Чотири дороги назустрiч

ДОРОГА ПЕРША

Дощ повис перед лобовим склом непрозоро й темно. Вода застигла довкола суцільна й густа, мов клей, і годі було зрозуміти, звідки б’ють тугі струмені – з чорного, аж не видно хмар, неба, чи підіймаються з невидимих отворів у землі. Довкола стояла стіна, крізь яку навіть потужні фари майже нового “опеля” не могли пробитися глибше як на метр.
Валя з’їхала на узбіччя, зупинила машину. Аж тепер відчула, як гудуть з утоми руки, як ниє затерпла спина, як отвердли у мало не судомі м’язи правої ноги. Ще як удома натиснула на газ, так і летіла через усю країну без зупинок, гнана відчуттям холодних очей за плечима, навіть у стерильній німецькій безпеці і певності непевна того, що хвіст не пасуть якісь незримі, та повні загрози потвори без форми, кольору й запаху. Ні, запах у них був – запах її страху...
“Опель” іще тихо сопів, наче намагався віддихатися після майже лету на межі припустимої швидкості. Хороша, надійна машина. Валентина похвалила себе – що ж, досвід, він і в Африці досвід. І в Німеччині теж. Навчилася вибирати. Не згірш за будь-якого чоловіка вміла попорпатися у двигуні, послухати його тиху музику і віднайти у ній фальшиву ноту. Нікому не вдавалося всучити їй фуфло. Битих, хай навіть бездоганно відремонтованих, авто не брала. З принципу. Якимось від старенької своєї бабусі успадкованим чуттям потойбічного вгадувала вона у надміру свіжому, на глянц випуцованому “мерсі” пам’ять пережитого колись болю й каліцтва і генетично закодовану схильність до повторного переживання чогось іще більш болючого і не спокушалася наднизькою ціною. “Тю, дурна баба, - плювалися перепродувальники, – та ж не собі береш! Ще якби собі, то можна зрозуміти. Тачка як тачка. Новісінька. Спихнеш якомусь лоху, хай собі тішиться. А бабла навариш!”
Валя чемно дякувала за “бабло” і відмовлялася. Їй же потім гнати машину через пів-Європи. Сидіти на місці мертвого, можливо, страхітливо спотвореного тіла за кермом, виловлювати отим бабусиним внутрішнім “чую” чиюсь колишню втому, майже сон, потім мить передсмертного жаху, від якого холодним потом за секунду мокріє чоло, потім удар і політ душі у незбагненне... О ні, труни на колесах нехай купують і перепродують інші, у неї свого страху досить.
Злива не вщухала. Валя увімкнула в салоні світло. Про всяк випадок. Бо хіба ж мало літає цими автобанами напівсліпих і божевільних? Посиділа трохи, глянула на годинник. Скоро дванадцята. Скоро й польський кордон. А заночувати краще тут, в Німеччині. Безпечніше. Дорожче, але безпечніше.
Безпечніше... Де тепер безпечніше, Валя не знала й сама. Безпечно було вдома, біля бабусі. Усюди, де робляться гроші, відчуття холоду поза спиною, мабуть, невід’ємний атрибут процесу. На кожному кроці чекаєш, що на плече ляже важка рука долі чи якихось безіменних узурпаторів її велінь у чорних шкіряних куртках.
Вимкнула світло. Сховалася у темряву. Відчула себе мишкою у нірці.
Хороша, надійна машина. Довкола полощуть трасу і тих небагатьох немудрих, кого лиха година винесла у таку кепську погоду з дому, уперті струмені води, а в салоні – жодної краплі. Герметично, на совість зробили німці тачку.
Валя відчувала себе самотньою іще більше, аніж Ной посеред вселенського потопу. Там хоч було усякої тварі по парі. А вона робить свою небезпечну, хоч і прибуткову справу одна.
Збоку глянеш – позаздрити можна. Не на полі, не на фермі, навіть не за комп’ютером на погибель очам. Сидить собі отут, у теплі й затишку, у зручному, підігнаному за зростом, ретельно відрегульованому під неї кріслі водія, гарна, немов картинка.
Варто глянути у дзеркало – і от тобі платиново-біле, мов у Мерилін Монро, волосся, щойно вимите і укладене у модну зачіску, ще й стягнуте довкруж лоба за особливим, щоякнайостаннішим, навмисно для неї вигаданим писком моди хусткою, скрученою джгутом. А хустка вам не будь-яка, а з тієї ж тканини, що й костюм. А костюм не будь-який, а з дорогої крамниці. А очі – голубіші за небо. А носик – маленький і рівненький. А кінчик носика трішки дивиться угору і підіймає за собою соковиту верхню губку, тому рот виглядає постійно готовим до поцілунку і обмаль на світі чоловіків, які б не спокусилися спробувати смак отих рожевих, довірливо-м’яких, оманливо-наївних вуст. Любімо, браття, правду, обмаль і таких, яким це вдалося з першої спроби...
Її ручки, маленькі, майже дитячі, з дитячими ж таки ямочками, виглядали на кермі не зовсім доречно. Здавалося, вони ніяк не спроможні дати собі раду з таким великим і потужним автомобілем, та враження враженням, а ручки проте кермували вправно і навіть без особливих зусиль.
Валентина була трішки “схильна до повноти”, як пишуть у шлюбних оголошеннях, та саме “схильна”, а не повна. Її завжди вважали повненькою, і цей комплекс зайвої ваги засів у ній чи не навіки. “Я потворно товста!” – вирішила колись, майже двадцять років тому, дівчинка-дев’ятикласниця Валя, і з тієї пори жила, як належить товстій жінці – постійні дієти, масаж, плавання, гімнастика – коли є на це час, і стале, незмінне, пожиттєве відчуття того, що її забагато. Це враження посилювалося сукнями й костюмами, в які вона, трохи соромлячись своїх розкішних стегон і грудей, ховала тонку талію і стрункі ніжки. Під цими чудово пошитими, з дорогої тканини, фірмовими балахонами так і хотілося вгадувати колихання укладеного у потворні складки жиру, і уява догідливо й радісно домислювала ці складки, яких, власне, ніколи не існувало в природі.
Немов компенсуючи маленький зріст і далеку від сучасних стандартів довготелесо-сухореброї краси фігуру, справедлива матінка-природа наділила дівчинку Валюшу дивовижною шкірою. Навіть тепер, у майже тридцять п’ять, вона виглядала свіжою, гладенькою, біло-рожевою, немов китайська порцеляна. І жодної зморщечки. Тільки ямки на щоках. Не мало значення, чи спала вона, чи їла, чи упродовж усієї ночі летіла трасою – личко, ляльково-ніжне, чисте, яскраве, наче великодне яєчко, зберігало свою свіжість і чистоту.
Валя провела долонькою по щоці. Цей дотик повернув її з якогось нереального світу, з відчуття маринованого огірка у скляній консервній банці до “правди життя”.
А правда у тому, що все у неї “чікі” – класно, добре, майже ідеально. Усі подруги, колишні і теперішні, заздрять, хто біло, хто чорно, хто фіолетово – рідко кому так щастить. У наші часи суцільної бідності, мало не жебрацтва, Валентині вдалося випірнути із прокислого борщу, в якому варилися, забувши смак м’ясного бульйону, висохлі від злиднів, немов морквини, її однокласниці і розпухлі на макаронах не згірш від пузатої бурячини самотні, вже раз чи двічі розлучені однокурсниці, де-не-де траплялися зів’ялі, мов бараболя на весну, особини чоловічої статі, додаючи такий-сякий смак вариву, і зрідка, зовсім зрідка траплялися у непривабливій на колір, а тим паче на запах юшці, перчини чорнооких щасливчиків, тих, кому пощастило зачепитися за хвіст удачі. Валі теж пощастило. Вона зачепилася. Знав би хто-небудь, чого коштувало їй зачепитися за довгий, слизький, колючий, шорсткий і гострий хвіст отієї птиці, котру називають птахом щастя. Ой і хвіст у неї, ой і хвіст...
Поглянула на свої маленькі ручки, відшукуючи сліди ран від хвоста. Не видно. А не видно – то ніхто й не повірить. Бо все у неї “чікі” – вбрана, взута, в теплі, не мокро, не дме.
От тільки сидить вона отут сама-самісінька, немов космонавт у кораблі. Чи у підводному човні. Завертілася десь далеко пісенька “бітлів”: “Yellow submarine, yellow submarine…”
А чим її срібного кольору “опель” не жовтий підводний човен? Здалося навіть, що авто тихо погойдується на невидимих хвилях. Тепло, тихо, затишно, зручно, навіть пахне не бензином, а хорошим, якісним німецьким відсвіжувачем повітря... Чому ж їй так самотньо, так пронизливо гірко у цьому вигідному, свіжо-кондиціонованому раю?
Чим вона, дівчинка Валюша, з її дитячими ручками, з її крихітними, тридцять п’ятого розміру, ніжками, з її світлими голубими очима не догодила цьому життю? Чому воно дало їй усе... Ні, гальмуймо, не дало. Воно взагалі нікому нічого само не дає. Хіба трон принцу за правом народження. Все інше усім іншим у нього потрібно відбирати, видирати з кігтів, виривати з пащі у шаленому двобої. І Валюша відібрала, видерла, вирвала. Оцими маленькими ручками. Скільки змогла, стільки й відібрала, видерла, вирвала. Скільки змогла і що змогла. Але вона має те “щось”, що відібрала, видерла, вирвала. У неї є квартирка, невелика, але власна, чудово умебльована, вилизана, вичищена, її дім, її фортеця, де вона почувається господинею, де кожен стілець, кожна плитка на стіні у ванній, кожен флакон із шампунем на поличці сповнює гордістю – я це зробила! Я зробила це сама! Я створила це з нічого, з порожнього місця, власними руками! Оцими маленькими, майже дитячими ручками...
У мене є все – квартира в Україні, у невеличкому, але наймилішому з усіх міст світу Тернополі, квартира в Німеччині, у невеличкому, гарному, затишному, але нелюбому Норштадті. Є машина. Своя, майже нова, “Ауді”-вісімдесяточка, такого ж, як “опель”, срібного кольору, така ж кругленька, зграбна, доглянута, вимита і блискуча, як сама господиня. Є шафа, повна гарних, нових, фірмових і пошитих на замовлення речей. Є гроші. Не мільйони, звісно, та цілком достатньо, щоб жити, не відмовляючи собі у необхідному, смачно їсти, м’яко спати, весело проводити вільний час, подорожувати. Є своя справа, є можливість ці гроші заробити. А, є ще чоловік! Зовсім забула. Є чоловік, німець. Справжній німець. Отто Даугель. І вона сама – фрау Даугель. З німецьким паспортом, все законно, чин чином. Пропади він пропадом, той паспорт, той Отто, той Норштадт і її фантазія вийти заміж за іноземця.

Дощ потроху вщухав. Вже не суцільна стіна стояла довкола, а звичайні дощові, хоч і великі, краплі падали, прокреслюючи доріжки на лобовому склі, і стукотіли по даху машини.
Цей лагідний стукіт нагадав дитинство, бабусину хату, вікно з гаптованими мережкою фіраночками. Маленькою Валюша так любила сидіти край вікна і слухати, як стукають знадвору краплі дощу, як стікає по ринві вода, як шелестить листя у саду, шелестить лагідно й задоволено, немовби його перебирають чиїсь мокрі пальці.
А ще Валюша любила слухати як бабуся читає товсту книгу із пожовклими сторінками. Вона мало розуміла із цієї книги, та саме оці незрозумілі слова й западали в душу, залишаючи у ній щось таємниче й принадне.
А ще Валюша чекала маму. Чекала довго. Мама й тато приїздили нечасто. Завжди привозили багато подарунків – нову сукеночку чи светрик, черевички, іграшки, велику торбу цукерок. Мама працювала продавцем у магазині, діставати “дефіцит” було її професією. Тато, “простий інженер”, з маминих слів, крутився як міг, та заробити копійку не вмів, таким уже вдався. Тато щоразу обіцяв, що вони от-от заберуть Валюшу від бабусі. І Валюша вірила.
Дівчинка виглядала доглянутою, гарно вбраною, на заздрість усім подружкам, завжди мала цукерочку після вечері чи справжнє, з магазину, печиво. Мама з татом дбали про неї, любили, купували все, що вона просила, і навіть більше. Та чомусь не поспішали забирати додому, до міста.
- Та нехай іще рік побуде! Тут у вас, мамо, таке повітря, така травичка, свіже молочко! Бачите, яка наша Валюша здоровенька, повненька? Як пончик! Просто кров з молоком! А наші міські діти? Просто скелети якісь ходячі! Та й хата наша, татком покійним збудована, – кімнати гарні, великі! А ми в отій комірчині ледве животіємо, товчемося одне на одному, повернутися ніде! От дадуть квартиру – тоді заберемо вас до міста!
Спершу чекали квартири (“Та куди ж ми, мамо, з дитиною на шістнадцяти квадратних метрах!”). Потім робили ремонт (“Якби ж ви знали, мамо, який то клопіт! То фарбуємо, то лакуємо! Дитина задихнутися може!”). Потім обставлялися (“Та Валюші й спати ніде! От купимо диван – тоді!”). А потім у мами почав рости животик, вона почувалася дуже зле, часто лежала в лікарні і, звичайно ж, не могла й думати про старшеньку.
Якось непомітно Валя пішла до школи. До сільської, тієї, де бабуся, Варвара Федорівна, працювала вчителькою.
- Ой, мамо, бачите, як усе добре складається! Вас тут усі знають, шанують, і наша Валюша доглянута – разом до школи, разом додому. А я з маленьким Миколкою ледве собі раду даю, так мені важко, так важко...
Так якось рік по рокові й вийшло, що Валя-Валентина і виросла, і вивчилася у селі, з бабусею, марно чекаючи, коли ж батьки заберуть її, нарешті, до міста, до своєї нової квартири, де вже без неї завівся, ріс і виріс маленький братик Миколка.
Непомітно підкрався восьмий клас. Після випускного вечора, на якому Валя, як завжди, перевершила усіх красою білосніжної нарядної сукні – мама по блату дістала на базі, подружки подалися до міста, до районного центру – вступати. Хто куди: одні до медичного училища, інші – до педагогічного, ще хтось – до ПТУ, вчитися на кравчиню чи на повара. До десятирічки потрібно було їздити до сусіднього села, тому батьки логічно розсудили, що середня спеціальна освіта – це добрий диплом, а клопіт той самий.
Як уже перевершувати усіх – то перевершувати: Валя з першої спроби вступила до медичного. Не сама, звісно, не без маминої допомоги – блат був і там. Та на цьому допомога й скінчилася. Валя відчула себе чужою у батьківському домі.
У цій розкішній, як на ті мірки, трьохкімнатній квартирі свого кутка у неї не було. Чомусь про старшу доньку у сім’ї забули одразу після народження меншенького. Йому, маленькому – усе: кімнату, обклеєну спеціальними дитячими шпалерами, на яких Вінні Пух і Паць надували різнокольорові повітряні кульки, йому – меблі, які змінювалися із часом у міру росту, іграшки, килим посередині блискучого паркету, безліч дитячих книг у спеціальній шафці, маленьке ліжко... А Валі мама постелила на дивані у великій кімнаті, де всі збиралися увечері дивитися телевізор. Оце і все.
- А де я буду тримати свої книжки? А де стіл, за яким я маю готуватися до занять? А куди я подіну свій одяг?
Ці питання Валюша мамі не задавала. Вона відчувала себе тут зайвим клопотом, тягарем, завадою. І меншенький, вже школяр, на обережну спробу сестри обмежити цілодобовий перегляд мультиків зашипів чи не першого ж дня:
- У-у-у, приїхала...
Коли Валя забрала речі й переїхала до гуртожитку, мама, непереможна оптимістка, недовго журилася:
- Тобі там буде краще, доню! Всі готуються до занять – і ти готуватимешся. Хтось щось підкаже, хтось допоможе – все веселіше! А то ти тут сама, сама – хіба це студентське життя? Як згадаю молодість... Що ми у гуртожитку виробляли!
Студентського життя Валентина хильнула вдосталь: гуртожиток, веселий притулок молоді, з раннього ранку до пізньої ночі вирував гамором-гомоном-шумом. Безперестанку стукали двері, сновигали туди-сюди дівчата, хлопці, вихователі, чергові викладачі, чиїсь батьки, чиїсь гості... Пахтіло смаженою картоплею, кремом для взуття, дешевими парфумами, міцним дівочим потом, сигаретним димом, розчинною кавою. На третьому поверсі сварилися, на четвертому танцювали, на другому – готували вечерю, з однієї кімнати долинало бубоніння якогось зубрили, з іншої – звук смачних поцілунків, десь верещали дівчата, уздрівши, либонь, мишу чи таргана, десь гірко плакали дві першокурсниці за мамою, хтось довго щосили гатив у двері, за які його вперто не хотіли пустити... Гуртожиток жив своїм щоденним життям, звичним, рідним, у чомусь навіть солодким.
Увесь солод і гіркоту гуртожитського життя Валентині довелося спізнати не лише упродовж студентських років. Іще довго-довго, вже на самостійному хлібі, вона не мала власного кутка. Мама, тепер уже не продавець, а директор магазину, не відмовляла дочці у сотні-другій на нову сукню чи туфлі, та допомогти із житлом не могла – не ті часи настали.
Валя отримала, знову ж таки не без маминої допомоги, розподіл до обласного центру, медсестрою до дитячої лікарні. Кімната на двох, ліжко, спільна шафа, спільний туалет, спільна кухня, душ на першому поверсі з графіком, розписаним по годинах... Зате – велике гарне місто: парк, озеро, театр, купа кінотеатрів, магазини, з порожніми, правда, прилавками.
Рік, який Валя пропрацювала у дитячій лікарні, їй мали б зарахувати за три: безсонні ночі над маленькими пацієнтами, яких вона, не слухаючи старших, досвідченіших, медсестер, не спускала з рук, нескінченний плач, який переслідував ще й удома, сльози й постійні претензії матерів, шприци, шприци, шприци, яких так боялися маленькі пацієнти... Цей рік злився в один жахливий сон. Сусідка по кімнаті, Люба, виявилася занадто активною в плані знайомств із хлопцями, тому частенько після нічного чергування Валя, падаючи з ніг, не могла втрапити до кімнати, бо там нашвидку одягався-взувався черговий споживач Любчиних любощів. Борщ, який на два дні варила, щоб мати готовий обід, виявлявся спожитим отим “споживачем”, хліб немовби миші виїли, за ковбасою, здобутою у чесно вистояній черзі, слід застиг.
- Гуртожиток – це основа комуністичного співжиття, - повчала Люба, вона працювала на швейній фабриці і була комсоргом. – Усе повинно бути спільним, Валюшо, що це в тебе за куркульські погляди?
А Валя не могла жити у гурті. Її дратувало, що усе, навіть найбільш особисте, немов би виставлене напоказ – комендант гуртожитку, крута баба з іміджем, виконаним у кращих традиціях Комінтерну, узяла собі за обов’язок порпатися у речах мешканок гуртожитку, це називалося “перевіряти санітарний стан”. Надибавши Валину білизну – гарну, з особливими фігурними гумочками чи з мереживними вставочками (бабуся Варвара Федорівна мала золоті руки і чудовий смак) – вона просто збожеволіла: трусила Валі перед носом її бюстгальтером і волала, що не потерпить у гуртожитку повій:
- Це що за б...во? Спочатку труси і ліфи кружевом обшиваєш, а потім по руках підеш, твою таку-перетаку? Я таких бачила! Ходи як усі, скромно, чисто, по-простому, бо виселю!
Мабуть, на все життя залишився у серці Валюші відбиток цього чорного рота, що вигукував несправедливі, образливі, безглузді слова. “Чисто” – це була несправедливість номер один, бо Валюша іще з дитинства дбала про чистоту дуже, часом аж надто ретельно. В її шафі ні в гуртожитку, ні потім ніколи не було місця брудній речі. Ні білизну, ні колготки не одягала двічі. Куди вже чистіше? А “скромно, по-простому” – вибачайте. Не хотіла Валя “по-простому”. Хотіла гарно, вишукано, особливо. Так її одягала бабуся – навіть однакова для всіх шкільна форма була особливою – особливий фартушок, особливий комірець, особливий бант у косі. Потім особливим був білий халат, пошитий знову ж бабусею – з особливої тканини, особливого фасону.
Валя постановила собі – не залишиться тут ані на тиждень! І розпочала пошуки. Ходила, просила, наражалася на відмови і знову просила. І випросила. Випросила окрему кімнату, навіть не кімнату, а “квартиру для малосімейних”. Це була перемога. Велика і заслужена, бо допоміг їй оселитися у цьому виокремленому із життя комуною раю вдячний батько одного із малят-немовлят, якого Валюша виходжувала у своїй реанімації, за звичаєм не спускаючи з рук упродовж усієї ночі. Батько виявився великим начальником на одному із потужних заводів і серце мав добре. Коли маля опинилося по цей бік межі, за яку тягла його важка пневмонія, він не обмежився коробкою цукерок чи пісним “Дякую”, а спитав, чим може допомогти. І Валя попросила. Попросила так, наосліп, не сподіваючись. І влучила!
Крихітна кімнатка площею дванадцять квадратних метрів здавалася чи не палацом, бо до тієї кімнатки додавалася така ж мікроскопічна кухонька і “всі вигоди”, навіть ванна, сидяча, правда. Мікроскопічність квартирки не мала значення, Валі вистачало, головне – тут вона була одна! Сюди не міг увійти без її дозволу ніхто сторонній! Ніхто не мав права відчинити дверцята шафи і порпатися у її речах! Ніхто! Вона могла прибрати на кухні, до блиску виглянсувати ванну та раковину і ніхто, чуєте, ніхто не смів забруднити вичищене її руками!
Перемогу, її першу перемогу над життям відсвяткували разом із мамою із новою подругою, сусідкою по коридору.
- Ну, донечко, ось у тебе і перший власний куточок!
Мама відчувала перед дочкою провину, тому намагалася компенсувати відсутність материнської турботи чимось матеріальним – допомогла обставити кімнатку меблями, уживаними, правда, бо саме настав час міняти інтер’єр у Миколчиних апартаментах, та власний холодильник, телевізор, тахта і не шафа навіть, а маленька стінка – підлітковий гарнітур – вписалися в дванадцять метрів упритул, та ще й додали Валентині статусу чи не найбагатшої мешканки “малосімейки”.
Який такий економний економіст вигадав ці крихітні закапелки! Саме словосполучення “малосімейна квартира”, даруйте, якесь дикувате. Сім’я складається якщонайменш із двох осіб. Ну, ще двом, при тяжкій біді, на дванадцяти метрах жити можна. Але нормальна сім’я залишається укомплектованою двома особами різної статі не довше року. Принаймні так належить за законами нормального суспільства, яке мало б дбати про збільшення власної чисельності, яке можливе лише за умови, що оці дві особини різних статей, скориставшись вигодами дванадцяти метрів, почнуть згідно із законами природи та біблійними заповідями активно плодитися і розмножуватися.
За логікою, через рік додається іще одна особина, спершу маленька, правда, але природою запрограмована на швидкий і неупинний ріст. Іще через рік оця третя особина голосно вимагає для свого росту, повзання і бігання додаткових метрів. Знову ж за логікою, сім’я з трьох осіб перестає бути “малосімейною”, а стає “повнометражною” і вимагає для нормального життя нормальної площі. Та це десь там, в іншому, нормальному суспільстві. У нашому, як би ця родина не плодилася і не розмножувалася за законами природними, біблійними, суспільними, вона так і залишиться на отих дванадцяти метрах житлової площі. Бачив би Господь з неба, генеральний секретар з того світу і президент з Банкової, скільки їх, оцих в’язнів хибної логіки совітської влади на теренах постсовітського простору гибіє у безпросторовості і безперспективності цілих мікрорайонів “малосімейок”!
Проте для людини без сім’ї такий варіант просто чудовий. Особливо після довгих років життя у гурті, “у прохожих на виду”, як співав крокодил Гена.
І Валя насолоджувалася цим життям, насолоджувалася щиро і відверто. Бігла з роботи зранку після чергування чи пізно увечері і весь вільний час присвячувала облаштуванню свого нового житла – вишивала серветочки і подушечки, шила особливі, за зразком з по блату роздобутого і на ніч позиченого американського журналу, штори і фіранки. І вилизувала, вилизувала, вилизувала, вичищала усе до стерильної чистоти. Знаходила особливу насолоду доброї господині у тому, щоб увійти вранці до ванної, а там усе сяє, усе на своєму місці, усе красиве, фірмове і дороге. От тільки щодо “дорогого” виникли проблеми. Платні медичної сестри катастрофічно бракувало на те, щоб дозволити собі якийсь хороший шампунь чи лак для волосся, не кажучи вже про косметику чи одяг. На харчування Валюша багато не витрачала, живилася крихтами, мов пташечка, - і так надміру товста!
Облаштування іноді вимагало сторонньої допомоги – доводилося просити у сусідів то викрутку, то молоток, то ще якусь дрібничку. Так Валя познайомилася з двома сусідками – Тонею і Танею.
Таня жила з чоловіком і двома дітьми шкільного віку у такій же, як у Валентини, дванадцятиметровій квартирці. У кімнатці, акуратній, чисто прибраній, усю площу займали меблі: шафа, стіл і два дивани. Удень їх складали, тому якось боком можна було протиснутися від шафи до столу, а вночі, коли усі займали свої спальні місця, вийти, скажімо, у туалет, можна було лише переступаючи через тіла ближніх.
Але Таня не тужила. Працювала на базарі, мала власний кіоск, у перспективі – відкриття іще одного. Чоловік “мотався” у пошуках товару до Польщі. Туди віз наше, звідти – їхнє.
- Ще трохи – і наскладаємо на квартиру, - радісно дивилася у майбутнє сусідка. – Скільки ж можна отак мучитися?
Сусідка з кімнати навпроти, Тоня, жила, як і Валя, одна. Не любила розповідати про себе. Чи соромилася того, що вона, лікар, дочка відомої у місті людини, мусить мешкати у такому малоповажному місці. Для неї це був крок униз.
- Навіщо тобі знати, Валюшо? Розлучилася із чоловіком. Негідник був, яких мало. Забрала речі і втекла. Дяка батькові, що використав свої зв’язки, знайшли оцю конурку.
- А додому повернутися ви не могли? У батьків же ваших, мабуть, велика квартира? – Валя ніяк не могла перемогти в собі оту звичку звертатися до лікаря на “ви”.
- Додому? Із сином? Ні, у кожного своє. Я не могла.
Сусідка Таня мала обмаль часу, тому близької дружби ні з ким не заводила. Усі розмови з нею починалися і закінчувалися одним:
- Валюха, чого ти сидиш сидма? Само нічого до рук не припливе. Крутитися треба, крутитися, поки не пізно. Люди гроші роблять, а ти сидиш. Що висидиш зі своєї медицини? Я ж сама вчителька, теж не без диплома. Тільки поки мої сидять в учительській і плачуть, я кручуся.
- То що ж мені, на базар іти?
- А куди іще? Зараз час такий настав, що можна заробити копійку. Дуй з моїм Толькою до Польщі, заробиш хоч на пальто зимове, на чоботи. Ну все, я побігла, часу немає балачки балакати!
Таня крутилася, зате Тоня частенько заходила до “колеги” побазікати. Вечорами, коли її син, серйозний хлопчик в окулярах, сідав готуватися до уроків, Тоня вимикала телевізор, щоб не заважати, і залишала його самого над підручниками. Валя зручно вмощувалася на дивані, згорталася клубочком, Тоня не менш зручно влаштовувалася у м’якому кріслі, тихо муркотів телевізор, тьмяно світила настільна лампа, пахтів добрий (мама діставала) чай, солодко танули в роті тістечка (Валя любила пекти, та не любила їсти їх сама), текла неквапна розмова.
Тоня ділилася власним життєвим досвідом. Досвіду, і чомусь досвіду гіркого, вистачало на багато вечорів. Теми, здавалося, невичерпні, та й розповідати вона уміла.
Валя спершу все поривалася звертатися до старшої за віком майже на десять років сусідки на “ви”, та ще й називати її Антоніною.
- А я не Антоніна, Валюшо, я – Антуанетта. Мабуть, тому у мене й доля така, що батьки назвали іменем невинно убієнної.
Валя подумки аж перехрестилася, пригадавши добре знайому з романів Дюма історію про останню французьку королеву і її страшну смерть на гільйотині.
- А мене назвали на честь Валентини Терешкової. У рік мого народження так називали багатьох дівчаток.
- Ну, це значно перспективніше. Ім’я космонавта обіцяє тобі високий політ, - напророкувала Антуанетта.
Валя з радістю повірила. Справді, чому б і ні? Хіба вона не варта того, щоб злетіти високо?
Життя у великому місті подобалося Валентині. Власне, тільки для неї, дівчинки, що виросла у селі, а потім у районному містечку, Тернопіль видавався великим.
Валя не любила користуватися міським транспортом. Мусила, звичайно, бо з її мікрорайону із радянською іще кодовою назвою “Дружба” діставатися до обласної лікарні пішки було далеченько, проте мандри на менші віддалі, наприклад, необхідну щотижневу подорож на базар за продуктами, Валя здійснювала лише власними двома. І не так тому, що транспорт ходив погано, давалися взнаки проблеми із бензином, і не так тому, що навіть копійки на дорогу, якщо скласти докупи, з’їдали значну частку вкрай обмеженого бюджету, а просто з тієї причини, що відчувала насолоду від щоденного споглядання краси кожного дерева, кожної будівлі, кожного кущика і травинки довкола.
Принадність полягала у тому, що “місто тернового поля” не тиснуло на своїх мешканців кам’яним громаддям багатоповерхівок, принаймні у старому центрі, воно не шкодувало простору для парків, зелені, води. Мало не з центральної площі відкривалася неймовірної краси панорама – широченна гладінь штучного озера, яке старі тернополяни називали ставом, з одного боку обмежена елегантним, зі смаком улаштованим Новим парком, де групи дерев сусідили із новочесними за стилем і філософськими за змістом скульптурами з простого сірого каменю, що із часом так вріс у землю, що видавалося, ніби з неї якоюсь дивною примхою природи і виріс. Ставу позичала свою воду річка Серет. Вона окреслювала розлогу дугу і простувала собі далі на південь, на зустріч із Дністром.
З протилежного боку берег ставу утворював пагорб, вкритий начебто диким лісом, в якому заховався отакий собі простий селянський хутір, а насправді – ресторан з такою назвою. Тут можна було посидіти на свіжому повітрі в оточенні сільського господарського реманенту, а в негоду – у селянській хаті зі столами й ослонами, рушниками на стінах і деркачами у кутку.
Центр міста і “Дружбу” з’єднувала широка, вимощена іще колишньою бруківкою дорога. Між лівим берегом Серету і містом колись кисло собі майже болото, та відколи на високому правому березі річки з’явилися перші п’ятиповерхівки-“хрущовки”, новостворений масив, перший із тернопільських “спальників”, сполучили з містом дорогою, через річку поклали міст, а на гору – широкі сходи, прикрашені мозаїкою із зображенням молодих будівників комунізму. Будівники, чоловік і жінка, які мали б, за логікою, мешкати у цих “хрущовках” і “малосімейках”, дивилися далеко уперед, вони бачили близьке вже комуністичне майбутнє, в якому усім всього буде потрошки (і квадратних метрів також), та задурно. Час минав, мозаїка обсипалася, сходи підмило дощами, вони похилилися набік і майже завалилися, а комуністичне майбутнє так і не наблизилося анітрохи, хоч Микиті Хрущову воно здавалося зовсім реальним.
Над лисим провісником близького кукурудзяного комунізму не сміявся й тоді, й тепер тільки лінивий. Та з висоти літ чи не варто спитати себе: Хрущов таки дав людям квартири, хай тісні, хай незручні, але окремі й безкоштовно, а що дає сучасне суспільство? Безкоштовно – нікому нічого. То чи варто насміхатися над наївним, та щирим і завзятим будівником кукурудзяного раю?
А тоді, у шістдесяті, на комсомольських суботниках по впорядкуванню лівого берега Серета працювали усі – від пенсіонерів до жовтенят.
Валя застала Гідропарк уже у всій красі. Посаджені руками піонерів ялинки і тополі виросли і створювали затінок, безліч мальовничих куточків вабили закоханих, а вимощені диким каменем стежки виводили матусь із дітками то до водограю, то до млина, то до острівця, де Буратіно отримав ключа від черепахи Тортили, то до череди дерев’яних гномів, то до мікрозоопарку, то до гойдалок, то до справжнього пасажирського літака, перетвореного на своєрідну дитячу мега-забавку.
Довга, мов стріла, дорога вела до ринку. І, здійснюючи цю щотижневу неодмінну прощу, Валя щоразу втішалася красою рідного вже тепер міста і не втомлювалася повторювати: “Як добре, що я тут живу!”
Якось Тоня-Антуанетта запросила її до театру. Валі рідко доводилося бувати в театрах, якось не складалося. Вивезли колись їх іще студентами до Львівської опери, ото й усього. Ще відтоді театр став у її серці уособленням усього по-справжньому гарного, шляхетного, таємничого і недоступного. Тернопільський театр вписався у це визначення цілком і одразу. Збудований за усіма канонами старовинного, колишнього іще, театру, він ніс отой особливий дух класичної краси – з мармуровими сходами, із м’якими кріслами, із темно-червоним оксамитом і позолотою, з кришталевими люстрами і урочисто-затишними ложами. Він був таким, яким і мав бути театр – храм мистецтва, храм душі, притулок муз. І крокуючи поруч із Тонею додому, Валя несла у серці тихе сяйво свята і думала: “Як добре, що я тут живу!”
Тоня змінила її життя. Вона не тільки знайомила Валю з людьми, до яких ніколи б не дотяглася скромна медсестра, вона знайшла їй роботу.
- Досить тобі гибіти у реанімації. Там тільки здоров’я втратиш, а нічого не заробиш. Один з моїх однокурсників відкриває приватний кабінет масажу. Підеш до нього?
Так Валя змінила роботу. Закінчила курси, отримала папірця. Працювати масажисткою було трохи важче фізично, та незмірно легше психологічно і вигідніше матеріально. Хворі не жалкували для добросовісної, веселої та уважної медсестрички зайвого купоно-карбованця. Інколи запрошували на курс масажу додому. Це коштувало дорожче, хоч і відбирало чимало часу. Та часу у Валі було неміряно! Ні чоловіка, ні дітей, що іще робити, як не намагатися трішки підлатати свій бюджет?
Час ішов, змінювалися люди в гуртожитку. Чоловік Тетяни заробив грошей на квартиру, і родина переїхала у розкішні апартаменти з двох кімнат.
- Це поки що, Валюнчик! Ми іще трохи покрутимося – і на такі хороми заробимо, що всім у носі закрутить! Це ж не старі часи, що у черзі на житло посивієш і внуки до школи підуть, квартиру тепер можна купити, аби гроші! – радісно ділилася Таня і ронила у душу зернятко неспокою: а справді, не довіку ж мені насолоджуватися отими дванадцятьма квадратами?
Квартира Тані недовго стояла порожнем. У Валі з’явився сусід. Усі незаміжні і розлучені довкола лише охнули – невисокий, та якийсь особливо стрункий, не по-чоловічому граційний блондин з голубими очима і не чоловічим сумом у них.
Його обличчя чомусь здавалося Валі знайомим, та вона ніяк не могла пригадати, де його бачила.
Уперше побачивши як він прочиняє двері, Валя коротко привіталася, у межах належного, ані словом більше, а потім довго стояла, наслухаючи, як скреготить ключ у його замку, як він проходить до кухні, відкриває кран, як струмує вода... Господи, невже це він? Невже це чоловік, образи яких тільки уві сні приносять янголи дівчатам?
З того дня вона особливо ретельно одягалася, іще більш ретельно підфарбовувала вії, стежила, щоб тіні над очима пасували до кольору сукні, щоб помада відповідала кольору лаку на коротко обрізаних акуратних нігтиках. І він її помітив! Він саме до неї, до її дверей постукав одного вечора, щоб позичити солі!
- Заходьте, будь ласка! – гостинно показала рукою на двері до кімнати Валя. – Може, кави?
- Із задоволенням, - посміхнувся якось винувато блондин.
Він оглянув стерильно-чисту кімнату, торкнувся власноруч вишитої Валентиною серветки, немов пробуючи якість тканини.
- У вас так гарно. Не думав, що ця казенна конура може виглядати такою затишною. Просто як удома.
- А це і є мій дім. Наш дім там, де ми живемо. Навіть якщо це тимчасово. І потрібно кожен такий дім влаштовувати так, щоб було затишно.
Валя виголосила цю майже промову і злякалася, що наговорила зайвого. Чи не вважатиме він її базікою?
А сусід немовби тільки й чекав запрошення. Сів у крісло, де зазвичай сиділа Тоня і з неприхованим задоволенням стежив за тим, як Валя метушиться, накриваючи маленький журнальний столик свіжою, накрохмаленою, без жодної зморщечки напрасованою серветкою, як ставить красивий кавовий сервіз, “Мадонну”, страшенно модну і дефіцитну.
- Мамин подарунок, - перейняла його погляд Валя.
- У вашої мами чудовий смак.
Валя поставила на стіл іще й власноруч випечене печиво. Як їй спало на гадку напекти його учора? Вона ж не їсть солодкого! Наче на замовлення!
Печиво, хрустке й запашне, зникло з тарілки умить. Щось у тому, як сусід поглинав одну за одною маленькі зірочки з пісочного тіста спонукало Валю запитати і злякатися власного запитання:
- А ви вже вечеряли? Може, я поставлю щось більш суттєве? У мене є свіжі голубці!
- Голубці? Страшенно люблю голубці!
Очі загадкового блондина засвітилися просто одвертим голодом.
Матінко, таж він голодний! Звісно, мужчина, хто йому приготує, хто подасть? Прийшов з роботи, а в холодильнику порожньо, а варити самому... Такі жіночі думки стиснули серце болем співчуття. Валя гостро п о ж а л і л а сусіда. А жаліти мовою ближнього сусіда означає не тільки співчувати...
Отак усе й почалося.
Станіслав чи Стас, як його називали друзі, частенько заходив відтепер до Валі. Затишок її оселі, з любов’ю обставлена кімната, ідеальна чистота, дбайливо приготована вечеря – усе це вабило загадкового блондина. Загадкового, бо він нічого не розповідав Валі про себе.
Це вона у перший же вечір виклала усю правду-матку і про свій фах, і про приблизний розмір платні, і тієї, що у касі, і тієї, що в кишеню, і про маму, і про бабусю, і про всі особливості стосунків у їхній родині. Аж потім, коли Стас пішов, зрозуміла, що знає про нього не більше, як після першої зустрічі у коридорі.
Відтепер Валя уважно ловила кожен шерех. Навчилася упізнавати його кроки. Чула, як він повертає ключ у замку, як вмикає радіоприймач. Знала, коли він іде на роботу, коли повертається. Аж серце завмирало в очікуванні. А чекати доводилося іноді довгенько. Його робочий графік був незрозумілим: інколи він ішов на роботу о десятій, іноді взагалі залишався удома аж до вечора, і виходив близько шостої, зате повертався пізно, по десятій. Часом кроки його були непевними, Валя аж хвилювалася, чи не хворий.
Питати здавалося їй нечемним, захоче – сам розповість, не захоче – така його воля. Десь близько місяця тривали ці загадкові візити, перемовини, стеження і спостереження, нарешті усе з’ясувалося.
- Валентино, я хочу запросити вас до театру, - загадково вимовив загадковий блондин.
Мабуть, обличчя Валі стало таким одверто щасливим, що Стас запитав:
- Ви любите театр?
Що мала відповісти Валентина? Що не просто любить, а тріпоче серцем, низько вклоняється, обожнює, готова цілувати завісу? Вона сказала просто:
- Звичайно, люблю.
- Я теж люблю театр. Більше того, я служу в театрі.
Він так і сказав – не працюю, а служу. Валя тоді не відчула претензійності, фальші у цьому “служу”. Вона тоді взагалі не бачила у людях подвійного дна. Не навчена була бачити, не хотіла і не прагла. Їй вистачало того, що людина показувала назовні. Розпитувати, щоб вдовольнити власну цікавість, вважала нетактовним. Ще бабуся зауважувала, що не варто намагатися проникнути в душу людини глибше, ніж вона сама захоче тебе впустити. Це прояв нав’язливості, а отже, поганого виховання.
О свята бабусина душенька! Її б вустоньками та мед пити, з її б ідеальними правилами у раю між янголами літати. А на грішній землі, між грішними людьми потрібно проникати глибше, більш того, життєво небезпечно чемно залишатися за межею, на якій тебе тримає хитрий і навчений підступами ближніх хвостатий і рогатий, що вбирається попервах у павине пір’я, і ховає хвіст і роги під білим і пухнастим.
А Валя залишилася на межі. А Валя не допускала думки, щоб проникнути углиб. А Валя дякувала долі, що послала білого й пухнастого.
Того вечора у театрі ставили “Ромео і Джульєтту”. Стас грав, звичайно ж, Ромео. О, цей підступний Шекспір! О, ці слова, що западали в душу, вимовлені найніжнішим із чоловічих голосів! О, ці погляди, якими він відшукував у залі Валентину, щоб промовити до неї свій монолог, дарований нібито Джульєтті!
Додому вони йшли пішки. Валя, щаслива і закохана, і Стас, ніжний, гарний, витончено чемний, немов сам Ромео. Розпочалася історія кохання, історія щастя. Щастя увійшло в її кімнатку і оселилося на дванадцяти квадратних метрах. Повне, цілковите, не описане у глибині своїй жодним із письменників, бо жодному з них така повінь почуттів, взаємних і щирих, просто невідома.
Тут було усе, одразу і якось надміру швидко – і весілля з традиційно білою сукнею, фатою, букетом, рестораном, машиною з пупсом на капоті, в приватизація обох “малосімейок”, і обмін на розкішне житло з двох кімнат, і приємні клопоти з ремонтом, умеблюванням, і той щасливий день, коли Валюша прошепотіла на вушко коханому:
- Стасику, у нас буде маленький!
Того дня все й закінчилося.
Вже потім Валя, знявши рожеві окуляри бабусиного виховання, згадувала й вираховувала усі факти й аргументи, вже потім складала докупи усі плюси й мінуси, вже потім дивувалася власній глупоті і сліпоті. Вже потім. А тоді...
- Валюшенько, серденько моє, золотко, сонечко, чи ми можемо зараз про це думати? У нас купа боргів, потрібно кілька разів метнутися до Польщі, щоб повіддавати усе, що заборгували за квартиру, за меблі. Хіба ти зможеш із дитиною?
- А чому я, Стасику? Хіба це жіноча робота? Поїхав би сам...
- Я? Ти хочеш, щоб я, актор, творча особистість, відома людина, стояв на базарі з усіляким дріб’язком? Ти розумієш, про що ведеш мову?
Валя ще пробувала перевести все на жарт:
- Нічого, тобі не вперше когось удавати, зіграєш роль продавця!
- Не жартуй святими речами, Валентино! Я не можу залишити театр навіть на день. У нас репетиції, вистави. Варто мені одного дня захворіти чи кудись поїхати і мою роль з радістю зіграє хтось інший!
- Твою роль? Інший? Ти збожеволів, Стасику! Так, як ти, ніхто не зіграє! Навіть Богдан Ступка! Навіть Ален Делон!
Аргументи з Делоном і Ступкою заспокоїли Стаса, він цілував Валю з такою ж пристрастю, я і раніше. Аж мусила зауважити:
- Стасику, обережніше. Я ж вагітна! Ти що, забув? Це може пошкодити нашій дитині.
- Нічого страшного. Не пошкодить. Ти все одно зробиш аборт!
Це бридке слово лягло між ними, немов ніж. І з цього усе почалося.
Чи усе й закінчилося?

Дощ, отой суцільний, немов із клею зроблений дощ, який тримав її так довго на узбіччі німецького автобану, потроху вичерпав силу, краплі ставали все рідшими й рідшими, дозволили нарешті рушити з місця і продовжувати мандрівку.
Та спогади, що зринули, некликані й непотрібні, не полишали.
Згадалося, як уперше, іще до весілля Валя звернула увагу на дивну поведінку Стаса. Він постукав у двері, та не увійшов, як завжди, до кімнати, а ще з порогу глянув якимось дивним, не своїм поглядом, і процідив крізь зуби:
- Де ти була?
- Коли, Стасику? Та ти заходь, чого стоїш? Сідай, влаштовуйся зручненько, я приготую каву...
- Не переводь розмову на інше. Я питаю, де ти була?
Валя зупинилася. Глянула в обличчя. І не впізнала. Очі, червоні, божевільні, рот викривлений у гримасі не те гніву, не те огиди...
- Де ти була, я питаю?
- Що з тобою, Стасе? Я весь день удома. Виходила до магазину за продуктами, а так весь день...
- Не бреши! Я знаю, де ти була...
Терпінню Валентини, вихованому роботою з пацієнтами, маленькими й великими, не було меж. Вона усоте вислухала дурне питання і усоте відповіла, що була удома. І так і не зрозуміла, що відбулося.
Вона ніколи не спілкувалася з п’яними. Батько не пив, та й надто рідко вона його бачила, щоб знати пив чи ні. В селі у бабусі вона пияків не бачила, якось не заведено було серед сільського люду напиватися до поросячого вереску, не пощастило Валі навчитися розпізнавати алкоголіка з першого погляду. Тому оте настирливе: “Де ти була?” віднесла до щирої турботи й хвилювання.
Як він мене любить! Як переживає! Ревнує... А ревнує – значить, любить!
Тепер, через майже півтора десятка років, гартована у боях із життям Валентина навіть не на вигляд, а на нюх відрізняла за тонкими, майже невловними ознаками не просто алкоголіка, а чоловіка, який зачасто заглядає до чарки. Навчилася. Гіркою ціною здобула цей безцінний досвід. А тоді...
На весіллі, не надто пишному за кількістю гостей, але багатому за якістю і вишуканістю страв, наречений майже не пив. Лише тещі вдалося примусити зятя вихилити чарку за щастя майбутньої родини, та за її, тещине, здоров’я. Мама Валі виглядала цілком щасливою – дочка вдало вийшла заміж. Зять – красень писаний, освіта – вища, професія рідкісна, помітна і престижна – актор, подумати тільки! Відома у місті людина, гляди, й Валька виб’ється у люди. Не зять – золото! Наговорив стільки компліментів, що їй за все життя не довелося від чоловіка почути! І ще – не п’є. А це важливо. Скільки тостів не підіймали – не випив і краплі. От лише з нею, з мамою. Не випити за здоров’я тещі – гріх непростимий!
Після отої єдиної чарки Стаса розвезло. Він мало не падав з ніг. Дружби під руки ледве дотягли його до машини, а потім – до дверей квартири. Іще тієї ж крихітної “малосімейки”. Зі шлюбної ночі вийшла якась пародія – наречений замість обіймати дружину стогнав, поривався кудись бігти, не тямлячи себе і місця, де знаходиться, кричав дикими голосами, кликав когось, кого Валя не знала, а потім заснув мертвим сном.
На ранок довго пив пиво, вибачався, посилався на утому, на хворобу, зарікався брати до рота бодай краплину спиртного. І так тривало кілька місяців. За цей час вони встигли приватизувати свої квадратні метри в “малосімейці” і обміняти їх, приплативши трохи позичених у матері грошей на квартиру-хрущовку на тій же “Дружбі”. Ця позичка і доплата з участю матері змусила Валю до єдиного мудрого й раціонального кроку, який вона поки що зробила у житті під материним же таки контролем – квартира була оформлена на неї, на Валентину Доброчинську.
У цій квартирі мало б спокійною річкою текти спокійне подружнє життя. Вона спершу так і починалося. А потім почалося...
Почалося з телефонних дзвінків на роботу. Валентина вже знала: телефонує – значить, п’яний. Тільки по п’яні цікавився, де вона. На тверезу голову йому було на це начхати. Спершу це її смішило – треба ж, турбується, щоб не загуляла. Мало б бути навпаки – він такий красень, а вона – так собі, кругленька, повненька.
Та після повернення додому виявилося, що дзвінки – не ознака турботи. Це було виявом якоїсь патологічної пристрасті – диких, нічим не обґрунтованих, а тому безглуздих і хворобливих ревнощів. Власне, ревнощі зазвичай є реакцією на якийсь факт – запізнення з роботи, запах чужих парфумів, ну, бодай щось матеріальне! Тоді ще можна зрозуміти мордування духу закоханого! Та коли очі наливаються кров’ю у відповідь на гіпертрофію власних, на п’яну голову притягнутих за вуха домислів, усіляка логіка втрачає сенс. З’являється своя власна, потворна у несправедливості, а тому вкрай образлива і болюча.
Після такого загадкового дзвінка Валентина прибігла додому раніше, ніж звичайно, розхвилювавшись. Забігла в магазин, купила смачненького, щоб приготувати улюблений Стасів салат. Спробувала відчинити двері власним ключем. Ключ у замку чомусь не повертався. Покрутила іще раз. Підняла руку, щоб подзвонити, і тут двері рвучко прочинилися. І почалося!
- Що, прибігла, сучка, нагулялася? Злякалася, навіть раніше прибігла! Як, натрахалася зі своїм доктором? Як ви це робите? На столі чи на кушетці для масажу? Ти йому спершу робиш масаж, так?
Валя не могла зрозуміти, що відбувається. Навіть посміхнулася:
- Стасику, ти що, жартуєш?
- Я тобі зараз покажу, як я жартую! Це ти жартуєш! Гадаєш, мене легко обдурити? Я тобі зараз покажу!
І він уперше вдарив її. Вдарив поки що несильно, випробовуючи. Вдарив навідліг, по обличчю.
Валю ніхто ніколи не бив. Вона не знала, як має поводитися жінка, яку вдарили по обличчю. Її не вчили такого. Ні вдома, ні в школі, ні в медучилищі. Там, в медучилищі, давали відповіді на мало не всі запитання, та ніхто не здогадався вигадати алгоритм дій для жінки, яку вдарили по обличчю.
Валя задихнулася. Від образи, від несправедливості, від болю.
І зробила помилку. Страшну, кардинальну помилку. Помилку, яка коштуватиме їй потім дуже дорого. Такі помилки завжди дорого коштують і ламають життя.
Вона заплакала. І вимовила ніжно, благально:
- Стасику, за що?
Її ніжний тон здійснив дивовижну метаморфозу з п’яною потворою, яка щойно здійняла на неї руку. Стас миттю злагіднів:
- За що? Та якби знав за що, убив би!
І п’яно заіржав. Він здавався собі страшенно дотепним.
- Ну, все, ходи до мене, цілуй і проси пробачення. Попросиш – і все буде як завжди.
І Валя зробила наступну помилку. Повірила, що варто їй виконати це нескладне бажання, і все буде як завжди.
Все й стало як завжди. Так, як завжди було з його першою дружиною, про існування якої Валентина довідалася лише через рік після весілля. Одного зимового вечора їй зателефонувала жінка і тихим, винуватим голосом попросила до телефону Станіслава Доброчинського.
- Його зараз немає. Що передати?
- А хто ви? – спитала зовсім не здивована жінка.
- Я – його дружина.
- Послухай, дівчинко, тікай від нього, - порадила телефонна трубка тихим, винуватим голосом.
- Що ви собі дозволяєте... Як вам не... Як ви... Хто ви? – спромоглася врешті після першого обурення, від якого перехопило подих, на конструктивне питання Валя.
- Я – його колишня дружина. Станіслав вам не розповідав? Не дивно. Скільки тобі років, дівчинко? По голосу – не більше двадцяти.
- Мені двадцять два! – гордо відказала Валя.
- Тікай від нього, от тобі моя порада.
- Мені не потрібні ваші поради! Ви зателефонували, щоб розбити наше життя? Ви мені заздрите? – утнула високопарним штилем Валя, ховаючи за вичитаними десь словами розгубленість і підозру у щирості жінки на другому кінці телефонного дроту.
- Ні, це ти можеш мені позаздрити. Я вже позбулася цієї напасті, а у тебе ще все попереду. Власне, я телефоную, щоб повідомити – захворів наш син, Сергійко. Потрібні гроші на лікування. Якщо хочеш – передай йому мої слова. А ні – то ми й самі обійдемося.
В голосі жінки було стільки гіркоти, що Валентина готова була негайно бігти рятувати хвору дитину.
Коли Стас повернувся з вечірньої вистави, вона приготувала для нього цілу промову, де був розділ про безсердечність, кілька вдалих речень про брехню, на якій не можна будувати стосунки, кульмінаційна частина з пронизливими спогадами про аборт, який він примусив її, Валентину, зробити. Промова не знайшла свого слухача. Розмовляти не було з ким. Вуха безнадійно залила й загусла у них, запечатавши, горілка.
- Ми випили трішки за здоров’я Мирослава Степановича, твого ж, до речі, улюбленого актора, йому учора присвоїли народного. Скажи, можна було не випити? Що він про мене подумає?
Звичайно, як інакше? Можна не привітати, можна чорно позаздрити услід, та щоб не випити – такого не бувало.
В театрі, здавалося, тричі на день виникали приводи до пиятики. То у когось день народження, то іменини, то присвоїли звання, то приїхав хтось із кіностудії, то з міністерства, то автор привіз нову п’єсу і Стас має отримати у ній роль, то у студію набирають нових акторів, то ці актори студію закінчують, то у студентів студії залік, то іспит, то хтось від’їжджає, то прибуває, то прем’єра, то гастролі, то концерт, то свято... Дня не минало, щоб не випало приводу набратися під саму зав’язку. А то пили без усякого приводу.
Валя почала потроху побоюватися приходу чоловіка з роботи. Серце завмирало і мало не вихоплювалося з грудей, коли чула знайомі кроки. За цими звуками намагалася зрозуміти, в якому він стані і що її чекає цього вечора. Програма на вечір особливим різноманіттям не відрізнялася. Все залежало від того, пив чи ні, а якщо пив, то що, скільки і з ким.
Якщо у виставі брав участь Владислав Хижняк – це означало, що Стас і на виставу піде і додому повернеться тверезим. Хижняк, народний артист, керівник акторського факультету, ерудит і знавець театру, яких мало, улюбленець тернопільської публіки, не лише сам не брав горілки до рота, а й пильно стежив за поведінкою молодших акторів. Вони його просто обожнювали, несамохіть копіювали і намагалися бути схожими у всьому – переймали поставу, жести, голос, дикцію. В театрі їх називали “маленькими Хижнячками”, аж поки не минала ця хвороба і колишні студенти знаходили власне обличчя, власний акторський голос. Навіть Стас при всьому своєму апломбі визнавав, що до рівня Хижняка йому ще ого-го і намагався перескочити сам себе. Тому на виставу обов’язково йшов “сухим”.
Коли ж його партнерами були молоді актори – тоді мав де показати і свій неміряний талант, і техніку, і голос, і повипендрюватися досхочу – вчіться, мовляв, діти, у корифея! А діти знали слабке місце “метра” і після вистави, а згодом і до, і навіть під час щоразу наливали. Тоді Стас повертався п’яним, гидким, але не дуже вредним, відносно спокійним. Так собі, для порядку, чіплявся до дружини, вимагав своїх чоловічих прав, до виконання яких на п’яну голову був мало здатним, відтак засинав неспокійним сном, кілька разів за ніч схоплювався і біг кудись, волав, кидався, а потім не пам’ятав, що з ним трапилося. На ранок після таких ночей у Валі розколювалася голова, злипалися очі. Та личко, рожеве, чисте, мов сонечко, все одно виглядало свіжим, немов щойно з колиски.
Та це були іще конвалії! Троянди, колючки і будяки починались, коли творча дорога зводила з “корифеями”! Таких у театрі назбиралося чимало. До них належали актори-невдахи, з мікроталантом та макроамбіціями. Мабуть, світ не родив їдкішої суміші образи на життя, на людей, яким природа вділила більше від отого пирога, що їм вдалося тільки здалеку понюхати, бажання й собі відвоювати правдами і неправдами бодай частку буцімто їм належного, лютої ненависті, що виливалася на усіх начебто причетних до несправедливого розподілу ролей, оплесків, премій, слави і симпатій публіки.
Немає ненависті лютішої, аніж та, яку плекає нездара до таланту.
Немає.
Станіслав Доброчинський був, на свою біду, актором талановитим. І не просто талановитим, а надзвичайно талановитим, особливим. З власним образом, отією родзинкою, перчинкою, яка забарвлює в тільки йому притаманний колір кожен крок, кожен поворот голови, кожен погляд на сцені. Такі народжуються раз на сто літ. Таких потрібно на руках носити, щоб вони могли реалізувати свій талант, свої тільки їм Богом дані можливості, щоб мали змогу виявити усі його дорогоцінні грані. І трапилося так, що його рідкісний дар оцінили.
Дирекція театру і художнє керівництво, на щастя, складалися з людей фахових, не чиновників, як часто буває, а з професіоналів. Головний режисер одразу розкусив, який скарб отримав в особі випускника театрального інституту, і навантажив його максимально. Зайняв у виставах, які потребували отого незвичайного обдарування, і талант Станіслава заграв усіма барвами. Попервах Стас працював, мов божевільний, віддавав на репетиціях і виставах усі сили, потім падав з ніг. Зате публіка супроводжувала його появу на сцені оваціями. А жінки просто проходу не давали вродливому і чудово складеному блондину з голубими очима водночас смиренника і бестії.
Його помітили. Нагородили однією премією, другою. Запропонували знятися у кіно. Добре заплатили за зйомки, розрекламували на всю країну. Запросили на головну роль в антрепризі. Цікаві пропозиції сипалися на його молоду голову, мов з мішка. І голова закрутилася.
А допомогли їй закрутитися добрі люди. “Корифеї”.
Актори – люди незвичайні. Хай що там вони кажуть в інтерв’ю, хай чим присягаються у тому, що вони такі ж смертні, як і ми з вами – не вірте. Неправда. Хіба може смертний одного вечора задушити дружину, бо він Отелло, іншого – упасти мертвим після елегантного двобою на шпагах, бо він Меркуціо, і того ж самого тижня смішити чесний люд в образі якогось Арлекіна чи Голохвастова? Смертний не може. Може актор. І далеко не кожен. А лише той, чиє обдарування дозволяє увійти на певний час у шкіру іншої людини, зжитися з нею, зростися, зрозуміти її суть, її емоційний зміст, що визначає поведінку в заданих обставинах і, керуючись власним відчуттям правди, підкорити оцій чужій оболонці власне обличчя, руки, хребет, кожен нерв і вену, кожен подих і слово, щоб підтримати у створеному автором п’єси образі ту міру життєвого вогню, який запалить глядача.
І нехай той самий Владислав Хижняк намагається прикрити своє неземне єство прозаїчними земними справами, нехай скільки завгодно показує квартиру, в якій власноруч зробив ремонт, скільки завгодно розповідає про кількість викопаної на дачі картоплі, це не введе в оману того, хто хоч раз бачив його на сцені. Він не такий чоловік, як усі ми, не смертний, ні.
Усі вони, безсмертні, поціловані Господом, живуть між нами, у тому ж світі, що й ми, ходять тими ж горбатими тротуарами, минають ті ж самі калюжі, часом ризикують промочити ноги, застудити безцінне горлечко, штовхаються у тих самих тролейбусах, рахують копійки до зарплатні, п’ють воду і їдять хліб. Та від цього не стають звичайними людьми. Десь усередині у них ніколи не припиняється невидима окові робота духу. От прошкутильгав старенький дідок – і його хода вже сфотографована і, можливо, колись буде відтворена на сцені. От продавець у магазині смішно пересварюється через прилавок із покупцем – і це вже залягло в скарбничку професійної пам’яті актора. Десь колись, зовсім неочікувано і неупізнавано цю інтонацію він подарує своєму персонажу. Чим талановитіший актор, тим багатша його колекція образів. Чим багатша колекція, тим більше матеріалу для створення іще ніким не твореного.
Художник пише фарбами, письменник – словами, актор – собою, власним тілом і голосом. Тіло й голос – от його інструмент. Інструмент тонкий і вразливий, його не полагодиш, розбивши, не настроїш, не заміниш струни. Він у актора один. І його потрібно шанувати. А калічити, нищити душу, голос, пам’ять, самого себе, врешті, отим епідемічно поширеним в середовищі людей мистецтва, а тому і в акторському, чином – злочин, злочин і ще раз злочин. Так заповідав великий Ленін, так вчила комуністична партія.
Отаку приблизно промову підготувала і виголошувала Стасові Валя. Нічого нового, невідомого світові. Усе просто. А вона, Валентина, і є проста собі дівчина, без вищої освіти, зірок із неба не хапає. Не філософ, не мистецтвознавець – медсестра, представниця звичайної, земної, життєвої професії. Послуговується простою житейською, життєвою, щоденною, пожиточною мудрістю. Чому ж вони, отакі не від цього світу, такі незвичайні, такі високовчені, такі розумні, такі Господом у чоло ціловані не тямлять загальнозрозумілих речей?
Ну, звісно, вони “корифеї”, вони словечка в простоті не скажуть. Як почнуть, то й не переслухаєш. Особливо Степан. О, то іще той фрукт!
Степан Дзюнь-Баранський звалився на голову театрові і його директорові неждано й незвано, з “кулька”. Та не з того, в якому цукерки, а з культосвітнього училища. Звалився з дуже солідними рекомендаціями. Несила було відмовити. А новітня зірка запалала одразу ясним вогнем. Склалося так, що на той час в театрі майже не залишилося молодих акторів. А таких, що навчені співати, й зовсім не було. Криза. Талановиті чкурнули за кордон, безталанні – у бізнес. От Дзюнь-Баранський і вписався, як теплий ніж у масло, у майже готову виставу “Запорожець за Дунаєм” та одразу на головну роль – Андрія.
Вписався влучно – і голосом, і поставою, й обличчям, усім узяв! Та коли минув фурор прем’єри, і режисер, і колектив почали помічати в новому “цвяхові програми” дещо дивне: виходячи на сцену, він приндився, мов дівка перед старостами, намагався зайняти виграшне місце, щоб публіці було зручно обсервувати і широкі плечі, і довгі ноги, і горду поставу голови, наплювавши при тому на партнерів, на режисера, на саму виставу врешті-решт. Ніде правди діти, і постава, і плечі, і горда левина грива – усім природа обдарувала повною мірою, все було при ньому, все прикрашало нову зірку театрального небосхилу. Одна біда – новий актор плутав сцену і подіум. Дзюнь так захоплювався власною непересічною зовнішністю, що аж забував, чого вийшов – губив текст, невчасно вступав з музичними номерами, а вступивши відчайдушно фальшивив. Після третьої вистави диригент у розпачі кинув паличку на пюпітр і оголосив, що четвертого розіп’яття Андрія ні він, ні Гулак-Артемовський, земля йому пухом, не витримають.
Придивившись до нової “зірки театру” уважніше, пильне око могло б зауважити, що обличчя його, з першого погляду показне, насправді неприємне – надміру м’ясистий товстий ніс, глибоко посаджені очі, заховані під довгими густими віями так, що їх важко було розгледіти, повні, важкі губи. Навіть густе, гордо зачесане назад волосся замість прикрашати – псувало, бо починало рости десь посеред лоба. Кожна риса зокрема начебто відповідала канонам краси, а в комплексі, усе разом лице виглядало, немов невдало складений пазл. Та й звичка копилити губи, щоб здаватися більш значущим, вкорінена іще з “кулька”, не прикрашала. З часом Дзюнь і сам додивився, що личенько у нього не для героя-коханця, а скоріш для баби-яги, і відпустив бороду, так воно видавалося начебто благородніше. Проте ролей від того не додалося. Додалося жовчі.
Чомусь люди талановиті зазвичай добрі. Добрі і щедрі. Вони навіть відчувають себе у чомусь винними перед іншими, наче природа, вділивши їм талант, образила когось. Безталання завжди лихе. Те місце, куди не долили таланту, заповнюється гірким, кислим, пекучим і кусючим.
Талант випромінює світло, людина талановита виливає з душі добро. І чим більше виливає і випромінює, тим більше його прибуває, добро невичерпне, як море.
Безталання затоплює світ чорнотою власної гіркоти й образи на долю. Тоне у ній само і намагається втопити якомога більше ближніх.
Дзюнь-Баранський топив власне безталання у горілці. А заразом не без злого наміру тягнув до того ж болота й Станіслава. Помічав, як тьмяніє після кожної пиятики яскравість Божого осяяння в голубих очах Ромео, як глухішим стає голос, скованішими і не такими хірургічно-точними ретельно відпрацьовані на репетиціях рухи. І стиха втішався тим, немов забираючи успіх у Стаса, він збільшував власний.
Та якби лише пияцтво! Чорний зсередини, Дзюнь-Баранський ніяк не міг нагріти собі місця у жіночому серці. Йому здавалося, що жодна з найвродливіших негідна його вроди, його високої персони, його таланту, його слави, його... Утретє оженившись, він усе одно вважав дружину, красиву, молоду, багату, не оптимальним, а отже, тимчасовим варіантом. І того ж вчив за правом старшого Стаса.
- Вони нам повинні ноги цілувати. Бо хто вона? Ніхто. Якась собі там бізнесменша занюхана. Подумаєш, гроші! Подумаєш, квартира! В першу чергу вона – дружина актора. Повинна це розуміти. І повинна служити. Служити! Мені. А я – мистецтву. Наливай! У-ух, добре пішла. Так я про що? Баба, вона для того і є, щоб служити. І терпіти. А ти виховуй. Щось не по твоєму – в дюндєль її, в дюндєль! Вони з побитим дюндєлем іще більше чоловіків люблять. Народна мудрість що говорить? “Б’є – значить, любить!” Слухай мене! І наливай!
У цих тирадах було мало логіки, та багато переконливості. Тому після отакої артпідготовки Стас приходив додому не просто роздратованим, не просто злим – агресивним, готовим бити і убити. Без причини, без пояснень. Зло всередині вимагало виходу.
З часом у Валі почало тремтіти і тіло, і душа, коли Станіслав відчиняв двері. Готувалася до страшного.
Намагалася зустріти усмішкою. Готувала улюблені страви – голубці, пиріжки з вишнями. Мовчала, не відповідала на заздалегідь приготовані образи. Терпіла. Що б не казав, погоджувалася. Як би не дорікав – не виправдовувалася.
- Так, Стасику, звичайно, Стасику, як скажеш, Стасику.
Така поведінка, здавалося, іще більше дратувала чоловіка.
І настав день, коли голубі очі, що тупо чорніли лихим, глянули вже не просто зі злом – з ненавистю.
- Ти з мене дурня робиш? “Як скажеш, Стасику!” Ні, не вийде. Йди сюди. Я буду тебе бити.
- За що, Стасе? Чому?
У цьому відчайдушному воланні прорвався страх, довго тамований, нерозуміння, спроба навернути його до розуму, добра, тих почуттів, які колись, здавалося, єднали їх.
- Чому? А тому, що хочу бити.
Того дня він уперше побив її так, що страшно було глянути. Розбив носа, видер клаптями волосся, поставив під оком такого синця, що воно запливло і сховалося за опухом. Валя уперше взяла лікарняний і сиділа вдома два тижні, не показувалася на люди, поки синці не набули такого вигляду, що їх можна було затерти гримом.
Уранці, побачивши творіння власних рук і відчувши, як щемлять кісточки пальців, які позбивав, мордуючи дружину, не повірив ні собі, ні їй.
- Це я? Не може бути.
Увечері, повернувшись із театру, був лагідним і тихим, звивався навколо неї, мов пес, що нашкодив, просив пробачення, запевняв, що таке більш ніколи не повториться, хай вона лише нікому не розповідає.
А кому б мала розповідати? Кому цікава її ганьба? Хто її захистить? Батько? Брат? А вона їм потрібна зі своїми проблемами? Матері й поготів... А бабуся, її добра, справедлива бабуся плакатиме. І у неї знову болітиме серце.
І Валя мовчала...
Навіть тепер, через багато років, їй було важко згадувати свій біль, свою ганьбу, свою помилку, свою вину.
Так, свою вину.
Вона винна в тому, що дозволила так поводитися із собою. Дозволила уперше, а потім так і покотилося.
З людиною поводяться так, як вона дозволяє із собою поводитися.

Це тепер, сидячи за кермом майже нового “опеля”, вона така сильна, владна й мудра. Хто б упізнав колишню тиху, скромну, несміливу Валюшу. Це тепер, заїхавши на подвір’я невеличкого мотелю поблизу польського кордону, де зазвичай зупиняється в дорозі, вона одразу прямує до кімнати його власника, Йоганна. Без комплексів, без зайвої скромності. Вона приїхала скористатися послугами його закладу. Вона платить за це гроші. Чому повинна комплексувати? Навпаки, він завжди їй радий.
- О, фрау Валя! Я радий вас бачити! Що у вас цього разу? “Опель”? У доброму стані? І колір гарний. Бажаю успіху! Ваша кімната чекає на вас. Щойно ви зателефонували, мої дівчатка миттю приготували її. Відпочивайте. Завтра розбудити вас як завжди, о сьомій?
Йоганн знав, що Валентина терпіти не могла рано прокидатися. О сьомій – це дуже рано. Та навіть перспектива довгої дороги через усю Польщу і шмат України, яку їй належало подолати завтра, не могла примусити Валю піднятися о п’ятій, як робили більшість водіїв.
- На сніданок, як завжди, яйце, шинка і грейпфрут?
- Так, Йоганне, і кава.
Валентина усміхнулася німцеві, немов подарувала троянду, випростала стомлену спину і, погойдуючи розкішними стегнами, покрокувала до дерев’яного будиночка, де світилася ліхтарем над дверима кімната, в якій вона вже років зо три раз чи двічі на місяць ночувала перед останнім маршем на схід.
Вона почувалася зараз не просто гостею мотелю, людиною, яка привезла господареві гроші за номер. Ні, він так ласо обмацує її сідниці і груди своїми маленькими очицями, так солодко усміхається, що видно й без мікроскопа – вона цікавить його як жінка. Та не для тебе, товстунчику, ця троянда квітне, не тобі її нюхати, а тим паче зірвати! Не для тебе, не для твоїх товстих, хай навіть і німецьких, лап розквітала моя пишна попа. І не пробуй натякати на розплату натурою. Не тільки номера – усього твого нещасного, хоч і дуже пристойного мотелю забракне!
Валентина знала тепер собі ціну. Ціну утворювало чимало складових: розкішна українська врода природженої білявки, зроду-віку не фарбованої, плюс порцелянова шкіра, плюс очі завглибшки з Байкальське озеро, плюс розкішна ж таки фігура, плюс вміння вижити у світі, де вижити майже неможливо, плюс гострий, як виявилося, розум, плюс здатність знаходити спільну мову з різними, іноді непростими, людьми, плюс невластива загалом жінкам рішучість, мінус рожеві окуляри юності, мінус паралізуюча ніяковість, що виросла із прищепленої бабусею делікатності, мінус довіра до людей, а надто до чоловіків. З усіх цих мінусів, що виявилися урешті плюсами, і додали кілька нулів до отієї ціни, і складалася вартість Валентини нинішньої, Валентини з пістолетом, фрау Валентини Даугель – жінки вольової, ладної на все, владної і здатної.
       Невелика лампа на стіні освітила номер, знайомий в усіх подробицях. Широке, на двох, ліжко під білим у дрібні рожеві квіточки покривалом. У кутку – туалетний столик із невеликим овальним дзеркалом. Телевізор, що тримався на невидимих кронштейнах на стіні навпроти ліжка, щоб зручно було дивитися. Пульт дистанційного керування на тумбочці біля узголів’я ліжка. Пульт завжди лежав на одному й тому самому місці, ані на міліметр правіше чи лівіше, мов предметне свідчення того, що німецька акуратність – не байка, а реальна, зрима й вагома, на дотик доступна річ.
Валентині зовсім не хотілося дивитись телевізор, та вона все ж увімкнула його, налаштувала на якийсь із музичних каналів, увімкнула автоматичне вимкнення через півгодини і швиргонула пульт на ліжко, швиргонула навмисно, хай покоївка потім шукає, а то звикла тут між німцями гребти марки на халяву!
Вона любила мотель Йоганна за це м’яке, зручне, завжди стерильно-чисте ліжко і за рушники у ванній, теж м’які, й стерильно-чисті. За ці теплі струмені води, що змивали пил дороги з натомленого тіла. І просто за можливість відпочити, відчути себе у безпеці, позбутися відчуття холодного чужого подиху за плечима.
Валя вийшла з душової, загорнувшись у великий білий рушник. Впала на ліжко. Як же добре отак простягнутися горілиць, розслабити м’язи, не думати, не думати ні по що! Цей біло-рожевий номер у мотелі завжди діяв на неї як легкий транквілізатор. Та чомусь не сьогодні. Сьогодні відчуття холоду за плечима не минало.
Геть, геть його! Розслабитися, не думати, не аналізувати...
Та спокій, жадане розслаблення не приходило.
Чому?
Що так тривожить, що виявилося не так у стерильно-чистій і суворо-регламентованій країні, де гарант і справді гарантує своїм громадянам спокій і впевненість у завтрашньому дні?
Валя гортала спершу сторінки останніх днів, потім уважно перечитувала рядочки, врешті решт пересіяла крізь густе сито літери, але так і не второпала, в чому хиба, що її тривожить, у чому, в якій з клітинок цього чистого зошита, званого Німеччиною з її стерильно-чистими і суворо-регламентованими дорогами, оселилося щось вороже.