Кривава калина

   Сліпий старець у білому одязі підвів очі до неба, зіщулився, ніби міг там щось побачити, і ледве чутно прошепотів:
- Чорне Сонце зійшло над Вкраїною. Лихо, розбрат та насилля несе воно нам. Скоро калина кров`ю поллється щиро, і не буде більше щастя на землі…

***
   Нічне небо над Батурином[1] палало у відсвіті пожарищ, що лютували містом. Вулицями неслися тіні, збиваючи одна одну, холодною сталлю годуючи. Тиха українська ніч захлиналась у брязкоті зброї, стогоні поранених і помираючих, вереском майже до смерті наляканих жінок та дітей. Дуже важко було розібрати, хто проти кого б`ється і за що. Здавалось, що гетьманська столиця перетворилася на біблійний Армагедон[2] у самому вирі останньої битви. Тим не менш, козаки навіть спросоння розібралися у ситуації і спромоглися дати масовий опір нападникам. Ті з мешканців, що не пройнялися тваринницьким страхом, теж билися, хоча й розуміли: жодних шансів в них немає.
- У, кляті москалі! – хрипів крізь зуби Незабий, відбиваючись шаблею одразу від чотирьох атакуючих. – І звідки вони тут взялися?
Поруч бився за допомогою вил його товариш – Скоропис. Вразивши наступаючого жовніра, він прокричав крізь гуркіт битви:
- Напевно, нас хтось зрадив! Одне добре – мабуть, і він сьогодні разом з нами на Той світ відправиться…
Тут його вили зламалися навпіл, перерубані ворожим клинком, і в бій пішов вчасно побачений стілець.
- Отримає таки Батурин Петро. Хоча й дорогою ціною…
Підозріле мовчання за спиною заставило Скорописа обернутися, і він побачив Незабия, що лежав у калюжі крові посеред гори мертвих ворогів. А також козак побачив виблиск шаблі, за яким крокувала смерть…
   Російські війська підійшли до Батурина ще тиждень тому, практично миттєво відреагувавши на зухвалі дії гетьмана Івана Мазепи3, але взяти місто з першого штурму так і не зуміли: його захищали міцні укріплення та високі мури, за якими мешканці відчували себе у повній безпеці. Але, як це не прикро, мабуть у всіх великих столиць така трагічна доля: знайшовся і на Батурин свій Іуда. Виявився ним не міщанин полонений, не жид якийсь, а один з полкових старшин Прилуцького полку – Іван Нос. Що спонукало його до зради і що сталося з ним потім – невідомо, але саме він став катом і для всіх своїх братів-козаків, і для декількох тисяч мешканців Батурина…
   Наосліп вистреливши з-за вікна хати, Гліб обережно виглянув на двір. Побачивши, що москалі дещо притихли, він стомлено присів на підлогу, поставив відібраний в одного з загиблих жовнірів мушкет, у якому закінчилися набої, до стіни, і сам привалився до неї.
- Глібе, якого біса вони тут роблять? – тремтячим голосом запитала дружина, міцно притулюючи до себе сина-немовля. – Їм же ці…пани зі старшини потрібні, якого ж вони до простого люду лізуть?
Гліб стиснув плечима.
- А хто його знає, чого вони лізуть… От тільки не отримають вони цього, святим Богом клянуся!
З цими словами він підвівся, прошкандибав до столу, схопив ніж і став до дверей, через які ось-ось мали прорватися москалі.
      -  Може, краще миром їх пустити? – запропонувала молода жінка, утім, не дуже сподіваючись вмовити свого чоловіка, якому злість битви затулила очі.
Гліб покачав головою.
- Цю хату ми з тобою, Галю, будували. Ми у ній і хазяї, а вони – гості непрошені, якщо силою увійти хочуть, то силу й отримають!
Галя, ледве стримуючи сльози, ще міцніше притулила до себе сина.
   А потім двері гучно відлетіли убік, і перший же жовнір був вражений ножем у саме серце. Але вже через мить Гліб впав на підлогу з перерізаним горлом. Жінка залилася плачем і спробувала забитися до кутка хати. Безжальні вбивці даремно намагалися силою відірвати її від хлопчика.
-   Ні! Ні! – благала Галя, захлинаючись істеричним риданням. – Синочка хоч пожалійте! Ви же люди! Заради Бога!.. А-а!
Різкий крик обірвався одним ударом шаблі, на стіни хати бризнула свята-святих – кров хазяйки, а в люльку впало скривавлене тіло немовля… Гучно та смачно лаючись, москалі винесли з хати тіло загиблого товариша і покинули двір, не забувши кинути на покрівлю запалений факел. Вже за годину нещодавно збудована на щастя молодої сім`ї хата і сама сім`я перетворилися на сірий попіл, що розвіяв лютий осінній вітер понад зруйнованим містом.
   Усю ніч тривала страшенна різанина. На світанку не лишилося жодного живого батуринця, окрім деяких стариків, що не могли підняти зброю і яким дісталася доля гірше смерті: вони за життя побачили передсмертні страждання своїх дітей та онуків. Промені сходячого сонця освітили залиті кров`ю вулиці і чорне пожарище замість славного міста, гетьманської столиці. Лише чорні ворони кружляли над царством мертвих, яке ще ввечері було наповнене життям, та москальські жовніри забавлялися здобиччю. Холодний вітер розносив попіл на багато верст, а його посвист чимось нагадував жалібний плач домових, що залишилися без домівки і господаря.
   В одному з садків у центрі колишнього міста одноко поставала калина, що якимось дивом не згоріла разом з хатою. Почорнілі від копті гілки стирчали у боки, мов немічні руки каліки. На стовбурі яскраво проступали червоні плями, немов невмілий маляр пролив відро краски. Але, приглядівшись, можна  було зрозуміти: то була людська кров… Кров якоїсь безвинної людини, принесеної у жертву невідомому богу. Задля чого? Питання луною розносилося по спустілому місту попелищ, але не було кому відповісти. А калина стояла собі у вигорілому садку, усім своїм виглядом нагадуючи про страшний злочин, що коївся на цьому місці, коли вогняне справедливе та всевидяче око сонця відпочивало десь за обрієм…

***
- Летять до нас, наче ті мухи на коров`ячу лепешку, - промовив вартовий Шпилько, відірвавшись від підзорної труби, через котру було видно, як різних сторін поспішали до Січі посли Мазепи та Петра І.
- Значить, ми – коров`яча лепешка? – здивовано підвів очі його побратим. – Якби це було так, то сумніваюся, щоб до нас би з такою наполегливістю слали послів.
Обидва вартові стояли на високій стіні, що обрамляла Чортомлицьку Січ з усіх боків, і дивилися на зимовий степ – голий, холодний, сірий… По немов постарілій землі скакали, здіймаючи хмари пилюки, шестеро вершників: по три від кожної сторони. Здавалося, що вони змагалися між собою у тому, хто перший встигне до фортеці, ніби це мало велике значення. Але, як відомо, справжні вороги – вони супротивники у всьому. І тепер посли мчали так, ніби за ними гналася сама смерть. А, може, так воно й було?
- Ну й що будемо з ними робити? – спитав другий вартовий у Шпилька, якого підсвідомо сприймав за головного.
- Треба до отамана їх відвести, - роздумливо промовив запорожець і покликав когось унизу. – Гей, Петро, біжи до Гордієнка, скажи, що посли приїхали! А ми тим часом їх зустрінемо…
   Як виявилося, доля жартома вирішила сумнівне змагання, привівши усіх вершників до брами Січі одночасно. Відверто ігноруючи один одного, вони нетерпляче зупинилися в очікуванні, поки створи відчиняться. Але замість цього на стіні з`явився здоровий козарлюга з глумливою посмішкою на обличчі.
- Ну й хто такі?  - запитав він, хоча це вже й так було зрозуміло.
- Мы – верные подданные единого императора всея Руси Петра І, уполномоченные передать кошевому атаману Костю Гордиенко и всему Низовому Войску Запорожскому дружественное послание.
- Посли гетьмана Івана Мазепи до славного Війська Запорізького!
Вершники відповіли в один голос, і козарлюга поморщився.
- Добре, проїжджайте до отамана, але галасу не здіймайте.
Брами  повільно, ніби презирливо, відчинилися, і посли в`їхали до фортеці. З широких куренів вже почали виходити козаки, здивовано поглядаючи на вершників. Ворожості чи дружелюбності ці погляди не виявляли: з одного боку, нікому не подобалась суміш величавості та поспішності у послах, ненависть їх один до одного; з іншого – багато хто засидівся на Січі і рвався у справжнє діло. А що це протистояння стане цим «ділом» ніхто не сумнівався – надто далеко все зайшло.
   Побачивши, що робилося надворі, вийшов з головного куреня й сам Кость Гордієнко, кошовий отаман, міцний чорнобровий чоловік з довгими вусами та чуприною, вік якого з першого разу визначити було неможливо. Щоб не напружувати горло, він почекав, поки вершники під`їдуть, спішаться, і тільки тоді привітався:
- Що ж, доброго здоров`я, гості дорогі, - втім, судячи з виразу обличчя отамана, ці гості не були «дорогими». – Милості прошу у курінь, чого тут розмовляти…
І, залишивши зацікавлених козаків, що вже зібралися натовпом на площі, старшина з «дорогими гостями» зникла у дверях куреня.
      -    Ну, вам слово, панове, - знов звернувся Гордієнко до послів.
Першими виступили прихильники Мазепи.
- Шановний кошовий, єдиний та справжній гетьман нашої держави, Іван Мазепа просить вас про допомогу у боротьбі за цілковиту автономію та незалежність Гетьманщини. Запорізькі козаки споконвічно стояли на захисті справедливості та народної правди. У таких складних обставинах, які оточують нас на цей час, ваша підтримка, пане кошовий, стала б вирішальним фактором перемоги. Гетьман сподівається, що ви з усією повнотою та розумом оціните ситуацію і зробите правильний вибір. Дякую за увагу.
Впродовж усієї тієї промови російські посланці зберігали напрочуд дивний спокій, лише, як один, зціпили зуби та гордовито підняли голови. Коли Гордієнко кивнув, даючи їм слово, ватажок вийшов уперед:
- Как я уже говорил вашим казакам, цель нашего прибытия – передача дружественного послания глубокоуважаемому кошевому атаману и всему Низовому Войску. В канцелярии Его Высочества императора Петра І очень обеспокоены последними событиями в Гетманщине, в первую очередь, связанными с дерзким предательством Ивана Мазепы…
- Обережніше зі словами, пане московите! – перебив його гетьманський посол.
- Если вы позволите себе подобные оскорбления в мой адрес…
- Панове посли! – проревів Гордієнко так, що навіть старшина, котра стояла обіч нього, здригнулася. – Не забувайте, що поки ви знаходитеся на моїй землі і не маєте права підвищувати голос. Коли вийдете з Січі – хоч ріжте один одного, але поки попрошу утриматися від взаємних образ!
- Я только хотел предупредить, с вашего позволения, что император советует вам, для вашего же блага и блага всей Гетманщины, уберечься от сомнительных союзов, - трохи нахиливши голову, швидко закінчив російський посол.
- Це все? – хмуро запитав отаман.
Гості разом кивнули.
- Тоді прошу залишити фортецю і повертатися туди, звідки приїхали. Нашу відповідь ви отримаєте скоро.
Вклонившись, посли вийшли, і вже через півгодини силуети вершників розчинилися у степовому пилу…
   Гордієнко тим часом роздумував, все не полишаючи того місця, куди присів на початку переговорів. Подібне звернення ворожих сторін могли означати тільки одне – від запорожців чекали вибору, який мав стати ключем до остаточного розв`язання війни. І, що найпоганіше, - часу на цей вибір залишалося дуже небагато. Тому вже через декілька днів після приїзду послів, який став предметом багатьох чуток та пересудів на Січі, кошовий зібрав старшинську раду.
- Від нас потребують чіткої відповіді: будемо ми за гетьмана Мазепу чи за «єдіного імператора» Петра з його амбіціями? Вам слово, - звернувся він до верхівки запорізького козацтва.
- З Мазепою Гетьманщина незалежною буде, - пробасив один з полковників, товстий козак поважних літ з орлиним носом та густими бровами. – Це не вигадки і не дитячі балачки. Саме цього домагався й батько наш Хмельницький. Він сім`я посадив, Мазепа вирощує.
- Мазепі віри нема! – обізвався скарбничий. – Задля цієї незалежності він зрадив Петра І, якому присягав на вірність.
Гордієнко суворо подивився на скарбничого:
- Тобі, друже, що важливіше: Гетьманщина чи Петро? Якщо «самодєржавєц» наш дорогий, то що ти тут робиш? Йшов би до нього служити…
Скарбничий пригнічено замовк.
- Ну, добре, Мазепа нам нічого не заподіє, а ось швед? Спокійно собі крокує нашими землями… Де гарантія, що він їх привласнити потім не захоче? – починалась звичайна суперечка, у якій часто народжується істина.
- Шведа боятися нічого, - похитав головою кошовий. – Йому тільки Расєя потрібна, він туди й преться.
- До того ж, у договорі Мазепи та Карла зазначено, що шведський король не має права претендувати на землі Гетьманщини, тільки задля стратегічної потреби війська в окремих містах розставляти. Будемо незалежні та й захищені – Мазепа знав, які вимоги ставити.
- Та дійсно знав, - вклинився серед гучних басів тонкий голосок. – Себе-то наш гетьман довічно «князем Українського князівства» нарік…
- Так, оце мені теж не подобається, - говорив товстий полковник. – Звичай козацький порушує, не гідно. Тому там вже побачимо, наскільки це «довічно», а поки що найголовніше – незалежність отримати, Гетьманщину відродити.
- А чому ось Палій[4] фастівський проти Мазепи виступає, ви не задумувались?
- Та Палій на то й Палій, характерник[5] бісовий! По болотах своїх лазить, з чортами в`яжеться – вони йому і шепочуть єресь усіляку. Мазепа правильно його заарештував – це навіть Петро підтримав…
- І все таки, не подобається мені оце відмовляння від свого власного слова. Тим більш, якщо це слово гетьмана, - тихо промовив скарбничий, але його добре почули.
- В нього вибору не було! – вигукнув досить молодий білявий козачок, нещодавно висунутий у підполковники. – Ви всі не гірше за мене знаєте, у якому становищі опинилася наша країна під час цієї клятої Північної війни. Петро-он собі вікно в Європу прорубує, швед назад засипає, а страждаємо через це чомусь ми. Хто б там не переміг, ми все одно усі залишки волі та автономії втратимо. Не надоїло ще вам під Москвою та Варшавою перебиватися? Ось і Мазепі, як бачимо, надоїло – зрозумів він, що треба незалежність зараз виборювати чи ніколи… А задля цієї мети нічого не шкода.
На промову молодого згідно закивали бувалі та поважні запорожці, хтось навіть зааплодував.
- Тож вирішено, - піднявся Гордієнко, і всі одразу ж примовкли. – Підтримку нашу отримає Мазепа. Хай буде так!

***
- Что?! Как?! Как они посмели? – «великий император всея Руси» Петро І прийшов у неймовірну лють, коли йому доповіли про вибір запорізьких козаків. – Довериться этому Иуде, который всю жизнь свою построил на предательстве! О, глупцы… Они даже не знают, во что ввязались. И дорого поплатятся за это! Я сотру их войско в пыль и прах, вырежу всю Сечь, всех до одного! А самой Гетманщине воли больше никогда не увидать! Уж я позабочусь о том, чтобы через десять лет ни одна живая душа в мире не помнила о том, что когда-либо существовало такое государство и такой народ. И дети, и внуки их будут прозябать в рабстве и проклинать  тех, кто породил их на свет! О, глупцы… Впрочем, на то была их воля…

***
   Як не чути біля водоспаду гуркотіння грому, так не могли почути запорожці звинувачень та погроз Петра. Натомість, у березні 1709 року з Чортомлицької Січі вийшов восьмитисячний загін під проводом самого Гордієнка, щоб об`єднатися в єдину армію з військом Мазепи. Розбивши по дорозі московські підрозділи, козаки вступили у Диканьку, де і відбулося возз`єднання.
   Протореним степовим шляхом, що петляв серед безкрайніх степів та ланів, вкритих молодою весняною зеленню, стелилась хмара пилу. Йшла вона від десятків тисяч кінських копит, володарі яких та їхні наїзники рухалися живою масою, вкриваючи увесь простір дороги. Небо, повите хмарами вибагливих форм та фігур, бездонною блакиттю гордовито нависало над військом запорожців. Сонце, винирюючи час від часу з-за хмар, неначе на мить забувало про те, що коїлося нещодавно і мало скоїтись скоро, спокійно та тепло споглядало на воїнів, як старий батько дивиться на дорослого та вправного сина. Самі вершники повними грудьми вдихали свіже повітря, насолоджувалися дивовижною красою навкруги, коли розходилась пилюка. Іноді промайне на якомусь суворому чоловічому обличчі посмішка, прижмуряться очі, скаже козак своєму товаришові, що їде поряд:
- Диви, яка благодать! Весна… Ніде її, напевно, такої нема, як у нас.
Товариш кивне, погоджуючись, і поїдуть вони далі, навіть не задумуючись про те, що смерть розправляла вже над ними свої крила; про те, що ці поля мають окропитися людською кров`ю за забаганкою самих людей.
   Не розділяв загальної радості отаман, який їхав попереду, оточений з боків носіями корогв. Зіркі очі помітили загін вершників, що рухався назустріч. Ті теж були всі у золоті, на дорогих сідлах, з прапорами. Мазепа власною персоною поїхав зустрічати союзників. Гордієнко сухо віддав наказ, і у війську на короткий час зчинився ґвалт. З однорідної маси людських та кінських тіл формувалися шеренги, у чіткій послідовності йдучи одна за одною.
   У передмістях Диканьки вершники зустрілися. Гордієнко зірвав з голови хутрову шапку, привітним жестом показуючи гетьману відданість. Шляхетське, витончене обличчя Мазепи, трохи спотворене безсонними ночами у складанні планів, виражало щиру надію, образом якої являлось йому запорізьке військо. Після теплого вітання козаки попрямували до самого села, щоб підкріпитися та вирушити далі: назустріч шведському війську.
   Мазепа запросив Гордієнка розділити з ним обід і саме тут, після смачної їжі та невимушеної світської розмови про те и про се, отамана почали долати сумніви. «Поговорюють злі язики, - думав він, глядячи на сидячого у голові столу гетьмана, - що він собі дорогу по трупах проклав. Брешуть, звісна річ, але огидно… Огидно те, що чим далі, тим хитріші люди приходять до влади, все більше бруду та наклепів у верхах. Одному ось своєї землі мало, він чужину заграбастати хоче, інший про благо народу мріє… Але тільки про таке, що й його інтересам відповідає. Куди ж поділися прадідівські закони «Руської правди», чесність та шляхетність князів?» Хтось попросив Мазепу почитати свої вірші, і той, спочатку відмовившись задля благопристойності, розпочав «Думу»:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть,
Той направо, то наліво,
А все браття: то-то диво!..
«Ось-ось, - говорив собі тим часом Гордієнко. – Був і на Русі золотий вік, і у нас в Гетьманщині. Перший закінчився після Ярослава, з неймовірною потугою відновився за Хмельницького тільки задля того, щоб через десятиліття знов зникнути в безодні міжусобиці. Отже, з`являється раз від разу сильна натура, що спроможна народ підняти і вести його, не шкодуючи власних інтересів. А потім усе, що надбано цим сильним, розтаскують слабкі боягузи, намагаючись тільки відірвати собі шматок побільше. Невже не буде у нас більше таких, як Хмельницький, Сірко?.. Он Палій там щось виробляв, але й там справа дуже нечиста. Чому саме у нас одні люди такі жадібні, а інші сліпо вірять брехливим обіцянкам? Хоча можуть, можуть же піднятися… Ех, доля, моя недоля…»
Гей, панове-єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство полковники,
Без жадної політики
Візьметеся всі за руки –
Не допустіть гіркої муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити!..
«Найстрашніше, коли слабкіші знаходиться при владі, а сильніші та чесніші – унизу. Сильному ні до чого брехати: якщо та сила з розумом поєднується, то завжди буде він правди триматися. А ось слабші щоб вижити та відвернути увагу від своєї немічі, тільки що й спроможні на брехню та підступність. Вік за віком вони дурять самих себе та оточуючих, що, керуючи та пригнічуючи сильних, вони самі стають сильнішими. А потім вони навчають жадібності тих, хто приходить до влади після них. Звідси й безкінечні чвари. Невже наша земля приречена на них до самого Страшного суду? Чи прокляття на неї хтось наклав? Слава Богу, що Січ ще є, сонечко святе сяє, козаки на волі гуляють – поки є все це, можливо ще все повернути. Гетьман правильно закликає, і це обов`язково колись буде. Я вірю…хоча й не побачу цього на власні очі», - роздумував Гордієнко.
   Мазепа закінчив читання, усі зааплодували. Кошовий, спохватившись, теж під`єднався до інших, а після імпровізованого бенкету пішов спати з тяжкими думками.
   Наступного ранку об`єднань військо рушило до Великих Будищ, де його вже очікував Карл ХІІ. Шведський король, на відміну від Мазепи, вже не виїжджав назустріч союзникам, прикрившись тим, що у нього начебто часу бракувало. Втім, похід на Московію вже тривав декілька місяців, тому де раптом подівся вільний час монарха – нікому невідомо. Так чи інакше, зустріч пройшла у самих Будищах. Карл, високий, як і більшість скандинавів, з суто європейською зовнішністю, дружньо привітався з правобережним гетьманом, ласкаво та ввічливо – з кошовим отаманом, котрому було трохи дивно почувати себе у суспільстві людей високих манер. Надвечір відбулася перша нарада усіх командирів та старшини. На питання, як шведи планують подолати військову міць Москви, Карл відповів:
- У Росії є сила та нема розуму – вона пречудово це довела у Батурині. Та при всьому цьому, її війська набагато відстають від європейських: за обладнанням, стратегією, професійністю. Єдине, що у них є – це дух. Але так само він є й у вас, козаків. Петро готовий покласти тисячі своїх людей, він їх просто не рахує. Цим ми і скористаємося. Його генерали надто короткозорі, щоб прорахувати наші дії…
   Гордієнка дуже занепокоїли слова короля. «Здається, короткозорим є саме він, а не генерали Петра… Якщо б ті були такими, то чому війна триває так довго? Чому шведи не перемогли московитів у першій же битві? Карл занадто самовпевнений. Як і всі європейці…» Йому пригадалась битва на Чудському озері безліч років тому, і поважному отаману чомусь стало не по собі. Все більш, наче крила гігантського чорного птаха закривали для нього сонце, наповнювали отаманську душу сумніви. Єдине, що було у них на заваді – це підсвідоме розуміння, що боротьба насправді йде за волю і незалежність України, просто така вже річ – політика. «Ох, як добре було на Січі. Ніяких тобі інтриг, заворушень, хитрощів… Все чесно і відкрито. Оце я розумію – народне правління!..»

***
   Повертаючись думками у свою маленьку, що причаїлась і гирлі річки Чортомлик, державу, Кость Гордієнко нутром відчував якусь тривогу, наче скоро щось мало статися. Таке, що надовго вкарбується у пам`ять народу, витіснивши світлі спогади по вільне та веселе життя.
   На все той же степ, вкритий святковим весняним вбранням зі свіжої зеленої трави, приємно було дивитися. Часті козацькі душі линули на цей простір, до буйного дикого вітру, до землі-матінки, освяченої могилами пращурів. У теплі, сонячні дні навіть загрубілі у багатьох боях серця танули та повнилися радістю життя. Танули, забуваючи, у якій загрозі знаходяться, тим часом як ворог вже стискав кільце…
- Недарма ж, одначе, травень травнем називають. Диви, які хвилі… Наче на морі тому Чорному. Пам`ятаєш, як ходили колись? Ох, добрі ж були часи, - поринав у спогади запорожець, такий, як усі його товариші, з одного боку, а з іншого – сам собі особистість.
Поруч, як і тоді взимку, стояв з підзорною трубою Шпилько, який зовсім не змінився за цей час, - усе такий же кремезний, з суворим обличчям, на якому читався неслабий характер. І вираз того обличчя щось не відповідав ані настрою побратима, ані благодатній погоді.
- Ну, що там видно? – занепокоєно поцікавився побратим.
- Люди до нас біжать, - немов би неохоче відкрив рота Шпилько. – З сіл місцевих, напевно. Гонить їх хтось з домівок… Прямо до нас гонить. І на нас іде…
Побратим якийсь час переварював сказане, а потім різко визирнув з-за стіни. Шляхом до фортеці рушив цілий караван возів, завантажених різним домашнім добром. Між тюками з борошном, зерном та іншими необхідними речами виднілися поранені людські тіла, абияк перемотані ганчірками, щоб кров`ю не стікали.
- Щоб тобі пусто було… - тільки й зміг промовити побратим.
Через годину уся Січ гула, як вулик розлючених бджіл. Разом з біженцями дійшли страшні вісті: московські війська у великій кількості йдуть по гетьманській землі, руйнуючи козацькі хутори та села. Залогу у містечку Переволочне, де Ворскла зливається з Дніпром, було вирізано, а сім`ї закатовано. Писар, що лишився після від`їзду Гордієнка за старшого писар, ані миті не вагаючись, на місці розпорядився надати необхідну медичну допомогу пораненим, а після порадив біженцям їхати подалі від Січі. У самій фортеці негайно розпочалися підготування до оборони.
   На початку другої декади травня на шляху, протореному возами, з`явився авангард полковника Яковлєва. Коні, люди, гармати, підвози зі снарядами – усе це єдиною масою випливало з-за обрію, вкривало весняний степ, і не було тому кінця і краю. З відходом основної частини запорожців, на Січі залишилось усього дві тисячі козаків, кумедна жменя, порівняно з московською армією. Але писар, людина розумна, відразу наказав ні в якому разі не видавати москалям справжню кількість захисників…котру, втім, вони й так, напевно знали. Саме про це свідчили глузливі жарти з того боку стіни.
   Нікому й близько в голову не приходили думки про колишню співпрацю, про те, що у ворожому війську можуть знаходитися знайомі люди. А, може, й приходили, але власники їх спішно вгамовували свій розум, адже відомо до чого може призвести жалість до супротивника. Прийшли на поле бою зі зброєю у руках – пізно її класти, треба битися. У цьому і честь, і доблесть солдата…але не воїна. Воїн на те і воїн, що проти справедливості ніколи не піде, добре це буде чи погано. Але філософствувати можна після бою або у безвихідній западні.
   Першими подихами битви пролунали гарматні постріли, війська перекинулися снарядами. Поступово набираючи темп, затарахкотіли мушкети, задзвеніла сталь, піднявся людський галас. Основні сили московитів були спрямовані на те, щоб розбити стіну і вдертися у фортецю. Козаки це добре розуміли і відповідали одностайним дощем з куль – блискавичних вісниць смерті. І небо не роздиралося над головою, ні земля. Бій кипів лише між ними, початий людьми… Люди ті, немов втративши залишки розуму, перетворилися на прожерливих звірів. Стогони поранених зливалися зі сповненими гніву криками здорових, майбутніх поранених та мертвих.
- І лізуть вони, і лізуть, і кари на них нема…
- Руби мазепинцев, руби предателей! Ура!
- Москаль народився, дурощі навчився…
- Веселей, ребята, с нами сила! С нами Бог!
- І раз, і два, і третього нема…
Жорстока вакханалія смерті чудово вміщувала у себе незбориму волю до життя, адже ніде, як у скаженому запалі бою, коли б`є кров у скронях та туманиться погляд – саме тоді починаєш розуміти усю чарівність буття. Парадокс, звісно, але цілком природний: життя та смерть завжди крокують разом, тому танок, вища ступінь прояву однієї без іншої бути не може. Але, на жаль чи на щастя, довго так тривати не може.
   От і в перший день кривавої січі за Чортомлицьку Січ, зазнавши чималих втрат, московити змушені були відступити. Запорожці, цілком задоволені битвою, але в очікуванні серйозного продовження, готувалися до нового дня. Забули вони сумний досвід Батурина, не згадав його й писар. І доля це не пробачила. Чому ж так в історії вже повелося, що більшість збройних конфліктів розв`язуються за рахунок зрадливості, підступності людей? Саме такі риси виявилися у компанійського полковника Гната Ґалагана, який знаходився у перемир`ї з запорожцями та добре знав околиці фортеці.
   Писаря не здивувало те, що нічну тишу у диму вогнищ пронизав гучний поклик вартового:
- Зрада! Зрада! Москалі прорвалися на Січ!
Козаки тільки посинали, стомлені важким днем. Деякі, так і не приходячи до тями, десь далеко уві сні чули крики: «Бєй! Бєй хохлов!», не розуміючи, що це їх б`ють… Деякі, осатанілі спросоння, рубалися відчайдушно та несамовито. Але Січ була захоплена зненацька, захисників роз`єднали між собою та вбивали поодинці. Невеличка купка козаків згуртувалася біля писаря, що бився на рівні з іншими. Між змахами шаблі, він оглядався навкруги, ніби шукав когось. Найближче до нього опинився Шпилько.
- Слухай, козаче! – висмикнув його з гущавини ворогів писар та відбіг разом з ним на безпечну відстань. – Треба з Січі тіло Сірка-батька[6] нашого винести якось. Не повинно воно бути захоплене чи спалене, тому візьми зараз ще хлопців трьох, біжіть до церкви, витягайте звідти тіло і, поки ніхто не запримітив, поховайте його на он тому кургані, що біля гаю. Знаєш, де це? Добре… Тож біжи, не гай часу…
Він спішно перехрестив Шпилька і, важко дихаючи, знов врізався у ворожий стрій. Шпилько, кілька митей покрутивши головою, кликнувши трьох товаришів, попрямував до церкви, біля якої вже починалась сутичка.
   Під покривом ночі з одного з таємних входів у фортецю вибігла незвичайна четвірка козаків: однією рукою кожний з них тримав труну, у іншій – лопату; за спинами висіли заряджені мушкети. Ховаючись у тіні рідких степових дерев та кущів, запорожці бігли угору так, ніби за ними гналася зграя вовків.
   Обережно поклавши труну з тілом героя на землю, Шпилько озирнувся назад. Нічний загадковий степ освітлювався відблисками гарматних пострілів, вільно ламаючи стіни Січі. Цей диявольський феєрверк вносив якійсь особливий колорит у містерією ночі. Глибоко зітхнувши, запорожець взявся за лопату.
   Справу було зроблено, коли почало світати. Зорі сховалися, усе навкруги стало синювато-сірим, по землі протягнулися пасма сивого туману. Битва була закінчена. Руїни фортеці кістками мертвого велетня стирчали з политої кров`ю поверхні. Російські війська розкрадали майно та тішилися вже здобутим. Отерши піт, Шпилько кинув лопату та звернувся до товаришів:
- Ну що, треба повертатися…
- Що? – один з козаків подумав, що недочув.
- Повертатися, говорю, до Січі треба, - блукаючим поглядом дивився Шпилько навкруги.
- Ти що, брате, з глузду з`їхав? Що ми там забули?
- Та ні… Це не ми забули, а нас забули. Усі ті, з ким не один рік крові ворожої хлебтали та не одні шаровари зносили.
- Шпилько… Нас же там ніхто не пожаліє!
- А буде краще, якщо ми самі себе пожаліємо? Москалі кричали нам: «Прєдатєлі! Прєдатєлі!» Невже ви хочете доставити їм таке задоволення бути правими? А якщо серйозно, то зрозумійте ви: ніде ми більше долі не знайдемо, нема її просто. Гетьманщина помирає, Січ вже загинула. Що ми можемо ще зробити, окрім як гідно прийняти кінець? Ех… Ви як хочете, а я повертаюся – не хочу принижуватися.
І, розгорнувшись, він поплентався униз, до осяяних першими променями сонця, розвалин.
   Коли мотузка міцним кільцем затягнулася на шиї Шпилька під гомін московських вояків, козак був спокійним: він знав, що зробив усе,  як треба. І, крізь дим палаючих куренів, замріяно дивився на чарівний ранковий степ – одвічний дім козацьких душ, звідки всі вони вийшли і всі мають у певний час повернутися…

   Гнучка калина, щиро полита кров`ю безвинних у Батурині, сумно похилила свої віти, що ще більш почорніли від копті. На стовбурі бідного дерева відкрилися страшні порізи, з яких сочилась нова кров, випущена колишніми союзниками один одному. Але калина знала: головне лихо ще попереду.

***
   Кошовий отаман загиблої Січі Кость Гордієнко сидів, прикривши очі долонею. Вуста його були міцно стиснуті, на враз постарілому обличчі чітко проступили вилиці. Тільки що йому доповіли про зруйнування фортеці, страту усіх полонених. «Що я наробив? – блукало десь у думках. – Хотів, як краще для Батьківщини буде, а загубив найцінніше – життя людські… Жодного пострілу ми тут не зробили, а такі втрати. Петро насправді безжальна людина…а ще розумна (на відміну від Карла). І саме тому він є лютим ворогом мого народу, а значить – і моїм. Він не вийде у цій війні переможцем… Клянуся!» Не було в отамана ані істеричного припадку, ані сліз на очах; лише тверда рішучість та безмежна лють, що палала у душі, мов смолоскип.
   Після остаточного об`єднання у Великих Будищах, антимосковське військо рушило до Полтави, але, не дивлячись на всі спроби, взяти місто з першого разу їм так і не вдалося. Тому облога тривала вже майже два місці, і відчутних змін не спостерігалося. До укріпленої фортеці прибув сам Петро І, стягувалися все більші й більші військові сили, будувалися редути. Протистояння біля невеликого, не такого вже й важливого, як здавалося, міста, погрожувало перерости у вирішальну битву. Обидва полководці відчували усю відповідальність моменту, і тому ніхто з них не квапився починати активні дії.
   Сонце вже зійшло з небосхилу і полковники вечеряли, коли Карл ХІІ зібрав термінову нараду. Передчуваючи щось погане, Гордієнко відірвався від їжі та поспішив вслід за іншими до королівського намету. Власник намету перебував у досить напруженому стані, котрий швидко передався зібраним.
- Панове, не будемо гаяти часу, - ледве керуючи своїм голосом, заговорив Карл. – Наша розвідка донесла, що Петро провів переговори з татарським ханом Дюкою , і вояки того вже прямують до Полтави. Подальша облога безглузда: місто забезпечено харчами, сили супротивника ростуть. Тому я пропоную більш не відтягувати генеральний бій, а дати його вже наступного ранку: ми отримаємо хоч якусь перевагу внаслідок неочікуваності.
Більшість полковників, думаючи, в основному, про полишені страви, згідно закивали головами, тому Карл відразу перейшов до обговорення деталей наступу:
- Окрім вже відносно відомих нам полковників Петра – Келіна, Меншикова, Боура - проти нас підуть лівобережний гетьман Іван Скоропадський та повернений із Сибіру новий полковник Білоцерківського полку Семен Палій…
Ці слова боляче вдарили Гордієнка прямо у серце. Він не чув і не розумів нічого з того, що далі промовляв шведський король, усі його думки були спрямовані на одне. Не дивлячись на лютий розпач, що не схаменувся ще після тяжких вістей з Запоріжжя, колишній кошовий не міг допустити, щоб його люди пішли битися на смерть зі своїми братами. Адже там, на Січі рубалися один з одним колишні друзі, а біля Полтави мала пролитися саме братська кров. Ясним променем спалахнуло у голові Гордієнка, що йому просто необхідно завадити цьому.
   Як тільки скінчилася нарада, він відвів Мазепу убік та зривним, але впертим голосом промовив:
- Гетьмане… Батьку… Не дозволи братській різанині статися! Благаю! Невже ти так хочеш порвати жили тим, з ким був і є зв`язаний кров`ю? Ти повинен розуміти… Благаю!
Мазепа теж був у неабиякому збентеженні: з одного боку без його допомоги армія Карла була майже вдвічі меншою за ворожу, а з іншого – козаки могли не погодитися битися з собі подібними і підняти бунт. Тому гетьман одразу ж пішов до Карла і за доволі швидкий час переконав його, що справедливо буде залишити запорожців у резерві, охороняти табір. Король не дуже сперечався: його набагато більше цікавив початок битви, що робило Карла трохи неуважним. Так, можливо, й була вирішена доля Полтавського протистояння.
   Світанок наприкінці червня завжди займається дуже рано. Здавалося б, тільки й ніч настала, й місяць своїм шляхом між зірок пішов, як вже ті зорі зникають, небо синішає, а повітря холоднішає. Ще через якийсь час все та ж небесна баня над безкінечними пагорбами та курганами дикого степу трохи світлішає, і, врешті-решт, з-за них починають пробиватися перші промені могутнього літнього сонця. Майже на очах у спостерігаючи світило виповзає з-за високих трав, покриває своїм поглядом версту за верстою. І твориться новий день…
   Саме таку картину могли бачити Мазепа та Гордієнко, стоячи на верхівці пригір`я, яким закінчувався Будищинський ліс перед Полтавою. З пригір`я цього відкривався прегарний безкраїй простір, освячений першими подихами сонця. Майже до самого небокраю степ займали війська. Величезні маси людей, кінноти, наметів, серед яких подекуди виднілися жахливі звірі – гармати, вже приготовані до полювання. Зграйні шеренги, ідеально підігнані одна до одної, створювали відчуття грандіозності дії. Війська рухалися то як єдиний механізм, то непередбачуваною та некерованою хвилею.
   П`ять полтавських редутів прийняли на себе пергу навалу шведів. Піхотні полки, як море підступає до берега, підкотилися до ворожих укріплень, і частина поля зникла у диму пострілів та неймовірному галасі тисяч людей. Передчуття короля виявилися близькими до істини: неочікуваність нападу зумовила перевагу шведів на самому початку. Карл тихо посміювався собі під ніс: «Гарний початок – половина справи». Обличчя Гордієнка та Мазепи були похмурими, але спокійними.
   Впродовж двох годин тривала сутичка за редути, внаслідок чого два з них були все-таки здобуті шведами. Кіннота Карла теж успішно витримала перший бій, змусивши москалів ненадовго відступити. По степу вже стелилися хмари, й з усією повнотою розібратися у тому, що коїлося, було вкрай важко. Та й самим воякам, що наосліп рухалися крізь дим, напевно, здавалося, що вони опинилися на Тому світі. А, може, насправді, так воно й було. Кулі безжально виринали з мороку, збираючи жнечу своєї покровительки – смерті. І тут почалося найцікавіше…
   Здалеку до «королівського» пригір`я долетіли глухі звуки, немов різко виривалося щось туго забите: «туф…туф…», і одразу ж на тому місці, де тільки що була шведська піхота, здійнявся вогонь. Під шквальною артилерійною пальбою війська Карла не втримали редути. Штовхаючи один одного, спотикаючись о мертвих та лаючись невідомо на кого, солдати побігли, не розбираючи дороги, до Будищинського лісу. У самого короля й гадки поки що не було про те, щоб здатися. Тимчасова невдача на одному з фронтів – норма.
- Спробуйте обійти московитів з півночі, - залізним голосом передав він віснику.
Але чи цей наказ запізнися, чи російські війська вирішили рубатися без жартів, спроба виправити становище виявилася марною. Вояки відступили до таборів, щоб відпочити та перегрупуватися.
   Шалено ламаючи голову, шведські командири билися над тим, як повернути собі майже втрачену перемогу, але не змогли запропонувати нічого кращого, як продовжити рукопашний бій. Страшно було дивитися, коли чотирьохтисячне військо шведів рушило проти вп`ятеро більшого російського. У гетьманської старшини вже практично не було сумнівів, хто переможе.
- А якщо б там були наші козаки… - промовив сам собі Мазепа.
«Тоді все було б інакше, - подумки продовжив Гордієнко. – І битву могли виграти…і навіки-вічні гріхом страшним себе забруднити».
   Не дивлячись на величезну кількісну різницю, бій кипів з перемінною вдачею. Вороги нещадно різали, стріляли і били один одного, мов скажені. Людськість та добро були забуті у тій січі… Два шведські батальйони були оточені та повністю знищені. Земля втопала у хвилях крові, свіже ранкове повітря наситилось огидним запахом паленого м`яса та їдкого диму. Не стримуючи більше тваринного страху, що розпирав зсередини, вояки Карла кинули поле бою, коли сонце ще не піднялося у найвищу точку.
   Якийсь холод пройшов тілом гетьмана. Ще не розуміючи усього, він на власні очі бачив події. Бачив, як, втрачаючи величезну кількість життів, нахлинули московити на шведів і звернули їх у панічну втечу. На якусь мить він лише розчув понад самим вухом:
- Пане гетьмане, все! Все скінчено! Треба відступати, інакше всі загинемо… Нічого вже не змінити!
На власні очі Мазепа бачив й те, як руйнуються його мрії про незалежність Гетьманщини, як розколюються сподівання та прагнення усього життя, яке теж було, в принципі, зруйноване. Карлу що воно таке? Карл програв лише один з етапів Північної війни, може ще відігратися, а ось вдачу Гетьманщини більш не повернути. Більш за все Івана Семеновича бентежило знання того, що історію пишуть переможці. А це означало, що нащадки почують про нього, Гордієнка та усіх тих запорожців, що пішли за волю, одне слово – зрадники. Багато ще живих та мертвих душ проклянуть його, а, може, зненавидять внаслідок цього і всю Гетьманщину… Але правильно там хтось кричить: нічого вже не поробиш.
   Відчуваючи у серце страшне спустошення, яке стрімко розливалося по всьому тілу, Мазепа розвернув коня й поскакав у ліс, за усіма, полишаючи за спиною своє життя…

***
   Кінь рівномірною ходою рухався по висохлій дорозі, тому очі на блідому, хворобливому обличчі колишнього гетьмана, героя, а нині – усіма проклятого біженця, злипалися. В голові щомиті з`являлися страшні, похмурі картини та образи, що не обіцяли нічого доброго, але, в той же час, манили до себе, дурманили свідомість. Не спавши вже декілька днів, переживши страшне лихо, Мазепа поступово затухав. Життя у ньому поволі скорочувало свій темп, примарні образи все більш приваблювали почуття. На якусь мить людина піддалася їм і поринула у безодню мороку.
   На понівеченій землі під палаючим небом, вкритим чорними хмарами, одиноко стояла калина. Облізла кора, з-під якої чомусь струмилася кров, зів`яле та почорніле листя. Хтось навмисно знущався з неї, катував та ґвалтував. Хтось навмисно випалив усе живе поряд. Хтось навмисно накрив її залізним ковпаком, щоб світла ніякого не бачила. Не було нікого, хто б пожалів дерево, сказав йому лагідне та привітне слово…чи хоча б просто посміхнувся. А найжахливіше, що калина була приречена на вічне життя. Вона створювалась Богом, щоб впродовж тисячоліть прикрашати своїм буттям оточуючий світ, нести плоди та радість, квітнути весною за завмирати восени, щоб потім знову прокидатися. Але тепер змога жити вічно стала для неї карою. Скалічена та забута усіма, стоїть вона собі і надіятися вже не може навіть не на те, щоб коли-небудь побачити маленький промінь світла, а хоча б і на смерть…
   Різким поштовхом повітря в легені Мазепа прокинувся. Попереду та позаду була та ж сама нескінченний шлях під сірими небесними хмарами. Так, як і учора, з усіх боків плелися, шкандибали, втомлено їхали рештки об`єднаної армії: Карл, сам Мазепа, Гордієнко, три тисячі шведів та кілька сотень козаків. Усі інші залишилися на лівому березі Дніпра, біля Переволочної, де їх наздогнали московські війська. Колишньому гетьманові було вже все одно, куди їхати, тому він повністю довірявся волі союзників. У погляді вицвілих очей не відображалося нічого.
   Посеред безкрайнього південного степу Мазепа раптом якийсь потойбічним почуттям зрозумів, що рідна земля залишається позаду. Тут пролягав кордон із Туреччиною. Іван Семенович зупинився, насилу зліз з коня та повернувся обличчям туди, звідки їхав. Очі трохи змокріли…скоріш за все через сильний вітер. Постоявши якийсь час стовпцем, він низько вклонився , але ноги не витримали, й Мазепа припав на землю. Слуга кинувся підіймати його, але він зупинив того жестом. Поцілувавши землю, він тихо промовив їй, немов на вушко:
- Прощавай, моя рідно калино! Прощавай назавжди! Не тримай зла на мене – я ж тобі тільки добра бажав… А якщо не так – прости мене… Благаю, прости!
Колись поважний лицар, притулився Мазепа чолом до землі, вкритої пилом, потім важко піднявся, за допомогою слуги знов забрався в сідло і поїхав собі, вже не озираючись назад. Бо ні нащо було озиратись…

***
   Сліпий старець у білому одязі сидить на кургані, оточеному сірим попелом спалених трав. З очей капають дрібні сльози. Крапля за краплею… Вдихнувши кілька раз вологе, важке повітря, старець починає кам`яніти. Сірі руки та ноги, сіре обличчя, вуса та оселедець. До кращих часів…


05.04.2008-13.04.2008
23.09.2008-08.10.2008



Примітки
1- 2 листопада 1708 року війська Петра І, скориставшись таємних ходом, проникли до столиці Гетьманщини – Батурина – та зруйнували її.
2- за «Апокаліпсисом» Іоанна Богослова, місцевість, на який станеться остаточна битва між добром та злом напередодні Страшного Суду.
3- 29-30 жовтня 1708 року гетьман Іван Мазепа заключив зі шведським королем Карлом ХІІ договір проти Московії, що неймовірно обурило царя – Петра І.
4- навесні 1704 року фастівський полковник Семен Палій, що керував визвольним повстанням на Правобережжі проти засилля Польщі та Туреччини, можливо, сподіваючись потім стати гетьманом Правобережжя, був заарештований Мазепою та відправлений до Сибіру.
5- у народних переказах та піснях Семен Палій часто виступає чарівником-характерником. Навіть своє прізвисько – Палій – він отримав у доволі дивних обставинах: ще на початку свого козакування він ненавмисно спалив отаманський курінь, біжав з Січі і, поблукавши по болотах, повернувся з рушницею, яку, за своєю ж розповіддю, здобув у бійці з чортом. Кошовий зацікавився моторним хлопцем і дозволив йому залишитися на Січі.
6- після смерті у 1680 році тіло кошового Івана Сірка зберігали на Січі як святиню. За легендою, його правиця приносила перемогу у бою. Під час зруйнування Чортомлицької Січі у травні 1709 року тіло Сірка було винесено козаками та перепоховане поблизу.

Використані матеріали: матеріал з Інтернет-енциклопедії «Вікіпедія», «Загадки запорізьких характерників» Тараса Каляндрука, «Семен Палій» Юрія Шилова.