Життя зам чат льних людей-2

       ПЕТРО ПЄСТІК
       Видатний український поет Петро Парамонович Пєстік народився у бідній селянській сім’ї. Батько його, Парамон Олександрович, відомий за погонялом „Суперфан”, тому що в чемпіонаті Росії по грі в лапту вболівав за санкт-петербурзьке „Динамо”, був байстрюком, колишнім кріпаком, однією з численних жертв царського самодєржавія, що ніколи в житті навіть не бачила свого справжнього татка – російського імператора Олександра ІІ. Мати Петрика, Клотільда Гаврилівна, також з юних літ була як сирота – тяжка доля дочки київського генерал-губернатора, якого кожен день намагались то підстрілити, то підірвати дурні революціонери, таки залишила її без татка, котрий після двадцять п’ятого покушенія на нього втік в Париж, де його таки звела в могилу революція – щоправда, сексуальна.
       Сім’я Пєстіків жила дуже скромно, якщо не сказати - бідно. Кожен день проходив в важкому добуванні хліба насущного. Зараз люб`ий ідіот з налогової пойме, що з тими 10-ма заводами, 20-ма шахтами та 10000-ма гектарами землі, що належали нещасному Парамону, один головний біль, тим більше що весь цей мотлох не був приватизований, чим потім і скористався гадський Ленін. Клотільді теж ніколи було розігнутись в її безкінечних справах – масажі, фітнесі, педікюрі, ліпосакції, що віднімали у неї здоров’я і останні сили.
       Маленький Петрик цілі роки проводив в одіночєствє, тупо сидячи в родовом імєніі посеред японського саду камнєй, на табуретці, поки придурошні лакеї, мажордоми та гувернантки бігали за пивом для нього у сусідній шинок. І ніколи ж, йолопи, не брали скільки треба, вічно доводилось чекати! Друзів у хлопчика не було, оскільки з ними прийшлося б ділитися пивом, а воно шкідливе для дитячих організмів.
       Не дивно, що від такого от бєзвиходного положенія з мал`ого аж текло – все, що хочеш. Після 8-ми літрів пива юний Пєстік буквально ізвєргав струї своєї, так би мовити, творчості. Інколи там попадалися і вірші. Так народився перший шедевр поета: „Я дивлюсь в унітаз, хохоча”, котрий помилково приписують іншим класикам, що, бувало, також відвідували туалетну кімнату.
       Одного разу туди зайшов по своїх нєотложних справах батько Петра, і побачивши велетенський талант сина, ледве не поїхав мозгами. Треба було терміново щось робити, і прибитий останніми поразками любимого „Динамо”, але мудрий Парамон прийняв єдінствєнно вірне рішення: відправив отприска до імператорського університету культури і мистецтв імені маестра Поплавського, на літературно-парікмахерський факультет, бо куди б ще такого взяли?
       Учоба в елітному вузі, та ще й на такому розковбасному фаці, розфарбувала талант Петра новими відтінками. Він навчився красити нігті, волосся, морду, співати, не маючи ні голосу ні слуху, змінив стиль одєжди, стоматолога і, нарешті, орієнтацію. Саме з цього моменту, з іншого, так би мовити, ракурсу, і почалося побєдоносне шествіє Петра Пєстіка по... та практично по ком попало. Тим самим днем датується чергова перлина творчості поета: „Якщо раком – інший ракурс”, що одразу потрапила на карандаш літературним критикам. А всім остальним – на цвях.
       Епохальне значення в житті Петра Пєстіка мала його зустріч з іншим поетичним богатирем, Павлом Тичинкою. Цей союз митців оплодотворив – зрозуміло, у духовному сенсі – чи не всю нашу літературну клумбу, де до них росли лише окремі, несправедливо відмічені Богом, лічності, а от потім як поперло – не протовпишся! Уважний погляд творця, підсилений крутими контактними лінзами, тут же помітив тенденцію. „Ми не сієм і не пашем”, - нетвердою, втомленою рукою, близько п’ятої ранку, написав Петро прямо на ресторанному рахунку, засвідчивши своїми рядками появу нового соціального класу – гламурних мажорів, про яких пролетаріат, що о п’ятій тільки продирає очі, ще не знав. На їх щастя.
       Велика октябрьська соціалістіческа революція, яку так прозвали помилково, бо всі в Росії були п’яні і забули перелистнути календар, знов перевернула все їство Петра Пєстіка з ніг на голову, ззаду наперед і шиворот-навиворот. А може й навпаки, бо ж саме ненаситний у своїх творчих проявах Петро ініціював цей вибух народного сознанія. Чи не символічно, що перед тим, як більшовики викинули Врємєнноє правітєльство з Зімнєго дворца, нашого героя 40 разів вишвирювали з всіх пітерських кабаків п’яного, мов свиня? Серед істориків існує версія, що і бідних міністрів Керенського повикидали, так би мовити, по інерції, за компанію з невтомним і непритомним Пєстіком, що переплутав палаци, коли йшов у Смольний за черговими наркомівськими ста грамами. А от у Зимньому не наливали, козли! З цього ми бачимо, що революцію Петро прийняв, як мати, навіть краще – як опохмєл, ну і воспєл її, як зумів: „Я дістаю з широких штанін огромний прибор з винтом. Тремти, буржуй, я – гражданін, а ти будєш щас пєтухом!” – написав він в день, коли отримав савєцький паспорт і в рило від невдячних буржуїв.
       Образившись на такий прийом в колибєлі революції, митець повернувся на родіну, де на пляжі в Гідропарку зустрів старого знайомого – Павла Тичинку, щедра душа якого не могла не поділитись з милим другом останньою творчою удачею, поки доїдала сало. „Трахтор в полі дир-дир-дир, з’їм і сир”, - з щирою дружньою посмішкою декламував один великий поет другому. І не збрехав, все зжер сам, ані крохи не дав, такий от урод...ився оригінал.
       Подальші творчі долі цих двох геніїв були нерозривні. „Мій Пєстічок”, „Моя Тичинонька”, - любовно звали вони одне одного навіть у жартівливих доносах в НКВД, які на той час, та й завжди, були і популярніше, і прибильніше всяких дурацьких віршів. В принципі, ні той, ні інший віршів вже і не писали, бо макулатури в країні хватало і без них. За цей письменницький подвиг обох кожен рік нагороджували Сталінськими преміями, щоб було на шо жити, а коли радянській державі не вистачало грошей на премії – відправляли за казьонний счот на Колиму, чим забезпечувалась справедливість соціальної політики савєцького государства.
       Помер Петро Пєстік, як і належить справжньому письменнику, встромивши іспитанний, сильний, готовий до дії прибор у білу, м’яку, податливу, ніжну, заждавшуся його подругу – бумагу. Творчий заповіт майстра мав назву „Явка з повінной”. „Життя моє - такая штука: я був завжди такая су...”, - на цьому припинило свій стрємітєльний бєг заржавіле перо поета. Що він хотів сказать, і досі залишається тайною для нас, пересічних пєстіковєдов.