Москва... Сатурн... Чорнобиль...

       Страшне, нечуване досі слово Чорнобиль чорною блискавкою облетіло всю земну кулю.
       Чорнобиль... Чорнобиль... Чорнобиль – підхопили радіостанції, замелькало в екстрених випусках газет всього світу...
... Десь до цього я вже чув це слово. Але де? Чи може мені здається? Чорнобиль... Чорнобиль... Москва, Сатурн, Чорнобиль – зринає в пам”яті. Москва, Сатурн, Чорнобиль...
       

 ... Літо восьмидесятого. Я перебував у службовому відрядженні в одному з обласних центрів. Справ там було як кіт наплакав, просто була дурна звичка керівників усіх рівнів ганяти людей по відрядженнях. До обіду я вже й справився. Але ж потяг лише о двадцятій! Куди подітися? Йду в напрямку до найближчого кінотеатру, можливо вб”ю там кілька годин за переглядом якоїсь нісенітниці, якщо пощастить з квитками. І кінотеатр, на щастя, був поряд, через скверик тільки.
       Прямую через дорогу, потім сквериком. Жарко, нудно, безлюдно. Справа, в кінці скверу, великий, сірий будинок. Поряд натовп. Десь біля сотні, як мені здалося, зівак, розмахують руками, вигукують, сперечаються. Наближаюсь. Люди, а це переважно молоді хлопці, дивляться на вікна четвертого поверху. Зупиняюсь і я.
       - Москва!- горланить чубатий молодик, підіймаючи над головою поштового конверта.
       - Є! – гукають з натовпу.
Хлопець возиться, ніби розплутуючи щось. Придивляюсь: від конверта тягнеться ниточка аж до вікна четвертого поверху. Нарешті конверт відв”язаний. – Сюди! – вибігає назустріч низенький в потертих джинсах хіпак. Він хапає конверта й ховається в машину, що чекала поряд.
       - Сатурн! – гукає все той же чубатий, вдивляючись у натовп.
       - Я тут! – чується десь збоку. І ось конверт у руках власника. Той відходить, сідає в холодку, під липою.
Дійство мене зацікавило: відбувається щось незвичне. Забув і про театр. Стою, витріщивши очі на четвертий поверх. Ось з вікна вилітає паперова трубочка, кілька секунд летить, потім плавно осідає в підставлені руки чубатого. Той відриває нитку:- Чорнобиль! -гукає.
 Йому ніхто не відповів. – Чорнобиль!- крикнув на все горло. – Знову тиша. І раптом: - Киця з”їла твій Чорнобиль! – лунає з натовпу. Хтось голосно засміявся. Жарти сиплються з усіх боків. Особливо з гурту, що оташувався трохи осторонь, схоже людей випадкових, непричетних до цього видовища. Основні дієві особи не звертають на це ніякої уваги. Їм ніколи.
       - Оріон!- чується від стіни.
       - Ого! – сміються. - Уже сузір”ями потягло.
       - Чорнобиль!- чути повторний виклик.
       - Я тут! Тут я! – розмахує руками якийсь бородач, що щойно вискочив з
машини й тепер біжить назустріч. Через мить він з трубкою в руках вертається назад і машина зривається з місця. А натовп, що за цей час значно побільшав, глухо, напружено гуде, ніби чекає якоїсь розв”язки
       Поруч гаймує велосипед. Велосипедист – здоровий рудий хлопець в одній майці та трусах, зіскочив, оглядається кругом.
       - Боря! – гукають йому, - де тебе чорти носять, сюди. Це “сатурністи,” що
тісною кучкою сидять під деревом. Боря спішить до них.
       Цікавість розбирає й мене. Що там у них, ребуси якісь чи що? Наближаюсь. На
траві конспекти, різні довідники, помічаю кілька знайомих мені ще зі школи.”Ага,-
дійшло мені нарешті, - вступні екзамени. Заочники”. Нахиляюсь. Мені ніхто не
перечить, трохи розступились, сподіваючись, мабуть, на поміч. Пробіг очима умову
задачі. Задача, як на мене, слабенька. В свій час я розв”язував такі до коліна, як і
всякі конкурсні, між іншим. Фізтеховські, з олімпіад, збірники навіть колись такі
продавались.”До коліна, - посміхнувся гірко - ну що з того? Дурніші за мене
влаштувалися як у Хреста за пазухою. А я зі своїми червоними дипломами... Ех!”
       - Турки”,- басить велосипедист, тикаючи пальцем в зошит. – А чванитесь... Чому вас тільки в школі вчили?.. Що за формула? Ліньки лишній раз глянути в довідник, коли своєї кабети чорт-ма?
       Хлопці чухають потилиці.
       - Пухніть, бісові душі, - побажав велосипедист і пішов до іншої групи. Там на нього вже чекали. „Для підтримки штанів, - посміхнувся я. Авторитет! А бач, на велосипеді... Всього-на-всього”. У „турків” робота пішла жвавіше
Аркуш, другий, третій... Дехто уже й на вікна поглядає...
       Я присів під деревом у холодочку й мовчки спостерігаю цю сумну комедію. Сиджу. Зірвав стебельце деревію і знечів”я відкушую й спльовую, відкушую й спльовую. Підбігає якийсь тип, розпатланий, піт з нього струмками. – Товаришу! – запинається. – Ти не в курсі... щось не зведу кінці з кінцями, а часу обмаль...
 Ввічливості ради заглядаю в зошит. Формули, рядки цифр. Що до чого, хто там знає.Та й чому я маю встрявати? Одним бездарним інженером буде більше. Добре, коли заганяють по кагатах, а коли має волохату руку десь в райкомі або й вище? Тоді, чого доброго, стане до пульту домни або електростанції. Тоді що? Ні, в такі ігри я не граю, ну вас...
       - Нічого не розумію, - розвів руками. – Давно вчив, начисто все забув,- виправдовуюсь.
       - Ет-т! – знервовано кривиться прохач, відвертається й біжить геть.
Сиджу. І гірко мені й соромно, ніби й сам винен у цьому гидкому спектаклі.
... І згадався мені батько. Йому випало в тридцяті роки щастя, рятуючись від голодної смерті, потрапити на одне з великих підприємств Харкова. Пайка кислого хліба та хвіст іржавого оселедця багато чого значило. Робітників трохи підгодовували. Індустріалізація! „Стоїмо, бувало, скрючившись над станками, а тут: - Інженер! Інженер іде! – проноситься звідкись по цеху. Підводиш трохи очі: он він, іде! Гордо піднята голова, блиск пенсне, щось неземне в усьому його мудрому обліку, статурі, манерах. Інженер! Одне лише слово!
       А тепер... Хто осмілиться написати на останньому притулку нашого інженера: „Тут покоїться прах інженера...” як гордо писали колись. _- Чий? Інженера? Ха-ха! Котрого ганяють, як солоного зайця, з кутка в куток? Голодного, часто без копійки в кишені? За те їх у нас мільйони. Ми вже навіть Америку обігнали. Ради чого гнались?
       Мої гіркі роздуми перервав вигук: - Москва! Зводжу погляд. Той же чубатий сіпає, задравши голову, за нитку: - Москва! Нитка напнулась, конверт повільно поплив до вікна четвертого поверху.
       - Так-к! – чується за моєю спиною.
Повертаю голову. Майже поряд – двоє, чоловік і жінка. Ще не старі, можна сказати в розквіті. Спостерігають. – А ми дивуємось звідки беруться „арзамаси?”- зітхає чоловік.
       - Кадри... кадри,- похитала головою жінка. – Кадри вирішують все...
       - Оріон! – вигукують під стіною. Ще один конверт поплив до щасливого
власника.
       - Між іншим Арзамас – то квіточки, - продовжує жінка.
       - Сплюнь! – радить їй чоловік, поглядаючи на вікна четвертого поверху.
Мені стало страшно. Я підвівся.
       - Сатурн!
Дійство йшло своїм чередом. Якийсь „сатурніст” через хвилину отримає, здере, коли хоч до цього має хист...і шлях в інженери...
Я йду геть, мені соромно й гидко. А до вечора ще скільки часу...
       - Чорнобиль! Чорнобиль! – волають за моєю спиною.

...Сатурн... Москва... Чорнобиль...
Вже котрий рік не виходить з моєї пам”яті...