Скажемо насильству нi!

       Я часто чую фразу: «Добро врятує світ», - але зі свого невеликого життєвого досвіду бачу ще багато зла, насильства в суспільстві. Дуже прикро, що ці неподобства дорослі вчиняють по відношенню до нас, дітей.
Зовсім недавно за дорученням шкільної редколегії довелося взяти інтерв`ю в однієї жінки, яка зараз досить успішна, але у свій час, дитячі роки провела, в так званій, неблагополучній родині. Прізвище та ім`я змінені.
       К-т Катерино Миколаївно, Ви пам’ятаєте, яким було Ваше дитинство?
       - Звичайно пам`ятаю. Це неможливо забути. Але ти впевнена, що хочеш це почути?
       К-т Так. Катерино Миколаївно, я розумію, що для Вас це дуже важко. Якщо Ви не захочете розповідати, я не ображуся.
       - Ні, мила, все гаразд. Ваше покоління повинне про це знати, щоб у майбутньому цього не допустити.
       К-т Тоді я уважно Вас слухаю.
       - Тридцять років тому я не була такою успішною. Моя сім`я була однією з тих, яких називають неблагополучними. Тато помер, коли мені не було й шести років, а мати після цього почала пиячити. Бабуся з дідусем жили далеко (я зараз не завжди маю змогу приїздити до них, а тоді про це і мови не могло бути), тому про наше з мамою життя вони нічого не знали. На вас, дівчатка, матусі колись руку підіймали?
       К-т Ні, ніколи. Тільки в куток ставили в дитинстві за провину.
       - І дай, Боже, щоб ніколи не підняли. А я кожного вечора лягала спати в сльозах, бо тіло нестримно боліло. Здавалося б – мама, жінка. Вона не повинна бити свою дитину. Але моя була не з таких. Втрата годувальника, проблеми на роботі, а потім звільнення, сильний нервовий зрив. Вся мамина незадоволеність життям відображалася в моїх синцях. Напевне ніхто з вашого оточення не думає так часто про самогубство. Лягаючи спати, я благала вищі сили, щоб вони не дали мені прокинутися. Але кожного ранку прокидалася, розуміла, що життя продовжується й нікому не під силу зламати мій характер і волю. Ішла до школи, вчилася, хоч не так, як хотілося, та все ж я багато чого знала. Вам цього не зрозуміти, бо ви хоча б завжди маєте в чому виконати домашнє завдання. А я майже ніколи.
       К-т Ох... А на що ж ви з мамою жили? Якщо грошей не вистачало навіть на зошит, то де їх діставали на харчі?
       - Мама отримувала допомогу з безробіття, та майже всі гроші витрачала на пляшки. А я працювала сама. Інколи розповсюджувала листівки, а щодня після школи я допомагала на швейній фабриці – підносила тканину, обробляла нескладні деталі, слідкувала за чистотою в приміщенні. За це я могла кожного тижня брати новий одяг. А після робочої зміни, або у вільний час я шила одяг власних моделей. І за це мені теж перепадала копійчина.
       К-т А друзі у Вас були? Як взагалі до Вас у суспільстві ставилися?
       - У класі зі мною майже ніхто не спілкувався – батьки не дозволяли. Хоча вчителі бачили мою жагу до знань і ставилися до мене з розумінням. Жінки, з якими я працювала на швейній фабриці, поважали мою працьовитість та підтримували мене. Мамина колишня подруга – тітка Олеся – на вихідні забирала мене до себе. Тоді я мала змогу смачно пообідати та пограти з її сином Сашком. Мама першою розірвала дружні відносини, але тітка Олеся бачила, у якому скрутному становищі ми знаходимося, та як могла допомагала.
К-т Дуже цікаво, Катерино Миколаївно, яким чином Ви досягли такого успіху? Не кожна жінка у тридцять років має двох чудових донечок та власне виробництво одягу.
       - Не повіриш, я знайшла лотарейний білет. Після чотирнадцяти років пекльного життя, засяяла. Йшла, як завжди на роботу до швейної. Бачу – білет. На роботі, по телевізору, я дізналася, що він виграшний. Виграла чималеньку суму. Через декілька днів отримала гроші, відкрила рахунок у банку. З цього все і почалося. Дівчата з роботи допомогли знайти помічника й компаньйона у відкритті ательє. Першими клієнтами, звичайно, були друзі з роботи. Поступово справа розгорталася й через два роки я вже мала власне ательє. Я вступила на заочну форму навчання до університету і з успіхом його закінчила, переїхала до власної квартири. Мама не хотіла змінювати своє життя, а я за неї не взмозі вирішувати. Через декілька місяців вона мене покинула.
       К-т Співчуваю.
       - Так, дякую. Було важко. Якою б вона поганою не була, але все ж таки матір`ю. Майже рік я була, наче нежива. Але потім я повністю поринула в роботу. І чого досягла – бачите самі.
       К-т А Ви займаєтеся доброчинністю? Якщо так, то в яких саме галузях?
       - Займаюсь. Коли сама пережила таке, то починаєш жаліти кожну дитину, яку спіткала нелегка доля. Мала б змогу – я б усім їм замінила і матір, і батька. Але це неможливо. Тому кожного року десять відсотків від своїх прибутків вкладаю у дитячі будинки. Хоч там вони без рідних батьків, та все ж це краще, аніж померти голодною смертю. Якщо в мене з`являється вільний час, навідуюся до мого улюбленого дитячого будинку, граюся з малечею, спілкуюся зі старшими дітьми. Там неймовірно добрі й чуйні виховательки.
       К-т А які відносини між Вашими членами сім`ї? Діти й чоловік знають про Ваше минуле?
       - Звичайно знають. Ми розмовляємо про це, обговорюємо важливі теми, тому що діти повинні знати, що таке родина, з усіх боків. А чоловік нас з донечками просто на руках носить! Він, можливо, відчуває провину за те, що його дитинство було щасливим, а моє – ні. Ми усіма силами створюємо гармонію у сім`ї.
К-т Велике спасибі Вам, Катерино Миколаївно. Дякую за час, що Ви приділили мені. Я дуже захопилися цією проблемою й не залишу її без уваги.
       - На все добре. Хай щастить і тобі, і твоїй родині. Бажаю тобі ніколи не знати того, що зазнала в житті я.
       К-т Ще раз дякую. І Вам хай щастить.
Ось так, на прикладі однієї людини можна описати долю багатьох нещасних дітей, батьки котрих, в силу різних обставин, не змогли дати належне виховання своїм нащадкам. Але не кожна історія закінчується так щасливо, як та, яку розповіла Катерина Миколаївна про себе дівчатам. За статистикою близько двох мільйонів дітей, віком до чотирнадцяти років, потерпають від побоїв їхніх батьків. Для десяти відсотків дітей це закінчується смертю, а для двох тисяч невинних дітлахів – самогубством. Більше ніж п`ятдесят тисяч підлітків ідуть з дому, рятуючись від власних батьків. Сотні дітей ненавидять цей світ і батьків, які їх народили, а тепер знущаються. Десятки скалічених життів, тисячі дітей у дитячих будинках...
А мені залишається лише побажати миру й злагоди в кожній сім`ї!
І я кажу насильству : «НІ»!

Роботу хочу закінчити словами свого ровесника, Михася Сичука

 
Дяденька, возьми меня к себе.
Не хочу я больше жить у мамки.
Мамка меня бьёт по голове,
А ещё устраивает пьянки.
А недавно выбросила прочь
Из окна любимую игрушку.
Дяденька, я плакала всю ночь
В жесткую, противную подушку.
А когда я вырасту большой,
Я пойду работать и не буду
Ни давиться слипшейся лапшой,
Ни лизать немытую посуду.
Буду я в кроватке чистой спать
Сладко так, без мамкиного храпа.
Я ещё умею рисовать.
Дяденька, а что такое папа?