свято прац

       Ранок. Неділя. Спати – ну хоч ти трісни, так хочеться. Але по армійському вилітаю з ліжка: - Ма! – це вже від відра з водою на подвір”ї. – Ма! Найди мені якісь старі драні штани.
- А для чого тобі?
- Причепуритись хочу.
Мати виносить, подає. Розгортаю: чудо. Старі, бурі й латка на латці. Але якраз, зійдуть, похизуюсь трохи.
       Спішу раніше до прохідної, бо проштрафився вчора, то щоб запобігти. Вже й музику чути, то біля прохідної духовий гуде. Там людно, гам, наче на базарі. Хлопці наші давно вже тут.
- Ти диви на нього! – дивуються на мої штани.
- Чого там, на свято згодяться.
- Якраз! – оцінив хтось. – Дай сфотографуватися!
- Головне просторі, й холоші, щоб вітер гуляв! – розтягую широченні холоші обома руками.

       А духовий ріже „Марш ентузіастів”. Дмуть хлопці, аж труби риплять з натуги: свято.
       - Габардин! – глузує хтось з моїх штанів.
Так і кольнуло мені в серце. Аж в жар кинуло. – Смішки з попової кішки... – в тон йому. Глянув на дошку, що коло прохідної. „Комсомольський прожектор” називалась. Так і є. І моє ім”я там, під номером тринадцять дописане. „Аж дванадцять і я тринадцятий” – радію що не сам. Це список тих, кому за тиждень патруль пошматував штани. Вузькими здались комсомолу, буржуазним душком, таким собі космополітизмом запахли. „Ріж їх, стиляг! – клич такий десь зверху спустили. – Ми тут комунізм будуєм, а вони...” І я влип. Гроші – копійку до копійки збирав, недоїдав, недопивав і ось вони, красавці, висять на стільці: габардин, сірий, модний, очей не відведеш! Красуватись в них буду... і покрасувавсь... Іду вечірком головно алеєю, оглядаюсь, чи ніхто не зариться на мої штани. Аж ось: - ще один стиляга! Глядь – а на лаві сидять вони, з ножицями.
- Сюди! – гегочуть. Доє підхопили мене під руки, - підводять. – Ноги намилив? – на вузкість моїх штанів натякають. – А ми провірим, - чавкає перед моїм носом овечими ножицями довгов”язий дебіл в широченних штанях. Я відсахнувся. „Ех, в морду б тобі, та багато вас”. Чую, щось холодне ковзнуло мені в холошу: ріжуть. Та й ріже ж гад! Від носка аж до коліна розпустив...
„Тиша! Тиша!” - лунає раптом. Лемент поволі стихає. На кузові грузовика троє: парторг заводу, прозваний заводчанами Мао, бо нагадував головного хунвейбіна пикою та кітелем. Ну вилитий тобі кормчий! Поряд секретар комсомолу в кепочці та широченних штанях, в очі заглядає, вислужується.
- Слово надається...
Всі зовсім притихли. Мао підняв руку й почав: звідки пішли недільники, довго говорив, сам вождь світового пролетаріату колоди носив...
       А я про свої штани думаю: вийти тепер ні в чому. Коли ще на одні, дасть Бог спроможусь...
       Відпустили мене ті, що з ножицями, регочуть вслід. Іду алеєю, а за мною діти біжать, сміються. А мені плакать хочеться. Ховаюсь в якийсь магазинчик: - Дівчата, голку дайте.
       Збіглися продавці, дивляться, переглядаються і на диво, жодна не сміється. Завідуюча підійшла, похитала головою. – Придурки, - мовила.
... А профорг цеху роздає лопати. Дали й мені, тупу, іржаву, зі складу тільки. Провів долонею по кривому держаку. Матінко рідна! Одні сучки. Як такою копати мушу...
 А оркестр уже рушив. Дме. А за ним парторги, комсорги разом з профсоюзом, крокують. Слідом і ми потяглися.
       Старт біля зупинки трамвая. Великий прапор і маленькі прапірці вздовж трамвайного полотна, вниз, аж до ярка, куди рухатися. Там і кінець. Туди потрібно донести переможний прапор! В кілометрі звідси – ще одна юрба з прапорами та плакатами: це з іншого заводу. В лощині зустрітися маємо. Хто перший? Й на протилежному старті надриваються легені, заводська знать надихає на трудовий подвиг..
Ми переминаємось з ноги на ногу, дехто осколком скла шліфує держак своєї лопати. На щастя купа його звалена під цегельним парканом. Розбираєм осколки - і в діло. Скребемо, аж луска сиплеться. Рук жаль, не чужі ж бо.
- Тепер слово голові МК!
- Дорога молодь! Наша надія! Наші сподівання! На ділі докажем, що ми не ликом шиті, першими до фінішу! – почала голова МК, огрядна, товстонога, прозвана „ мадам МК”, - а ми про все інше потурбуємось. Завезем машину сітра, вона вже вийшла, я чекаю її. Цукерок, пиріжків з м”ясом та горохом завезем...
- А пива, холодного пива! – вигукують у натовпі.
Мао підняв руку: - Відставить! Пива захотілось? Не буде. Не для пива ми тут. Он роботи скільки. А ще комсомольці... Тисяча метрів, глибина - метр тридцять, ширина – метр. А їм пива! – опустив руку, видихнув. – А тепер за роботу, товариші! Покажемо зразки комуністичної праці!
„Слався отєчество”- грянув оркестр.
Мао взяв у когось лопату, оглянув сучкувате держално, поплював для чогось на долоні й з усієї сили вдарив у землю. – Ура, товариші!. Гукнув секретар комсомолу.
Мао копнув кілька раз, упрів, витер долонею лоба й передав лопату господарю.
Ми накинулись, аж лопати тріщать. Бите скло дзвенить під ногами, куски цегли, мотлох різний. – Ой-йой! – чується поряд. Це сусід, що позаду, маленький руденький хлопець. – Аж по два метри, в таку жару!
- Тут лом, кирку потрібно, - гукає передній, гірко спльовуючи. – Чим вони тільки думали?
- Для чого думати. Їм не копать. Глянь, уже всі розбіглись, десь пиво дудлять у холодочку...
„Дасться нам ця канава, - думаю. – Поб”єм руки, а завтра в цех”. Трудимось. Ударно трудимось. Вже й мокрі сорочки поскидали, дехто в одних трусах. Довбимо. Одначе робота ледь просувається. – Горло б промочити, сил моїх немає! – кидає лопату один з ударників і вилазить з ями.
Коло машини з лимонадом уже черга. Ледве дочекались. Відкриваю пляшку – кип”яток. – Чи глузують з нас? – ремствує хтось.
- Пий! – сміються у відповідь. – На Боярці й такого не було...
- То було зимою, було б якраз.
- Хлопці, а пиріжки? – подала голос буфетниця.
Беру пиріжок. Щось тріщить на зубах. – Та м”ясом тут і не пахне! – розглядає хтось сіру начинку.
- То беріть музикальні, - сміється буфетчиця.
- Та грець їм...
... І знову канава, зв”якіт лопат, лайка. Але потроху посуваємось.
       - Нажмем, хлопці! Нам потрібна перемога! Сусіди он куди посунулись! – підганяє секретар комсомолу й побіг вздовж канави.
- Іди вже, не гавкай! – спльовує хтось.
А сонце, ніби накупилось, смалить немилосердно. Хтось зойкнув і впав. Здоровий хлопець, ледь витягли його з канави, відтягли в холодок під акацію. – Чорнява! – гукаю до буфетчиці, - неси води, відлий героя.
... І знову: дзень-брязь, брязь- дзень. Втрачаєш відчуття часу, забуваєш про все на світі. Очі заливає піт, я вже не витираю його і він стікає мені по бороді.
- Баста! Посидим, хлопці.
Вилазим, обтрушуємось, одпльовуємось, ховаємось у холодок.
- Так розкажи про свої штани, - сміється хтось.
- А ти хіба не чув, - огризаюсь я.
- Як він ножицями в тебе перед носом чавкав...
- Я б йому чавкнув...
- То до штанів ще й десяток суток прикинуть в придачу.
- А тут їх щось не видно.
- Сказав...Тут... Такі в холодочку сидять, на наші штани чатують. Сміємося. – Ну, хлопці, сиди не сиди, а кінчати треба. Он уже й погонич біжить,побачив що сіли.
Стрибаєм у канаву. – Швидше, хлопці, швидше. Сусіди майже коло фінішу!
Мовчки гребемо землю.
- Водички, кому водички холодної?
Не вірю своїм вухам. Холодної? Звідки? Підіймаю голову. Дівчина з відром напуває сусіда.
- Хто додумавсь? – питаю.
- Найшлись! – сміється.
Бачу ще кількох з відрами. – Ви від МК?
- Яке там мека... Де ви, там і ми.
П”ю ще раз. „Знайшлися ж люди, додумались”. – Дай я тебе поцілую!
- На! – сміється дівчина й підставляє щоку.
Хапаю її за плечі, цілую в щоку, потім, повернувши голову, цілую в губи. – Спасибі. А звати тебе як? Дівчина виривається з моїх обіймів і тікає. „Добре, біля прохідної піймаю. Від мене не втечеш”.
Холодна вода додає сили. Тріщать лопати, горять руки, вилазять від спеки очі.
- Швидше, швидше!
Розривається оркестр, вигуки „ура”. Фініш!
На фініші боси обох заводів. Звідкись появились газетярі, клацають апаратами. Ось-ось почнеться мітинг. Раптом поряд гаймує газик. Вилазять двоє: майор та лейтенант. На обох погони зв”язківців. – Кто уполномачівал? Кто согласовивал! – верещить, аж посинів з натуги майор. І почав щось товкмачити, розмахуючи руками вздовж канави. – Кто? Да заткнітє рот етім духопьорам!
Оркестр увірвав марш.
- Нємєдлєнно зарить!
Першими зникли газетярі: для чого їм чужі клопоти? Їм здобутки подавай.
Ми ніяково переглянулись. – Тікаймо звідси, хлопці, а то ще й винні будемо, - каже вусатий бульдозерист, кидаючи лопату.
Кидаємо й ми. – А то ще заривать примусять, чого доброго.
       Йдемо вздовж канави. – Ах,- любується бульдозерист, - та й рівненька вийшла. А завтра маю її заривать...
- Жаль, жаль, - від серця жалію я.
- Та плюньте ви, - сердеться хтось, - у нас усе через...
Йдемо мовчки. І не винні ніби, а на душі якось гидко, та й кістки болять. Як раптом хтось: - Іване, а куди ти тепер штани свої подінеш?
- Як, куди? – не розумію я. – Псу під хвіст тепер...
- Не інакше, адже розпанахані до самих колін.
- А знаєш що? – щуриться заводський балагур, котрий на сцені на Остапі Вишні спеціалізувався, - віддай їх у музей комсомолу, - сміється. – Для стенду про комсомольські перемоги. Хай красуються там.
Але чи жарт не вдався, чи стомлені всі були дуже, ніхто не засміявся.


       А що ж канава? А нічого. Ранком пригнали бульдозер і до обіду як не бувало. Й сліду не лишилось...