Невагомiсть

       
Ніколи. Нічого. Все. Навколо. Назавжди. Чому? Заради пустоти, в якій є все, окрім неї самої. Але вона всюди. І поглинає...саму себе. Коли? Що саме? Нічого й все, одразу по черзі разом. Без зупину. Із перервами. Короткодовгими, як коротка нескінченна лінія, в якій не видно початку, тому що в середині зараз знаходимося. Літаємо по діагоналі паралельній вертикальному горизонту, де півнеба залишилося поза кадром, який ніколи не був знятий і вийшов у прокат...із секундним запізненням. І в цю секунду пропало все, окрім пустоти, яка наповнила склади розуму із записами життя. Амнезія, яка пам’ятає все до останньої миті.
Через секунду вибухне олівець, який відтепер є вибухівкою, в суміші із папером, літерами та людським мозком. Така суміш зриває дахи, як вишні з дерева діти. Легко. Без квітка в кінотеатр, де немає фільмів і є повна зала, в якій панує тиша й пустота, наповнена галасом і переповненістю. Разом із вибухівкою. Це театр без кіно. Драма або звичайна гра акторів на сцені в житті, без повітря, але із киснем, збагаченим драматичними розв’язками без сліз та сухих очей…