Масть

       Сергій, здоровенний, понурий чолов”яга, прозваний на базарі Чоботом, злився на
весь білий світ. “Гниди, тварюки, - белькотів він, - хоча б глянув хто, так ні, ходять, ніби сонні мухи. А ти сиди, щоб вас...” – далі белькотіння переходило в шепіт з досить таки горбатими словами.
       Оглянув своє нехитре господарство: десяток зашморганих книг, значки різних епох та правителів, ще якийсь дрібний мотлох, під столиком – стоптані жіночі чобітки, що підібрав колись на смітнику, і окраса всьому цьому – обривок лисячого хвоста. Не одній шльондрі обтирав він колись немічні плечі та здався, витерся, полисів і нікуди більше не годився. Сергій і сам це бачив, але тримав його для асортименту. “Ач яка йде, вусом не моргне, цяця, ні дать ні взять. Підходь, чобітки саме тобі до лиця. Так ні, пройшла мимо, щоб тебе... А ці, - провів поглядом двох молодиків, - самі не знають чого ходять. Грязюку місять, бач як розмісили, путньому чоловіку, покупцю, й пройти ніде”. Заплющив очі. Не везло Сергію, ніякої тобі масті.
 Влаштувався сторожем, вигнали. „П”яним піймали, бачте. Ну й що? Всі п”ють, і трезвеники і язвиники. Так їм хіба докажеш? Здорові, наче бугаї, ситі... Ага, оце саме мій покупець: - Пане міліціянт, пане міліціянт!” Міліціонер повернув голову, нехотя підійшов.
- Пане міліціянт! Ось товар для вас, - підняв стару, потерту портупею. – Якраз до підвищення в чині...
Ніби вщипнули міліціонера десь нижче спини: - П”яний?- визвірився.
       - Що, ви, вік волі не видать! Дешево віддам...
“Пішов, гад. Який персонний... Мусор поганий”.
       І знову нудьга, хвилина за хвилиною, година за годиною... Поглянув на товаришів, з котрими вчора “вкинули по пів-літри.” Сидять, мов сичі надуті: нема масті. Згадав, як женився ото колись здуру. І пішло: гроші, гроші давай! А де їх брать? Йди, каже роби. Ага, що я? Від роботи коні дохнуть. Найшла дурня. Надумала – роби. Пішла. До мамочки пішла. Скатертю дорога, розумна яка. Перею”юсь. Але голод не тітка. Двірником став. А платня? Й випити нізащо. Пішов по смітниках. Пляшку тут, пляшку там. Дивись, до вечора і назбираєш... Трапляється дещо й для базару... Але попробуй продати! От і сидиш. Ага, оця ось купить. – Дамочка, дамочка! – товар саме для вас!
Жінка підійшла, не чекав навіть. Поглянула на зачовгану книгу якоїсь Дар”ї.
       - Ось Потер, для вас притримав. Що, знову ні? Та вам нічим не вгодиш... Гляньте, вік дякувати будете. Лиса. Царське хутро, окраса і тепло. Чого вам ще?
Очі жінки лукаво блиснули, брови полізли вверх: - А скільки?
       - Та чого там, - зрадів. - Двадцять.
       - Чого двадцять?
       - Як чого?- не розуміє Чобіт.
       - Долярів, євро? – сміється жінка.
       - Та наших, рідненьких, двадцять всього.
       - А завернути, буде?
       - Нема проблем!
 І сталося диво. Жінка взяла всунуту в дірявий мішочок покупку, подякувала.
       - Хлопці, масть пішла! – піднявши двадцятку, радо вигукнув Чобіт. – Кому бігти? Душа горить!
Жінка відійшла геть, оглянулась й опустила покупку в корзину для сміття.

       


       М О С К В А .... С А Т У Р Н ... Ч О Р Н О Б И Л Ь...
 

       Страшне, нечуване досі слово Чорнобиль чорною блискавкою облетіло всю земну кулю.
       Чорнобиль... Чорнобиль... Чорнобиль – підхопили радіостанції, замелькало в екстрених випусках газет всього світу...
... Десь до цього я вже чув це слово. Але де? Чи може мені здається? Чорнобиль... Чорнобиль... Москва, Сатурн, Чорнобиль – зринає в пам”яті. Москва, Сатурн, Чорнобиль...
       

 ... Літо восьмидесятого. Я перебував у службовому відрядженні в одному з обласних центрів. Справ там було як кіт наплакав, просто була дурна звичка керівників усіх рівнів ганяти людей по відрядженнях. До обіду я вже й справився. Але ж потяг лише о двадцятій! Куди подітися? Йду в напрямку до найближчого кінотеатру, можливо вб”ю там кілька годин за переглядом якоїсь нісенітниці, якщо пощастить з квитками. І кінотеатр, на щастя, був поряд, через скверик тільки.
       Прямую через дорогу, потім сквериком. Жарко, нудно, безлюдно. Справа, в кінці скверу, великий, сірий будинок. Поряд натовп. Десь біля сотні, як мені здалося, зівак, розмахують руками, вигукують, сперечаються. Наближаюсь Люди, а це переважно молоді хлопці, дивляться на вікна четвертого поверху. Зупиняюсь і я.
       - Москва!- горланить чубатий молодик, підіймаючи над головою поштового конверта.
       - Є! – гукають з натовпу.
Хлопець возиться, ніби розплутуючи щось. Придивляюсь: від конверта тягнеться ниточка аж до вікна четвертого поверху. Нарешті конверт відв”язаний. – Сюди! – вибігає назустріч низенький в потертих джинсах хіпак. Він хапає конверта й ховається в машину, що чекала поряд.
       - Сатурн! – гукає все той же чубатий, вдивляючись у натовп.
       - Я тут! – чується десь збоку. І ось конверт у руках власника. Той відходить, сідає в холодку, під липою.
Дійство мене зацікавило: відбувається щось незвичне. Забув і про театр. Стою, витріщивши очі на четвертий поверх. Ось з вікна вилітає паперова трубочка, кілька секунд летить, потім плавно осідає в підставлені руки чубатого. Той відриває нитку:-
Чорнобиль! – гукає. Йому ніхто не відповів. – Чорнобиль!- крикнув на все горло. – Знову тиша. І раптом: - Киця з”їла твій Чорнобиль! – лунає з натовпу. Хтось голосно засміявся. Жарти сиплються з усіх боків. Особливо з гурту, що оташувався трохи осторонь, схоже людей випадкових, непричетних до цього видовища. Основні дієві особи не звертають на це ніякої уваги. Їм ніколи.
       - Оріон!- чується від стіни.
       - Ого! – сміються. - Уже сузір”ями потягло.
       - Чорнобиль!- чути повторний виклик.
       - Я тут! Тут я! – розмахує руками якийсь бородач, що щойно вискочив з
машини й тепер біжить назустріч. Через мить він з трубкою в руках вертається назад і машина зривається з місця. А натовп, що за цей час значно побільшав, глухо, напружено гуде, ніби чекає якоїсь розв”язки
       Поруч гаймує велосипед. Велосипедист – здоровий рудий хлопець в одній майці та трусах, зіскочив, оглядається кругом.
       - Боря! – гукають йому, - де тебе чорти носять, сюди. Це “сатурністи,” що
тісною кучкою сидять під деревом. Боря спішить до них.
       Цікавість розбирає й мене. Що там у них, ребуси якісь чи що? Наближаюсь. На
траві конспекти, різні довідники, помічаю кілька знайомих мені ще зі школи.”Ага,-
дійшло мені нарешті, - вступні екзамени. Заочники”. Нахиляюсь. Мені ніхто не
перечить, трохи розступились, сподіваючись, мабуть, на поміч. Пробіг очима умову
задачі. Задача, як на мене, слабенька. В свій час я розв”язував такі до коліна, як і
всякі конкурсні, між іншим. Фізтеховські, з олімпіад, збірники навіть колись такі
продавались.”До коліна, - посміхнувся гірко - ну що з того? Дурніші за мене
влаштувалися як у Хреста за пазухою. А я зі своїми червоними дипломами... Ех!”
       - Турки,- басить велосипедист, тикаючи пальцем в зошит. – А чванитесь... Чому вас тільки в школі вчили?.. Що за формула? Ліньки лишній раз глянути в довідник, коли своєї кабети чорт-ма?
       Хлопці чухають потилиці.
       - Пухніть, бісові душі, - побажав велосипедист і пішов до іншої групи. Там на нього вже чекали. „Для підтримки штанів, - посміхнувся я. Авторитет! А бач, на велосипеді... Всього-на- всього”. У „турків” робота пішла жвавіше.
Аркуш, другий, третій... Дехто уже й на вікна поглядає...
       Я присів під деревом у холодочку й мовчки спостерігаю цю сумну комедію. Сиджу. Зірвав стебельце деревію і знечів”я відкушую й спльовую, відкушую й спльовую. Підбігає якийсь тип, розпатланий, піт з нього струмками. – Товаришу! – запинається. – Ти не в курсі... щось не зведу кінці з кінцями, а часу обмаль...
 Ввічливості ради заглядаю в зошит. Формули, рядки цифр. Що до чого, хто там знає.Та й чому я маю встрявати? Одним бездарним інженером буде більше. Добре, коли заганяють по кагатах, а коли має волохату руку десь в райкомі або й вище? Тоді, чого доброго, стане до пульту домни або електростанції. Тоді що? Ні, в такі ігри я не граю, ну вас...
       - Нічого не розумію, - розвів руками. – Давно вчив, начисто все забув,- виправдовуюсь.
       - Ет-т! – знервовано кривиться прохач, відвертається й біжить геть.
Сиджу. І гірко мені й соромно, ніби й сам винен у цьому гидкому спектаклі.
... І згадався мені батько. Йому випало в тридцяті роки щастя, рятуючись від голодної смерті, потрапити на одне з великих підприємств Харкова. Пайка кислого хліба та хвіст іржавого оселедця багато чого значило. Робітників трохи підгодовували. Індустріалізація! „Стоїмо, бувало, скрючившись над станками, а тут: - Інженер! Інженер іде! – проноситься звідкись по цеху. Підводиш трохи очі: он він, іде! Гордо піднята голова, блиск пенсне, щось неземне в усьому його мудрому обліку, статурі, манерах. Інженер! Одне лише слово!
       А тепер... Хто осмілиться написати на останньому притулку нашого інженера: „Тут покоїться прах інженера...” як гордо писали колись. _- Чий? Інженера? Ха-ха! Котрого ганяють, як солоного зайця, з кутка в куток? Голодного, часто без копійки в кишені? За те їх у нас мільйони. Ми вже навіть Америку обігнали. Ради чого гнались?
       Мої гіркі роздуми перервав вигук: - Москва! Зводжу погляд. Той же чубатий сіпає, задравши голову, за нитку: - Москва! Нитка напнулась, конверт повільно поплив до вікна четвертого поверху.
       - Так-к! – чується за моєю спиною.
Повертаю голову. Майже поряд – двоє, чоловік і жінка. Ще не старі, можна сказати в розквіті. Спостерігають. – А ми дивуємось звідки беруться „арзамаси?”- зітхає чоловік.
       - Кадри... кадри,- похитала головою жінка. – Кадри вирішують все...
       - Оріон! – вигукують під стіною. Ще один конверт поплив до щасливого
власника.
       - Між іншим Арзамас – то квіточки, - продовжує жінка.
       - Сплюнь! – радить їй чоловік, поглядаючи на вікна четвертого поверху.
Мені стало страшно. Я підвівся.
       - Сатурн!
Дійство йшло своїм чередом. Якийсь „сатурніст” через хвилину отримає, здере, коли хоч до цього має хист...і шлях в інженери...
Я йду геть, мені соромно й гидко. А до вечора ще скільки часу...
       - Чорнобиль! Чорнобиль! – волають за моєю спиною.

...Сатурн... Москва... Чорнобиль...
Вже котрий рік не виходить з моєї пам”яті...