг зібрати нас отут, та вказав надію на шлях розвитку нашого Дитинця.
– Дійсно! Я ще раз упевнююся, що не поганий, – а гарний приклад заразливий!

Уже у плині декількох літніх днів на всіх гірках Подолу і Києва, хлопчаки й дівчата запускали в небо повітряних зміїв, а старші хлопці кидали в небо планерні моделі літаків.
       Так вулиця і її діти від бійок між дворами та вулицями, переходила до змагальності в таланті й майстерності своїх рук, у конструюванні літаючих моделей.
       Так витіснялася похабщина, блатна і кримінальна псевдоро мантика нелюдей на узвозі, на очах дітей і їхніх батьків зі страшилки та пугала узвіз,
– вулиця ставала місцем добрих вчинків і виховання якісно нової людини.
       Дільничний капітан і учень Тараса, Анатолій був правий, коли бив позлочинності не загалом, а конкретно.
       Але підла влада; судді й прокурори зв’язували йому крила в його діях.
       Вони частіше захищали бандюг, а не народ.
Не бандюги і Влада проводжали капітана Анатолія в останню путь, а народ Андріївського узвозу.
Це Влада вбила дільничного капітана міліції Анатолія і сина Тараса, Остапа.
Немає такій Владі нелюдей виправдання.
Той, хто спробує її виправдати, свідомо або несвідомо – стає її посібником та холуєм, рабом і ворогом людських цінностей, моралі й моральності,
– міркував Федір Іванович.

– Шкода, що мені, і навіть Андрію, не вдасться побачити торжество моральності, але в те, що торжество буде до кінця століття, – я повинен вірити.
Війна нікому й нічого не повинна списувати.
Після нас не може бути потоп.
У Дитинці кожної людини закладені правда й істина поколінь добра, де ми, народ, а не влада, – правда життя в державі.
Якщо Андрій, дитина, що шукає правду, запитує у мене, чи прав да, що чайки, які іноді пролітають над Андріївським узвозом, що вони є душі людей, які пішли з Андріївського узвозу, та скучили за своєю Батьківщиною? –
Як мені йому відповісти?
Як ввести в оману його тендітну, чисту віру і надію.
Невже треба стати на шлях Лисенковців, Кагановичей та воронів перевертнів Сталіна?
За ними тільки кривда людини!
Але Перемога за кращу долю повинна бути за народом!
За владою тільки війни, грабунки та трагедії.
       Федір Іванович споглядав за юрбою маленьких і дорослих людей на дитинці.
У цей день Федір Іванович прийняв остаточне рішення:
– На війні, як на війні!
– Я все візьму на себе і ліквідую перевертнів, банду Ката, хоча б ціною свого життя.
Ця банда узвозу набридла – вона потрібна бандитській владі.
Влада і злодії – близнюки, у них одна мета – гнобити людей,
тільки методи та масштаби різні.
– Так! – Я готовий до боротьби, і разом із Тарасом знешкоджу перевертнів, бо який я офіцеррозвідник, щоб за допомогою велетня Тараса не перемогти й не знешкодити злодіїв перевертнів на Подолі.

       У православному світі – Покрова для офіцера, українця не існувало більш шанованого Свята.
       Федір Іванович, Тарас Васильович і Андрій брали участь у вечірній літургії Покровської церкви.
Вони поставили свічки за полеглих і живих, за здоров”я та упокій людських душ.
Повернення до дому йшло через Боричів тік.
У промінях вуличного ліхтаря вони побачили дільничого – Ката. Він віддав Федору Івановичу під козирок - честь і посміхнувся Тарасові.
       Тарас розхвилювався:
– Слухай, Федоре, на вулиці ні душі.
       Тихо!
       Давай я його задавлю, як гада!
       Я одним ударом із його гарбуза під картузом зроблю коржа!

– Тарасе, я у твоїй силі не сумніваюся.
       Проте сьогодні Велике свято – Покрова, нехай іще трохи протримається ця нелюдь
       та наробить дурниць – ми його без усяких труднощів звалимо.
       Тарасе, його треба не руками, а розумом брати.
       Тарасе, ти чув, що фінінспектора задавили.
 
       Так, Федоре !
       Я думав, грішною душею, що це ти його завалив у смітник.

– Велика честь для цього збоченця,
– відповів Тарасові Федір.
 
– Тарасе, я все бачив, як це було. Його задушив Кат, коли він у вікна спортзалу «Спартак» займався непристойностями, підглядаючи за спортсменами.
Ця тварина так зайняла свої руки, що Кат легко накинув йому на шию зашморга й задавив за кілька секунд.
Потім закинув труп у сміттє збірник.
       Розумієш, я вистежував Ката, а він мене привів на місце свого злочину.
       Тарасе, нам Всевишній допомагає, тому не поспішай.
       Нехай вони нервуються і б’ють один одного!
       Наша справа їх підганяти до бійки й війни між собою.

– Федоре, ти прости мене, тільки зараз відлягло.
       А ято думав, що ти за мене взяв гріх на душу.

– Тарасе, ми з тобою не безгрішні люди, але щоб об цю мерзоту свою душу марати?
       Не дочекаються!
       Краще ходімо, як ка жуть, розговіємося.
       Андрій із тіточками й Ласкою вдома нас очікують.

Тіточки накрили стіл у кімнаті Федора.
Вечеряли з вином та коньяком.
На закуску був яблучний пиріг і компот зі свіжих яблук та груш.
Андрій, у чеканні насолод і морозива, по приймачу “РЕКОРД”ловив музику.
Федір Іванович палив «Казбек».
Ласка догризала улюблену кісту.
До будинку увірвалася вагітна й перелякана Нюся.
Вона ридаючи просила про допомогу.
– Чує моє серце, що Саву забили.
       Я скрізь була, а його ніде немає.
       Тільки Ласка зможе його знайти за запахом його шкарпеток.
       Нехай вона понюхає їх та знайде Саву.
 
Стурбована Нюся благала про допомогу.

– Нюся, тобі не можна хвилюватися, а Саву ми й без Ласки знайдемо.
Ласка понюхала шкарпетки, не розуміючи, що від неї бажають.

– Якщо вони хочуть, щоб вона їх проковтнула, то навіть Федір Іванович її не змусить отаке зробити, а тим паче лизнути ці брудні шкарпетки.
– Сава отут валяється за будинком, на Флорівський вулиці під тополею.
       Сава спить, а я повинна нюхати його шкарпетки.
Федір дав команду Ласці;
– Ласка, шукай Саву!
– Шукай!

– Так би відразу й говорили, а то лемент і сльози.
Ласка вийшла у двір.Федір,
 Тарас і Нюся зі шкарпеткою в руці йшли за Ласкою.
Андрій накинув на себе куртку – «бобочку» і вийшов слідом за ними.
Між флігелем зі сторони Флорівської вулиці, під могутнім осокором (чорною тополею) лежало тіло Сави.
Ласка підбігла до нього, замахала хвостом і стала його облизувати.
– Вбили! иии!
 – закричала Нюся, й луна розлетілася вулицями.
- Вбилииии!
Ласка облизувала обличчя Сави.
– Нюсенька, ластівка моя! – Не цілуй мене! – Не цілуй! –
Відмахувався Сава від Ласки.
Ласка облизувала обличчя Сави.
– Мені так важко. – Ой як важко!
– казав Сава.
Щаслива від того, що Сава подавав ознаки життя від його голосу, Нюся пішла у наступ.
– Ви подивіться, не цілуйте цього кобеля. – Йому важко! – А мені як?
       Волоцюга, я отут весь Поділ на вуха підняла, а йому важко.
       Вставай, гультяй, і швидше додому спати!
– прокричала Нюся.

– О! – Хлопці! – Ласка! – А ви, що тут робите?
– запитав Сава.
Федір Іванович побачив на голові Сави рану, що кровоточила, та вивернуті кишені.
Він зрозумів, що бандюги Ката пограбували Саву, проте у Сави був Ангел Хоронитель, бо удар кастетом сковзнув по його чолу.
Він мабуть знепритомнів від удару і впав.
       Сава ввечері отримав розрахунок за ремонт котла, з яким возився більше місяця в одному з цехів, що випускав чорнило та анілінові барвники на Флорівській вулиці. Його вистежили і вчи нили наліт молодчики Ката.
– Нюся, не лай його! –
       Він тверезий і Слава Богу живий! – Його обікрали грабіжники!
       Андрію, ти допоможи тітці Нюсі й дядькові Саві, а ми, з батьком підемо за Ласкою
       й незабаром прийдемо до вас.

– Нюся, йдіть центром бруківки й будьте уважними.
       Андрію, якщо буде щось небезпечне, – кричи – “Пожежа! – Пожежа! – Пожежа!”
       Тоді вибіжать люди з будинків і вас захис тять.– Ми незабаром до вас прийдемо.
       Ласка, взявши слід, йшла обережно.
Федір Іванович розумів, що бандюги десь поруч.
Вона вела їх до древньої оборонної, цегляної стіні Замкової гори.
У «мішку», виритій ніші під горою, під стіною, як у вовчомулігвищі, біля багаття сиділо троє бандюг.
Вони пропивали Савині гроші й мабуть будували нові плани пограбувань.
Тарас Васильович підійшов до ніші на один стрибок від входу.
Ласка з іншої сторони взяла стійку до атаки на бандитів.
Усі були напружені.
Федір Іванович подумав:
– Тільки б у цю мить Тарас не забарився.
І Федір кидком барса стрибнув у центр лігвища.
Найближчий бандюг вихопив пістолет й спустив курок.
Федір підхопив одного з бандитів й підставив його під цей постріл.
Той, скорчившись від болю, упав замертво.
– Так, один уже готовий.
       Другому Федір зробив підсічку ногою й добив його в падінні ліктем по спині.
Бандит пикою впав на трійник із «чифіром», що висів над багаттям.
Трійник проткнув бандитові одяг та шию.
Тарас без зусиль перехопив руку з фінкою у свого “підопічного” й розвернув фінку в живіт злодія. Фінка влізла в його черево разом з кулаком.
Ласка у мить перекусила руку лежачому бандитові, швидше за все на кілька частин,
 і тримала зубами його за шию не дозволяючи ворухнутися.
– Тарасе, ти як почуваєшся?

– Федоре, у нас все вийшло.
 
– Дай, я цього Аліка пристрілю.

– Велика честь для такої гидоти.
       Його й без нас є кому знищити.
Глянувши на пику одного з мерзотників, Федір Іванович упізнав Аліка чепуруна, що у фотографа Цаліка разом із глухонімими брав фотографії.
 
– Тарасе, поки на постріл прибіжить міліція, ти зайди на фабрику й подзвони зі сторожки.
– Виклич швидку та міліцію. Скажи що тут два трупи й один важко поранений.
– У бандитів два пістолети, кілька фінок, кастетів та зашморгів.
– Нехай їдуть із бригадою експертів. Як подзвониш – повертайся назад.
У нас буде важка ніч. – На запитання відповідай чітко.
– Не хвилюйся Тарасе! Я все беру на себе!
Подивися на цю мерзоту – Алік обгадився по повній програмі й робить вигляд, що знепритомнів. Нічого, тобі сволото, спочатку хірург відітне руку, а потім молитимеш усіх і проситимеш кулю у скроню, щоб не потрапити в зону...
Там тебе зеки, за ваші підстави, зачекалися.
– Ласко, до мене!
– Прийдемо додому, я тебе нагороджу твоїми улюбленими копченими кісточками.
Ти у нас молодець!

       Бригада експертів з міліції прибула через півгодини.
Федір Іванович відкликав старшого за званням, відрекомендувався та пред’явив свої документи й розповів йому про всі події, що сталися з ними.
       Бригада експертів залишилася з трупами, а старший слідчий з помічником повезли Тараса й Федора у відділення міліції для складання протоколів.
       Через годину, підписавши протоколи, старший слідчий проводжав Федора і Тараса до виходу. Слідчий віддав честь, торкнувшись правою рукою скроні голови.
Він, молодий офіцер фронтовик, мав багато спільного із загиблим від рук цих злодіїв дільничним – капітаном міліції Анатолієм.
       Тарасові та Федорові його поведінка вселяла надію на краще.
Він щиро потискував руки й дякував їм за таку професійну роботу.
– Моя б воля, я б вас двох представив до нагороди!
       Капітане, ти нас нагородив тим, що ти є!
       Андріївський узвіз твоєю допомогою з полегшенням зітхне і втихомириться.

В цей час до дверей райвідділу підбіг черговий:
– Товаришу капітане, НП! (надзвичайна пригода)!
Дві години тому був убитий на Боричевому току дільничний міліціонер.
Його скобою прибили до тополі!
 
– Він не міліціонер, а кріт і Кат.
       У нелюді – не людська смерть. –
       Я за ним стежу після того, як задавили фінінспектора.
       Він не вбитий, а страчений своєю зграєю бандюг – перевертнів.
 
На столі хірурга Алік зізнався в тому, що після пограбування Сави вони вбили Ката за те, що він задушив фінінспектора, у якого з Аліком були інтимні зв’язки.
Вони вбили його фінкою, а для куражу прибили скобою.
Щоб міліція переслідувала злодіїв у законі та не саджала бан дитів Подолу.
– Вбивство Ката, – це помста Аліка за свого коханця фінінспектора,
– сказав Федір.

Тарасе Васильовичу, Федоре Івановичу, дякую Вам за допомогу.
Ми Вас не будемо турбувати, йдіть додому.
Я дам команду хлопцям, щоб вони Вас не тягали на допити.
Нам із цими тваринами все ясно.
Йдіть додому. У нас роботи вище голови.

– Тарас і Федір вийшли на середину бруківки Андріївського узвозу,
обнялися й довго мовчки стояли.
– Тарасе, йдемо до мене.
– Тобі завтра коли на роботу? – Вранці?

– Федоре на годиннику друга година ночі, так що не завтра,
а сьогодні мені на роботу в ніч, тобто через 20 годин.

– Тоді у нас часу багато.
       Давай зайдемо до Сави з Нюсею.
Сава й Андрійко спали спина до спини.
Їх обнюхувала Ласка.
Федір розповів Нюсі про перебіг подій і пояснив, що гроші Сави повернуть, як закінчиться слідство.
– Федоре Івановичу, та чорт із ними, з цими грішми! –
       Заробимо.
       Головне, щоб у Сави здоров’я було.
Тарас узяв Андрія на руки, він спав міцно й солодко, з його рота покотилася слинка
й упала на підлогу.
Ласка її відразу злизнула.
Лицарі узвозу з дитиною на руках йшли додому.
       Тіточки не спали, вони очікували своїх героїв.
Ласка одержала свою нагороду – лівер та цукрову кістку.
Федір Іванович докладно, усе до дрібничок, розповідав тіточкам про подвиг Тараса.
Наговорившись і висушив майже дві пляшки коньяку вони вранці розійшлися спати.
Були щасливі тим, що Андріївський узвіз міг знову на довгі роки жити спокійно.

       У слід за родиною Ізі, з напівпідвалу будинку № 13 родина близнюків і ще кілька єврейських родин вулиці виїхали в Ізраїль.
       Усі шкодували, що ці люди не довідаються про долю своїх гнобителів.
Наші доблесні органи, чи то не хотіли розголосу, чи то боялися, що справа дійде до суду над Аліком, але в тюремній лікарні його знайшли мертвим зі штирем у голові, загнаним через вухо.
       Мешканці Андріївського узвозу й Подолу зітхнули з полегшенням – на п’ятьох ґвалтівників стало менше, а це для однієї вулиці не так мало.
Справу, яку не дали закінчити капітанові Анатолію, була доведено до логічного кінця.
       Дійсно, – скільки мотузці не витися, а кінчик завжди буде.
Міліція відстояла свою честь в очах багатьох городян, і це була загальна перемога.



ГЛАВА - 7
       Вулиця та місто готувалися до святкування Нового 1953 року!
Федір із тіточками й Ласкою зустрів Новий Рік під звуки прий мача «Рекорд».
       Це було одне з найулюбленіших Свят київської інтелігенції, до якого починали готуватися з Миколи (19 грудня) і Святкувати до Тетяниного Дня (25 січня).
       Протягом цього святкового місяця дорослі та діти вулиці ходили один до одного в гості, і в цих зустрічах відігрівали душі та серця.
Вони прагнули підтримати своїх близьких, а заодно вселити надії на краще життя. Зігрітий теплом турбот тіточок, їхньою гостинністю, Федір Іванович був, як ніколи, комплементарний за столом.
       Для тіточок це було одне з прекрасних Свят і днів у їхньому житті.
Ніхто з присутніх не міг собі уявити, що доля зведе їх разом за цим столом, і в їхньому будинку, на схилі років, вони створять щасливу сім”ю, родину.
Піднявши келихи шампанського, вони випили тост за Федора Івановича.
– За сім’ю! – За її благополуччя!
       Федір залишив тіточок і Ласку біля приймача «Рекорд» та палаючого каміна.
Він з їхнього дозволу пішов поздоровляти
З Днем народження Тараса Васильовича Чайку!...
       Федір добре знав про пристрасть Тараса до риболовлі, і, розуміючи важке матеріальне становище його великої родини, він на пташиному базарі Воздвиженської вулиці кілька місяців збирав йому подарунок – рибальське спорядження з вудок та спінінгів для всіх основних видів риболовлі.
       Цьому подарункові міг позаздрити кожен киянин, хто розумів, що таке для рибалки, для киянина рибальська снасть.
       Подарунок ручної, майстерної роботи у великому чохлі був дуже дорогим,
але Тарас Васильович та його сини цього заслуговували.
       У Тараса Васильовича День Народження був у ніч на 1 січня.
У Новорічну ніч родина Тараса Васильовича відзначала 53 й рік його народження.
       Федір Іванович, як обіцяв, так і зробив;
 о першій годині ночі він увійшов до квартири Тараса Васильовича Чайки – коваля і людини вищого ґатунку.
       Ушанування іменинника повинно було початися відповідно до сімейної традиції, після зміни посуду і холодних закусок після зустрічі Нового Року.
       Застілля збиралося переходити до головної події – вітання іменинника.
Федір прийшов у належний час і був найбажанішим гостем.
Вони тричі розцілувалися з Тарасом і він вручив йому подарунок, захвату у всіх чоловіків застілля - не бу ло меж.
Усі прагнули посадити Федора на чільному місці за столом, але він сів поруч із вагітною Нюсею, Савою та хрещеним батьком Андрія – Петром Галаганом.
       Федір Іванович тільки тепер зрозумів, що для цієї родини Новий рік був не тільки гарним святом. День народження Тараса Васильовича був вершиною та початком найкращого Дня у їхньому житті.
       Тарас був ровесником століття і на п’ять років молодшим від Федора.
Така невелика вікова різниця розділила їх на ціле покоління.
Федір Іванович почав свій ратний шлях 1914 року в Першій світовій, а Тарас Васильович 1918 року в громадянській.
       Він служив в артилерії, а Тарас на чорноморському флоті і у водній авіації.
Вони обидва були гідними свого минулого та любові й поваги від кожного, хто їх знав.
       Федір перепрошував за свій скромний подарунок, але Тарас просив його не вибачатися, бо головне – він присутній за цим столом і це для нього найдорожчий подарунок.
       Від промов і застілля всі перейшли до танців.
Федір підійшов до Андрія, найголовнішого “заводія” патефону і знавця всієї величезної колекції платівок.
       Андрій поставив танго «Бризки Шампанського» – хлопчисько вважав, що ця платівка найкраще пасує до святкування Нового року і Дня народження батька.
Після того, як усі трохи втомилися танцювати, накрили солодкий стіл – прийшов час співати.
       Немає, і не може бути, нічого прекраснішого, як застільний, хоровий спів.
Федір Іванович більше за все в музиці любив хоровий спів, особливо акапелу, і був переконаний, що український народ цим співом увійшов у світову культуру, як один із великих народів, котрий володіє цією майстерністю тисячі років.
Народитися це могло тільки за столом, при родинній вечері – у цьому він був переконаний. Співали всі – від малого до великого – і тільки українських пісень.
Сава був неперевершеним диригентом – капельмейстером,
але Тарас і його брат Прохор теж могли диригувати й співати не гірше за нього.
Сава так розчулився, що напросився на промову:
– Шановне товариство, наші любі діти!
       Я пропоную підняти келиха за нашу багату пісню!
       Не буде пісні – не буде хліба і до хліба!
       Оце все, що стоїть на столі, не врятує нас, як народ, якщо ми забудемо свою пісню!
       За нашу українську пісню, за пісні всіх народів світу!
       Бо тільки ті, хто мають свою пісню, можуть бути людьми і народом!
       За її дзвін у кожній хаті!
       Там де немає української пісні, там бідніший світ, бо там де немає українця,
       там немає ні Віри, ні Надії, ні Любові.
       За мову колискову!
       За мови колискові всіх народів!
       Я піднімаю келиха! За пісню!
Усі випили й заспівали:
– Гей наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося!..
       Всі співали з підйомом і жваво.
У цьому відчувався прихований протест проти агітаційних радянських пісень, особливо проти тої, що найчастіше звучала із
радіоприймачів:
– Вип’ємо за Сталіна, вип’ємо та знову наллємо!
Федір Іванович був щасливий від єдності з усіма гостями.
Національна й сімейна традиції застілля без усякої режисури розкривала надію на могутню силу національної пісні, яку йому доводив 1943 року полковник УПА.
Федір міг ліквідувати полковника УПА, але ця зустріч і бесіда з ним наодинці в яру була, мабуть, не випадковою.
Він полюбив того полковника, як молодшого брата, котрий захищав національну гордість і честь перед воронами Берії та Сталіна, і їхнього намісника Кагановича.
– Боже! Адже те, що казав йому полковник УПА, зараз за цим столом відбувається, –
       і це каже Сава.
       Як там склалося у полковника УПА в боротьбі з Молохом Сталіна?
       Але прийде час, і про цей повстанський народ Україна співатиме їхніх пісень за
       вечерею у всіх хатах, інакше – не буде України, якщо в піснях вона не пам’ятатиме своїх синів – достойників,
– аналізував події минулого і сьогодення Федір Іванович Мовчан.

Могутній Петро, під стать своєму кумові Тарасові, своєю силою і родоводом Галаганів підняв келих за присутніх та полеглих, за долю всіх, хто сидів за цим столом.
- За тих, кого з нами немає, але вони вічно в наших серцях!
       Усі випили.
І раптом Сава звернувся до Федора Івановича:

– Капітане, усі пісні, що ми співали, то ми співали Тарасові Васильовичу, а тепер замовляй пісню нам і ми заспіваємо на твою честь. На узвозі – ми на все готові!

– Саво, моя улюблена пісня, романс, Дивлюсь я на небо!

– Капітане, про який романс ти кажеш?
– Це ж чумацька пісня! – Я її теж дуже люблю.
– Капітане, ми хрещені люди, а не якісь антихристи, це ж наша узвізівська пісня.
– Гурт, увага на мене! Всі дивляться на мене, а не на Капітана,
співаємо тихесенько, звучно само вийде.
Федір і Сава у два голоси тихо заспівали:
– “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,
– Чому я не сокіл? Чому не літаю?“...

Образи пісні так злилися з образом Федора Івановича, з величчю і трагізмом доль
його та всіх присутніх за столом, що нікому не хотілося закінчувати спів.
Федорові, Саві та собі всі кричали:
– Браво!

– А я що казав? – У наших братів москалів такої пісні немає? – До неї може підступитися на мою думку тільки одна пісня – ”Вы хожу один я на дорогу“.
Та й то, я чув по радіо, що це переклад Лермонтова пісні наших ірландських братів, які вийшли родом з України, про це у нашому селі всі кажуть,
– прокоментував Сава і всі розсміялися.
Встала за столу Нюся.
– Мої дорогі та любі, я теж хочу заспівати свою улюблену пісню.
– Нюсенько, ластівко моя, я тобі зараз підтягну, але підкажи тільки, яку козацьку пісню тобі заспівати? – Я ж їх знаю тисячі! – Скажи тільки яку?
– сказав Сава.

– Найновішу!
– Це ж яка така новенька пісня?

– А ти слухай і підспівуй!
– Каким ты был,. таким ты и остался! – Орел степной, казак лихой.

– А я що казав, сучасна козацька пісня.
ЇЇ тільки брати москалі переклали на російську мову.
Всі знову розсміялися, та підтримали яскравий і чистий голос Нюсі.
Для Тараса Васильовича і Федора Івановича це був один із найяскравіших і найщасливіших днів у житті.
       Сиділи та співали до світанку.

       Федір підійшов до флігеля й подивився на свого швейцарського годинника.
Була сьома нуль – нуль година.
Він величезною лопатою розчистив від снігу доріжку у двір та до ґанку флігеля, а потім узяв мітлу і так старанно вичистив доріжки, ніби обласкав двір.
У будинку горіло світло, було неймовірно затишно і тепло.
       Тіточки вже були на ногах, і займалися на кухні приготуванням сніданку для нього та Ласки, яка своїм егоїзмом змушувала усіх піклуватися тільки про неї.
       Він розцілував їх тричі у щоки та поздоровив з Новим 1953 роком, наговорив величезну кількість приємних для них слів, – читав вірші Андре Шеньє, О. Блока,
Т. Шевченка та Лесі Ук раїнки, Гейне, Гете, Блока.
       Читання віршів, було його освідченням у Кохані до всіх жінок, що зустрілися на його шляху, і все недомовлене, вистраждане він у щиросердому пориві висловив їм.
       Вони цього заслужили.
З ним таке відбувалося вперше і, швидше за все, в останнє.
Тіточки, як усі жінки похилого віку, плакали й ридали від щастя.
 Але більше за всіх був щасливий він, Федір Мовчан.
Адже того всього могло й не статися, і він міг бути на багато біднішим за них.
Гарний чай і теплий душ зморили Федора, і він спав щасливим сном під потріскування дров у каміні.

       Найчистішим, найяскравішим і найбагатолюднішим Андріївський узвіз був для Федора усього три тижні. Він з юнацьких років більше за все любив свій – Дитинець у дні, від Миколи і до Водохрещя.
Він завжди в такі дні полюбляв стояти в центрі бруківки узвозу, поки не промерзне, це для нього була казка, чудасія на яву.
       У ці дні Андріївський узвіз здавався йому ненаписаною картиною Брейгеля.
У котрого багато століть тому просто не вистачило засобів і фізичних сил, щоб оселитися тут і писати свої правдиві картини.
       А може, завдяки таланту, він зміг у своїх картинах відбити не тільки красу свого життя, а й красу мільйонів Дитинців людства.
 
       Прокинувшись і випивши каву, він відпросився у тіточок на відвідування свого Дитинця і, вибачившись, попросив накрити стол не менше, ніж на дванадцять персон.
Він, перепрошуючи, пояснив, що на сьогодні запросив гостей.
– Я не буду заважати Вам, а разом із Ласкою збігаю на гірку, – та заодно де що докуплю до столу.
       Федір Іванович тільки зараз здивувався і звернув увагу, що на Андріївському узвозі як угорі, так і внизу, росли два, немов близнюки, будинки.
Один внизу – по не парній стороні, інший вгорі – по парній.
У нього через це защеміло в душі.
З однієї сторони він був радий будьякій новобудові у місті, але те, що на його Дитинці вибудовані безликі будинки, він звинувачував себе.
– У безликих будинках житимуть, ростимуть тільки безликі люди.
У них жити муть ті, кого провінція витиснула і виштовхнула від свого лиха у столицю. Провінціалам на столицю і її вроду наплювати. Головне, щоб у їхньому будинку був газ, туалет і ванна.
За цей комфорт вони зроблять для Влади все, що тільки вона їм накаже.
За свій, так званий комфорт, вони знесуть будьщо, поставлять бетонні коробки, у стилі а ля Корбюзье і змусять демагогів забути про священні місця – вони завжди готові стерти пам’ять істини і правди поколінь.
       Онуки цих прибульців гонористо задиратимуть носа через свою приналежність до цих місць, та червонітимуть від сорому за неуцтво своїх предків.

       Федір Іванович у кутовому гастрономі Житомирської вулиці зробив усі закупівлі,
а в кутовій аптеці для себе та тіточок купив валер’янку і серцеві краплі.
       Тепер він поспішав до Дитинця, на своє храмове місце.
Майданчик на горі був утоптаним.
Очевидно, вночі тут збирали ся мешканці Замка Ричарда з гістьми й святкували Новий рік. Сліди на снігу фронтовику та розвіднику розповідали багато про що:
– Тут, у центрі площадки, танцювали, веселилися й кидали один в одного сніжки.
       А тут закохана пара каталася у снігу.
       Ось тут над обривом вони цілувалися й любувалися Подолом. На цьому місці, здається, цієї ночі народилася нова щаслива родина.
Моє улюблене місце утоптане чи не найсильніше.
Це підтверджує мою давню думку, що не тільки у мене, а й у сотень, у тисяч киян це місце є улюбленим і цей майдан був і є їх щи рим, істинним Дитинцем.

       Святковість, наповненість і красу узвозу, особливо узимку, розкривають діти. Завдяки шкільним канікулам і заборонному дорожньому знаку автоінспекції «цегла», панування дітей на вулиці в ці дні було майже цілодобовим.
       Санки, лижі, ковзани – снігурки, різного типу саморобні конст рукції для катання, включаючи одну коротку лижу, виготовлену з бочкової дошки зпід пива і багатьох конструкцій із листової фанери.
У ці дні, всі проявляли бажання до змагальності, молодецтва, демократизму та розкутості.
У святкові дні, проте найчастіше пізно увечері, дорослі люди ставали дітьми.
Тата й мами, дядьки й тітки, старші брати і сестри зі своїми друзями сідали у санки, ставали на лижі і летіли від Андріївської церкви аж до Покровської вулиці.
       А потім піднімалися нагору до старту через «матню», до альтанки біля Андріївської церкви, так скорочувався зворотний шлях у кілька разів і відтіля знову з’їжджали вниз. Веселощі, дзенькіт, щебет голосів, сміх у ці дні були нескінчен ними й набирали найвищого градусу. Проїжджа частина узвозу своїм природнім устроєм дозволяла будь яким ковзанярським пристроям реалізовувати свої можливості.
Тротуари узвозу служили тільки для пішоходів, і вони завжди були вичищені від снігу й присипані піском.
Ліва і права сторони бруківки сходилися до центру й утворювали жолоб для стоку води. Взимку, з першими морозами, – цей осьовий жолоб вулиці хлопчаки всіх будинків заливали водою та утворювали крижаний спуск для санчат і ковзанів для найзапекліших шанувальників швидкої їзди.
Часто на такій швидкості хтось, не вписавшись у поворот, вилітав із жолоба і влучав на м’який сніжний покрив прокладеної лижної траси.
Довжина узвозу і його властивості приваблювали до себе не тільки жителів Андріївського узвозу, а й Житомирської, Володимирської вулиць, та доброї частини Подолу.
       У дні шкільних канікул Андріївський узвіз був наповнений різними за віком людьми. Тут відбувалося безліч знайомств і зароджувалися прекрасні родини.
       Саме в такі дні Федір познайомився з Ніною й через рік, коли вони спускалися на санках, він на останньому повороті біля бу динку № 5 зізнався їй у коханні.
А коли проводжав уже додому, вона дозволила поцілувати її.
       І от на цьому ж місці – тоді, 1916 року, повернувшись із фронту на реабілітацію, у таку ж годину, він запропонував Ніні вийти за нього заміж.
       Пташиний гомін людських голосів гармонійно озвучував Брейгелівську красу Андріївського узвозу.
Федір поспішав, адже до зустрічі гостей лишилося мало часу.
Він ішов тротуаром додому.
Андрій із лементом:
– Дядя Федя! – Ласка!
пролетів, як метеор по крижаному жолобу на “трилезовому” саморобному знарядді, під назвою «рулетка». Серед подібних снарядів, «рулетка» Андрія була найкращою.
Федір з Андрієм майже весь листопад її робили.
Проста й надійна конструкція була вдало розрахована під
Андрія на виріст, тобто на кілька років користування.
Рулетка на такому спуску була найуніверсальнішим знаряддям і вона могла б бути гарним тренувальним, спортивним знаряддям для дітей, бажаючих займатися санним спортом. У такі дні Андрій був неперевершеним лідером вулиці.
Його дружки з нетерпінням очікували своєї черги, щоб хоч раз прокотитися на цій диво – рулетці. Федора Івановича радувало те, що Андрій щиро ділився «рулеткою» навіть із тими, кого недолюблював.

       Тіточки постаралися на славу!
Великий круглий стіл у його кімнаті був вишукано сервірований різноманітними холодними закусками.
Тіточки були творчими майстринями, як кожна українка – вони могли з найменшої кількості продуктів зробити на столі достаток, і святкову вечерю перетворити на спектакль, де артистами і глядачами одночасно були всі присутні за столом.
       Федір ледь встиг причепуритися, як гості дружньо заповнили флігель.
Тіточки приймали дам на другому поверсі у своїй вітальні, чоловіки обговорювали книгу Віктора Платоновича Некрасова «В окопах Сталинграда»,
– яку тільки в останні місяці року прочитав Федір.
       Федір Іванович вважав, що дві книги «В окопах Сталинграда» і «Василий Тёркин» А.Т. Твардовського років через сто визначатимуть образ війни 1941 - 45 років на прикладі поеми «Бородино» М. Лермонтова та «Войны и Мира» Л.М. Толстого, тільки тому, що вони вміщали в собі реальність і вимисел кришталево чисто та правдиво.
       Усі шкодували, що поки нічого гідного про війну не вийшло українською мовою.
Виявилося,
що Микола Михайлович – «Батя» добре знайомий з В.П.Некрасовим і нещодавно зустрівся з ним у магазинчику винному «Академкнига», що напроти оперного театру. Згадували Сталінград.
Микола – “Батя” був у Москві, зустрічався з Василем Івановичем Чуйковим і передав від нього вітання Федорові Івановичу.
А ще чоловіки обговорювали появу автомобілів у вільному продажу в магазині на площі Толстого, а також продажу у Воєнторгах телевізорів і переходу Києва на повну газифікацію та зміну напруги в електромережі зі 127 на 220 вольт.
       Головне, усі були засмучені низькими темпами поліпшення життя народу й особливо слабким рівнем розв’язання квартирного питання.
Особливо обурювало всіх неповага влади до колгоспників та селян.
Принижувало кожного й те, що мешканцям сіл не видавалися паспорти, і вони не могли приїхати у місто на заробітки.
Усі розуміли, що провиною всьому був батько всіх народів зі зграйкою партійних катів.
Федір був неймовірно здивований тим, що їхні дами були добре знайомі між собою.
Виявилося, дружина Тараса, Люся (мама Андрія) і Васса були кращими ученицями тіточок у 5–ій Гімназії біля “Хрестів” – Іподрома на Печерську. Вони у них вивчали іноземні мови, а бабуся Андрія вчилася з тіточками в одному класі інституту шляхетних дівиць. /жовтневий палац і буцегарня НКВС/ .
Люся і Васса, в міру своїх сил, завжди допомагали тіточкам у важкі миті їх життя. Виявляється, їхні відносини не переривалися навіть на місяць.
Особливо в холодні та голодні роки.
Люся і Тарас, приміром, до помагали їм під час голодомору 1933 року, оскільки жили тоді на Передмостовій слобідці мали невелике натуральне господарство.
Тарас ловив багато риби та приносив їм на прожиток.
У війну Тарас Васильович ходив на села обмінювати речі на крупу, зерно і сало.
Він навіть зараз тримав двох кабанів у сараї під горою.
Кабани та кролі, вирощені Тарасом, нічна риболовля допомог ли їм вижити, особливо в повоєнні роки і в голод 1946 - 1947 років в Україні.
Удосталь наговорившись, Федір запросив усіх до столу й на правах хазяїна запропонував підняти келихи:
– Я пропоную підняти келихи за Новий 1953 рік!
– За Любов!
– Любов, як вищий прояв Бога в його ставленні до людини.

Тільки Бог нагороджує людей життям – народженням дитини, її щасливим довголіттям, та досягненням ним задуманої великої мети.
Боротьба Бога і диявола – це боротьба за Людину і його Любов.
Диявол спокушає людину безліччю пасток, Бог випробує Люди ну тільки Любов’ю.
Сльоза дитини – це знак страждань Людини, який вказує на зрадництво й падіння моральності перед Богом!
Я переконаний, що тільки через почуття Любові Бог хоче і мо же бачити, як ми порівнюємо себе з Ним.
Богові любов людини потрібна – Він Бог! І йому необхідно че рез наше визнання бачити прояв людської моральності та краси.
Йому необхідно, щоб Людина в Любові бачила Ним визначе ний шлях досконалості й устремлінь стати Його щирим Образом і Подобою.
– Вип’ємо за те, що Він дав нам право на Віру, Надію, Любов!
– За Любов!
– За Віру, Надію і Любов!
Усі з дзенькотом зімкнули кришталеві келихи з «Шампанським».
Святкова вечеря пройшла за всіма канонами жанру: – з розмовами, піснями, романсами. Розставатися не хотілося, тому що в житті кожного цей Новорічний вечір був одним із небагатьох вечорів, де друзі могли так легко й вільно спілкуватися.

       Після Новорічних свят у Федора з’явилося багато приємних турбот, він одержував багато листів, а найприємніше те, що він майже півдня займався читанням преси, газет і журналів, де прекрасно вивуджував зміст матеріалу, опускаючи за дужки
комуністичну політичну тріскотню.
       Федір Іванович прийняв рішення подарувати собі й тіточкам телевізора,
а Андрієві фотоапарата.
«Мені подобається «Таксона».
– Розмірковував він.
– Цей апарат на десять порядків кращий за «Зміну», надійніший і простіший. Як тільки Андрій навчиться фотографувати, подарую йому який небудь дзеркальний фото апарат вітчизняного виробництва».
Щоправда, Віктор Некрасов, коли вони здибалися і подружилися в Будинку офіцерів, хвалив Контакс – Київ і Лейку – ФЕД.
Він переконував Федора в тому, що Картьє Брессон знімає тільки Лейкою.
Федорові більше подобався ФОТОКОР – це класика, і, на його думку, кращого навчального посібника з фотографії не знайти.
«Подарую Андрієві «Фотокора» й «Таксону».
Сходжу до рудого продавця в комісійний на Хрещатику й замовлю повний
комплект із лабораторним обладнанням і обов’язково треба установити телефон
– вирішив Федір Іванович.

       У турботах і зустрічах час летів непомітно.
Запах провесни й талого снігу, денне журчання струмків охопили Андріївський узвіз і Київ.
Тіточки та Федір Іванович завжди тримали приймач “РЕКОРД” тихо включеним на західних радіо хвилях.
Тіточки, найчастіше слухали передачі французькою та німецькою мовами,
а Федір тільки англійською.
Раптом, на всіх радіостанціях одразу, передачі були перервані екстреним повідомленням;
– Сталін важко хворий...

       Тіточки забігли до Федора, аби обмінятися почутою інформацією.
Федір умовив їх присісти біля каміна та заспокоїтися.
       Він притишив звук у приймачі, закурив свій «Казбек», підкинув у вогонь дрова.
Знаючи сталінську зграю не з чужих слів, відчувши її дії на собі, завдячуючи їй своєю скаліченою долею, він чи не найкраще розумів розвиток подій і драматургію майбутнього процесу;
– Любі мої, я переконаний, що він уже мертвий.
       Проте нам від його смерті найближчими роками нічого гарного не варто очіку вати.
       Зараз боротьба за владу в Москві, насамперед позначиться на владі в провінціях,
       а тим більше в Києві.
       Це повинно було колись статися, і Слава Богу, що сталося саме тепер!
       Ми повинні жити своїм нормальним життям. Життям нормальних людей.
       Нічого іншого в нашому становищі пенсіонерів не дано, і це наше благо.
       Треба буде пережити їхню істеричну пропаганду і я пропоную вам не виходити
       на вулицю та на різні збіговиська.
       Трагедія у його зграї та спільників, а не у народу.
       Шкода, що Бог прибрав його одного, він залишив зграю спадкоємців, котрі зараз
       прочухаються і гризтимуть один одного.
       Слухайте приймач і відпочивайте вдома, а через тиждень побачимо.
       Я ходитиму до магазинів, на базар і всі новини вам розповідатиму,
       бо тепер вулиці будуть насичені доглядачами і всякого роду “сексотами”.

Смачна кава, запах диму, вогонь у каміні налаштовував тіточок на роздумів,
       вони розуміли, що поки з ними Федір, Ласка і дзиґа Андрій, – їхній флігель міцній.
Він захистить їх від будьяких злих сил.
Вивішені приспущені червоні прапори з жалобними чорними стрічками остаточно й без зворотно свідчили:
– Диктатор помер!

Народ чи то сам зібрався, чи, може, його зігнали на схили площі Сталіна в Києві з жалобними пов’язками на рукавах.
Вони слухали з гучномовців репортаж про похорон Сталіна в Москві.
Піднімаючись від площі Сталіна, повз міську прокуратуру, нагору Трисвятительської до Десятинної, а через неї на Андріївський узвіз, Федір помітив, що більшість киян не виявляли скорботи.
Виявляли нервозність міліціонери й ридали від остраху начальнички, пристосованці різного роду.
Більше за все, Федора дивували обличчя школярів – у їхніх погля дах було спустошення. Їх так у школі залякали трагедією, що вони від жаху не знали, що їм робити і як поводитися на цьому збіговиську.
       Увечері в кімнаті Федора за круглим столом зібралися Тарас, Григорій, Сава і кум Тараса Петро.
На столі стояла велика сулія (літрів на три) з горілкою, вінегрет, оселедець, заливна риба, холодець, сир, ковбаса, хліб, тарілочки та склянки.
       Сава взяв слово.
– Капітане, ми прийшли до тебе, щоб пом’янути їхнього батька, ми зібрались, щоб подякувати Богові, що дожили до цієї години.
       Хай цей антихрист звідти дасть знак своїм соратникам. У мотузки завжди є кінчик, нехай він їх туди і потягне за собою.
       Хай вони у найближчий час, випереджаючи один одного, йдуть за ним.
       А ми жили й живімо на радість Богові і людям, і на горе їм!
       Усі залпом, не цокаючись, висушили склянки.

       Розходилися довго.
Говорили натяками. Наприкінці березня Нюся народила доньку, і вони із Савою, на честь дружини Федора Івановича, охрестили доньку Ніною.
Ця новина, уперше за багато років, викликала сльози щастя на очах Федора Івановича.

       Нова влада розкручувала свій маховик подій у країні.
Поки Федір з Андрієм, Ласкою та Персиком освоювали ази фотографії, де головними фотомоделями були Ласка й Персик, у Москві засудили Берию, посадили у в’язницю дружину кербуда узвозу, а він від страху повісився у «матні» Боричевого току.
       Федора Івановича й Тараса Васильовича запросили на Володи мирську 37,
у НКВД України.
Їм розповіли про зраду і видачу німцям Ніни та сина Віктора, після пожеж на Хрещатику восени 1941 року.
Зрадників розстріляли у грудні 1943 року при звільненні Києва.
Федорові Івановичу вручили посмертні нагороди Ніни та Віктора.
       Тараса Васильовича ознайомили з посмертною реабілітацією київської групи підпілля, його друг і кум, у якого Тарас був посильним, посмертно нагороджений орденом, а Тарас медаллю.
       Старший офіцер просив Тараса підписати прохання на свого хрещеника, щоб його випустили з таборів “ГУЛАГ” на волю.
– Справа в тім, що ваш хрещений син Кузьма не хоче їхати до Києва, крім Вас у нього нікого немає. – Він хоче залишитися жити й працювати на Ангарі.
       Зараз він у Богучанах валить ліс разом із членами УПА.
       Нагороду батька ми йому перешлемо.
       Але головне – він одержить нормальні документи і зможе влаштовувати своє життя. Хлопець він освічений і там не пропаде.
Тарас Васильович підписав папери.
Федір і Тарас потиснули на прощання руки офіцерам.
Чищення беріївських кадрів, насамперед, торкнулися цього інституту влади.
Вони побачили, що прийшли нові кадри, з новим стилем роботи, але добре це чи погано? Треба чекати та сподіватися на краще.

– Тарасе, давай зайдемо до «Академкниги» у винний магазин, що навпроти оперного театру. На душі моторошно, ці офіцери все зробили правильно, але роз’ятрили душу.
       Нагороди це добре, проте Ніна і Віктор мені потрібні живими.
В «Академкнизі» відвідувачів було небагато.
До Федора і Тараса ненав’язливо пристав запійний від горя професор з університету. Він пропонував їм підшивку іноземних журналів за бокал вина.
Федір замовив професорові келих вина й сирок, непомітно вклав йому у кишеню піджака двадцяти п’ятирубльову купюру, але так, що крім Тараса цього ніхто не помітив.
Професор, людина похилого віку, жадібно випив вино, і, розчулившись, із подякою взяв сирок.
– Ну, я пішов.
Федір його притримав:
– Я прошу Вас мене вибачити, але давайте в наступну зустріч я у вас куплю цю підшивку.
       А зараз нехай вона залишиться у Вас.

       – Гаразд!
– погодився професор.
Федір і Тарас пом’янули Ніну, Віктора, кума Михайла та сина Тараса, Остапа.
Федір обережно перевів бесіду в русло майбутніх подій.
Вони поверталися вниз від церкви додому.
– Тарасе, у мене до тебе є прохання.
       Знаєш, якщо щось зі мною станеться, то візьми на себе турботу про тіточок.
       Вибач мене, осколок у голові рухається і дає про себе знати дедалі частіше.
 
       Федю, ти кинь так думати.
       Ти знаєш, що й так усе всім зро зуміло.
       Але припини так багато палити цигарки…

– Тарасе, я прошу тебе бути другом, а не лікарем.
       Будь таким, який ти є.
       Знаєш, мені наш “БАТЯ”, Микола Михайлович дзвонив і повідомив гарну новину;
       що мого командира, Василя Івановича Чуйкова призначено командуючим
       Київського Військового Округу.
       Це вказує на те, що наші справи рухаються у кращий бік.
       Тарасе, я йому вірю. Він великий командир та порядна людина.
       Сталінград, сталінградці і народ пам’ятати муть його Вічно.
Вони спускалися узвозом до своїх осель і думали про одне, щоб у місті не стало гірше.

       При допомозі продавця фітовідділу комісійного магазину на Хрещатику
Федір Іванович на Новий 1954рік разом з подарунком на честь дня народження Тараса Васильовича / подарував йому справжню „канадку - аляску” – тепле пухове напівпальто /, а улюбленцю Андрію повний фото комплект
та старого видання Книгу – Довідник фотолюбителя.
Не тільки Андрій, вся родина Чайки була у захваті від такого щедрого дарунку.
       Андрій був у захваті, він розціловув дядю Феді і плакав від щастя і радощів, - здійснилась його потаємна мрія.
У великому пакунку було все, що потрібно фотографу.
Всі були здивовані, - у пакунку були два фотоапарати; - „ТАКСОНА” і „ЗЕНІТ” і головне окрім різних фотопричендалів був фото бліц з батарейкою „МОЛНИЯ” та коробка 12 фотокасет з 25 фотоплівками.
Федір Іванович за допомогою Тараса Васильовича у рукавах куртки „канадки” заправив фотоплівку у касети, вставив їх у фотоапарати і дав їх Андрію, щоб той фотографував Свято родини.
       Федір Іванович повідомив всіх, що при допомозі свого знайомого письменника, він домовився з керівником фотогуртку будинку на Піонерський горі і Анрій стане його членом з 14 січня.
Андрій так був захоплений заняттями у фотогуртку, що з січня до травня зробив кілько сот чорно білих фотографій у форматі 10 х 14 см. Більшість з них він роздавав – це дуже подобалось Федору Івановичу. Він насолоджувався щедрістю душі Андрія.
       У травні гурток йшов на канікули і Федір Іванович разом Тарасом Васильовичем облаштував у своїй майстерні для Андрія фотостудію. Головне у цієї студії був великий мокрий, лабораторний стіл, де Андрій мав змогу робити фотографії великого виставочного формату.

       Федір Іванович прихопив біля 30 фотографій Андрія і зустрівся на площі Толстого з
керівником фотогуртка Броніславом Йосиповичем Бороницьким і запросив його до ресторану КАВКАЗ. Їх познайомив у Будинку офіцерів письменник В.П. Некрасов і вони дуже цінували своє знайомство.
Мовчан бажав одного щоб Андрій марно не івитрачав час. Він розумів, що Андрій дуже швидко охоплює техніку фотографування, але майстерність митця була по переду.
Броніслав років на двадцять був молодшим за Федора і від Некрасова знав, що Федір це лицар і потребує найвищої поваги. За обідом під каву та паління цигарок вони переглядали фотографії Андрія.
- Федір Іванович я боюсь дітей вундеркіндів.
       На щастя Андрій до них не належить.
       У вундеркіндів нема дитинства! – а у Андрія воно є.
       Вундеркіндів калічить система, або вони стаючи дорослими калічать себе.
       Прикладів у історії безліч.
       Ми повинні виховувати наших дітей гідними людьми і цього достатньо.
       Андрію незабаром виповниться 10 років. Він перевершує більшість дітей у гуртку.
       Тому хай охоплює техніку. Прийде час і він охопить мистецтво.
       Для мене головне, - щоб у нього не зникла любов до фотографії. Хай він більше часу
       проводить у всіх київських музеях, читає класичні книжки, вчить вірши і пісні.
       Я впевнений, що у нього є гідне майбутнє.
       Він повинен мати нормальне дитинство.
Федір подякував Броніслава за зустріч і вони розійшлися як давні друзі.

       Травень і все літо Анрій охоплював фотографію.

       Одного дня Федір Іванович разом з Григорієм Арсенійовичем,
коли у квартирі не було Василини та дівчат, відпарили шпалеру й витягли зі схованки Федора Івановича сімейні цінності та все знову майстерно відновили.
Федір просив Григорія прийняти від нього частину коштовностей, а іншу частину щоб при нагоді передав Іллі з Олею, коли ті приїдуть з Москви до Миколи ”Баті” до Києва.
– Григорію, я даю тобі адресу, до кого ти можеш від мого імені звернутися та продати ці речі.
– Частина з них може прикрасити будьякий музей, банк, – во ни можуть стати національним надбанням.
– Ось тобі та Іллі розписки від мене на право власності моїх фамільних коштовностей.
 
– Чому так багато паперів?
 - запитав Григорій.
– Гришо, не паперів, а розписок.– Одна загальна, а інші на кож ну річ. Я краще за тебе знаю державну машину, що спритно вміє тільки віднімати у своїх громадян, тож не хочу, щоб у тебе і твоєї родини були проблеми під час моєї відсутності. Аби за якихось обставин не доводилося пояснювати тупій владі, що ти не злодій.

– Федю, а чому тобі не залишити у себе розписки для Іллі, й самому їх не вручити?
 
– Я боюся, що коли вони приїдуть, я буду на обстеженні в госпіталі.
– Це може створити масу незручностей усім. Я беру з собою тільки те, що мені потрібно.
– Давай по чарці коньяку вип’ємо за успішну операцію.
– За моїх і твоїх батьків.
– Світла їм пам’ять!

На Трійцю Федір прийшов у гості до Нюсі, Сави та Ніни й разом із розпискою подарував їхній дочці діамантову, у платиновій оправі, брошку своєї дружини Ніни.
Сава й Нюся були вражені щедрістю Федора Івановича.
Вони навідь не уявляли скільки коштує така річ.
Федір Іванович сказав їм:
– Я дарую цю брошку Вашій донці Ніні у пам’ять про мою дружину Ніну та сина Віктора.
Нехай ця брошка буде її приданим. Коли вона виходитиме заміж, або коли Вам буде матеріально скрутно, то грошей від її продажу вистачить вам і на новий будинок, і на безбідне життя на богато років.
Але не прагніть швидко розлучитися з цією коштовністю...
– Нюся розцілувала Федора Івановича й заходилася накривати стіл.
Сава від таких подій аж занімів.
Але швидко прийшов до тями.
– Капітане, Федоре Івановичу, я до тебе за порадою.
       Мене за прошують працювати на Печерськ у котлових справах до головного
       Державного будинку, але я роздумую.
       Що ти мені порадиш?

– Саво, на дворі 1954 рік.
       Справи в державі починають поліпшуватися.
       Микита Хрущов у любові та своїх обіймах, не встигне задуши ти Україну.
       Приходять нові керівники, чиновницький апарат у будинку буде новий
       і тобі у їхньому підвалі буде тепло, затишно і добре жити.
       Начальників у тебе буде мало.
       Зарплата буде гідною і ти не бігатимеш за підробітками.
       Адже ти професіонал високого класу і працювати можеш добре.
       У них гарні лікарі та поліклініки – це для тебе дуже важливо.
       Але головне – ти їм потрібний.
– Тому, якщо триматимеш язика за зубами та не пиячитимеш на робочому місці,
не дружитимеш з усяким лайном і стукачами, то життя у тебе, Нюсі та Ніни буде гідним та ситим.
Моя тобі порада, кидай цю комунальну кочегарню і ґрунтовно влаштовуйся на таку роботу.Там у тебе проблем з запасними частинами та паливом не буде.
У їхній кочегарні тобі роботи вистачить до старості. А працювати ти вмієш.
Я за тебе спокійний. Ти мудрий професіонал.
А через кілька років вони тобі за гарну роботу дадуть гарну квартиру, житимеш на першому поверсі та охоронятимеш їхній спокій.

– Капітане, Федоре Івановичу, ти велика Людина я тобі дуже дякую за пораду.
І повір, як народилася Ніна, я вже не так п’ю.
Я почав мінятися, коли Бог, або мій капітан, з тобою познайомив,
але особливо після того, як мене Алік ударив кастетом по голові, – я ніби придбав іншу свідомість.
Ти знаєш, після того жаху у мене зникли напади падучої.

– Саво, Федоре Івановичу, сідаєте до столу. Ніна нагодована і спить. Тож давайте розговіємося.
– Федоре Івановичу, що Ви питимете коньяк, горілку, чи Сави ну пшеничну?

– З Вашого дозволу, друзі я питиму коньяк.

– У мене тільки Вірменський, і тільки п’ять зірочок.
       встромив свого слова Сава.

– Ну ти, Саво, й павич, уже розпустив хвоста.
       Підчела Нюся.
– Нюся, у нас дуже поважний гість і ти не ображай мене.

– Саво, ти ж знаєш, як я тебе люблю.
       Тому не бійся правди, та моїх слів.
       Саво, розливай!
       Федоре Івановичу, вам слово.
       - розпорядилась Нюся.

– Мої дорогі і рідні моєму серцю люди.
Я вдячний Богові, що він звів нас.
Я вдячний вам, що ви на честь моєї дружини назвали свою доньку Ніною.
Бажаю вам здоров’я, щастя і благополуччя!
Ви допомогли мені стати щасливою людиною й підтримали мене у найтяжчі хвилини життя.
Я бажаю підняти цей келих; за щастя, здоров’я і благополуччя нашої маленької Ніни.
На моєму весіллі з Ніною, її батько наставляв мене, і я за пам’ятав його слова на все життя:
Цінуй дружину і ніколи не зраджуй її!
Ти зробив вибір, тож за свій вчинок відповідаєш перед Богом і людьми. Будь гідним їх. До жінок рівних за віком, стався, як до своєї дружини.
До набагато старшої за віком відносься, як до свої матері.
До молодшої за себе стався, як до сестри.
До маленької дівчинки завжди стався з любов’ю, як до своєї доньки.
До жінки похилого віку – як до свого роду, бо яке у тебе ставлення до неї, таке у тебе ставлення до Батьківщини, – і такою вона жінка буде завжди до тебе.
Шануйся і шануй усіх жінок Світу, бо кожна з них могла бути твоєю матір’ю, дружиною, сестрою, донькою.
Люби їх у собі і себе в них, – бо ми всі вийшли у Світ з їхнього Лона!
– Давайте піднімемо наші чарки за нашу маленьку Ніну! Щоб її
завжди супроводжували Любов, Здоров’я, Щастя і Добро!
Усі випили.
Нюся від слів Федора Івановича розплакалася.
– Капітане, а ким був такий розумний батько твоєї Ніни?

       Дуже відомим і багатим магнатом України.
 
– А що з ним сталося?

– Перед переворотом 1917 року помер від важкої хвороби.

– Слава Богу, що Він не дав йому побачити оці всі страшні ли холіття.

– Ти знаєш, Саво, я теж так думаю й цілком згодний з тобою.

День був вдалим.
Маля прокинулося, коли вони вже пили каву.
Федір Іванович почав збиратися додому.
Він глянув у вікно й побачив Ласку, яка очікувала на нього на бруківці.
Нюся витягла з ліжечка Ніну.
Федір Іванович узяв її на руки й поцілував у чоло.
Мала намагалася ручками схопити його за бороду.
– Ти диви, Нюся!
       Вона полюбляє бородатих.

– Ну, мої дорогі, я пішов.
       Гляньте у вікно – мене Ласка і, мабуть, тіточки вже зачекалися.
       Ніно, до побачення.
Він тричі поцілував дитя у щоки.
Федір вийшов із парадного.
Ласка вже чекала його біля дверей.
Вони пішли нагору додому.
Гроші були стабільними і Федір вирішив продати свою частину фамільних коштовностей.
У горіховому секретері тіточок була схованка, тож він понад сто тисяч рублів
 у сто карбованцевих купюрах уклав під саму зав’язку.
Показав і розповів Тарасові, як їх знайти у випадку чогось.
Стан здоров”я Федора ніби став на багомо кращим мабуть, тому, що Ласка вилизувала воду з його рук, а може, розмірений спосіб життя так вплинув на його руки. Зникли мурашки в руках, суглоби пальців уже не треба було розгинати вранці, та й руки вже добре все відчували.
Тільки осколок у голові дедалі частіше нагадував про себе.
Чомусь стало частіше паморочитися в голові, втрачалася пам’ять на декілька хвилин. Тривожили сни, у яких Ніна кликала до себе.
З досвіду батьків він розумів, що, хоч як шкода розставатися з цим життям, але такі сни часто справджуються.
Він уладнав усі справи, що планував і відчував себе найщасливішою людиною.

Перед Днем народження дзиґи Андрія,
Федір Іванович зажадав зробити йому гідний подарунок,
адже Андрію 25 липня виповнювалося 10 років, можна сказати – перший ювілей.
       Хлопчаки вулиці, особливо старші юнаки, майже всі, були захоплені велоспортом і кумирами Києва – братами Колумбетами.
Андрієві подобався дорожній, дамський харківського заводу велосипед через конструкцію її рами, тому що не треба було через раму закидати ногу.
Отож із подарунком для нього все було ясно і з усіма обговорено.
       Мати Андрія, потай від нього, пошила красиві шорти з кишенями з усіх боків, тато купив вело взуття.
Тіточки, завдяки своїм зв’язкам, придбали спортивний іноземний костюм і спортивний кашкет.
Федір Іванович таємно від усіх придумав для Андрія сюрприз і тільки напередодні він розповів Тарасові Васильовичу про задумане.
У цей день у Андрієвого батька Тараса був вихідний.
За домовленістю, вранці 25 липня всі прийшли до Андрія з поздоровленнями.
       Мама Андрія накрила солодкий стіл і поставила для гостей келихи та шампанське.
Андрій знав, що у нього сьогодні День народження,
- але чому мама так рано накрила стола?
Де всі? Чому у кімнаті крім мами нікого немає?
Невже я все проспав?
Андрій, почистив зуби і вмився під краном у кухні.
Мама дала йому святковий одяг і посадила в центрі столу на татове улюблене місце. Потім вийшла на кухню.
– Усі кажуть, що мене люблять.
А як у мене День народження, то нікого немає! Де ж – тато?
Зараз поснідаю й піду до дядька Феді та Ласки.
Тільки вони мене люблять і чекають,
– сумно думав Андрій.
І раптом розкрилися двері в кімнату.
Андрій від подиву аж підскочив і став на стільця, до кімнати входили всі його улюблені й дорогі люди.
Першими, разом із мамою, увійшли Тася Іванівна і Катерина Прохорівна.
У руках Катерини Прохорівни був величезний букет яскраво – червоних та коралових гладіолусів, а у Таїсі Іванівни великий пакет із синьою стрічкою.
За ними ввійшов дядько Федя, тато і хрещений батько Петро
з новеньким велосипедом – Андрієвою мрією.
За ними увійшов дядько Сава з товстенною ноісенькою книжкою
“Довідник Фотолюбителя”, тітка Нюся з малою Ніною.
Брати Андрія, Володимир і Георгій, з м’ячем, а також із набором інструментів лобзиком і пилочками до нього.
Сусіди з будинку, дядя Льоня і його дружина Оля,
дядько Гриша з тіткою Вассою і їхньою донькою Віранікою.
       Андрій зліз зі стільця, розгублено від щастя і схвильовано від радості дивився на усіх, сльози отот готові були потекти струмками, але як тільки заповнилася кімната всі дружньо, хором, під керуванням дядька Сави, тричі прокричали;
– Поз-до-ров-ля-ємо!
       Ура!
Усі обіймали, цілували, вітали Андрія та всідалися за стіл.
Тато Андрія підійшов до кутового вікна і зняв щитка, який прикривав зроблений ним акваріум на кілька відер води. У ньому поважно плавали скалярії, блакитні та червоні мечоносці, гупії та чорні мулінезії.
Усі зааплодували.
Тато сидів навпроти Андрія, хрещений батько розливав шампанське, мама виставила на стіл багато солодощів і улюблених Андрієм смажених пончиків із маком та полуничним варенням.
Тато взяв слово:
– Сину, сьогодні в тебе День народження і твій Перший Ювілей.
       Тобі виповнилося 10 років.
       Ми, усі ті, хто зібрався за цим столом, знаємо, як ти нас любиш, і ми тебе любимо не менше.Я тобі говорив, що у батьків не має маленьких дітей, – у них вони завжди великі.
Тому я бажаю тобі виправдати всі наші надії.
Будь здоровим, щасливим, добрим, розумним, люблячим людей, будь завжди Людиною!...
Радуй нас своїми успіхами в навчанні та справами у своєму житті.
Будь завжди опорою й надією.
Люби всіх, і до всіх стався так, як ти хотів би, щоб вони ставилися до тебе.
Ти вже грамотна й доросла людина, тому вчися стояти за себе і завжди будь вільною людиною у своїх вчинках.
Запам’ятай просту істину, що її говорив твій дід Василь:
Сво бода – це юридична норма поводження людини в житті при суспільстві.
Воля – це моральна категорія життя людини, дана нам від Бога!
Будь завжди вільним козаком, захисником моральних законів Бога!
З Ювілеєм тебе, наш дорогий Андрію!
 
– Ура!
Закричала Вероніка і весь стіл підтримав її.
Навіть Ласка, що сиділа біля вікна, тричі гавкнула на всю вулицю.
Було сказано багато теплих і гарних слів на адресу Андрія, тата, мами, братів і навіть Ласки.
На закінчення свята батько надав слово у відповідь Андрієві.
Андрій хвилювався, як ніколи, він до такого не був готовий.
Він перший раз у житті повинен був сказати промову.
Усі чекали.
Андрій стояв і мовчав, у нього від хвилювання пересихало в горлі.
Він випив ковток ягідного компоту, але думки і фрази не лізли в голову.
Голова була порожня.
Його погляд зупинився на букеті гладіолусів і він миттєво знайшов вихід з положення:
– Я дуже хвилююся й боюся розплакатися з радощів. Але я дивлюся на мої улюблені квіти, гладіолуси, і хочу вам сказати: ви такі ж красиві люди, як ці квіти.
Ви мені влаштували таке свято.Скільки буду жити, я цей День і вас пам’ятатиму завжди.
Такий День, забути неможливо.
Я вас міцно люблю!
Спасибі вам за те, що ви у мене є!
Дякую Вам за все!
Я Вас люблю!

– Ура!
- заголосила Віраніка,
 і всі знову її підтримали:
– Ура!

Сава звернувся до Тараса:
– Васильовичу, гляди!
З Андрія, мабуть, вийдуть люди!

Усі збиралися на вихід.
До під’їзду під’їхав чорний “ЗИМ”.
На годиннику Федора Івановича була 10 година 30 хвилин.

– А тепер маленький сюрприз,
– сказав Федір Іванович.

– Зараз Андрій, Вероніка, я, Тарас Васильович, хрещений батько Андрія Петро
і дядько Сава поїдемо в аеропорт Жуляни і можливо, політаємо над Києвом...
Андрій від цих слів ледве не знепритомнів.
– Оце так подаруночок!
       Дійсно, дядько Федір – дуже Велика Людина!
       Як він до такого додумався?– І як він зміг домовитися?
Машину вів знайомий Федорові Івановичу офіцер.
“ЗИМ” підкотив до літного поля Жулян, не доїжджаючи до будинку Аеропорту й зупинився перед новеньким, що виблискував сріблом, літаком ІЛ. - 14 із великим червоним номером на хвості та фюзеляжі – 01.
Це був службовий літак командуючого Київським військовим округом Василя Івановича Чуйкова.
Ад’ютант командуючого просив командира літака, щоб до 14 години машина була готова до відльоту командуючого у Крим.
Федір Іванович підійшов до командира літака, вони обійнялися й командир запросив усіх на борт літака.
Усі по трапу ввійшли у літак.
Там було просторо і салон виглядав, як робочий кабінет.
Літак обслуговували тільки офіцери. Усі розсілися по місцях, пристебнулися ременями. До салону увійшов командир.
– Ми зараз будемо робити технічний обліт літака і зробимо
кілька кіл над Києвом. У повітрі будемо знаходиться до 30– 45 хвилин.
Як тільки наберемо висоту, ви зможете відстебнути ремені й підходити до будьякого вікна.
Якщо когось занудить, на цей випадок є пакети у кишенях сидінь.
Під час посадки обов’язково сядьте на свої місця і пристебніть ремені.
Усі запитання до чергового офіцера або стюарда.
Вони Вам у всьому допоможуть.
Федоре Івановичу, я пішов.
Нам дали дозвіл на злет,
– звернувся командир літака до дяді Феді й зачинив за собою дверцята кабіни.
 
       Інтуїція підказувало Андрієві, що треба сісти ліворуч, і тоді він не метатиметься до вікон літака, бо все зможе побачити без метушні тільки з лівого борту.
       Спостерігаючи за Андрієм і знаючи його інтуїцію усі, ніби то на знак солідарності з ним, сіли біля вікон з лівого борту.
 І не прогадали.
Літак набрав висоту за південним залізничним мостом і над Дарницею заклав віраж на перше велике коло.
З лівого борту літака розкрився прекрасний краєвид на Дніпро і Київ.
Слів і почуттів не вистачало ні в кого, щоб переказати, що творилося у їхніх душах.
Спокійними в салоні були тільки офіцери генерала Чуйкова.
Навіть дядько Федя, і той був у захваті, лише погладжував Андрія по голові, коли той поглядом звертався до нього.
Під фінал польоту всі закричали:
– Ура!
Час пролетів, як одна мить.
Літак заходив на посадку і як на замовлення летів над Подолом.
Командир над Андріївським узвозом, над Дитинцем Андрія і Федора Івановича махнув крилами. Внизу стояли всі гості Андрія й мешканці узвозу, розмахуючи руками, хустками, кашкетами, хто чим міг.
Літак погойдав крилами у відповідь і полетів на посадку.
Захвату від прекрасного відчуття щастя не було межі.
Літак приземлився, підійшовши на те саме місце, й заглушив двигуни.
На годиннику була 13 година 30 хвилин.
До салону увійшов командир.
Андрій підбіг до нього і розцілував.
– Федір Іванович, як самопочуття пасажирів?
- запитав командир літака.
– Повний порядок.
Всі виявилися стійкими!
До командира підійшов дядько Сава й потиснув йому руку:
– Командире, я завжди був чорноморською акулою, а тепер ти з мене зробив Орла, дякую тобі від усіх нас за таке Велике, Людяне Щастя – бути Орлами України!

Усі були веселі й задоволені такою подією у своєму житті.
Пасажири розпрощалися з екіпажем.
Федір Іванович посадив усіх у “ЗИМ” і вони поїхали на Андріївський узвіз.
Про цю подію вулиця говорила майже цілий рік.
Увесь Серпень з ранку й до вечора Андрій, Ласка, Федір Іванович, а іноді Вероніка, разом запускали до неба свою велику колекцію зміїв, розполохуючи голубівтурманів
у небі.
Воля та щастя керування польотом захоплювали не тільки їх, хлопчаків і дівчаток узвозу, а й мешканців усього Подолу та всіх тих, хто відчував красу польоту.
Андрій закричав:
– Дядько Федя, дивіться, дивіться, чайки прилетіли – чайки, – чайки...
Федір Іванович дивився на чайок, що долетіли до замкової гори й піймав крилами повітряний потік, лягали на нього, і він ніс їх над Подолом, розвертаючи убік Дніпра, вниз до Лаври.
– От і воно.
       Це знак. Здається, настає моя година
– промайнула думка в голові Федора Івановича.
Вечоріло.
– Андрію, час додому.
Будемо змотувати зміїв,
 – запропонував дядя Федір.
Вони закінчили день у гарному настрої.
Андрій усе поклав на свої місця в майстерні й побіг додому.
Тіточки пішли на службу в Покровську церкву.
Федір на кухні випив склянку компоту зі свіжих яблук, зазирнув під серветку – там лежала його улюблена ванільна булочка з медом.
Ласка гризла сухарики.
Персик піднявся у свої володіння на другий поверх.
Раптом у Федора Івановича під ногами загойдалася земля.
– А от цей стан хитавиці, зараз мені ні до чого.
Лікар колись йому радив у таких випадках випити чарку вірменського коньяку і викликати швидку допомогу.
– Так і зробимо.
– Подумав він.
Пішов до кімнати, витяг зі столу коньяк, випив чарку й поставив пляшку на місце, присів на стілець, але не втримався і впав на підлогу.
Він відкрив очі:
– Скільки часу я пролежав?
За годинником – не більше п’яти хвилин, а промайнула ціла вічність.

Сили начебто залиши його, він не міг встати, ні доповзти до те лефону.
Федір Іванович намагався підповзти до дивана й притулитися до нього спиною. Вийшло.
Він випростав ноги.
– Боже!– Як пече у грудях.
Знову захиталася й закрутилася підлога.
Федір Іванович правою рукою інтуїтивно затиснув у кулаку ладанку з жолудями, що була на його шиї.
Перед ним виник образ капітана сибіряка Тихона:
– Командире, не хвилюйся!
       Я завжди з тобою!
       Незабаром зустрінемося.
 
– Капітане, ти як?

– Товаришу полковнику, все нормально?
– Федір відкрив очі, - у кулаку була ладанка.
Цей напад тривав близько десяти хвилин.

– У мене всі ознаки інфаркту.
От цього я не припускав.
Треба кликати Ласку на допомогу, до телефону мені не добратися.
– Ласка!
Ласка влетіла і стала лизати йому обличчя.

– Ласко, клич Тараса, Андрія, уперед,
       Ласко!– Йди!– Вперед!
       Андрій!– Тарас!

– І Федір Іванович поцілував її в морду.
Ласка щодуху рвонула з кімнати.
Вона через відкрите вікно влетіла до квартири Тараса Васильовича і підбігши до нього, стала гарчати, гавкати й тягти у відкрите вікно.
Тарас Васильович зрозумів усе відразу:
– Лихо з Федором Івановичем!
Ласка вистрибнула з вікна, Тарас слідом за нею побіг до Федора .

Федір, притулившись спиною до дивана, сидів на підлозі із затиснутою у кулаці ладанкою, - марив, розмовляючи в напівзабутті з капітаном – сибіряком Тихоном, дружиною Ніною і сином Віктором.
Тарас Васильович, як пушинку, підняв Федора, уклав на диван.
Потім викликав швидку допомогу і допомогу з госпіталю.
Діагноз був невтішним.
Військовий лікар узяв із руки Федора Івановича ладанку й поклав на стіл.
Запах ліків заповнив флігель.
Федір опритомнів.
Він побачив Тараса і лікарів.
Тарас Васильович взяв його на руки й поклав на ноші.
Санітари понесли Федора Івановича в машину.
Андрій у повному сум’ятті м’яв у руках простирадла, не розуміючи, як допомогти дядькові Федору.
– Андрію, не лякайся і нічого не бійся!
       Нагнися я тебе поцілую!
       Навесні, я прилітатиму разом із чайками!

       Чекай на мене, ти моя Дзиґа - Чайка!
       Нікого і нічого не бійся, люби нас, як ми тебе любимо.
       Я обов’язково до тебе прилечу.
       Нагнися!
Федір Іванович кілька разів поцілував Андрія у щоки та чоло.

– Тарасе?

– Федю, я їду з тобою.
       Тобі краще не розмовляти.

– Тарасе, пам’ятай про моє прохання!

– Тримайся, козаче!
       Ми ще на рибалку з’їздимо!

– Тарасе, я вже своє відрибалив.
       Не намагайся обманюватися.
       Мій час прийшов.
       Андрія ніколи ні в чому не зв’язуй, нехай хоч один із нас буде Вільним.
       Музики мені не треба.
       Зроби усе з розумом, за нашими українськими традиціями.
Будинок залишився на Андрія та Персика.
Машина полетіла вниз, намагаючись швидше доїхати до госпіталю.

Проїжджаючи Андріївським узвозом, Хрещатиком, Бессарабкою
Федір відчував кожен камінь не тільки дороги, а й кожен камінь усіх будинків і дедалі більше починав свідомо повертатися до свого ДИТИНЦЯ.
Ласка ні на метр не відпускала машину.
Вона переслідувала її на дистанції 3 - 5 метрів.
Федора повезли в реанімацію госпіталю.
Тарас супроводжував його, накинувши халат на плечі.
Федір відкрив очі:

– Тарасе, обійми мене і прощавай, брате.
       Я вас усіх люблю і любитиму вас із Вічності!
Тарас перед дверима реанімації нахилився до Федора і вони тричі розцілувалися.

Двері палати розкрилися і Федір з лікарями розчинився у білому сяйві залу.
У черговій частині госпіталю до Тараса підійшов лікар.
– Тарасе Васильовичу, йдіть додому.
А вранці подзвоните.
Вам усе про стан Федора Івановича сповістять.
Раніше, ніж через тиждень, на побачення не розраховуйте.
Він буде в реанімації.
До побачення.
Тарас вийшов із будинку й покликав Ласку:
– Ласко! Ласко! Ласко! Де ти?

Ласка стояла в кущах бузку й не озивалася
Тарас Васильович розумів її поведінку і знав, що забрати її звідси неможливо нікому.

Всесвіт обертався перед ДИТИНЦЕМ Федора Івановича.
Він розсовувався у свідомості Федора ніби в панорамі кола, розкриваючи неосяжний простір.
Десь у глибині мерехтіли туманності, пливли космічні згустки, пульсували зірки, оберталися планети.
Насичений чорний колір перетворювався на темно – синій.
Всередині його Я, та за його межами зазвучало поліфонічне багатоголосся.
З Гори зазвучав Хор – акапела.
У тихі голоси Хору впліталися ніби звуки органа.
Багатоголоса поліфонія Хору переходила у звучанні від піано у фортисимо.
Різними словами планети:
німецькою, італійською, французькою, іспанською, англійською, грецькою, китайською, українською, арабською, хінді, російською, японською, португальською, єврейською, вірменською, грузинською, ескімоською, ірландською, фінською, шведською, племен малих народів та інших мов
звучало тільки одне СЛОВО - ОБРАЗ:
– ПРИРОДА! ПРИРОДА! ПРИРОДА! ....
Чоловічий голос ніби звертався до Федора Івановича Мовчана, і він здивувався;
невже тце голос В.Гете,
– Але звідки він знає українську мову?
– подумав Федір.
Чи то голос Пана Отця з Покровської церкви:
– Природа!
Непрошеною, неждано захоплює вона нас у вихор свого танцю і несеться з нами, поки, стомлені, ми не випадаємо з рук її.
Вона створює вічно нові образи; що є в ній, того ще не було;
що було, не буде; усе нове, а все тільки старе. Ми живемо посередині її.
Вона вічно говорить із нами. Ми постійно впливаємо на неї.
Вона вічно діє і вічно руйнує.
Вона вся у своїх чадах, а сама Мати – де ж вона?
Федір Іванович подумав:
– Зі співами я Злетів до Одночасся у Вічність, яке сяє усіма фарбами.
Кожну мить Дивосвіту Янгольський спів супроводжує мій політ Словом:
– ПРИРОДА! ПРИРОДА! ПРИРОДА!
Чому різними мовами розспівується СловоОбраз:
– ПРИРОДА! ПРИРОДА! ПРИРОДА!
Перед очима Федора Івановича розгорнулася Вічність у його свідомості і миттєвості Одночасся Вічності згорнулась у ДИТИНЕЦЬ над узвозом.
Біля флігеля, що на Андріївському узвозі № 16 було багато людей.
У таку пізню годину всі чекали Тараса Васильовича.
Тарас Васильович зайшов у двір і зупинився біля столу.
– Дорогі мої, лікарі кажуть, у нашого Капітана узвозу все протікає дуже складно,
у Федора Івановича тяжкий інфаркт і, крім того, у голові почав рухатися осколок.
Але ми повинні сподіватися на краще.
       Федір уже не міг і не хотів відкривати очі, але дивним для нього було те, що він спостерігав за своїм лежачим тілом з верхнього кутка реамаційної та з місця над своєю головою під стелею залу, споглядав за лікарями й сестрами, які поралися навколо його тіла.
Таке йому доводилося бачити не раз.
Ось знову він злетів над корпусом госпіталю й полетів до свого ДИТИНЦЯ на узвіз, на Андріївську гору.
Він пролітав над Софією і чув дивний хоровий спів, і бачив світіння Білого стовпа світла, який здіймався в Безкінечність від Вівтаря та Золотих Врат Храму Софії.
Федір Іванович усією своєю душею завис над ДИТИНЦЕМ.
Він бачив, як від флігеля розходилися люди.
Краса ДИТИНЦЯ й панорама зверху заворожувала його.
 Звуки хорового співу й могутнього акорду знову сформувалися у слово:
– Природа!
Перед Федором стали розвертатися небесні події з тексту по еми В.Ґете.
– Природа!
Але не мовою оригіналу, а його рідною українською, до якої він завжди трепетно відносився.
Йому й раніше здавалося, що Микола Васильович Гоголь тільки тому писав і говорив російською мовою, щоб не насилувати материнську мову.
– Природа!
Хай навіки вічні Святиться Ім’я Твоє, Природа!
Сяючи всіма відтінками білизни, Небо біля ДИТИНЦЯ стискувалося в зернинку.
Федір Іванович знову миттєво повернувся й опинився в білому залі операційної госпіталю.
Лікарі робили все, що могли.
Федір Іванович розтулив очі, посміхнувся:
– От і все!!!
Сказало його Я.
Зупинилося Серце Лицаря Андріївського узвозу, - Федора Івановича Мовчана.
Над госпіталем пролунало дике виття собаки.
Це від горя і розлуки, від великої любові до Людини і Друга завила Ласка.
Лікар закрив очі Федора Івановича і накрив тіло білим простирадлом.
Медперсонал залишив реанімаційний зал.
Ласка бігла через нічний Київ до ДИТИНЦЯ.
Забігши на улюблене місце Федора Івановича, – вона застогнала і завила.
Її страждання міг зрозуміти тільки Андріївський узвіз, усе Верхнє і Нижнє місто.
Разом із нею стогнали й страждали всі, хто знав цю прекрасну Людину.
На третій день,
на 15 годину дня привезли з госпіталю оббиту темно – червоним сатином видовбану труну з тілом Федора Івано вича Мовчана.
За пропозицією Сави,
її довбали чоловіки узвозу зі стовбура осокора, який упав біля будинку № 9.
Човен - труну встановили на подіум.
Щит подіум установили на чотири табуретки, на ньому була вистелена китайка, принесена Савою.
       На цій китайці багато прекрасних козаків України пішли у свою останню путь.
На підставці до подіуму були покладені нагороди на малинових шовкових подушках.
У труні - човні лежав Федір Іванович Мовчан.
Нагороджений багатьма орденами та медалями держав Європи,
воїн двох Світових війн ХХ сторіччя, полковник - артилерист,
фронтовий, військовий розвідник, Георгіївський кавалер,
Герой Радянського Союзу, Лицар українського народу.
       Біля тіла стояли, вражені лихом, мешканці Андріївського узво зу, городяни.
Вони прощалися зі своїм сивоволосим, бородатим красенем, Капітаном Андріївського узвозу, котрий ніби спав посміхаючись.
Усі мешканці Андріївського узвозу не могли повірити, що ця прекрасна людина залишила їхній і свій корабель Дитинець– Андріївський узвіз. Було багато відомих людей Києва.
Зацікавлені випадкові люди розглядали нагороди й шепотілися між собою.
Було багато вінків і квітів, але ритуал проходив без оркестру.
Так заповів Федір Іванович Мовчан, – він не любив помпезності.
Тарас Васильович вклав у праву руку Федора разом із хрестом, ладанку з жолудями й поцілував його в чоло.
Священик із матінкою та двома хористками закінчували відспівувати Федора Івановича.
       Не було ридань.
Усе відбувалося тихо, чинно та урочисто.
Після прощань близьких із Федором, процесія пішла нагору Андріївського узвозу повз його ДИТИНЕЦЬ.
       Біля залишків Десятинної церкви труну, вінки і квіти поклали в похорону машину і процесія на декількох автобусах вирушила на Лук’янівський цвинтар.
Три залпи Салюту пролунали на Честь і Славу Офіцера фронтовика, розвідника, полковника, Героя СРСР!
       Поховали Федора Івановича Мовчана поруч із батьком та матір’ю.

Вся процесія повернулася у двір флігеля Андріївського узвозу № 16.
Поминали Федора не як Героя і фронтовикарозвідника, а як Велику Людину і сина свого народу.
Весь день і вечір у двір заходили люди двох міст Києва, і віддавали данину пам’яті та честі про ЛюдинуЛицаря.
Багато було сказано прекрасних слів про нього, але й багато про що промовчали.
Багато про що, поки що, мовчали.
       Ласка з’явилася у дворі непомітно і немов вибачаючись перед кожним, вона всіх прагнула лизнути, обнюхати ноги.
       Наприкінці поминального дня вона підійшла до Андрія.
Вони довго дивилися в очі один одного, вона лизнула його у вухо й побігла у бік ДИТИНЦЯ Федора Івановича.

       Постояв на ДИТИНЦІ вона дивилася на двір флігеля, потім побігла на Замкову гору і через неї спустилася на Глибочицю, по який побігла до Лук’янівського цвинтаря.
На другий, на дев’ятий, на сороковий день на Лук’янівському цвинтарі всі бачили загасаючу від втрати свого друга, красуню Ласку.
       Вона ні до кого не підходила, і нікого не підпускала до себе.
Бачити її страждання було понад людські сили.

       Навесні, перед Великоднем, Тарас Васильович і Сава розширювали та упорядковували огорожу на могилі Федора Івановича.
У кущах бузку, в головах Федора Івановича Сава знайшов рештки Ласки.
– Тарасе Васильовичу, я візьму гріх на душу.
Ось отут, за хрестом, перед кущем бузку, поруч із Федором,
хоч і на значній відстані від його голови, але давай я поховаю Ласку.
Поки ти будеш займатися залізяччям, я за твоєю спиною все швидко зроблю.
– Тарасе, ти подивися на неї.– Бачиш, від неї лишилися тільки голова та усмішка. Ніби вона нам посміхається.

– Саво, я все бачу.– Ти роби все швидше, та без шуму, а потім про це поговоримо. Швидко й непомітно вони поховали Ласку за огорожею в кущах бузку, у головах, поруч із Федором Івановичем.
Пофарбована огорожа пахнула ацетоном і поки вони складали інструменти й мили руки, фарба встигла висохнути.
– Тепер давай їх пом’янемо!
       Хай їм пухом буде земля!
– Вони тричі випили й закусили.
Сава витяг із шухляди з інструментами мішечок з землею:
– Це я набрав у його ДИТИНЦІ.
Зараз розсиплю її хрестом на могилі, хай ця земля його не покидає.
Він так її любив.
 Тарасе, от ти дуже мудра й розумна людина, тебе поважають не тільки за твою силу та вроду, а й за розум.
 Ти вибач мене, і нехай Бог і Федір Іванович мене простять,
але – я не заспокоюся, поки не знайду відповіді на моє запитання.
 Ось ти мені скажи, а з якою мовою відійшов від нас у Вічність Федір Іванович?
 Ти мене вибач, зараз Київ двомовний,
       але з якою мовою ти впадеш в обійми Вічності?
       з якою мовою впаду я?
Може, це відомо кожному німцю, англійцю, чи греку з китай цем, або арабу!
А як бути мені й тобі, усім нам – двомовним українцям?

– Саво, ми начебто й краплину випили, а ти таке кажеш і запи туєш у мене, як у Бога.
       Боже!?
       Ну, як мені Твоєму дитяті Саві відповісти на те, на що жодний інститут у світі
       не знає відповіді?
– Саво, я скажу тобі просто, так, як думаю, але я – не раднарком!
– Наша мова колискова, як у кожної людини у світі, це є материнська мова!
– Як мені, так і Федорові співала мати колискові нашою, українською мовою, відповідь проста – з якою мовою народився, мабуть, із такою мовою відлетиш, або впадеш у Вічність.
– Отака моя відповідь!
– Федір народився в українській пісні, й тому, хоч він знав багато мов крім української та російської, але відлетів у Вічність із материнською, українською мовою!
       Отак я думаю!– Така моя тобі відповідь!!!

       Минуло багато років, одного разу в поминальні дні Тарас Васильович Чайка востаннє у своєму житті прийшов на Лук’янівський цвинтар попрощатися з близькими, рідними і з Федором Івановичем Мовчаном.
       Він вірив, що незабаром вони зустрінуться Там.
За могильним хрестом Федора Івановича росли двоє молодих дубків – мовчанів.
       Тарас Васильович, спостерігаючи за їхнім бурхливим ростом, розумів, що ці пророслі мовчуни - жолуді йому не можуть нічого розповісти, але те, що вони не могли прорости з ладанки Федора Івановича, яку він вклав у його руку,
– це для нього незаперечний факт, та дуже чудовий, якийсь утаємничений знак.
Сава ж вірив, що поруч із кущем бузку будуть рости два Мовчани – Дуби!
І вони росли!
Це не містика!
Це реальність!
І відповідь на це явище повинна обов’язково бути.
       ... Нехай син Андрій– дзиґа, чи онуки його дітей знайдуть і розкриють таємницю взаємозв’язку двох світів людського буття.
Хай вони знайдуть відповідь на те, який світ кого, і за що ловив?
І нехай вони розкажуть, відкриють і розкриють киянам, його гостям,
 історії, чудасії про ДИТИНЕЦЬ,
про прилеглі до нього вулиці,
про життя усіх поколінь Києва,
та буття багатьох поколінь Андріївського узвозу.



ГЛАВА - 8
       Андрій Тарасович Чайка розглядав фотографії з свого Дитинця на стіні квартирного кабінету. Він вийшов на пенсію і потужно працював над замовленням видавництва Миколи.
       Принтер працював без відпочинку.
Андрій дивився у розкрите вікно і милувався красою травневого, сонячного дня на дворі, де діти ганяли мяча і гомоніли, як горобцева зграя.
Десь у кущах бузку на весь двір тьохкав соловей. …
- Дійсно не все так погано у нашому домі.
       - роздумував Андрій Тарасович.
       Він дивився на портрет Федора Івановича Мовчана і не міг збагнути,
як так сталося, що він зараз у віці старше на кілько років дяді Федора Мовчана, не має з ним кровного родства, але яскраво схожий на нього? …
Якась природня чудасія.
       Він цим явищем пишався бо відчував себе духовним сином Федора Івановича.
Брати Андрія дуже часто при зустрічах йому нагадували і дивувались його схожістю з Мовчаном. Вони казали що душа Федора Івановича мабуть поселилась у ньому, бо про таке явище кажуть індуси і весь світ його досліджує.
Анрій Тарасович на такі слова тільки посміхався у вуса.

- Андрію де ти забарився?
       Кава і сніданок холонуть на столі.
       - покликала його з кухні дружина, - Ліна Миколаївна.

– Ліно, через мить я буду за столом!
       Ось тільки принтер додрукує останні сторінки статті!
Дійсно, за кілька хвилин, до кухні у гарному настрої завітав до кухні Андрій Тарасович.
Він включив телевізор та сів до столу.
       - Ліно, глянь у вікно
       – весна промайнула, як один день!
       Проте, днів цієї весни, забути неможливо, і як кажуть у рекламі, – вони були
       справжньою насолодою!

– Андрію, я вчора переглядала деякі свої матеріали і знайшла в наших архівах багато твоїх цікавих фотографій і маленьку чудасію.
– Поки ти будеш снідати та пити каву, я прошу тебе виключи телевізор і послухати її.– Може вона тобі сподобається, але я не можу згадати з якої нагоди і коли її написала.

– Ліно, радість моя, – яка різниця коли ти її написала, для нас цінним є те, що вона, як якийсь добрий вісник з’явилась у сьогоденні.
– Мабуть у цьому криється якась таємнича відповідь.
 
– Тоді слухай уважно і не переривай мене.

– Сонечко моє, – я стаю одним великим вухом і слухаю уважно тільки тебе.
Ліна Миколаївна присіла до столу, майстерно прилаштувала окуляри і ніби фаховий диктор - актор почала читати. ...
       Це була чудасія з Дитинця.
– Ну як тобі, ця чудасія?
 – запитала Ліна Миколаївна.
– Я приємно здивований!
       Зараз тебе обніму і розцілую!
       Дякую!

Андрій Тарасович підвівся з стільця, підійшов до дружини обняв і поцілував її.
– Думай про мене, що тобі заманеться, але як на мене, за цю мить я злітав у вирій свого дитинства.
Дякую тобі за цю маленьку чудасію!
Ти мені зробила дуже приємний подарунок.
Ліно, давай завтра сходимо на Андріївський узвіз.
 Завтра – День Києва!
Завтра – Свято!
Давай готуватись до сюрпризів.
Я впевнений, – День буде веселим !
Ліно, телефонуй друзям і збирай їх на майдані Десятинної церкви.
Не варто забувати традиції, і звісно ж наших друзів у такий день.

Раптом, телефонний дзвінок, вирвав Ліну Миколаївну з обійм Андрія Тарасовича,
і вона підхопила телефон.
– Добрий день!
       Так!
       Вітаю!
       Віроніко, ти звідки телефонуєш?
       Від сина Федора?
       Так ти у Києві і зупинилась у нього?
       Гаразд!
       Ми вас чекаємо!
       Тільки не барись!
       Тобі їхати до нас не більше 10 хвилин.
       Зараз хапай свого чоловіка і до нас.
       Ми вас з нетерпінням чекаємо!
       Як сталося, що Віктор не з тобою?
       Чому ти не витягла його до Києва з собою?
       Тоді, годі балакати!
       Бери Федора, їдьте до нас і нікуди, не у які магазини не за ходьте у нас все до вашої
       зустрічі є!
       Ми вас чекаємо!
       До зустрічі!

Ліна Миколаївна поклала телефонну трубку і звернулась до чоловіка.
– Андрію, через годину до нас приїде Віраніка з сином Федором.
       Бачиш, я тобі казав, що твоя чудасія, – це добрий знак.
       Я впевнений, – це була вісточка з приводу її приїзду.
       Ліна, нам треба не забути їх запросити на Андріївський узвіз.

– Андрію, хоч Віраніка приїхала з Севастополя у Київ за онуком, але вона навипередки запросить нас поїхати на Узвіз, щоб зустрінутись з вашим Дитинцем.
       Ви два черевики – пара, тільки біда у тому, що ви черевики різних розмірів і обидва на ліву ногу.

– Ліно, ти теж, як і ми шульга, тому не треба над нами глузувати.
       Хай Віраніка бере синів, невісток, онуків і ми завтра гарно відсвяткуємо День Києва.

       - Андрій, ти такий настирний, – я тебе благаю не нав’язуй друзям своїх думок.
       Ось вони приїдуть, посидимо, помудруємо і тоді розберемось, що і до чого!

– Поки є час, я піду до гастроному купити ласощів, та щось до столу.
– А ти теж не гай часу, – переодягайся і готуй у кімнаті стіл.
Ліна Миколаївна взяла гаманець і пішла до магазину.
– Ліно?
       Вероніка залишиться у нас одна, чи буде з сином?
 – запитав Андрій Тарасович.
– Ні! – з Федором, він залишиться у нас і потім її підвезе.
– Ти ж з Федором майже два тижні не бачився, я впевнена, що він залишиться у нас тільки заради твоєї балаканини.

– Ліно, так сьогодні ж п’ятниця – робочий день!
       зауважив Андрій Тарасович.
– Андрій, ну чому сьогодні ти такий не кмітливий?
       Вже розпочалася друга половина робочого дня, а Федір, як багато молодих заможних киян – бізнесменів о другій половині робочого дня та ще й у п’ятницю, майже ніколи не знаходяться на робочому місці, а працюють десь на стороні. За вашими чоловічими, мені не зовсім зрозумілими модними правилами, – вас у такий день ніде не можливо знайти.
       Так що, – накривай стіл на чотири особи!
       Віраніка разом з своїм сином поїде до дому від нас!
       Все! – мене вже не має.
       Ти приберись в кабінеті, хоч трохи наведи лад на письмовому столі!
       Я пішла за цукерками!
 Не минуло й години, як у вхідних дверях залунав дзвінок.
Андрій Тарасович схопився з крісла і миттю відчинив двері.
– Дзвін у хату, – гість на Свято!
 – схвильовано привітав гостей Андрій Тарасович.
– Друзі заходьте!
– Віраніка, Ластівка моя люба, вітаю тебе, радість ти наша!
Тарасович обняв Віраніку Григорівну і вони тричі розцілувались.
Федір тримав у лівій руці пакунок і букет білих півоній.
Андрій Тарасович і Федір потиснули один одному руки.
– Шановні гості, проходьте до кімнати.
       Дайте я вами помилуюсь і обніму.

З кімнати вийшла Ліна Миколаївна, обняла Віраніку та прийняла від Федора квіти, пакунок і разом з подругою защебетала проходячи до кухні.
– Федоре, майже два тижні не бачив і не чув тебе.
       Що за справи так закрутили тебе, що про нас почав забувати?
– прискіпливо до Федора звернувся Андрій Тарасович.
Федір погоджуючись з обвинуваченням відповів:
– Не розпинайте мене.
       Винен!
       Немає виправдань, але я кожного дня про всіх вас не покидаю думок.
У кімнату увійшли Ліна та Віраніка.
Ліна Миколаївна гримнула на Тарасовича:

– Андрію, припини бурчати на хлопця!
       Дивись і насолоджуйся, які гості завітали до тебе, а ти не встиг їх прийняти, і вже у чомусь звинувачуєш.
       Віраніка, Федір сідайте до столу і не звертайте уваги на його балаканину, це він від хвилювання і несподіваної зустрічі з вами бурчить.
       Він у своєму кабінеті, як старий опеньок засидівся та мохом обростає.
       Вже забув, якою дзиґою був майже все життя, – і як його у домі місяцями не бачили за
       відряджень та мандрувань. А зараз на молодь нападає.
– Одним словом опеньок на те й є опеньок!
– Всі разом з Андрієм Тарасовичем розсміялися над словами Ліни Миколаївни. Віраніка Григорівна звернулась до Ліни:
– Ліна, ти не нападай на нього!
       Він у нас залишився єдиний Лицар з Андріївського узвозу і ми його кривдити не дозволимо нікому.
Ми його шануємо над усе.
Андрій Тарасович ще більше розхвилювався, слова Віраніки для нього були, як мед.
– Дівчата, годі про мене говорити.
       Опановуйте стіл!
       Андрію, я зараз вимию руки і сяду за стіл!

– Віраніка пішла до ванної кімнати і через декілька хвилин зайшла у вітальню сівши за стіл поруч з сином, напроти Андрія.
– Віра, яка ти у нас красуня, роки тебе не беруть!
– сказав Андрій Тарасович.
– Дякую тобі друже.
       Ти повинен знати, що краса дуже дорога річ, тому мені, ще раз треба з Ліною вийти
       до кухні, щось підібрати з їжі.
– Ми на там перемовимось декількома словами і після цього зможемо спілкуватись до схочу.
Андрію, візьми у Федора мої останні сімейні фото, переглянь, та почекайте нас ще кілька хвилин у лоджії або на балконі.

Жінки пішли до кухні.
Федір та Андрій Тарасович ширше розчинили вікна лоджії та сіли за журнальний стіл.
Андрій Тарасович поправив окуляри і почав розглядати найновіші фотографії найулюбленішої сім’ї, своїх друзів їх босогоногого дитинства, яке промайнуло у них за одну мить на Андріївському узвозі Києва.
– Федоре, а чому ти не захопив малого до нас?
 
– Якого? Богдана, чи Гриця?
– запитав Федір.
 
– Звісна річ, – Богдана.
       Грицьку скоро чотири роки, – я пам’ятаю!
       Йому восени буде 4 роки,
       а Богдану на Покрову – 12 років,
 – відповів Тарасович.
– Андрію Тарасовичу, то який же Богдан малий?
– продовжував Федір.
– У нього взуття 41 – го розміру, зріст – 170 см., вага – 60 кг.
       Богдан через три роки буде бугай, – більшим за мене та за вас.
       Коли ви його останній раз бачили?
 
– Майже рік тому,
– відповів Тарасович.

– То це було тоді, коли ви були у нас на моєму дні народження!
– здивувався Федір.
– Так!
– відповів Тарасович.
– Тоді мені жаль, що я його не прихопив з собою.

– Він за цей рік підріс на десять сантиметрів та набрав десять кілограм ваги.
       Йому тільки буде 12років, а він має вигляд такий, як я у 16 років.
       Поганого про нього нічого не можу сказати, він розумний, порядний, чесний хлопець,
       але мене іноді лякає його інтелектуальний розвиток.
       Сьогодні він вдома готується до якоїсь конференції з програмування в Інтернеті
       на англійській та українських мовах.
       Конференція повинна відбутись через три дні і його участь мене чомусь лякає.
Андрій Тарасович, втішливо зауважив Федору:
– Друже, не ти перший і ти не останній батько якого бентежить розвиток його дитини, ти комп’ютера торкнувся, по – справжньому, десь у сімнадцять років, а Богдан у три роки вже грав у різні ігри краще за нас, тому не треба лякатись його обізнаності,
головне, що це йому цікаво і він бажає тобі допомагати, а ти відсторонюєш його, замість того, щоб залучати його до своїх справ, як це робили наші батьки з нами.
Чоловіки за розмовою не помітили, як дами сіли за стіл.
– Так! – Хлопці, сідайте до столу.
       Ми готові, до частувань та бесіди.
       Лицарі, швидше сідайте до столу, відкоркуйте вино!
Кримське шампанське та кримські вина, півонії у вазі, у центрі овального столу, солодощі, фрукти та традиційні у таких обставинах канапе, як завжди тішили око присутніх.
– Федоре, відкривай шампанське та вино!
       Ти сьогодні будеш у нас виночерпієм.
       Хай, позаздрить нам той, хто за кермом!
– підколов Тарасович Федора.
– Андрію Тарасовичу, а я сьогодні приїхав до вас на службовій машині з Вадимом,
так що вам не вдасться обійти мене.
 
       А чому ти не запросив його до нас?
 
– Він привіз нас і поїхав у справах до яхт клубу.
       Коли ми будемо завершувати застілля, я йому зателефоную і він нас з мамою відвезе додому.

– Тоді розливай!
Федір артистично відкоркував Кримське шампанське.
Вероніка Григорівна традиційно вигукнула тричі:
– Ура! – Ура! – Ура!

Всі з радістю, шаною і свідомим відношенням до цього древнє слов’янського, українського слова – заклику Слави відкликались, як до символу єднання народу, як до символу причастя до Божого Світу, світу Сонця, у якому вони знаходились, завдяки якому через Слово вони існували, стверджуючи, що тільки через свою свідомість знаходження
У – РА, (бути вічно поруч з Сонцем і відстоювати своє право, право свого народу на це), бо у цьому слові – “УРА!” – знаходиться їх історія, їх сучасність, їх майбуття, їх любов до усього сущого, яке знаходиться у Слові – РА.
Андрій Тарасович запропонував тост.
– Шановні і любі друзі, за нашою традицією піднімемо перший келих.
       За нашу зустріч!
       За козацькім звичаєм давайте зімкнемо наші келихи у сонячне коло.
       Хай ця традиція не припиняється ніколи у кожній хаті, у кожній українській сім’ї!

Віраніка Григорівна першою розімкнула коло і як завжди за нею водилося з дитинства, вигукнула:
– Ура!
Усі хором, тихесенько тричі її підтримали;
– Ура! – Ура! – Ура!
І залпом спустошили келихи.
Андрій Тарасович звернувся до Ліни Миколаївни:

– Знаєш Ліна, отак більше 50 років тому Віра на моєму першому в житті ювілеї, отак точнісінько вигукнула
– “Ура!”
       Як швидко плине час!
       В моїй душі майже нічого не змінилось від відчуття того Свята!
       Ніби це було вчора!
       Віро, а ти пам’ятаєш той день?
 
       Лицарю ти наш, та хіба такий день можливо забути?
       Це ж було у нашому Дитинці, на нашому Андріївському узвозі.
       Нам можливо тільки позаздрити.

Андрій Тарасович продовжив слова Віри:
– Як жаль, що наші батьки та старші друзі не дожили до цього часу.
       Але я впевнений вони завжди поруч з нами, дивляться на нас з того невідомого нам світу і я впевнений, що вони радіють за нас, за те, що ми не скривдили їх імені.
       Федоре, освіжи келихи.
       Друзі, давайте пом’янемо наших батьків, близьких і дорогих нашому серцю людей, яких вже нема поруч з нами у цьому хоч і не зовсім чудовому світі.
       Вічна і світла їм пам’ять та шана!
Всі встали.
Андрій Тарасович звернувся до Віраніки Григорівни:
– Віро, признайся, на скільки днів ти приїхала до Києва?
       Як твої справи?
       Чим займаєтесь зараз з Іваном?
       Як вам живеться у Севастополі на вашій Учкуївці?

– Андрію, ти майже все знаєш.
       Діти, як бачиш разом з онуками ростуть у Києві.
       Ми сивіємо, життя плине, як ти кажеш до вічності у Севастополі.
       Я приїхала в Київ на десять днів.
       Заберу на літо онука та поїду разом з ним до діда.
       Віктор, разом зі мною, дуже скучає за онуками, та й вони, хвалити Бога че кають цієї
       миті. Мені приємно, що вони марять поїздкою до діда.
       Вікторові гени Богунів перебили гени Козаченків, і вони від мене мабуть нічого не
       придбали.
Тарасович встромив своє слово.
– Як так!
       А вроду? – А твою красу, а красу твоєї душі – Берегині?
Федір доповнив слова Тарасовича:

– Мамо, годі тобі на себе навіювати!
       Ми від тебе взяли головне, – вміння любити, діяти, жити так, як тільки ти можеш.
       Як на мене, нам більшого і не треба.
       Дай боже кожній бабуні України мати таких онуків, я вже не кажу про нас,
       – твоїх синів.
       Як би не ви з татом, вашими друзями, нашими родичами, хіба б ми стали такими,
       якими ми є, хіба б ми мали те що в нас є ?
       Мама, сьогодні твої діти свідомо, разом з іншими молодими людьми формують еліту
       нації.
       Як на мене, це сталося завдяки людям твого покоління.
       Ти добре знаєш вагу твого виховання, і як ми вас любимо та шануємо.
       Це ж ви, виховали нас вільними і застерегли від навали бруду.
       Ви чудово знаєте, коли ми прийдемо у Владу то влаштуємо життя людям таким,
       яким воно є у наших сім’ях.
       Мама ми вже дорослі, свідомі люди!
       Так, нам бракує досвіду, але ми вже не робимо значних помилок.
       Так що, – ми ваші діти, онуки взяли від тебе з татом, від Ліни Миколаївни,
       Андрія Тарасовича саме визначне – гени любові та діяльності на користь людей.
       Як на мене, це більше за все, що можна дати і виховати у людині.

– Андрію, Ліно, – що сталося?
       Як вам вдалося з мого сина зробити філософа?
       Я щось за ним таких здібностей раніше не примічала!
       Ліно, хоч ти мене підтримай!
       Я від них нічого не вимагаю, але ми з батьком просимо своїх дітей,
       як що ви нас любите, то подаруйте нам онучку і не зупиняйтесь на досягнутому.
       І ще скажу, я чогось, з роками перестала розуміти.
       Мій Дитинець знаходиться у Києві.
       Дитинець моїх дітей знаходиться у Севастополі, але чому вони не тягнуться
       до свого Дитинця, до свого чудового міста, де вони народились, пізнали радість
       буття, закінчили школу пішли служити до Армії.
       Ви мої талановиті діти розбудовуєте мій Київ, мій Дитинець, але чому ви не
       розбудовуєте свій Дитинець, своє місто Севастополь?
       Такі фахівці, молоді бізнесмени України конче потрібні Севастополю.
       Хто, як не ви повинні допомогти своїм землякам.
       Чому ви, діти Севастополя віддаєте на відкуп якимось пройдисвітам та чужинцям
       свій Дитинець, свою пам’ять, свою землю, свою справу у своєму домі, у своїй хаті.
       Ваші офіси повинні у першу чергу стояти у Севастополі, а не у Києві.
       З вашими коштами відстань не має ніякого значення, але ви маєте офіси у Європі,
       а в Севастополі їх не має.
       Я у розпачі, чому ви так не любите Україну.
       Невже прибутки можуть вам, моїм дітям, – так затулити очі, що ви можете
       відмовитись від свого Дитинця?

– Віро, я завжди солідарна з тобою і завжди на твоєму боці.
       Але все у руках Бога!
       Я вірю у наших дітей і думаю вони не зупиняться на досягнутому.
Ліна Миколаївна звернулась до присутніх:

– Друзі, я пропоную підняти келихи.
       За наші Дитинці та за Андріївський узвіз!
       Завтра Свято – День Києва.
       Давайте завітаємо на наш узвіз і Дитинець.
       Піднімайте келихи за наш Андріївський узвіз.
Всі зімкнули келихи у коло і Віраніка Григорівна вигукнула:
– Ура!
– келихи осушили до дна.
Андрій Тарасович запалив цигарку.
Віраніка звернулась до Ліни:
– Як би ти тільки знала, як Андрій схожий на нашого капітана –

Лицаря Андріївського узвозу – Федора Івановича Мовчана.
Дивна річ, він з ним різний за кров’ю, але так вони фізіологічно схожі.
Може мій Федюня має рацію, коли каже що у людини є головний інформаційний, резервний ген духовності, що сидить або спить у людини до певної межи і ось приходить певна мить, обста вини і він бере на себе та розкриває у собі те святе і визначне тієї людини, яка для нього була ідеалом, доповнює його образ своєю свідомістю, для більш високої мети у передачі естафети поколінь.
       Я споглядаю за відносинами Андрія і Федора і думаю,
       що він з часом стане їх спадкоємцем.
       Тільки від усвідомлення цього, я найщасливіша людина у світі.
       Ліно, як я рада нашій зустрічі.
       Ви не звертайте уваги на те, що я випалила Федору,
       – це від любові і віри у його силу і таланти.
       Але ж не тільки Києвом повинна жити Україна.
– Севастополь грабують, його необхідно рятувати молодим, на мою думку і спостереження, владні корумповані системи, роблять молодь міста, манкуртами і чужинцями у нашому прекрасному Севастополі.
До розмови приєднався Андрій Тарасович.
– Віра, твої міркування цікаві і я їх підтримую!
       Але, що до твоїх слів, на мою адресу, то це не про мене ти кажеш.
       Що в мене є від нашого лицаря, – це тільки борода, зачіска та вставні щелепи.
       Федір Іванович Мовчан, наш вихователь, – був генофондом духу нації, а я і на відсоток його природних здібностей не потягну.
       Він був винятком! Він був Мамай 50 тих років.
       Він відчував час на десятки і сотні років!
       А що відчуваємо ми?
Вероніка Григорівна збуджено заперечила Тарасовичу.

– Андрію, тобі не треба мене переконувати.
       Цього тобі ніколи не вдасться.
       Я, як його улюблениця, не менше за тебе, – його улюбленцем,
       спілкувалася з ним, але моє жіноче серце підказує мені, те що я його знала
       краще за вас усіх!

       Ніка, ось цього я не заперечую.
– Ні!
       Знай, хоч ти на декілька місяців молодше за мене, я завжди згоден з тобою,
       як з Берегинею, бо як ти мене називаєш Лицарем, я завжди знав від слів
       Федора Івановича Мовчана, а з часом і сам прийшов до розуміння того,
       що ти є істинною нашою Берегинею.
       Я щасливий, що ти у нашому житті є, і успадкувала від нього більш ніж я.

– Андрію, ти зараз не відчуваєш того що ти сказав.
       При таких обставинах розмови, такі слова і поведінка згоди завжди була у нашого
       Лицаря узвозу.
       Ти і він за час твого життя стали чимось новим,
       цілим і якісно іншим ніж ви існували би у просторі кожний сам по собі.
       На мою думку, – мабуть у цьому є твоя, як каже Федя, генетична, інформаційна
       чудасія, яка сталася з тобою, а не з нами.
       На мою думку, ідея нашого молодого філософа – бізнесмена Федора Вікторовича Богуна, мого сина має якийсь утаємничений сенс.
Федір зніяковіло звернувся до мами:
– Мам, ти покоштуй дуже смачну каву та трішки заспокойся.
       Ліна Миколаївна, а що це за така духмяна кава?
       Це наш приятель привіз презент з Німеччини.
       Він його надибав у своїх друзів і привіз кілька брикетів.
       Спочатку я думала, що це якесь кавове мило у фользі, а виявилась не погана кава.

       Я піду до кухні, подивлюсь на обгортку.
       Бажаю пити таку каву!
       Я з неї зроблю фірмовий напій для гостей і співробітників!
       Мені до вподоби її якісний присмак!
Федір вийшов з вітальної кімнати до кухні.

Андрій Тарасович звернувся до Віроніки Григорівни:

– Віра, а все ж таки, як проходить життя – буття у місці “російської Слави” – у нашому українському Севастополі?

– Андрію, ти мене своїми питаннями не навертай до сумних роздумів.
       Знаєш?
       Я, як спадкоємниця нашого Лицаря, ніколи не вважала Севастополь містом “російським” і прошу тебе ніколи не забувай, – двох синів я народила у Севастополі і їх Дитинець знаходиться між Севастополем та Бельбеком на Учкуївці,
а не на Андріївському узвозі.

Андрій Тарасович додав до її слів:
– Віра, але ж їх коріння знаходяться на Андріївському узвозі.

– Андрію, вони виросли на українській землі, в українському власному будинку дякуючи спадщині нашого Лицаря, добродія Федора Івановича Мовчана.
       Ти ж знаєш, що мої батько і мама лежать у Кримський землі.
       Світла їм пам’ять!
       Так що, корінь Козаченків і Богунів почав проростати у Севастопольський,
       український землі.
       Тому я приїхала у Київ забрати онука, щоб він не забував про свої корені.
       Я і Віктор мріємо щоб онуки жили і працювали, одружувались, народжували
       і виховували своїх дітей у дитинці своїх батьків у нашому,
       їхньому прадідівському домі.
       Чому мій Київ повинен віднімати їх у мене і Віктора від нашого Севастополя ?
       Як що ми з Віктором зробили якусь помилку у вихованні наших дітей,
       як що вони живуть і працюють у Києві, то ми бажаємо, поки є сили,
       виправити наші помилки на онуках.
       Це ж так природно.
       Нехай наші онуки разом з гідними людьми розбудовують таке яскраве місто України,
       як Севастополь.
       Повір мені, ми не так мало зробили для цього міста, але ми ніколи не співпрацювали
       з брудною Владою міста у різні часи і ніколи не мали з їх корупцією нічого спільного.
Андрій Тарасович перервав розмову Віри.

– Ніко, у мене немає ніякого сумління до твоїх слів, до тебе і Віктора, вибач мене, якщо я, твій друг, тобі щось не так сказав, але ти не повинна так тяжко сприймати виклик нашої долі.

 – Андрій, ось ти звернувся до мене Ніка, але так до мене звертався лише наш Лицар.
       І ти будеш стверджувати мені, що ти з ним не є одне ціле?

– Гаразд.
       Ніко, я з тобою згоден.
       Ти краще скажи мені, а чому твій Вітусь не приїхав з тобою?
 
– Андрію, ти ж його знаєш не гірше за мене.
       Він, за своєю природою - породою, винахідник та раціоналізатор.
       Зараз його опанувала “зелена ідеологія” і він втілює свою ідею на даху нашого
       будинку, – ставить сонячні батареї та розмірковує про встановлення вітряка у дворі.
       Йому набридли базікання про енергетичну кризу у державі і залежність пересічного
       громадянина від більшості злодіїв чиновників та їх прибічників з енергетичного,
       комунального бізнесу, тому він з насолодою весь свій пенсійний час присвячує слову
       і ділу, під назвою – “альтернатива”.
       На нашій яхті, третій рік працюють сонячні батареї.
       Він порається з ними більше ніж з своїми дітьми.
       Мабуть років з п’ять у нашій розмові, бесідах найпоширеніші теми – це питання
       розвитку альтернативної енергетики та екології.
       Іноді я прихожу до висновку, що у найближчий час, Віктор за буде що в нього
       є дружина, діти, онуки.
       Отак його захопила ця клята – “альтернатива”.

– Ніко, ти ж прекрасно розумієш, що Віктор це робить не тільки ради себе.
       Це ж його покликання, як талановитого інженера, конструктора, винахідника.
       Невже він не має права реалізувати свій вільний час, як йому заманеться і на
       свій розсуд.
       Невже ти бажаєш бачити його серед пенсіонерів та натовпу демонстрацій під
       гаслами: – “Ганьба!”
       Я впевнений, що своїми справами він і ти зробите більше користі людям, сусідам
       ніж сотні таких демонстрацій.
       Його винаходи, ваш досвід допоможе тим же пенсіонерам, сусідам використати
       його винаходи, та залишити з носом грабіжників їх сімейного бюджету.
       Ніка, не ображайся на Віку, – ну ось така у нас чоловіків козацька доля.
 
– Андрію, не хвилюйся, я знаю про вас все і більше ніж ви думаєте.
       Але і ви повинні відчувати та розуміти нас, своїх жінок, що крім справ є ще й ми,
       – ваші дружини, що у вас з нами повинен бути відпочинок від справ,
       разом з дітьми, онуками, друзями.
       Таке життя, яке ви собі обираєте, не завжди можливо визначити повноцінним.
       Сім’я, рід це набагато більше ніж ваші уяви та захоплення.
       Як би у нас, – хвалити Бога, не було достатку, обмаль грошей,
       то я зрозуміла би його захоплення.
       Але ж у домі повна чаша.
       Живи та насолоджуйся життям!

– Ось тому, і тільки тому, Віктор робить те, – що робить.
       Це його найвища насолода творчості.
       Він у цих справах відчуває себе вільною людиною.
       Ніко, не ображайся на нього і на мене.
       Ти з Ліною для нас є найдорожчим, що є у світі, але ми у вас є такими, якими ми є.

– Я з тобою згодна.
       Але не світ мене дивує, мене дивують люди!!!
       Я ніколи не ображаюсь, бо ніколи не мала ні перед ким своєї провини.
       Андрію, Ліно давайте завтра відвідаємо наш Андріївський узвіз, наш Дитинець.
       Ліна і Андрій, пообіцяйте мені, що ви у цьому році завітаєте до нас у гості до Севастополя, на відпочинок до Учкуївки, хоч на один місяць, а не тиждень.
       Ну що вас у Києві так тримає?
       Обіцяйте мені приїхати до нас, і дайте Слово.

– Ніко, ми тобі даємо Слово, що у серпні будемо у вас на Учкуївці не менше місяця, а там подивимось.
Задзвонила мобілка Федора.
Після розмови Федір звернувся до Вероніки Григорівни:

– Матусю, ми повинні їхати, у нас в будинку на тебе чекають твої студентські подружки.
       Твій онук – улюбленець вже бомбардує мене телефонними дзвінками.
       Вадим на машині вже стоїть біля під’їзду і чекає нас.

– Синку, ви у мене усі улюбленці.
       Телефонуй йому та скажи, що через 20 хвилин будемо на місті.
       Синку я піднімаюсь, і поїхали.
       Ліно, Андрію – завтра о 12. 00!
       Зустрічаємось під липою біля Десятинної церкви.
       Ми пішли.... – До завтра!... – Вирушаємо!...
       Друзі, як швидко плине час!
       Завтра у Дитинці завершимо розмову.

Ліна Миколаївна, Андрій Тарасович проводжали гостей до авто Федора,
таких авто у Києві було не більше десяти.
Тарасович подумав:
– Федір молодець, міцно став на ноги.
Вони розцілувались та попрощалися до завтра.

– Андрію, що будемо робити далі?
 – запитала схвильованого Андрія Тарасовича дружина.
– Ліно, я зараз збігаю до магазину та куплю фотоплівку на завтрашній день.
       А ти йди додому.

– Андрію, у такий чудовий, день я краще залишусь у дворі, або піду разом з тобою і може щось прикуплю, щоб завтра не ходити по магазинам.
       Втім, давай годинку прогуляємось, – сьогодні, на диво, гарний день.

– Згоден!

– Тоді пішли! ...

       З Андрієм Тарасовичем та Ліною Миколаївною привітався сусід художник,
який сидів на лавці та милувався кущем квітучого бузку, сонячним колоритом травневого дня та споглядав за розставанням подружжя з гостями.
       Він запитав у Тарасовича:
– Андрію, що сестра у гості приїжджала?

– Ні друже, це була подруга з мого босоного дитинства.

– То ти, тоді дуже щаслива людина!

– А хіба я колись це заперечував?

– Так! – Я сьогодні дуже щаслива людина.
Андрій Тарасович з Ліною Миколаївною повільно йшли до магазину.
– Ліно, коли Віраніка повертається до Севастополя?

– Через тиждень!
       Як тільки Богдан – малий закінчить свої справи у школі.
       Вона мені казала, що у неї квитки на літак до Бельбеку на на ступну п’ятницю.

       А чому до Бельбеку?

– Андрію, зараз аеропорт Бельбек відкритий і працює не тільки на можновладців, хіба ти цього не знав.
       Я ж тобі газетну інформацію про Бельбек підкреслила червоним олівцем.
       Ти повинен пам’ятати, що від будинку Вероніки до Бельбеку відстань менше п’яти
       кілометрів, а від залізничного вокзалу Севастополя біля тридцяти кілометрів.
 
– Ліно, як що будемо їхати до них, я бажаю злітати до неї саме цим шляхом.

– Андрію, ти полетиш літаком, а я поїду поїздом.
       Мені нема чого поспішати.

– Тоді я поїду з тобою,
– з придихом і сумом сказав Андрій Тарасович.
 
– Андрію, дай мені слово, що ми поїдемо відпочивати у Севастополь не менше ніж на місяць.

– Ліно, я тобі гарантую що до 10 діб, але що до більшого, все бу де залежати від обставин!
– Давай не будемо сперечатись!
– Зараз йдемо купувати фотоплівку!...


 
ГЛАВА – 9
       День Києва на Андріївському узвозі був у розпалі.
Кияни та гості міста заполонили не тільки узвіз, але й усі прилеглі провулочки.
Київська інтелігенція, попри всі негаразди, латентно примушувала владу віддати Андріївський узвіз - культурі, нації, народу, митцям, майстрам, киянам. ...
       Рівно о 12 годині під липою Петра Могили зустрівся гурт Чайок, Козаченків, Богунів та їх друзів студентських часів.
       Віраніка Григорівна сяяла від від причетності до Свята на якому вона зустрічалась з своїм дитинством, юністю, молодістю, з коренями свого роду, з друзями яких придбала тут – раз і на віки.
       Вона стала маленьким духовним центром, навколо якого зосереджувалась значна кількість киян. Її врода, шляхетність, смак, з першого погляду були чарівними. Вона своєю зовнішністю притягувала до себе усе і всіх, як магніт до заліза. Не підступний погляд її блакитно – сірих очей міг позитивно опалити серце і душу любого незнайомця або незнайомки. Вона була ідеальною моделлю жіночої вроди українки – Берегині, носія генофонду України. Митці і особливо акторки при зустрічи з нею на любому етапі її життя лякались її краси.
       Андрій Тарасович пояснював таке ставлення до неї дуже просто, їх вражала не тільки краса але й диво – коса Віраніки з чорного волосся елегантно сплетеним та укладеним на голові, схожим на міцний сталевий канат, - який був оберігом і вказував кожному силу, міць незалежного великого духу українки.
       Для всіх друзів Віраніки завжди було дивним те, що вона у різні роки свого життя, у кожний його період, завжди була віковим еталоном краси жінки, її здоров’я, генетичного призначення, до якого вона ніколи не прикладала ніяких зусиль.
       Андрій Тарасович був впевнений і пояснював це тим, що при народженні Віраніки, її поцілував Бог.
       Віраніка мала неймовірну природну якість, на своєму життєвому шляху притягувати до себе тільки добрі, позитивні сили і усе негативне боронилось її.
Вона лякала негідників своєю ідеальністю, недосяжністю і завжди знаходилась цільною, самодостатньою натурою однолюбки, яка нікому не надавала сподівань, надій на зазіхання краси її Я.
       Зовнішній бік недосяжності Віраніки був неймовірно контрастую чим з її відчайдушністю, відкритістю, шаною до своїх близьких, друзів і свого оточення.
       Коли мовчазний красунь і друг з юнацьких років Віктор Богун – студент 4 курсу фізмату університету, спортсмен яхтсмен, під час тренувань, у серпневий, спекотний вечір, в гирлі Матвіївської затоки Дніпра, запропонував Віраніці – студенці 2 курсу іноземних мов університету, завзятій вітрильниці, – вийти за нього заміж, – вона з любов’ю, радістю і щастям дала йому свою згоду, і перша підійшла до нього і солодко поцілувала його.
       Батько Віктора, Богдан Іванович Богун ранком дізнавшись про це явище, пішов на дах будинку, до своїх улюбленців голубів – поштарів, щоб з ними поділити своє щастя і гордість за свого мовчазного сина і себе.
       Він зайшов у вольєр до голубів, роздав їм зерно, налив у кюветки води, настояної на срібних монетах та відкрив віконце, щоб голуби мали змогу прогулятись на даху.
       Після чого, Богдан Іванович витяг з шухлядки пляшку коньяку, витяг маленьку баночку імпортних консервів з маслинами без кісток, розкрив її, витяг кришталеву чарку, наповнив по вінця та одним фронтовим махом спустошив її.
– За свого мовчазного сина – красеня!
       За своїх батьків!
       За свою дружину Олену!

– За те, що найвродливіша дівчина Києва, – Віраніка, а він був впевнений,
що вона була не тільки найвродливішою жінкою України, але й усієї Європи,
– буде його невісткою, дружиною його сина, матір’ю його майбуття,
– його онуків або онучок, завдяки яким його рід стане продовженням на віки.
Богдан Іванович Богун розплакався від довго очікуваного щастя.
       Він сидів у вольєрі, розсипав зерно по стелі і дивився на своїх голубів – поштарів з великою любов’ю, бо ставився до них, як до живих душ друзів – фронтовиків загиблих у небі війни.
       У цей серпневий ранок він пив коньяк, закусував маслинами, розсипав зерно та нічого і нікого не соромлячись плакав від щастя.
       Голуби – пілотські души, ніби розуміючи стан його душі , сідали йому на коліна, плечі, руки та поділяли його сльози щастя.
       Батько Віктора Богдан Богун – фронтовий підполковник авіації, генерал транспортної, військової авіації, кандидат технічних наук, який за всю війну не мав жодного тяжкого поранення, в цю мить був щасливий і за долю своєї дружини, севастопольську – козачку, родом з під Бельбеку – сивочолу з молодих років, і найвідданішу жінку в світі – Олену Дмитрівну Пасічну, яка присвятила все своє життя йому і синові.
       Це вона у 1940 році, за літовищем мису Херсонес, у серпневі дні, на берегу Козачої бухти дала йому свою згоду на шлюб.
       Вона з нього, – мовчазного і соромливого юнака створила чоловіка, подарувала і виховала йому сина, завдяки їй він став гідним воїном, який зміг захистити честь і гідність свого народу.
       Богдан Іванович був вдячний своїй долі, у якій вона зберегла у війні їх єдину Любов, її дарунок, – сина Віктора.
       Богдан більш за все ненавидів війну, яка фашистськими, авіаційними, фугасними бомбами, на Киянівський горі у 1941 році знищила садок, будинок, разом з батьками і ріднею, на спогад залишилось тільки одне,
 – джерело святої річки Киянівки, витоки якої знаходились поруч з його дитинцем, – хатою батьків, дідів, прадідів.
       Перше і останнє своє поранення у війні, він отримав досвіту на Букринському плацдармі, коли своїм транспортним літаком доставляв на фронт ящики з боєприпа - сами та зброєю.
       Під керівництвом досвідченого штурмана Івана Лупійніса, юні, безвусі, київські солдати – хлопчаки з Подолу і Лук’янівки, у своєму першому бойовому вильоті влучно скинули з повітря весь вантаж, але з зненацька, з засідки шалено атакували
протиповітряні фашистські кулемети.
       Всі, хто знаходився у транспортному відсіку загинули в мить.
Уламок алюмінієвої конструкції, зірвавшись від удару розривної кулі у літак, пробив крісло Богдана, його поясний товстий, шкіряний ремінь та врізався у тіло.
       Літак за мить став ніби решето.
Богдан оглянув літак, німці з нього зробили майже друшляк, але ні крила, ні двигуни, ні шасі, ні жодний життєво важливий механізм літака, – кулі не вразили.
       Він вправно кинув літак, ще нижче до землі, до лісу і на низькому маневрі перелетів Дніпро та спрямував літак під Київ, до найближчого польового літовища.
       У перші хвилини поранення Богдан нічого не відчув, але після виходу з піке і на підльоті до літовища відчув у чоботі мокроту, ліва нога ніби хлюпала у воді.
       Він думав, що це сталося з пере хвилювання і мабуть замість рук, дуже спітніли ноги, – з ним ніколи такого ще не траплялось.
       На нього надходило якесь запаморочення.
Він втрачав свідомість.
Все ж таки вдалося зібрати свою волю у кулак і він дотягнув до найближчого літовища, майстерно посадив літак.
Ранок.
Схід Сонця.
Зупинка роботи двигунів.
Тиша військового польового літовища, для нього були одним з тяжких спогадів про війну, про втрату його найкращого екіпажу у фронтових, бойових діях.
       Богун через кілька днів прийшов до тями у київському госпіталі.
Виявилось, що алюмінієвий уламок, гострий як лезо, застряв у ремені зі спини і прорізав йому поперек, майже на третину спини.
       Поранення не було важким.
Богдан втратив багато крові від часу поранення і до доставки його у госпіталь.
       Серед льотчиків його полку ходили чутки, що мовчазний Богун мабуть був заговорений київськими чаклунками, бо його не брали ні кулі, не снаряди з бомбами.
       Військові старшого віку завжди бажали бути членами його екіпажу, але командир укомплектовував його екіпаж тільки молодняком.
У цей раз майже всі загинули і фашистські кулі настигли його.
Це свідчило про одне – на Букринському плацдармі був найзапекліший, найтяжчий бій війни, який можливо було порівняти з боями Сталінграду, Курську та взяття Києва.
       Після одужання, Богдана Івановича Богуна нагородили орденом Богдана Хмельницького, підвищили у званні, – він став підполковником військової транспортної авіації та був підпорядкованим до командування Київського Військового Округу.
       За час своєї реабілітації, підполковник дізнався про загибель своїх батьків і рідних на Киянівці.
       Він стояв на місці зниклого будинку, оглядав розкидані каміння навколо ями від авіаційної бомби, обгорілий товстий стовбур зваленої груші, якій було більше 200 років, але і груша не встояла під навалою війни.
       Він дивився на те місце, де стояв не одну сотню років його дім, на те місце де була хвіртка, звідки він пішки проводжав батька на роботу до гавані заводу “ЛЕНКУЗНЯ”, – де батько працював майстром однієї з бригад, яка зварювала, ще у 1931 році, – цільний, зварний корпус, чи то буксира, чи то корабля – військового мисливця за підводними човнами потенційного ворога.
Батько його працював в одному,– з перших в Україні і мабуть у світі цехів цільного, зварювання річних, морських кораблів.
       Богдан поспілкувався з сусідами, які відразу признали його і запросили до себе у хату, до столу.
Він витяг з шинелі пляшку коньяку, банку американської тушонки, та подарував дітям плитку шоколаду.
       Разом з господарями похилого віку, дідом, бабунею цих трьох онуків та їх невісткою вони пом’янули загиблих, – і він пішов Андріївським узвозом на Поділ до гавані.
       На куту Воздвиженської вулиці Богдан зустрів знайомого киянина, майора – інтенданта, який влаштовував свою сім’ю на узвозі.
       Інтендант порадив йому, поки ще не пізно, підшукати собі і своїй сім’ї, порожню квартиру, визвати дружину у Київ та швидше заселятись, бо через кілька місяців квартирні питання будуть найгострішими у місті.
       Вони розпрощались.
Богун йшов узвозом і зупинив свій погляд на двоповерховому будинку з зірваним на половину дахом. Будинок стояв майже на повороті вулиці, якраз посередині Андріївського узвозу.
Дім оберігали два здорових, красивих київських каштани.
Богдан подумав;
- а чому б мені під цим зірваним дахом не влаштувати свою, поки ще ніким не заселену квартиру.
Відремонтую дах, квартиру, викличу Олену з Віктором і поки вони зберуться, я все облаштую.
Я буду поруч з Киянівкою, з моїм дитинцем, я ні у кого нічого не відніму.
Найму майстрів, відремонтую оселю, у дворі наведу порядок, хлопці мені допоможуть.
На мій вік цього буде вдосталь.
Коли підросте Віктор сам вирішить, де, як і з ким йому жити?
Війна добігає до свого кінця.
       На кінці травня 1944р. Олена з дворічним Віктором і своєю мамою,
вперше у своєму житті, теплого, сонячного дня, прилетіла, а не приїхала до Києва.
       Від часу вильоту з Києва у Севастополь не пройшло і двох діб, а вправний помічник, – старший лейтенант Сергій Макарчук, за дві доби вправився, і з Севастополя доставив на штабному, військовому, транспортному літаку його сім’ю.
       Коли Богдан почув у дворі гуркіт свого трофейного опеля, то на одному подиху, вибіг з дому зустрічати свою рідню.
Він обняв, розцілував Олену, поцілував тещу, вихопив у неї з рук сина, якого в перший раз у своєму житті побачив і притиснув до себе. Той здивовано дивився на нього,
але армійські нашивки, колодки, знаки на формі, блискучі, золоті офіцерські погони малого приваблювали понад усе.
Олена пояснила сину:
– Вітуся, це твій тато!
– Тато, тато, тато!
– промовляв малий, обхопивши руками шию Богдана.
Богун від неймовірного щастя ледь – ледь утримав сльози.
Він був вдячний Світу і Богу, що дав йому змогу дожити до цього найщасливішого дня у його житті.
– Рідні мої, швидше заходьте додому, бо він вас зачекався.
       Піднімайтеся сходинками до веранди, на другий поверх і за ходьте у розчинені двері
нашої оселі.
Олена з мамою першими піднялись на веранду, зайшли у квартиру і почали роздивлятись її кімнати.
– Богдане, я навіть у найкращих снах не мріяла про таку красу і можливість жити у такому місті, у такому гарному домі!

Збуджена, розрум’янена Олена розглядала ванну з душем, простору кухню, з котлом, круглі грубки обкладені кахлями, які дуже велично прикрашали кімнати, маленька котельня з котлом, який працював на дровах стояла поруч з дверима туалету у кахлях, майже з новісіньким, емальованим, мідним унітазом виготовлений ще до революції , камін у великій кімнаті, високі чавунні батареї розташовані під підвіконнями, гарантували затишок, а про меблі, вбрання стін годі було й говорити.
– Богун, я ніколи гадки не мала, що у тебе такий вишуканий смак!
       Що у тебе є такий талант?
       Ти повинен мене вибачити за те, що я про тебе так мало знаю,
– призналась йому щаслива дружина.

       Льолю, облиш таке казати!
       Це зовсім не моя заслуга.
       Я вибрав тільки місце!
       Все інше зробили майстри, мої друзі!
       Ми працювали під керівництвом мого старшого лейтенанта,
       добродія Сергія Макарчука.
       Цей ремонт зроблений за його проектом і смаком!
       Він у мене розпитав, що ти любиш, що тобі до вподоби, який твій зріст, колір очей, характер, і після цього зробив проект, і от сама бачиш, як ми його ідеї втілили.
       Так що дякуй не мені, а Сергію, за те що він так влучно вгадав твій смак,
– зауважив Олені Богдан.
– Сергію, а чому ти мені не розповідав про це?
– А тільки розказував історію про Київ, Андріївський узвіз і тільки де знаходиться наш дім,
– запитала Олена.
– Олю, тоді б не було приємної несподіванки, це б не сталося для тебе сюрпризом? – відповів Сергій.
– Сергію, як я тобі вдячна за таку красу і все те, що ти для нас зробив. Як би я була твоїм командиром, я би тебе представила до найвищої нагороди,
– промовила Ольга.
– Олю бери міцніше бика за роги, – представ мене до найвищої нагороди інтендантських частин, до цеберки білого вапна, робочих рукавиць, пензля розміром з кулак та розпорядження, – за півгодини розмалювати, доріжки білим візерунком від входу до дверей кабінету командуючого округом, – оце б була нагорода.
Її помітили би одразу.
– пожартував Сергій.

Нарешті, всі зняли з себе хвилювання, напруження зустрічі і просто падали від сміху, уявляючи таку нагоду і її наслідки.
– Сергію, звідки люди вміють і можуть робити таку красу?
– запитала його Ольга.
– Мабуть від батьків і вчителів.
Я з родини художників, тому це вміння у мене звід народження.
– Як тільки скінчиться війна, мрію поїхати до Ленінграду і по ступити у Художню Академію.
       Все, що висить на стінах вашої квартири це мої роботи.
– Благаю! – не викиньте з горища мої мольберти, фарбу, пензлі, сундук з моїми інструментами та речі поруч з ним, бо це все, що в мене залишилось на пам’ять, від моїх батьків, які жили разом зі мною на Рейтарській вулиці і загинули у Києві у 1941року під час бомбардувань,
– просив Сергій.

– Сергію, ми з Богданом будемо берегти твій скарб, як головну цінність нашої оселі, – запевнила Олена.

– Любі мої, запрошую до столу!
– запропонував Богдан.

– Богдане, чоловіче мій, трішечки вгомонись і не хвилюйся, ми, – дякувати Богу, – нарешті зібрались у нашому домі, у своїй хаті, війна скоро закінчиться і дасть Бог розпочнемо жити по – новому,
без страху, що хтось прийде у твій дім та за гупає у двері,
– сказала Олена.
– Ой доню, твої б слова та нашому Богу до вуха!
– Богдане, тобі тільки 28 років.
– Ми за тобою, як за стіною.
– Синку, бережи себе!

– Я вперше і сподіваюсь, що в останнє літала у своєму житті, а ти воюєш на таких літаках кожний день.
       Я розумію, що вам доводиться відчувати у небі в бою.
       Бережіть себе діти!
       Німець хоч і поранений, але ще страшніший і лютіший звір.
       Синку, хоч Олена і моя донька, але не всі її теревені бери до розуму,
       з неї летять деякі необдумані слова, – мабуть з перегріву та чудових вражень.
       Доню, нове життя, не швидко прийде і ви це знаєте краще за мене.
       Льолю, Київ, – це тобі не Учкуївка.
       У столиці зараз треба жити за розумом, бути дуже пильним і обережним.

       Кого тільки сюди зараз не понаїде, та не забажає взяти те, що їм не належить.
       Я вам не про майно кажу, – я кажу про людські душі і їх долі.
       Богдане, бери кермо у свої руки, пішли обідати до столу, годі балачок.
       Я все приготувала і накрила стіл, – що Бог послав, –
       але ми з Оленою дещо з собою прихопили з Севастопольської землі.
       Війна війною, але життя завжди бере своє,
 – зауважила Богданова теща.

– А як там Вітусь, чому так тихо?
– запитав Богдан у тещі.
Теща з усмішкою відповіла йому:
– Ти за нього не хвилюйся, він весь у тебе.
       Ми з ним не знаємо ніякого клопоту.
       Він спить і його ніякі гармати не розбудять, як що він забажає спати.
       Богдане, синку, він з молоком матері увібрав наш козацький дух і морський,
       Севастопольський вишкіл.
До Богдана звернувся Сергій:
– Товаришу підполковник, може я піду до себе у полк?
       У вас такий напружений день!

– Сергію, ми зараз з тобою не на службі, а у мене вдома!
       Ти на сім років молодший за мене!
       Я тобі довірив доставити до мене мою сім’ю, саме найдорожче що у мене є,
       тому благаю тебе, – стався до мене, як до свого друга, побратима.
       Ти був членом мого екіпажу, це ти доставив мене у госпіталь, тому відкинь
       субординацію за межи наших службових відносин і звертайся до мене на ти і по імені.
       Залишайся з нами!
       Сідай за стіл! – Відпочинь пару годин!
       Пообідай з нами і після цього їдь до Жулян,
– наполегливо просив Богдан.

– Дякую Богдане, тобі за таке ставлення до мене.
       Я, тебе ніколи не підведу,
       – запевнив Сергій.
– Все! – Домовились!
       Я приймаю твої слова і сідаємо за стіл. ...

       Віраніка Григорівна Богун, невістка Богдана
тримаючи кремові півонії у руці підійшла до оглядового майданчику і подивилась вниз.
       Те що во на побачила , для неї була жахливіше трилеру.
       Перед нею, там внизу, була розчищена площина, де від Гончарної, Дігтярної, Кожемяцької, Воздвиженської вулиць старого Києва ніщо і нічого не нагадувало.
       Вона звернулась до своїх близьких.
– Друзі, дивлячись на це неподобство, до якого висновку може прийти нормальний киянин?
       Наші можновладці з глузду з’їхали.
       Вони сплюндрували місце історичної, національної, культури слов’янства і всієї світової культури.
       Таке можливо визначити тільки словом, яке приніс у світ Чингиз Айтматов, – МАНКУРТИ, – або нелюді без роду і племені, які при владі могли таке скоїти з цим святим місцем?
       Тільки зараз я зрозуміла, що таке сучасна влада, і чому в нашій державі такі неподобства кояться.

Віраніка разом з Федором, Грицем на його плечах, Оксаною з Богданом (молодшим) і Андрієм Тарасовичем спустилися з гори.
Поруч з джерелом Киянівки вона поклала три квітки.
Вони забралися на галявину, – на місце, де до жовтня 1941року стояв будинок прадідів Богунів, найближчих кровних родичів її дітей і онуків.
У центр галявини вони поклали квіти і поставили свічку.
Віраніка Григорівна звернулась до присутніх:

– Діти, це місце, – Дитинець від пра - прадіда Богдана.
       Це місце, ця земля вашої маленької батьківщини звідкіля ви родом.
       Щоб з нами не сталося!
       Шануйте це місце!
       А зараз пішли на Андріївський узвіз!

       Коли гурт підійшов до східців на Андріївську гору, до майдану її Дитинця біля Замка, Віраніка запропонувала всім піднятись на гору і там відпочити.
Федір, з малюком на шиї, миттю піднявся на верх і поки череда піднімалась,
на столах літнього кафе стояла охолоджена вода і морозиво.
       Віраніка Григорівна, Ліна Миколаївна, Андрій Тарасович підійшли до куту майданчика їх Дитинця. Віраніка присіла та погладила рукою оксамитовий, зелений острівець з спориш – трави і подорожника.
Ліна Миколаївна витягла з сумки підстилку з льону та розстелила її на землі перед обривом.
– Тепер давайте відпочивати та милуватись красою,
 – зробила пропозицію Ліна Миколаївна
– Ліна, ти що завжди так робиш?
– запитала Віраніка Григорівна.
– Ні!
       Мені сподобалась волинська майстриня, яка продавала свої скатертини біля альтанки. Біля неї не було покупців і я вирішила її підтримати своєю покупкою.
Ти б подивилася на її сяюче обличчя від радості, бо в неї я була перший покупець.
Як завжди, після мене, вже стояла черга.
Вона відчула мене і бажала скинути ціну, але вона так образно, яскраво щебетала, що мені за її ставлення до мене хотілось їй доплатити тільки за її красиву мову.
Я купила підстилку тільки тому, що була впевнена, якщо Андрій
поруч з тобою, то ви обов’язково підніметесь на свою кручу.
Андрій Тарасович погодився.
– Інакше не могло бути.
Хто знає коли станеться така нагода, щоб ми з Вірою сюди піднялись.
– Та годі Андрію, панікувати! – Я впевнена, що ми сюди будемо пертись не один десяток років,
– обурилась Віраніка.

– Я не панікую, – я тільки акцентую.
 Як на мене, ти наш Дити нець останнім часом оминаєш.
 Вибач, це моє особливе враження,
– піддів Вероніку у своєму висновку Андрій Тарасович.

– Мам, що замовляти?
– гукнув Федір.
– Синку, принеси нам з Ліною по двісті грамів морозива, а Андрію “Тонік” і щось до нього.
Андрію, я твій смак не забула?

– Так!
– підтримав її, Андрій Тарасович.

       Дві жінки поважного віку, ніби зухвалі дівчиська, скинули з себе взуття, лягли на живіт, підперли руками голови і споглядали з кручі за натовпом людей, який був схожий на барвистий мурашник, що совався у різних напрямках узвозу.
       Вони уплітали, на повні щоки, з дитячою насолодою морозиво, яке підніс їм Федір.
Віраніка дивилась з гори і була вражена тим, що напроти неї, у то му місті де стояв будинок у якому вона прожила останні київські роки разом з чоловіком Віктором.
Дім Богдана Івановича Богуна був – знищений.
       Між будинками під горою, залишилась темна дірка.
Дім Богунів був знесений манкуртами сьогодення.
Ліна перехопила погляд подруги
– Віра, не сумуй!
       Зараз час такий!

Та їй відповіла:
– Мені нема чого сумувати!
       Жаль того, що цей будинок здавався дуже міцним і я була впевнена, що він без капітального ремонту простоїть років сто.
       Може щаслива молодість тоді мені заплющила очі?

– Ліна, коли я дивлюсь з гори на сучасний узвіз та інші старі вулиці, то я бачу химеру, де вулиці кричать про свій біль, розкривши рота та показуючи свої щелепи громаді, благаючи її про допомогу.
На виклик болю приходить чиновник – лікар, створює корумпований консиліум і закликає на допомогу костоправів, хірургів, дантистів – архітекторів перебудови швидкого реагування і вони приймають рішення позбавити болю пацієнта раз і назавжди!
       То б то здоровий зуб виривають з щелепи раз і на завжди!
       Придивись уважно, Андріївський узвіз ніби розкрив свої щелепи для того, щоб лікувати свої будинки – зуби, а їх, – не дивлячись на те що вони здорові, чиновники – манкурти виривають один за одним, без всякого сумніву та совісті.
       Вони впевнені, що ця операція дасть їм великі гроші, бо на ці місця вони поставлять штучні, позолочені імплантати, або блатні, нахабні, будинки – “фікси”, як атрибут злочинного, світу так званих “бригад”.
       Бригади нелюдів з чиновників і злодіїв у законі, за своєю природою є імпотенти.
       Вони не спроможні запліднювати, народжувати щось нове, гідне у Києві, Севастополі та всіх містах України.
       Мабуть тому все руйнують і стверджуються у цьому.
       Як що споруджують, то тільки штучні фалоси, щоб їм поклонятися, бо на більше
       – зась!
– У мене таке враження про нашу сучасність, що у неї зараз якась форма хвороби нового Чорнобилю у душах людей.
– Нашу дійсність пронизує, принижує так звана, “блакитна” ідеологія нахабних імпотентів, які не спроможні ні на що, крім агре сивного поводження, і нав’язування себе оточуючому простору.
– За моїми спостереженнями через засоби ЗМІ, Інтернет – їх травестійні ідеали, безтілесних роз, татуйованих, екзальтованих істот з постійною сексуальною
 стурбованістю, через нав’язливу рекламу руйнують на своєму шляху все позитивне у свідомості юнацтва, молоді.

       Інтернаціональна ідеологія гомосексуалізму стала політичною і економічною впливовою складовою ідеологією, – від маленької дитини і до дідусів з бабусями похилого віку.
Народам не дозволяють замислитись, йому нав’язують, у яскравій обгортці жуйку розбещеності, химерної свободи і безвідповідальності перед своїм Я, – перед Богом.
– На мою думку, вседозволеність, аморальність поведінки, сексуаль на розбещеність влади знищили Вавилон, Римську, Радянську імперії.
Зараз їх ідеологія руйнує людей у мегаполісах і мегаполіси, за таких темпів вони швидко доберуться і до села, як головного банку генофонду нації.

– Віраніка, я би бажала помилятись, як би не бачила цього жаху, як художник, який відмовляється від своєї улюбленої професії тільки за ради одного, щоб не сперечатись
з такою ідеологією, щоб не порпатись у бруді її білизни та не надавати їм приводу знущатись над національним мистецтвом у їх залах і галереях.
       Мені краще визнати себе безталанною і працювати для комори.
       Сподіваюсь, що прийде час і може після нас, розкриють сімейні архіви і покажуть нашим нащадкам матеріали, і вони дізнаються, про те, що у цьому місті жили і працювали не тільки розбещені нелюді, – а жив моральний, чесний, працьовитий і талановитий народ.
– Віраніка, твої спостереження жахливі, хоч перебільшені, емоційні, але я погоджуюсь з тобою, бо як на мене, тільки митець, художник так може відчувати Істину.
- Ліна підтримувала погляди своєї подруги.

– Я дивлюсь на цю дірку і погоджуюсь з тобою!
Дім Богунів був міцним і здоровим, але ця імпотентна корупція вирвала здоровий кутній зуб та викинула його на сміттєве звалище заради того, щоб поставити будинок – „фіксу” для лідера своєї блатні.
       Жаль мені нашого Дитинця, особливо наших батьків та Бог дана Івановича Богуна.
       Віро, а як він і Олена Дмитрівна себе почувають?
 
       Хвалити Бога! – мабуть зараз з Оленою Дмитрівною під Бельбеком ганяють голубів.
       Через рік після нашого з Віктором одруження, Богдан Івано вич отримав призначення на службу у Севастополі.
       Він за званням генерала, кандидата технічних наук отримав у центрі Севастополя гарну квартиру, недалеко від Графської пристані і з радістю поїхав прихопивши з собою Олену Дмитрівну, свою любиму тещу – маму, – Ольгу Романівну Пасічну.
Вони залишили нам з Віктором на Андріївському узвозі квартиру з голубами – поштарями.
       Я тут провела найщасливіші роки!
       Віктор працював у КБ Антонова, наглядав за голубами і чекав коли я закінчу
       університет.
       Мої батьки за рік до призначення Богдана Івановича переїхали до брата під Євпаторію.
Батько допоміг йому грішми і він збудував прекрасний дім з гарним садом, недалеко від своєї роботи.
Батько з мамою прожили там свої найкращі роки під черешнями, виноградником в оточенні дітей брата і своїх онуків.
Вони з різницею у 14 років відійшли від нас.
Відпочиваючи під черешнею, відішли у сні з посмішкою на вустах.
Розумієш Ліно, – наші батьки були такими чистими людьми, що Бог їх прийняв до себе не порушуючи їх щастя та здорового глузду буття.
– А як живуть батьки твого Віктора?
– запитала Ліна.
– Боюсь наврочити.
       У своєму віці, вони такі активні люди, що я завжди милуюсь ними і заздрю.

З жовтня і до березня вони живуть у своїй квартирі у Севастополі, іноді роблять наїзди до нас на Учкуївку.
       Новий рік вони Святкують разом з нами.
       Старий Новий рік ми святкуємо у них з їх друзями.
       З березня і до жовтня вони пораються у нас у саду з квітами і голубами.
       Приймають сонячні ванни і “моржують” у морі.
       Олена Дмитрівна неперевершена плавчиха від дня народження.
       Богдан Іванович майже все знає про голубів, троянди і моржування.
       Він виростив карликову трояндочку і думає, що створив новий карликовий сорт
       – ОЛЕНА і сподівається, що йому, за його життя, вдасться внести троянду до
       якогось реєстру Нікитського ботанічного саду.
       Я, якось у нашого гуру запитала:
       Тату, а чому Ви майже не цікавитесь політикою?
       Він мені відповів так, що я запам’ятала його слова на все життя.
       Я споглядаю за тим, що коїться у світі, у нашому місті герої.
       Мені соромно жити.
       Я споглядаю за життям одиноких людей.
       Держава, її влада віднімає у них надію і гідність.
       Ці люди не можуть себе зберегти захистити і прокормити.
       В місті герої і Україні правлять перевертні.
       Влада, як у Європі, Росії так і в Україні, її політика не варта поваги, бо на вулицях
       їх міст і сіл велика кількість бездомних, одиноких, старих людей і дітей,
       бомжів та злодіїв.
       Влада спалює померлих одиноких людей у печах, як сміття або ганчір’я,
       порушуючи всі моральні, релігійні норми і традиції.
       Держава з смерті людини створила індустрію бізнесу.
       Вони нелюді, - не розуміють простих речей, – якою б людина не була, вона перед
       Богом залишається людиною.
       На самотній, одинокій людині можливо закінчується рід, не Державі судити про цей
       рід, бо вона ніщо у зрівняні з родом людини, – не було б роду, не було б – народу,
       не було б – Держави.
       Держава повинна нести відповідальність перед народженим і померлим з рівною
       честю і повагою до кожної людини за свій державний кошт.
       Підкреслюю за Державний, бюджетний кошт.
       Держава тоді держава, коли з честю і розумінням ховає, відправляє до Бога,
       кожну людину за свій кошт, – з своїм чесним обрядом і ставленням до людини,
       якою б вона не була Президент або Пересічний громадянин,
       чи злодій, який загинув у тюрмі.
       Для цього треба мати розум, честь і гідність перед народом своєї Держави і Богом. У владі зараз, за своєю більшістю, нелюді або недолугі безкультурні, не інтелігентні люди. Для історії свого народу сучасна влада, – є перекоти – поле, – ніхто і ніщо.
– Моя політика, – це віра моїх батьків, їх Бог!
       Це моя дружина, мій син з невісткою, діти, онуки, сім’я, рід, народ, його традиції і культура, материнська колискова мова, Слово, мій розум, моя честь, моя гідність, моя мораль.
       На інше, крім свого роду, сім’ї, – я не бажаю марно витрачати час!
Якого у мене, природно, не так багато залишилось.
– Ліно, він мене майже виштовхнув у Київ, щоб я привезла йому його тезку онука – Богдана.
Він разом з Віктором не може його дочекатись.
Хоч, майже кожний день, спілкуються своїми мобільними телефонами з ним і всіма киянами.
– Богдан Іванович мріє передати весь свій скарб, архіви разом з квартирою тільки онуку – Богдану.
– Він мріє дожити до того часу, коли Богдан буде мати дозвіл на керування авто, щоб передати йому колекцію свого авто заліза, голубів – поштарів, і галявину троянд у нашому саду.
– Я дуже щаслива тим, що він у нас є.
– Ми, без його прикладу любові до життя, були б іншими, а я цього не бажаю.
– Я його любов до мене тільки зараз розумію, – він мені повсяк часно каже, що онуків треба виховувати краще ніж своїх дітей.

– Віраніка, я знаю як він тебе обожнює.
       - підтримала Ліна Миколаївна
– Так!
Випиваємо по ковтку води і треба йти далі.
Андрію, ну як ти думаєш?
– запитала Ліна Миколаївна, взуваючи свої капці при допомозі Андрія Тарасовича.

– Як на мене, то впевнений, що ми після розповіді Віри, обов’язково поїдемо на відпочинок до Учкуєвки. – Поспілкуємось мабуть з перед останнім Лицарем з ХХ сторіччя Богданом Івановичем Богуном.

До них підійшов Федір:
– Мам, ну що? – будемо збиратись?

– Так синку.
 Дякую тобі за цей день.
 
– Ні моя неню, це тільки початок!
       Все інше тільки попереду. ...
       Синку, Богдане, йди допомогай старшим спускатися крутими сходами.
       Будь дуже уважним, не поспішай!...

       Ліна Миколаївна, Віраніка Григорівна, Андрій Тарасович намилувались краєвидами Дитинця та Андріївським узвозом і чекали дітей і онуків, і друзів Віраніки , які десь замешкали. Вони стояли на покутті узвозу та Покровської вулиць /Зелинського/ і насолоджувались Святом. Як тільки Федір зібрав до купи увесь задоволений гурт, він запропонував всім йти Братською вулицею до Дніпра, де їх чекав сюрприз.
       Заінтригований люд підкорився пропозиції і пішов за Федором і Богданом молодшим.
На набережній Дніпра, напроти Іллінської церкви, у причалу стояла новісінька, /
ріка – море/, комфортабельна, бізнес класу, яхта – “НІКА”. Вона чекала своїх гостей і пасажирів.
Богдан, як заправний юнга, першим забіг на палубу і запрошував всіх присутніх на палубу.
       Найщасливішими людьми у цей час були Віраніка Григорівна та її син Федір, мрія якого нарешті здійснилась у наполегливій праці.
Разом з друзями він, своїми руками створив диво – яхту “НІКУ” на десятки років.
Федір створив свою мрію реальністю, і вперше демонстрував яхту – “НІКУ” – своїй ненці, її друзям, своїм друзям і співробітникам, які для нього були найвищими експертами його діяльності.
       Це Віраніка Григорівна – майстер вітрильного спорту у свої молоді роки, вдихнула у нього любов до води, моря, Дніпра, яхт, вітрил, морських кораблів, а батько – до моделювання і конструювання яхт, але щоб створити таку велику яхту, своїми руками за дуже незначний термін, – ніхто з батьків і родичів не сподівався побачити.
       “НІКА” – була двопалубною зварною яхтою, з нержавіючої сталі,
– модерним кораблем з сучасним телекомунікаційним обладнанням найкращих світових фірм.
       Яхта мала близько 45 метрів довжини, а ширина палуби сягала більше 12метрів.
Новенька красуня – “НІКА” відчалила, та взяла курс до гирла Десни.
       Федір запропонував, після оглядин яхти, всім гостям за бажанням зібратись на відпочинок у залі, кают – компанії, яка знаходилась на першій палубі яхти.
Він домовився з друзями мами ще на пагорбі Дитинця, що вони разом з Віранікою зроблять три годинну прогулянку по Дніпру, після чого їх доставлять до причалу метро Поштова площа.
       Яхта “НІКА”, – була окрасою Дніпра - Славутича.
Вона тихо йшла по Дніпру і насолоджувалась собою у солодких водах ріки.
На її площі могли вільно розміститись більше трьох десятків людей, де кожний міг знайти собі місце і справу за своїм вподобанням.
       Дизайн яхти, комфортність вказували на те, що у неї буде прекрасне майбутнє, її назва – “НІКА” – більш за все свідчила про це.
       Віраніка Григорівна відпочивала у кают – компанії і спілкувалась з своїми студентськими друзями, перекладачами, викладачами, редакторами, науковцями інститутів, які радо відгукнулись на її запрошення і були дуже вдячними за прогулянку по Дніпру.
       Федір залишив усіх на свій розсуд і запропонував Андрію Тарасовичу піднятись з ним у капітанську рубку, на капітанський місток щоб поспілкуватись, бо майже два тижні вони не вели розмов про їх спільні справи.
       Друг Федора, – Вадим привітався з Андрієм Тарасовичем і впевнено керував яхтою – “НІКА”.
       Федір з Андрієм Тарасовичем вийшли на капітанський місток та присіли на розкладні стільці за столиком.
       Федір звернувся до Тарасовича:
– Андрію Тарасовичу, я тричі перечитав ваш публіцистичний матеріал
– “NOTA BENE”. Ваші нотатки на полях сучасності я сприймаю, як матеріал гідний до публікації і як що ви погоди тесь, я берусь за рахунок нашої фірм його видати.
– Але ми ось тут, – на яхті, остаточно повинні домовитись про співпрацю.
 
– Федоре, ти мене добре знаєш.
       Я самодостатня людина і свідомий українець, я свідомо увійшов до лав партії КПРС і після її розпаду, не палив на майданах свій партквиток, не бігав на майдани, у першу чергу, не бігав паплюжити себе, а потім КПРС.
       Я зараз свідомо виціджую з себе раба з мрією, щоб колись стати інтелігентною людиною і мрію належати до свого народу.
       Мій вік перейшов у пенсійну фазу, мені прикро дивитись на ставлення держави до мене, як до громадянина у якого за плечима 50 років натхненої праці та сплати значних податків, бо мій професійний заробіток був у кілька разів більше, ніж середній за робіток громадянина держави.
       Але мені злодійне керівництво, за мої надбання, каже, ти повинен отримувати такі то кошти, яких мені не вистачає, щоб про платити за комунальні послуги та квартиру у якій я проживаю з дружиною.
       Я, самодостатня людина, дивлюсь на Державу її злодійні інститути, які мене ошукали підчас референдумів і проклинаю себе, в першу чергу за свою ейфорію довіри до ближнього, який обікрав мене, моїх ближніх і зараз створив корупцію, набив свої банкові кишені зеленими купюрами, за мій і мені подібних пенсіонерів рахунок та вказує нам, як жити на користь можновладців і чиновників.
       У перший рік Незалежності України, – вона у Європі була у першій десятці її держав за своїм економічним, науковим, виробничим потенціалом, ресурсами. Раптом без війни, я разом з своїм народом втратив все, втратив, а не придбав все, і впав до стану, який був в Україні після 1943року під час визволення Києва від фашизму.
       Народ обікрала компартійна, комсомольська, профспілкова бюрократія усіх керівних державних рівнів. Вони своєю мімікрією у владі, під демократичними гаслами обікрали свій народ. Вони за рахунок свого шаленого збагачення, знизили рівень життя народу, устрою влади на 50 років.
       В Україні з’явились мільйонери і мільярдери, які у грудні 1991 року, у своїх кишенях не мали власної 100 доларової купюри.
       Їх влада пірамідальна і працює за ознаками трасту “МММ”,
– де їх президенти, є рекламними брендами, – Льонями Халявщиками, вони сидять ярмом на шиї народу.
       Так!
       Я там був.
       Їхній медпиво пив, але за стільки років ні краплини до роту не впало, ні мені, ні моїм друзям, знайомим, ні вулиці, ні місту, ні державі.
       Що ж сталося?
       А сталося так, що до нас, до народу прийшли злочинці вовки у шкурі ягня.
       Вихованці тоталітарної радянської системи, її вихованці – Чук і Гек.
       Коли я у своєму юнацтві захопився читанням книг, на це звернув увагу мій вчитель Федір Іванович Мовчан і поцікавився моїми книжками.
Коли він побачив у моїх руках книгу Аркадія Гайдара, – то так товно пояснив мені, що треба читати Всеволода Гаршина у якого Гайдар грабує ідеї і перекладає на сталінський лад.
Він мені радив читати Джека Лондона, Едгара По, Джека Лондона, Олександра Гріна, Миколу Гоголя, Івана Франко, Лесю Українку, Марка Вовчка, Тараса Шевченко та інших.
Він радив мені обходити літературу Гайдара, бо Павлик Морозов, Тімур з його командою, Чук і Гек були дітьми батька Сталіна і його молодого, червоного командира Аркадія Гайдара.
Герої гайдарівської літератури були кривим дзеркалом дійсності, у якому діти гинули від голодомору, де діти – відмовлялися від своїх батьків, яких мордували і катували у тюрмах і таборах Єжова і Берії за те, що вони бажали жити, – гідно.
Чуки і Геки, діти комісарів, замполітів, партійної, комсомольської, профспілкової, владної бюрократії виховали нове покоління “мальчишей”, захопили у руки сучасне кермо держави і почали за своїми законами корупції грабувати – народ.
Один перед іншим “чукаються”, “гекаються” і вихваляються.
Федоре, ось така моя приказка, що сталася зі мною і моїм народом в Україні за роки моєї Незалежності.
– Казка попереду.
       Так от, коли Чуки і Геки їх брати олігархи разом з корупцією, зробили мене і мій народ “щасливим” я зрозумів, що я скоїв? - і як мене шанує держава.
– Те що вона віддячить пенсіонерам, – НЕ ВІРЮ!
       Я їх злодійську, сучасну комуністичну вдачу бачу, коли з хрестом на шиї та свічками у руках, вони б’ють поклони у храмах золотому тільцю.
       Я не вірю Чукам і Гекам і буду боротись з ними, доки не закриють мені очі.
       Так сталося, що вони цинічно, брутально зґвалтували народ, – і це їм не минеться.
       Вихід з безвихіддя завжди є!
       Він на мою думку знаходиться в кожному Я, в його слові!!!
       Хтось подумає що мої думки про СЛОВО, – утопія!
       Але не можливо заперечити того, що ментальність – духовний і матеріальний досвід людини, добробут, свідомість людини, - творяться через дію СЛОВА.
       Вчинки людини, її самодостатність, самовиховання, знаходяться у Слові і там усі ресурси людства.
       Існує безліч прикладів технологій використання Слова у боротьбі з антихристами
       Чуками і Геками.
       Моя мета – не знищувати ідеологію антихристів фізично,
       я бажаю щоб народ їх вразив словом, – яке йому дарував Бог.
       Федоре, я прощу тебе зрозуміти мою пропозицію.
 
– Андрію Тарасовичу, я вас уважно слухаю.
– Яхта тільки наближається до гирла Десни, у нас багато часу.

       Зараз існують держави на БЕЗПОДАТКОВОМУ ПРИНЦИПІ КЕРУВАННЯ СВОЇМИ РЕСУРСАМИ.
– Держава, як інститут керування не дере з громадянина кошти, а навпаки, за те, що Я її дитина, – свідомий громадянин, платить категорії Я щорічно значні кошти, бо розподіляє свої ресурси, як батько і мати у родині.
Така держава не сповідує комуністичну ідеологію, вона сповідує ідеологію цінності життя людини, її праці на користь свого майбутнього, – своїх дітей, заради яких вона працює, існує і відповідальна перед Богом!
На такій ідеології розподілу державних, народних, національних ресурсів пограбування ближнього – нонсенс.
       Така Держава створює умови самореалізації Я, – її громадянина.
       У такій державі відсутня бідність, голод, непорозуміння між владою і народом.
       Утиск людини людиною зведений на унівець.
       В державі зникають раби.
       У такій спільноті відсутнє середовище для виникнення Павликів Морозових, Чуків і Геків з ідеями розбудови якоїсь ліберальної імперії.
Безподаткова держава, її інститути пестують, виховують новий образ людини – Людини освіченої, осяйної мораллю, совістю, знанням, – Людини свідомої, творчої з гуманістичними цінностями у любові до себе та оточуючого середовища.
– У державному безподатковому середовищі, само регуляторні процеси стимулюють, породжують нові взаємні відносини, де вищою цінністю є – Людина, її – Я, – її вчинки, праця і її життя.
– Безподаткова Держава народжує нову мораль, нові ЗАКОНИ і принципи співіснування громадян.
– У само свідомому співтоваристві визначення “бідний” – “багатий” розмиваються, з матеріального стану переходять у віртуальний.
– Безподаткова Держава декласується, у її ідеології не існує каст, олігархів, соціальних класів.
– Така Держава формує новітні технології керування подіями, виробляє нові продукти, захищає його від посягань.
– Безподаткова Держава, – це найвищий щабель розвитку суспільства, національних, народних формацій, який треба розвивати у глобальному масштабі на існуючому досвіді окремих держав.
– Такому потужному проекту з боку сучасної світової політики, АЛЬТЕРНАТИВИ не існує!!! – Людство Землі, – дуже мала фізична одиниця у Всесвіті, щоб жити за рахунок грабіжництва ресурсів один у одного, – методом створення фінансових, виробничих ресурсних пірамід.
– Нам треба усвідомити Істину; – історія вчить!
Вона вчить тільки моральну, свідому, розумну Людину.
– Більше двох тисячоліть подвиг Христа, вказує нам шлях розвитку,
а ми – Людство не спроможні виховати одну Людину простої і подібної Величі Його Духу і Моралі, – ми ж створені Богом за Образом і Подобою Його.
– Чуки і Геки – це атавізм сучасності.
Їх діяння безперспективні і Правдою будуть загнані у глухий кут.

– У безподатковому суспільстві вони вимруть, як мамонти, їх не можливо кланувати, як неможливо повернути у сьогодення жит тя неандертальця.
– Мальчишихакери у просторі Інтернету, проросли з коренів ідеології Чуків і Геків з простору вартості, аморальності, піратст ва, а не моралі, духовності, цінності.
– Вони породили не людей, антихристів сьогодення, які не ро зуміють кари, яка їх чекає не в тюрмах, а у просторі Бога!
– У світі сталася дивна річ:
– Держава, яка виховала Павликів Морозових, Чуків і Геків зникла з політичної мапи планети, але її рудименти заповнюють простір, як на Сході так і на Заході.

Христос, їх попередників вигнав з Храму, як непотріб, а вони лізуть, прорубують вікна. Ми дві тисячі років вклоняємось Правді Христа, і одночасно погоджуємось з кривдою – митаря.
– Людству нав’язані подвійні, стандарти життя.
– Воно /умовно кажучи/ живе одночасно за Старим і Новим Завітом.
– Так жити свідомі люди – не повинні!!!
– Новий Завіт Христа, на те й Новий, щоб обрати нове життя.
– Ми тільки тому живимо у податковій ідеології кривди золото го тільця Старого Завіту, бо до сьогодення не зрозуміли Нагорної Проповіді і Правди Нового Завіту.
– Коли гроші, інструмент взаємних відносин у обміні ресурса ми у сфері обслуговування, стали головним інструментом вироб ництва грошей, інструментом виробництва не існуючих ре сурсів, тобто гроші легально стали діяти у Світовому ринку, як ша храйський метод збагачення одних за рахунок інших.
Сучасна світова фінансова система це піратська, витончена іде ологія мита і митарства людства, яка несе руйнацію і регрес. Тому такий світовий спротив і запекла боротьба бідних проти багатих, починає набирати опір у світі. Чукам і Гекам світу важко відмовлятись від піратських засобів примусу і керування подіями.
– Створені над державні, міжнародні фінансові системи, – це тільки перші кроки ганебної інтернаціоналізації чиновництва і магнатів світу, з метою володіти, керувати перерозподілом ресурсів за ра ди свого добробуту, – ворон ворону, ока не виклює.
– Скільки би вони не об’єднували гроші у одну грошову одиницю, – долар, євро, юань, єну, рубель, гривню, – це безперспективний крок.
– Як тільки гроші стануть дійсним інструментом сфери прозорого обслуговування Людства, народи світу позбавляться технологій грабунку і їм неважливо буде, як цей інструмент буде називатись, хай назвуть його хоч трутнем, – аби не жалив.
Безподаткова ідеологія існування держав виховує людину, яка свідомо може декларувати свою діяльність з розуміння того, що Держава, – це Я!
– Я, – створює цілісне визначення єдності і рівно значення – Ми.
– У моєму – Я, віддзеркалюється – Ми, де – Ми, віддзеркалюється у моєму – Я.
– Будівництво Безподаткової Держави на мою думку повинно знаходитись у розбудові свідомості – Я і Ми, де свідомість люди ни є витоком формули, – Держава це – Я, де Я, – є місцем у самосвідомості, у явищі – Ми.
– Я, разом з Ми, послідовно розбудовують свідомість і іден тифікацію людини на ідеї безподаткового співіснування, за ради рівноправного використання енергетичних, інформаційних, ма теріальних, інтелектуальних ресурсів держави на користь кожного громадянина Держави.
– Сказане, не є примхою або утопією хворого марксиста, – це обставини еволюційного розвитку кожної держави, але з урахуванням різних періодів своїх можливостей, свого інтелектуального, матеріального потенціалу, ресурсу.
– Однією з перших держав розбудови Безподаткової ідеології у Європі могла би бути Україна....
       Український народ, його титульна нація, – генетично і ментально визнає себе працьовитим, самодостатнім, здібним у любу критичну мить захистити себе і своє оточення у розумінні відповідальності перед Богом, людьми за справедливість у сьогоденні та майбутті.
       Розуму і Волі українцям ніколи не бракувало.
Вони споконвічно запліднювали людство своїми синами і дочками.
Я можу помилятися, але я впевнений, що українська нація, є реальним генофондом білої раси, – і мій висновок нічого спільного не має з расизмом.
Тільки заздрість і не спроможність конкурувати з українцем, породила формулу:
– Там, де збираються два українця, кажуть невігласи, - там боротьба серед трьох Ге тьманів.
– Ні! І ще раз – ні! –
Таке твердження невігластво!
– Істина полягає зовсім у іншому!
– Яким би не був українець, – маленьким чи великим, бідним чи багатим, хворим чи здоровим, – там де Він стоїть, – це стоїть Гетьман!!!, або Берегиня !!!
– Це стоїть людина, яка ототожнює себе працівником, володарем, захисником Держави!
– У свідомості його – Я, споконвічно присутнє визначення – Держава, Гетьман, – це Я.
– Такій самосвідомості українця завжди заздрять, тому паплю жать її, але хіба може велетень духу ображатись на брутальну по ведінку карликів.
– Якщо підрахувати енергетичні, інформаційні, інтелекту альні, матеріальні ресурси України у фінансовому еквіваленті, то при умові його розподілу між 50 млн. громадян вони б витрачали ці гроші сотнями років.
– Сіль полягає у тому, що нема у світі такої сили, покупця, загарбника, якому б можливо було продати своє багатство.
– Тільки за таких обставин, на теренах України з’являються Чуки та Геки з інтернаціоналів різних ґатунків, щоб загарбати ласий державний, народний, шматок хліба з салом, стримати розвиток держави, але історичний досвід вказує на те, що нема такої сили, яка б переборола націю, народ.
– “Благодійники” нав’язують химерну формулу українцям, що ми бідні, дуже бідні, але це не так.
– Українці споконвічно приречені бути багатими і дуже багати ми людьми.
– Кожний з українців має своє – Я, і усвідомлює себе, там де він стоїть, він проголошує відрито:
– Держава – це – Я, там де стою Я, – там стоїть Гетьман!!!
– Держава, як інститут повинна не розподіляти бюджетні гроші, а заробляти їх на себе і інститути влади. Державний чи новник, в першу чергу є менеджером вищого класу, якого грома дянин держави наймає на роботу, тому він повинен збагачувати життя суспільства новими технологіями, нової ідеології.
– Федоре, на мою думку, Безподаткова Держава, це проект, коли на за садах творчості і справедливості, державні інститути разом з працьови тим, самодостатнім народом, з своєю елітою, з своїми ресурсами, дають новий, еволюційний поштовх до гідного життя всього народу України.
– Безподаткова Держава, – це той стрижень розбудови нових принципів, методів, технологій, співіснування людства, який уне можливлює війни за ресурси і гноблення людини на чиюсь користь.
– От такі тобі мої слова для роздумів!

– Андрію Тарасовичу, я погоджуюсь з вашими думками, але ви усвідомлюєте їх реалізацію.

– Федоре, я знаю одне, якщо нічого не робити у цьому напрямку, то нічого не станеться.
– А от як – це повинно проходити, то вже інша справа.
– Проекту треба визріти у часі, потрібні кошти, люди і народ, який його підтримає.
 
– Гроші на таку справу ми знайдемо, але “басаврюки” – “мальчиши”
нам будуть шкодити.
– Ви це прораховували?
 – запитав Федір.
 
– Федоре, чому ми повинні поспішати, у нас на все є час
– відповів Андрій Тарасович.


ГЛАВА – 10
       Три години спілкувань Віраніки Григорівни з друзями студентських часів промайнули дуже швидко й непомітно.
       Яхта – “НІКА” причалила біля набережної Поштової площі Києва.
Віраніка Григорівна розцілувалась з друзями і Федір супроводив їх на берег.
       Яхта відійшла від причалу.
Віраніка Григорівна, Ліна Миколаївна, Андрій Тарасович, Федір, Богдан стояли на палубі і розмахували руками, прощались з друзям Віраніки Григорівни.
       “НІКА” зробила почесне коло по Дніпру і пішла вниз за течією ріки до яхт клубу.
Друзі Федора під командуванням Вадима вправно керували яхтою.
       Федір з Андрієм Тарасовичем розташувались на своїх місцях і продовжили розмову.
– Федоре, що до наданих мною матеріалів, “нотаток на полях”,
– це тези моїх спостережень, висновків, де я відчуваю тільки на прям модерного пошуку виховання в людині, громадянині України, Європи, – Оновленого Ідеалу.
– Зернина пшениці не більше і не менше Зірки, вона є місцем тривимірного космічного простору у багатовимірному просторі Вічності.
Зернина і Зірка у просторі семантичних визначень є структурами рівної ваги і значущості своїх ресурсів, які втілюють у собі інформацію, енергію, форму, зміст матеріального і віртуального просторів творчості з безліччю якостей перетворень і обмінних процесів між собою.
– Найважливішим висновком може бути те, що віртуальний простір у свідомості людини настільки матеріальний, наскільки матеріальний світ є віртуальним, тобто запліднений творчою свідомістю Я, запліднений простором його особистості.

– Тарасовичу, таким чином ви стверджуєте, що Природа за своїм існуванням є живою формою, незалежно від того, чи це крупинка, мінерал, або метеорит, чи то травинка, комаха або людина?
– запитав Федір.

– Так я стверджую,
– Природа, Бог і Вічність жива форма і її зміст.
– Нам тільки треба уважніше придивлятись до подій!
– відповів Тарасович.
– У сучасних подіях на Землі я бачу агресивну експансію семантичних, культурологічних, економічних, політичних, наукових просторів у свідомість особистості, у його Я.
– Агресивна експансія семантичних просторів, ззовні, спрямо вується більш сильними державами у простір більш слабких дер жав, націй, етносів з метою заволодіння їх ресурсами, через руй нування мовного простору, традицій, законів, культури, свідо мості у Я – Людини.
– Агресори, маючи одну спільну мову, ніколи не належать до од ного спільного семантичного простору і не мають між собою нічого спільного, позитивного, окрім фізіологічних ознак.
– Федоре, на планеті проходить латентна світова війна семантичних просторів на свідомому і підсвідомому рівнях впливу на Я, у боротьби за простір ресурсів.
– Якщо людство не повернеться обличчям до таких подій, то наслідки будуть набагато жахливішими ніж наслідки другої світо вої війни.
– Агресивна експансія семантичних просторів, які за своїм роз витком економіки стоять, як мінімум на порядок нижче простору на який спрямована атака.
– На превеликий жаль, у світі йде підступна війна семантичних просторів, де переможців не буде, а поразку відчують всі народи і держави планети.
– Таким чином, ще не пізно міжнаціональним, міждержавним інститутам загальмувати такі процеси.
– Таким інструментом могла би бути Міжнародна ХАРТІЯ відносин семантичних просторів, їх недоторканості, створення умов, норм стосунків між семантичними просторами на тери торіях держав, без права посягань на семантичний простір ти тульної нації держави і виконувати їх традиції.
– Треба створити закони співіснування, як гостя або мандрівника на території, у семантичному просторі споконвічно го існування господаря.
– Коли гість прийшов у простір господаря, він не повинен нав’язувати господарю, як і що робити, як жити і будувати стосун ки між гостем та господарем.
– Гість не повинен домінувати у семантичному просторі на те риторії простору господаря, – це є втручання і посягання на особистість її державу, на її свідомість, на її територіальну, інтелектуальну недоторканість особистості.
– Відносини між гостем і господарем повинні бути різними за якістю, формою та змістом.
– У господаря завжди повинні бути відкритими двері для гостя і обидва напрямки, як на вхід, так і на вихід з його семантичного простору, з умов недоторканості території.
– Гість не повинен на території господаря робити те, що йому заманеться, бо у такому випадку він агресор і злодій.
– Світ господаря, – є світ недоторканості особистості у якому не може бути ніяких виключень, – інакше господар буде зрадни ком свого простору.
– Повертаючись до розмови про Безподаткову Державу.
– Держава повинна виховати особистість, громадянина у якого семантичний простір його Я, – повинен бути недоторканим.
– Людина свідома, освічена, моральна, культурна, ніколи у відносинах до іншої людини, ніколи не буде агресивною та пося гати на її недоторканний семантичний простір.
– Такі люди завжди будуть знаходити інструменти відносин та обміну ресурсами не посягаючи на простір Я.
– Швидше за все, тільки цими якостями відрізняються – Людина від нелюді.
– Добродій від злодія.
– Христос від антихриста.
– Людина, носій недоторканого семантичного простору Я, – є носієм простору Бога і Вічності.
– Ідеологи не людських стосунків, вчинків повинні знати, що зазіхання на простір Людини не мають перспектив. Не можливо пе ремогти творіння простору Бога, – Людину, бо неможливо перемог ти простір Вічності, яким у повному обсягу володіє тільки Бог!!!
– Відповідальність за семантичний простір особистості, грома дянина повинна нести Держава – носій семантичного простору, та її громадянин – носій тотожного простору.
– Держава – це гарант безпеки і розвитку національного семан тичного простору титульної нації, це захисник ресурсів народу.
– Державна мова – найвищий інструмент здобутку, примножен ня своїх інформаційних, енергетичних, інтелектуальних, мо ральних ресурсів, добробуту свого народу, своїх громадян.
– Державна мова, – найвища державна цінність, безпекою якої їй треба піклуватись понад усе.
– Сучасні негаразди Людства знаходяться у мові його семантич них просторів.
– Майбутнє Людства знаходиться у розумінні і ставленні до мо ви і безпеки її семантичних просторів.
– Слово – ДОМОВЛЕНІСТЬ, має більше значення і вагу визна чення, ніж тисячі тон золота.
– Домовленість – визначає норми моралі, цінності проникнення і співіснування різних семантичних просторів на користь всіх сторін.
– Людство повинно домовлятись, а не воювати, – боротись за ресурси, які не є їх власністю.
– Агресивна експансія семантичного простору СРСР у планетарну свідомість людства з її диктатурою були зруйновані без єди ного вибуху бомби, – самознищення пройшло в мить.
– Невже не достатньо цього досвіду, щоб зрозуміти про недо торканість семантичних просторів з їх ресурсами, про повагу і людяність до іншого простору.
– Нажаль, деякі лідери держав світу, ведуть безтямну політику тиску, сили на недоторканість семантичних просторів незалежних держав.
– Вони намагаються вчити інші народи за своїм уявленням.
– У них зосереджено невігластво, повна відсутність знань Нового Завіту, але вони знаходяться у Храмі, і стоять по вуха у крові зі свічка ми в руках, бо не відчувають своєї провини перед Людством і Богом.
– Руйнація семантичних просторів Людей, – це створення про стору нелюді.
– Це створення живих трупів, – істот з обличчям людини – соціуму з нелюдською свідомістю, діями, вчинками не людського семантичного простору.
– Ніхто не може уявити наслідки новоствореного семантично го мега простору нелюді.
– Ядерна потужність зброї фізичного знищення людей ніщо, у порівнянні з сучасними інформаційними технологіями опануван ня свідомістю людини її семантичним простором, та можливістю використання таких технологій.
– Людство, як ніколи повинно бути пильним і свідомим, – тре ба розуміти, де і у якому місці свого розвитку воно знаходиться.
– Головною одиницею виміру є свідома, освічена, культурна з розбудованим, недоторканим семантичним простором – Я, де людина відчуває цінність ствердження, – Держава це – Я, бо вона у всій повноті несе відповідальність за свої вчинки перед – Ми.
– У англомовному семантичному просторі Я, – слово WORD та WORLD одного походження і мають чимало спільного.

– Літера, графема – W – вказує на внутрішній стан подій.
– Літери, графеми – OR – означають слово – ЗІРКА.

– Літера, графема – D – означає слово – ДУХ, тобто – WORD – слово, є закодованим образом, – мисліформою в англійському се мантичному просторі, який визначає – ЗІРКУ, ЗОРЯНІСТЬ запліднену ДУХОМ, ДУХОВНІСТЮ.
– У слові WORLD – ВСЕСВІТ, СВІТ, літера, графема L – визна чає слово – ЛЮБОВ.
– Таким чином, слово запліднене любов’ю і духовністю є – Всесвіт; Світ – WORLD.
– В українському мовному, семантичному просторі Я, – СЛОВО, СЛОВ’ЯНИН одного походження, де людина краю, держави є носієм СЛОВА і СЛАВИТЬ СЛОВО своєю діяльністю, працею, для якої СЛОВО є творцем її Всесвіту, її ресурсів, її семантичного простору Я.
– Таким чином СЛОВО – це мисліформа, яка започатковує простір, ВСЕСВІТ – Я!!!
– Різні європейські народи, різні етноси, різні мови, різні літері, різне звучання слів, але у них спостерігається єдине походження, єдині витоки, що формують семантичні простори особистості Я.

– Андрію Тарасовичу, з ваших слів я прихожу до простого, але дуже вражаючого висновку:
– СЛОВО, – дійсно Є – головним і найвищим інструментом без пеки особистості, безпеки нації, безпеки держави, її інфор маційних, енергетичних, матеріальних ресурсів та добробуту кожного громадянина держави.
– Мовна експансія однієї нації у титульну нації держави, – це най вища агресія носія мови у іншу державу з метою загарбання, у підпо рядкування її ресурсів, бо це оволодіння свідомістю громадян.
– За умов агресивної мовної експансії, у титульної нації держави руйнується національна свідомість, знищуються національні міфи, титуль на нація підсвідомо спрямовується до “зрадництва” своєї національної ідеї, своєї державної творчості і прислуговує ідеології загарбника.
– За умов агресивної мовної експансії у титульну націю, вона втрачає рідну мову, свої пісні, свою філософію, свою науку.
– Громадянин у таких випадках втрачає себе, своє Я, не придбав нічого крім простору іншої ментальності, де він завжди чужинець.
– Сучасна еліта нація, не має права бути елітою чужинців, яка стає носієм мови іншої держави.
– Еліта нації і держава повинні нести відповідальність у рамках ЗАКОНУ,
за СЛОВО нації, державної, національної мови, її се мантичного простору,
де головним інструментом боротьби з екс пансією семантичних просторів інших держав повинний бути де мократичний, законодавчий, економічний примус створення не вигідних умов дії агресивних семантичних просторів у семантич них просторах титульної нації держави.
– У досвіді Європи є приклади, які Україна повинна залучити і розбудувати з залученням громадських, просвітницьких структур, засобів ЗМІ, на позитивному прикладі за допомогою конкурсів, на город, відзнак фестивалів, конференцій, симпозіумів, Інтернету.
 
– Я розумію,
– продовжував Федір.
– Існує позитивна експансія семантичного простору, – це рівно правний обмін ресурсами з метою розбудови своїх ресурсів на ко ристь своїх народів.
– Негативна, агресивна експансія семантичного простору, – це насадження свого семантичного простору у простір іншої держа ви, нації, з метою загарбництва їх ресурсів.

– Федоре, ти вірно зрозумів мої нотатки на полях.
       Дозволь мені продовжити мої думки у цьому напрямку.

Андрій Тарасович, випив свого улюбленого ТОНІКА і продовжив розкривати
Федорові свої тези.
– Людина європейської культури, свідома, освічена, демократич на, незалежно від того до якого етносу, держави вона належить, має більше спільних рис мотивації у поведінці, стосунках при фор муванні семантичних просторів особистості, соціуму, держави, щоб стати на захист своїх мов, культури, простору своїх коренів, перед агресивною експансією семантичних просторів, мови, тра дицій, культур іноземної, іншої ментальності, духовності.
– Загроза асиміляції європейських семантичних просторів, просторів Я знаходиться у початковому стані, і поки що у євро пейської спільноти не викликає турботи, але це тільки початок.
– Сленг, неологізми вулиці, культура попси з азійським забарвлен ням та агресивним наступом у європейську культуру з Сходу і американським наступом з Заходу, як іржа або пухлина, з часом, наберуть критичної маси, і інструментами впливу на свідомість європейської молоді через ново – моди та попсу перехоплять ініціативу і почнуть підминати ресурси, спочатку малих і економічно слабких держав Європи, а потім Германії, Франції, Англії, – мало не здасться.
– Агресія почне руйнувати свідомість Я, мовними мисліформа ми, образами, словами – омелами, гаслами, агресивними, проте стними акціями руйнівної дії семантичних просторів Європи, за ради володіння ресурсами, які агресору не належить.
– За своїм фізичним станом більш старої культури, багатства, ком фортності існування Я у європейському просторі, європейці мають пріоритет у своїх цінностях перед багатьма семантичними простора ми світу, тому у більшості своїй, цей простір є привабливим до агресії молодих, настирних піратських зовнішніх семантичних просторів.
– Не бачити цього, не звертати на це увагу, не протистояти агресії, – це шлях до регресу.
Наслідки агресії можуть бути катастрофічними для розвитку цивілізації всієї Землі.
– Мовні питання, які провакують деякі впливові діячі Росії у незалежних державах після розвалу СРСР, де нав’язується державам різного роду статуси російській мові, як інструменту впливу на семантичні простори титульної нації, на свідомість Я, заради одного, підступного керування ресурсами і подіями у незалежних державах.
– Це тільки квіточки агресії російського семантичного просто ру, у семантичний простір незалежних пост радянських держав, – ягоди попереду.
– Федоре, ми в Україні повинні бити у набат, треба щось вагоме протиставляти агресії, ставити фортеці, від нападу на національні семантичні, мовні, культурологічні ресурси, на нашу національну ментальність.
– Європейська культура, наука, психологія, соціологія має більшу захищеність ніж ми.
– Вона має значні досягнення у дослідженнях соціальної ди
наміки культури, але зараз займає пасивну позицію до агресії семантичних просторів.
– Європейську ідеологію мозаїчності культури треба здати у архів і спостерігати її, як етап розвитку середини ХХ сторіччя і розпаду СРСР.
– Вересневі події 2001р. у США, – це перший жахливий досвід боротьби агресивних семантичних просторів, де Європа зайняла пасивну, помилкову позицію.
– Війна – це не найкраща відповідь.
– Боротьбу семантичних просторів треба перекласти на техно логії і інструменти, які знаходяться у ментальних ресурсах семан тичних просторів цих держав.
– Європейський семантичний простір має значний потенціал впливу на події, стосунки боротьби азіатського і американського просторів, де не генерали і військові повинні вирішувати свої не порозуміння у стосунках своїх семантичних просторах, а ЗМІ, на уковці, психологи, соціологи, іміджмейкери, піарщики, лінгвісти, риторики, культурологи та інші фахівці сфери ро зуміння подій у семантичних просторах особистості Я, та віддзеркалення Я у Ми.
– Європа її інститути, за виключенням Англії і Італії, виявилась надто меркантильними і не спромоглася найти спільну мову з США для того, щоб у першу чергу захистити свій семантичний простір і свої цінності, від майбутньої агресії на її простір.
– Бюрократичні, чиновницькі міжнародні інститути, ООН, ЮНЕСКО, ЄВРОПАРЛАМЕНТ, та інші виявилися не спромож ними у керуванні глобальними, політичними, економічними про цесами, подіями на Землі.
– Це вказує на глобальну кризу у міжнародних, міждержавних інститутах і бюрократизм у цих інститутах, де її чиновництво відстежує тільки свої, а не народні інтереси.
– Реформа найближчим часом повинна прийти у ці організації і зламати хребет жирнючій міжнародній бюрократії, особливо це стосується європейської бюрократії.
– Дуже швидко може статися так, що у домі європейського ви сокого чиновника йому буде прислуговувати слуга у кімоно, пода вати кальян з травкою і чорношкірою масажисткою у колишньо му його кабінеті, де він буде вважати себе щасливим за те, що на циновці, або килимі біля ґанку колишнього його будинку, він змо же відпочити вночі та поїсти недоїдки від столу своєї колишньо го прислуги, а нині хазяїна зі Сходу.
– Ця казочка – страшилка може реалізуватись дуже швидко, якщо ми не зрозуміємо у якому місці історії і дійсності ми знаходимось.
– Федоре, ти повинен зрозуміти мої міркування, – це не химера, а реальність!
Потужність віртуального, семантичного простору настільки могутня, наскільки усвідомлює його Я, і наскільки його усвідомлює - Ми!!!
– Усвідомлення свого семантичного простору, свого слова, доз воляє кожній свідомій Людині Землі зрозуміти своє позитивне, підкреслюю позитивне місце, виміряти себе у різних просторах та робити позитивні висновки, що повинно робити Я, і що по винно робити Ми.
– У європейському семантичному просторі, культурі, – ресурсів більше ніж достатньо, для того щоб їх об’єднати та протиставити агресії невігластва, нелюді на якісно вищому щаблі впли ву на її свідомість та підсвідомість, не змінюючи важеля моралі, цінності демократичних засад, гуманних законів та коректного ставлення до своїх супротивників, або носіїв інших семантичних просторів.
– Пріоритет та перевага знаходиться на європейському боці.
– Спостереження за агресією на європейські семантичні про стори вказують на те, що більшості агресивних семантичних про сторів притаманна належність або тяжіння до плоских, двомірних просторів з лінійними, векторними, плоскими діями.
– Європейський семантичний простір є об’ємним, всеохоплюючим, у цьому його перевага, – тримірний простір завжди погли нає собою двомірний простір.
– Поглинання простору є перевагою!
– Це дозволяє прогнозувати події у просторі і створити умови примусу до поглинання агресії на свій простір, та створити умо ви для повної асиміляції агресивної експансії двомірного семан тичного простору у свій тримірний простір, як крайнього, оста точного виходу у боротьбі з агресією.
– Наскільки це вагомо і потрібно так робити, – це питання розбудови відносин семантичних просторів Я та Ми.
– Це питання балансу, гармонії, доцільності існування різних за обсягом і виміром ресурсів семантичних просторів на планеті, – це питання керування процесами глобалізації над державними, істинно демократичними, гуманістичними інститутами.
– Людство, його сучасна наукова думка вимушені будуть усвідомити, що вони знаходиться у зламному місці свого існування, у перехідному періоді від однієї цивілізації до іншої, де Ми розіп’яли Я, де народ розіп’яв Божого Сина – Ісуса Христа, але ми знаходимось зараз у переході до того історичного місця свого розвитку, де Я, має змогу розіп’ясти Ми.
– Тому семантичний простір, свідомість, мораль, цінності, ро зуміння своєї місії Я у просторі, де Я, – є син або донька Божі, створені за Образом і Подобою Бога і існують у Його семантич ному просторі Всесвіту Слова.
– У мої молоді роки, при прослуховуванні іноземних, радіо станцій, я багаторазово у ті 60 роки, через бурчання глушилок, чув незнайоме, але дуже, енергетичне, привабливе і не відоме Слово
– “ADGORNAMENTO !!!”, - яке вплинуло на мою підсвідомість, де я у багато разовому звучанні цього слова тоді відчув щось значиме, яке підказувало мені звернути увагу на цей СЛОВО – ОБРАЗ та дослідити цей розгорнутий переді мною ВИРІЙ.
Моя інтуїція, за відсутністю знань, вказувала діяти та не зраджувати чуттю.
Я вірив, що за цим словом, є щось від Бога і може статися у Світі щось значуще.
       Мої старші друзі так були зайняті собою, своїми сімейними справами, роботою, і не бажали та не могли почути у моїх розмовах питання про Історичне, Епохальне явище, яке тоді запропонував Світу, християнству Римський Папа, Павло VI
– у Слові Божому – “ADGORNAMENTO – ОНОВЛЕННЯ !!!”...
“ОНОВЛЕННЯ!– ADGORNAMENTO!” – Римського Папи Павла VI – прозвучало у ті далекі роки словом, образом – призову кожної людини Землі до Оновлення Душі і Тіла.
Воно для мене стало початком кінця у ХХ віці, невігластва, диктатури над особистістю Я і Ми, але більшість еліти народів Землі, політиків, філософів, вчених, державних діячів чомусь не почули його слів.
Вони були не здатними відчути Істину у слові, яке було словом Пророка, що вказувало початок кінця не вірних, не правильних дій.
       Не ПЕРЕБУДОВА М.Горбачова зруйнувала Радянську імперію, а слово та ідеологія “ОНОВЛЕННЯ – ADGORNAMENTO”, яке за пропонував Папа Павло VI і яке продовжив його послідовник Папа Іван Павло ІІ.
– Я православний християнин, майже все своє свідоме життя працював і сподівався, що для християнського слова нема різниці між її конфесіями, бо ми служимо єдиному Богу!
– Його Слову, яке він дарував нам.
Андрій Тарасович закінчив коментар своїх тез до заміток на полях, витяг з кишені запальничку і запалив цигарку.

       Яхта – “НІКА” поважно проходила під мостом Є.Патона.
З капітанської рубки вийшов Вадим і запитав Федора:
– Феб, ми зараз будемо заходити до яхт – клубу?
       Чи ще прогуляємось Дніпром?
 
– Ні! – Заходьте у гавань клубу,
– відповів Федір.

– Андрію Тарасовичу, я розумію що ми повинні створити нову ідеологію і створювати, виховувати Новий Ідеал, але чи є у нас та ка можливість зробити це швидко?
– запитав Федір.

– Швидко тільки сам знаєш що робиться, а от що до можли вості, то вона знаходиться у Слові. Ти ж не будеш цьому заперечу вати, тому давай у цьому напрямку працювати.
– Давай зробимо круглий стіл.
– Запросимо друзів, фахівців і щось зробимо у цьому напрямку.
– Може зробимо кілька таких зустрічей і прийдемо до спільно го знаменника.
– У нас є ідея, давай відчуємо думку друзів, а з супротивниками розберемось потім.

       Андрій Тарасович подивився на міст і був задоволений його міцністю і ще раз впевнився у тому, що цей міст простоїть не одну сотню років.
       На причалі яхт клубу, – “НІКУ” зустрічали друзі, співробітники Федора разом з своїми сім’ями.
Вони приїхали на ніч,
щоб завтрашній вихідний день провести разом з сім’ями на яхті і Дніпрі.

       Завтрашній день повинен стати офіційним днем народження яхти – “НІКА” і офіційним днем виходу її у перше робоче плавання по Дніпру,
бо у цей день 5 років тому її заклали на стапелі.
       Сьогоднішній день для яхти – “НІКА” був генеральною репетицією і звітом Федора перед мамою, її друзями та днем вдячності їм за підтримку у такій справі, як єднання людей біля Толо ки – будівництва яхти – “НІКА”, як нової якості Толоки, що поєднала їх на все життя - буття.
       Першою, серед усіх, хто відчув наближення яхти у затоку клуба, була дворічна вівчарка, – могутній пес Герць, якого знали, по важали, любили не тільки люди, але і все живе, що знаходилось на узбережжі затоки.
       Герць перший, гучним голосом привернув увагу присутніх на майданчику клубу до наближення яхти – “НІКА”.
На берегу затоки клубу, на майданчику біля причалу, поруч з будиночками відпочинку екіпажів, були накриті столи з шампанським , біля яких зібрались майже усі запрошені на Свято виходу яхти – “НІКА” у своє перше плавання.
       Федір разом з мамою, Богданом, Андрієм Тарасовичем, Ліною Миколаївною знаходились у капітанський рубці, де вправний керманич друг Федора, – Вадим, пришвартовував яхту до причалу.
       Федір натиснув на кнопку пульту і з гучномовців яхти залунали звуки сурми і заграв “ЗАПОРІЗЬКИЙ МАРШ”.
       Андрій Тарасович так розчулився, що на його очах з’явилась волога і по обличчю покотилась щаслива сльоза.
       Федір звернувся до мами:
– Мам, вибач мене, але я свідомо тобі, Тарасовичу, Ліні Миколаївні готував цей маленький сюрприз на цей день, щоб Ви разом зі мною, моїми друзями відсвяткували це наше Свято!
– Ти ж увесь час нам кажеш, що ми – твої чоловіки, повинні не тільки працювати, але й відпочивати.

– Синку, я тобі дуже вдячна за цей подарунок!
Віраніка Григорівна обняла сина і поцілувала у чоло.

– Федоре, не хвилюйся!
– Ми тобі дуже вдячні за цей Святковий день.
– Це не Свято, – це дійсне Диво!
– Ми будемо відчувати все це не один день!
– збуджений Тарасович обнімав Федора.

– Ліно? – Віраніко? – Ви зі мною згодні?
– Так! – Але нам треба себе оглянути і причепуритися перед гостями.

– Віраніка, пішла хутко до каюти.
Як зухвалі дівчиська, першими на берег з яхти збігли Віраніка Григорівна та Ліна Миколаївна, пес Герць обнюхуючи і облизуючи ноги жінкам першим зустрів їх.
       Вони підійшли до накритих столів на майданчику, привітатись, познайомитись з присутніми друзями, гостями Федора.
       Андрій Тарасович вітався та знайомився з присутніми якось відповідально,
у свій спосіб. Він був найстаршим серед усіх і відчував до себе велику шану і повагу.
       У цей день, як ніколи у своєму житті, потискуючи руки чоловікам, цілуючи руки їх дружинам, цілуючи їх дітей,
– Тарасович відчував і бачив, – з таких як вони, народилась і вже існує у всіх куточках України оновлена нація, нова українська еліта.
       Сьогодні він був впевнений, нехай мине 10 – 15 років, і тільки вони, попри всі негаразди в Україні, по при все візьмуть у свої руки кермо держави.

       Андрій Тарасович Чайка дивився на сина Вероніки і свого учня, – Федора Вікторовича Богуна і аналізував обставини.
       Федір у своїх фізичних рисах ніби нічого спільного не мав з Лицарем Андріївського узвозу, – Федором Івановичем Мовчаном, на честь і пам’ять якого носив його ім’я,
але дух, ментальність і щось величне та утаємничене від Мовчана відкарбувалось в ньому на вічно.
       У Федорі як у дзеркалі, Тарасович угледів найдорожче для себе,
– естафета поколінь в український нації відбулась.
       Цей висновок для Андрія Тарасовича був найвищим сюрпризом сьогодення.
Роздуми Тарасовича перервав приїзд на машині подружжя, журналістів Миколи і Надії Ярових разом з п’ятирічним сином Орестом, які були улюбленцями багатьох українців.
       Гурт гостей на радощах прийняв їх до Свята.
Не пройшло десяти хвилин, як всі зайняли за столами свої місця, де діти, самостійно від батьків, сиділи за своїми столами та чекали традиційного таїнства вечері і слова – промови старійшини.
На диво Андрія Тарасовича, саме діти, більше за всіх, чекали цієї миті Причастя і вели себе за столами тихо і виважено.
       Федір сидів напроти столу Андрія Тарасовича, Ліни Миколаївни і мами,
– разом з дружиною Оксаною і друзями – молодиками, – він запросив Андрія Тарасовича до першого слова.
Андрій Тарасович, на правах старшого, встав з–за столу і підняв келих шампанського.
– Шановні і любі діти, друзі, добродії, пані і панове, – я пропаную підняти келих за наших Берегинь і Лицарів нації, за батьків і пращурів!
– За Любов до ближнього!
– За Любов до свого народу!
– За всіх прийдешніх у цей казковий та буденний світ чудасій Людства у якого є Бог, честь, совість і Любов!
– За “НІКУ!”, яка своєю реальністю існування у сьогоденні, втілює свою неперевершеність та красу життя!
– ВІРА і НІКА, – нас зібрала за цими столами.
– За Віраніку!
– За “НІКУ!”, щоб і далі вона була Перемогою над негараздами, які ми здолаємо разом з Вірою, Надією і Любов’ю!
– закінчив своє Слово Андрій Тарасович.

Віраніка Григорівна за традицією вигукнула:
– Ура!
Всі присутні дружньо і тричі підтримали її.
– Ура! – Ура! – Ура!

       В цю мить тричі пролунав Салют
– це був яскравий вибух феєрверків у кінці затоки, на честь Свята яхти – “Ніка”.
       Шампанське та вино, під шашлики та рибні страви майже лилося рікою.
Безліч добрих та заслужених слів на честь Федора, його друзів, та їх сімей було почуто Віранікою Григорівною та Андрієм Тарасовичем, які у цю мить разом з Федором, жалкували за тим, що поруч з ними не було на Святі головного конструктора яхти – “НІКА”, їх батька і діда, чоловіка та головного керманича сьогоденних подій
– Віктора Богдановича Богуна, та старійшин роду Богдана Івановича з Оленою Дмитрівною Богунів.
       Сонце впало за Лавру та Печерськи пагорби Києва.
Яхта – “НІКА” милувалась собою у тихих водах Дніпрової затоки.
       Жінки запропонували перейти до фруктового столу.
Чоловіки – молодики почали підготовлювати вогнище на спеціальному місці у центрі майданчику яхт клубу.
       Андрій Тарасович і Федір стояли на берегу Дніпровської затоки і готувались разом з дітьми, їх батьками споглядати за Салютом, на честь яхти – “НІКА”, з 30 залпів над затокою.
– Знаєш Федоре, колись наш Федір Іванович Мовчан стверджував моєму батькові, що за всіма ознаками життя у СРСР, – ця держава з її КПРС рухнуть, але він тоді пророкував, що це збудеться десь після сторіччя її існування.
– А сталося це майже на тридцять років раніше.
       Лицар і капітан Андріївського узвозу казав мені у Дитинці, що прийде час і діти моїх онуків будуть насолоджуватись життям, не у якомусь химерному комунізмі, а будуть жити у Сполучених Штатах Європи, як рівні серед рівних людей. Так сталося, що він помилився у кращий для нас бік, майже на 30 років.
Я щасливий тим, що мені довелося це побачити на своїх очах і я більш над усе жалкую що мої батьки, вчителі, твої діди трохи не дотягнули до цього бурхливого часу.
У цьому пророцтві, у яке я свято вірив, у сьогоденні, я бачу резерв розвитку української нації, державності аж у 30 років.
Головне те, що вам молодим, зрілим людям треба інтенсивніше працювати, накопичувати позитивний досвід по при все, ви повинні йти працювати у державні, владні структури та розбудовувати національну, державну ідею.

– Андрію Тарасовичу, та я кожну мить разом з друзями тільки цим і займаюсь.
– Ми свою справу робимо на своїй землі, у своєму домі, у своїх банках і дуже професійно. Нас не можливо комусь підкорити, обікрасти, звинуватити у чомусь не пристойному.
       Ми все декларуємо і наша діяльність дуже прозора для всіх державних та не державних установ.
       Наші двері відкриті для всіх.
       Ми піднялись за 10 років на такий рівень, що не ми їздитимо з торбою по світу, а до нас приїжджає Схід і Захід і пропанує нам співробітництво на партнерських, взаємовигідних, довгострокових умовах.
       Вся ця балаканина про страшні наїзди державних структур, або бандюків не завжди відповідає дійсності.
       Мені часто густо доводиться бачити те, що грабіжник у грабіжника грабує його дубину більш сильнішими засобами, тоб то сила сильнішого своєю силою перебиває один одного і вони діють у своєму корупційному просторі.
       Але не всі у державі корумповані та злодії.
       Завдяки своєму досвіду, ми стали дуже розумними та свідомими, де і у якому місці працюємо і знаходимось, - ми знаємо про все на своїй шкірі.
– Вибачте мене, але вони вже розуміють, що майбутнє за нами і ми їм не рівня.
– Головне для мене і моїх друзів, співробітників це те, що на нас працює найвищий капітал наших дідів, капітал Федора Івановича Мовчана у прямому та переносному розумінні слів, а його капітал, ваш і наших батьків набрав потужну силу і її не можливо зупинить, бо головною домінантою нашого капіталу є ваше виховання, ваш приклад життя, ваша мораль.
– Моралі нема альтернативи.
– Сьогодні настав час для народу любити один одного, а не за здрити та страждати один за іншого.
– Яхта – “НІКА”, це мій робочий кабінет, де я можу працювати вільно і на повний зріст, як сучасний, незалежний представник української нації перед іноземними представниками політики і бізнесу. Ми її збудували своїми руками, за свої зароблені кошти, це у нас не можливо вкрасти або загарбати. Хоч вартість і цінність її дуже значна.

– Федоре, мені твої слова до души.
– Я відчуваю і бачу, як з зернятка проростає колос, а з зерен збіжжя.
– Як нам сьогодні не дивуватись, такою постаттю нашого Лицаря, – Федором Мовчаном!

– Скільки зерен посіяв наш Лицар?
– Хто нам на це дасть відповідь?
– Мабуть тільки Бог і Вічність!
– Так сталося, що ми – ваші батьки, дожили до цих часів, хоч вони зараз у житті
нашого народу не найкращі.
– З Божої благодаті, ми випередили, на 30 років, напророчений Лицарем час, і зараз живемо, існуємо у іншому просторі.
– Федоре, хіба це не чудасія нашого буття?

– Андрію Тарасовичу, чи є в світі людина, яка б змогла з вами не погодитись?
 – з усмішкою відповів Федір.

– У мене до ваших слів, життя вашого покоління, до історії і сучасності є свої роздуми і ось що я думаю!
 – продовжив Федір.
– Лицарство у душі, свідомості українського народу займало дуже поважну роль. Український Лицар – людина – Сонце, людина – зірка з добродійними, великими вчинками і обличчям ідеалу до наслідування, – нічого спільного не має з європейським визначенням РИЦАРЬ.
– Такий образ Лицаря поглинає образ РИЦАРЯ.
Лицарів завжди бракує в Україні. Їх у нашому житті, як тисячолітніх дубів серед дерев у лісі. За всю історію нашого народу, кожних українець може їх пе
релічити на пальцях рук. Серед таких імен, мабуть одними з най перших є святі монахи, Кирило і Мефодій, Антоній і Феодосій, які у свідомості народу зайняли одне з найповажніших місць роз будови духу українського народу поруч з своїми послідовниками,
– як на мене вони були Лицарями – духу.
Лицар, це людина, яка служить народу, людині, а не тільки своїй титульній нації держави. Він є ідеалом для людей, взірцем свого народу – Віри, Надії, Любові, Мудрості своїх вчинків, діянь на користь та торжество справедливості, гідності, людя ності на землі.
Лицар у свідомості українця, це захисник і оберег моралі, волі і духовності, зоряності та приклад любові до кожної людини.
Мабуть одним з таких образів створених народом став епічний образ Лицаря – Мамая.
Для мене Лицар Мамай, – це образ першоджерело Лицарства в українському народі, яке має незначну схожість Рицарем – воїном середньовіччя Європи, де народ України, з тих часів, свого Мамая переодягає у козацьку одежу /форму/, озброює його для свого захисту і боротьби за долю знедолених на ук раїнській Землі.
Звужений епічний образ Лицаря Мамая, до образу козака – лицаря у сучасній науковій думці, як на мене, на жаль, дуже малий у зрівнянні з епічною постаттю Лицаря, Велетня Духу української нації, бо Мамай має більш глибокі корені поширені у давнину, коли козацтва, його ідеології, філософії ще не існувало.
– Мабуть, історично, так сталося, що при формуванні козацтва, Гетьманства, при опануванні свідомістю народу, через народні чесноти, уявлення, епічний, народний, національний образ Ма мая – Лицаря Духу, повинен був стати провідним образом – ідеа лом у козацькому вбранні.
– У той час це був рекламний, технологічний хід з метою заволодіння свідомістю, поведінкою народу за допомогою оновленого образу Лицаря – Мамая.
– Я припускаю, що Мамай, – це перший відомий засновник патріархату на нинішній український землі. Мабуть за таких об ставин народ визначив його словом яке походило від жіночого слова МАТИ, МАМА, МАТІР – берегині, Матір годувальниця.
Коли чоловік Лицар взяв на себе жіночу, родову, сімейну відповідальність з чоловічою родовою ознакою, то слово жіночого роду МАМА стало словом чоловічого роду МАМАЙ.
       МАМАЙ взяв на себе усю повноту відповідальності МАМИ, – за ради поліпшення умов фізичного і фізіологічного, духовного і матеріального життя свого роду і народу, який традиційно для се бе визначив його нову якість, через зрозуміле слово – визначен ня, – МАМАЙ.
– Я впевнений, епічному образу Мамаю, – не сотні, а тисячі років.
Він прийшов до нас з трипільського періоду, де на зміну образу Матері, Баби, – приходить Дивосвіт, Батько, Мамай і стає найвищою дієвою особою у пантеоні національних, народних героїв, лицарів.
Лицар Мамай, крокує в історії, змінює свій вигляд, але не змінює свого Епічного образу Духу, Величі і Могутності.
Можновладці у всі часи переписують, перемовляють, прилаштовують історію на свій лад, на користь свого правління, але ніколи не відмовляються на Україні від образу Мамая.
Вони знають;
– Мамай це не тільки сіль нації, але і хліб насущний для Влади.
Вибух потужної козацької ідеології підхопив образ Мамая з ідеології Чумацтва і розгорнув на вищому щаблі, як оновлений ідеал українського народу з тогочасними, новітніми якостями.
Створюється нова міфологія, нового Ідеалу з оновленими піснями, казками, узорами, малюнками.
Лицар Мамай у сучасну, національну свідомість прийшов як ко зак Мамай, – Лицар козацької ідеології, її фізичного стану та духу української нації з того часу.
Половину тисячоліття епічного образу Лицаря Мамая, як носія козацтва, це значний час, але для Епічного, Вічного образу Лицаря Мамая, – це мить.
 
– Якою позитивною зміною стане Епічний образ Велетня, – Лицаря Мамая?
– Хто може сказати?
 – Може з часом він стане національним об разом – Космонавтом, чи Кібернетиком, – мені невідомо. Але те, що з народженням державності України прийде оновлена
міфологія та оновлені і новітні образи у мене сумніву нема.
– Я впевнений, Лицар Мамай чекає свого оновленого часу, щоб знов народитись у свідомості народу образом Вічності української нації, народу України.

       Україна знаходиться у віці дівчини, але через десяток років вона буде спроможною народити Лицаря Сучасності, як оновлена Берегиня українців.
Повинен з’явитись новий міф про національну Берегиню, яка народила Лицаря на оновленій землі батька сучасної української нації,
– Тараса Григоровича Шевченка, її неперевершеного генія на всі віки!!!
– випалив Федір.

– Федю, – гарна думка!
– Треба її залучати до наших нотаток на полях!
Андрій Тарасович, запалив цигарку та подивився на Дніпрові кручі.
       Упорядники феєрверку зателефонували Федору з дніпровського острівця і повідомили що вони готові до запуску вогню за домовленим графіком.
– Так! – Починайте рівно о 21 годині,
– розпорядився Федір.
– Тарасовичу, я зараз збігаю на яхту та дам об’яву через гучномовець!
– Пані та панове, шановні гості, чумаки і козаки, панове моряки і команда яхти – “НІКА”,
шановні гречкосії, – (так Федір нази вав своїх друзів – не одружених та не заміжніх молодиків і молодиць),
– дорогі діти і батьки, через 10 хвилин розпочнеться Святковий феєрверк на честь нашої яхти – “НІКА” !!!
– Увага! – буде 30 залпів.
– Ця вистава займе десь 40 хвилин.
– Запрошую вас розміститись на яхті або на берегу, навпроти острову, звідки буде проводитись феєрверк.
– Салют розпочнеться через 10 хвилин на острові, який знаходиться напроти нас .
– Беріть у руки фото, відео апарати та фіксуйте цей знаменний для нас день.

       Діти, зі складними стільцями у руках, навипередки бігли на пагорб, щоб зайняти місце першими, як їм здавалось, тут було найкраще місце для огляду.
Богдан та Герць були у центрі подій і споглядали за по ведінкою дітей на пагорбі.
Гості розставили стільці за столами у півколо, гречкосії – молодики готувались відкоркувати пляшки шампанського.
– Віраніка Григорівна, Ліна Миколаївна пили каву та спілкува лися з Оксаною – дружиною Федора, та бавились з Грицем молодшим, – трирічним сином Федора.
Федір разом з Андрієм Тарасовичем підійшов до столу.
Гриць простягнув руки до тата.
Він взяв малюка на руки і посадив собі на шию.

– Гера, пішли до води, будемо дивитись Салют.
       Нехай мама і бабусі відпочинуть від тебе.
До Федора з Григорієм на шиї, підбіг Герць і почав кружляти біля ніг.
Пес бажав об’єднати не з’єднане, він ніби бажав одного, якщо Богдан не йде до них, то нехай вони прийдуть до нього, бо усі по винні бути разом в одному гурті.

– Герць, хоч ти і розумний пес, але йди до Богдана!
– Ми до нього не підемо.
– Йди до Богдана!
– Стережи дітей!
– Нам і без тебе тут гарно.
– Богдане?
– Синку, поклич Герця до себе, він нам заважає.
 
– Герць! – До мене!
 – гукнув Богдан і незадоволений пес побіг до свого друзяки.
Федір подивився на годинник.
До початку Салюту залишилось дуже мало часу.
Він зняв малюка з шиї та влаштував на руках.
Федір хвилювався за нього, побоювався щоб Гриць не злякався першого вибуху та не розплакався при всіх.
Але побоювання були марними.
Перший найпотужніший вибух феєрверку привів Гриця у таке щасливе потрясіння, що він разом з усіма кричав:
– Ула – а – а !
І бажав залізти батькові на шию.
Разом з першим вибухом над островом серед гірлянд, розтягнутих між деревами, засяяв багато колірний напис, – “НІКА” – “НІКА”.
Керував усім дійством з капітанського містка, по рації – Вадим,
друг і найперший заступник і помічник Федора.
Федір зняв з малюка капці і поставив Гриця собі на плечі.
До них підбігла Оксана, малюк Гриць показував мамі рукою у бік острова та кричав разом з усіма присутніми на берегу
– Ула – а – а!
Оксана підійшла до Федора притулилась до нього і обняла за плечі.
Він повернувся до Оксани і цьомкнув її у губи.
Другий залп був не менш вражаючим за своєю красою.

– Улааа!
– З уст Гери, лунав найдзвінкіший від усіх голос.


– Феб, (так усі студентські друзі та співробітники називали його) ти прислухайся до Гери, таке мале, а вже революційне, – усіх перекрикує.

– Оксанка, зміни напрям думок.
– Не революційне, а вільне, Козаченкове та Богунівське.

– А де ж моє?
– запитала Оксана.
– Вибач мені, – Дідухове, (таким було дівоче прізвище Оксани) – Козаченкове
 та Богунське,
– виправився Федір.
– О так буде краще!
– підтримала чоловіка дружина і поцілувала Федора у щоку.
Дитячому галасу та радощам не було меж.
Гості знімали на фото, відео – дивовижну виставу з феєрверку, та всіх діючих осіб у ній.
З останнім залпом згас напис – “НІКА”.
Феєрверк – був гарною режисованою виставою, яка пройшла майже за 45 хвилин.

Гості обмінювались враженнями та збирались на майданчику біля столів.
– Мамо, хочу чаю!
 – звернувся до Оксани малюк.
Федір витягнув з кишень капці, натягнув малюку на ноги, підкинув його у височінь зоряного неба, спіймав, поцілував і віддав Оксані.
– Феб, я тебе просила ніколи не підкидуй його на ніч перед сном.

– Оксана нічого з ним не станеться крім одного, – у нього буде гарний сон в якому він буде чудово літати.
– Я це знаю з свого дитячого досвіду. а зараз йдіть пити чай.
 
До Федора підійшов Андрій Тарасович.
– Дякую тобі Федоре за чудовий день!
       Свято вдалось на Славу!

– Андрію Тарасовичу, ви залишитесь на ніч у яхт клубі, чи поїдете разом з Оксаною, Грицем і мамою додому?
 
– Так, ми разом з твоїми поїдемо до дому.
– Тай їхати звідси до нас не більше 25 хвилин.
– Сьогодні у тебе і твоїх друзів, гостей знаменний день і ви повинні тісніше поспілкуватись без нас.
– Ти майже весь час приділяєш тільки нам, – а так не повинно бути.
 
– Тарасовичу, у нас уся ніч по переду.
       Багато моїх гостей через годину після вашого від’їзду теж поїдуть по домівках.
До них разом з Герцем підбіг Богдан.
– Тато, подивись у небо, бачиш яка велика хмара на Місяць насувається, пішли швидше облаштовувати зонтами столи, бо піде дощ.

– Богдане не хвилюйся, ти повинен знати, що з великої хмари – малий дощ, майже завжди.

– Не хвилюйся!
– зауважив Андрій Тарасович.
Федір оглянув зоряний простір з єдиною величезною хмарою у ньому
 і відповів Богдану:
– Синку, якщо дощ і піде, то він нас не зачепить.
       Богдане, ти уважно прослідкуй за рухом хмари, як вона пливе за вітерцем та оминає не тільки нас, але і увесь житловий масив.
– Вона пливе за горизонт і скоріш дощ проллється десь там, на Броварських полях.

– До берега підійшов з острова скутер разом з реманентом і бригадою піротехніків, і прямуючи до Федора, заглушив двигун.
– Хлопці, ви спрацювали на відмінно!
– Дякую вам!
– Дозвольте мені потиснути ваші руки.
– Як тільки упораєтесь з реманентом, переодягайтесь і сідайте до столу.
– Свято “НІКИ” тільки починається!

До Федора і Андрія Тарасовича, від боку причалу яхти, берегом, підійшли двоє,
– чи то чорноробітники клубу, чи то найди затоки.
Вони продерлись через кущі.
Один високий і дуже худий, другий малий нижче середнього зросту.
 Обидва були вдягнені у засмальцьований робочий одяг.
Вони прямували до Федора.
– Федоре Вікторовичу, рятуйте!
– звернувся малий.
– Нас з території клубу жене нове керівництво,
– малого допов нив високий.
– Кажуть, що ми ніхто і звати нас ніяк.
– За що вони нас так зневажають?
– Ми ж нікому нічого поганого не зробили?
– Затока, це наш останній дім.
– Ми стільки в нього вклали за своє життя, а зараз можемо втратити останні надії.

– Мужики, давайте спочатку привітаємось, а після розберемось,
– зупинив їх Федір.
Вони потисли один одному руки.
Андрій Тарасович впізнав в них давніх знайомих гультяїв з свого студентського часу.
Двох друзів Гену Неймана та Бориса Хвантика .
Які у той час молодості ніби були душею затоки.
Майстрами будівництва яхт.
Вони були неперевершеними у своїй справі, але легкі гроші, безвідповідальність перед сім’єю, горілка, – зробили з них самозадоволених егоїстів і нікому не потрібних людей.
       Тепер, у пенсійному віці, вони залишились на самоті і могли тільки чіплятись один за одного.
– О! – Андрію, здоров!
       А ти що тут робиш?
 – звернувся до Тарасовича, Борис.
– Здоров Борисе, здоров Гена!
Андрій Тарасович потиснув їм руки.

– Ми чули від твоїх друзів, що ти у часи перебудови подався на творчі хліба і десь зник з поля зору.
– Вибач нас, але ми думали, що ти десь на цих хлібах забомжував, як ми зараз бомжуємо у затоці, а вийшло навпаки, – ми бомжуємо, а ти святкуєш,
 – бовкнув Гена.
– Гена, заткни пельку, бо зараз втратиш останню надію!
– скомандував Боря.
– Хлопці я не ображаюсь, бо я у цьому не винний.
– В останню нашу зустріч у цій затоці, я вам казав, що ви не по винні так жити.
– Що ви зраджуєте не тільки своїм сім’ям, але в першу чергу собі і своїй справі.
– Ви з вашими однодумцями, гультяями сміялись над моїми і Ліниними словами.
– Ви тоді з своїх п’яних розмов, робили з нас посміховисько.
– Ви тоді своїх гарних знайомих, тобто нас, зрадили перед вашими незнайомцями.
– Бог вам суддя!
– Зрадивши нас, через рік, ви зрадили свого друга, якого бандити за ради наживи
повісили, а ви від страху дали свідчення, що він повісився від якихось життєвих негараздів.
– Але його ім’я, очистилось і увійшло в історію, а ви через горілку залишились зрадниками, – вас ніхто не жене, – це ви женете себе з життя людей, де не поважають зраду та зрадників.
– Ви стали яничарами, а ваш колишній товариш став Лицарем і Людиною з великої літери.
– Я не можу збагнути одного, чому ви пенсіонери, мої од нолітки стали бігати на різні комуністичні – комсомольські збіго виська та прислуговувати тим, хто вас за людей не вважає?
– Ви будували цей клуб від першого камінця, але вам тут не має місця.
– У цьому я бачу ціну вашої зради сім’ї, друзів, вашого життя.
– Ви ж талановиті інженери.
– Хлопці, поки не пізно падайте на коліна і міняйте свою долю на найкраще!
– Гена, Боря, – ви на мою правду не ображайтесь.
– Я не бажаю вас скривдити і впевнений, що ви працювали і працюєте у Федора Вікторовича майстерно, але це ви мене при мусили вам сказати відвертістю на відвертість.
– Не сумуйте, ваші справи, за допомогою Федора Вікторовича, я думаю можливо виправити.
– Федоре я правий, чи ні?
Тарасович хлопнув рукою по спині Бориса.

– Мужики, я здивований вашим знайомством і почутим, але я обіцяв вам, – ви будете доглядати за приміщеннями і жити в одному з будиночків доки ваші сім’ї вас не приймуть,
– пообіцяв невдахам Федір.

– Федоре Вікторовичу, нас вигнали з дому за нашу дурість,
– сказав Борис.
– З нами трапилось таке, що гріх казати.
– Ось послухайте.
– Коли ми йшли на пенсію нам нова дирекція заводу запропонувала збагатіти і купити їх акції.
– Вона пообіцяла нам великі дивіденди з яких ми на пенсії будемо жити як у казці.
– От ми і спокусились.
– Всі збереження, які були у наших сім’ях, – вклали у акції нашого заводу, який в мить став акціонерним товариством, а через півроку зникло начальство разом з нашими грошовими збереженнями.
– Нас вигнали з дому поки ми не повернемо грошей.
– Тепер судимось.
– Ми, разом з такими як ми, пішли до суду.
– Колись бомжі Києва, це місце, дім у дворі Хрещатика, називали єврейським спільним загоном – “СВІТАНОК”. Зараз біля нього – самий народний суд у світі.
– Ми сиділи у залі Суду, поруч з “звіринцем” уважно слухали та розглядали, що коїться у приміщенні, не розуміючи одного, як ми дійшли до такого життя.
– Чому більшість у залі так марно гають час, коли за 25 метрів від цього “звіринця” на Хрещатику вирує життя.
– Ми відстоювали права акціонерів, але з першої хвилини засідання зрозуміли, що наших прав ніхто, ніколи, нізащо не віддасть, бо Влада і народ, у реальному житті, ніколи не перети наються і споконвічно житимуть і діятимуть у протилежних, па ралельних зворотних напрямках своїх інтересів.
– Ми сиділи поруч з своїми друзями у нещасті, за позовом до президента акціонерного підприємства, який нікуди й не думав утікати.
– У суді виявилось, що це ми винні у своєму зубожінні, і це ми своїм позовом робимо з президента товариства опудало.
– Це ми антихристи, а не він...
У залі, на очах чесного люду, танули останні надії кожного позивача.
– Ми сподівались на те, що наше життя не було марнотратством, але сподівання
танули разом з коштами, які ми надали антихристам у використання.
– Наші акції, були туалетні папірці і гинули на завжди.
– Ми зрозуміли, що наш люд заводу не побачить від папірців – акцій
не тільки прибутку, а може згинути, як акції, – згинути на віки у тюрмах.
– Бо акціонерне товариство, – банкрут і має величезні борги не тільки перед позивачами, але й перед Державою.

– Хтось винен сплати борги!
– казав суддя.
– Акціонери винні нести відповідальність за своє підприємство!
– запевняв нас суддя.
– Ми в мить прийшли до тями.
– Якщо ми не зникнемо з засідання суду і не відкличемо позив, то такий народний суд нас швидко відправить туди, де Макар те лят не пас, і примусить нас виплати мільйонні борги не тільки нашим сім’ям, але й десяткам наступних поколінь нашого роду.
– Ми тільки у суді зрозуміли;
 – мабуть така українська доля роботящого люду.
– Бути вічно довірливими і завжди пошитими в дурні!
– Ми зрозуміли, що треба відкликати позив, бо за таких обставин, – тюрми за нами вже ридають.
– Грець з ними і нашими збитками на суд.
– Хай держава і суд поповнять свій бюджет за наш позив, але тільки за таких умов ми зможемо бути на волі.
– Тільки отут, у суді, – ми зрозуміли:
– При цій Владі, у нашій Державі, – ініціатива народу завжди карається і б’є народ по кишені, а потім по голові, і цю кривду повинен сприймати кожний, як правду буття та благодать президентів, які ні перед ким і ні за що не відповідають, бо президентів у народу обмаль, а акціонерів безліч.
– Відповідач, присутній на суді президент компанії, – своїм виглядом та поглядом на люд ніби казав:
– Чому вас так багато?
– Чому чума не прийшла на ваші хати?
– Чому ви такі недолугі?
– Чому мене відволікаєте від відпочинку на Канарах і так настирно бажаєте повернути свої жалюгідні гроші з мого швейцарського банку, де написано, – що з возу впало, – те пропало!
– Це ви підштовхували мене до Європи, і бажаєте швидше жити за європейськими стандартами. А тепер віднімаєте мрію, яку я так хутко реалізував.
– Хіба це демократично?
– Мабуть, ще довго не буде справедливих акціонерів, коли вони своїх президентів і владу будуть вважати за трутнів, а себе за бджіл!!!
– У всьому винна не тямуща інтелігенція, – це вона не вчить та не наставляє свій народ до розуму.
– Такі були думки президента компанії.
– Хіба можна так не поважати і дріб’язками відволікати самий народний Суд, який так чудово розуміється на захисті нас, дер жавних діячів районного масштабу?
– Головне накреслення сьогодення!
– Акціонери піклуйтесь за своїми президентами!
– Ваше щастя у тому, чим більше буде президентів, тим менше буде акціонерів!
– Ми, президенти, тягнемось з усіх сил до майбуття!
– А акціонери, нікчемні душі відволікають нас і суддів не ро зуміючи, що те, що для них прибуток, – це для нас смерть!
– Одним словом, – акціонерів треба виховувати у строгості закону, бо стануть нікчемними людьми, – запропонував судді президент акціонерної компанії.
Гена продовжував свою розповідь.

– Після таких слів, я запитав у Бориса, чого ми тут сидимо?
– Що ти, разом зі мною, ось тут робиш?

– За таких обставин, я відповів Гені, що мабуть висиджую свої “фаберже” або слона.
– відповів Борис.
– Тоді я сказав Борису:
– Хапай „фаберже” у жменю, відчувай себе царем і хутко біжимо додому.
– Бо як про це дізнається волоокий суддя, то враз “відтяпає” твою спадщину на користь президента фірми.

Ми разом скочили з лавок та тишком – нишком з своїм надбанням у руках вибігли на Хрещатик,
 – продовжував Гена.
– Хлопці, ви тільки би бачили нас, якими щасливими ми були!
Слова Гени перехопив Борис:
– Андрію, ти би знав, яке то щастя вийти з залу самого народно го суду на Хрещатику і тримати проміж ніг, обома руками у своїх кишенях, своє “фаберже”, з своїм висидженим надбанням у руках, – і бути впевненим; що тільки у суді ти можеш придбати, а не втратити саме найсвятіше у Світі та житті.
– Тільки у столиці, на Хрещатику можливо відчути головну істину, коли твоє “фаберже” у твоїх руках, – то ти стаєш не перевершеним!
– Це є щастя для твоєї сім’ї, та що для сім’ї, – для всієї держави.
– Тому я раджу, акціонери усього світу тримайтеся за своє “фаберже” обома руками!!!
– І знайте, як що у вас є таке надбання, то це найвище щастя вашої сім’ї і велика радість можновладців.
– Бо щасливі, скажу по правді, чоловіки, коли ви звертаєтесь до суду?
– Раджу, тримайтеся за свої “фаберже” разом з вашим чоловічим надбанням.
– Ті, хто мають своє царське “фаберже”, – гуртуйтеся, єднайтеся на віки!!!
Так смішно і дотепно Гена і Борис поділились з Федором і Тарасовичем своєю пригодою, яка сталася з ними на минулому тижні.
Всі розсміялись від таких подій.
 
Федір звернувся до акціонерів невдах:
– Мужики, йдіть переодягніться та сідайте до столу, повечеряйте разом з піротехніками, але не напивайтеся.
 
– Федоре Вікторовичу, ми вас не підведемо.
– Дякуємо за вашу ласку!
– Ми пішли!

Жінки табору яхт клубу, у будиночках відпочинку екіпажів готували дітей до сну. Винуватці свята і гості у центрі майданчика готували вогнище, вели бесіди, жартували і пили вино.
Головним упорядником святкових подій був Вадим.

Андрія Тарасовича іноді дивували дружні стосунки між Федором і Вадимом,
де один з них майже національний магнат, а інший чи то його водій, чи то оборонець.
Їх дружини і діти, їх сім’ї були у таких дружніх стосунках, у яких не бувають родичі.
       Андрій Тарасович декілька років спостерігав за Федором і Вадимом, аналізуючи їх відносини, він прийшов до висновку:
– Швидше за все, вони побратались на службі в армії при якихось екстремальних умовах, але нікому і ніколи про це не розповідали.

       А сталося це з ними у останні роки радянської перебудови у кінцеві травневі дні, коли вони служили у Криму, у морських десантних військах, на вченнях,
де Федір на учбових заняттях у стрибках з парашутом на морський берег, врятував життя Вадиму.
       У той день у Вадима після стрибка з літаку, стропи перехлеснули запасний парашут.
       Федір відчувши біду, не відкриваючи свого парашуту, полетів за Вадимом навздогін.
       На не зрозумілому чутті простору і часу, Федір наздогнав Вадима у повітрі,
і ногами захопив Вадима ніби у кліщі, після чого одним махом обрізав стропи Вадима і встиг розкрити свій парашут.
Вони впали у воду.
       Але іспит долі, став істинним іспитом на двох.
Десь, якийсь бовдур не замислюючись над наслідками своїх вчинків,
викинув пластикову, пляшку чи поліетиленовий мішок у море і треба ж було так статися, що Федір лівою ногою вдарився об це на воді.
Коли вони винирнули на поверхню моря, то Федір тільки встиг сказати Вадиму:
– Вадиме, рятуй мене!
– Я мабуть зламав ліву ногу.
       Федір від нестерпного болю втратив свідомість.
Вадим тягнув за собою Федора до берега викладаючись на повні сили, які тільки в нього були.
       Хвалити Бога, рятівники швидко поспіли.
Вони витягли їх на рятівний корабель і відправили у санчастину.
       У Федора виявився тяжкий виверт лівої стопи, а у Вадима не значний психічний розлад.
Через 3 тижні на плацу полку, морські десантники Федір і Вадим були нагороджені державними нагородами.
       Ця подія, обставини створили їх побратимами, легендарними образами сучасних морських десантників і зв’язала їх долю до скону віку.
Вони стали більше ніж братами, бо один одному врятували і зберегли життя.
       Двоє парубків, однолітків ніби доповнювали один одного.
Вони складали щось неймовірно ціле, хоч були дітьми різних батьків, але стали братами духу, незалежно від того, хто, якого соціального статусу і з якого родоводу у походженні. Бо такі модні визначення, у найкращому випадку, у них викликали усмішку. Вони були впевнені, що у істинному братстві не можуть існувати чиїсь надумані статуси, – хто – є – хто! ...
Вадим підійшов до Федора, Богдана з Герцем і Андрія Тарасовича.
– Федоре, які наші дії?
– запитав Вадим.

– Вадиме, десь через хвилин 15, розвезеш по хатам разом з моїми Тарасовича і Миколаївну, а я займу твоє місце біля вогнища.

– Тоді я пішов, підгоню машину!

– Федоре, а чому ти не відвозиш нас?
 – запитав Тарасович.
– Поперше я зараз під хмелем, бо за день випив не одну чарчину.
– Подруге, за таких обставин, відвозити, – входить до повноважень Вадима.
– Андрію Тарасовичу я вам ніколи про Вадима і наші стосунки не розповідав, але він дуже надійна і чудова людина, хоч дуже флегматичний, а може врівноважений.
– Вадим родом з української “старообрядної” сім’ї русинів з Прикарпаття.
– Він, як і його діди і батьки, ніколи горілки не п’є, не палить цигарок.
– Він, навіть у моїй машині, ні мені, ні моїм пасажирам не дозволяє палити цигарок, або пити пиво чи горілку у машині.

– Андрію Тарасовичу, мене з ним мабуть сам Бог звів!
– Вадим, один з моїх суттєвих оберегів, йому, як кажуть люди, – нема ціни!
– Я його дуже ціную!
– Крім усього він мій кум і хрещений батько Богдана!
– А я, – хрещений батько його доньки красуні Надії.
– Ви ж повинні пам’ятати Хрестини Богдана у Володимирському соборі і мабуть Вадима з тих часів.
 
– Федоре, я пам’ятаю усе!
– Істину кажуть у народі, – яблуко від яблуні не далеко падає.
– Ваші стосунки мені нагадують про братерство мого батька та твого діда з нашим Лицарем Мовчаном, які виховали нас, – ваших батьків.
– От і ваш час прийшов Федоре.
– Якби ти знав, як швидко плине час!
– 50 років тому, ми з твоєю матусею були, як твій Богдан зараз.
– Мені здається, що це було ніби вчора, чи позавчора.
– Тому я прошу тебе, не гай часу, не піддайся омані ринкових відносин, бо всіх грошей не отримаєш, та і не в них щастя.
– Федоре, йди у владу!
– Ти і твої друзі, як чесні, порядні, заможні люди повинні взяти кермо Влади у свої руки.
– Ви здатні підняти Україну на вищий щабель життя народу.
– В державі, за ці часи, дуже багато нелюді опанувало владний простір.
– Якщо такі як ви, не опанують Владу, то Україна може впасти у прірву років на сто.

– Андрію Тарасовичу, повірте мені, – Україна вже сталася і вона нікуди не впаде.
– З нами, чи без нас, народ тихенько оговтується і повільно на бирає оберти свого устрою.

– Ми, кожний на своєму місці, будемо, як зможемо, допомагати народу зрозуміти, що і як їм треба робити для покращення своєї долі.
– Нам треба виховувати свідому націю, а потім проводити швидкі, зрозумілі реформи.
– Людей в Україні, як і у кожній нормальній державі, більше ніж нелюді.
– Я, як ви – оптиміст.
– Ви ж самі тільки що казали, – що яблуко від яблуні не далеко падає.
– Будьте впевнені, – ми на процес впливаємо своєю працею.
– Ми не бажаємо базікати та спонсорувати базік не спромож них у своєму дворі, чи хаті відремонтувати своїми руками туалет, чи підмести у коридорі будинку.
– Це вони, – базіки різних державних рівнів та рангів і їх не вихо вані діти разом з собаками забруднюють ліфти та вулиці, це вони втекли з своїх окраїн, нічого гарного не зробивши для своїх земляків.
– Тут у Києві ці пройдисвіти з трибун і екранів телевізорів за певняють народ у своїй відкритості відношень, у своїй відданості і любові до народу.
– А у дійсності вони ніхто.
– Я вже запропонував Яровим, нашім журналістам – публіцистам , щоб вони кожного державного і публічного діяча заявляли у своїх проектах, від дитячого віку, від його дитинця, студентського та ви робничого оточення, щоб вони розкривали їх, так зване національ не, пострадянське надбання, розповідали про те, що вони читають.
– Народ повинен знати, – хто є хто у істинному інформаційному продукті, а не у замовних, продажних, антидержавних матеріалів.
– Андрію Тарасовичу, ми з ваших лекцій, прийшли до головно го висновку.
– Сучасну українську, громадянську, політичну націю треба ви ховувати, не дивлячись на те, у кого який кінчик носу, розріз очей або колір шкіри.
– І тільки за таких обставин, – ми прийдемо до керма влади бо інше нам вона не цікава.
– Ми свідомі і самодостатні люди, фахівці своєї справи і всім базікам не дамо і копійчини, вони повинні, як ми працювати і за робляти кошти не тільки на себе, але й на народ.
– Іншого для роботи у владі, її керманичу або діячу у сьогоденні, на мою думку, – не дано.

Вадим підігнав авто і підійшов до Федора з Тарасовичем.
– Я готовий до поїздки!
– Андрію Тарасовичу запрошуйте жінок і поїхали додому.

– Вадиме три хвилини, – і ми у твоєму розпорядженні.
Втомлений значними враженнями, Гриць спав у Оксани на руках.
Федір поцілував малюка і допоміг всім розсістись на місцях у авто.
Розпрощавшись з присутніми, Миколаївна і Тарасович сіли у
машину та поїхали додому.
Машина виїхала з яхт клубу на трасу.
У цю мить, в зоряному, нічному небі, над Дніпром спалахнув феєрверк фантастичної краси.
– От бешкетник!
– Я ж просила Федора не лякати дітей вибухами.
– Завтра я йому задам!

– Мамо, залиште ваші розмови, він такий же, як і ви!
– Покається, але зробить так, як ви робили би у його стані!

– Доню, ти права!
– Дивись, а нашому Грицю усі ці вечорниці до колеса нашого авто.
Вадим не втримався і розсміявся на слова Віраніки Григорівни.
На їх шляху, за бетонною стіною клубу, на бугрі стояли Федір і Богдан з Герцем.
Вони розмахували руками і проводжали авто.
– Оксано, ти ж казала, що Богдан спить?
– Богдан при мені та вас спить, а при Федорові разом з ним у будинку грає у комп’ютерну гру, або вночі у яхт клубі займається підводним мисливством.
       Тільки вони проїхали Федора, Богдана з Герцем, як за їх спинами, знову над Дніпром спалахнув феєрверк.
Віраніка Григорівна не переставала обурюватись поведінкою Федора:
– Андрію, Ліно, – ви подивиться на це неподобство.
– Не за горами у нього з’являться онуки, а він як дитина, витрачає кошти і забавляється вогниками.
 
– Ніко заспокойся!
– Оксана тобі сказала, що він весь у тебе.
– Ти б у його роки, – теж саме робила б.
– Свято на те й Свято, що б ми відчули себе дітьми, усі в ньому бу ли рівними і разом, один з іншим відтворювали якесь спільне чудо.
– Ти ж знаєш не гірше за мене, що у таку мить, кожний бажає хоч трохи стати дитиною.
– Хай, хоч у цю мить Федір відчує себе дитиною!
– У нього стільки справ.
– Я не можу збагнути, як він тільки дає всьому лад.
Вадим втрутився у розмову.

– Андрію Тарасовичу, у нього для справи дуже професійна і згуртована команда.

– Кадри, які він виховав, з якими він працює більше 10 років, одна з найбільших його переваг серед бізнесменів, керівників Києва.
Вадим зупинив машину біля будинку, поблизу вулиці Русанівки, поруч з перехідним мостом.
Тарасович і Миколаївна розпрощались з Віранікою Григорівною, Оксаною і сплячим Грицем та пообіцяли, один одному, що на початку серпня обов’язково зустрінуться в Севастополі на Учкуївці.
       Вадим підхопив сумки і супроводив жінок до хати.
Через п’ять хвилин Вадим сидів за кермом і віз своїх поважних пасажирів додому.
– Вадиме, а ти не боїшся керувати такою дорогою машиною?
       Ні!

– Я її дуже поважаю поперше, а подруге вона мені за моє відношення до неї дуже віддячує.
– Окрім усього, – я фахівець.
– Машини, механіка це моя стихія.
– Я ж за освітою інженермеханік, конструктор транспортних машин.
– Закінчив Київський автодорожній інститут.
– Прошу мене вибачити, але у нашому товаристві, крім мене ніхто так не знає техніку.
– Вся відповідальність за технічний стан наших фірм і їх безпека знаходиться у моїй відповідальності.
– У нас дуже гарна технічна команда інакше ми не зробили би яхту – “НІКА”.
– Ви ж не будете заперечувати, що “НІКА” на сьогоднішній день, а думаю на десятки років найкраща яхта в Україні.
– Я впевнений, що вона буде нам служити років 50.

– Вадиме, я з тобою повністю згоден.
– “Ніка” буде служити може й більше років у мене сумніву нема, бо її корпус ви зробили з нержавіючої сталі, – мало хто на це за махнеться не тільки в Україні.
– Мене турбує одне питання, – чи втримаєтесь ви у команді, зможете відстояти яхту від загарбників.
– Бо на неї може, від заздрощів сучасних можновладців, розпочатись полювання.
 
– Ні! Ні! Ні!
– Тарасовичу, ми ж не дурних батьків діти.
– Наша яхта “НІКА” є спільною власністю з відомою фірмою, дуже поважної європейської держави.

– Презентація яхти “НІКА” буде літом у Мальті.
– Я повинен разом з Федором її підготувати і доставити на показ нашим партнерам.
– Ми сподіваємось її приписати до порту у Севастополі, а зиму вати вона буде в Києві.
– Вадиме, а чого сьогодні не було Григорія сина Віраніки, – молодшого брата Федора.
– Якщо це не таємниця, чим він зараз займається?

– Андрію Тарасовичу я думав, що ви все знаєте.
– Григорій Вікторович Богун зараз готується до завтрашньої зустрічі з своєю родиною.
– Вони домовились з Федором, що він завтра на яхті разом з Віранікою Григорівною і нами припливе на оглядини нового модерного дому Григорія, який стоїть на берегу Дніпра під Ржищевим.
– Його дружина Люба з сином Романом та тещею сьогодні переїхали туди жити на ціле літо.
– Завтра у Романа відсвяткують день народження, перший рік!
– Віраніка Григорівна залишиться у них на три, чотири дні.
– Ми її залишимо і повернемось у Київ.
– Що до Григорія, він є співвласником однієї з фірм Федора і керує нею дуже завзято.
– Його фірма дуже прибуткова.
– Федір на це каже, що Гриша, на відміну від нього у дитинстві дуже багато чогось з’їв і це пішло йому на користь.
– Завтра ми зробимо обкатку нашої “НІКИ”.
– Андрію Тарасовичу, до цього дня ми йшли 5 років.
– Ось і приїхали до вашого під’їзду.

– Дякую тобі Вадиме.
       Нас не проводжай.
       Ми живемо на другому поверсі.
       Сім футів тобі під кілем!
       Дякую тобі!
       Хай вам усім щастить!
       Вадиме, передай всім нашу вдячність за святковий день.
       Будь обережним!
       До побачення!
Вадим розвернув авто і поїхав у ніч до яхт клубу, до яхти – “НІКА”.
Андрій Тарасович зайшов у лоджію, розкрив вікна, сів у крісло поруч з журнальним столом, запалив цигарку і подивився у зоряне небо, у Світ Вічності Чумацького Шляху.
       Він дивився у небо та аналізував події останньої доби;
- По при все, – Оновлення в житті українців, держави відбувається.
       Мисліформа – ADGORNAMENTO, – на диво діє!
Він у цьому переконався на прикладі життя молоді яка оточувала його.
Андрій Тарасович у своїй душі милувався чудасією – ADGORNAMENTO,
яку знайшов у молоді роки і розбудовував у свідомості свого Я,
– заради одного, щоб поширити чудасію у інші простори особистостей Я та Ми.
       Чудасія - ADGORNAMENTO ніколи не зраджувала його сподівання у найважчі миті і роки життя, де тільки підтримувала від падіння та давала змогу злетіти не тільки йому, але й його однодумцям.
       Він діяв і досліджував те, що для більшості уявлялось марнотратством часу і не мало сенсу.
       Віра у дію СЛОВА створила його Я – незалежним і вільним.
Таким досягненням він пишався понад усе.
       Уява форми і змісту мислі форми – ADGORNAMENTO, стало наріжним каменем позитивних зрушень у розвитку подій.
       Мисліформа посіяна у його свідомість проростала буйним корінням і квітом, – перші ягоди для нього визріли при кінці 80 років.
Вона стала для нього Світовим явищем, розкриттям модерної Істини Християнства, у його ролі розвитку – ОНОВЛЕННЯ цивілізації.
       Він сподівався на те, що моральна Людина повинна буде, у просторі свого Я, – визначити місце для слова – ADGORNAMENTO – ОНОВЛЕННЯ – “ОБНОВЛЕНИЕ”, – мислі форми, ресурсу потужної, генеративної, позитивної дії, на розуміння Цілого і Цілісного – оновленої, творчої особистості, за допомогою чого людина розбудовує своє Я у ставленні до категорії Ми і Ми у ставленні до категорії Я, – з оновленими, новітніми, позитивними якостями гідними Любові Бога.
       Сучасні планетарні події без розуміння і тлумачення ролі мислі форми – Аджорнаменто , як неологізму не можливо охопити.
Аджорнаменто, – як мислі форма, на латентному рівні, з моменту її проголошення розпочала формувати новий, християнський, об’ємний, семантичний, простір.
       Аджорнаменто стало мисліформою запліднення нової ери і оновленої людини з оновленим простором СЛОВА.
       Аджорнаменто існує і діє, як образ сучасності і стає витоком, джере лом творчості, співіснування у єдності Людства у пошуку свого місця під Сонцем, – пошуку Любові Людини до Людини, гідного Бога!
Слово Аджорнаменто, – у свідомості людей, поступово, ставало консолідуючою мисліформою, образом сучасного Світу, – яке Андрій Тарасович постійно споглядав.
       Аджорнаменто стало початком кінця, завершення світової холодної війни з другої половини ХХ сторіччя.
Воно позитивно змінило розвиток цивілізації і дало новий імпульс розвитку.
Папа Павел VI – на початку 60 років проголосив АДЖОРНАМЕНТО, а його послідовник Папа Іван Павло ІІ – продовжив справу і розгорнув своїми діяннями зміст явища – АДЖОРНАМЕНТО.
       Дві історичні постаті людства, одна мисліформа – ADGORNA MENTO,
       - змінили Світ.
Андрій Тарасович, завдяки ЗМІ, уважно споглядав за діяльністю Папи Івана Павла ІІ і як він сподівався, досліджував це явище – завдяки діянням Папи Івана Павла ІІ, – як розбудову мисліформи – ADGORNAMENTO.
       На думку Андрія Тарасовича, Аджорнаменто, – стало латентним початком розбудови віри, філософії, науки, економіки, політики, психології, соціології, семантичного простору.
       Він був впевнений, – мисліформа – Аджорнаменто, стала явищем другої половини ХХ сторіччя, явищем якісно нової боротьби сил Христа з антихристом.
       Комінтернівський неологізм – революція, – впав і почав девальвуватись у еволюцію і оксамит, перебудову, гласність, захист прав людини, екологію, демократію,
очищення душі.
Мисліформа – Аджорнаменто, – стала образом екології душі людини, оновлення її Я.
Аджорнаменто, як явище, – виникло при кінці другого тисячоліття і увійшло в третє, як впливовий інструмент розбудови новітньої цивілізації.
       Явище проголошеного Аджорнаменто, – відбулось і поширюється.
Увага до нього повинна розгортатись, заради перетворення Світу на гідне співіснування і співпрацю, заради свого майбутнього, де людина перед людиною повинна стати Людиною.
       Мисліформа – Аджорнаменто, має у собі прояв турботи і любові у позитивних вимірах, де є можливість відмовитись від насильства і насилування свідомості Я.
       Аджорнаменто, – опановує і оновлює, створює новітній Світ збагаченого духу, моралі, любові, шани один до одного.
Сучасне Людство, повинно почути Голос мислі форми – ADGORNAMENTO,
 і знайти позитивний відгук у своєму серці;
– як на місці Всесвіту Вічності нашого Ми,
 – казав собі, - Андрій Тарасович Чайка.
       Він потужнім зором охоплюва у небі зорі,
розшукував майбуття Людства і свою улюблену зірку з Чумацького Возу.
       До нього з Вічності Зоряного Простору впали слова.
- Людина повинна не тільки посадити дерево, вирити криницю, збудувати хату, народити дитину, - вона повинна у цьому просторі Слова, написати книгу!
- Це були Слова з Вічності його Матусі – Берегині,
       усіх Берегинь не тільку свого роду але й народу України. ...




ЗМІСТ

АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ

ГЛАВА 1
ГЛАВА 2
ГЛАВА 3
ГЛАВА 4 55
ГЛАВА 5
ГЛАВА 6
ГЛАВА 7
ГЛАВА 8
ГЛАВА 9
ГЛАВА 10........................................................... 157 - 180