Про вiйну

       І виростають покоління,
       Котрі не чули тишини.
       О, найстрашніше з літочислень
       Війна – війною – до війни!
       Ліна Костенко

 Історія людства рясніє війнами. Чи був хоч один день, коли ніде на планеті не точилася війна? Скільки існує світ – стільки й існують війни. Його ділили, переділяли, знову ділили... Жодна держава не є вічною: то приєднується до чогось, то відділяється, то її знищують. Іде постійний переділ світу.
 І над цими глобальними катаклізмами хтось стоїть, комусь нейметься все захопити, підпорядкувати собі, володіти.
 На жаль, війни розв’язують не народи, а лише окремі постаті. Стільки історій існує про те, як із-за дрібниці починалися кровопролиття. Так легко підбурити на національну ворожнечу – і так важко зупинити її.
 А життя у людини тільки одне, і воно не повториться. Жодна людина не має права забирати його в іншої, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя.
Багато горя несли війни. І хоч Україна загарбницьких воєн ніколи не вела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачав найближчих і найдорожчих.
Найбільшим лихом ХХ століття була для України, як і для багатьох інших країн світу, Друга світова війна.
 Щемко на серці, боляче дивитися на останніх ветеранів, котрі своє життя ставили під загрозу, заради нашого з вами майбутнього. І я у своєму творі не можу не приділити увагу героям, землякам, токмачанам.
 У лавах Радянської армії воювали тисячі токмачан. Четверо з них стали Героями Радянського Союзу. П’ять тисяч вісімсот вісімдесят чоловік нагороджено бойовими орденами і медалями. Майже п’ять тисяч загинули й півтисячі пропали безвісти на фронтах Великої Вітчизняної.
У списку Героїв-земляків одного з перших завжди згадують Павла Івановича Матюха, який визволяв місто Мелітополь.
 Народився Павло Іванович 4 (17) грудня 1911 року, тоді ще у селищі, Великий Токмак у звичайній селянській родині. Освіту отримав лише у п’яти класах, потім – у школі ФЗУ. До війни працював слюсарем на заводі імені Кірова. З перших днів запеклої боротьби з фашистами Павло Матюх мужньо відстоював честь і незалежність свого народу. Знали його як дуже скромну людину, котра ніколи не хизувалася своїми нагородами. Святковий одяг з нагородами подовгу припадав пилом у шафі. Не любив Павло Іванович урочистості й лише у крайніх випадках одягав синій костюм з орденами. Про війну говорив неохоче. На зустрічах ветеранів у школах, редакціях газет він вислуховував інших, а сам виступав майже завжди останнім. Говорив чітко й коротко, бажав усім слухачам здоров’я й мирного неба. Але все ж таки йому є чим пишатися. Павло Іванович чесно виконував свою роботу в стрілецькому полку й згодом став заступником командира взводу автомантників, замінивши пораненого старшину. Павло Матюх визволяв рідний Токмак, а потім – і місто Мелітополь. У жовтні 1943 взвод під керівництвом сержанта Матюха підійшов до міста. Автоматники атакували будинок за будинком, вибиваючи з них фашистів. Вони захопили завод, який мав важливе стратегічне значення, і, утримуючи його до прибуття підкріплення, відбили всі контратаки супротивника, знищивши велику кількість гітлерівців. Особисто Павло Іванович знищив дві кулеметні точки й дев’ятнадцять окупантів. Визволення міст і сіл продовжувалося.
Згідно з указом Президіума Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і виявлені при цьому мужність і героїзм старшині Матюху Павлу Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».
 З 1946 року Павло Іванович у запасі. Повернувся до рідного міста, де працював у райспоживспілці, потім у будівельному управлінні №1.
Зараз намає лейтенанта Матюха серед живих. Розпрощався він з цим світом 9 серпня 1980 року. Не ступала його нога по землі вже двадцять вісім років, але добра пам’ять про Павла Івановича живе у серцях співвітчизників. Пам’ятають його як чесну, порядну людину, Героя Токмаччини, патріота. Увінчане його ім’я у назві нової вулиці.
Мої дідусь з бабусею були ще зовсім малі у часи Великої Вітчизняної, тому ніяк не могли воювати. Але маленьке дитяче серце, спостерігаючи за руйнуванням сіл, згубленим життям простого люду, розривалося від болю. Зараз дудісь мужньо і з посмішкою згадує ті часи, бо чоловік не має права на слабкість. А бабуся не може без сліз розповідати про тяжкі голодні воєнні й післявоєнні часи. Але кожен має право знати історію свого народу. Хай вона підперезана кривавим паском, хай окроплена слізьми, але своя, рідна.
Не першою і не останньою була Велика Вітчизняна війна – і сьогодні ще лунають вибухи та постріли. Скільки життів покладено в Афганістані, скільки скалічено душ! Придністров’я, Абхазія, Югославія, Чечня... Ще вчора тут квітли сади, а завтра – топче землю коршун на могилі невідомого солдата...
 І думаєш: «Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб. Люди закохуються, народжують дітей, створюють симфонії та поеми, роблять наукові відкриття...» Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення!
 І звертаюся до всіх землян словами відомої пісні:
       Убийте війну,
       Прокляніте війну,
       Люди Землі!