спрага

Шалена спрага за тобою, за твоїми сильними і лагідними руками, за обіймами, котрі дарують ці теплі затишні руки, за твоїми очима незрозумілого таємничого сіро-зеленого кольору казки. Ти такий далекий, недосяжний, примарний і рідний, ти моя частинка, ти моє сонечко, моє серденько, моя радість, моє горе. Без тебе, без твого тепла, без твоєї посмішки світ стає таким тьмяним, таким пустим, таким холодним; життя немов завмирає, як завмирає воно в тілі з котрого видерли серце. І тільки неслухняні сльози, ллються двома солоними струмочками, намагаючись змити цей нестерпний біль розлуки, біль втрати. Ні не життя, а чогось зовсім іншого, але не менш важливого й необхідного щоб жити.
Життя стало пустим, сірим, якимсь далеким, прозорим, нудним,… Ні, ні, ні – зовсім не так: воно лишилось тим самим, але зникло те життя яким для мене був ти – живе, справжнє, заради котрого був сенс існувати, чекати і радіти приходу кожного нового дня. Чи це була лише ілюзія справжнього життя про котре стиха нашіптують мрії. Можливо й так, але десь в мені лишилась зіяти страшенна діра, котру треба, дуже-дуже потрібно, заповнити, щоб забути про те, що вона є, про те що там було щось таке необхідне, таке рідне і безцінно-дороге. І я її заповнюю: пхаю у відкриту необроблену рану все, що можна туди запхнути, і дуже рідко цим чимось стає ніжність, турбота, котрою може огорнути хтось небайдужий і люблячий, як мама, котра навіть будучи найріднішою людиною не може відчути того природного справжнього відчуття люблячої ніжності, а якщо не може відчути, то й віддати його тим справжнім не може, але справно несе свій обов’язок материнської опіки. А все інше – все інше сміття, немає навіть тої світлої печалі, що була ще вчора, я пишу і дивлюсь на це твоїми очима і бачу їх брехнею, прекрасні слова народжені любов’ю й залиті горем стають сміттям, і все всередину – пристрасті нічних розваг, хміль, нові враження, нові знайомства, нові руки чиїсь чужі руки, зовсім не твої і зовсім не бажані, чиїсь запитання, на котрі відповідаєш як запрограмований на брехливу ввічливість робот, ненависть, що вилазить, повинна вилазити, з дикого, сильного, нестримного, але несправдженого бажання кохати, сльози, невтішні гіркі сльози, задавлені посмішкою на обличчі брехливого механізму, котрого запрограмовано бути веселим і ввічливим. Сміттячко, з якого аж тече бридка смердюча жижа, тече, просочується крізь щось, ще живе, ще чутливе, просочується і перетворює все з чим зтикається у щось собіподібне…, і все туди, в середину, треба ж чимось затуляти пустоту без тебе – затуляю, намагаюсь жити далі, а в душі вже все гніє, отруєне тим напханим в неї сміттям.
І живемо, треба ж якось жити, а те що без тебе, без твоїх затишних, ніжних, теплих і лагідних рук, це лише невеличка втрата, ранка, шрам від якої залишиться зі мною на все життя… А ти живи, живи без мене із таким самим шрамом, який тобі доведеться носити все ж трошки менше, ніж мені.
06.03.07