2. Походеньки Капiтана - поки море не буяне

продовження.
початов див. 1. Корабель Ковчег Духу. - NevseRemos! - http://www.proza.ru/2008/06/09/427

2.Походеньки Капітана - поки море не буяне - із проведенням занять

1-е заняття ( воно ж - намба раз): Пізанська вежа та велике Д.
Найперше поясняю – воно ж й востаннє.
Де господар ходить, там і нивка родить.
Пізанська башня – тобто гарна вежа, але похилена не в тую тєму (що є „тєма” в даному випадку – окрема тема). Звідси слова синоніми так званих матюків, але воно не є матюк. Вони лиш схожі трохи – та цензура дозволяє, як оце:
думки Пізанські, бо власне Д велике у середині ховає. Ото ж постійне те ПізДанте – завжди, і всюди, і про все ( із Данте, прошу я, не путать, хоча він саме і стра-ждав тому, що доступа не мав до цього діла).
Розумному натяк — дурневі кийок.
Це для любителів кросвордів всяких та різних головоломок. Для вжитку декілька можливих варіантів, якщо про когось, хто розУмний, навіть ступень вчений має чи просто від народження такий – і всіх своїм розУмним научає та верзе повную дурню, про що то Д велике каже:
- Стоїть неначе башта та Пізанська, що затаїла Д своє велике в середині своїй.
- Пізанська башня, що ховає Д у нетрях власної особи.
 
Про матюки окрема тема.
На батозі далеко не поїдеш.
Тут стільки всього наплутали, таку дурню понаписали... Що ці слова не можна ні казати, а ні писати й, навіть, знати. Що то такая соромина, така стидоба, ницість зла...
Усе дурня. Я вам відкрию на це очі, аби до цього ви були охочі.
Звичайно, Правда є у том - до всього мати тре’ підхід з Умом. Гладь коня вівсом, а не батогом! Щоб знали, де й коли словами цими припекти. Не в сує, а по суті. Бо ті слова з священній мови, вони є сПравжня слава і могутність Ро-сійсьКій мови – того, що зветься язиком.
Я – Кий! Кий – я! Куй-є-Ба!
Язик маҐ-учий без слів оцих як чоловік з відтятим Ор-удом. Скалічено, а наче і живий... Таке життя – хай Буде! - тим, хто все про знищення тих слів торочить, наче тору чита. І дні, і Навіть ночі. Бо є – одне дурне, а інші знають і бажають аби знівечить докорінно – приРодне та сУмлінне Слово.
Щоби стояли перед ними похилено, уклінно... Рабів пороблених тупими - знаряддя для задоволення жадібних забаганок. Та купа гарних бранок.
Про Мати Ґа ми пам’ять не втрачали. ПраМатінку свою ми не дамо образити нікому. За нею нам на смерть стояти. Той знає це, хто має знати. Бо як не встоїмо – то нащо далі те скигління? Аби схилитись як твариння. Тягнуть понуреним ярмо аби усякає жадло своє зав’ялоє чресло з напругой для приРоди потішало? Ґа-небність цю з якого Права маємо терпіти? Такого не існує в Праві-світі... Якщо потреба буде – будьмо бити...
 Поки не згибла Мати в тих тенетах ще, коли по надрах кров її вже відбирають скрізь на злу утіху. Бо і самі не знають, нащо життя їм та навіщо жити... Не те, що знають: як - чому.
 Самі не знають, як треба жити, і іншим всім вкорочують життя на майбуття. Воно таке вже наробило, своє в чужинське породило. Ми маєм знати і три-мати: Син Ора – доля наша це, а не життя сеньОра.
Доволі, братці, вже. До волі!
 
2 – заняття: За Сибіром сонце сходить, хлопці не зівайте...
Для занять разом із матроснею тема ця: Вогонь в очах та погляди вогненні...
 Для демон-страції по темі цій затемнення потрібне певне. Щоб матросня – лякалася, бо ці прийомчики, зазвичай, усіх дівчаток сильно тягнуть до злягання: так зване “ерогенне горе”, - а офіцерський склад – складати план політзанять. Та то не та дурня, що зветься: демагога мед.
 
* * *
Оце щось зПраво у бевзь-тямці заболіло... Чи старі рани ожили, чи то із башти Пізанської по шолому такої Пізануло... Косий то погляд та зло-слов’є. Але ж Бо ж з Правої сторонки...
Пояснюю: це схоже з башти тій Пізанській щось гульнуло. Розумники з тієї ж башти - браття білі, в таких випадках передінсультні чи інсультні стани діагностують-мастурбують. То лжа єси, або по-вашому простому – лажа. Як не крутись – та: голу-заду завжди маєш ззаду... Як тую глузду не крути – хоча б ту глузду догори - а все то ум, що заднім зветься.
Але по шолому таки пальнуло – болить та ниє. Чого б оце було? Ще й так - що Правий бік. Аби в шоломі щось було – мізки якісь, чи той же смалець – то мав би клопіт. Не буває. В шоломі - не тримати зайвої ваги. Найкраще – повнота в шоломі-голові: Три-Ґлав тримати! Що не ясно?
* * *
Марш-зал шикуйся! Струнко!
Ану ці перемовочки в рядах, неначе передзвони в ланцюгах. Була дєвочка-дюймовочка стала бабою-дерьмовочкой... Я їх ціню, я їх і сам бува люблю. Я не про дєвочек-дюймовочок – про перемовочки. Сімсот соколят на одній подушці сплять.
Не розтуляючи вуста, держав протекторів могутніх коментувать лячні слова... Коли, неначе та медведка, воно ведмедя зобража. Саме таке малятко, а все так грізно пнеться. Куди той лис, фарбованим що зветься.
Бувало, що і сам озвучував – кУмар-мій - ось так слова серйозних кУмандарів до трьох дивізій всіх кУм-армій. Аби бадьорість по рядах гуляла. Як подих свіжий ранком вітреця, що навертає посланця.
Коли - хто підготовки стройової було цурались... Все усувались від крокування на плацу – траплялись бач: доценти-деміурги – то випадали в реготі неначе з ніг валились... Неначе їх шрапнель зносила із струнких, напружених рядів. Всі чули – мовить Слово хтось, що сміхом б’є, аж дух збиває – та зась, бо не відомо звідкілясь і хто дощ-кульне підкидає.
Це добра є собі наука, але... Стояти струнко-лунко! Від цього так звучати буде вам команда.
А ти, козаче, що добре баче, де отаман твій скаче – оцю науку іншим передати маєш. Питання дуже вчасно, знаєш. Й не тільки мовчки промовляти іншим, але й думки чужинські розрізняти, коли мовчать та дУму дУмають свою, як ошукати, поскубти, своє зірвати...
* * *
Це ти, малиш! Ще не летиш? Куди, куди – в Париж... Тоді послухай про Орлів...

Колись стояли проти тьми...

Це потім нас Орлами стали величати. Ви б наші бачили хвости, коли ми взялись звідти випІрнати, неначе качки ті. Підсмажені качки... Воно таке: якщо тобі лизнули зад, не розслабляйся – бо то змазка!..
Це після нас Орлами Віншували... А там – якої там Орли, підсмажили добряче нам хвости. Аби при тому мати глузду, то – я не знаю, як у всіх – а в мене, думаю, так зад-зюрчала ота відома як руда – „геройська” жовта кров.
Колись сміялися гусари – було їх чутно і мені – коли признався славний малий, про ратні подвиги говорячи свої: “Нєт, господа!.. ви нє повєрєтє, но я усрался”.
І всім там весело сміялося, що юному так сповідалося. Бо майже кожний сам оте “тепло” відчув у тім бою. Бо добре припекло. Тому сміялися - що всі убралися, але вказати цю свою відвагу - наважився лише один. Бо молодий та зором чистий – воно гусара видко - бистрий. Не те що у бою, а Навіть у проходці при будь-якій погодці.
Воно відомо тим, хто знає, хто хоч часинку побуває в такім бою, що звуть пекельним. Ця жовта кров...
А там було вже не пекельний. То й було - чистка пекла для оНов...
Воно таке, що так буває – коли увІрветься терпець. Тоді мудріші обирають, кого послати нанівець. Бо с того мало поверталось... Воно, за звичай, не втручалось. А тут озвалось, запручалось...
То нас і кинули туди. Хай Буде Слово за мудріших, яким видніше. Бо, може, хтось колись із них і сам там побував... хоч раз. А ми заходили три рази. Бо той хто вів – все відвертавсь... за декілько-миттєвість до мети. А потім знову повертались...
Тоді б воно і убиралося мені без убиральні, аби, як той поручик, мав таку нагоду. На жаль, там не працює дупа-сопло аби відкинуть жаху мить форсажем заднім цим свавільно. Лишень тому і не услався.
Коли, як смажена та качка, я вирвався із тої драчки, так пікІрнув, що коловрат хитнувся в зад. І сам не відав як те сталось. Лиш пам’ятаю: світ хильнувся і якось лунко продзвеніло...
Сіло-зіро-сіло... Чи мо’ було: сі-лозі-росіло... с-іло-зіро-сіло?
На дві четвертих с переходом. – Це зҐодом так собі приходив тями. – А потім край – і я валюся... ламаюся... нищуся неначе втрачені опори для буття. Куди не тисну – все німує, куди не зиркну – порожня.
Куди мене внесло тоді – хто зна. Але і винесло, як впало... неначе щось взялось й пропало. А що, куди, навіщо, де – так не з’ясованим зосталось. Десь ще повернеться для когось...
До тями так і не звелось, хоча й муд-ріші сповідали – з якимось, часу давнього, рівняли. Героя славного на ВсіСвіти. Він того ще хильнув по вінця – його дошукувалися в декількох колінцях та не спадало зберегти. Воно - коли ув-Ір-веться – не знає береги...
Це вам кажу – бо не дай Біг і вам такого не минеться. То хоч, примарне се таке, - мо’ пригодиться аби не попелиця. Від того коловрату, куди втягнуло нас із братом. Аби була там наших трійок пара – воно летіло б під Стожари...
Воно від того повелося. Неначе щось розІрвалося. Ці кажани скажені наче, такі великі, ще й ледачі.

В тім коловраті втратив брата із нашого пІра... Аби таких було хоч пара-двоє. А так воно як повінь змило. Злизало, наче тим червоним язиком, і тільки - морок стислий.
Звалився вІражами в Яву, та чортівня одна за мене взялась та й ув’язалась.
Тоді й втелепався я поза черги на Ґа-планету як у Ґа-бу. Куди діватися було?...

Ґа-небність сталася від того. Воно із цього зачалося, від того все і повелося – я маю тут свою віддяку.

Брожєніє ума і дум томлєніє – тому від Права цим шляхом пішов. Був у бувалицях, то знає, що Кий, що палиця.
Аби таких було хоч пара як побратими... Пара-клет та Пара-кліт... Я б з вами тут не поцурався – Навчанням цим би не займався. Самі - як ті, що з жовтизною пташенята, - довбались, Утішителю хвалу збираючи зернята. Й Землі Мазая осягти пусті лани сподобились самі - собі в утіху живості – бо все по-іншому б рішилося. А так – оце три-маю вас як брат... Оцей розбрат. Та ще оця Земля Падуба, яка усім пред очі пнеться згубой...
Але із той пори у Яві запорами вже не страждаю. Воно від того повелося – до стулу жидкого свій маю хист. Тому завжди напоготові. Тому коли мені буває чутно: оце герої, це Орли – на це завжди дивлюсь як зраку... Буває - дещо смутно - суто від тих сміливців-відчайдухів, які словами бранними кидаються так хутко.
Той суще живе – хто, весело зрака, Буд-учи... Оце ж і взявся Буд учить. З кого Родом наҐадати та за слідами С-ково-Роди все приҐадати.
* * *
С-ково-Рода Сковорода.
Він був із Роду соколиних, що бачив істину ув очі. Тому так жив, ходив, тому таке йому співалось та вІршувалось. Та й заҐадати мав заҐадку іншим: з-кого-Рода.
Я бачив слід його на Ґа роздоллі. Ґрунти – Ґа-руни-ти виводиш ралом візерунки. А він, босими ідучи ногами, здійснив те ж саме, що Орачі працюють ралом.
СковоРода ходив у кРаю - сліди його ще зберігає земля полів, доріг лісних. Хто знайде його слід, той стане зрака весело на світ.
На тих Ґ-рун-тих ми залишалися, щоб в подих перевести Дих.
Ґрунти. Ґа руни ті ми навівали, як знаки нашого буття. Аби провадилось життя за напрямком митця. Бо до-Ума-іти – веліли Правила Отця.
Нащо відбулася та шкода, що загубили вПравність вРоди – дієво руни наносити на землі. Хто їх сміттям – розсіяв звалища в лісах-полях - занесли, неначе все запорошили та обмели?
Ґа втратила на власнім тілі прикраси візерунків тих – її сини пішли на Ґрунти – її знедолені сини.
Ґа руни ті грунтами стали, на них, як тії батраки, лише борозни ті сліпі собі орали, забувши руни для землі, для terra Ма – для Ма-тері. Магічна сила притаманна – затамувалась в глибину. Неначе впало все до сну. А сон-це стало їм світило.
Десна до сна його хилила. Його слідами виводила по рунам Ґа до скорої води.
С-ково-Рода скора-водо?! Чи побачать світла вРоду? Чи почують Слово Роду?...

А ця біс-тямная навала наукова його у містика-філософа внесла та ще й занотувала – звання учені захищала. Професори Пізанській вежі без обмежень.
Ота біснуюча шалава – її і те щось зачепило: чи чорна сковорідка він, чи в цьому діло... Бо чорна, чорна, та й гаряча - як на всілякі враки, коли тулить її з Огню до зраки. А воно ось так йому, по царському свому Ум-цю, місцину визначало. Що б в дупі було тепло наче. Приємно для забав та услаждєній царських берегти. Тому й він Біг - аби подалі від тої падалі й скорботи в-Ір-іти.
Бо „чорна сковорода” не світиться як жар-огні – неначе й не розпалено-червоне від зоряно-вогні. Бо вже не перший раз себе в огні учила. Уже обвиклась – почорніла.
Аби ото: ловив світ – не вловити, - якраз, щоб дупи не спалити, і ніс подалі свій вогонь у долі же своїх долонь С-ково-Рода. Хто знає істину, патякати подобами не буде: філософ, містик, не мастак до боротьби... Сміливці ці та науковці риторичні – що в теплому сортирі здатні лише строчить сонмище монографій платних, і фігою перста всім вказувати місце історичне. Бо вже таким воно усе осяяне знаннями - гісторичний кладязь – що там оті полковника погони, йому вже до вподоби місце князя. Оці герої Болт-азару...
Для них - то дуже архаїчні ще знання... Якесь дивакувате, не дуже вчене, як на них, на вчених. Бо доктори, професори – це значить розУму палати. Їм тільки заплати – вони під всім підпишуться, коли водночас є - „до сплати”.
Смішні вони – ці „дресировані та вчені”. Вчені дупки, яких ніколи й не було у тих строях, якими Скорі-води такої водять хороводи, що Прав дзвенить і Яв співа. Там серце воїна співа, на смерть йдучи, там серце плаче за життя, там воледіється буття.
Понастрочили, як дрочили, про плємєна, які ходили, які вороже інших били і землю захопили. Кімерій, скоти, скіфи, анти та сармати, які не знали хто їх батько-мати. Які довбли одне другого. Аби не відали іншого - цілу купу книжок наторочили, кіно та ще й малюнки.
Чи то слов’яни чи славяні – не розберуться вже і самі від власних наукових дум та задУмів. Оці научні всі означення аби заплутати до втрачення. Бо то така велика, невідома таємниця, який наРод і як він зветься. Оце учене нице, аби своє торочити невпинне, то так вже пнеться. Про дрєвніє наРоди точні знанці – та все у біблію торощать баньці.
А тут лише одне: Трипільська, Черняхівська, Зарубинецька бач культури... Трипільці – бач, інше названня, як Родове ім`я - не знають як й сказати від вченого великознання. Не знають ймення іншого – ніщо не на-Ґа-дає. Нема джерел, не доберуть – все пересохло їм, не прояснило – і ніде прояснить. І все ніяк не зв’яжуть воєдино. Бо що ти їм не дай – воно нічого не сприйме, бо бачить через скельці злате лише своє й торочить те своє.
Хіба воно у тому вине, що так пороблено було, і це збирається невпинно в ярмо одне?
Зла-того ядра очі зла-то засліпило. Грабунки скрізь, одні грабунки – ще й купу дисерів зліпило, бо то наука є історій. Історій як в наРодах тих велось, поки ті добрі дяді не прийшли. Учені знані та при звані. Вони неначе і пихаті, воно іще береться зверхньо усюди пирхати та все гонило пхати, але ж до ладу привели. Всіх від Адама розвели... як тих останніх лохів обвели.
Іно погляньте – подивись. Яка настала злагода = зла-ґода – усі неначе що із нівідкіль та із нікуди, а воно – єдине чисте, біле й добре, та ще стражденне, що нівроку. Бо всі їх чимось ображають, бо все їх Право зобижають. За що, чому така підлота?? Бо всі підлота і сволота, на їх, замучених, все зляться. Вони ж ягниця. Такі хорошенькі. Таке вже цяця. Такі нещасні, Боже мій... Невдячний світ, нещасне люде...
Хто це осудить? Старий кіт, а масло любить.

3-е заняття. Паліндромні навчання:
Кому дикі ріки думок? - Сила без ґолови шаліє, а розум без сили мліє. - Ваба забав.
Про це за один раз всього не пояснити. То є своя наука. В ній знаючих, як кіт наплакав. Це Слово істини, це мови розвиток і повнота її цвітіння. Із цього має добуватись те, що ПравоСловним дУманням сприйняти можна. Бо дУмати, то: до-Ума-іти...
Куди це ти повіявся, як те небого? Думками маєш відшукати цю Дорогу – почавши з того, що думкам своїм знайти дорогу.
А паліндроми - це лише взірець того пізнання, що тільки-но шукає ще дорогу. Бо то - як глянути куди і хто що бачить. Тому я буду по-простому, бо це таке...
Хто знає – не питає, а хто питає – той жодної відмови не приймає... Бо Слова Бігу він не знає – тому питає... Йому буття усе німує – тому життя своє марнує. Така біс-тямність ще панує. Тим Годом живеться все всує.
Ми будемо самі проводити Навчання паліндромні за планом підготовки бойової. Бо ЄгоШуєй сказано було давно ще для тямущих – непересічне є - що: Слово – меч двосічний. Потім зло-дійники своє нагородили про „язик” якийсь, аби потьмарити та світ-заочі йти... Ще й інших баранцями завести туди, де вже те животинне – не подолати, не перемогти.
Прийшли вже – далі нікуди іти..
Оце однак-юнак вже написав: „я б вже тоді пішов світ заочі кудись. на яхву ніж на ukr.net. принаймні, від яхви ясно, що чекати і нічого й не можна = чужа та сторона ~:-)”
Аеродроми, ракетодроми, танкодроми – оцю дурню всю забувати. Того й нічого й будувати. Було... Як би ж то в голові хоч щось було.
Взяли цю моду ідіотів – собі клепають і роботу, і турботу... Ну, дивина! Паплюжать все своє життя аби життя те боронити! Чи диваки - чи мудраки? Як резюме – однакові. Ото неначе показились – бо думають оборонились. Знівечили основу всій приРоди – гарячою сковородою прикрили голий зад. І тішаться – здорову захистили глузду. Не кожний ворог ще таке поробить.
Коли вже знищиться земля, озера, річки отруяться, відсмокчуть всю земну ту рідину - Ра-кров, що живлять надра... Аби оте рухло-мочило адо-робло здіймалося, повзло, літало, та їх самих же побивало...
Ну, дикуни?! Відтятий розУм - і той такого не надума. Глузд – і той біс-тямний. Бо думають, що то їх охраняє, а інших - повбиває. Охрєнєлі охраняясь! Думку мають, що тоді... Вони тоді самі панами порозсідаються та з гарними такими “мами” - ото вже стануть панувати та баґувати досхочу...
Якщо до того дійде діло – а воно котиться туди – то тим, що знайдеться там місце... У дупу краще гіркий перець щодня по стручку засувать, розрізавши пред цим на три рівненьких дольки... При чому засувати як болта, прокручуючи по годинній стрілці. Щоб Ґоду було на уҐоду, аби порадувать свого отця.
Для розвитку загального поки та оживання доброго слівця, про Швецію, яку, як приклад, часто зҐадувати люблять - бо діло тонке це і дуже багатьом із той „еліти мирової” кортіло б спробувати того всього на собі:
А де в шведа гречка, мак? Черга де в шведа?
А де в шведа квартири? Травка де в шведа?
А де в шведа ласо? До сала де в шведа?
А де в шведа мило? Колима де в шведа?
А де в шведа лазила? Лизала де в шведа?..
* * *
Зелене жито, зелене... Хорошії ґості у мене.
Чужинець своє чужинське як “наше українське” все штовхає та впихує-пихає. Сміється – тонко, іронічно: недоліки... наскрізь одні недоліки. Куди не глянь його очима – скрізь: тупо, не до ладу, все не так... все недолуге, недоумки... хохли... Воно лише таке розУмне – одне серед усіх. Одні найрозумніші лиш вони. Смійтесь, смійтесь... Насміхайтесь, але ж начувайтесь як ті галочки-сизоперочки... Бо дограєтесь свірєстєлочкі. Козелок відкопилиться з дива як почуєте з доброго пива.
Уже усі наґостювались – ото як гляну, Біг-же мій! І Ґість, і Ґость, і ghost – наҐостювались... Усі на разі у образі, обличчями неначе впали всі у зрази. Одне до іншого – як ті зарази. І кожен має своє Право, у кожного і Правда є своїй образі.
Уже до того дожилися – всі Ґа-зди вже у будь-якому Краї, ніхто ніде не ґості вже. Неначе в хаті кожний власній... Чужинці мають Право своїм порядком, як у себе дома, перебувати, та ще й хазяйським гребувати. Бо юридично – громадяни... Оце придумали, такої мами! Біс Умний світ, біс Умні люде.
* * *
Яке коріння — таке й насіння.
Уже й - ах меткі! - мальчік бойкій запанував на всю слободку. Він має Право володіти на цій землі як наші діти?
А коломийські пацани, таланти боярські такі – вже prima хоч куди. Не знаємо, куди й ховають гранди.
Усім цим гракам - по „майбахам”, а кожній сраці - у палаці... Бо то - життя хазяїни.
Воно хазяїн в цьому Краї Ора-стану – цей край, земля ця споконвічна, куди його дідам та прадідам ногою стати не давали, - його земля...
Він має Право... Це забезпечує держава та міжнаРодні „правознавці”, глобалісти...
З якого тіста? З якого це повилізало місця? Оці глисти – ці глобалісти...
Хто знає Право, хто віда місце власне в Праві – хай на-Ґа-дає про такий порядок хоч десь у ВсіСвітах одним хоч словом Правди. Лише підвладні батьки-тьми - такому журяться вони.
Напанувались, хай вам грець!
Порозсідалося оте заброддя як удома, та ще й покрикують, повчають. Про рівність Права сповіщають. І не бере ніяка їх утома. Не так їх зустрічають, не так шанують, не те співають... Запанувало так, що серце кров’ю мерзти стало. Мерзотність стала, по країнам кровним нашим - всім опанувала.
Поклавши лікувати свою маму, воно тарахкотить аби прибрали хрест над ліжком – бо те образа для ісламу. Оце у Грецію завезли отаку-то маму...
Що вже казать про тих, кого із світу ізживали, кого на грудях Ма-тері святої нашої ще більше рятували.
Куди ще далі панувань – всім бідним, сірим діточкам вони окажуть допомогу. Ти бач які блаґодіяніє творяться... Фонд для сиріт, фонд інвалідів – фуршети-бали по листу за штуку баксів... Для допомоги бідним - хто у міні, хто у максі... Від дому мод колекція остання... Кольє, прикраси, зірки – шарм... Як псам безрідним зі стола кидають. Бо майбуттям свого наРоду серце переймають...
Ах, ви дешевки містечкові. Позападалово жлобові... Воно у бабочці та фраці, коли ті бабці на полях вже Орють землю, на плечах тягнучи рала. XXI вік!... Вік прогресивних технологій. Воно тут бізнес, а живуть у домі власної країни...
Вас біс-несе то й йдіть додому.
А ці нащадки лантухів... Як байстрюки! Бач, у великий пеніс в нашому селі, на кортах біля стайні, щодня до схочу грали хлопці всі.
Коли ж гусей там випасали, то в гольф – улюблена ся гра завжди була. Діди і прадіди по полю з цим гасали. По нашим селам більше ми ні в що не грали. Не треба хліба нам – поля для гольфу нарізайте...
* * *
Оце іще: життя-театр, спектакль улюблений загублених талантів. Це як зберуться – з одного наче всі куща – а поділяються за громадянством: одні від кацапа, другі – від хохла.
Тоді такі цікаві починаються рахуби – що слів нема.
Як зчиняться сварка та жуть-перебранка про “русский наРод”, чи він Правду несьот. А другі вже й собі аж захлинаються: бандерівці ці, що з Хмельницьким були – нєльзя ето дєлать, того нє поймьот вєсь наш украінскій мудрий наРод.
Божевільний Марку! Ходиш по ярмарку: не купуєш, не торгуєш, тільки робиш сварку!
На них надивившись в екран кольоровий – ти сам починаєш дурней той блукати... Ви що нездорові? З якого рожна – ви з якого куща? - що граєте ці оперетки з листа.
* * *
А la guerre comme a la fame, а la fame comme a la guerre…
Готуйте Депешу - за ЧАС до виХоду до Ґоду!

Депеша всім чужим, що є в наРодах.
Що ви розсіялися по чужих краях.
Від нашої хати до вашого дому.
Ідіть в свої землі. По власним домам.
Ідіть та ладуйтеся поміж собою у власному домі. За власної волі.
Це Права Править – Вишня Воля. Не має долі у чужому домі.
Дурне шукаєте в чужих краях.
А то виступають від інших домів неначе хазяєва, неначе із давнього часу звичаєві, із виглядом Права!
Від цього вже сміхом наповнена Ява!
* * *
Вам в першу чергу ця об’Ява, бо ви самі себе обранцями звете поміж усіх інших наРодів.
Ідіть – за завітом із богом своїм! – туди, де зібратись було вам означено.
Чекає вже він, чекає на звіт – і воля його вже призначена.
У “краю землі обітованім” зібратись усі як один!
Хто цього не слухав – о-три-Ма по вуха. Від того, кого називаєте богом. Він має своїх берегти. Він має свої береги.
Він має пасти та блюсти. Стоять вже пости й постові вже готові – настало зібратись усім для постою.
Хто цього не чує, хто цього не знає – хай власної долі не має.
Він долі наРоду сво-його не знає. Не має він Права позбутися цього – на це укладалось Завітне те слово.
На те обіцялось від Вишнього ймення – на те і заклялось все вибране плем’я.
У терміни знанні – настигли ці строки! – зібратись усі за велінням пророку, зібратись усі як один.
То - було призначено і так мається стати. Тримаєтесь ви за отця сво-єго, ім’я його хтіти від тих, хто Навчає, ви словом заклялись іти до нього.
Вже вийшло чекання – вже сповнився ЧАС – ваш батько, як ви його звете, чекає на вас.
Ви йменням його боронились, ви ймення його золотили, ви йменням його – серед інші наРоди – скликались у єдність, тримались дороги.
Вас кликали – ви не губились і голос хазяїна чули за милі.
Хто втрачував чуйку – того побивали, як було записано в тому Завіті, як було заведено з першої миті, коли ваше плем’я в пустелю зайшло.
І вийшло вже іншим – наРодом його.
Ідіть, повертайтесь до нього гуртом – усі звідусіль. Він тримає ваш дом.
Не має ніхто серед вас вже ні Права, ні волі залишитись жити між інші наРоди. Такі побиватися вині безжально, таким не сховатися в жодному краї.
Не мають те Право чужинські наРоди, які ви означили зверхньо – всі ґої.
ВсьоҐої Землі на планеті наРоди свідомі - про Право й закони приРоди свідомі - не можуть тримати із вас ні одного у власному домі.
Ви маєте дім, де пастух ваш чекає – ідіть до отця бо пора вже настала.
Ваш Яхве чекає - не тільки для вас ім’я втаємничене Явленим стало.
Розкрите ім’я – це свідоцтво вінця - це сигнал від Отця. Це знак пастуха.
Він свідчить для всіх, що вступився в Права.
Що були пророчені вашим батькам, про що ви торочили день відо дня, за що ви тримались: своїх визначали – чужих не пускали. Ви Яхве як батька обрали собі – самим вам цю долю надалі нести.
Се - Правда така, сий є отакий – для вас він такий.
* * *
Що там за паніка в рядах? Та ще із віковой печальністю в очах... Хто вуха до потилиць притискає, тужливо погляди ховає - бо Батька власного не знає?
Стояти струнко-лунко!
На це - шикуємось та діємо щомиті! Чи "любі друзі" вас лякають при кориті?
Тому покликано нас в Рай, аби поклати цьому край.
Нам тої долі не лякатись – свого цуратись.
То Воля Вишня нас веде – до волі браття - Бігом, хай буде!
Хай Буде!

4-е заняття. ПравоСловіє Імен.
Ор - Отче Бігу
ЩАСТИ ДОЛЮ, ОРКРАЇНА !
 
Щасти долю, ОркРаїна, і Слову, і волі!
Час нам, Браття, молодія, усміхнуться долі.
Всохнуть наші вОріженьки, як роса на сонці.
Заспіваємо ми, Браття, у своїй сторонці.
 
 
Душу-тіло ми примножим! До волі, свободи!
І покажем, що ми, Браття, Козацької вРоди.

„Дніпро — Орпінд. Але, приглянувшись, зҐадаймо Пінд – гірський хребет у Греції, а переносно, якщо звернутися до грецьких міфологій - поезії оселя.” І мудрий дядько з того надає два варіанти: «У Дніпра дар Пінду» і «У Дніпра жар Пінду».
Ор-Пінд —Дніпро. Ор-Отче Бігу, Мати наша – Ґа, а зірка життєдайна є не сон-цей – Ра...
Нам Ім’я Отця своєҐої відоме, від Прав несемо Його в Яві сто-долі. Ім’я це живе у нашому Слові, Ім’я несемо це в наРодній крові. Ім’я це єство.
Ми знаємо Батька Імення свого – вам названо було воно ЄгоШуєй.
Він з тих, що синами себе називають, хто в лавах Отця назавжди пребувають. Із лави він вийшов, що ліва крила – то Шуя когорта, то сила міцна. Не тройка та птиця, що мчиться із ним, - квадрига Жар-птиця що свідчиться ним: Аз єсмь Його син. Він був ЄгоШуя, а взятий одесну, вернувся до Лельо і став ЄгоДесна.
Він з тих, хто синами себе називають. Там обрані ті – що найперших кидають у стик, коли починається тільки сутик. КличКійські ті стики, заруба ще та...
* * *
Хто там бував, той знає – згуба... Ота заруба. Груба згуба – там Жаль співа, там жар як птиця. Там є куди повеселиться для будь-якого молодця. Для молодця ширяти в даль цю до лиця. Я бачив там таких смільців... Не раз сам бачив тих лихих, які... Як то засліплено вони брели за око-світ і навмання шукали зліт, а світ сприймали за коня. Як незнайомого дитя.
Як те дитятко запитає: коли ув-Ірій линуть, Татко?
Во лбу імєй по сємь пядєй – це ви таке казали? Що лучне: сємь пядєй іль пять сємєй? – заҐадка вам на зҐадку. Хто хоче осідлати світ у того глузд завжди болить.
* * *
Нам Рух –хурМан.
Там строє заходять та линуть як Один у Русі – бо трійця-Святця сходиться у німб.
Вогонь там сліпучий – воно аж шкварчить... І сунеться настріч, а потім зустріч... і кипить, і горить, і летить, і сичить. Сий то страшний. Сичить та смердить, але сунеться... ЖИТЬ. Хто в цьому ударі хоч раз побував, той довго усмішкой в просторах блукав...
Якщо залишався три-сутнім в рядах, коли Возверталися знову в боях.
Той сий страшний... Чому? А що є страх? Се трах такий. Боятись тут нема чого. Даремно. Воно по-своєму й приємно. Але тут розслаблятися не можна: бо хто кого – то все рішається щомить. Воно й виконується вмить. Тому і кажуть, що с-трах-іття.
* * *
ҐотаМани Шуї – це пісня своя. Для них там у звичку заміна щодня. Коли хтось із Буде ҐотаМанів зможе утриматись довше один тільки строк – його величають як птаха-пілот. Три строки... три строки... Це край для усіх, а потім беруть до ГетьМанських рядів.
Найкращі з рядів тих – це пІр’я Орлині. У крилах Отця – перо до пера. По кольору кожний своїх визнава, по світлу, що сяє – виблискує кожний в своєму пері. Грайлива веселка в безмежних тих крилах – коли то збирається разом – вся сила. Та сила красива. Чарує та сила. Якщо ти у Неї, якщо з Нею злився – у Правь оселився, до лав звеселився.
Є пір’я в кожному крилі. Найперші - то, звичай, Орли. Серед яких йде свій розклад: гірські, степні, морські... бувалі. Гірські на гніздові та скельні... Там йде своя тоді рахуба, там має кожний свій ґатунок, який не те, що тут - рахунок. Те ж саме соколині пІр’я. Є пір’я яструб, коршун, кочет... Там теж свої рахуби згуби, своя веселка кольорів, свої сигнали для воїв. Лелеки, журавлі та гуси, і голуби, і горобці, і ластівки, стрижі...
Там кожне як одне перо у крилах Отчих. Крила Дива: що Праве, що і Ліве – Десниця й Шуя – два крила, які несуться силою обіч Отця. Коли веде Він Вишню Силу, вони з ним поруч завжди линуть. Хто сприйняв раз хоч стрій отой вРодливий, хоча би раз того ізВіда, осягнув – той не шукає більше відповідь, що є красивим. Той сяйво Ра-дій-ства сягнув.
Той, хто супротив – сий злиться від сяйва, неначе скажене шукає уЯвне. Ховається в Яву та криється в Наві, бо місця не має у Праві. Не має!
ҐотаМани Шуї – це пісня своя... Клич-Кій! – наче джеби несуться вони, і там – перші вдари і перші: Храни!
Хто в лави ті взятий, той віда сповна, що Шуя не знає назад вороття. Немає такого у Праві знаття, щоб Шуя не перша пішла в пробиття. Що перший - Десниця завжди зачина.
У Шуї не знають назад вороття - завжди ЄгоШуя іде до кінця. Так визначив Отче і має те Право: попервах собі Він Десницю тримає. Бо всі там – Десниця Його переможна - лиш ті, що проБуджені в Шуї були – по пІр’ям здійнялись й своє відбули.
У Шуї Орли – як в-Ірні синички в Десниці стають: і честь ту всі знають – ту честь бережуть.
Є Шуя й Десниця у лавах Отця і кожний там Буде, хто знає Отця.
Хай Буде! Вітаймо Отця та й не відать кінця!
* * *
Яхва-піхва
Се - Правда така, такий сий є він. Для них таке - для нас своє.
Бо Ору-сини, бо Орії-ці – від Імені Батька родове ім’я несемо у Слові своїм - на всі віки у будь-якому віці. Ми знаємо Батька Імення свого – на-Ґа-дано було воно ЄгоШуєй.
Дивиться рідко, та густо бачить, хто знає Праві Слово. Той, хто козацької поРоди і знає Праві Слово, ніколи щодо Яхви образливе не мове...
Ще раз почую сміхуєнькі, то строєм підете ладненьким на гальюни. Уся команда, як один. А я вам буду – і командир, і поводир... Якщо козацького ти Роду, якщо ти знаєш ґарт клинка, якщо про шаблю Родову толкує не рука – душа, то, взявши в руку грізний клин, ти лівою тримаєш... Що?
Про Фаберже з його яєчней я вам окремо сповіщу. Запам’ятайте, що козак в бою у шуї піхву має. Піхва – Шую знає... Про щит і меч я розкажу, коли перейдемо до сПрави.
Ходи сюди-но, моя дитино ювелірна! Ходи до мене, анатом юний. Я бачу: очі просвітились, як зорі ясні засвітились, усмішка швейка лагідна така, на все обличчя, аж рясніє. Іржачкой давишся як хмиз. Бо надірвешся ще від туги, аби не ржати на всі круги. Посмійся поки, поспіши ще. Бо той, хто має з дупи глузд від цього не сміється. Вже.
Яке велике осіяння - твій розУм спалахнув? Мені відкрийся ти як татові чи нені, що знає змалечу тебе... Повідай синку, щоб всі знали. Що піхва? Знаєш ти єси? І звідки сам ти здобувався, хай здраві будуть ті міхи, що наповняються такими, як ти, в сміхи.
Ази медичної науки я у мінздравах сам проходив. У апараті уПравління як старший слюсар-гінеколог послужив, хоча добра і не нажив. У ті часи так знався, коли ще під знаменами у герцога, що Хунберлінським звався.
В такому ж віці – скромність було й для мене другим прізвиськом. Після красавчик. Ти те ж такий, я бачу. І я те ж був такий: то тихий, то мрійливий... слухняний дуже, не грайливим... І лагідний як дятел.
Бо саме марив. Все про піхву, хоча й не знався так сказати. Бо рідне слово затьмарили. Такі часи були не милі. Таке життя було по волі. Як там було...
Мы долго молча отступали, досадно было, боя ждали, ворчали старики...
Тоді російщина вже не цвіта, але ще доцвітала. Іще при силі та при владі усе в розсіяння ішло. Розсіяні – не зло, що самі тільки не зберуться, ніяк не розберуться.
Без діла слабіє сила. Хто як дбає, так і має.
Часи минулись розсівати, пора збирати... Урожай. Тут має мови мовитися Слово.
Мова –Дія – move...
Бо вже пішли такі уроди – як тут ту ляську не зҐадать – що тягнуть все в цю славну моду. Що то не мова, а язик...
Якщо язик – засуньте в сраку й доторкніться до нього ж - з кінця другого. Хто здійснить цю велику Раджу-йогу, тому відкриється язик. А зґодом – мова. Смак до Слова.
* * *
Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже.
Таке воно буття-життя. Бо має образу подобу. Постать має. Там сміх - як гомін Вишній - лине неначе в Ірію вирує, а світло грає та милує. Де Суто має жить - там суть-ність дбає мить.
Там мати сина сповиває в останню мить, переливає суто, піснею бринить. Тоді ВсеСвітні Сили – як один: усе дзумить. Бринить та мить. БадьоРа мить.
Ця мить – коли усе дзвенить!!!
О Неньо Бігу! Лельо наш! Як то покійно знати, що Мати Буде сповівати. Що має, що їй сповідати, коли така накотить мить. Що все бринить. Бо брані сили з того сильні.
Настав ЧАС це зДійснить! Хай Буде мить!