Софiя Не залишай 1 книга 1-3 розд ли

НЕ ЗАЛИШАЙ…

http://www.proza.ru/2016/04/18/2375 - книга 1 на русском языке

http://lesiaromanchuk.com/tvory/ne-zalyshai/ - книга 1 українською мовою

РОЗДІЛ I

Автобус хвацько долав кілометри, намотуючи на колеса срібну стрічку асфальту. Стрімко злітали обабіч зелені, ба ні, смарагдові купки дерев і кущів, а небо… небо було не голубим, не блакитним – сапфірово-прозорим, сяяв на ньому шмат чистого золота, і не ріденька музичка з динаміків автобуса, а урочистий марш лунав, заповнюючи усе довкола. Утім, лунав він лише для Софії, ой, вибачайте, Софії Андріївни, бо диплом у кишені вимагав і від оточуючих, і від неї самої зовсім іншого ставлення до себе - таж не аби вам хто – лікар, доктор, ескулап і таке інше. Вона й сама дивувалася, як оті два кусінчики вишневого картону, склеєні докупи й пишно іменовані “червоним дипломом” змінили не лише її життя, а й усю внутрішню суть – самій до себе хотілося звертатися на ім;я і по батькові.
А колеса уже ковтали й ковтали шматочки дороги, наближаючи вчорашню випускницю медичного інституту до нового міста, нової роботи, нового життя.
Починалося В о н о – те, задля чого шість років вчилася, збирала, мов бджілка мед, у чарунки своєї пам;яті усе, що могло придатися у майбутній праці, і те, що, як з;ясується згодом, геть ні на що не потрібне. Але хто це знає заздалегідь! Завжди здавалося: ось сьогодні я, нарешті, почую щось таке, що допоможе когось урятувати, і як цього не знатиму – невідь що станеться. І отак щодня. Тому студентське життя, яке якийсь, либонь, ледар назвав безтурботним, безтурботним для Софії зовсім не було. Як бджілка з квіточки на квіточку перепурхувала вона з курсу на курс, з предмету на предмет, з п;ятірки на п;ятірку, легко, без хвостів, які за багатьма її друзями тяглися, мов за добрим павичем. І, як бджілка, впивалася своїм жальцем-язичком у кожного викладача, який видавався їй мудрим, і випивала до останку все, що могла, засипаючи все новими й новими питаннями. Комусь це не дуже подобалося, а інші ладні були годинами і розповідати, і показувати, і вчити, як воно робиться руками, оте "воно" її професії.
І от, надбавши усієї медичної премудрості у свою русяву голівоньку, таку ж гарну, як мудру, прямувала нова зірка радянської медицини до місця заслання… ой, ні… відбування… ой, ні… Ну, скажемо, до місця праці.
Погода сприяла визріванню у золотій кучерявій голівці щоякнайзолотіших та якнайкучерявіших мрій: вона вже бачила чергу під своїм кабінетом, до якого натовпами сунули болящі: “Ой, врятуйте, Софіє Андріївно!”, “Ой, допоможіть, не дайте пропасти!”, а премудра Софія Андріївна у великих квадратових окулярах однією пігулкою, одним заштриком, одним дотиком руки, одним-єдиним добрим словом творила дива: сліпі починали бачити, німі – розмовляти, неплідні – родити, повіям поверталося перше дівоцтво, повсюдно западало благоденствіє. Амінь!
Чомусь у мріях Софія завжди бачила себе в окулярах з товстими скельцями. Оце я розумію, лікар, не сором і на люди вийти! А із дзеркала на неї дивилося створіння геть того поважного диплома не варте: сяючі очі, трохи кирпатенький носик не без ластовиннячка, губки бантиком – ну, нічого такого, аби викликати до себе довіру. Очі у Софії були кольору морської хвилі. От не блакитні, як у всіх нормальних людей, і не зелені, а якісь отакі посередині між тими й тими, і сяяли вони не завжди, а періодично – коли вона дивилася на якесь живе створіння. От гляне, кажімо, на небо, на зорі, на дерева – очі як очі, як у всіх, а досить їй подивитись на людину, ба, навіть на кота чи на собаку, і не зорі – сонце хтось умикає у тих синьо-зелених дивах. Отака аномалія! Тому дивитися хотілось у ті очі всім і безперестанку, що вельми дратувало коханого чоловіка, що впродовж подорожі, шляхетно сопучи, дрімав поруч.
Зараз він видавався Софії єдиним островом сталості посеред усього, що так раптово змінилося у її житті, та ще й гідом у новому місті. Власне, задля зміцнення і возз;єднання молодої сім;ї після трьох років життя нарізно і провадилися усі ті зміни. Бо її “Містер Досконалість”, її сонечко й серденько, уособлення чоловічої мужності, чорнявий красень із княжим іменем Ігор уже три роки докторував у “стольному граді”, де тепер належалося їсти отой лікарський хліб їм обом. “Стольний град” ховався поміж семи гір, як і належалося столиці, вражав новачка своєю красою і особливим шляхетним духом, притаманним тільки отаким старовинним маленьким містечкам.
Тут ніколи не було якоїсь особливої промисловості. Індустріалізація, на щастя, оминула його, не отруїла ані повітря, ані воду. Чисте, красиве, по-домашньому затишне, воно вабило. Софії вже не раз доводилося бувати тут, і коли автобус, весело пофоркуючи, немов кінь, що почув рідну стайню, минув межу міста з виплетеними у старовинний спосіб буквами його назви, вона одразу впізнала руїни старої фортеці на найвищій із семи гір, названій за іменем казкової польської королеви Яною, будівлю колишнього ліцею, де тепер розміщувалося педагогічне училище, собор та костел.
Здавна тут жили ремісники, що взували й одягали довколишній люд. І завжди двоє з десяти його мешканців були студентами: триста літ тому – братської школи, двісті – ліцею, відтак педагогічного інституту, а тепер – медичного та педагогічного училищ.
При згадці про ці “кузні кадрів середньої ланки” Софію починало тихенько нудити: після усіх розкошів студентського життя настає момент розплати – розподіл, і зла його воля призначила місцем роботи Софії не омріяну лікарню, не оте її миле акушерство, яке так умілося і любилося, а зовсім неочікуване, нове й небажане, від думки про яке все в душі переверталося – бути їй викладачем медичного училища, навчати студентів. Розпачливе “Та не хочу я бути вчителькою, я ж лікар!”, - з яким, возридавши, звернулася нова ескулапова доня до високого ареопагу, що вершив долі випускників, ефекту не справило, понад те, її закликали до дисципліни, і голова комісії, тупо спрямувавши свій погляд прямісінько у комунізм, проникливо прорік: “Хтось мусить. Якщо не ви, то хто ж?” Геть не розуміючи, за які гріхи їй судилося бути отим “хтосем”, Софія, зітхнувши, змирилась із неминучим і вийшла отримувати вітання однокурсників, позаяк, хоч і вчителькою, а таки ж направили її всього лише за сімдесят кілометрів від рідного Тернополя, а не кудись у Фергану, яка потребувала десяток гінекологів конче жіночої статі у зв;язку “із місцевими національними традиціями”, у Воркуту, де теж були необхідні лікарки вказаної вище статі, та ще й обов;язково неодружені (либонь, також у зв;язку із місцевими традиціями), чи взагалі у якийсь Сіхоте-Алінь.
Отож, сьогодні й мала відбутися знаменна подія – стати перед ясні очі директриси того закладу, і наближалася вона з невідворотністю настання нового навчального року і неминучістю зупинки всього, що рухається.
З того, що рухається, першим зупинився автобус, який, вдавившись останнім літром бензину, раптом почав кашляти, чхати і не реагувати на жодне водієве “Будь здоров!”. Тож, чхнувши наостанок на усе довкола, і зокрема на маршрут і автостанцію, він зупинився трохи не посеред вулиці, розчинив двері, яко щербатого рота, і виплюнув очманілих пасажирів на тротуар навпроти собору.
Від різкого поштовху ясновельможний князь Ігор прокинулися, підвели свої немов на бігуді накручені вії і обдарували довколишнє жіноцтво без огляду на вік і подружнє становище таким млосним поглядом, що половину отого жіноцтва спаралізувало на місці, а іншій відібрало мову щонайменш на добу. Відтак вони звелися на повен зріст, воздвиглись, як пам;ятник нерукотворний над натовпом, що, зачарований отими магнетичними очима вже був готовий співати осанну чи палити на вогнищі – яко князь скажуть. А князь розім;яли ніженьки, що для голівудської кінозірки росли, та випадково українському хлопцеві дісталися, відкрили вустонька і сказали…
Власне, те, що він сказав, ніякісінького значення не мало. Він міг би проказувати абетку чи таблицю множення, його слухали б, не дихаючи, бо вії, очі, погляд, ноги – усе те було нічим порівняно з його голосом. Його голос… Славетний диктор Левітан умер би від заздрощів тієї ж миті, гомерова Сирена утопилася б від сорому за свої недолугі намагання, а три найліпші тенори сучасності обгризли б собі не те що лікті, а фалди фраків. Його голос… Глибокий, оксамитово-шовковий, обіцяюче-обволікаючий, низько-тремтливий, високо-дзвінкий, густо-солодкий, м;яко-заколисуючий, терпко-збуджуючий, твердо-вимогливий за потребою він робив із нещасною жертвою усе, що його власникові заприбандюжувалося. Скерує в атаку – і полки ляжуть, що на Куликовім полі, що під Берліном, скерує до молитви – колінкуватимуть негри, папуаси і щоякнайзапекліші атеїсти, а як найде на нього ліричний настрій – рятуйся усе, що в спідниці! Та де там рятуйся – рятунку немає!
Але цієї миті Ігор на повну потужність того інструменту не вмикав, лише вимовив єдине слово:
- Приїхали!
І кожна жінка в автобусі віком від семи до сімдесяти семи років зрозуміла, що усі ми приїхали, і приїхали назавжди.
Отак п;ять років тому і Софія зрозуміла, що приїхала, і поїде з ним, куди лиш скаже, попри те, що охочих возити і водити золотокосу красуню не бракувало ні до, ні після. Упадальники стрункими рядами виникали усюди, де вона лиш з;являлася, та жоден з них не міг і близько рівнятися до юного князя. Тож, почувши у телефонній трубці лагідно-манливу хвилю його чарівного голосу, вона негайно погодилася на побачення, на одруження та на маленьку Наталочку в колисці. Та колисати донечку довелося самій, бо не минуло дитині й року, як Ігор закінчив інститут і поїхав у свою княжу столицю, а Софія, скінчивши третій курс іще половину дистанції навчання долала уже не безжурною вільною птахою, а поважною матір;ю родини. І от цим “Приїхали!”, мов Гагарін навідворіт, Ігор розпочав нову сторінку в їхньому житті – окремо від батьків, родини, житті утрьох.
Обминувши пасажирів, що стояли нерушно, мов Лотова жона, під враженням живого грецького божества, яке щойно їм довелось уздріти, Ігор вистрибнув з автобуса на тротуар і простягнув Софії руку, хизуючись власною галантністю і краєчком ока позираючи, яке враження він справляє на провінційну публіку:
- Вітаю у моїй столиці, княгине!
Софія на кшталт англійської королеви виплила з автобуса, немов із карети чи власного літака, і ступила на землю, яка мала їй стати відтепер рідною.
Містечко, головна вулиця якого подібно до добре вгодованого пітона звільна вигинала тіло, оминаючи зелені пагорби, які із значним перебільшенням йменували горами, було із тих, у котрі закохуєшся з першого погляду. Ошатне, шляхетне, виметене й вимите, наче оселя доброї господині, воно стелило свої бруківки під ноги, запрошуючи: “Живи отут! Я тебе любитиму, люби і ти мене!”
Софії закортіло роздивитися ближче, помацати, заледве що не пригорнути старовинні, але дбайливо доглянуті будиночки, від яких так і віяло минулим та позаминулим століттями. Та розглядати архітектурні пам;ятки не на часі, тому подружжя, взявшись за руки, попростувало вуличкою кудись угору, оминаючи могутню будівлю ліцею.
Подолати зоставалося зо дві сотні метрів, але й на цьому короткому шляху Софія тричі вигукувала: “Ой, дивись!” і завмирала то біля міні-замку з балкончиком на розі, то біля будиночків-близнят, геть однаковісіньких і таких зворушливих у своїй кам;яній дружбі, то біля столітнього муру, що оточував ліцей.
Супроти отого муру, що невідь де й закінчувався, стояла будівля геть нічим не примітна. З промовистого погляду Ігоря, а також із вивіски, де білим по червоному було тлумачено, що отут тепер вона і працюватиме, Софія зрозуміла: вони не лише приїхали, але й прийшли.
Поправивши зачіску і осмикнувши спідничку, яка одразу здалася завузькою і закороткою, Софія набрала повні груди повітря, подумки перехрестилася і пірнула під арку з вивіскою.
На подвір;ї люто гарчала вантажна машина, вичмихуючи клуби ядучого диму, довкола неї раду радили троє дядьків бомжуватого вигляду, а керувала процесом жінка з голосом відтінку незмащеного заліза, вбрана у спідницю і піджак казенно-синього кольору та черевики часів першої світової війни. Її волосся, зібране у класичну “дульку”, відкривало високе і мудре чоло, а кожен волосок лежав, немов солдат за командою “Струнко!”.
Софії закортіло витягнути руки по швах і закрокувати стройовим, та, ледве поборовши ману, вона цілком цивільним, і, на її думку, гідним викладача кроком здолала поріг, пройшла коридором, піднялася сходами на другий поверх, зупинилася під оббитими куленепробивною шкірою дверима з написом “Директор”. Аж тоді зрозуміла, що Ігор уже хвилин п;ять намагається їй втовкмачити, що директор і є отой сіро-синьо-прилизаний єфрейтор на подвір;ї.
Святково-закоханий настрій, навіяний погодою, містом, райдужними планами на майбутнє, почав потихеньку випаровуватись. Звичайно, ще вдома вона отримала від чоловіка вичерпну характеристику всіх своїх майбутніх керівників і знала, що правує закладом стара діва іще воєнного гарту на прізвисько Камбала, бо одне око на війні й втратила, що характер у неї крутий і дисципліна в училищі ого-го, але такого не сподівалася…
Пролунали чіткі кроки, і в коридорі з;явилася товариш директор. Вона відчинила двері до кабінету, у жодний спосіб не реагуючи на відвідувачів. За п;ять хвилин крізь двері поскреготіло: “Заходьте!”. Софія увійшла разом із Ігорем, обіруч тримаючи папку з документами і подумки кленучи свій “діловий” стрій, який удома видавався їй таким строгим, гарним і доречним.
У кабінеті, стіни якого стояли струнко, підлога завмерла за командою “Лежати!” паралельно до стелі, навіть свавільний вітер втрачав свої права і не міг похитнути стерильно білі фіранки, що висіли іще стрункіше, як стояли стіни. На ідеально чистому й упорядкованому столі і землетрус, здавалося, не зміг би зрушити жодного папірця. У цій казармі новітня претендентка на звання викладача відчула себе повною нікчемою, та ще й напівголою у своїй білій мереживній блузці, занадто прозорій, і у чорній спідничці, що здавалася тепер безнадійно короткою. А ноги? Ой, лишенько, та навіщо ж ви отакі довгі виросли? Ой, нещасна ж моя годинонько, задля чого ж я взула оті черевички на високих підборах! Минула, може, мить, поки сіро-синій динозавр оглянув нову викладачку, але мить ота здалася їй роком.
Зашелестіли папери, і щось знову проскреготіло:
- Синицька Софія Андріївна?
Поки Софія пошерхлими від хвилювання губами намагалася зартикулювати рота до вимовлення чогось схожого на “Так!”, проскреготіло знову:
- І що ж ви хотіли б у нас викладати?
“А то ти не знаєш!” – подумки зухвало нахамила Софія. Уголос вийшло тільки:
- А-а-а…
- Акушерство та гінекологію. Що ж, у нас є вакансія. Але ви зможете її зайняти лише після року інтернатури за фахом.
“Із задоволенням!” – але це знову подумки, а вголос:
- Гаразд! – ледве видусила Софія Андріївна.
Камбала вже переглядала її документи. Коли справа дійшла до вкладки в диплом з оцінками, погляд її нескляного ока дещо зм;як – не щодня їй траплялися червоні дипломи без жодної четвірки, і ціну їм вона таки знала. Знала й Софія, бо на весь курс таких дипломів було тільки два – у неї та Гані Горбоніс, на 450 випускників. Висока була йому ціна, бо здобувалися ті п;ятірки лише власною головою, власним розумом, власними знаннями. Ані тата-професора, ані мами-доцента жодна з них не мала, от і поїхали вони обидві, такі премудрі, зі своїми червоними дипломами піднімати медицину в районних центрах.
Тут до розмови втрутився Ігор, і хоч скористався він лише половиною обертонів свого баритону, сталося диво-дивовижне: солдат у спідниці, брила криги, залізобетонний мур заговорив раптом людським голосом:
- Вітаю й вас, Ігоре Омеляновичу, з випускницею. Тепер будете працювати разом. Бажаю успіхів!
Останні слова були призначені і їй, Софії, тому відтінок скреготіння у них відчувався, але погляд, яким обдарувала її чоловіка оця сіра миша, оцей заскнілий у дівоцтві крокодил у мештах, говорив сам за себе. Уже було й не упізнати, котре око несправжнє – так світилися обидва. “Прости мені, Господи, гріх насміхатися із людського каліцтва! – дорікнула собі Софія. – Але Ігор, Ігор! За шістдесят бабулі, а він… Ото фрукт!”
Щаслива вже від того, що праця під керівництвом такої шефині відкладається принаймні на рік, від того, що аудієнція відбулася, все обійшлося бодай без зауважень щодо її одягу, повна почуття виконаного обов;язку та гідно витриманого випробування, яке з такою ж силою охоплювало її лише після відвідин дантиста, Софія попрощалася і вийшла з кабінету. Відчуття повного щастя затьмарювала лише необхідність замельдуватися іще й у кабінеті головного лікаря. Налаштувавши себе на іще одну зустріч з людиноподібною потворою, бо інших, либонь, у начальницьких кабінетах не тримають, Софія уже самотужки, без чоловіка, дісталася знайомої з часів студентської практики лікарні і на диво швидко, без усякої черги, зайшла до головного лікаря.
Зустрів її невисокий, кругленький, та як на те дивовижно зграбний і рухливий чоловік, миттю вихопив з рук папери, проглянув і гукнув секретарці, щоб оформила Синицьку Софію Андріївну в інтернатуру з акушерства та гінекології, сів, уважно подивився на неї і мовив:
- Ну то як, тепер ми лікар-інтерн? Класифікацію лікарів знаєте?
Поки Софія гарячково порпалася у пам;яті, сподіваючись віднайти щось таке у свіжих іще знаннях із соціальної гігієни та організації охорони здоров;я, він швиденько випалив:
- Ага, не знаєте, не знаєте, а ще з червоним дипломом! Так от, лікарі класифікуються на на 4 категорії: а, б, в і г. А (він перейшов на російську) – это а-быкновенные врачи, б – это врачи-женщины, в – это военные врачи, а г – это врачи-интерны!
Захлинаючись сміхом і підморгуючи розгубленій Софії, яка ні в тих, ні в сих второпувала, за що ж її отак раптово віднесено аж до двох категорій – «б», та ше й, з дозволу сказати, «г», кругленький чоловічок катався по кабінету, страшенно собі подобаючись і гадаючи, що так само він подобається й іншим.
Домовившись, що свій перший робочий день Софія розпочне завтра, вона попростувала вулицею до училища, де мав її чекати Ігор.

Сонце хилилось з полудня, і зграбні модельні черевички уже видавались обценьками на високих підборах, хотілося уже й обіду, і відпочинку, а ще більш – заховатись під тепле чоловіче крило і забути про усі небезпеки, що чекали сьогодні на неї і ще очікуватимуть завтра.
А поки що на неї чекав лише Ігор.
- Ну, як наші справи, любий лікарю? Сподобався тобі головний?
- Та вже краще, ніж директриса. Ігорку, вмираю з голоду. Як не нагодуєш мене у найближчі півгодини, ризикуєш стати молодим удівцем!
- Які проблеми, міледі? Нас чекають у ресторані, обід замовлено, оркестр грає марш.
Коли вони підійшли до закладу громадського харчування, який, трохи піднапруживши уяву, можна було вважати рестораном. Оркестр, щоправда, не грав, але офіціантка підлетіла до столика миттю, і, вигнувши стан, який був звабливим років двадцять тому, зобразила на обличчі, незвичному до усмішки, гримасу, яка мала б символізувати найвищий ступінь приязні, і промуркотіла:
- Ігорю Омеляновичу, як давно ви у нас не були, тижнів два, напевно. Вам те саме, що завжди? А вашій дамі також, як завжди?
Ігор видивився на бабище, що не в міру розбалакалося, так, що якби поглядом можна було б убити, тітоньку вже несли б на цвинтар. Софія, якій належалося зазнати шоку, не подала вигляду, що не все гаразд, і ствердно кивнула:
- Так, усе, що завжди.
На столі миттю з;явилася пляшка горілки, шампанське і відповідні наїдки. Так, якщо отак завжди, то не дивно, що ми з Наталочкою три роки жили на мою стипендію, майнуло краєм. Ситуація вимагала реакції у вигляді негайного скандалу, побиття тарілок, або принаймні писка чоловікові, але украй змучена Софія зважила за краще не робити із приїзду законної дружини вистави для цілого міста, стиснула серденько у жменьку і вирішила, як Скарлет “Про це я подумаю завтра”. Взяла до рук виделку і удала нетямущу.
Ігор позирав то на неї, то на офіціанток, що, зібравшись купкою, напевно, пояснювали своїй колезі, яку неприпустиму в їхній професії річ вона утнула – здала звички постійного відвідувача дружині! - і, втішений, що гроза нібито оминула, усмак узявся до обіду, віддаючи належне наїдкам і напоям. Усю пляшку шампанського Софія, звичайно ж, не подужала, але в голові приємно загуло, і вона вже почувалася на силі жити знову.
З ресторану вони вийшли, коли перші зорі скропили небо, і якась особлива тиша облягла місто.
- Ходімо додому, зайчику! – ніжно промуркотів Ігор і, підтримуючи під руку свою дорогу половину, що трималася на ногах не зовсім певно, почасти через події дня, почасти через бульбашки у келиху, повів її ледь освітленою вулицею кудись угору.
Невдовзі вони підійшли до будинку, що нагадував швидше барак, пройшли темним коридором. Ігор знайшов у кишені ключа. Софія знала, що тут він і жив оці три роки, траплялося бувати у цьому непривітному місці під час нечастих відвідин. Вона зрозуміла, що тут мине її перша ніч у цьому дивовижному місті. Ключ м;яко відчинив двері, клацнув вимикач, освітивши кімнату, і Софія заплющила очі, гадаючи, що коли їх розплющить, сюрреалістичне видовище зникне. Та де там!
Насамперед у ніс вдарив стійкий застояний запах суміші розмаїтих спирто-горілчано-винно-коньячних напоїв, ряди порожніх пляшок з-під яких заповнювали один з кутів темної навіть при яскравій лампі, що сиротою звисала на дроті посеред стелі, кімнати. Букет смороду доповнював відтінок недопалків, що мирно мокли у шклянці з пивом. На столі, вкритому протертою і зроду-віку не митою цератою невідомо якого кольору, громадилися тарілки, миски, склянки із залишками недоспожитої їжі, рідини невідомої етіології, рясно вкритої цвіллю. То тут, то там стриміли недопалки, вкриваючи стіл, підлогу, підвіконня. Під стіною тулилося два ліжка, постіль на яких називалася цим словом лише умовно. Простирадлом слугувала чорна шмата, непридатна навіть до миття підлоги. Софія ледве упізнала свою рідну домашню подушку і ковдру, які три роки тому, оселяючись у гуртожитку, взяв із собою Ігор. Галичанці належалося б сказати “Йой!”.
- Ігорку, - видихнула вона, - то оце так ти живеш?
- А як ти думала, легко жити у гуртожитку самому, без дружини? – трагічно мовив, закотивши очі д;горі, мученик у позі святого Себастьяна.
Часу на виховну бесіду не було, а спати у хліві Софія все одно не змогла б, тому, скинувши ділові строї й інквізиторські іспанські чоботи, звані модельними туфлями, убралась у халатик і одним рипом згорнула зі столу усе разом із цератою і винесла на смітник. Те саме вчинила із брудними шматами на ліжку. Відтак відчинила вікно, і кімната наповнилась запахом матіоли, що росла під вікнами у сусідів. Пляшки також знайшли своє місце на смітнику, а три відра води допомогли підлозі згадати, в який колір її колись було пофарбовано. За дві години війна з брудом закінчилась. Софія застелила ліжка чистою, хрусткою від крохмалю білизною, що привезла з дому, і, вже не чуючи ні рук, ні ніг, впала на подушку. Ігор, який усі ці години спостерігав героїчну битву дружини із дбайливо плеканим свинарником, лежачи на ліжку і періодично заохочуючи її до праці фразами на кшталт “Бджілко ти моя, трудівнице”, раптом пожвавішав. Опісля доброї вечері, відпочинку в тепер чистій і напоєній нічними матіоловими пахощами кімнаті герой-коханець забажав любощів і, повний завзяття, спритно ковзнув під ковдру до дружини.
“Тільки не тепер”, - подумала Софія. Її душа прагла ніжності, після довгого, сповненого вражень і праці дня вона хотіла тихо полежати біля чоловіка, послухати його муркотіння на вушко. Стомлене тіло геть не хотіло ставати до виконання подружнього обов;язку, тим більше, що останній рік усе було зовсім не так, як раніше, але відмовляти свому красеню вона не звикла і на його ритуальне “Кет-котику, мур-мур” пригорнулася до такого свого, такого вивченого, такого рідного тіла. Після мур-мур за ритуалом ішов поцілунок за вушком, а усе те, що повинно бути далі, Ігор останнім часом чомусь пропускав. Вона ще й не спам;яталась, як він заходився коло подружньої роботи, яку виконував зосереджено, наче відбуваючи якусь службу, але зовсім не з такою мірою ніжності, як колись, і зовсім не так, як хотілося Софії. Вона колись намагалася йому пояснити, чого чекає, але наштовхнулася на такий погляд, що зважила за краще замовкнути. От і тепер він узявся до любощів, немов до забивання цвяхів, завзято і люто, але отой любовний цвях чомусь зовсім не хотів набувати залізної твердості, і роздратований Ігор, намагаючись таки довести свою чоловічу силу, пробував знову і знову, а тоді, так і не здобувшись на успіх, зірвався з ліжка і, відшукавши недопиту пляшку, налив у склянку горілки і вихилив її воднодух. Відтак, підвівши червоні, налиті горілкою і якоюсь злою силою очі на дружину, шиплячим лихим голосом процідив:
- Ну що, шльондро, дожилася, догулялася, що у нормального мужика на тебе вже й не встає!
Софія заніміла.
Вихлюпнувши ці ще більш образливі у своїй безпідставності слова на отетерілу і змордовану отими безплідними спробами дружину, він повалився упоперек ліжка долілиць і заснув мертвим п;яним сном.
Усі сьогоднішні пригоди, дорога, директриса, головний лікар, ресторан, офіціантки, неймовірний розгардіяш, в якому жив її педантично акуратний і вимогливий до чистоти удома чоловік, сплелись у тугий клубок у Софіїному горлі, який тиснув, душив і раптом вибухнув гіркими-гіркими сльозами. Вона плакала, не витираючи сліз, рада, що їх ніхто не бачить, ридала усмак, щиро. І раптом відчула, що хтось тихо торкається її щоки. Здивовано підвела очі. Хто тут? Це був промінь місяця. Він ковзнув по її обличчю, м;яко, немов хустинкою, витер горошини сліз. Срібно сяючи угорі, повний місяць посміхнувся їй і промовив: ”Тепер ти живеш у нашому місті, дівчинко. Тут є злі, недобрі люди, але тут є ми – будинки, трава, дерева – твої друзі. Ці сльози – перші, але не останні, це лише початок. Будь мужньою, дівчинко”.
Софія стріпнула волоссям, гадаючи, що то сон. Волосся впало на плечі, вичесане місячним гребенем. Вона підійшла до вікна, подивилася на місяць, і місяць, - вона ладна була заприсягнутися! – посміхнувся у відповідь.
А небо вже блідло. Десь далеко викочувалося на небо, змінюючи свого срібного брата, сонце. Ще не було для Софії ночі, а починався ранок, ранок першого дня праці лікаря Софії Синицької.

РОЗДІЛ II

Спавши чи не спавши, Софія підхопилася раненько, принесла від колонки з вулиці відро води, поставила на електроплитку чайник і заходилася прасувати сорочку чоловікові та білий халат і шапочку собі. Чайник закипів, а оскільки нічого схожого на продукти у кімнаті не було, то про сніданок не йшлося. Ігор прокидатися не збирався, і напутнє слово прологошувати було нікому. Софія поклала свої ретельно напрасовані лікарські обладунки до торбинки, зиркнула в люстерко, чи досконалим вийшов макіяж, і ступила за поріг.
До лікарні дісталася хвилин за двадцять. У цьому було щось нове – крокувати вулицею, ідучи не на заняття, а на роботу, до своїх пацієнтів.
Де знаходилось гінекологічне відділення, вона знала ще з часів студентської практики. Лікарів у відділенні було троє: завідувачка Ганна Петрівна Мельник, поважна огрядна пані з дивовижно чорним як на її майже шістдесят літ волоссям, Степан Михайлович Вальченко, ровесник завідувачки, лисувато-сивий буркотун, який одразу Софії не сподобався, бо прореагував на її появу гейзером емоцій на кшталт “Понаприсилали тут усяких, а їх іще вчити і вчити”, і заспокоївся лише тоді, як вона йому пояснила, що на роботу направлена у медичне училище, а в лікарню – тільки на річну інтернатуру. Третя лікарка, Ізольда Яківна, прийняла Софію як рідну і зразу ж повела в палату знайомити з хворими.
- Ось ваш новий лікар, Софія Андріївна. Вона тепер вестиме вашу палату.
І в коридорі тихенько додала:
 – Софійко, не соромтеся, про все, що незрозуміло, питайте мене, ви ж іще така юна! От пам;ятаю, я у ваші літа …
Далі пішли спогади про перших пацієнтів, які розтягнулися хвилин на сорок, а Софії так кортіло самій увійти до палати, самій розібратися в історії хвороби кожної пацієнтки. Та в ординаторську раптом вихором увірвалась медсестра
- Там позаматкову привезли.
Софія гадала, що зараз усе навкруг завирує, усі забігають, рятуючи хвору, але нічого подібного не сталося.
Степан Михайлович, що куняв над історіями, підвів голову і спокійно сказав:
- Жінку в маніпуляційну, набір для пункції, систему.
І продовжував дописувати щоденник. Рівно через тридцять секунд він так само повільно підвівся і, коротко кинувши Софії “Ходімо”, пішов у маніпуляційну. Якимось дивом хвора – бліда, мов стіна, молода чорнява жінка, вже лежала на кріслі, готова до маніпуляції. Медична сестра набирала в шприц новокаїн. Софія скромно стала біля стіни, сподіваючись, що спочатку їй дадуть подивитися, як усе це відбувається, але Степан Михайлович пробурчав:
- Рухайтеся, докторе, бо як довго збиратися, то хвору не в операційну, а в морг понесуть.
І сам голосно зареготав із такого веселого жарту.
Заохочена радісною перспективою, Софія сіла на стілець біля ніг жінки і зрозуміла: навчання закінчилось, час показувати, що вмієш. Пункцію вона робити вміла. Під екзаменуючими поглядами медсестри і Степана Михайловича тремтячими руками ввела дзеркала, сама не розуміючи, як у неї у руках опинився саме той інструмент, що потрібен. Не встигла про це подумати, як у правій руці опинився шприц з новокаїном і з довгою голкою. От і добре, а то з переляку вона про новокаїн геть забула. І от найвідповідальніший момент – Софія штовхнула голку кудись углиб і натрапила на якусь перешкоду. Тисячі думок за секунду пролетіли у голові: “Куди це я потрапила? А може, я там щось проколола? Що тепер буде?” Кров приплила до обличчя, а спину, навпаки, обсипало морозом. Раптом звідкіля не взялась рука Степана Михайловича і ніби ненароком торкнула Софійчину руку. Хвора ойкнула, Софія відчула, що голка провалилася кудись у порожнину, і шприц почав заповнюватися кров;ю.
- Ну що, пані професорко, кров? Що робити будемо?
- Наявність крові у черевній порожнині є ознакою внутрішньої кровотечі, а отже, показанням до негайної лапаротомії, – мов на екзамені чітко по конспекту відбарабанила Софія.
- Чого стоїте, зайці-кролики, не чуєте, що Софія Андріївна кажуть? Негайно готуйте операційну!
Хвору, що з ляку забула й стогнати, поклали на ноші й понесли на другий поверх, де була спільна для хірургії та гінекології операційна.
- То як, пані професорко, візьмете мене в асистенти? – хитро усміхаючись, сказав Степан Михайлович.
Софія, гарячково згадуючи, як же робиться оця доволі проста, але завжди складна своєю несподіваністю операція, переодягалася в операційний одяг і взувалася у нові, спеціально для того, щоб ходити в лікарні придбані, капці.
Миючи руки, вона увесь час думала про те, що за чим робити, а Степан Михайлович, тер свої зарослі сивим волоссям руки під сусіднім краном і наспівував щось веселе.
Увійшли в операційну. Операційна сестра, анітрохи не дивуючись появі нової дійової особи, допомогла Софії вбратися в халат, сама пов;язала поворозки на рукавах, подала рукавички. Софія хотіла одягти їх одним вправним рухом, як досвідчений хірург, але заплуталась і порвала рукавичку. Операційна сестра, ніяк не зреагувавши, за що Софія ладна була її розцілувати, подала нову, а Степан Михайлович у цей час замалим що не промову виголосив на тему, що понаприймали тут усяких, а вони ані рукавичку одягнути, ані рук помити, ані…. не вміють, і як кожен почне шматувати рукавиці, то на усіх не настачиш, і… Під оте буркотіння тихо зашипів наркозний апарат, і анестезіолог сказав “Можна!”. На превелику радість Софії скальпель до рук узяв Степан Михайлович і вправно, одним рухом розтяв шкіру. Підшкірні судини майже не кровили.
- Багато крові втратила, - ніби відповів на її думку Степан Михайлович. І справді, під очеревиною було чорно – просвічувала кров. Захопивши двома пінцетами, розтяли очеревину, і одразу з живота потекла тепла червона рідина. Софія відчула, як вона стікає на новісінькі білі капці. Скосила очі на анестезіологів – ті свою справу знали добре і готували до переливання вже другу ампулу крові.
Далі все діялося швидко. Видалили уражену трубу, кров, наклали шви. Працювати було зручно, приємно і зовсім не страшно. Вже зашиваючи черевну стінку, Софія усвідомила, що оце і є її перша операція, хай у якості асистента, але все таки...
Степан Михайлович перестав бурчати і знову весело наспівував. Наклали останній шов. Софія подякувала присутнім, і аж тепер Степан Михайлович відрекомендував її і познайомив з операційною сестрою, – дружиною одного з хірургів, та анестезіологами.
Залишивши операційну та знявши халат, Софія аж злякалась – ноги, спідничка, та новісінькі капці були червоні від крові. Оце ж спробуй її відмити! Степан Михайлович засміявся.
- Охрестилася, раба Божа Софія! – і уже серйозніше пробуркотів: - А ти можеш.
Що можеш – можна було лише здогадуватися, але оце “можеш” піднесло Софію на крилах, їй закортіло розцілувати і цього милого лисого буркотуна, і круглу, мов м;ячик, операційну сестру, і хвору, що тихо постогнуючи, приходила до тями.
- А таки можу!
Одразу пригадалися нескінченні години за операційним столом, які вона відвойовувала правдами і неправдами за кожної нагоди, починаючи з четвертого курсу, коли вирішила стати гінекологом.

Два роки тому, закінчивши четвертий курс із чітко визначеною метою – стати терапевтом, та ще й кардіологом, студентка Софія уперше приїхала до цього старовинного містечка на практику. Практики належало шість тижнів: два з них – терапія, два – хірургія і два – акушерство.
Розпочала закохана в терапію Софія з улюбленого відділення. Керував там молодий елегантний В;ячеслав В;ячеславович Філь. Попри свій несолідний для завідувача відділення вік, він був чудовим діагностом і мав оте особливе шосте відчуття, яке мають лише лікарі від Бога. І в цьому Софія дуже швидко переконалася.
До роботи вона взялася із студентським запалом, переконана, що усі ті чудодійні засоби, про які дізналася на кафедрі фармакології, враз поставлять на ноги будь-кого, варто лише добре продумати комбінацію призначень.
Хворих у палаті, яку вона мала вести спільно з В;ячеславом В;ячеславовичем, було п;ятеро. Особливо їй запам;ятався бадьоренький дідок без ноги, інвалід іще першої світової війни. Дідок був худющий, ребра можна рахувати очевидячки, до того ж глухуватий, тому оте “На що скаржитеся, діду?” доводилося волати на повний голос у самісіньке кошлате дідове вухо. У відповідь дідок так само голосно, либонь, щоб самому себе чути, гукав:
- Кашлаю, дочко, кашлаю !
У дідових грудях грало розмаїто – і хрипіло, і свистіло, і шипіло – слухай собі, лікарю, геть без усілякого стетоскопа. Проштудіювавши том Машковського, довідник з фармакології, на ранок Софія принесла свій план призначень і показала його В;ячеславу Вячеславовичу. Той загадково усміхнувся, але схвалив, і дід відтепер почав пити усі оті пігулки, мікстури, діставати заштрики і фізпроцедури. Минув тиждень. У понеділок Софія бігла на практику бігцем, сподіваючись, що пацієнт уже здоровісінький і, можливо, у нього вже і виросла нова нога. Ще б пак, вона так старалась, стільки помічних ліків призначила! Але в грудях у діда гуло, скрипіло, шуміло, свистіло і цямкало так самісінько, як і раніше, а на Софіїне “Як почуваєтеся, діду?” він бадьоренько прохрипів:
- Кашлаю, дочко, кашлаю!
Ображена у найліпших почуттях, Софія пішла в ординаторську, де переповіла свої жалі В;ячеславу В;ячеславовичу. Він знову якось сумно усміхнувся і зажадав дідову історію:
- Ну, як, Софіє, що ти пишеш в дідовій історії хвороби?
- Стан задовільний, скарги на кашель …
- Пиши: “стан середньої важкості”.
- В;ячеславе В;ячеславовичу, та якої ж середньої, дідок цілком задовільно почувається, он сидить собі на лаві під вікном, на сонечку гріється!
- От виростеш, тоді й керуватимеш. Сказав - пиши.
Софія заповнила щоденника.
Наступного дня В;ячеслав В;ячеславович знову поцікавився, як там у діда справи.
- Пишу: “стан середньої важкості”.
- Пиши – важкий.
- Та який же він важкий? Он дід сидить під віконцем, протез гріє.
- Сказав – пиши.
У четвер була вказівка писати, що стан украй важкий, пацієнт виписаний додому за наполяганням родичів. Софія прийшла попрощатися:
- Бувайте здорові, дідусю!
У відповідь, як завжди:
- Кашлаю, дочко, кашлаю!
І дідусь, порипуючи протезом, почвалав за онукою до машини.
А за кілька днів Софія побачила дідову онуку в чорній хустці. Кинулася до В;ячеслава В;ячеславовича.
- Помер дідусь у суботу, Софієчко!
- Як помер? Він не міг! Йому вже було краще! – розридалася Софія. – І не помирають від бронхіту.
- А він не від бронхіту помер.
- Чому ж тоді?
- Від старості. Дев;яносто чотири дідові виповнилося. Я іще в понеділок зауважив, що дід на тонке пряде, а ти: “стан задовільний…” Ото не доглянь, то дід у тебе і помер би у задовільному стані. Ну, чого плачеш, докторе?
Софія вже змочила слізьми усю хустинку.
- Дідуся шкода. Я ж його так лікувала, так лікувала…
- Від старості вилікувати не можна.
- А звідки ви знали, що він… ну, що йому гірше?
- Попрацюєш років десять терапевтом, і ти знатимеш, - гірко посміхнувся В;ячеслав В;ячеславович.
Отак Софія дістала першого розчарування в терапії.
Все було зовсім інакше, коли вона прийшла на практику в пологовий будинок. Молоді, здорові й красиві жінки з кругленькими животиками, трохи поойкавши, народжували діток і йшли собі додому з білосніжними пакуночками – радісні, щасливі.
Оце робота! Одне задоволення!
Після отакої студентської практики Софія зрозуміла, у чому головні труднощі професії лікаря: важко щодня бачити, як люди хворіють, як їм болить. Добре почуватися чарівником, який може позбавити болю. А коли не може? Буває ж отак, що не може. Як тоді? Софія, яка завжди чужий біль сприймала як власний, зрозуміла, що терапія або онкологія – це не для неї. Хірургія? Цього хотілося дуже, вона любила працювати руками і руку мала легку, але й тут: допоміг хворому – добре, а якщо ні? Та ще й приклався до її вибору знайомий лікар:
- Затям: жінка-хірург – це, по-перше, не жінка, а по-друге, не хірург.
Із цієї образливої фрази витікав неприємний, але логічний висновок: добрий хірург повинен цілком віддавати себе роботі. А хіба зможе жінка, та ще й з дітьми, днювати й ночувати в лікарні? Приносити в жертву пані Хірургії своє подружнє життя Софія страх як не хотіла!
А от акушерство й гінекологія – просто мрія: робота і для рук, і для голови, тут і хірургія, і терапія разом, а головне – радісна професія, бачиш результат своєї праці. Отак зопалу вирішила Софія, а потім довгі роки переконувалася, що ой не все так просто й легко, як спершу здавалося. За складністю – як терапія й хірургія разом, а за відповідальністю… В жодній іншій галузі медицини лікаря так не переслідує отой величезний, ні з чим не порівнянний тягар відповідальності за долю обох – матері і дитини. Тут не проходить “Бог дав, Бог узяв”, тут посивій, а мама й ляля мають бути живі та здорові. І вимагала пані Гінекологія жертв не менших, ніж пані Хірургія.

Від роздумів Софію відірвала поява в ординаторській Ігоря. Поголений, напахчений, у свіжій сорочці, яку вона так старанно прасувала зранку, він стояв у порозі з рожевою трояндою в руках.
- Доброго дня, Ганно Петрівно! Сім тисяч поцілунків, Ізольдо Яківно! – Він галантно поцілував ручки обом, а вони зашарілися, мов сімнадцятки. – От прийшов привітати свою королеву із першим робочим днем.
Із церемонним поклоном, ледве не упавши на коліно, Ігор простягнув дружині троянду, немов нічної сцени між ними не було.
- Ідіть, ідіть, Софійко, досить з вас для першого дня, - защебетала завідувачка із приязню, якої раніше в ній не помічалося.
Виходячи з лікарні, Софія почула за спиною: “Ой, нарешті вона приїхала, може, тепер все у них налагодиться?” Ці слова вона пропустила повз увагу, гадаючи, що це не про неї: у них із Ігорем усе гаразд, що мало б налагоджуватися?
Щодня до ресторану – це для їхнього сімейного бюджету уже занадто, і Софія вирішила зайти на ринок, придбати дещо на обід. Ще не усі бабусі подалися додому, тому вони швидко й дешево напакували цілісіньку торбу овочів. “От і буде борщ!” – подумала господиня.



РОЗДІЛ III

Палата, яку довірили Софії, була найменшою у відділенні – усього на чотири ліжка. Історій хвороби у папці лежало також чотири, але хворих у палаті, куди вона зазирнула попередньо, перед обходом, Софія помітила тільки двох. Ізольда Яківна, яка передавала їй палату, з погано прихованою радістю й полегшенням пролебеділа:
- Ви, Софійко, самі розберетесь і усе одразу зрозумієте.
Горда тим, що її мають за таку мудру, Софія переглянула історії, а тоді зайшла в палату, привіталася і сіла біля ліжка, на якому лежала маленька, сива аж біла жінка, якій, згідно із записом в історії хвороби, виповнилося шістдесят сім років. Її бліде до прозорості обличчя із сіруватим відтінком байдуже і без усякої надії обернулося до Софії. В очах світився біль, до якого хвора вже звикла, намагалася його терпіти мовчки і просити знеболювальні ліки тільки тоді, коли витримати ставало понад силу. Щоб оглянути хвору, Софія підняла ковдру, і в ніс вдарив запах... Ні, не запах – нестерпний сморід. Софія знала, що це. Таких хворих вона бачила в онкології. Так пахне рак в стадії розпаду пухлини. Так пахне смерть. Серце аж зайшлося від жалю до цієї прозорої старої жінки, що мовчки зносила свою муку і приреченість, від жалю і від власної неспроможності щось змінити. Подумки Софія чомусь назвала хвору “бабусенькою”.
Стало зрозуміло, чому інші жінки, що лежали у палаті, приходили тільки зранку, отримували процедури і тікали додому, хоч це й було категорично заборонено розпорядком лікарні. Хто б витримав таке сусідство!
Софія, долаючи якусь підсвідому відразу, взяла хвору за руку – самі лише кісточки і шкіра з ниточками вен – не так для того, щоб промацати пульс, як для того, щоб зігріти її, таку холодну і безживну у серпневу спеку.
У палату зайшла медсестра з листками призначень – молода, статурна дівчина на ймення Ольга у халаті особливого фасону. Натягнувши на ніс маску, процідила:
- Слухаю вас.
- Скільки разів на день ви робите обробку рани хворої Мелешко?
- Двічі, як призначено.
- Тепер робитимете тричі. Не забувайте частіше змінювати стерильні прокладки. Щодня – чисту білизну, і ретельніше проводьте профілактику пролежнів.
Пофоркуючи і ледве що не б;ючи копитом, як норовиста молода кобила, медсестра усім своїм виглядом намагалася показати, що їй ота даремна витрата сил та чистої білизни вкрай не до вподоби, результат усе одно буде однаковий. Софія й сама все знала, але усе її єство опиралося цій думці. Вона розгорнула історію і подумки зойкнула – аналіз крові геть поганий! Глянула на медсестру:
- Чи приймає хвора вітаміни?
Та знову зиркнула на Софію, мов пані на блоху в перуці, і процідила:
- Приймає.
Хвора підняла на них повні якоюсь уже нетутешньою втомою очі і тихенько прошелестіла:
- Не можу, погано мені від них.
- То вживайте більше фруктів, ягід, родичі ж до вас приходять!
- Ніхто до мене не приходить, самотня я, - і вона відвернулася до стіни.

От тобі і попрацювала. Хвору вразила, на конфлікт з медсестрою нарвалася… Хоч який, власне, конфлікт, це її робота. А свого напудреного носа нехай кривить деінде, а не в моїй палаті.
Та конфлікту уникнути не вдалося. Не встигла Софія вийти з палати, як почула, що ота фотомодель у білому халаті на увесь голос репетувала в маніпуляційній до іще двох медсестер і санітарки:
- Ач, приїхала, бачили ми таких, тільки з інституту, а вже командувати! Сама б спробувала її помити, оту Мелешко, дістала б задоволення! Усі розумні чужими руками…
Софія зайшла в маніпуляційну, щільно зачинила за собою двері і глянула на Ольгу так, що тій одразу заціпило:
- Ольго Аркадіївно, ходімо, я покажу вам, як доглядати за раною хворої Мелешко. А ще раджу перечитати розділ “Деонтологія” у підручнику для медсестер. Сподіваюсь, вам відомо, що розпорядження лікаря середній медичний персонал виконує, а не обговорює, тим більше у такій формі.
Софія виголосила цю промову підкреслено чітко, тоном, що не допускав заперечень. Але перша частина тиради щодо того, що “я покажу, як доглядати”, вирвалася у неї зопалу, і тепер Софія думала, що ж вона, власне, показуватиме медсестрі. Адже рана була страшною. Пухлина розпадалася, спричинюючи тяжкі муки хворій та отруюючи повітря довкола. Жодного дива, що медсестри не хотіли займатися цією неприємною і невдячною справою. “А я зможу?” – спитала себе Софія і рішуче звеліла сестрі готувати стерильний матеріал.
Одягнувши маску і стерильні рукавички, Софія відважно взялася до справи. Медсестра відкинула ковдру. У ніс вдарив такий важкий дух, що аж у голові запаморочилося, занудило. Та відступати нікуди. Софія обережно обробила рану і тканини довкола, що були запалені і завдавали хворій додаткових страждань. Очистивши рану і приклавши м;яку стерильну серветку, утрьох із санітаркою вони перестелили білизну хворій, одягли чисту сорочку. Повітря в палаті помітно посвіжішало.
В маніпуляційній Софія, знявши маску і вдихнувши нарешті на повні груди, вже м;якшим тоном сказала:
- Отак і робитимете тричі щодня.
Ольга, зітхнувши, покірно схилила голову в дрібненьких хімічних кучериках, на яких дивом трималася біла пташечка, що мала б символізувати білу хустинку медсестри.
І вже зовсім невідомо чому Софія озвалася до неї ще раз:
- Олю, як ви гадаєте, чи справедливо, щоб оця самотня спрацьована колгоспниця вмирала отут у муках, бруді й смороді, ображена на весь світ і на нас із вами?
- Та я згідна, Софіє Андріївно, але що то поможе…
- А оце вже не наш клопіт. До речі, як звуть хвору?
- Як це як? Та ж баба Міля!
- Її звуть Клементина Мефодіївна. Запам;ятали? У нас лікарня, а не ферма. Добре, Олю? – додала Софія вже зовсім по-людськи, бо Ольга знову приготувалася супити носа.
Софія й сама від себе не чекала, що у перші ж дні роботи вже отак вичитуватиме медсестрі, майже своїй ровесниці.
Тут пролунав бадьорий голос Ізольди Яківни:
- Софійко!
Софія зайшла в ординаторську.
- Софієчко, тут до мене в палату хвора поступає, опишіть, будь ласка, її історію… От і добре, серденько, я знала, що на вас можна покластися, - швиденько проторохтіла вона, поки молода лікарка збиралася на слово.
Писати – це було чи не єдине, що Софія не просто не любила – гірко ненавиділа у лікарській професії. Але Ізольда Яківна так просила…
- Добре, Ізольдо Яківно, я огляну хвору і опишу.
- Та для чого ж її оглядати, Софієчко, це ж моя сусідка, вона цього страх як не любить. Я вам скажу, що писати.
Софія, знизавши плечима, сіла писати історію хвороби хворої, яку в очі не бачила, а Ізольда Яківна, дуже заклопотана, в цей час вела бесіду з якимись людьми, певно, родичами хворої. Слів не було чути, виривалося тільки: “Ой, що ви, не треба!” і “Ой, дякую!”
Так минув день. Софія уже приготувалась іти додому, як швидка привезла ще одну хвору, знову ж до Ізольди Яківни, яка сьогодні чергувала по лікарні. Склавши руки, внизані золотими перснями, подекуди по два на одному пальці, мов до молитви, Ізольда медово засокотіла:
- Софієчко, ангелятко, знаю, знаю, що вже пізно, по третій, знаю, знаю. Але ви так чудово пишете історії, у вас такий чудовий почерк, такий гарний стиль…
Подітись нікуди, і Софія записала ще одну історію. Зазирнула на прощання до своїх хворих і пішла додому, налаштовуючись рішуче поговорити з Ігорем щодо помешкання.
- Не знаю, щастя моє, як ти тут жив ці роки, але сім;я, тим більше з дитиною, так жити не може.
- Та добре, добре, сонечко, але ж шукати приватну квартиру так складно! До того ж гуртожиток дуже близько до училища.
Цей аргумент Софія до уваги не взяла, і, як виявилося, даремно.

Добрі люди нарадили їм квартиру в мальовничому місці, на вершечку одного з пагорбів. Хата була як хата, жив там самотній дідок на ім;я Гарасько. Дід проблеми не складав, хай собі сопе на своїй половині, мешкання мало два входи. У дідовому палаці була невеличка кухня та дві довгих вузьких кімнатки. Подвір;я переходило просто в сад, де росло неміряно-нелічено яблук та грушок. Софії, що виросла на асфальті, це видалося раєм.
Того самого дня, як вони перевезли своє нехитре майно до діда Гараська, Ігор повернувся до Тернополя догулювати відпустку, давши дружині повну волю влаштовувати нове помешкання на свій смак.
Софія з радістю взялася до праці: тут підбілити, тут підфарбувати. Помешкання було умебльоване старовинними, ще польськими, мабуть, меблями, яких цілком вистачало. На кухні тулився до стіни столик, сякі-такі тарілки-миски-каструлі різного віку заповнювали шафку, схожу більше на сейф, і умови здавалися цілком придатними для життя, тим більше, що всі труднощі, як наївно гадала Софія, були незначними і тимчасовими.
Та знайшлися труднощі майже нездоланні. До них належали вода і відстань. Воду довелося носити з глибоченної криниці метрів отак за сто. Першого разу воду послужливо приніс сам дід Гарасько. Добре знаючи враження, яке справляє бездонна криниця на кандидатів у пожильці, він намагався максимально відтягнути знайомство з нею, бо люди більш досвідчені, тільки глянувши на оце, з дозволу сказати, джерело водопостачання, одразу висловлювали рішуче “ні” та простували до іншого мешкання.
Однак, доброго потрохи, і надалі цю роботу довелося виконувати Софії самій. Вона простувала до криниці з порожніми відрами, милувалася сонцем та природою і уявляла себе простою, без диплома, селянською дівчиною з творів Нечуя-Левицького чи Карпенка-Карого, що вийшла собі зранку по водицю, от тільки коромисла бракувало. Дуже швидко Софія переконалася, що коромисло оті дівчата з творів класиків носили не задля форсу. Користь цього пристрою, що знайшовся в господарстві діда Гараська, була відчутною: нести в руках два важезні відра Софія просто не могла, та й годі, а на коромислі, після опанування техніки володіння ним, це ще так-сяк уможливлювалося, хоч вага і тиснула плечі до землі.
Але найбільший фокус-мокус полягав у тому, як видобути оцю дорогоцінну вологу із надр землі. Цього міське дитя не робило ніколи. Технічно нічого складного процедура собою не являла і вищої освіти не потребувала. Слід було усього-навсього шістдесят два рази крутнути корбу і підняти п;ятнадцятилітрове відро – нічого непосильного для Геркулеса, але не для Софії! Разів із двадцять вона ще могла обернути це чортове колесо, але далі мусила лягти, навалившись усім тілом, якого виявилося не так уже й багато, на оту чортову корбу, щоб вона не крутилася назад, а тоді, відсапавшись і знову здобувшись на силі, продовжувати працю, втішаючися тим, що невольникам на галерах було іще важче. Нічого, казала вона сама собі, люди он усе життя живуть у селі, все життя носять воду з криниці, нічого їй не станеться, не мамина доня, витримає. Та й партія і комсомол вчили не боятися труднощів.
Витягнувши у такий спосіб два відра, вона вже не хотіла білого світу, а потрібно було оту воду ще й донести до хати. Далі у воді милися овочі, далі у воді варився борщ, відтак у воді милися тарілки, відтак у воді полоскалися стомлені руки-ноги-личко, і, хоч як намагалася Софія воду економити, вода тікала крізь пальці, і по воду доводилося ходити знову і знову.
Одного разу Софії пощастило – дістати воду і принести її додому допоміг сусід. Іншим разом якийсь хвацький грузин вискочив з машини, що зупинилася посеред вулиці, вихопив з рук важезні відра, доніс до хати і довго й палко просторікував, що “такой красивый девушка не должен жить такой дом, не должен носить тяжелый вещи, он должен носить красивый вещи и иметь много денги”. Ледве спекалась.
У гарну погоду було іще півбіди. Та ось полили дощі. Повернувшись з роботи, дощ не дощ, Софія мусила йти по воду, бо без води, як співається, і не туди, і не сюди. Діставши оту золоту за способом видобування рідину, вона раптом відзначила, що травичка, така шовкова у сонячну погоду, в дощ стає геть слизькою, і зійти з горбочка, на якому хтось задля краси воздвиг криницю, не так вже й просто. Ой!.. Вона гепнулася долі, випустила з рук відра, і дорогоцінна водичка потекла по землі, змішуючись із дощем та Софіїними сльозами. Рідко їй доводилося плакати так гірко. Але ж місяць обіцяв, що усе це лише квіточки, і слізоньки ронити доведеться часто.
Згодом у горопашної невільниці коромисла виникли підозри щодо необхідності таких титанічних зусиль – чомусь вона ніколи нікого біля криниці не зустрічала, виглядало, ніби це була її власність. З;ясувалося, що у кожній хаті є водогін, навіть на половині діда Гараська, а ця “романтика на коромислі” – індивідуально для Софії.
Іншу проблему, і не меншу, становило те, що діставатися до роботи було дуже далеко. До лікарні – рівно годину, а до училища – хвилин сорок. Вже рано темніло, і варто ледь засидітися на роботі, як іти додому ставало просто страшно, бо останній кілометр шляху доводилось долати у суцільній темряві. Вулиця там різко здиралася вгору, і продряпувалася дном ущелини, над якою крони дерев створювали світло-сонце-водонепроникний тунель, темний навіть у сонячну погоду. З одного боку тунелю були звичайні житлові будинки, а от з іншого – старовинний, але цілком функціонально придатний цвинтар з мерцями, привидами і усім іншим, що підкаже молодій жінці романтична уява поночі.
Але мав цей чарівний куточок і свої переваги: тишу – суцільна і непроникна – і сад. У саду діда Гараська росла чудова груша. Грушки на ній були жовті, соковиті, запашні і м;які, аж танули в роті. Ну, посмакіть, а не грушки!

Одного разу Софія взяла кілька груш на роботу для Клементини Мефодіївни.
Бабусеньці ставало все гірше й гірше. Власне, добрий догляд зробив своє – у палату можна було заходити, не затуляючи носа. У чистій білизні, щодня вимита, бабусенька лежала, мов квіточка, на біленькій подушці біленькою голівонькою, але ота квіточка в;янула на очах. Метастази завершували чорну справу пухлини, аналізи з кожним днем гіршали. Зазвичай таких хворих забирали додому родичі, щоб вони вмирали вдома, поміж рідних, доглянуті й оплакані близькими, та лиха доля позбавила бабусеньку родини. Софія боялася торкатися цієї теми, та й не розповідала Клементина Мефодіївна нічого про себе, неговірка була.
Під час обходу Софія поклала оті жовті аж прозорі бери біля ліжка Клементини Мефодіївни. Уперше в очах старенької прокинулась якась цікавість до цього світу:
- Отакі у мене в садочку ростуть. Не побачу я їх уже, ой, не побачу!
Софії належалося бадьоренько вигукнути, що, мовляв, іще побачите, ви ще і поспіваєте, і потанцюєте, але відчула, що ці вдавані веселощі будуть блюзнірством, і сказала лише:
- Може, вам щось потрібно, Клементино Мефодіївно, ви скажіть, я принесу.
В очах бабусеньки майнула якась думка і згасла. Вона підняла безсилу руку і жестом попрохала Софію нахилитися ближче:
- Священика, доню, - прошепотіла на вухо. – Хай прийде. Пора мені…
Від несподіванки комсомолці Софії аж у роті пересохло. “Де ж я його вам знайду, отого священика? А як хто побачить? Та це ж мені буде…” Поки в голові Софії пролітали усі ці атеїстичні думки, вона вже чітко знала, що обов;язково знайде священика, як би це складно і небезпечно не було.

Того дня Софія затрималася довше: свої історії писала, а тоді ще Ізольда Яківна кілька підкинула, сподобалося їй.
Вже смеркало, коли Софія підійшла до собору у центрі міста. Озирнувшись, мов збиралася красти, шмигнула у двері.
- Перехреститися потрібно, як до храму заходиш, дочко, - почула вона і побачила не старого іще чоловіка в рясі.
- Мені потрібен священик.
- Тоді вам до мене, - відповів чоловік. – Яка потреба привела вас до храму Божого?
Софія оповіла про бабусеньку та її прохання.
- Прийдіть, будь ласка, я вас дуже прошу! Як лікар я їй уже нічим зарадити не можу, а ви...
- Так, тепер моя черга. Я неодмінно прийду.
- Але у лікарню, отак…
- Не турбуйтеся, я одягнуся, як усі миряни. Хоч місто маленьке, багато хто мене знає.
У темряві Софія вишмигнула з церкви і носом до носа зіткнулася з Ізольдою Яківною:
- А що це ви, Софієчко, молитися ходили?
Софія не знайшла, що сказати. Брехати на порозі церкви не могла, а правду сказати – хіба вона зрозуміє? Так і перемовчала. Потім почалапала темною вулицею додому, уперше не маючи страху іти повз цвинтар.

Зранку у відділенні з;явився чепурний чоловік у звичайнісінькому костюмі із чорним портфелем. Софія ледве упізнала в ньому свого вчорашнього співрозмовника, тому удала, що не знає його і взагалі впритул не бачить. Накинувши на плечі білий халат, він подався до Софіїної палати. Ізольда Яківна одразу підвелася, почала стріляти очима наусебіч і хотіла йти за ним, перевірити, що там діється, але Софія стала в порозі ординаторської, розповідаючи смішну історію, яка начебто учора з нею трапилася. Лікарі за боки трималися від сміху, й Ізольді незручно було залишати товариство, що так любо розважалося.
Коли отець вийшов з палати і зник за дверима відділення, Софія припинила “травити байки”, вступилася з дверей і узяла до рук папку з історіями. Ізольда прожогом метнулася спочатку вслід за чоловіком, а потім до палати. За кілька хвилин вискочила як обпечена:
- Так, Софіє Андріївно, добре ж ви починаєте! Учора самі до церкви ходили, а сьогодні священик у вас в палаті хворих привселюдно сповідає! Привселюдно! Привселюдно!
Вона так насолоджувалася отим “Привселюдно!”, ніби, сповідаючи хворих десь наодинці, священик жодної небезпеки для радянської влади не становив би.
Ганна Петрівна удала вкрай заклопотану, а Степан Михайлович пробурчав:
- Чого ти, Ізольдо, галасуєш? Ну, кого він там сповідав, стареньку бабусю? Та ж не тебе і не Софію! Сповідалася старенька, відчуває, що смерть близько, ну й що з того?
- Оце так розмови! Це говорить комуніст? Де ваша принциповість?
- Ну, хто з нас кращий комуніст, то велике питання! Мене в партію на фронті під бомбами приймали, коли ти іще під стіл пішки ходила. Ото сядь мені і не роби з мухи слона.
- Ах, слона, слона, ну, я вам покажу слона!
Ізольда Яківна з войовничим виглядом вискочила з ординаторської, а про слона іще довго відлунювало в коридорі.
- О, полетіла в партком. Ну, тепер начуваймось! Софіє, що ти там із нею не поділила?
- Та усе я поділила, Степане Михайловичу, історії за неї пишу, працюю, мов наймичка. То вона мене учора біля церкви бачила.
- Ну, біля церкви в нас будь-кого можна побачити – там же автобусна зупинка. Коротше, Софіє, будуть розбори – ніде не була, нікуди не ходила, автобуса чекала, у церкві від дощу сховалася. А то доїсть тебе ота змія.
- Та вона ж така добра, приязна.
- Приязна, поки ти на неї працюєш. Добра, як удав, поки кролика не ковтнув.
Софія пішла на обхід. Перше, що побачила, було обличчя бабусеньки. Їй щойно зробили знеболювальний укол, і нестерпний біль відпустив на хвилинку. Акуратно зачесане сиве волосся і бліде обличчя майже не вирізнялися на тлі подушки, але очі сьогодні були зовсім інші. Зникла ота скляна байдужість, що так лякала Софію у перші дні.
Спершу Софія оглянула інших хворих, а тоді підсіла до ліжка Клементини Мефодіївни, узяла за руку.
- Дякую тобі, доню, дякую. Своїх дітей Бог не дав, але якби мені таку дочку… Ти ж така молоденька, а мною, старою, не погордувала, не те, що ота, в золоті… З іншими “сю-сю”, а від мене, як від собаки, носа вернула, усе хустинкою напахченою затулялася. А хіба ж я винна, що у мене така біда?
- Не винні, Клементино Мефодіївно, і ніхто не винен.
- А я нікого і не виную. Мені скоро перед Господом стати, гріх…
На цих словах в палату увірвалася Ізольда Яківна з головним лікарем:
- От, чуєте, про Господа тільки й мови! Кого беремо на роботу? Кому довіряємо наших радянських людей? Щоб вони священиків хворим водили?
Головний подивився на бабусю, потім на Ізольду, відтак на Софію:
- Зайдете до мене о третій.
Ізольда, задерши голову, виплила, а головний викотився з палати. Клементина Мефодіївна зойкнула:
- Ой, дитино, тепер через мене, стару й дурну, тебе лаятимуть?
- Та не журіться, бабусенько, посповідають трохи та й усе.
Це не за формою сказане слово якось наблизило їх одну до одної, і Софію вже мало хвилювало, що буде в кабінеті головного.
Та пригоди іще не скінчилися.
У відділення, немов крейсер у ворожий порт, вдерлася дама, у якої на чолі було написано, що вона велике начальство. Як господиня, вона оглянула відділення, зазирнула до кожної палати і спинилася біля Софіїної.
- Отут я буду лежати!
- Вибачте, але в моїй палаті немає вільного місця, - на свою голову заперечила Софія.
- То звільніть! Ця палата найменша, вона мені подобається. Інших хворих випишете, а отут, під вікном, я лежатиму!
Почувши голос, з ординаторської умить вибігли Ізольда Яківна, Ганна Петрівна, що досі сиділа, мов кам;яний ідол, удаючи, що це її не стосується, і сам головний. За їхнім тоном, в якому вчувалися солодкі підлабузницькі нотки, Софія зрозуміла, що дама й справді неабияке цабе.
- Софіє Андріївно! – покликало її начальство. – Хвору ми вирішили покласти у вашу палату, але для цього треба Мелешко кудись перевести.
- Куди? В інших палатах лежить по сім-вісім хворих, туди її покласти неможливо, ви знаєте, чому.
- Як це неможливо?- втрутилося цабе. – Я вам покажу неможливо! – і з енергією геть надмірною для хворої вилетіло за двері і помчало вулицею.
- В райком побігла, - зітхнув головний. – Намилять мені зараз шию… - наче аж замріяно протягнув він.
- Але ж хвору й справді не можна переводити! Вона у такому стані… - палко обстоювала свою безнадійна справу Софія.
- Та у мене й самого є і лікарський диплом, і очі, й ніс! Але є ще й шия…
І він уже не веселою кулькою, а сумним Вінні-Пухом покотився до дверей.
На цьому усе начебто затихло. До кінця робочого дня нічого особливого не сталося. О третій Софія зайшла до головного лікаря. Він вказав їй на стілець, а сам набрав номер телефону і несамовито заволав у слухавку:
- Що ви собі думаєте? Щоб цього більше не було! Я не терпітиму!
І отак хвилин п;ять. Відтак іще п;ять хвилин перебирав папери на столі. Тоді зиркнув на годинник:
- Ну, ніби досить. Вважайте, що я вас вилаяв. Ідіть уже, ідіть і будьте обережніші надалі.
       Намагаючись щось зрозуміти, Софія прочинила двері кабінету й уздріла Ізольду Яківну, що пантрувала, а може й підслуховувала. Софія швиденько вихопила носовичка, приклала його до очей і уже з дверей скрушно проказала:
 - Це ніколи більше не повториться! Я зробила висновки!
Вона й справді зробила висновки.

Минув день, і вечір, і ніч. На ранок, прихопивши грушок для бабусеньки, Софія побігла, долаючи пагорби, до праці і одразу ж поквапилася в палату.
На ліжку під вікном, де учора іще лежала Клементина Мефодіївна, розмістилося “цабе”. Бабусеньки в палаті не було. Не тямлячись від обурення, Софія влетіла в ординаторську, готова до скандалу. Вона знала, що потрібно промовчати, але все у ній тремтіло і готове було кусатися, дряпатися, гамселити кулаками, кричати, ридати. До такої реакції була готова й завідувачка. Не встигла Софія й рота розкрити, як Ганна Петрівна, досвідчений дипломат, що зуби з;їла на залагоджуванні конфліктів, узяла її за руку й по-материнськи щиро та по-начальницькому твердо сказала:
- Софіє Андріївно, от добре, що ви сьогодні так рано прийшли. Поїдете на конференцію до Тернополя на два дні. За годину їде машина, отож, не гайтеся. Ваших хворих за той час догляне Ізольда Яківна. Побудете вдома, побачите донечку, згода?
Ой, вміла Ганна Петрівна вмовити. При згадці про теплі рученята маленької Наталочки, що зараз гостювала у чоловікових батьків на селі, у Софії защеміло серце, і все інше стало другорядним.
- А куди перевели…
- У коридорі лежить ваша Мелешко. Тихо, тихо, Софіє Андріївно, не треба так бурхливо. Тут учора ввечері і без вас ціла війна була. Ця “письменниця” побігла у райком, наробила там шуму, що їй, ветерану війни, не створюють нормальних умов для лікування. З райкому – до головного, головний – до мене, а я що, нову лікарню збудую?
- А вона що, справді письменниця? – вже із підсвідомою повагою запитала Софія. – Що ж вона пише? Вірші, прозу?
- Скарги, скарги, Софієчко, скарги вона пише, всюди і на всіх. От і бояться її, немов вогню, навіть у райкомі. Як прийде, як медалями задзвенить…
Ганна Петрівна, стара львівська пані, єдина серед завідувачів відділень не була членом партії, тому висловлювалася дуже обережно, знала, якщо виникнуть найменші проблеми, її не пожаліють.
Софія вибігла у коридор. У темному, вогкому коридорі, бо одна його стіна, як і у багатьох інших будівлях у містечку, що тулилися до пагорбів, вгрузла у землю, в глухому закутку аж біля туалету, де завжди гуляли протяги, лежала Клементина Мефодіївна. Побачивши Софію, вона відвернулася до стіни й заплакала.
Від дверей почулося:
- Софіє Андріївно! Машина вирушає.
Софія поклала грушки в узголів;ї, погладила білу голову бабусеньки й побігла.
У машині вона весь час думала, як так могло статися. Чому в їхньому суспільстві, яке грунтується на засадах рівності, братерства, де усі люди однакові, вони таки не однакові! Згадала, як вчила їх в субординатурі доцент Ольга Григорівна, сувора й вимоглива до педантизму в усьому, що стосувалося лікарів, але зворушливо турботлива щодо пацієнтів: “Будьте особливо уважні до простих людей! (Софія ще подумки обурювалася, яких це простих людей вона має на увазі, адже усі радянські люди – особливі, ось і у пісні співається “Наш непростой советский человек!”). Ті, що знають, як високі кабінети відчиняти, собі раду дадуть, а проста колгоспниця потребує особливого вашого піклування!” А вона, от і на тобі, попіклувалася! Перша ж хвора, і вона вже склала лапки: “Добре, Ганно Петрівно, як скажете, Ганно Петрівно!” Отак картаючи себе, Софія розуміла, що навіть якби вона криком кричала, захищаючи бабусеньку, це не допомогло б, навіть Ганну Петрівну не послухали, а хто така Софія?
Дорога до Тернополя, конференція промайнули швидко, і от уже назустріч Софії доріжкою дідового саду тупотять тугі ноженята, і з вигуком: “Мамуся пр-р-риїхала!” пухнасте біле зайченя стрибає мамі на руки. Зайченяті йшов четвертий рочок, воно щойно навчилося вимовляти букву “р” і тому “ричало” на всіх, насолоджуючись отим р-розкотистим тр-ремтячим звуком, що, нар-р-роджуючись, пер-р-рекочувався у маленькому р-р-ротикові.
Нічого солодшого у світі, як пригортати до грудей оте туго наталоване, запашне дитяче тільце, Софія не знала. Але довго тримати на руках оце попастеньке доненяточко було вже важкувато.
На порозі з;явилася свекруха:
- Та пусти ж її, нехай біжить нозями, воно ж важке, як добре пацє!
“Добре пацє” підбігло до бабусі, повело носиком і, зачувши запах свіжих пиріжків, потупцювало наталовувати животика.
- Як тобі там, доню? Щось ти змарніла! Ходи до хати, з;їж щось, а то ти й так важиш як єндик, а скоро будеш, як курка!
І заходилася дзвеніти тарілками. Софія любила свекруху. Огрядна, пишна, вона нагадувала м;ячик, що жваво стрибав то у кухню, то на город, то до курей-качок-індиків, то витерти носика онуці, яку улітку віддавали бабусі “на випас”. Літ їй уже поза шістдесят. Ігор – остання, пізня дитина. У сороковому році народила вона першу донечку, а у сорок першому, знову вагітною, провела на війну чоловіка. Другу дочку народила вже без нього. Усю війну берегла діток, і таки зберегла. Свекор повернувся з фронту, Богу дякувати, живим і неушкодженим. За два роки народилася іще одна дитинка, і знову, на його відчай, дівчинка.
Аж через вісім літ після війни Бог, нарешті, послав їм сина. Мати, а ще більше батько, не могли натішитися хлопчиком, навіть називали його не син, не синок, а особливо – “синчик”! І батьки, і сестри порошинки з нього здмухували, кожну примху вдовольняли, а як “синчик”, не без допомоги вже дорослих сестер, вступив до інституту та став “доктором”, то вже й геть ціни йому не годні були скласти.
Свекруха у Софії, на відміну від отих змій, що описують у літературі, була доброю, веселою жінкою. Вона мала легку вдачу, ніколи не впадала в образи і завжди посміхалася. Софія не могла пригадати випадку, щоб вона картала її за якісь господарські прорахунки, а господарювати вчила весело і легко. Господинею ж була чудовою! У її маленьких ручках усе горіло: хата була прибрана щодня, мов на Великдень, а готувала свекруха, яку й називати цим сварливим словом не хотілося, таку посмакіть, що їв би і їв. Не дивувало, що і чоловік, і вона сама, і син, і дочки були таки добряче схильні до повноти.
За якусь смітинку в хаті вона ніколи Софії не дорікала: “Ти, дитино, вчишся. Матимеш час – прибереш. Не ми існуємо для порядків, а порядки для нас”. А якщо у Софії якийсь вареник не вдавався таким класично рівним, як у неї, то біди теж не було: “Зуби порівняють!” Словом, з такою свекрухою можна жити й жити, у добрі, мирі та злагоді.
А от свекор… То окрема пісня. Начувалися від нього всі: і щебетуха-дружина, і дочки, і невістка, всі, крім синочка. Він, “синчик”, міг з батька мотузки сукати і був завжди і в усьому правий.
Спочатку свекор пишався, що невістка у нього така гарна, та ще й “міщанка” (з міста тобто), “доктор”, та вистачило того не надовго. Уїдлива його вдача проривалася в усьому, навіть у дрібницях. От, кажімо, прокидалася Софія в неділю зранку (а приїхати в село вони могли тільки в неділю) о дев;ятій, якщо дитина давала поспати, то на “Доброго ранку, тату!” отримувала: “Доброго полудня, невісточко!” із натяком на те, що сам він звик прокидатися рано. Зате лягав увечері о дев;ятій, і якщо уночі Наталочка плакала, зранку дорікання не мали кінця: “Що ти дитині робиш, що вона у тебе плаче?” Якщо онука хворіла, то винною, звісно, виявлялася невістка, яка конче мусила дитину заледве що не навмисно простудити.
Омелян Степанович був чудовим кравцем, шити навчився ще до війни і довів своє мистецтво до досконалості. Черга до нього серед сільського і міського панства була величезна, плата висока, але пальта і костюми, пошиті майстром, сиділи, як улиті, роблячи з будь-якого здохляка Алена Делона. На це колись купилася й Софія – Ігор у пошитих батьком костюмах мав такі плечі, таку статуру! Правда, при детальнішому дослідженні з;ясувалося, що роль крутих плечей грали майстерно припасовані прокладки, та було вже пізно – Софія закохалася по самісінькі вуха.

У любих родинних клопотах швидко минули дні. Ігор мав іще тиждень відпустки, тому залишився вдома, а Софію кликали обов;язки – у неділю вона чергувала.
В автобусі до неї повернулося відчуття якоїсь внутрішньої тривоги. Ледве забігши до діда Гараська і кинувши речі, вона побігла до лікарні.
Чергування починалося на диво спокійно – у передпологовій порожньо. Власне чергування ці були лише для неї – усі інші лікарі у так звані ургентні дні просто сиділи вдома, чекаючи телефонного дзвінка чи машини швидкої допомоги у тих випадках, коли акушерки самі не могли дати ради. Акушерок було чотири, усі вони працювали дуже довго, мали стажу по тридцять-сорок років, бачили і вміли робити усе на світі, крім операцій хіба, але за юридичними вимогами мали право вести тільки неускладнені пологи, в усіх інших випадках зобов;язані викликати лікаря. От тільки пологи оті з фізіологічних, неускладнених, на ускладнені перетворювалися іноді однієї миті. Отак все добре, добре, й нараз – кровотеча або ще якась біда, не при хаті згадуючи, і поки той лікар приїде, то хтозна-що може статися. Та й перетворити нормальні пологи у патологічні можна одним невмілим рухом, якщо бракує кебети чи руки не звідти ростуть, це Софія вже знала. А кебета акушерська й уміння набувається довгими роками, отож, аби той процес прискорити, вона вирішила ночувати в лікарні й приймати усі пологи, і нормальні, й не дуже, і лише до тих, котрі вже дуже “ненормальні”, викликати на допомогу когось із старших лікарів.
Пологовий будинок вважався дивом архітектури. Розташований у колишньому жіночому монастирі десь століття отак XVI, він належав до найдавніших будівель міста. На першому поверсі розміщувалася жіноча консультація, а нагорі – пологове відділення. Стіни будинку товстелезні – на підвіконня хоч упоперек лягай, акустичні дані також відповідні – не встигне жінка зойкнути, як чути на іншому кінці міста.
Щоб потрапити до гінекологічного чи хірургічного відділення, потрібно пройти метрів двісті старовинним парком, дерева якого чули іще голос Максима Кривоноса. Кривоніс звертався до мешканців міста після того, як козаки здолали опір польської шляхти у замку, руїни якого, мов символ козацької слави, бовваніли на горі Яні. Освітлення в парку не змінилося з часів Кривоноса, тому без доконечної потреби поночі ходити там не варто.
Десь об одинадцятій зателефонували з гінекології. Софія прожогом побігла, гадаючи, що привезли хвору, а попри те раділа, що буде можливість побачити бабусеньку. Медсестра чекала біля входу:
- Софіє Андріївно, тут вашій Мелешко дуже погано. Вас кличе.
Софія швидким кроком рушила у закуток, де біліло ліжко. Бабусенька справді почувалася украй погано. Достатньо було одного погляду, щоб навіть не дуже досвідчена у таких справах Софія збагнула, що її час уже відлічується не днями, а годинами. Пошерхлі губи, що ледве хапали повітря, склалися у щось подібне до усмішки, коли вона побачила свою лікарку.
- Прийшла, доню… Сядь біля мене… Іду я… Ти скажи їй, отій, скажи… Я діток не топила… Я люблю діток… я не топила…
Софія подумала, що старенька марить:
- Про що ви, бабусенько? Яких діток? Кому сказати?
- Отій, що вигнала мене, як собаку. Отут мені і вмирати, біля параші…
Софію аж пересмикнуло від цього тюремного слова, що так не пасувало, так суперечило самій природі милої зболеної старенької жінки. А Клементина Мефодіївна продовжувала:
- Хай я хоч перед смертю скажу… Ніхто не знає, а тобі скажу, не хочу з цим вмирати. Я сама з Волині. У сорок четвертому, як прийшли “визволителі”, багато наших хлопців пішло в ліси. І мій Петрусь пішов… Я знала, де вони, їсти у криївку носила…
Голос бабусеньки переривався, сили вже не ставало. Вона важко перевела подих і заговорила знову швидко-швидко, немов боялася, що не встигне:
- У нашу Христинівку тоді дівчина приїхала, ніби вчителька. Тільки нікого вона не вчила… Вистежувала, сука енкаведистська…
І хвора знову зайшлася кашлем. Софія озирнулася на медсестру, що стояла поруч:
- Кисень!
Стефанія Казимирівна, сувора, дещо педантична жінка літ отак під шістдесят, подала хворій кисневу подушку і зашепотіла Софії на вухо:
- Як поклали її сюди, Софіє Андріївно, першої ж ночі застудилася, протяги ж які… Пневмонія. А ота, що на її місці під віконечком лежить, Петракова, щоразу, як до вбиральні йде, масла у вогонь підливає. Ми, каже, кров за родіну проливали, а ви, бандеровські підстилки, дітей в криницях топили. От вона тому про дітей і говорить.
Бабусенька віддихалася, зняла з обличчя маску тремтячими немічними руками і продовжувала:
- Вистежувала… І вистежила Миколу, побратима Петрового. Гарна була, як янгол… Покохав її Микола… Вірно, щиро. Зустрічався з нею потай… А вона все просилася зв;язковою бути, грипси носити… Не сказав він їй нічого, обережний був… Але вистежила-таки гадюка їхню криївку, навела отих псів, ястребків… Відстрілювалися хлопці… У тому бою і їй, отій, дісталося… Поранив її мій Петро в праве плече, ледве живу поклали енкаведисти в машину і повезли… Загинули наші хлопці. Петруся мого забили, а Микола сам застрелився, не дався живим… Їх, уже мертвих, у село притягли кіньми і кинули біля сільради, щоб люди упізнавали… Ми з хлопцями хотіли відбити, щоб хоч поховати по-людськи… Схопили нас… Били дуже… Судили. Дали мені двадцять років і всю родину вислали - і мою, і Петрусеву… Повернулася на Україну в шістдесят п;ятому, в селі нікого з рідних… Я сюди, де мене ніхто не знає… Отак і прожила сама… Отак і вмираю… сама… мов собака…біля параші… Але ви скажіть отій, що я діток не топила… скажіть…
Софія вже не помічала власних сліз, та й сувора Стефанія Казимирівна теж витягла хустинку. Дихали вони обидві так само важко, як хвора, ніби допомагаючи їй проштовхувати в легені повітря:
- Ви не самі, Клементино Мефодіївно, ви така добра, вас так люблять усі…
Старенька її вже, мабуть, не чула. Її прозорі руки снували ковдрою, наче знімаючи якісь невидимі зорові нитки, очі були розплющені, але бачили уже щось недосяжне для сторонніх. Тишу розірвав телефонний дзвінок. Трубку схопила Стефанія Казимирівна:
- Софіє Андріївно! Негайно в пологове! Жінку привезли.
- Але ж я не можу… Не можу її залишити…
- Ніякого не можу. Вона вже вас усе одно не бачить і не чує. Я сама її догляну. Ідіть уже, та умийтеся, не лякайте хворих.
Софія змила обличчя зимною водою, осмикнула халат і, немов солдат, що рушає в бій, вийшла з освітленого теплого відділення у морок ночі. Розуміла, що нічим уже не допоможе бабусеньці, але серце чомусь боліло, наче з тяжкої вини.
А з вікна уже чути було крик роділлі. Там чекали лікаря, там потрібна допомога. Софія звела очі до неба. Одна із зір, що рясно вкрили його бездонну глибінь, раптом зірвалася й полетіла донизу. “Бабусенька…” – подумала Софія, на мить зупинившись. Але тільки на мить, бо крик з вікна пологової зали лунав усе гучніше. Її кликало нове життя.