Курва!

Роман про сучасність



І

Цього разу виходило, що сьогодні Стас ризикував безнадійно спізнитися на першу „пару”. Спочатку він вчасно не зреагував на хрипке диринчання старенького будильника і тому встав з ліжка на півгодини пізніше. Потім довгий час довелося даремно мерзнути на автобусній зупинці.

Складалося таке враження, що всі водії міста оголосили безстроковий страйк, відмовляючись їхати саме тим маршрутом, котрий був йому потрібний. Нарешті, коли Стасу таки вдалося вдертися до переповненої „Газелі”, яку наш народ нагородив влучною назвою „Пригноблювач”, виявилося, що водій їде лише до вокзалу, а далі – як хочете!

Стас стояв на вокзальній площі і намагався знайти відповідь, що робити далі? Можна, звичайно, було б узяти таксі, але від вокзалу таксисти заломлювали космічну ціну, а звідкіля такі гроші у простого студента, чиї батьки мешкають у іншій області, і який, до того ж, не отримує стипендії?

Невеселі роздуми Стаса були перервані приємним жіночим голосом, який видався йому дуже знайомим і, до того ж, назвав його по імені. Стаса покликали ще раз. Нарешті тепер він помітив Світлану Валентинівну Доценко, свого університетського викладача, яка читала на їхньому курсі лекції з маркетингу. І, трапляються ж у житті такі збіги, саме на її „пару” ризикував спізнитися Стас!

Це була шикарна висока та струнка чорнявка, не старша за тридцять років, яка при цьому вже встигла захистити дисертацію, відкрити власний бізнес і двічі розлучитися.
Коли вона проходила коридорами універу, залишаючи по собі тонкий шлейф аромату дорогих парфумів (а вона користувалася виключно HUGO woman від HUGO BOSS), всі студенти і викладачі чоловічої статі, звичайно ті, що мали нормальну статеву орієнтацію (а таких була переважна більшість!), буквально поїдали її поглядами. А їхні ніздрі, в цей момент, роздувалися і починали дрібно тріпотіти, наче у голодних вовків на полюванні.

Що стосується жіночої половини, то тут думки різко розходилися. Студентки їй заздрили і щиро нею захоплювалися. Колеги теж заздрили і, через це, люто ненавиділи, неодноразово намагаючись її підставити або хоча б якось, по-дрібному, накапостити. Проте вона не звертала на це жодної уваги. Чим ще більше дратувала своїх „заклятих подруг”.

Стас, ясна річ, належав до вищеназваної категорії чоловічого контингенту універу і тому неодноразово брав участь в обговоренні жіночих принад Світлани Валентинівни, або просто Світлани, як поза очі називали її всі студенти і більшість викладачів. Подібні обговорення виникали досить часто і були топ-темою під час кожної другої студентської пиятики.

І ось зараз Стас не повірив своїм очам: жінка, про яку даремно мріє більшість його знайомих, привітно махає йому з вікна своєї червоної „Мазди” і пропонує підвести до університету.

Де всі побачать, з КИМ він приїхав на пари!

Такий шанс випадає один раз на життя і то не кожному! Тож Стас, не вагаючись, радісно гепнувся на переднє сидіння поруч зі Світланою і хвацько грюкнув дверцятами. Світлана подивилася на нього, але нічого не сказала, а тільки загадково посміхнулася...




ІІ

Роман Олександрович Матвієвський ось уже півгодини трусився у переповненій маршрутці, яка, врешті решт, таки мала доправити його до місця роботи.

Роман Олександровичу було всього якихось, як він сам думав, тридцять два роки. Проте, не зважаючи на відносно молодий вік, він обіймав солідну посаду заступника завідувача кафедри гуманітарних дисциплін у місцевому Університеті.

Також за спиною він мав кандидатський ступінь та сім’ю, що складалася із власне Романа Олександровича, вічно невдоволеної чимось дружини, на п’ять років молодшої за нього, та пухнастого перського кота на ім’я Боніфацій, або просто - Боня. І всю цю сім’ю йому потрібно було кожен день чимось годувати.

Підскакуючи разом з маршруткою на непересічних результатах героїчної боротьби місцевого Облавтодору за покращення якості шляхового покриття, Роман, майже з мазохістською насолодою, чергував у власній свідомості дві думки.

Першою з них була нещодавно прочитана в газеті інформація про те, що до революції викладачам Київського університету було заборонено діставатися до роботи пішки. Кожен професор повинен був володіти власним виїздом, а доценти мали прибувати до університету, як мінімум, на візнику.

В якості другої думки, що точила його мозок, виступала почута від когось сентенція, що кожний пасажир маршрутки, старший за тридцять років є невдахою.

Авжеж, думав собі Роман, я – невдаха! Адже, під’їздити кожного дня до універу виключно на візнику, тобто, за сучасною термінологією, на таксі – це, звичайно, круто, але, для нього, на теперішній момент, - неможливо. Тому що, коли він раптом дозволить собі бути схожим на дореволюційного доцента (або якщо ідея про те, яким саме чином викладацький склад має діставатися до універу, зненацька спаде на думку ректору!), офіційної Романової місячної зарплатні якраз і вистачатиме, виключно, на цей „статусний” проїзд.

Згадка про ректора була не випадковою. Річ у тому, що той вже давно носився з нав’язливими ідеями перетворення універу на „елітний” (у своєму, звичайно, розумінні) навчальний заклад.
З цією метою він, наприклад, вже кілька разів поривався встановити для викладачів загальнообов’язковий суворий дрес-код у стилі „костюм-краватка”.
Проте, кожного разу, його добрі наміри стикалися із прихованим саботажем з боку більш молодих співробітників, яким кортіло вдягатися модно і сучасно, не відстаючи від власних студентів.

З іншого боку, їм просто не вистачало коштів на придбання кількох пристойних костюмів. Тому, походивши кілька днів, для відводу ректорових очей, у піджаках, вони знову починали з’являлися на роботі в улюблених джинсах.

Серед останніх, звичайно, був і Роман Олександрович. І не через те, що він не любив офіційного стилю. Просто у джинсах та светрі він виглядав молодшим за свої роки, що певною мірою сприяло налагодженню неформальних стосунків зі студентами, а особливо - студентками.

Так, Роман Олександрович не належав до палких прихильників норм педагогічної етики. І тому, якщо дозволяли обставини та юні безсоромниці, залюбки, час від часу, порушував її приписи. Кожного разу він робив це із почуттям великої гордості, хоча й не без остраху.
 
„Є ще порох у порохівницях та ключі в ключицях!” – неодноразово жартував Роман, вихваляючись власними подвигами за чаркою „Закарпатського” у компанії таких же, як він, відносно молодих, колег-чоловіків.

Звичайно, він уникав називати імена своїх „улюблених”, у буквальному сенсі, студенток. Проте й без цього, колеги цілком довіряли його оповідям і, певною мірою, заздрили та намагалися не відставати...




ІІІ

Гуртожиток, у якому мешкав Стас, продовжував жити своїм, відмінним від решти планети, життям. Його ритм та безупинність не могли порушити ані соціально-економічні негаразди, ані політична нестабільність, ані стихійні лиха, ані будь-які інші природні катаклізми у вигляді позапланової ректорської перевірки тощо. На щастя, гуртожиток був розташований далеченько від головних корпусів універу, що робило імовірність такої прикрості мінімальною.

Вищою владою гуртожитку або, як називали його всі, „гуртяку”, його повелителем і одноосібним диктатором був комендант Юрій, але, зважаючи на те, що він був „нормальним мужиком”, з усіма притаманними цій категорії людей слабкостями та потребами, студентам вдалося укласти з ним, на певних умовах, пакт про ненапад. Тому комендант не дуже зазіхав на священні основи студентського життя.

А це життя тут ніколи не завмирало. У будь-яку частину доби одні студенти були п’яні, інші тільки-тільки протверезіли, а були й такі, які наче тільки-но протверезіли, а вже були знову п’яні!
 
Стасова кімната, в якій, окрім нього, мешкали ще його друзі та однокурсники Олег та Володя, теж не була виключенням із загального правила. Жодне свято, хоч особисте, хоч державне, а хоч би й навіть церковне, не залишалося поза увагою наших героїв і найдостойнішим чином вшановувалося. Особливо шанобливо хлопці ставилися до відзначення загальноуніверситетських свят, таких як „День студента”, „Нумо, першокурсник!”, або їх найулюбленішого – „Посвята у студенти”.
 
Звичайно, спочатку, святкуванню передував ритуальний концерт факультетської самодіяльності, потім влаштовувалася дискотека, але все це було, як казав Олег, „прелюдія” або „попередні пестощі”.
 
Головне святкування починалося потім, у гуртяку.

За спільні кошти, отримані шляхом попереднього „скидування”, купувалася певна, почасти неймовірна для пересічної людини, кількість горілки і нелегальними партизанськими стежками доправлялася до Стасової кімнати.

 За безпеку доставки відповідала перевірена часом та охороною людина на ім’я Володя. На його накачаних боксерських плечах лежала також відповідальність за збирання до святкового столу „хавчику на закусь”.

В свою чергу, Олег зі Стасом, із вправністю, якій позаздрив би славнозвісний Джеймс Бонд, у цей час вербували до участі у „продовженні бенкету” найсимпатичніших серед першокурсниць. Наперед обіцяючи їм незабутні та казкові враження.

З великими труднощами стримуючись, щоб не заверещати від захвату (а як інакше – адже мене помітили зірки універу!), молоді хвойди тупили додолу очі і манірно погоджувалися „зазирнути на хвильку”. Щоб потім вранці гарячково вигадувати для матерів поважну причину своєї нічної відсутності.

Нелегально проведених повз охорону дівок саджали на найпочесніші місця і починали виконувати перед ними, за словами Стаса, „шлюбний танок бізона у період весняного парування”.

Не звиклі до такої кількості та інтенсивності чоловічої уваги від поважних панів-старшокурсників дівки цвіли аж пріли...