Лист до Бога

Розділ 1
       Є у мене один товариш. Знаємо ми один одного вже багато років і цей час нашого знайомства вказав мені на його глибинне ставлення до дружби та інших понять, що визначають людську моральність. Не легко знайти у сучасному світі людину більш закохану у свою справу, ніж мій друг. Не дивлячись на іноді деяку лінькуватість і трохи дивакувату поведінку, Амос має не аби який дар наставляти своїх стрічних добрими порадами, а іноді й навертати на шлях, яким прямує сам. Він підносить тобі келих і пропонує відпити з нього вина, але тільки но перша терпка краплина того священного напою торкнеться твоїх уст, як тобою починають заволодівати дуже дивні відчуття і ти, не розуміючи, що власне відбувається із тобою внутрішнім, привідкриваєш себе чомусь новому, ще назвіданому, але такому гаряче-звабливому й цікавому. Власне, я не маю наміру вихваляти свого приятеля, до того ж про нього мова йтиме тут і далі, що дасть повніше уявлення про його особистість, таємниця якої для мене й досі лишається розгаданою лише наполовину, а може й взагалі нерозгаданою, - я не берусь говорити про це із цілковитою упевненістю.
       Ця історія, у яку він сам мене втаємничив, трапилася з ним декілька років тому. А свій початок вона взяла у 2001 році, коли мій товариш, у силу деяких, мабуть і йому самому цілком незбагненних на той час міркувань, що базувалися скоріше на його власній імперсивності, ніж на логіці, вирішив, що йому конче необхідно вивчити старословянську мову. Присвятивши немало років вивченню філологічних наук, зокрема літературознавству, його невтомну до нових шукань душу вже давно бентежили староукраїнські рукописи. До сфери його наукових інтересів входили здебільшого такі рукописні памятки як віршова література й записи фолькльорних творів кінця XV – початку XVI століття.
       Девятого листопада 2001 року сталося дещо важливе й знаменне, що зворушило науковий інтерес багатьох істориків, культорологів та філологів, де одним з останніх був мій товариш. Саме того дня відбулася передача рукописного Євангліє XVI ст. від Фонду сприяння розвитку мистецтв до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.
       Давній за походженням рукопис, що без сумніву заслуговує називатися шедевром мистецтва української писемності, створений двома ченцями: протопопом Михайлом Саноцьким і архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм, які нащастя залишили у священнописанні ознаки свого авторства, втрапив до нас за пять століть майже неушкодженим , - лише оправа його була втрачена під час історичного ходу подій, - написаний старословянською мовою , якої мій друг не знав. Але ця свята памятка, що має значне місце в істрії України, що її тримав у своїх руках св. Данило, і що довгий час належала храму св. Миколи, не могла не торкнути патріотичного і чутливого до релігії серця мого любого друга Амоса. Знаючи про існування Пересопницького Євангліє, але не маючи можливості торкнутися його священної таємниці, він відчував, що втарчає в сьому житті дещо значніше, аніж звичайне неознайомлення з будь-якою іншою книгою. Жага побачити на власні очі Святе Письмо колихала все його внутрішнє єство, яке не було аж надто мудрим у релігійних ділах, але прагнуло до їх пізнання. Метою Амоса стало сягнути хоча б частково тієї величі, що відтепер стала доступнішою його науковому оку.
       Наступного дня, після отримання цієї втішної новини, тільки но сонце торкнулось обрію своїм проміння й запалило верхівки дерев, Амос розплющив очі у себе в ліжку, ніби він й узагалі не засинав. Тієї ночі йому дійсно сну не було. Коли тебе щось бентежить або, коли чогось так палко бажаєш, що одна хвилина, яка розділяє тебе від бажаного, тягнеться за рік, будь-які намагання відійти від реальності у стан сну видаються нестерпною мукою, і тоді краще навіть не змушувати себе заснути, аби не примножувати занепокоєння своєї, й без того збудженної, свідомості. Цілу ніч Амос пролежав у своєму ліжку на спині, перебираючи у памяті, коли б то він ще був таким зацікавленим, як тоді. Подібні думки сіяли в ньому ще більшу цікавість водночас зі страхом перед невідомим. Врешті решт він вирішив хоча б на пять хвилин звільнити себе від будь-яких думок і полежати нерухомо, уподібнившись до того фікуса, з досить дивним як на рослину імям, якщо взагалі давати рослинам імена не є проявом легкої форми божевілля, - Григорій, що день за днем, ось вже років із сім, стояв на підвіконні у його кімнаті. Навіть якщо припустити, що у фікусів дійсно немає жодних думок, Амосові не вдалося стати подібним йому навіть на той недовгий проміжок часу, що він собі запланував, бо ж коли він намагався ні про що не думати, виходило так, що він думав про те, аби у нього не виникало думок будь-якого іншого напряму, - так чи інакше він думав всеодно. У такому, напрочуд дивному для нього самого, стані Амос провів усю ніч. Лише під ранок, від утоми і зморення з власної ж провини, на нього, тонким павутинням, найшов легкий сон. Але те павутиння розірвалося із першими ж кроками світанку.
       Була шоста година ранку і ще декілька хвилин по ній. Амос який ніколи особливо не дбав, та й не дбає й дотепер, про свій туалет, що сказати чесно не псує його зовнішнього вигляду, був готовий полишити квартиру вже за двадцять хвилин опісля свого „пробудження”. Того дня він пішов до церкви, що знаходилась неподалік його житла. Один зі священнослужителів тієї церкви був його давнішнім знайомим, точніше близьким другом його батька, що колись став для останнього духовним наставником і вказав шлях до світла через Боже Слово. Відтоді вже літ із пятнадцять Амосів батько, який ще замолоду обрав собі шлях художника, отримавши благословіння, пише ікони й передає їх місцевим церквам.
       Отець Василій, який не бачив сина свого приятеля вже досить тривалий час, був невимовно радий стріти у храмі Амоса, що через постійну заклопотаність став нечасто його відвідувати. Зовнішність цього священника досить складно піддається опису, бо обличчя його мало такі дивакуваті риси, яких ми не знайдемо на портретних полотнах і скульптурах жодної з попередніх епох. Отже, ще не було митця, котрому спало б на думку зобразити на своїй картині подібного дивака. Цей надуманий мною факт (я не можу твердити про його беззаперечність і роблю ці висновки лише на підставі тих творів мистецтва живопису і скульптури, що втрапляли до мого ока) свідчить про індивідуальний тип цього священника й подібних тіл та облич, мабуть, не мали наші пращури. Отець Василій був не дуже міцної статури і невисокого зросту. На його від природи чорному, завжди акуратно коротко стриженому волоссі вже тоді почали зявлятися перші проблиски сивини. Очі він мав такі, нібито тримали у собі цілий Всесвіт, з великими тяжкими повіками, що підіймалися й опускалися у блаженному спокої, то закриваючи, то відкриваючи темні блискучі зіниці. Брови у нього були чорніші від вугілля, широкі і густі, які він підіймав, ніби у здивуванні, читиючи молитви під час вечірніх та ранішніх богослужінь, і мав вигляд людини, яка просить Господа про надання смирення всьому Людству. Ніс у нього був орлиний і нахилений в один бік, що надавало його обличчю деякої химерності, і з першого погляду могло навіть відлякнути; щоки були впалі, борода – коротка і густа. На роботі він носив одіяння священника, оздоблене й прикрашене вишивкою гладдю срібними і золотими нитками. Це відволікало погляд від його обличчя та вух, які не зважаючи на їх малий розмір досить сильно стирчали і навпроти сонячного світла здавалися оранжево-рожевими. У вільний від богослужінь та іншої праці у церкві час Отець Василій перевдягався у цивільний одяг, і якби не мова, яка видавала його щораз , як він починав говорити з іншими мирянами, від звичайного чоловіка його було б не одрізнити.
- Доброго дня, Отець Василіє. – мовив Амос, звівши на нього очі.
- Вітаю, Амосе. – привітався священник і зпустився від вівтаря до гостя храму. – Радий, що Ви завітали.
- Сподіваюсь Бог простить мені моє нечасте відвідування служб.
- Бог прощає кожного, хто має його у серці й шанує. Любов божа є безмжною. Та все ж хотілося б частіше бачити Вас тут на недільних богослужіннях. – Амос усміхнувся, і в тій його усмішці була деяка скутість й сором за неповне виконання обовязку православної людини. Та усмішка стала заміною слів, що мали прозвучати у відповідь на побажання священника.
- Ви прийшли з певною метою? – запитав Отець Василій.
- Так, мені потрібна Ваша порада.
- Бажаєте сповідатися перед Господом?
- Сьогодні я прийшов за дещо іншим... – сказав Амос і змовк, бо не міг підібрати належних слів, щоб висловити своє прохання. Погляд священника, як завжди спокійний, але, здавалося, таївший у собі деяку суворість, змусив мого приятеля зупинитися і не продовжувати до тих пір, поки в його голові не зіспіють потрібні слова. Отець Василій побачив його зімяття і вказав рукою на вихід з храму. Вони пройшли вниз по високих сходах з грубого каменю, обійли церкву і опинилися на задньому подвірї. Там велися будівельні роботи – зводилася нова будівля, що мала сполучати у собі православну початкову школу і їдальню для вихованців, священнослужителів та послушників церкви, а також для тих, хто потребував у їжі. Отець Василій запропонував Амосові здійснити екскурсійний огляд нового, ще незавершеного корпусу. Мій приятель залюбки погодився на цю пропозицію і вони увійшли всередину.
       Після того, як Амосу було повідано багато про майбутнє нового корпусу при храмі, вони обидва вийшли у двір, де знаходився щойнозбудований колодязь. Втамувавши спрагу священною водою, Амос вирішив торкнутися теми свого візиту, знаючи, що Отець Василій терпляче чекає, поки він заговорить сам. Священник запропонував знову увійти в храм, однак Амос відмовився і вони зупинилися біля тих самих високих сходів, що годину тому спустилися ними униз.
- Отець Василіє, - мовив нарешті Амос. – Що таке жінка?
- То мабуть лише Богові та його ангелам небесним відома суть сього Вашого питання, бо ж я у неї не проник. – відповів священник.
- Жінка... Хто вона така? Створіння боже, чи то сам диявол живе у жіночому тілі? Якісь магічні сили використовує вона задля того, щоб отримати бажане. Чи справді жінка дихає ладаном, чи то смертне смердовиння йде з кожним її подихом, али ми його не чуємо, бо знаходимось під владою її відьомських чар? Хто така жінка? Що є жінкою?
- Любий мій Амосе, я не розумію звідки у Вас такі дивні думки, що породжують ще дивніші питання на кшталт тих, що Ви мені се зараз ставите і просите відповіді, певно мудрої, натомість, без сумніву, бажаєте щоб та відповідь вдовольнила Вас й загасила болючий вогонь у Вашому спечаленому серці. Тебе тривожать речі, котрі в усі часи тривожили чоловіків, але лише тих, що проживали своє життя у єресі і не вірували у Господа. Бо ж чоловік, що прославляє Бога не задається подібними питаннями.
- Я бажаю тільки тої відповіді, яку Ви вважатимете за потрібне дати мені. Хай вона скаже, що я єретик і безбожник, хоча таким я не є, але я маю її отримати від Вас.
- Амосе, Ви засмучуєте не лише мене, але й Всевишнього, що відає про Ваші гріховні думки. Жінка не є обєктом для подібних роздумів, що Ви їй маєте у своїй, я певний чистій і світлій, голові. Ви не повинні давати проростати тому чторному насінню, яке посіялось у Вас вітром сумніву. Ви, заходячи до храму Господа нашого, поклоняєтесь перед образом Божої Матері, посилаєте їй хвалу, а натомість чисту природу земних жінок ставите під сумнів, звинувачуючи їх чи не в найстрашнішому гріху для православного християнина – відьомстві та чаротворстві. Озраештою не слід забувати про те, що Свята Марія теж була земною жінкою, а сам Господь наділив її найблаженнішим і найсвітлішим з дарів – своїм сином. Звісно і в християнстві мала місце традиція наближення жінки до потойбічних сил, оскільки створена вона була з адамового ребра, отже від самого початку є частиною чоловіка й, певною мірою, його ненайчистішою частиною. Жінка посіяла спокусу і через неї відбулося вигнання перших людей з раю. Однак Ви, Амосе, тлумачите надто жорстоко і зовсім невірно те, що сказано в Біблії про створення жінки. Вона не є неповноцінною. Господь створив людину за власною подобою і жінка теж належить до роду людського, тож Амосе, заради всього святого, викиньте подібні речі зі своєї голови і йдіть сповідайтеся та прийміть святе причастя. Покайтеся в усіх своїх нерозумних помислах, що звертають людський шлях від Божого світло до рук диявола, аби не припуститися святотатства і моліться, щоб ці думки йшли як найдалі від Вас.
- Дозвольте запитати Вас, як людину, що життя своє проводить під Богом, про ваше ставлення до власної дружини.
- Я мав би цієї ж миті повернутися до храму, не відмовивши Вам ані слова, і поставити перед ликами усіх святих свічу за дарування Вам врозуміння й умирення, але зроблю це опісля ще кількох слів. Нехай простить мені Господь, що я провожу з Вами цю нерозумну бесіду, яка не дасть просвітлення Вам і примусить мене вдатися до гріха, але я відповім Вам на ваше запитання. Ви чудово знаєте, що я маю родину й дружину, з якою по бажанню Господа й благословіння його живу у мирі вже більше десяти років і житиму поки вік мені не дійде кінця. Разом ми народили двох чудових дітей і чекаємо появи на сей світ третього сина чи доньки. Ставлення до жінки у сучасному світі значно викривлене й змінене до найгіршого. З отриманням більшої свободи і права на вільне вираження своїх думок жінка втрапляє під владу тих сил з якими має боротися тільки чоловік, бо він є сильнішим за своєю природою. У першу чергу жінка є хранителькою дому, вона належить чоловікові, своїй сімї і своїм дітям; вона є слабкою і незахищеною, хоч іноді іиявляється витривалішою за чоловіка, і нашим обовязком є оберігати її душу й тіло.
- А чи є великим гріхом жити з жінкою у такому шлюбі, який неотримав благословіння від Бога?
- Коли чоловік і жінка створюють сімю піж рукою Господа, жінка не втрачає цноти і, продовжуючи рід, вони разом дають життя своїм дітям не у гріху, але у світлі Господнім. Коли ж двоє людей протилежних за статтю втамовують свою тілесну жагу, не отримавши на цей звязок Божої згоди, вони вдаються до гріха і чоловік, який позбавляє жінку цноти, робить її нечистою не лише фізично, а й духовно. Ще більшим гріхом є використання популярних сьогодні протизаплідних засобів, щоб відворотити появу нового життя. Подібна тілесна втіха веде до забруднення душі й породження ще більшої спокуси, наслідком чого є духовне самовбивство. Я право не знаю чому Вас турбують подібні питання, відповідь на які для кожного віруючого є очевидною, але сподіваюсь Ви отримали те за чим прийшли. Єдиною моєю і настійливою порадою для Вас є сповідатися і намагатися не впускати подібних думок. – На цьому Отець Василій благословив Амоса, перехрестивши його і попрямував до церкви, де одразу ж придався молитві.
       Зробивши кроків із двадцять, Амос опинився вже за ворітьми і, покинувши подвіря церкви, пішов до озера, що знаходилось неподалік. У його голові роїлися тисячі думок та він не міг вхопти жодну з них і розвити у потрібному напрямі. Так він просидів на холодному і вологому від осіннього дощу березі, не зводячи погляду з сумної верби, яка схилила свої віти над водою мов жінка, що схиляє своє волосся до землі, пропускаючи крізь нього вітер, до самого вечора і повернувся додому. Не зважаючи на те, що за цілий день він не мав у роті ані крихти, Амос не відчував голоду і лише міцний чай йшов йому на душу. До кімнати увійшла Хрестина, одягнена у напівпрозору білу сорочку, одне плече в неї було оголене, і вони предалися любовним утіхам.