Поштарочка

П О Ш Т А Р О Ч К А

Ні яскраве вранішнє сонечко, ні свіжа весняна зелень не милі мені. Сумно. Дивлюсь в розчинене вікно. Ні душі. Де, де ти, моя поштарочка?
Аж ось за акацією, що на розі вулиці, майнуло біленьке платтячко. Нарешті!
– Дядю Володю! - лунає під вікном. - Ось вам хліб, свіжий, пахучий. Сама купила. А це - від мами, їжте на здоров’я.
– А мама?
– Мама пізніше,- блиснула очинятами.
Я довго дивлюсь їй вслід. І біль, що мучила мене до цього, відступає геть, і радісно мені, і жити хочеться...
А як починалось все це? Згадую і посміхаюсь.
... Легенький стук у вікно:- Вам газета.
– І тільки?
– А чого ж іще? - лукаво зводить брови жінка.
– Листа... хоча б.
Жінка розводить руками сумно посміхається.
       Ледве дочекався наступного ранку. Стукіт каблучків – і мимо.
– Знову нічого?- не втримуюсь і схиляюсь у вікно.
Жінка зупинилась, глянула і тінь співчуття майнула в її сумних голубих очах.
– А звати вас як? - сміливішаю.
– Любою... - посміхнулась.
– Лю-боч-ка! – повторяю зачаровано.
... І на завтра, і опісля... для мене одні лише газети. Заблудились мої листи, як і доля моя заблукала...
       А сьогодні Люба затрималась коло мого віконця трохи довше:- Ви нездужаєте?-поцікавилась.
– На жаль, - відповідаю. - травма.
– Чим можу допомогти? - несміло так.
– А зручно? - вагаюсь я.
– Зручно, - кивнула головою. - Все зручно, - посміхнулась.
Так появилась помічниця. Щоранку тепер свіжий хліб, а часом і до хліба разом з газетами. - А сьогодні танцюйте! - чую якось.
– Це ж чому? - дивуюсь. - Рано мені ще вам переказ на кругленьку суму. З шахти. Ось. Розписуюсь, лічу гроші.
- А про листа вже й гадки немає? - вдавано байдуже цікавиться.
- Не варто, Люба. Пусте. Я вже не чекаю...
Хвильку помовчала.
- Боляче? - співчутливо так. - Нічого , ми ще з вами потанцюємо!
       А сьогодні вперше появилась поштарочка. Тендітна білявочка з малахітовими очинятами.
- Дядю Володю! - гукає. - Вам нарешті лист. Ви так довго чекали його.
На конверті: “Володі.”І все. Адреси ніякої.
- Вам, вам, - запевняє дівчина.
Надриваю конверта. Там кілька слів: - Ми любимо Вас!
Збентежено підіймаю очі.
- Так, так, - підтвердила дівчина. - І мама , і я. Ми любимо вас.
- Поштарочка моя!