В кно

Кожен день, один за одним, як і попередній виступають на моєму лобі зморшками... бо кожен день мене жахає, дивує, вбиває як отрута, але якої ти не боїшся, з якою ти живеш. Втома змутнює вираз твого обличчя, очі стають невиразними, незрозумілими. Твої фрази до цього світу нікого не дивують, адже ти завжди був таким.
Встаючи зранку, ти вже не звертаєш уваги на біль у суглобах та голові, ти стомлено дивишся на красу природи з твого вікна... вікно – одна з найдивніших річей буття людини, бо людина не звертає на нього уваги. Вікно – перегорожа поглядаючи з за якої, ми впевнені в тому що на вулиці добре або зовсім погано. Найчастіше ми помиляємося. Тільки вийшовши на вулицю можна зрозуміти те, що піднесла нам Матінка...
Ти вийдеш на вулицю о-пів-на сьому, ти йдеш... прохожі не дивляться на тебе, їх розум переповнює вчорашній відпочінок, та турбота про фізичне і моральне зтомлення від роботи. Ти вже не дивишся на них, ти дивишся на небо... згадуєш яким воно колись було... дивишся на дерева... щось в них вже не так, як колись було... не ті вже й тварини... заклопотане все... й ти...
Ніхто не подивиться на тебе якщо ти сядеш до дерева, й почнеш мріяти, а якщо й подивлятся, то сприйматимуть не серьйозно. Одягуючись як «босоніг», ти біля дерева читаеш Біблію... Чому? Роздивляючись це питання ти не знаходиш відповіді. Ти її читаеш... почитавши її, ти ляжеш на траву, будеш розмислювати над прочитаним, але коли ти її читав, ти не замислювався над нею... Ти міг би дивитися на небо вічно, дрімати, знову дивитись, знову дрімати, але ти людина, повинен їсти, пити, розвиватись... ти намагаєшся зібрати до купки думки і згадати: Навіщо ми еволюціювали? Сидіти тобі зараз на дереві та жувати банана чи гамселити когось з друзів, тобто насолоджуватись життям. «Що? Де? Аааа...» мобільний задзвонить, хтось нагадає тобі про себе... доречі, гарна музика в тебе є... ти вдягаєш навушники, слухаєш музику. У стані нірвани в тебе бурчить у животі, знову додому, ті самі стомлені обличчя. Може ти когось побачишь всміхненого, ти їм заздриш… ти теж хочеш... але не можеш... Парк змінився на дороги міста. Тут посеред вулиці колись переїхали кота, дивно, куди поділись його життя? Де всі дев’ять життів? Не вже він вже їх використав? А чи він думав що сьгодні він вже не прийде до магазину де його пригощали молоком та майонезом? А може він все знав? Гріючись на сонці цей кіт лагідно муркотів від задоволення... але його життя закінчилось під колесом якогось джипа. Ти вже не дивуєшся й тому, що з боку дороги лежить догниваючий труп собаки, його історію ти не згадуєш, ти зробив це вчора...
Ти майже у дворі... думаєш, чому з тобою ніхто не привітаєтся... можливо тому, що майже ніколи у ньому нежбурляв каміння у вікна, не ганяв по бетонному полю м’яча і не зустрічався з дівчатами. А все це тому, що виходячи на вулицю, ти майже завжди бився з хлопцями, вони не ображали тебе, вони «приколювались».
Відчиняється двері ліфту, виходить дівчина, це сусідка з восьмого поверху, з нею ти вчився у школі до третього класу. Ти приходиш до дому, і одразу на тебе НАПАДАЄ ностальгія років, ти згадуєш як з братом (який старше за тебе на вісім років), штовхаючи лоб в лоб змагаючись хто кого викине з під столу. Ти згадуєш... згадуєш як жилось тоді втрьох – дитинній сім’ї, як доводилось доношувати одяг брата (ще добре що не сестри). Зараз брат і сестра вже віддали свою частку серця, але ти їх згадуєш, згадуєш... Ти поїв, випив і... знову біля вікна? Так, знову! Тепер там інший малюнок, там стомлені люди йдуть до дому, до сім’ї. Ти лягаєш на ліжко і дивишся взагалі бездумно (що трапляється дуже рідко). Ти лягаєш спати попередньо проїхавши по зубам щіткою з зубною пастою, ти ще довго не заснеш, ти згадуєш, міркуєш. І так до півночі. А сни вже не надходять до тебе, вони зупиняються десь – інде, в іншому будинку, адже сни це враження, а вражень від нового дня немає.
 Ти просипаєшся і стомлено мов не лягав зовсім дивишся у вікно...