Там, де ми!

Там, де ми є!
Знесилюючі, нахабні повсякденності! Та вже немає ані радощів, ані навіть сенсу їх мати… Кінець учбового року, диктанти, ти кляті перевірки та помилки, після яких вже не розумієш, як справді вірно та грамотно. Вже другий тиждень не вмикаю телебачення – дуже боюся вдаритися в сльози від зневіри й образи. Ще це нав’язливе питання – чи то у Крим у відпустку свого хворобливого підлітка везти, чи відремонтувати вітальню…Майже весна …
Колись думалося, що 30 років - це глибока старість…Так, вже 2 роки я повна старушенція! І думки повлазили у голову – їм, любим учням та дітям, все би побачити, відчути, встигнути. Мені вже не треба. Нічого. На дискотеці, чи у бібліотеці…
Чи то було кохання, чи гріх? Навіть зараз, коли все позаду, не можу сказати. Світло, яке так міцно тримало нас поряд, не згасало, а руйнувало душу наскрізь. Та не тільки нашу. Його діти виросли. Мої народилися. Мені лишилась осінь, та запах твоїх сосен…
Страшна втома настає не від тяжкої праці, навіть на трьох роботах. Вона приходить, коли ти махнеш рукою. На себе. Невже прийшла моя черга? Де ж мій порятунок? Лікуй мене, шукай у снах…
Як, як ти знаєш, де болить, що відчувається? Подумати тільки, як ми схожі!!! Ми з тобою однолітки, колись разом пішли до школи, ти у старовинному Львові, а я у маленькому, але найстарішому місті Донбасу. Але ж в одній країні! ! В дитинстві ти засинав у тихій професорській бібліотеці, дбайливо зібраної для нащадка турботливим батьком, а я «з’їдала » всі книжки у бідній міській. Але ми ж зустрічалися на сторінках цих книжок! В тебе дивовижні карі очі, погляд яких перевертає не тільки душу… В мене вони блакитні, але… вони вірять тобі! Чому ж дивуватися, що на твої думки, пісні, дії відгукається моє серце! Чесно мені скажи, як тебе звати?...
Я не танцювала на танцполі серед тих молоденьких, привабливих дівчаток.. Я сиділа десь у 12 рядку і промовляла слова, за які трималася, мов за соломинку. Я відчувала, що втоми і розчарування більш немає. Та що це зі мною було? Світлий, невимірно привабливий, стильний та харизматичний хлопець, який держить більш двох годин десять тисяч людей на відстані гарячого серця – Славко, як ти таке робиш? Десь на рівні сонячного сплетіння рухається щось легке й одночасно важливе, воно росте і, Бог мій, його хочеться дарувати!
Цю мить я запам’ятаю на все життя –як день народження моїй надії. Це на концерті гурту ОКЕАН ЕЛЬЗИ.
Пам’ятаєш, як весь стадіон заспівав на єдиному диханні, для себе, для тебе - щоб ти знав, що знаємо, любимо? То що ж це, як не наша надія? На те, що ніхто не змусить казати МИ і ВОНИ, а весна прийде, коли кожен до неї буде готовим. А ще, що ВСЕ в мене зараз, а не у минулому, та чого б не потанцювати, там, поблизу сцени, як знати, може зустрінуться наші очі?... Не знаю, чи є такі слова, що позначають подяку за таке?...Все буде добре!!!
Дівчина з іншого життя…