Не блуди

 

       Чого доброго маєм чекати від виклику в міліцію? Мабуть нічого. А, приміром, в райком партії? Вгадали: теж нічого путнього. Але треба йти...
       В кімнаті, котра була зазначена в телеграмі, сиділо двоє. Одного, рудого з блискучими очима, я знав давно. Це був заввідділом пропаганди. Другий, як я потім дізнався – директор млина. Цей сидів відразу на двох стільцях: одного йому було замало, біднязі. Роз”ївся на дармовій муці.
       - Так от, - почав господар кабінету, оглянувши мене спочатку з ніг до голови, - ми рекомендуємо вас начальником піонертабору. Мить подумав, чекаючи мабуть на моє захоплення від почутого, потім добавив: - Досвіду вам не позичати, справу ви знаєте добре.
Досвід я дійсно мав, адже працював уже не перше літо. Але це за рахунок відпустки, а хто працював у школі, той певне знає, як учитель її чекає. Як Бога чекає. А восени знову в школу. Так і загнутися можна.
       
       - Табір у нас, - продовжив млинівський директор, і я почув як під ним з натуги запищали стільці, - гарний, на озері. Курортна зона! – почав розхвалювати так, ніби я мав там відпочивати. - Тільки от з кадрами їм не везе, як не п”ють, так байдикують. Часто й начальник з ними, все не слава Богу, - добавив заввідділом. - Так от, ми вас туди для порятунку, так би мовити.
 
Мені стало сумно. Відмовитись? Але як? Райком не те місце, де відмовляються. Я мовчав. – Чого задумався? – озвався директор.
       - А що тут думать, - відповів за мене зав. – Справа оздоровлення дітей – партійна справа. А коли так... – і він постукав олівцем по кришці столу. Я відчув: за мене вже вирішено.
       - Хокей! – підсумував директор. –Поїхали оглянем господарство. – Їдьте, -мовив зав, підводячись.- Я якось вирву вільну годину, заскочу. Коли ви вже оговтаєтесь трохи. Рибки наловим там і таке інше, - й очі в нього заблищали, мов у кота.
       - Хокей! – згодився директор.

Минуло два тижні. З глузду з”їхати. То санстанція, то міліція, то пожежники. Чорта лисого тільки й не було. Табір вони відкрили, а тепер спохватились: то вода не годиться, то холод собачий, діти хворіють, бо опалення не працює, то комарі заїдають. На озері ж бо. Персонал – люди випадкові, робітники того ж таки млина. Дітей не розуміють, більше того: бояться їх. Роботи ніякої, завал. Тільки пить та дурня ганять. Кількох уже вигнав, але всіх не розженеш. А тут ще й лікар десь пропав: пішов – і як у воду канув. Запив, мабуть, кажуть з ним і раніше таке траплялось. І спадає на думку вислів: „Як же треба не любити свою дитину, щоб віддати її в табір”. Але „справа це партійна” то ж мусим, хоча діти й тікають. Грець з ним, з таким „оздоровленням”. Ворогу не побажаєш. Одним тут добре: переросткам, дурбецелям різним, котрі на літо в піонери затесались. Курять, хуліганять. Та ще любов, як же без неї? І не виженеш. А кухня! Годі й говорити: тільки б пить та красти. От і варишся в цьому котлі як проклятий. І не тільки тут, в усіх таборах майже однаково. За те цифра у нас справна: в цьому році оздоровили більше, ніж торік на цілих п”ятнадцять відсотків! Ура! Чорти б вас забрали з таким оздоровленням...
       Голова, як довбня, приліг після обіду, думав, хвилин хоч на десять. Цілу ніч з фізруком ганяли босоту, котру так і тягне до „оздоровчих” місць. В вікна лізуть, кляті. А дівулі верещать, та нишком лають, нас, щоб не заважали. От тобі й „хокей!”
Як раптом: - Бач, як йому працюється! Важко йому, бідному!
Відкриваю очі: на порозі знайомі. Директор тут, з млина котрий, а з ним і зам того ж таки відділу. Встаю, вибачаюсь.
       - Так рибка в озері, кажеш, водиться?
       - Не знаю. Мені не до рибки... Котів щоночі ганяю..
       - Яких?
       - Двоногих. Яких же ще.
       - Жартівник! – сміється зав. І директор давиться зосміху. І дивно в нього якось получається, щось на зразок: хрю,хрю.
       - Що ж, проведи нас хоч на озеро, так хочеться смажених линків! – потирають руки. – З озера щоб – і на сковорідку! Хокей!
Що маю робити, веду, хоч тут три кроки ступити. З озера тягне холодний сирий вітер. – Бр-р! Щулиться зав і застібає комірець.
       На березі поодинокі рибалки. Гості розв”язали вудочки: - А на що тут ловлять ту рибу? „Ці наловлять” – подумалось мені.
       - На мотиля! – почувся дитячий голос. Поряд якраз проходив замурзаний в одних трусах хлопець з відром та вудками в руках.
       - А в тебе він є? – найшовся відразу директор.
       - Та трохи є, - хлопець поставив відро. В ньому на дні в бляшанці ворушилась якась бура маса. „Яка гидота” – морщиться зав. Почулось хрю-хрю директора.
       - Беріть,- мовив хлопець. Рибалки ходять коло відра, а в руки брать мотиля бояться. Хлопець начепив мотиля на гачки ще й про запас лишив: - Ловіть! – засміявся й побрів далі.
Закинули вудочки, посиділи кілька хвилин, нетерплячка б”є, а риби ніякої.
       - То я піду? – заїкнувся я. – Риба соромиться мене.
       - Посидь, - зупинив зав. – Як перша клюне, відразу й підеш.
Одначе не клює. Та хоч ти плач не клює. Посиділи хвилин двадцять. Глухо.
       - Е-е! – простогнав зав, востаннє глянув на гачок і кинув вудочку в воду. Оглянувся. – Цікаво, а як в інших?
Підійшли до дідуся, котрий куняв над вудочкою під розлогою вербою. – Ловиться, дідусю? – гаркнув директор. – Тс-с! – підняв пальця старий.
Заглянули у відро, покрите сіткою. – Ого! – вигукнув зав. – І давно ви тут сидите? Старий мовчав, мабуть сердився. Потопталися трохи і раптом: - Продайте рибу! – випалив директор.
       - Купіть, - жваво відгукнувся дідок.
Директор радо хрюкнув, дістав гроші: - Цього досить?
       - Та добре вже, - нехотя згодився рибак і пересипав в наше відро.
Ми пішли. Директор, за ним зав і нарешті я з рибою.
       - Риби ми наловили, ще б і півлітра зловить, - покосився на мене директор і підморгнув. Натяк я зрозумів.
       - А смажить хто буде? – цікавиться зав.
       - А кухня для чого? Он! – радо вигукнув директор. – Тоню, іди но сюди, ось бач, доведи до ума, не пропадать же добру.
Тоня, цибата розмальована дівуля опустила руку у відро: - Всю? – труснула довгою рудою гривою.
       - Всю. Не з”їмо, то ти допоможеш.
       - Буде зроблено, - згодилась Тоня і пішла.
       - Ну й ...опа,- захоплено, аж дух йому забило, бідному, мовив вслід їй зав.
       - Старший повар, - пояснив, загадково посміхнувшись директор і облизнув губи.
       - І де тільки родяться отакі ...опи, - дивується зав і собі облизнувся.
Зайшли в мою кімнату. Бачу, притомились мої рибалки, пропоную відпочити.
       - А вона що, заміжня? – ніяк не заспокоїться зав.
       - Ще чого!
       - Гарна... чорт її подери, - вів своєї зав і замріяно почухав собі живіт.
       - Отирається тут один, з чорних, джигіт якийсь, - пояснив я.
       - То й хай собі. І нам стане, ще й йому лишиться...
       Гості прилягли на ліжка. Я вийов, пройшов по табору. Все ніби гаразд. – Лінійку проведи без мене, - попередив старшу. – Гості в мене. „Чорти принесли” – подумав.
       - Бачили, бачили. І отой старий чмурло тут... гості... кабан годований,- мовила старша, маючи на увазі, мабуть щось торішнє.
Я промовчав. – Ось що, пошли кого небудь, принесіть пляшку горілки. Візьми гроші. – Всього? - дивується дівчина. – Тому хокею одному відра мало.
Заглянув на кухню. Дівчата вправно шкребли рибу, Тоня займалась сковорідкою. Шкварчить риба, смажиться. Пальчики оближеш.
„А як же мої гості, сплять мабуть”. Підходжу. Сміх, аж шибки бряжчать.
       - Отакої! – регоче зав. – ну далі, не тягни...
       - А що далі, - протирає червоні від сліз очі директор. –Чекаю. Кожного дня одне тільки на умі: - Поїхав? – Поїхав! – радо відгукнулась.
Повернувся до мене: - Це я про службу в армії, в Прибалтиці діло було. Молодий був, гарячий. Ні-ні та й ускочиш у гречку.
       - До діла! – не терпеться заву.
       - Я завстоловою, вона офіціантка. Ну й повело нас, та так закрутило! Ночі мало, бувало ще й дня прихопим. Чоловік її на спартакіаду поїхав. Гирями бавився, лейтенантом був.- Хай собі бавиться, - сміялися якось, лежачи в ліжку. – У нас свої забави. Хокей! Як раптом ключ за дверима: дзень! Ручка в дверях повертається. Я отетерів, ні рукою, ні ногою ворухнути не можу. Відчиняються двері: на порозі здоровило, як ведмідь, пара холодних очей пронизала аж до кісток. Теж закляк, не чекав мабуть, та раптом змах рукою – і стілець у повітрі! З вереском, ніби ріжуть мене: Мамочко! – голий, в чому мати породила, вивалився я в кущі шипшини, підхопився й гайда лісом. Біг-біг, поки впав, хоча за мною ніхто й не гнався. Довго лежав, ледве оклигав. Штани, правда в руках. Як вони опинились там, коли, й досі не збагну. Опівночі, з колючками в спині й трохи нижче, приліз нарешті до казарми.
- Ха-ха!- регоче зав. – А далі?
- А що далі? Доброго мало. Колючки висмикав, та ще заїкався два тижні. Пройшло, слава Богу...
- А вона, що з нею?
- Дні через три вийшла на роботу, морда вся чорна. Добре всипав, видно. А так нічого. Хокей!
- Тепер твоя черга,- повернулись до мене.
- Про що? – вдаю, що не розумію.
- Та все про теє, про гречку.
- Про теє нічого гаразд. Не здатен я до гречки. А от історію, свідком котрої я колись був, розповім. Так от, вернувся я з армії. Ходжу, байдикую та дівчат щупаю. А тут товариш шкільний з горем своїм до мене. Так, мов і так: жінка скурилась. Не знаю, як і бути, дітей двоє. Жаль дітей, а то заїхав би світ-за очі. От, думаю, піймаю, наб”ю обом і гайда. Хочу, щоб ти допоміг.
Я вже чув цю історію. З головою колгоспу злигалась. Був такий „Герой праці”, а пустун – світ пройди, другого такого не знайдеш. Як підросла якась – так і на гачок, а тоді вже не спреснеш, куди не верти. От і жінка мого товариша потрапила в ці сільця. Як куріпка. – Навмисне й роботу мені підібрав, щоб пізно повертався, а сами...і дітей не соромляться. Так ти мене на своєму мотоциклі підхопи – туди й назад. Порядок наведу – й знову на роботу.
Так і рішили. Під”їхав я, поїхали, кажу, саме там. Приїхали. Я за ворітьми, а товариш у двері грюкає. Тихо. Жіночка відчиняти не спішить. Та ні, відчиняй сяка-така, чоловік приїхав! Нарешті відчинила. Ось і він, голубчик, за дверима ховається. Товариш двері на гачок, героя за шиворот та в кімнату. А там пляшка, відкрили тільки. Закуска різна, все для блуду, а сталась драма. Сідай, каже, пити будемо. Налив стакан: - Пий! Той сидить не п”є. – Пий, бо битиму! Подіяло. Випив. Налив ще: - А це на посошок, - і вилив на голову. – А тепер, геть звідси, хамло! – підвів до дверей, піддав коліном під зад, та так, що „герой” полетів сторч носом. Через день розрахувався з колгоспом, попрощався з дітьми, та й на всі чотири сторони: й слід простиг. Голова тому й радий, день і ніч у неї пропадає. Як дома. А вже потім, як вигнали з головування, зачастив до неї в місто, куди та втекла від сорому. А там дядькові хлопці провчили трохи. Раз чи два всипали добряче – й дорогу забув. От така собі гречка.
- Хокей! – оцінив директор.
Хвилину помовчали. – А де ж наша рибка? – згадав зав. – Рибка плаває по дну, - в тон йому директор. І диво: двері розчинились навстіж. З великим підносом в руках, в джинсах, що як не луснуть на круглому місці – Тоня. Зав аж рота роззявив. Тоня разом з помічницею накрили стіл, поставили пляшку. – О-го! – потирає руки директор, всідаючись за стіл. – А ти куди? – зав вхопив Тоню за плечі, котра хотіла вислизнути. – Не гоже, не гоже! – всадив за стіл.
Я підвівся: - Служба, вибачте. Ніхто мене не затримував. Вийшов. В таборі тихо, наче перед бурею. Ідилія! Але до ранку ще довго, налетить ще й буря, чого доброго. Зайшов у піонерську кімнату, подивився новини. Думав, що про Афган щось скажуть, але ні. Дзуськи. Як у погребі. Згадав про гостей, як вони там? Чим чорт не жартує...
       Відчиняю двері. Тоня сидить у зава на колінах, обоє регочуть, відразу зіскочила, вгледівши мене, кинулась збирати посуд. Зав почав допомагати, зібрали і вискочили геть. Директор хропів на ліжку...
       Приліг, очі так і злипаються. „Треба діждатись того... подумалось крізь сон, треба...
Подрімаю трохи”.
Десь через годину, може трохи пізніше, чую якийсь лемент. Через силу розплющую очі: Що це? Зіскакую, наче ошпарений. Серед кімнати бачу гостя. Сорочка в крові, відірваний геть рукав, щока обідрана, наче липка. Зав тупо вставився на мене й спльовує кров...
Під вікнами тупіт, ґвалт. Вискакую на подвір”я. Там медсестра, фізрук, атлетичної будови хлопець, слюсар.
- Сидимо, як завжди, - почав фізрук, - преферансик, по копієчці. Чуємо крик. Вискочили – бійка. Чорний, отой ухажор Тоні, котрого вона інколи називає чоловіком, гемселить вашого гостя. Відбили таки.
- Все? – питаю.
- Ні, - добавила медсестра. – Після цього чорний, будучи в сильному нервовому збудженні, з криком „сука!” шарпонув ножем собі по венах...