Все на краще...

-Я не хочу стати черговою твоєю картиною чи оповіданням.
- Тобі і так доведеться ним стати, я напишу про тебе.
Чому, коли тобі щось потрібно, тобі це не дістається, а коли це само приходить до тебе, з'являються якісь фактори, через які ти не можеш це взяти?
- Що ти відчуваєш до неї?
-Я кохаю її, Кохаю більше за життя, якого в мене немає. Моє життя не належить мені. В мене є лише вона, та, яку я кохаю.
Я дійсно кохаю її. Вона подарувала мені відчуття, яке надало мені крила та навчило літати.
- Мабуть так і має бути.
-Знаєш, Маркес сказав ;"Можливо Бог хоче, щоб ми зустрічали не тих людей, щоб потім знайти того, із ким пробудеш все життя"
Перефразуя Чехова, вона потрібно мені, як зоря астрономові. Без неї я не уявляю себе. І це дійсно так.
- Посміхнись, адже ми нікого не ховаємо!
- Не ховаємо, - посмішка. - Просто я не можу відповісти на твої почуття і через це зникла міміка мого обличчя зараз.
Мені вперше кажуть, що кохають мене, а я, в свою чергу, просто блимаю очима, думаю, про себе, в голові, що я- ідіот.
Бачили б ви ту, яка зараз сидить навпроти мене і каже, що кохає. Вона є золотом. А які в неї очі!...
... Вже минуло кілька місяців після того, як я написав перше слово цього оповідання. Щось до цього часу змінилось. Не лише в мені самому. В усьому. Абсолютно в усьому. Я багато зрозумів за цей час. Зрозумів, що та, яку я кохаю - ніколи не буде моєю, вона такою й ніколи не була - це друге, що я зрозумів. Ще раз зрозумів, що не потрібно прив'язуватися до людей. Хоча я і зрозумів це, але стовідсотково, хоча б раз, але прив'яжусь до когось.
Не знаю, що ще зміниться до того моменту, коди я візьмусь дописувати це оповідання втретє. Це при тому, що якщо я не допишу його зараз. Не знаю. Скажу наприкінці. Трохи нижще.
- Ти знов забула про художника? - я
--Ні, не забула. - Та, з гарними оченятами.
Художник. Так вона називає мене. Художник слів. І ще, вона називає мене таким російським словом "чудік". Неймовірно приємно чути, як вона це вимовляє своїм голосом. Аж кров швидше тече по каналах мого тіла.
"Приходь до мене після роботи. Підемо гуляти" - читаю на дисплеї мого стільникового. Це оченястенька написала мені смс.
"Буду о десятій" - відповідь на її смс.
Гуляли п'ять годин. Просто ходили пішки по нічних вулицях великого міста. Час минув, як півхвилини. Навіть ще швидше.
- Ти переспав із нею? - це мій друг Денис.
- Ні. - а це категоричний я.
Мені не потрібно спати із нею, щоб зрозуміти, те що мені дуже приємно знаходитися із нею поруч. Хоча й не хочу сказати, що я не думав про це. Авжеж не тоді коли ми гуляли. Взагалі думав. Але ж це не є найголовнішим. Головне те, що коли я поруч із нею, чи точніше, коли ми поряд друг із другом - я відчуваю себе, навіть, не на "сьомому небі", я відчуваю себе із нею
You will always on my mind... Елтона Джона грає в моїй магнітолі зараз. До чого це б все, а? Не знаю. Подивимось.
"Давай махнемо сьогодні на дах" - ще одне смс від неї.
Нещодавно ми домовились із оченястенькою, що вночі вліземо на один з дахів міста. .А на післязавтра ми домовились , що підемо дивитись картини в нову галерею. Буде здорово. А от про те, що я напишу нижче, вона не здогадується. Я це вигадав декілька хвилин тому. Після галереї ми підемо на невеличкий пікнік. Візьмемо пляшечку вина, напевно Хереса, посидимо біля водоймища на підстілочці. Заздалегідь я зроблю бутербродів. Просто балакатимемо, запиваючи слова й фрази міцним, але лагідним Хересом. Повторюся, але буде здорово.
От я й скінчив писати це оповідання. Не буде третього підходу із ручкою.
L.O.V.E. Ешлі Сімпсон лунає. Не знаю, не знаю, що це. Напевно, просто радіо.