Загадка прал су

Колись давним-давно був великий чорний праліс. За легендою, всі, хто зайде в його гущу … потрапляли під чари старої Люсьєни. Вона ж бажала стати королевою Всесвіту; бажала щоб на землі панувала вічна темрява! І ніхто не міг її зупинити. Люди боялися ходити до лісу.
       Влітку одна щаслива сім’я приїхала туди на відпочинок. Тата звали Джон; маму – Лорен; доньку – Доріс, а синочка – Лоло. Вони чули від людей про Люсьєну, але не надавали цьому ніякого значення.
       Одного дня батьків не було вдома, і Доріс страшенно захотілося піти на прогулянку. Вона взяла Лоло і вони пішли на галявину, поблизу лісу.
       Їм було дуже весело. Вони стрибали один через одного, співали пісень! Аж раптом Лоло побачив якийсь блиск в глибині лісу:
- Доріс, що це?
- Не знаю, можливо, це сонячний зайчик. Не звертай уваги! Ходімо, краще, поїмо ягід.
Доріс була дуже допитлива. Всю дорогу вона думала про той чарівний блиск, так їй хотілось дізнатись, що це, і під кінець сказала:
- Лоло, поїж ягід, а я незабаром прийду.
Лоло засмутився, але згодився.
       Суворим темним пралісом ішла маленька Доріс. Якби ми були б на її місці, то напевне б злякались, та Доріс була не така! Своїми маленькими ніжками вона ступала по сухому листю та чула страшні вигуки могутніх дерев, але цікавість її переборювала. Раптом вона побачила стареньку бабусю:
- Доброго дня! – привіталась маленька.
- Доброго, доброго! – відповіла шиплячим голосом стара. – Що ти тут робиш сама?
- Та я … розумієте, я побачила якийсь блиск і вирішила дізнатись, що це…
- Ах блиск! – у старої промайнули лихі думки.
Бідна Доріс не знала, що старенька бабуся – це лиха Люсьєна і тому нічого не підозрювала.
- А ти не хочеш зайти до мене? - запитала стара.
Дівчинка згодилась.
       Коли вони прийшли до хати, Люсьєна посадила дівчинку за стіл, а сама сказала:
- Ти тут трішки посидь, а я принесу частування.
- Добре! – Доріс згодилась, бо хоч і здавалось їй, що пройшло лише декілька хвилин, насправді пройшло декілька днів! А вона дуже зголодніла.
       Люсьєна ж працювала над закляттям. Нарешті вона взяла якесь дивне зілля і проказала таке: «Темба, лемба, семба! Горе касло пемба! Реже нека певта!». Потім влила зілля в узвар і понесла Доріс…
       Що ж означає це закляття?! Ніхто цього не знав… звісно, крім Люсьєни! Давайте не будемо здогадуватись, а краще подивимось, що ж було далі…
       Доріс подобалась доброзичливість бабусі. Вона пила узвар і розповідала про свою сім’ю. Аж раптом дівчинка згадала про Лоло…
Що з ним зараз коїться? Вона тільки хотіла встати й побігти до нього, але одразу впала на підлогу й заснула…
       А що ж відбувалося вдома? Нещасна Лорен бігала по кімнаті, Джон шукав Доріс на тій проклятій галявині, а маленький Лоло, ледве знайшовши дорогу додому, заливався плачем. Він уже розповів батькам про той блиск, але вони не надавали цьому ніякого значення! Що ж робити? Лоло вирішив сам відшукати сестру. Це безглуздо, але в нього не було вибору! Він одягнувся, взяв шматок хліба в дорогу й пішов…
       Тим часом Доріс прокинулась і побачила, що лежить на холодному ліжку у темній кімнаті, а Люсьєна просто заливається сміхом:
- Нарешті я знайшла собі служницю! – проказала відьма.
- Випустіть мене звідси! – з плачем просила Доріс.
- Ніколи! – безсердечно відповіла стара. – Будеш мити посуд, топити піч, носити воду, готувати їжу.
- Я втечу!
- Не втечеш! – засміялась Люсьєна і пішла.
       Доріс і справді не могла втекти. Закляття позбавило її пам’яті, дівчинка забула все, чим вона дорожила. Вона забула своїх рідних, свій дім, своїх друзів. Бідолашна тяжко працювала у Люсьєни, ніколи спокійно не спала, а головне, її терзали думки про те, яка ж в неї була родина.
       В цей час маленький Лоло блукав темними хащами. Свій хліб він уже з’їв, одяг весь порвався, сил не було зовсім. Безнадійно йдучи, він побачив хатинку. Лоло не здогадувався, що саме тут знаходиться його сестричка, тому постукав у двері з надією, що його приймуть на перепочинок. Люсьєни не було вдома, а Доріс готувала їжу. Почувши стукіт вона відкрила двері. Побачивши сестру Лоло кинувся до неї в обійми:
       - Доріс, нарешті я тебе знайшов!
       Дівчинка здивувалась і почала застерігати:
- Краще йдіть звідси, доки не прийшла Люсьєна!
- А хто така Люсьєна?
- Стара відьма… ідіть, ідіть!
- Яка відьма? Доріс, ходімо додому! Тато й мама ждуть!
- Тато й мама? У мене є тато й мама? Справді?
- Звісно, дурненька!
У Доріс запаморочилось у голові. Вона почала пригадувати… і згадала!
Так, згадала! Згадала тата й маму, друзів, Лоло! Вона міцно-міцно його обняла й закричала:
- Тікаймо!
Але тут з’явилась Люсьєна! Діти злякались, не знали, що робити! Здавалось, от-от кінець! Але тут невидимий добрий дух щось шепнув їм на вухо, і цю річ вони проказали разом:
       Нас ніщо не подолає!
       Ми разом! Сильніш не має!
Від цих слів Люсьєна оскаженіла, закричала і … лопнула! Діти засміялись, зраділи, але згадали, що не знають дороги додому. Але й це їх не зупинило! Ліс розступився і перед ними з’явилась стежка, яка провела їх додому.
       Як тільки зраділи батьки, коли діти повернулись до хати живі й здорові. І ще довго зі сміхом згадували цю незвичайну історію.
       А чорний праліс перестав бути страшним для людей, він кликав їх до себе, до природи, яка промовляла лише добротою, яку було чути у щебеті пташок, на галявинах квітів… «Мир і спокій, добро і краса», - шепотіли листочки на берізках і кленах. А Доріс і Лоло тепер мали час, щоб з’ясувати і відчути всю красу пралісу, яку ховала від людей чаклунка. Літо тривало, отже, і нові пригоди чекали дітей…