ГРА ДРУГА
- Перерву закінчено! Машини... Машини, більше машин! Шість... Вісім... Досить! Не миготіть без кінця фарами. Рівне, потужне світло. Вільяме, благаю, не лізьте без кінця зі своїми підказками. Можна подумати, що ви особисто бачили їхню зустріч! Все було зовсім не так. Почали! Гра друга, дубль перший!
Ліс уже не тремтів очікуванням ночі. Він дочекався. Непроникно-чорна, якась холодно-космічна ніч обняла його, мов циганка-коханка. Обплела, обснувала, обвуглила. У тій навпомацки відчутній чорноті спершу згусло, а відтак зрідло, звітріло й здематеріалізувалося все – і дуб з немов перебитою у лікті гілкою-рукою, і дорога, що слизькою гадюкою вислизала з-під ніг, і машина, і безживне тіло під колесами, і два безживні тіла у череві застиглого в зловісній посмішці, ущент розбитого залізного монстра, що роззявив пащеку у намаганні ковтнути людину, яку злий випадок кинув під його гумові лапи, та вдавився й вивихнув щелепу.
Коли яскраве світло пронизало мереживо переплетених гілок, доль, життів і жахів, жоден із компонентів натюрморту ані ворухнувся.
- Рухайтеся! Швидше! Може, їм іще можна допомогти!
Глибокий низький голос належав кремезному чоловікові у дорогому чорному костюмі з акуратно зачесаним їжачком сивого волосся.
З десяток людей у чорному за його командою кинулися визволяти трьох гостей білої леді на ім;я смерть. Одному з них допомагати було вже пізно. Зате двоє інших мали шанси.
- У хлопця за кермом – рана на голові, струс мозку, шок. У дівчини – просто шок. Дивно, та вона постраждала менше. Накажете відвезти до лікарні? – гречно поцікавився один з тих, які нечутними тінями сновигали у світлі потужних фар потужних авто, що оточили місце пригоди. Видно було, що він не звик приймати рішення самостійно.
- Ні, не до лікарні. Власне, хлопця – до лікарні, а от дівчина...
Профіль дівчини хтозна чи можна було б назвати надто вродливим – його псував трохи задовгий як для жіночого обличчя ніс. Тонкий, рівний, він міг би вважатися гарним, але природа трохи перебрала мірку у захваті творення. Усі інші риси були взірцем гармонії і спокою. Обличчя дівчини видавалося знайомим.
- Зачекайте хвильку... Хто вона? Хоч ні, здалося. Несіть її в мою машину. І обережніше!
Та хоч якими обережними здавалися руки людей у чорному, дівчина отямилася і застогнала. Розплющила очі. Не одразу зрозуміла, де вона і що з нею коїться. Сперлася на руку одного з охоронців, спробувала підвестися. Знову застогнала, але тихо, наче соромлячись сторонніх. Обвела поглядом машини, людей у чорному, господаря. Знову заплющила очі. Підняла руку до голови, та не задля того, щоб пересвідчитися, що вона ціла, що немає крові. Ні, вона торкнулася золотого обруча, що прикрашав і скріплював угорі її рівне, чорне, вугільного блиску й кольору, волосся. Золотий обруч був тілом кобри, священної змії, що двічі обплела голову незнайомки своїм хвостом і гордо звела над її чолом голову, наче готова щомиті вкусити. Дівчина витягла з волосся одну із шпильок, що притримували обруч, з перлинкою на кінці і двічі обернула. Цей простий рух щось змінив усередині. Щоки дівчини запалали рум;янцем, очі засвітилися. Вона виструнчилася, підвела голову. У світлі фар зблиснули діаманти, що слугували очима кобрі.
Дівчина знову розплющила очі. Вона поверталася до реальності не повільно й довго, як мав би будь-хто інший після нічного жаху на лісовій дорозі. Прилинула із позамежного до сієї хвилі сущого миттю, наче та чорна перлина у зачісці перемкнула телеканали і із чорно-сірого мерехтіння чітко постали люди й образи. Цілком свідомим, та із ледь помітною паволокою ще відчутного болю поглядом обвела-облетіла людей у чорному, одразу оцінивши і схваливши внутрішню злагодженість їхніх дій, зупинилася на постаті головного з них. Постаті, в якій дивно сусідили високе чоло Аристотеля і плечі гладіатора. Дивним був і голос – суворість слів, шляхетність тону і музичність тембру надавали йому чару і своєрідності. І вона вже знала, кому міг би належати такий голос.
Іще раз одвічним жіночим жестом підняла руку до зачіски – не так, щоб опорядити, як щоб підкреслити звабу не по-дівочому повних грудей. Цей порух, такий невинний і такий виклично-спокусливий, посвідчив, що закам;янілість тіла й духу, звана медициною шоком, потроху минає. Із закам;янілості голосу, що залягає попервах між двома, ураженими однією блискавкою, першою виборсалася дівчина. Вона підвелася на повен зріст, трохи схитнувшись, не так від запаморочення, а скоріш задля того, щоб показати гнучкість стану, знову звели руки догори, наче закликаючи на поміч небесні сили, обвела тонким пальцем золотий обруч із головою кобри, що прикрашав волосся, а може слугував і чимось більшим за прикрасу. Права брова незнайомки піднеслася іще вище. Усмішка освітила обличчя, поглибила ямочку на підборідді, і він зрозумів, чому цю жінку вважають першою красунею світу.
- Привіт тобі, володарю сердець.
- Мене ти упізнала? Я, здається,
здогадуюся, як твоє ім;я.
- Я – Клео. Я царівна цих земель.
А ти, напевно, Юлій. Бо кому ще
належать може погляд цей орлиний!
- Ти лестиш мені, Клео.
- Анітрохи.
І лестощами я не зловживаю.
Мені це ні до чого. Щира правда –
І погляд бо орлиний, і мова, і постава.
Імператор. Ти один лиш рівний
мені і силою, і владою своєю.
Останні слова, мабуть, забрали забагато сил, бо Клео похитнулася і сперлася на руку Юлія.
Люди в чорному заходилися коло мертвого тіла під колесами. Юлій спробував заступити своїми широкими плечима це невеселе видовище від дівчини, та Клео, спираючись-таки на його руку, із невластивим жінкам у таких ситуаціях спокоєм і навіть мало прихованою радістю і торжеством вдивлялася у риси спотвореного передсмертним жахом зовсім дитячого іще обличчя. Вона навіть приступила ближче, щоб уважніше оглянути закривавлене напіврозчавлене тіло, яке належало хлопчикові років тринадцяти.
Юлій не зміг ані зрозуміти, ані витримати усмішки, яка кривила вуста вже знайомої і незнайомої дівчини. Він чекав чого завгодно – переляку, огиди, цікавості, нарешті, та аж ніяк не урочисто-радісного виразу, який усе чіткіше, мов негатив фото, проступав на обличчі лісової незнайомки.
- Тобі не варт дивитися. То прикрий
випадок стався на дорозі, і у тім
вини твоєї бути не повинно.
Якийсь хижий, аж сатанинський, усміх викривив вуста Клео.
- Я не назвала б цей випадок прикрим.
Він навпаки – щасливий! Він звільнив
мене від брата. З ним я трон ділила.
На жаль, тимчасом лиш від одного...
Незворушний спокій на обличчі Юлія не встояв перед як не обуренням, то здивуванням.
- І ти спокійно так про це говориш?
Не бачив досі я такої жінки,
щоб в очі смерті глянула і навіть
не мружилась!
- Найкращий ворог –
мертвий.
- І навіть брат?
У першу чергу брат,
як він на владу царську зазіхає.
- Він – Птолемей. І має повне право
на трон!
- Так само, як і я.
Занадто наплодилось Птолемеїв.
Він не останній, Цезарю, на жаль!
Одне лиш невтямки, звідкіль
у лісі взявся? І звідки я взялася тут?
І хто він, цей чоловік, що за кермом?
Він хоч живий?
- Живий.
І зовсім скоро одужає.
Тоді й розберемось, як опинились
ви у цьому лісі.
І як у ньому опинився я...
- І звідкіля цей ліс в моєму царстві,
серед піску і серед пірамід.
Та годі бо. Звершилась врешті воля
богів. Ми поруч – ти і я.
Всесильний імператор і богиня.
Вона знову звела руки догори. Під довгою золотавою сукнею гойднулися груди. Йому отерпли ноги і пересохло в роті. Судомно ковтнувши, Юлій підняв правицю:
- Годі! Поїхали.
Щойно за ними тихо клацнули дверцята лімузина, тонкі смагляві руки обвилися довкруж його шиї. Тверді, обвітрені, обпалені жаром пустелі і осяяні сонцем перемог губи уп;ялися спрагло й жадібно у теплі, м;які й готові прийняти дівочо-рожеві вуста.
- Знято! Тепер палац. Задній план – море. Вітер... Більше, більше вітру. Завіси повинні ледь-ледь ворушитися. Біля кожних дверей – по двоє слуг. Завмерли. Камера!
Палац сяяв вогнями, наче слуги заздалегідь знали, що їхня господиня приїде не сама. Легкий вітерець з моря ніс прохолоду, таку бажану після спекотного дня. Пахощі весняних квітів сповнювали розкішні зали, а надто – спальню царівни. Не по-дівочому широке ложе, вкрите шовковим простирадлом, прикрашали подушки – різноколірні, з багатим гаптуванням. Завіси навколо ворушилися, ховаючи, та не приховуючи.
Тихий зойк зруйнованої цноти нагадував бойовий переможний вигук.
- Ти мій, о імператоре!
- А ти – моя. Я сам собі не вірю.
Ти – дівчина? Ніколи ще мій меч
не багрянів таким святим дарунком.
- Здивований? Даремно. Я чекала
тебе, мій повелителю єдиний.
Лиш ти один на всій землі достойний
мою прийняти цноту і засіять
моє невинне лоно сім;ям царським.
Останні слова Клео навіть не проказала, а подумала. Дорогоцінні царські плоди слід вирощувати лише у царському саду, а яблуня, яка мала б родити Цезареві нащадків, давно всохла, спромігшись лише на дочку. Та імперія не чекатиме. Імперія мусить з певністю дивитися у завтра. І нащадок у Цезаря є. Не рідний, але є. Октавіан. Це ім;я засіло цвяхом у мозку.
Октавіан. Це він стоїть на шляху її планів.
О, солодке царственне сім;я, прорости у моєму лоні, освяти народженням сина, і зіллються моє царство і твоя світова імперія в єдине, як зливаються зараз наші тіла на цьому шовковому ложі!
Вітер з моря лагідно обвіяв кремезне смагляве тіло. Рука ковзнула по стегну угору.
- Яка ти покірна й тиха, царівно... Не сподівався. Про тебе розповідають такі речі, що й уявити страшно.
- Ці плітки розпускає моя сестричка Арсіноя.
- Вона – наступна?
Очі царівни спалахнули тим самим відьомським вогнем, що й тоді, на лісовій дорозі.
- Наступна? Що ж,
у кожного свій ліс іще попереду.
- То, може, і у мене?
У тебе? Ні. О, ні, у тебе доля гостра,
та не у папірусових плавнях твій кінець.
Засни, мій повелителю, вже ранок зовсім скоро.
Передранкова прохолода колихала завіси навколо ложа. Колихала зовсім тихо, та не настільки, щоб заколисати царівну і Цезаря на смерть.
На напівпрозору запону так само тихо упала тінь жінки. Легкі жіночі кроки. Легкою рукою тінь відгорнула завісу і легко, зовсім легко підняла над головою жертви важкого гострого меча.
Лише гостре, звіряче відчуття небезпеки, треноване щоденною загрозою, розбудило Клео в цю мить, яка могла б стати для неї останньою. Вона не встигла нічого сказати, встигла тільки зойкнути. Гострий пронизливий зойк визволив з важкого тривожного сну Цезаря. Його могутня правиця перехопила злочинну руку за волосину до мети.
- Арсіноя?
Він був навіть не надто вражений. Дивні стосунки дивної сім;ї уже не дивували.
- А ти питаєш, Цезарю, чому
не плачу я над зимним трупом брата.
- Бо ти його убила, ти сама!
Як ти могла? Таж він іще дитина!
- Не треба, Арсіноє, ці слова
пусті. У тім, що сталось, нітрохи не було
моєї ані думки, ані чину.
- І все одно його убила ти!
Ти хочеш влади!
- Годі! Охорона!
Випручуючись із рук людей у чорному, Арсіноя таки встигла перехопити втомлений, пересичений, та зацікавлений чоловічий погляд, що ковзнув лінією високо оголеної ноги, що несамохіть виклично сяйнула смаглявою голизною між двома смугами легко скріпленої на талії тканини – ніби сукні. Відповіла таким гостро-хтивим зирком чорних очей, так спрагло облизала й без того вологі яскраво-червоні губи, що цим порухом язика підписала мовчазну угоду із Цезарем і повний розрив дипломатичних стосунків із сестрою.
- Чи до вподоби вам моя родина,
о імператоре? Якби ти не прокинувсь,
то зараз ще один, жіночий, труп
холонув би на цім розкішнім ложі
з мечем у серці.
- Із моїм мечем. Поглянь...
В моєму війську кожен воїн знає
мого меча.
- І завтра вся країна, увесь мій люд,
і натовп, і жерці повстали б проти тебе.
І війною скінчився б задум гордий
об;єднати два наші царства.
Ти їй це пробачиш?
- Але ж цього не трапилося, Клео.
Не треба починати із убивства.
Ти – жінка. Та хіба жорстокість личить
прекрасній квітці дому Птолемеїв?
В моєму царстві є безлюдний острів.
Там – монастир. Молитися Ізиді,
праматері жіночій – саме те,
що для спокути їй тепер належить.
- Спокута й Арсіноя? Ні, ніколи!
Поки жива, вона про помсту буде
плекати мрію.
- Годі, Клео,
та годі вже смертей у царськім домі!
Принаймні на сьогодні.
Овіяні морським бризом ночі змінювали обігріті палючим сонцем дні. Шовкові покривала на ложі щоночі змінювали свій колір, та навіть найпалкішими з любовних утіх Клео не змогла надовго утримати Юлія від його потаємних, прихованих часом від усіх, і від неї також, справ. Усі спроби спільного обговорення наштовхувалися на ніжний, та рішучий спротив:
- Люба, я і моє військо тут лише для того, щоб зміцнити твою владу.
- Моя влада міцна, народ покірний, держава – багата...
- І саме тому сестра кидається на тебе з мечем посеред ночі, а похорон брата перетворюється мало не на громадянську війну між твоїми прибічниками і супротивниками, а молодший брат...
- Його можна не брати до рахунку, він іще дитина.
- Діти швидко ростуть. Тому я хочу, щоб уже зараз в твоїх руках перебували основні міста країни, морські порти, преса, радіо, телебачення – всюди повинні бути твої люди. А надійніше – мої. Вже завтра підійдуть кораблі з підкріпленням.
- Вже завтра підійдуть кораблі з підкріпленням!
Голос командувача флоту, захриплий на морських вітрах, просолений бурями, висушений сонцем, здавалося, скоцюрбився, мов шмат репаної шкіри, та не видавався ані стурбованим, ані збентеженим. За довгі роки безперервних війн він втратив здатність вносити емоції у військові справи – висловлювався коротко й просто. Єдине, що виявляло його неспокій, виявлялося у жесті, знайомому тим, хто довго ходив з ним морями-океанами – коли командувач хвилювався чи лютував, він мав звичку то застібати, то розстібати верхнього ґудзика однострою. Зараз він чомусь розстібав його щохвилини.
- Підійдуть кораблі з підкріпленням, та увійти в гавань вони не зможуть. Порт збудований таким чином, що вхід у гавань надто вузький. З моря її прикриває острів Фарос. Отут, - командувач ткнув у карту, мало не проштрикнувши папірус, кінцем кулькової ручки, яку використовував замість указки, і розстебнув ґудзик, - дамба, яка сполучає острів з містом і обмежує із заходу гавань. Отут, - знову ткнув у карту і застебнув ґудзик, - мис і маяк Фарос. У стратегічному плані все просто – кому належить маяк, належить і порт, а отже й місто.
- А отже, й країна, - задумливо продовжив Юлій. – А ця країна – зона наших політичних та економічних інтересів.
Він розпустив вузол краватки, чого ніколи не робив на людях. Навіть на військових нарадах він завжди був у цивільному, наче підкреслюючи тим народу своєї країни, що він – особа абсолютно цивільна, а всі його бойові перемоги – лише необхідність, викликана потребою боронити політичні та економічні інтереси держави, яка все більше й більше наближалася до визначення “світова імперія”.
- Поки ми не завоюємо, військовою силою чи мирним шляхом, байдуже, цю країну, наша Римерія не може вважатися світовою. Тому порт повинен бути нашим. Сьогодні ж уночі ми висадимо десант і захопимо і мис, і маяк. Десант очолю я особисто.
- Але ж це небезпечно! Дуже небезпечно! Ви не маєте права ризикувати собою. Подумайте, що станеться з військом, якщо воно залишиться без вас у чужій країні! Імперія загине! – стурбувався один з радників Цезаря, євнух Нітоп, якого приставили до імператора одразу по прибутті в країну в якості консультанта з питань особливостей місцевих звичаїв і традицій.
Юлій спокійно і навіть з подякою прийняв від головного жерця такий знак поваги, він дозволив Нітопові бути присутнім на нарадах і чемно вислуховував його поради. Швидко звик до високого голосу і безбородого обличчя євнуха і завжди боров спокусу пожартувати з приводу неповноцінної мужності радника, та зараз не стримався:
- Певні особливості твоєї плоті, Нітопе, безперечно, додають мудрості, але позбавляють сміливості.
- Сміливість не у тім, щоб першому кинутися в пекло і загинути. Справжня мудрість у тому, щоб захопити країну і залишитися живим. Роль імператора – керувати, командувати військом, а не йти до бою, як звичайний солдат.
При цих словах голе підборіддя Нітопа чомусь дрібно затрусилося, а командувач флоту знову розстебнув і застебнув ґудзик однострою. Та Цезар немов не чув. Уже давно йому не випадало можливості побувати в “живому” бою, окропити меч кров;ю ворога.
- Як звичайний солдат? Може, ти й правий, Нітопе, може, колись, в далекому майбутньому, так і буде, імператори сидітимуть у кабінетах або, що більш безпечно та вже геть негідно, у глибоких підземних бункерах, і відправлятимуть на смерть свої війська далеко за межі країни, за моря й океани, бо це, начебто, потрібно задля інтересів держави. Може, колись цими інтересами хтось прикриватиме власну жадобу збагачення. Та їх імена залишаться проклятими в історії. А я хочу залишити своє ім;я вкритим славою. І тому десант поведу сам.
- Але ж острів і маяк чудово укріплені. Їх захищають люди Арсіної. А військ, відданих Клео, дуже мало.
- Знаю. Саме тому вона хоче зміцнити свою хистку владу мечами мого війська. Сьогодні увечері зі мною підуть “безсмертні”.
Коли сонце склало свої втомлені промені на подушку синього моря, від десяти кораблів, з якими Цезар увійшов у гавань Олександрії, відділився найменший – “Аврора”. На палубі вишикувався добірний загін ветеранів, з якими легендарний полководець пройшов дорогами усієї Європи, - легіон “безсмертних”.
- Я звертаюся до вас, друзі мої, бо тільки ви зможете здійснити те, що я задумав, швидко й тихо. Маяк охороняє нечисленна залога – двадцять чи тридцять вояків, відданих Арсіної, сестрі Клео, та її братові, налаштованому вороже до нашої рідної Римерії. У них в руках – ключ від порту. За день чи два підійдуть основні сили нашого флоту. Арсіноя не впустить їх у гавань, доведеться приймати бій. Я не хочу війни, я не хочу, щоб країна цариці Клео мала нас за ворогів. Та я не маю права осоромити перед світом свою непереможну армію слабкістю. Тому ми зробимо цієї ночі те, чого вимагають від нас боги – захопимо маяк Фарос. Захопимо швидко й тихо.
- Ave, Сesar! – тричі глухо гримнули руків;ям коротких мечів об щити “безсмертні”.
- Я знаю – задум мій небезпечний. Та повторю слова божественного Олександра: “Перед вами стоїть той, хто ніколи не піддавав вас небезпеці, якщо перед тим не глянув їй в очі сам”. Сьогодні мій шолом срібний, а обладунки – з білої шкіри. Так кожен із вас краще бачитиме мене уночі. Коли зійде сонце, богиня ранкової зорі Аврора привітає нас із перемогою на мисі Фарос!
- Ave, Сesar!
- Цезарю, чи достатньо тобі буде такого невеликого загону? – із сумнівом похитав головою Нітоп. – Окрім гребців та команди, на судні усього лише п;ять десятків солдатів.
- Гадаю, досить. Якщо твої відомості правильні, то залога острова удвічі менша. Є закони війни, закони честі. Сором Цезареві брати більше військо проти такого малого гарнізону. Адже він такий, як ти сказав, Нітопе?
- Як можеш сумніватися ти, о володарю світу? – поглянув догори, мов шукаючи підтримки у неба, євнух. Чомусь підборіддя його, гладке й гладеньке, мов у жінки, дрібно трусилося.
- Іще один сумнів точить моє серце. Забагато незнайомих облич серед безсмертних. Я звик довіряти тим, кого знаю особисто.
- У них така небезпечна служба, о божественний! Тому й з;являються так часто незнайомі обличчя, щоб замінити тих, хто склав свого меча, - відповів командувач флоту.
Юлій зітхнув. Поклавши правицю на руків;я меча, він спокійно, наче очікував не жорстокого боя, а веселої прогулянки, стов на носі корабля у вдивлявся у водну гладінь, яку розтинала носом “Аврора”, наближаючи їх до острова. Попереду височіла вежа маяка Фарос – одного із семи чудес світу. На березі, позаду корабля, палав вогнями царський палац. Він упізнав ту його частину, де розміщувалися покої Клео. Вона не спить. Вдивляється у темряву. Чекає його перемоги. Сьогодні йому, нарешті, на п;ятдесят другому році життя, боги послали найсолодшу з утіх – битися з ворогом у перемогти в ім;я коханої жінки і на її очах. Хіба дорівняється до цього тріумфу якийсь із його попередніх подвигів?
Ні, не даремно він сьогодні у білому. От тільки забагато молодих серед “безсмертних”...
І хто цей юнак із пронизливо-синіми очима і зовсім свіжим шрамом, що перетинає чоло і ліву брову, та зовсім не псує його красивого обличчя, а лише надає йому необхідної римериканцеві мужності. Чому він дивиться на нього такими відданими, такими майже закоханими очима?
- Хто ти, юначе? Я начебто зустрічав тебе десь зовсім недавно, та не пригадую, де.
- Мене звуть Антій. Я – водій
цариці Клео. Ви мене тоді, у лісі
достоту вирвали з обіймів смерті.
Ще година-дві – і все, сказали лікарі.
- Пригадую. Як опинився ти на кораблі?
- Я капітана другий помічник недавно
зовсім призначений.
- Доля...
Що ж, Антію, служи. Чекай на нас.
Ми, сподіваюсь, скоро. Але, на жаль,
повернемось не всі.
- Щось блиснуло на судні. Двічі... Тричі...
- Хто сміє? Зараз погасить вогонь!
- Даруйте хворому. Це я?
- Це ти, Нітопе?
- Так, я. Присвічував, щоб глянуть, чи пора
приймати ліки.
- Ну, гаразд... Немає у нас часу на балачки.
“Безсмертні”, приготуймось! Чекає слава нас!
- А може, смерть...
- Хто ці слова сказав мерзенні?
На кораблі запанувала тиша. “Аврора” стишила хід і зупинилась. Часу на те, щоб гукати винного, не залишилось.
- На берег, “безсмертні”. На нас чекає слава! Не смерть, а саме слава!
“Безсмертні” нечутно ковзнули широким трапом, який спустили з борту, на берег. Ані меч не брязнув. Отак нечутно загін мав би дістатися аж до маяка, вдертися на вежу, обеззброїти охорону і тихо зайняти цей важливий стратегічний пункт.
Та раптом берег запалахкотів вогнем – десятки, сотні смолоскипів зринули з-поза укріплень, яких іще сьогодні вранці не було на піщано-кам;янистому краєві суші. Кілька десятків воїнів з оглушливим криком ринули назустріч десанту.
- Звідки? Хто їх попередив? – кусав губи Антій у безсилій люті. Він метався по палубі, не маючи змоги допомогти.
Та “безсмертні” тому й називалися “безсмертними”, що кожен із них вартував п;ятьох. Їхні мечі розтинали однаково легко нічне повітря і тіла нападників. Вони бачили у своєму житті багато крові, проливали її без докорів сумління і крокували по трупах так само певно, як і в тріумфальному строю. Срібний шолом Цезаря і товсті білі лати з бегемотової шкіри відбивали світло маяка і робили кремезну фігуру з мечем, що наче приріс до руки і хрестив супротивника навідліг, помітною і з корабля, і навіть з протилежного берега, якби хтось завдав собі праці поглянути цієї нічної пори на острів, де зазвичай спокійно й ліниво несли свою не клопітну службу охоронці й доглядачі маяка.
Зустрівши такий скажений і професійно-жорстокий опір десанту, залога острова, яка цієї ночі за чиїмось наказом збільшилася удесятеро, потихеньку відступала у темряву, рятуючись від цих запрограмованих на смерть автоматів-убивць. Десант повільно посувався у бік маяка, гуртуючись навколо фігури у білому.
Стежачи за перебігом бою, Антій навіть не відчув попервах, що корабель підняв кітву і почав віддалятися від берега. Почув за спиною дивний рух. Пролунав голос капітана. Команді звелено шикуватися на юті. “Аврора” тим часом на повному ходу віддалялася від острова.
Перед строєм стали капітан, радник Цезаря Нітоп, командувач флоту і ще двоє, яких Антій, з огляду на невеликий термін своєї служби поки що не знав.
- Моряки! Сталося найстрашніше! Наш імператор опинився в полоні на мисі Фарос! Він неспроможний керувати державою! Щоб запобігти катастрофі, ми мусимо узяти керівництво країною у свої руки. Цього чекає від нас Римерія, цього чекає увесь цивілізований світ! Ми оголошуємо надзвичайний стан!
Антій нічого не розумів. Який полон? Який надзвичайний стан? Поки біля Цезаря є бодай один із “безсмертних”, немає на землі воїна, здатного узяти його в полон. Чому він неспроможний керувати країною? Ні, тут щось не так! От чому у цього євнуха так дрібно тремтить підборіддя, коли він намагається говорити голосно і переконливо! От чому командувач флотом, родич Октавіана, наступника Цезаря, так нервово то застібає, то розстібає верхню пряжку на воїнському обладунку римериканської армії! Тут змова!
Але ж він один, а змовників півдесятка, і кожен з них керує значними військовими силами. Хоч до цих сил іще потрібно дістатися. А тут, на кораблі, без свого війська, вони лише люди. Команда ж “Аврори” вірна імператорові.
Антій перезирнувся з тими, кого знав. Погляди зрозумів. Ці хлопці віддані Цезареві. Прошепотів:
- За моєю командою в;яжіть їх!
А змовники продовжували:
- Ми повинні повідомити про це усьому світові! Капітане! В радіорубку! Передайте звернення до народу!
Антій зрозумів – зараз або ніколи.
- А може, вам іще й па-де-де з балету “Лебедине озеро” затанцювати? Це зрада! В;яжіть їх, хлопці! В;яжіть міцніше, Цезар нам подякує. І швидше до керма! Зворотний курс!
Щойно заколотники на чолі з Нітопом опинилися в трюмі, зв;язані, “Аврора” розвернулася і пішла до острова. А там діялося незрозуміле: солдати Арсіної, попервах деморалізовані і розгублені, знову перейшли в наступ, а в лавах “безсмертних” сталося те, чого статися просто не могло – побачивши, що “Аврора” відпливає, залишаючи їх сам на сам із переважаючими силами суперника, кілька молодих, недавно зарахованих до елітного війська, кинулися у море і попливли до корабля, намагаючись наздогнати. Проте товсті шкіряні лати, намокнувши у воді, тягли воїнів на дно.
Цезар залишився з двома десятками ветеранів. Вони просувалися до Фароської вежі повільно, та неухильно. В житті Цезаря не раз траплялися ситуації, коли, здавалося, все втрачено, і ця ситуація обіцяла стати останньою з таких. Та боги завжди були прихильними до свого обранця, і наче голос з неба пролунало:
- Ave, Сesar! Ми йдемо до тебе!
З такими вигуками Антій і ще кілька моряків кинулися на допомогу живим машинам із мечами в руках, на які перетворилися Цезар із залишками “безсмертних”. Вони рубали і сікли, не надто розбираючи – давалася взнаки утома.
- Ave, Сesar!
У темряві важко було роздивитися, скільки воїнів іде на допомогу – десять чи ціла армія. Антій і його друзі почасти з хвилювання, почасти з переляку горлали так голосно, що могли видатися цілою армією. І захисники маяка збагнули, що найкраще для них зараз – рятуватися втечею. Рятівні залишки темряви сховали і ганьбу утікачів, і горду скривавленість загиблих і поранених.
- За мною, “безсмертні”! – крізь задишку прохрипів Цезар і з останніх сил, приховуючи втому і прикриваючи долонею неглибоку рану на лівому плечі, повів залишки воїнів сходами на вежу, біля кам;яного підмурівка якої у передранковому сірому світлі проступали переплетені тіла загиблих – в червоних обладунках “безсмертні”, в чорно-коричневих – воїни Арсіної.
Щойно голос Цезаря, що в бою нагадував ревіння лева, пролунав під кам;яним склепінням, з кімнати охорони вибігли двоє жінок і дівчинка:
- Цезарю, будь милосердним, не вбивай наших чоловіків!
- Не вбивай мого тата! – додала, здригаючись тоненьким тільцем, дівчинка.
- Хто ви? – зупинився на мить Цезар.
- Ми – служба охорони маяка, - з;явилися за плечима жінок чоловіки, бліді, перелякані на смерть.
- Гаразд, охороняйте. З вами залишаться мої воїни.
Важко ступаючи, Цезар зайшов у кімнату охорони, сів за стіл.
- Води! – коротко кинув жінкам.
Зробив кілька жадібних ковтків, передав глиняний кухоль Антію.
- Ніколи ще не пив такої смачної води, - зауважив Антій.
- Такою солодкою вода буває тільки після бою. Ти мало воював, тому не знаєш.
- Я допоможу тобі змити кров, Цезарю.
- Не треба. Ворожа кров приховує власну...
Аж тепер стало видно, що старому воїну не так вже й легко нести тягар своїх п;ятдесяти. Цезар потер лівою рукою зап;ясток правої, розмазавши при тому ще не загуслу кров. Судомно зведені пальці правої руки дрібно тремтіли. Та втома не послабила уваги і спостережливості цього феноменального чоловіка. Ці якості не раз рятували йому життя.
- Що там за папірус на столі, Антію?
- Цей папірус нам принесли з палацу сьогодні опівдні, повелителю, - низько вклонившись, передав сувій імператорові охоронець маяка. – Я одразу передав його начальникові охорони.
- Прочитай, - стомлено проказав Цезар.
- Я не вчений, читати не вмію.
- Дозволь мені, Цезарю, - втрутився Антій. – Тут усього кілька слів і підпис: “Чекайте їх сьогодні уночі. Потін”.
- Потін? Потін... Нітоп! Ось кого підіслала мені підступна Арсіноя!
- Тобі не все відомо, Цезарю. Потін очолив заколот проти тебе, - пояснив Антій і розповів про все, що трапилося на кораблі.
- Ну що ж, цей папірус мені знадобиться.
Отак, із сувоєм папірусу в руках, Цезар зійшов на борт “Аврори”. Ранкова зоря саме зарожевіла небо над морем на сході.
- Як страшно це, мій Юлію, мій любий!
Я бачила в бінокль твій подвиг, Цезар.
Ти бився, наче лев. Твого меча
мов блискавки богів боявся ворог.
І скільки їх лягло, не полічити.
З кожним змахом твого меча
моє спинялось серце. О герою!
Мені у віршах вже розповіли,
як ти ввійшов на вежу величаво,
як у бою здобув папірус цей важливий,
і як ти потім плив до корабля,
тримаючи високо той папірус,
аби вода не змила ні літери
у документі тім.
- Поети перебільшують, о Клео.
- Напише так Плутарх.
- Плутарх наплутав.
Не плавав я з папірусом в руках.
Таке належить низькому рабові,
та велич імператора уймає.
- Найкращий імператор – то живий,
а в мертвому – ні величі, ні толку.
Про мене теж таке розповідають,
що начебто якісь купці сірійські
мене, мене, царівну богорівну,
тобі принесли, завернувши в килим!
Подумати лише!
- Облиш, кохана.
Є справи важливіші.
Змову викрив я у палаці, і у війську теж.
Його очолив радник Арсіної,
якого мені хитро підіслали
за перекладача й задля вивідин.
- Чи я тобі, коханий, не казала,
що хоч вона й сестра – гадюка хижа!
- Нехай її негайно приведуть!
- Нехай її негайно краще стратять!
А то зуміє чарами своїми
вона тобі заморочити ум!
- Негоже воювати із жінками...
- Та що з тобою, Цезарю? Схитнувсь...
Ти зблід... Негайно лікаря...
Стікаєш кров;ю ти, герою мій...
Я поцілунком зараз її спиню,
твою загою рану. Загою, і рукам,
натрудженим мечем, перепочинок
на хвилю дам. Засни, забудь про все,
ти заслужив цей спокій, цю безодню
любові й ніжності, герою богорівний.
Забудь про все...
- Люблю тебе, царівно...
- Готові? Гра друга, дубль десятий. Берег моря. Сад. Ні, ні, заберіть це чудовисько! Це ж сад Клеопатри, а не парк культури і відпочинку! Ця потвора схожа на дівчину з веслом, а не на грецьку скульптуру. О, це саме те, що треба. Служниця готова? Почали! Камера!
- Як швидко проминає мить кохання!
Як тягнеться розлуки безкінечність!
Ходи сюди, Сервіліє, присядьмо.
Мені ще важко...
- Може, повернімось?
Вам прилягти пора. Після пологів
іще не зовсім дужа ви, царице.
- Дарма, Сервіліє. Подихать морем,
отим повітрям, котрим дихав він...
Що там нового від римериканців?
- Щораз нова війна і перемога.
- Кого ж він переміг цього разу?
- Понтійський цар Фарнак зазнав поразки.
- Куди йому до батька Мітрідата!
Дрібний, щоб оголошувать себе
між ворогів Римерії.
- Отож бо! На кілька днів
і вистачило духу. Короткий лист,
лиш “Veni, vidi, vici”
від Цезаря отримали в столиці.
- Так коротко: прийшов, побачив, переміг!
Так міг сказати тільки імператор. А далі що?
- А далі – про тріумфи. І про...
- Продовжуй. Чом замовкла? Що там пишуть?
Що Цезар в ланцюгах провів по місту...
Провів... провів царівну Арсіною.
- Безчесну Арсіною? Ну то й що?
Чи ти гадаєш, мала б я заплакать?
У ланцюгах – велика честь для неї!
- Іще тут пишуть, наче римерійці,
звичайні, ну, прості римериканці
їй співчували. Їм не до смаку
було таке приниження царівни.
- Звичайно, їм побачити мене
у ланцюгах сподобалося б більше!
Але Цезар про інше думає.
- О так! О так, царівно, він вас запрошує
з тріумфом увійти в свою столицю.
- Що ж, я задовольню його бажання.
І навіть понад те! Він ще не знає
про подарунок на його тріумф.
- Ні, жодних сцен на кораблях, Вільяме! Мене нудить від їх нескінченного гойдання! Глядач і сам недурний, розуміє, що єдиний шлях до столиці Римерії – через море. Годі на сьогодні, перерва. А на завтра – знімаємо палац! Інший. Не розкішніший, але інший, римериканський. Куди ви тягнете всю цю позолоту? Це Римерія, Римерія! Розкішно, але без оцих східних надмірностей. Гаразд, отак саме те, що треба.
Після довгого шляху через море Клео ще кілька днів хитало. Вірна Сервілія і ще п;ять няньок і доглядачок маленького Цезаріона не знали, як їй догодити – царицю все дратувало. Ще б пак – Клео не знала, як поводитися у цьому незрозумілому для неї оточенні, де ворогів було більше, ніж друзів. Власне, друг поки що був лише один – Антій. Саме він зустрів її при в;їзді, провів до палацу Цезаря за Тібром, саме він виконував усі її бажання, він був отим ланцюжком, що зв;язував її із Цезарем. І тільки він дивився на неї закоханими очима.
- Антію, чому він не іде? Чому він не приходить до мене? Не хоче бачити? Навіщо тоді запрошував?
Клео трохи грала сама перед собою. Не так запрошення Цезаря привело її до центру світової імперії, як власне бажання. Тонким жіночим чуттям вона вловлювала нетривкість її впливу на цього феноменального чоловіка. Його велич паморочила голови жінкам, його мудрість змушувала їх схилятися, його чоловіча міць робила незабутніми навіть випадково подаровані обійми.
Яким би сильним не видавалося Клео почуття Цезаря, вона цілком здавала собі на тому, що жар-птиця за морем завжди програє синиці у ліжку. Зв;язок потрібно підтримувати і зміцнювати. А їй є чим зміцнити, є чим прив;язати його до себе і до своєї країни, і цим забезпечити своє майбутнє. Чари Ізиди дали плід – їй вдалося отримати від імператора те, що не вдавалося жодній жінці після Кальпурнії – народити його дитину. Сина. Нащадка Птоломеїв та Цезарів.
Нова зустріч оновить почуття. А їй так потрібна його підтримка! Проте не тільки почуттями живе чоловік. А політик рівня Цезаря й поготів. Почуття у нього на п;ятому чи десятому місці. Йому потрібна ще й пожива для розуму. І він її отримає. Іще в Олександрії Цезар вів розмову з астрономами про те, що хоче запровадити в Римерії інший календар, подібний до того, який розробляли іще при Птоломеї ІІІ, сонячний, на відміну від місячного, який був чинним зараз у Римерії. Задля цього Клео привезла із собою астронома Сосігена, знавця цієї справи. А ще – о, як багато ще належить їм удвох зробити!
І як мало вдасться...
- Я щасливий бачити тебе, о царице Клео, в моїй столиці!
- Щасливий? Не надто вірю, о імператоре. Занадто довго чекала я твого візиту.
- Забагато справ. Та, сподіваюсь, тебе тут непогано розважали. Мій музикант, Марк Гермоген, здається, сподобався тобі?
- Не він, а тільки музика його.
- А наш оратор уславлений?
- Премудрий Цицерон? Надутий і пихатий!
- Те саме він про тебе говорив.
Зате йому не заважала зовсім
приймати гроші й дорогі дарунки
моя пихатість про яку він, мабуть,
розніс на усе місто.
- Саме так!
Та, сподіваюсь, переважить, Клео,
оці дрібниці статуя у храмі
Венери, покровительки, богині,
коріння роду Юліїв від неї.
Ти – перша смертна жінка, що постала
у храмі між безсмертними богами.
- Я вдячна тобі, Цезарю, за це.
Та, бачу, справи – над усе.
Тому я привезла з собою Сосігена,
його ти пам;ятаєш.
- Астроном!
Він допоможе започаткувати
в Римерії новітній календар,
за сонцем. Зараз живемо за місячним
і скоро вже настане у цім безладді
восени зима, і листя опаде посеред літа.
Що скажеш, астрономе?
- Уклін тобі, о царю найсвітліший!
Я довго думав, як зарадить справі
і вирішив, що найпростіший шлях –
продовжити цей рік на всі ті дні,
що накопичилися за роки безладдя.
- Гаразд, розпочинай. Хай рік оцей
найдовшим роком буде в історії.
Цей рік я присвячу тобі, моя царице,
Клео богорівна!
- Та календар –
іще не все, мій любий. Ще планував ти
сіткою каналів змережити Римерію свою.
Я привезла учених. Допоможуть
вони тобі.
- Ти дивна жінка.
В тебе спершу справи – а потім вже любов,
не так, як в інших. Удвох з тобою, люба,
могли б ми, мабуть, світ перевернути!
- Хіба тобі патриції дозволять?
Ти б справді міг перевернути світ!
Вони ж тебе диктатором вважають
і скаржаться, що ти уймаєш їм
свободу й республіку понищив! У нас
керую тільки я, як хочу. Від бога
моя влада і ніхто на неї зазіхати не посміє.
У вас – сенат, парламент, казна-що!
Ти мусиш керувати сам. Один. Мов бог.
Тобі ніхто в твоїй країні
не сміє заважати. І закони
повинен створювати тільки ти.
Такі, які тобі самому необхідні.
Ти – богорівний. Ти – богів обранець.
Ти – сам є богом!
- Зупинися, Клео. Я – обранець богів.
Але хіба я бог? Я смертний, як усі.
- Та влада, влада, влада – ось безсмертя!
- Кохана Клео, час минає швидко.
Старію я. І напади хвороби частішають –
того й чекай в сенаті впаду під сміх
підступних ворогів. Коли ж умру –
тоді мене заступить Октавіан.
- Та ж він тобі не син!
- Зате законний, визнаний наступник.
Навіщо він тобі? Ти маєш сина.
Сервіліє, неси Цезаріона.
Поглянь на нього, Цезарю. Це твій
єдиний син. Це кров твоя і плоть.
У цій дитині – ось твоє безсмертя!
- Та я не можу визнати його!
За нашими законами не можу!
- Законами? Твори закони сам.
Зміни їх так, щоб правили ми разом.
Моє придане – то ціла країна, країна,
найбагатша між усіх. Ціла країна!
І твій рідний син. А ти – закони...
Що – закон?
- Не можу я! За те, що я приймаю
тебе отут, у царському палаці,
патриції готові розтерзати
й тебе, й мене, і сина, якби знали...
Безпечніше, аби ніхто не знав,
що це дитя – моє. Але яке ж це
незбагненне щастя –
тримати свого сина на руках...
Він мій, не маю сумніву у цьому.
І ти моя... Моя богине, Клео...
- Я мала тебе, Цезарю, за бога.
А ти слабкий, людина ти. Людина!
Людина усього лиш...
- Так, людина. Щоб народитись богом,
треба тільки батьками мать богів.
А от щоб стати людиною, не досить
народитись. Ще треба нею стати.
Цей шлях пройшов я. І іду ним чесно.
У битвах своє право звоював.
І я керую світом. Юлій Цезар.
Не бог, а я.
- Сягай не так високо.
Тебе боги скарають за гординю.
- Я знаю свою кару, люба Клео.
Мені від неї серця не сховати.
- Зажди. Скажи, чому в твоєму царстві,
в імперії, яка керує світом,
такий вразливий ти? Чому сенат,
і консули, і кожен, хто захоче,
уголос може лаяти тебе
якщонайпослідущими словами?
- Бо ми країна вільна. І у нас
це право має кожен. Ми –
вільні громадяни. В цьому наша
і гордість й перевага перед світом.
- Погибель в цьому ваша!
Все брехня! Права, свободи?
Ти – невільник перший
в своїй державі. Раб останній має
на сина право! В тебе ж є лише
якийсь сенатом визнаний наступник!
Та ж він – не рідна кров!
І зрадить він тебе, як лиш нагода.
- Тебе цікаво слухати, царице,
шкода, не чує зараз Цицерон.
Та він би твою логіку прославив
за еталон безглуздя! Рідна кров?
Це ти мені про рідну кров говориш?
А рідний брат? А рідная сестра?
Хто вимагав її убити, Клео?
- І краще б ти убив, ніж Арсіною
у ланцюгах вести між полонених.
Не для царівни роду Птолемеїв
така ганьба!
- Навіщо
нам сперечатися так довго і затято?
Хіба для цього ти здолала шлях,
такий важкий для жінки?
- Натякаєш ти,
що час нам вирушати у дорогу?
- Не вам. Мені.
- Ти знову на війну
збираєшся, мій воїне невтомний?
- Парфян здолати мушу. Я звоюю
імперію Парфянську і тоді
не смітимуть вони дивитись зверхньо
на зброю римерійську!
- Але це непросто.
І потребуватиме зусиль,
які одній Римерії під силу.
- У союзі
держави наші є непереможними, царице.
Мені твоя потрібна допомога.
І ми разом парфян розіб;ємо.
- І ще б – твоїх патриціїв в сенаті.
- Ти знову, Клео?
- Знову. Відчуваю загрозу.
Ти необережний. Потрібна охорона...
- Та від кого ж
мені своє життя оберігати?
Від відданих мені римериканців,
що зичать тільки слави й перемог?
Від моїх друзів Кассія і Брута?
- Від них. Від того, хто тобі найближчий...
Коли коханий іде від жінки назавжди, вона це відчуває. Яке чуття змушує тремтіти серце і здригатися від ударів, які завдають рідній людині, ніхто не знає, але це достеменно так. Того весняного дня, коли Цезар, як завжди упевнений в собі і спокійний у своїй гордині, йшов на засідання сенату, тільки Клео і Сервілія відчували неспокій у природі і в душі.
- Поглянь, Сервіліє, чому ця ластівка літає навколо гнізда і ніяк не заспокоїться? Що трапилося?
- Не знаю, моя пані. Чомусь вітер зривається такими поривами, немов іще зима.
- А я знаю. Щось коїться із ним...
О безжурний, безтурботний, сліпий у своїй вірі в людей і в друзів Юлій! Чому ти не прислухався до холодного вітру, чому не спитав ластівки, в чім її печаль, чому відштовхнув старого грека, вчителя Брута, який подавав тобі записку про можливий замах? Чому так відкрито і вперто крокував назустріч смерті? Вірив у свою обраність? Стомився чекати?
Ішов назустріч смерті... Римерієць повинен умерти достойно. Достойно прийняти удари.
Один. Два. Двадцять три. Двадцять три удари.
І два постріли в Далласі.
- Знято! Наступний епізод!
- Даруйте, що втручаюся, але для більшого драматизму я зняв би ще сцену розпачу, а потім – нічної втечі.
- Але ж утечі не було, Вільяме. Цезаря убито п;ятнадцятого березня, а Цицерон пише, що Клеопатра виїхала з Риму п;ятнадцятого квітня, дочекавшись спалення тіла за римським звичаєм і оголошення заповіту, де ані вона, ані маленький Цезаріон взагалі не згадуються. Як ви гадаєте, чого в її серці було більше? Кохання? Болю? Чи образи?
- Гадаю, образи й непевності. Вона залишилася сама перед усіма небезпеками світу, без могутньої підтримки, зате з безліччю могутніх ворогів.
- Непевності? Клеопатра була гордою, сильною жінкою, самодостатньою особистістю. Вона правила однією з наймогутніших і найбагатших держав світу. В слабкості їй ніхто не міг дорікнути. І це ще питання, хто кому був потрібен більше, і що кому: Єгипту – могутність Риму чи Римові – багатства Єгипту.
- О так, держава, що постійно воює, потребує трьох речей – грошей, грошей, грошей!
- Отож, сцени розпачу не буде. Забагато у цьому почутті розрахунку, Вільяме.
Коли гине великий вождь, настають часи великих змін і потрясінь. І його наступником зазвичай стає той, в кого вистачає мудрості і мужності знайти і покарати винних, та ще й переконати народ у тому, що потрясінь не буде, все відбуватиметься звично і за попередніми законами.
Коли гине великий вождь, все повторюється майже завжди однаково: того, кого при житті боялися, вважали диктатором і відверто про це говорили, після поховання зводять до рангу святих, обожнюють і сіють його іменем помсту. Коли винні (а разом з ними не дуже винні і зовсім не винні) умиються стократною кров;ю і пам;ять жертви перестане волати до неба, її сумирну мармурову статую уберуть у лавровий вінок тріумфатора (може, для того, щоб приховати лисину) і забувають на певний час.
Коли гине великий вождь, і зашпори страху перед ним відходять, сірі миші, що сиділи по норах, починають сміливішати, і ось уже від лаврового вінка залишається саме галуззя. Наступник не бажає довго сидіти в тіні великого героя, і от уже виявляється, що діяння вождя були не такими й значними, як здавалося, що заслуги перебільшені, а особистість його не така вже й геніальна, як співалося у пісні.
Коли гине великий вождь, історія таки розставляє крапки й коми його заслуг, та мало хто із при житті уславлених залишається по смерті на п;єдесталі власної величі. Цезар залишився.
Гнівом і обуренням, що опанував римлянами після підступного убивства, консул Марк Антоній був вознесений майже на вершину влади. Майже – бо вершиною, офіційною і визнаною законом, став Октавіан. І виявилося, що мало бути обраним і визнаним законом, щоб тебе визнав сенат і народ, який звик бачити правителем зрілого мужа і непереможного героя, якого смерть тільки обезсмертила.
Октавіан Август, двадцяти літ від роду, не встиг набути ані зрілості мужа, ні героїчності свого попередника – за молодістю літ, слабкістю здоров;я і духу.
Консул Марк Антоній, перемігши у серці образу за те, що був згаданий у заповіті Цезаря всього лише як один з другорядних спадкоємців, мусив дбати про зміцнення свого становища в державі сам. В першу чергу для цього слід було покарати убивць Цезаря – кров божественного Юлія волала про помсту. В імперії назрівала громадянська війна – Брут і Кассій утекли в східні провінції і там гіртували війська проти прибічників Цезаря. Вирішальна битва відбулася під Філіппами, в Македонії, і завершилася повною перемогою Марка Антонія. Винуватці смерті імператора пішли з життя. Обов;язок помсти виконано.
І от уже Римом керує триумвірат – Октавіан, Антоній і Лепід, який замість Антонія посів місце начальника кінноти. Триумвіри поділили країну. Антоній узяв собі східні землі. Найважливішою серед них був Єгипет.
Антоній готувався до походу на Парфію, який не відбувся через загибель Цезаря. Підготовка до війни не могла обійтися без матеріальної підтримки Клеопатри. І Антоній вирушає на Схід.
- Сервіліє, облиш Цезаріона! Він вже занадто великий, щоб тримати його за ручку, мов дитину.
- О світла пані! Наш маленький Цезар вимагає справжнього меча! Меч дерев;яний – іграшка дитяча.
- Він має рацію. Нехай йому скують меча із бронзи.
- Пані, небезпечно...
- Мовчи, Сервіліє. У цій малій дитині – кров полководця. Хай йому скують меча. Не гострого, звичайно. Що там іще, Ірадо?
- Світла пані, з;явився посланець з Римерії. Від Марка Антія, якийсь Квінт Делій.
- Делій? О, відомий це розпусник. Велика честь. Із чим прибув? Признайся, він до тебе залицявся? Не червоній, Ірадо, ти не перша. І поки що не клич. Нехай чекає. Цікаво знати, що він там привіз?
- Запрошення у Тарс на зустріч з Антієм.
- Із Антієм?
- Що з тобою, царице? Води принести а чи з трав настою? Ти зблідла, пані... Ні, почервоніла. Я принесу-таки настій цілющий!
- Не треба. Ні, води...
Чи ні, настою... Поклич його...
Ні, ні, не клич... Я не прийму його.
Я не поїду.
Ні, ні, готуйте царський корабель.
Ні, краще принеси води, Ірадо.
Що це зі мною? Від самого слова
“Антій” у спогади поринула душа.
Ввижаються такі химерні речі –
то ліс, в якім я зроду не бувала,
якісь машини, кораблі, і люди
у чорному... Ні, ні, це все мара.
Та очі, очі... Запрошення у Тарс.
Він там чекає. Нехай чекає.
Врешті, я цариця. Не мушу бігти я
на поклик перший. Та очі, очі...
Цезаря немає вже так давно.
А трон – такий холодний, бо золотий.
Удвох було б тепліше. Де той, хто міг би стати
поруч мене, міг розділити і вагу вінця,
хміль вина, і ложа хміль солодкий?
Октавіан дрібним мені здається.
Занадто молодий, тендітний тілом.
Та Антій, Антій – то Антей.
Йому на плечі можна звалити
хоч всесвіт – не зігнеться. І очі, очі, очі...
Харміоно, звели, щоб готували
кораблі. Я їду в Тарс!
- Знято! Вільяме, я дозволю собі пропустити сцену з кораблем. Краще ніж ви, все одно не скажеш, про це писали і Плутарх, і Сократ Родоський.
- Гадаю, ця сцена справді мені вдалася:
“Полум;яніла із кованого золота корона,
вітрила пурпуровії були
такими пахощами неземними повні,
що вітер цілував їх, закохавшись.”
- Клеопатра знала, що робить. Її поява настільки перевищила доступне смертним, аж містом полетіли чутки, що сама богиня Афродіта з;явилася на зустріч з Діонісом, на щастя Азії.
- З Діонісом вони влучили точно! Мало хто міг би позмагатися з Антонієм у кількості випитого.
- Спасибі, Вільяме. Світло. Камера!
- Стомилася від пишних церемоній.
А завтра знов. Ірадо! Харміоно!
Хай готують на завтрашній бенкет троянди.
- Скільки?
Щоб вистачило килим з пелюсток
створити в залі товщиною в лікоть!
Щоб пахощі сп’янили моїх гостей
ще до вина. Щоб стіни прикрашали
із золота і срібла килими.
І ложа, і столи прибрати сріблом!
Бенкет бо незвичайний завтра буде –
весілля двох богів. Діоніс Афродіту
веде до шлюбу. За земним законом
ми поєднати доль своїх не можем,
зате закон богів нам дозволяє
з;єднатися на небесах.
Кохання наше – справді неземне.
То нас, богів, боги і повінчають!
- Моя любов, моя богине, Клео!
Якою пишністю ти оточила нас,
усе навколо, і весілля наше.
Мені тепер таким простим і грубим
здається мій прийом, надміру скромний.
- Не смій себе картати. Ти солдат.
Чого навчитись міг ти у походах,
і день, і ніч в сідлі. Там пил і кров –
супутники твої, і меч – товариш вірний.
А бенкети, і пелюстки трояндові,
і розкіш, і вино, і флейти спів –
то дар закоханого серця переможцю.
Сьогодні ми, о Антію, постали
перед людьми у образі богів.
Ми справді звінчані десь вище, в небі.
Ми – царі понад царями.
І правувати світом будем разом.
- Не знаю я, чи вистачить звитяги
в мого меча, щоб правувати світом,
та знаю наперед – у серця стане
любові й сил кохать тебе довіку,
до смерті, до останньої межі.
І це мені записано на небі.
- І ще – всесвітнє царство. Ти повинен
зробити те, що Цезар не устиг.
І знову палала ніч сотнями світильників. Вони утворювали геометричні фігури і знаки Зодіаку, горіли всюди – довкола ложа, прибраного у шовкові покривала, на столах і столиках, інкрустованих дорогим деревом і кольоровим мармуром. Світло відбивалося від спітнілих у любовній грі тіл. І повнився палац стогоном солодкої перемоги.
- Делію, налий вина. Після вчорашнього шумить у голові.
- Невже не витверезили обійми, Антію? У мене після ночі любощів не голова болить, а зовсім, зовсім...
- Делію, замовкни. Ти не в казармі, а в палаці, зауваж. Отож, поводься, як належить. А як твої успіхи? Сподіваюсь, Харміона замінила тобі Руфілію? Не Руфілію, а Корнелію. Власне, обох. Та Ірада також непогана. Харміона палка, але нудна – етикет, придворна дама... Із служницями веселіше. Зате тобі весело і з богинею, чи не так?
- Вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Колись поет напише: “Троянди й виноград. Красиве і корисне”. Немає кращого товариша у війні, як товариш, що володіє незліченними скарбами, а коли цей товариш іще й жінка і вимагає натомість тільки того, що тобі нічого не коштує, а ще й приносить насолоду... Коли це жінка, ладна задля тебе на все... Тоді й справді можна помріяти про те, як посунути Октавіана!
- Харміона, звели, щоб приготували ванну. Я така стомлена... Бачу, ти також ледве прокинулася. Хто ж це так розважав тебе? Квінт Делій? От розпусник! Не червоній, мені не шкода меду. Самій так солодко... Все краще, ніж я сподівалася. Я шукала меч для вирішення справ політичних, а знайшла... Не червоній, Харміоно. Ти знайшла те саме. Коли політичний інтерес скріплений шлюбом, нехай умовним, небесним, шлюбом богів, це краще, ніж звичайна угода. А свої гроші римериканці візьмуть хоч за моєї згоди, хоч без неї. А коли тебе ґвалтують, наймудріший вихід – розслабитись і отримати задоволення. Чи не так?
Любити воїна – означає бути готовою до розлуки і збирати йому в похід ранець. Любити полководця – означає збирати в похід армію. Бути полководцем – означає не лише вести військо у бій, але й щодня годувати солдатів і платити їм.
- Антію, ти збираєш податки не так, як Октавіан і Леопід. Чому?
- Мені здається більш милосердною моя система податків – кожне місто платить десятину з виробленого. Октавіан обклав свої міста фіксованим податком, однаковим у врожайний і неврожайний рік. А Леопід у своїх землях творить цілковите беззаконня – від його вигадки стогне кожен – і звичайний городянин, і багатій, вони мусять сплачувати п’яту частку виробленого. П’яту частку! Подумати лише!
- Ваш третій тріумвір, мабуть, відчуває, що недовго йому зосталося панувати з такими законами, і хоче надбати на старість і собі, і своїм дітям.
- Боюся, Клео, з таким беззаконням до старості він не дотягне. Його багатющі землі занепадають, люди тікають до того ж Октавіана, військо непевне, покладатися на нього не можна. А Леопід мріє тільки про те, як продовжити термін свого консульства і вигадує для цього таке...
- Та годі бо про нього. Для історії він ніхто. Це надто дрібна фігура. Ти знову вирушаєш на війну, мій лицарю.
- Цього разу надовго.
- Знято! Знову берег моря. Все так само як було. Тільки царевич виріс. Скільки йому зараз, Вільяме?
- Років дев;ять. Ні, десять. Власне, що ми знімаємо, повернення Антонія?
- Ні, він ще у поході.
- Тоді вісім.
- Замініть хлопчика. Приготувалися? Харміона, Ірада, секретар Клеопатри Діомед. Що у нього в руках? Папірус? Один? Стільки новин, а папірус один? Принесіть іще. Тепер краще, Вільяме? Камера!
- І день, і ніч, і знову день, і знову...
Сервіліє, немає корабля?
- Немає, світла пані, але є...
Чого мовчиш ти? Що, звістка?
- Так. І зараз Діомед все прочитає.
Поспішай, нещасний! Чому такий сумний?
Недобра звістка?
- Не знаю, світла пані, як сказати.
Померла Фульвія.
Померла? Дружина Антія?
Чого ж такий сумний? Вина скоріш!
Сьогодні в мене свято!
Повернеться нарешті мій герой
і ми свої з ним поєднаєм долі!
- Не знаю я, чи варто вам радіти, царице.
Адже нам повідомляють,
що Фульвія і Луцій, брат Антія,
улаштували змову проти Октавіана
і гадали, що Антієві цим вони сприяють.
Октавіан роздав найкращі землі
своїм солдатам і зламав угоду
між тріумвірами, тож Фульвії здалося,
що чоловікові оцим вона поможе.
Октавіан жорстоко придушив повстання.
- Новина препогана. Так важко здобувався
цей союз. Але ж зате він вільний!
Антій вільний! Вина скоріш!
- Заскоро ти радієш, царице. Триумвіри
знов помирились, термін повноважень
продовжили і в запоруку миру поклали...
- Що?
- Весілля. Із сестрою Октавіана.
- Октавія... О ні, вина не треба! Отрути краще!
- О пресвітла пані,
навіщо в розпач упадати? Сльози
красу руйнують, мов струмочки землю.
Він вернеться до тебе.
- Харміоно, о, якби твої слова боги почули!
- Він любить і повернеться. Оті патриціанки,
ті римерійські цяці, мов ляльки
на ниточках. А він вже спробував
кохання і вина, якому римерійське –
оцет оцтом. Проте повинні ми
римериканкам подякувать.
- За що?
- Вони коритися привчили його
жіночій волі. Покійна Фульвія
була із тих дружин, котрі чоловіками
правлять, наче кіньми. Він вернеться до стайні,
він кінь слухняний. Та й потрібні гроші
для ведення війни.
- Ти знову – гроші. Та невже сама
нічого не вартую проти скарбів моїх?
Мовчи, не заперечуй. Мені відоме
кожне наперед задумане і вимовлене слово.
- Царице, кораблі!
- Це він. Це він, коханий, повернувся!
- Повернувся, Клео. Але не тріумфатором. Привіз тобі поразку. Не звикла до поразок? Звикай тепер. Зализувати рани приповз до тебе. Нікуди мені в Римерії податися. Тепер там Октавіан керує. І парфяни пишаються своєю непереможністю.
- Але ж все починалося так вдало!
Між парфян запанувала смутная година –
брат брата різав. Отоді Монаес,
намісник і командувач парфянський
до тебе втік. Ти землі дав йому
у Сирії і обіцяв до того ж
царем парфянським по війні зробити,
щоб потім, після нього,
корону він віддав для сина нашого,
для Олександра Геліоса.
- Правда. Так мало бути.
Військо я зібрав. Союзники мені
здавалися міцними і вірними.
І все було за нас, окрім природи. І людей.
Ти завжди був довірливим. Не бачив
у людях зла, підступності.
Мабуть, тому, що сам на зраду був нездатний.
- Нездатний... Незарадний,
нездарний полководець, от хто я!
Перемогти я вмію у бою,
та перемоги втримати не вмію!
Казав мені командувач Канідій
в Вірменії лишити гарнізон.
А я чомусь повірив Артавазду.
Вино у всьому винне. Я повірив...
Ми йшли, нарешті об’єднавши
війська з Канідієм. Найбільше
і найкраще у світі військо. Легіони,
в боях досвідчені і вірні до загину.
- Так, воїни твої насправді вірні,
вони за тебе, Антію, готові
віддати кров до краплі.
- Віддали. До краплі!
Війська майже половину
поклав я у бурані сніговому
в горах Вірменії. А тут іще Монаес
ударив з тилу і спалив машини,
які везли в обозі ми, щоб зруйнувати
фортечні стіни. І без них даремним
похід мій був.
- Не треба, Антію.
Не варт себе картати. Знаю я,
що тільки ти з твоїм блискучим даром,
з любов;ю до людей урятував
бодай частину війська.
Інший, навіть Цезар, поклав би всіх.
- А, знову, знову Цезар!
Та відчепися, відьмо, з ним від мене!
Цезар, знову Цезар!
Звичайно, Цезар – бог, а я – невдаха!
- Не треба, Антію.
Повіє, відчепись!
Чував про твої бабські походеньки.
Як не було мене, мабуть ходили
тут натовпами дикі жеребці...
- Замовкни, це брехня!
- Ага, брехня! Тому про твої ночі
таке писав Вергілій і Плутарх!
- Плутарх наплутав!
- Пушкіна читай! Про твої ночі
він розкішно пише!
- То геть від мене! Тільки про скарби
мої забудь навіки. Маєш жінку,
нехай вона тебе годує! А я тобою сита!
- Клео, люба... Не проганяй.
Мені тепер так важко...
Я стільки втратив, стільки пережив...
Якщо й тебе я втрачу, не варто й жити далі.
Клео дедалі більше розуміла, що чоловік, сині очі якого водночас благали і наказували, сильніший від неї. Вона розуміла, що в цих засмаглих, загрубілих від меча і кінського поводу руках її серце, і він спроможний робити з ним що завгодно. І водночас росла в душі тривога – Антій виявився не другим Цезарем. І не першим в Римерії. Вона поставила в цій грі не на того. Це був важкий удар.
Вона поставила в цій грі не на того.
Це зрозуміло. От тільки змінити вже нічого не можна. В Римерії перший – Октавіан. Октавіан сильніший. Від усвідомлення цього хотілося скреготати зубами. Скінчилися часи, коли наступника Цезаря вважали хлопчаком, в якого єдиний козир – титул наступника імператора. Скінчилися часи його поразок, настали часи блискучих перемог – найкращий флотоводець тих часів Агріппа розгромив Секста Помпея біля берегів Сицилії. Це була остаточна перемога Октавіана у громадянській війні.
Рішучими кроками Октавіан ішов до повної, одноосібної влади в імперії, тому не надто зважав на невдаху Антія.
Так, Октавіан – неприємна, холодна, позбавлена емоцій і людських почуттів машина, та доводиться визнати, що він – один з найталановитіших правителів в історії Римерії.
А хто вона, Клео, в його очах? Лише одна з коханок його співправителя, одного з тріумвірів, чоловіка його сестри.
Після перемоги всі пісні однакові – величальні, пишні, п’яні. Після поразки кожен веде своєї: хто дорікає, що Антій поспішив, не дав війську перезимувати у Вірменії, хто, навпаки, доводив, що цим він урятував бодай половину армії. Хто дорікав, що поспіх був спричинений прагненням швидше опинитися біля спідниці його коханки. Власне, під спідницею. Хто виправдовував цей поспіх необхідністю отримати кошти для війська. Хто закидав йому пізній початок кампанії, мовляв, не дійшло б до зими, якби не лінощі і пияцтво Антія, інші виправдовували його тим, що потрібна була тривала і ретельна підготовка. І кожна думка містила частку правди.
Антій виявився не Антеєм.
Він не зміг втримати небо.
Він програв війну.
Та тільки він міг допомогти Клео зберегти її землі. Тільки він був для неї надією на майбутнє і захистом перед прийдешнім.
Так, Антій програв війну. Та він залишився наймайстернішим полководцем свого часу, улюбленцем армії. А війн попереде іще багато.
І останнє – вона любить його. Їй нікого більше любити.
Минув рік – і Антій взяв реванш. Він швидко і з невеликими втратами захопив непокірну Вірменію, залишив там великий гарнізон на чолі з Канідієм, захопив у полон царя Артавазда, його дружину і дітей, а також скарбницю. Тріумфатором повернувся він в Олександрію. Увійшов до міста в образі бога Діоніса-Озіріса, як колись у Тарсі, при першій зустрічі, Клео ж постала в образі Афродіти-Ізиди. Люд знову милувався своєю царицею і її героєм, що постав у золотих обладунках бога вина і веселощів, радісного Діонісія. Бог був радісним і щедрим – роздавав подарунки та завойовані землі. Клео-Ізида майже відновила династійні володіння Птолемеїв.
Син Клео і Антія Олександр-Геліос заручився з дочкою царя Північної Мідії. Дочка Клеопатра-Селена отримала у володіння Кіренаїку й острів Кріт.
Та часто буває так, що занадто гучна радість передує біді. Тріумф накликав грозу на голови, уквітчані тріумфальними золотими лавровими вінками. До столиці Римерії новини доходили інколи в такому перекрученому вигляді, що не могли не викликати гніву сенаторів і звичайних городян.
- За яким правом він роздає іноземцям римерійські землі?
- Він, мабуть, одружився із тією відьмою і розпусницею, став двоєженцем!
- Він зневажає свою законну дружину, достойну римериканку, яка одна, без аліментів, виховує його дітей і мовчки, зважте, мовчки несе свій хрест.
- Він навіть на монетах друкує портрет тієї шльондри в короні! Такого ніколи не бувало!
- Цей двір – осердя зла, розпусти, пияцтва, лінощів і неробства.
Такі думки все частіше лунали в сенаті, такі ж, тільки у більш грубій формі, панували й серед простолюду.
- Уявіть собі, він користується золотим нічним горщиком, таким розкішним, що навіть отій відьмі це не подобається!
- Він проводить весь час у лінощах, неробстві та розвагах, а Октавіан день і ніч працює для розквіту імперії.
- Іноземка отруїла його, зачарувала своїм зіллям, як Омфала Геракла!
- Наші легіони служить тепер не Римерії, а отій відьмі!
- Він обіцяє перетворити на руїни Капітолій!
- Ця відьма стверджує, що її байстрюк – син божественного Цезаря, а він їй потурає!
- В її державі відсутня демократія, там немає вільних виборів консулів! Там взагалі немає консулів! Панує диктатура! Ми повинні допомогти братньому єгипетському народу! Геть диктаторський режим!
Війна слів неминуче переростає у війну зброї.
За кожним звинуваченням вчувалося глухе клацання мечів об щити.
Тріумвірів залишилось двоє – Октавіан і Антій.
Кожен збирав армію.
Назрівала війна, в якій переможений мав загинути.
Антій і Клео збирали військо. Невичерпні скарби Сходу дозволяли згуртувати величезну збройну силу: потужний флот, незліченне військо – кінноту, легку піхоту, преторіанську гвардію. Військо добре озброєне, з відмінно налаштованим постачанням. Військо, кероване талановитими полководцями. Єдина вада – військо складалося з воїнів різних країн, найманців, які підкорялися римериканському полководцеві лише до тієї міри, в якій це відповідало їх власним інтересам.
Октавіану було двічі нелегко: По-перше, виснажена війнами країна майже вичерпала можливості збільшувати військові контингенти, по-друге, після перемоги над Секстом Помпеєм він урочисто оголосив, що громадянських війн в Римерії більше не буде. Не годилося ламати слово. До того ж, здіймати меч проти римерійського консула, особистого друга божественного Цезаря? Попри всю істерію, спрямовану проти чаклунки-іноземки, Антій залишився героєм у серцях багатьох римериканців, а любовні подвиги своїх полководців ніколи не вважалися причиною особливою ганьби. Ганьбою ставала скоріш відсутність таких подвигів.
І Октавіан зробив геніальний хід – оголосив війну Клеопатрі. Вмочивши спис у кров на жертовнику в храмі богині війни Беллони, він пройшов на чолі урочистої процесії Марсовим полем і оголосив Клеопатру національним ворогом Римерії. Це через неї, розпусницю і інтриганку, славетного римериканського полководця засмоктала вбивча розкіш, через неї він став слабким, це вона захоплює римерійські території, загрожує політичним інтересам імперії.
Від Антонія небагато й вимагали – покинути Клеопатру, повернутися в Римерію і скласти повноваження консула.
- Що скажеш Антію? Тепер немає
шляху назад. Війна або розлука.
Вирішуй. У Римерії ославили мене
якоюсь чарівницею лихою,
що обплела тебе, немов змія,
і збила зі шляху чеснот і слави.
Стомилась я від звинувачень низьких,
що Птолемеїв рід ганьбити сміють.
А може, й справді повернись, покайся...
- Покаятись? Мені? Сама не віриш
в те, що сказала, Клео. Я не хлопчик.
Я муж державний, полководець, воїн!
І не Октавіан мені до пари.
Він хоче залишитися один,
один з вершини хоче споглядати
на світову імперію, покірну
його лиш волі. Щоб один на світі
він керував, вирішував, судив,
хто правий, а хто ні, хто чесний,
хто безчесний, він хоче
всьому світу диктувати
свої поняття честі і свободи.
Але забув, чи приховав підступно,
що світ такий зоветься – тиранія,
а там, де є тиран – нема свободи,
яку римериканці прославляють
найвищою серед земних чеснот.
Ні, Клео, я не бог, у мене справді
і вад, і рис поганих значно більше,
ніж у сенаті кажуть.
Я лінивий. І випити люблю.
Люблю жінок. Неробство полюбляю.
Я – веселий, звичайний собі смертний чоловік...
- Тому тебе і любить мій народ...
- І отому не дам Октавіану
до рук прибрати край багатий твій
і знищити усі його святині,
переробити все на свій копил,
бо так, йому здається, буде краще.
То про яку свободу йдеться, Клео?
Сьогодні бачить ворогом тебе,
а завтра буде Ірод Іудейський,
а потім кожен, хто під його дудку
не схоче танцювать. Я мушу, Клео,
прийняти бій, очолити війська.
Єдиний шлях – розбить Октавіана.
Інакше – смерть. Не тільки нам з тобою –
усій твоїй країні, а разом із нею –
династії прадавній Птолемеїв!
- Ні, краще смерть, аніж таке безчестя!
Антоній і Клеопатра серйозно готувалися до війни. Понад десять військово-морських баз-фортець розміщувалися у найвигідніших стратегічних точках Іонічного моря і дозволяли контролювати весь регіон і швидко переміщувати війська. 300 торгових суден і 500 військових кораблів, 200 з яких належали Клеопатрі, становили могутній флот, який очолював флотоводець Сосій.
Та флот Октавіана очолював Агріппа, найкращий із флотоводців тих часів. Він наніс перший же удар швидко, точно й влучно – оволодів фортецею Метона. Захоплення цієї військової бази дало можливість Агріппі перетнути шлях постачання продовольства з Єгипту. Це був ключовий момент, який іще до початку основних бойових дій вирішив успіх кампанії. Влаштувавшись у Метоні, Агріппа змусив Антонія постійно розпорошувати морські сили, щоб відбивати то один удар, то інший. Це дрібне клювання відволікало сили від вирішення стратегічних завдань.
Основною базою Антонія став тепер мис Акцій, при виході з Амбракійської затоки Іонічного моря. Після того, як Агріппа захопив іще кілька морських баз Антонія, весь флот Антонія і Клеопатри опинився заблокованим у цій затоці. Кораблі Октавіана патрулювали море, не даючи можливості вивести морські сили із затоки і це фактично паралізувало військові дії. Блокада Акція тривала вже шістнадцять тижнів. Серед війська розпочалася епідемія. Малярія і дизентерія без прямої сутички з ворогом косили військо. Антоній двічі намагався вирватися з кільця, але невдало. Час працював проти нього.
Наприкінці серпня Антоній зібрав військову раду. Командувач сухопутних військ Канідій переконував Антонія, що немає ганьби у тому, щоб залишити флот тимчасово в блокаді і використати на суші свої легіони.
- Антонію, ти як ніхто володієш мистецтвом ведення війни на суші. Примусь Октавіана прийняти вирішальний бій з твоїми сухопутними легіонами, не розпорошуй сили по кораблях. Поступись владою на морі Октавіану, зате розбий його на суші в Греції чи Македонії!
- Канідію, послухатися тебе означає залишити в блокаді кораблі і Клеопатру. Сама вона не зможе прорватися крізь флот Агріппи.
- Ти залишиш мене одну, на загибель? Антонію, не роби цього! Октавіан за всяку ціну уникатиме бою на суші. Ти ганятимешся за його вершниками і піхотою по всій Греції і втрачатимеш людей. В той час мій і твої кораблі Агріппа знищуватиме в затоці по одному або всі разом. Не залишай флот, Антонію!
- Мабуть, варто прислухатися до слів цариці, - зауважив Делій, друг Антонія, який супроводжував його у всіх походах.
- Гаразд, ми спробуємо вирватися з ув’язнення в бухті. Основне для нас – вивести флот з блокади. Сосію, перед початком бою звели підняти вітрила на кораблях!
- Навіщо, Антонію? Вони важкі і заважають маневрувати. Ніхто не починає бою з піднятими вітрилами.
- І справді, Антонію, - знову втрутився Делій, - як ми пояснимо це людям? Вони вважатимуть це ознакою втечі, про який бойовий дух тоді може йтися?
- Як пояснимо? Дуже просто. Скажіть, що так зручніше буде наздоганяти кораблі супротивника, переслідуючи його! – гірко посміхнувся Антоній.
Підняти вітрила – це була порада Клеопатри, її хитрий хід. Щодня опівдні на цьому узбережжі дув легкий бриз вест-норд-вест. Спіймавши його у вітрила, можна було спробувати прорватися крізь стрій Октавіанових кораблів.
Вранці перед вирішальної битвою Антоній знову скликав усіх воєначальників.
- Чому немає Делія?
- Антонію, Делій цієї ночі утік. До Октавіана.
- Що ж, це погана ознака. Нюх його ніколи не зраджує. Делій вже двічі у своєму житті переходив на бік різних вождів, і жодного разу не помилився.
- Не треба пророчити злого, любий, я вірю, ми вирвемося з цього смертельного кільця, в якому нас, немов удав, здушив Октавіан.
- Та все ж варто пам’ятати, що у нього на кораблях тридцять сім тисяч легіонерів, а у мене тільки двадцять. Та спробуємо, нам нічого втрачати. Сосію, шикуй кораблі півмісяцем навпроти виходу із затоки. Ти поведеш лівий фланг, я – правий, флотилія Клео розміститься позаду центральної частини.
- Антонію, пам;ятай, що Делій розповів Октавіану про наші плани і тепер хтозна чи варто їх дотримуватися, - порадила Клеопатра.
- Ти права, Клео, та у нас немає вибору. Октавіан хоче змусити нас вийти у відкрите море, і там оточити, користуючись своєю чисельною перевагою. Наше завдання – примусити його вступити в бій раніше, біля входу в затоку.
Два величезні флоти стояли один навпроти одного, сяючи на сонці позолотою ростральних фігур, виблискуючи свіжим деревом іще цілих, не пошкоджених абордажними гаками і драбинами бортів, хизуючись один перед одним багатством озброєння легіонерів. Стояли, вичікуючи, в кого першого здадуть нерви.
І от ближче до полудня правий фланг Октавіана почав начебто відступати, виманюючи супротивника у відкрите море. Водночас Агріппа спробував обійти Антонія з правого боку. Та завдяки цим маневрам у центральній частині, і без того відносно слабкій, з;явилася прогалина. І тут саме настав час полудневого бризу. Користуючись цим, Клеопатра зненацька вивела свої кораблі уперед і на всіх вітрилах прорвалася крізь кораблі Октавіана, повернула свою флотилію на південь і вийшла у відкрите море. Свіжий вітер наповнював вітрила, кораблі летіли, відчувши волю після довгих місяців блокади в Амбракійській затоці.
Битва при Акції тривала вже за спиною Клеопатри. Першій лінії флоту Антонія також вдалося відірватися від супротивника і вийти у відкрите море, флагманський корабель Антонія потонув і полководець змушений був перейти на інший, але завдання виконане – бодай третина флоту врятована!
Та надто великою була перевага Октавіана, надто майстерним флотоводцем виявився Агріппа. Дві третини свого флоту втратив Антоній, всього шістдесят кораблів з двохсот вивела з бою Клеопатра. Проте шістдесят, а не один, як драматично змальовував поразку у цій битві Плутарх.
У кожній справі є мета і є ціна.
Мета була – прорватися.
Ціна – заздалегідь висока.
Вони її сплатили, та досягли мети.
Вони програли битву. Та ще не війну. Канідій, блискучий полководець, надія Антонія і Клеопатри, відступив із військом в Малу Азію. Але часом битви виграють не на полі бою, а за пляшкою вина. Поки Канідій планував майбутні дії і узгоджував їх з Антонієм, його центуріони вступили в перемовини з Октавіаном. І це вже був розгром. Без жодного втраченого солдата, але розгром остаточний і безнадійний.
Щодня приходили нові трагічні звістки – капітуляція війська у Північній Греції, зрада Скарпа, воєначальника в Кіренаїці.
Саме час втратити голову, впасти в розпач, пуститися берега. Оце було б по-жіночому. Та Клеопатра чинить інакше. Вона прикрашає кораблі вінками, велить співати тріумфальних пісень, наче й справді входить в порт Олександрії переможницею. Кожного, хто розносить вістку про поразку, велить стратити. Залізною рукою наводить лад у війську, шукає союзників. Шукає кров війни – гроші, гроші, гроші, не рахуючись навіть зі святинями Єгипту, скарбами, відкладеними на чорний день. Розуміє – чорнішого дня вже не буде. Тому що скоро не стане самого Єгипту.
Антоній же в цей час сидить сам-один у башті, замкнувшись у похмурих роздумах про поразку.
- Все втрачено, пропало все. Загинув
мій флот. І жалюгідні недобитки
легіонерів уголос проклинають мене й тебе.
- Не перебільшуй, Антію. Не все іще пропало.
Думати потрібно якщо вже не про нас,
то про майбутнє дітей, нащадків.
Саме їх потрібно урятувати.
Треба в їхні руки віддати трон,
і владу, і майбутнє країни.
Слід оголосити Цезаріона повнолітнім.
Йому уже шістнадцять, вже пора.
Й Антонія-молодшого також, він –
спадкоємець твій, за усіма законами.
Ні, Клео, це невірний крок.
Октавіан його знайде і знищить,
аби не став він прапором повстання
колись, коли згадає хтось, хто батьком
Цезаріона був. І мій Антоній
також не найбезчеснішого роду.
А втім – як знаєш...
- Антію, хіба ти надію втратив зовсім?
- А хіба нема на те причини?
Принесіть вина! Усе, усе пропало.
До Октавіана усі біжать,
немов оті щурі. Він близько.
Він вже на порозі міста.
Іудею минув без бою.
Ірод Іудейський у ноги йому впав.
- Чого ж чекати від Ірода?
Він ще себе покаже!
Він знає, де, коли й кому
у ноги впасти, Ірод хитрий!
Хотіла я тоді на порох стерти
І царство Іудейське, і царя, його прибічників,
родину. Хотіла. Ти не дав. Кого ж у тім,
що сталось, нині звинуватиш?
- У звинуваченнях браку не буде, Клео!
Ще нас звинуватять у всіх гріхах.
Тебе у тому, що зрадила мене.
Мене – у тім, що захистити землі
твої не зміг. І буде в тому правда
й не буде ані крапельки її.
- Не треба пити, Антію, облиш.
Ми мусимо до бою готуватись.
- Навіщо? Все готово. Флот готовий,
і армія стоїть. Втекти готова
до переможця! До Октавіана.
А ти готова вмерти. Правда, Клео?
Твоя гробниця теж давно готова
поруч з Ізиди храмом...
- І скарби мої згорять у ній,
як тільки прийде звістка про перемогу
у бою останнім. Октавіан лише цього й боїться.
- І все ж, кохана, випиймо вина.
Ця ніч – остання, мабуть.
Знаєш, Клео, я не шкодую.
Я прожив життя, в якому все було –
і пил дороги, і кров, своя і ворогів,
і друзі, і легіонів вірність і любов.
Було усе, було – і перемоги
вино п’янке, отрута й біль поразок,
тріумфи величаві й зрада друзів,
усе було. І ти була у ньому –
така прекрасна, і така слабка,
така безстрашна й мудра, горда Клео.
Така любов не кожному дається,
мені її боги послали з неба.
Октавіан дивується, чому я
тебе не покидаю, не рятую
своє життя утечею. Смішний.
Та я віддам і владу, й легіони,
що так Октавіанові потрібні,
за ямку на твоєму підборідді,
за цю брову, піднесену лукаво,
за погляд твій, за очі...
- Недаремно
ми прожили життя. Тепер я знаю –
що вибравши тебе, я вибрала
несхитне, мужнє серце. І ніжне водночас.
Любити здатне. І вірне...
- Мудра Клео, не перебільшуй,
зраджував, було...
- Мій воїне, не в тім таїться зрада,
що поцілунки ти даруєш радо,
що в повені вина свою могуть
і силу чоловічу, голос плоті,
тамуєш з іншою. Це зрадою
назвуть людці, в яких про марне клопіт.
Не зрадив ти мене у головному –
коли Октавіан, Римерія і світ
війну оголосили не тобі,
а тій лихій чаклунці іноземній,
якою всі й донині уважають
мене, царицю з роду Птолемеїв,
тоді не зрадив ти. У цьому вірність
твоя у вічності.
- Що це за звуки, Клео?
Неначе свято – музика і співи,
хтось б;є у бубон, хтось співає гучно
таких веселих, радісних пісень,
немов під час нестримних вакханалій,
коли сатири скачуть козлоногі,
а вакханки свої вінки розкішні розплітають,
сміється натовп, люди всі радіють
і п;ють вино і флейти виграють...
Що діється?
- Ірадо, Харміоно,
що там надворі, що за неподобство?
- Я зараз запитаю, що за шум,
пресвітла пані. Повернусь за хвилю.
- Здається, затихає шум... Пісні,
і музика, і вигуки, і танці
мов віддаляються. Затихло місто. Вранці
останній бій. І вирішиться доля...
- Що, Харміоно, що тобі сказали?
- Моя пресвітла пані,
верховний жрець, ні, ні, не можу повторити...
- Харміоно, спокійно говори.
Ніщо не може ані злякати, ані здивувати
обох нас. Правда, Антію?
- Пресвітла пані, та ж верховний жрець
сказав, що дивні звуки чув він також.
Це залишає місто бог Діоніс,
веселощів, вина, любові бог!
- Мій бог. Мій бог. Мій бог мене залишив.
Залишив... Що ж, це знак,
це прикрий знак поразки.
І вона не перша. Покинули нас боги вже давно.
- Ні, Антію, мій бог мене не кинув.
Зі мною ти. І що б не сталось завтра,
не змінить це років, прожитих в щасті.
Світає.
- Наш останній день. Останній бій...
Останнього бою не було.
Центуріони Антонія здали військо без бою. Армія Октавіана увійшла в Олександрію.
- Ну, от усе й скінчилось, Харміоно,
боги і справді покидають нас.
Залишилось покинути цей світ
як личить...
- О моя царице,
таку красу і молодість згубити!
Октавіан не зичить смерті вам.
Гадаю, варто кинутися в ноги
йому, від царства відректися,
і він дозволить жити вам спокійно
на Криті десь подалі...
- Харміоно,
сама не віриш в те, що зараз мовиш.
Він не уб’є мене, це так, але примусить
у ланцюгах пройти в своїм тріумфі
столицею Римерії. Й мені,
цариці і дочці батьків славетних,
дивитися, як чернь римериканська
радітиме, кричатиме, і в очі
мені плюватиме, немовби я їм рівня!
Оце за смерть, за муки, за усе
найгірше. Не діжде він приниження мого.
Йому не дам я радості побачить,
як хилиться покірно голова цариці гордої.
Якщо усе пала навколо, краще я згорю,
але згорю в коштовному вогні.
Як я умру, запалиш ти гробницю,
і в ній усі скарби мої згорять.
Октавіан прийшов сюди за ними,
заради них завоював півсвіту,
та кроку одного йому забракне,
щоб перемогу повною вважати.
Я заберу з собою у вогонь і перли,
і коштовні діаманти, рубіни, і сапфіри,
і смарагди, і золото, і срібло – все спалю!
Згорю, мов Цезар. І запам’ятають
нащадки смерть у золотім вогні.
Ми згоримо в нім разом із Антієм.
Він римерієць, в них такі звичаї.
Оце і буде справжній, вічний шлюб!
Пошли за ним когось.
В палаці Антія, на диво порожньому, такому порожньому, наче всі його слуги були воїнами і всі загинули у бою, якого не було, його кроки лунали мов кроки долі, лунко й гучно.
- Вина! Вина востаннє.
Ти, Гіппарху, чому не втік?
Усі мене лишили, а ти зостався...
- Пам’ятаю добро. Тому й зостанусь
з вами до кінця.
- Кінця? Кінець вже близько.
Пий вино. Не думай.
Який сьогодні день...
Як сяє сонце... Серпневе сонце.
Август. Місяць август.
Він титул цей собі візьме і буде
Октавіаном Августом віднині.
Яке ж яскраве сонце. Люба Клео
милується також його промінням
востаннє...
- Господарю, оцю трагічну звістку
я повідомить мушу...
- Що? Цариця?
- Загинула. Померла. Отруїлась...
- Чому ж я ще живий? Гіппарху,
як ти міг дозволити мені дивитись в небо
і сонцем милуватися тоді,
коли її прекрасні очі вже не бачать
ні сонця, ані моря? Ще хвилину,
доп;ю вино. Гіппарху, от мій меч.
І груди от мої. Служив ти вірно,
то послужи востаннє!
- Я не можу, господарю!
Чому, чому, Гіппарху?
Візьми меча. І устроми сюди.
Не гайся, хлопче. Ну? Це просто зовсім!
- Ні, ні, не можу.
І не просіть. Мені себе убити
простіше, аніж вас. Пробачте
і не гнівайтесь, господарю,
це перший ваш наказ,
якого я не виконав...
- Гіппарху, що робиш ти?
Мене, мене убий!
Єдине вірне серце зупинилось...
Що ж, доведеться це зробить самому.
До зустрічі, моя прекрасна Клео!
- Постривайте, стривайте,
царю Антію! Цариця ще жива, вона послала
мене, щоб я привів вас у її гробницю!
- Ти вчасно. Я вмираю, Діомеде...
Смертельна моя рана, але схибив
у мить останню, меч здригнувся мій...
Занадто я люблю життя напевно.
Несіть мене до неї.
Вулицями Олександрії, що звикли до гамірних і радісних процесій, а в ці тривожні дні немов вимерли, повільно й тихо просувалася процесія скорботна – цариці, що готувалася прийняти смерть у своєму мавзолеї, несли на останню зустріч вже не консула, не полководця, не героя – чоловіка з мечем у грудях. Чоловіка, що тримався на світі лиш силою бажання ще раз побачити її, свою любов, свою долю, свою згубу.
- Швидше, Діомеде, я хочу ще хоч раз її побачить.
- Боюся, це непросто, бо цариця звеліла вчора двері мавзолею засипати зсередини. Там скрині із золотом, з монетами, з коштовним камінням. І єдине, що сполучає її зі світом – це маленьке віконечко вгорі.
- Якби я міг... Та я вмираю... Мабуть, Діоніс справді покинув мене. Ну, солдати, послужіть своєму командирові востаннє!
Кімната мавзолею, де мала знайти останній спочинок цариця царів, була зовсім готова до виконання свого скорботного обов’язку. Оздоблене золотом ложе чекало хвилини, коли Харміона і Ірада востаннє приберуть господиню до найбільшої учти – зустрічі з богами. Схрестять на її грудях символи царської влади, закриють очі.
Вбрана у золоту сукню, зачесана, як до найпишнішої церемонії, Клео чекала на Антія.
- Герою мій, ти поспішив. Навіщо
хотів піти у вічність ти раніш
за мене?
- Пробач, моя царице.
Я трохи схибив, волею богів,
Та, мабуть, так судилось – умирати,
тримаючи за руку ту, кого кохаю.
- Не поспішай.
Ми підемо разом. Всього хвилина.
Де ти, Харміоно? Неси корону. Як давно
її не одягала я. Мої перлини чорні...
Мій царський урій... Голова змії,
мій символ царський, кобра, що готова
вкусити. Отепер пора нарешті.
І я готова теж. Перлина чорна...
Що це, що довкола? Ввижається,
що їдемо з тобою... Ні, їдемо,
але не в колісниці, а в чорному якомусь...
Це машина... І ліс,
летять назустріч нам дерева.
Ти за кермом, мій Антію, і меч
з твоїх грудей кудись уже подівся!
Ні, що це? Чорний вітер, і дерева,
таких дерев немає в нашім царстві...
Моя корона – урій... оживає...
Змія приготувалась до стрибка!
Хай буде те, що має бути!
Буря.
Хитаються дерева і кущі, немов якийсь страшний танок танцюють, переплітають віти, чагарі деруть до крові руки, холодний вітер кидає додолу сухі гілки, вони вкривають голу, слизьку, немов змія, що відповзає в ліс, дорогі. Буря нараз стиха, і чорне небо дивиться очима зірок на все, що відбулося: і кобра двічі обвива волосся тієї, що царицею була, і спокоєм, нарешті, повна, руки переплела вона навік з руками того, хто жив заради неї і умер.
У темній ночі майже непомітно стікала кров;ю і дощовою водою розбита машина – водій з каштановим волоссям упав головою на кермо, його подруга без жодного сліду удару на вродливому обличчі завмерла, немов порцелянова лялька.
Змія відповзла у хащі, а на чорному зміїному тілі дороги залишилось безживне тіло чоловіка, який невідь-звідки узявся у цьому зачарованому лісі, і поруч – дуб з неначе перебитою у лікті гілкою-рукою, що немічно звисала над неживим обличчям і похитувалася, немов киваючи комусь погрозливо пальцем.
- Знято! Спасибі усім! Цю гру закінчено! Вільяме, спасибі, ваші поради були неоціненними.
- Але ж ви все переробили по-своєму!
- Хіба? Все точно так, як було!
- А хто знає, як було? Плутарх наплутав, ви самі сказали. Історію війни диктує переможець.
- Я намагався бути справедливим.
- А де останні кадри – Клеопатра зі своїми царськими регаліями на смертному ложі, мертва Ірада схилила голову до ніг господині, Харміона вмирає біля підніжжя погребного ложа зі словами: “Сталося те, що мало статись, вона пішла, як належить цариці”?
- А це було?
- І справді, хто це знає? Ну що ж, мені вже час. Я й так у вас занадто забарився.
- Вільяме, стривайте. Всього одне питання: де ж Цезаріон, син Клеопатри? Октавіан його помилував?
- Де там! Цезаріона спіймано й убито, а чотирнадцятилітнього Антонія-молодшого підступно страчено. Молодших дітей провели у тріумфальній процесії Октавіана у Римі. Династія Птолемеїв, що вела свій відлік від Олександра Великого, згасла. Єгипет загинув. Римська республіка стала на шлях до свого кінця. До народження Христа залишалося тридцять років. Оце справді було.
Граvitaцiя гра друга
© Copyright: Леся Романчук, 2008
Свидетельство о публикации №208101300433
Свидетельство о публикации №208101300433
Рецензии
Шедеврально Лесенько!!!
Купаючись в красотах мови, iсторизму й поезii
я схиляю голову перед твоiм красуне талантом!!!
========================================= Це треба прочитати усiм!!!
Усiм усiм усiм усiм усiм усiм усiм!!!
Annikov 16.10.2008 15:13 • Заявить о нарушении
Купаючись в красотах мови, iсторизму й поезii
я схиляю голову перед твоiм красуне талантом!!!
========================================= Це треба прочитати усiм!!!
Усiм усiм усiм усiм усiм усiм усiм!!!
Annikov 16.10.2008 15:13 • Заявить о нарушении