К нець св ту

       Сьогодні вона дуже втомилася, тому, як тільки її голова торкнулася подушки, дівчина заснула. Спала вона погано. Постійно чулися голоси, гуркіт. Але дівчинка все одно не прокинулась. Вона заснула дуже міцно. Відпочинок на природі сприяє гарному сну. А вона сьогодні ходила з класом на пікнік.
       Відкривши очі дівчина побачила звичну картину. Сонячні проміні потрохи пробиралися у її кімнату крізь щілину у шторах. На столі в повному хаосі знаходились підручники, які вона ще не встигла віднести до школи, книжки, диски з фільмами і музикою, її особистий щоденник, кілька упаковок чіпсів, залишившихся з вчорашнього пікніка. Дівчина знайшла мобільний під ліжком та подивилася на час. 15 хвилин на першу! Нічого собі! Вона кволо піднялася та поплелася на кухню. Там нікого не було. Дівчина пройшлася по квартирі. Нікого. Куди це всі поділися? Невже батьки з молодшим братом змилися на пляж поки вона спала? Отжеш... Нікому в цьому світі не можна вірити! „Я теж хочу на пляж!” – обурено вирішила Катя. Дівчина підтягла телефон лівою ногою до себе та набрала номер подружки. З телефону лунали монотонні гудки. Слухавку ніхто не брав. Що ж це таке? Насті вдома нема. Може вона пішла до Марини? Катя набрала Марині. І знову почула дратівливі, повільні гудки. „Так, ну добре, перейдемо до мобільного” – вирішила дівчина. Вона набрала Настю і почула, вже набридлі за ранок, гудки, які ніхто не збирався перервати своїм голосом. Катя обдзвонила усю свою телефонну книгу, але ніхто не відповідав і, тільки Оленка здогадалася замовити у MeloRing мелодію, щоб не дратувати друзів нудними гудками.
       Катя зовсім не розуміла в чому справа. Бувало звичайно вона сварилась із подружками і тоді ніхто не відповідав на її дзвінки. Але вона ні з ким не сварилась. І навіть, якщо народ вирішив приколотись, чому ж не відповідають батьки, класна керівниця, бабуся? Дівчинка відклала мобільний і ввімкнула телевізор. У телевізорі по усім каналам була профілактика. Дівчинка ще більше розгубилася.
       Вона швиденько одяглась та вибігла на вулицю. Переляканим поглядом вона шукала дітлахів у пісочниці, старих на лавці, сусідів які повертались з магазину на розі, хоча б бомжів біля смітника. Нікого... Катя вибігла з двору, та побігла по вулицях. У місті було зовсім пусто. Дівчина закричала, але ніхто не відгукнувся, навіть луни не було. Ні, це вже зовсім нахабство. Всі магазини відкриті, фонтани працюють, таке враження, що тільки п’ять хвилин назад тут були люди, а потім зникли. Питання в тому куди вони зникли? І коли повернуться? Вони ж повернуться? В розпачі Катя сіла на узбіччі і заплакала.
       Краплі з її очей падали на розігрітий сонцем червневий асфальт, та майже моментально зникали, впіймавши на собі спекотний погляд сонця. По мовчазним вулицям гуляв теплий південний вітерець. З бровки текла вода, з кондиціонера в супермаркеті. Цифровий годинник-термометр слухняно блимав, показуючи час, дату та температуру.
       Дівчинка потрохи заспокоїлась. Вона встала та пішла до дому. Її єдиною ціллю, думкою, мрією, було знайти людину, живу людину в цьому світі. Звичайнісіньку людину, яких ще вчора було шість мільярдів.
       Катя зайшла в свою порожню хату і знов, ледь не розревілась. Але зуміла зібратися. Сіла за комп’ютер та увімкнула інтернет. У пошук ввела древньогрецьке слово, яке прижилося у сучасній молодіжній культурі, яке можна було знайти майже в кожному сайті і яке могло їй зараз допомогти: форум.
       Вона хотіла залишити повідомлення на кожному з форумів. Мав же хтось відгукнутися! Катя цілий день просиділа за комп’ютером. Ті сторінки, які залишились, вона вирішила залишити на потім. Голова дуже боліла, очі втомилися. Дівчина вмилася та лягла посеред кімнати на підлогу. Паркет нагрівся за день у вікно дув нічний вітерець. Тиша... Вона давила горло. Хотілося закричати, але кричати було страшно. Жодного шурхоту. Катя заплющила очі. „Раз, два, три... Ну чого ти лежиш? Давай на рахунок три. Раз. Два. Три... Чотири... Ну!” Дівчинка швидко піднялася на ноги, стрибнула до вимикача та увімкнула світло. Катя дістала з шухляди якийсь фільм, увімкнула DVD, зробили гучніше та пішла у свою кімнату. „Вже краще)))”. Вона швидко заснула.
       Відкривши очі Катя відразу їх знов заплющила і залізла під одіяло, ховаючись від сонячних промінів, які пробралися до кімнати через шілину у шторах. На столі громадилися підручники, які вже давно треба було віднести до школи, купа різноманітних дисків та пару упаковок чіпсів. Дівчина піднялася, після недовгих пошуків дістала з-під ліжка мобільний та пішла у велику кімнати. Порожньо. „От блін! Ну шо ж це таке???” Відкривши холодильник та поснідавши морозивом з джемом, Катя сіла за комп’ютер. В першу чергу перевірила почту. Жодного листа.
       Так пройшов місяць. З 12 червня на форумах, та і загалом у світі не з’являлася жодна людина. У найближчому супермаркеті закінчилося полуничне морозиво та яблука. Доводилося ходити через парк в інший. У місцевому магазині дисків з кожним днем залишалося все менше товару. А от спорттоварам пощастило більше. Вони усі знаходились на місці, щоправда були вже трохи розкатані. „Stuff” піддався справжньому розгрому. З нього було винесено майже усе.
       Катя сиділа на мосту, посеред Дніпра тримаючи на колінах карту України, лінійку, та записничок. На одному листочку дівчина записувала міста в певній послідовності, а на другому аркуші рахувала скільки приблизно кілометрів від одного міста до іншого. Звичайно можна було це десь подивитися, знайти спланований якоюсь туристичною фірмою маршрут. Але хотілося все зробити самій. Треба ж чимось займатись. Волосся постійно лізло на очі, бо вітер дув прямо в потилицю. Сонце майже зайшло за обрій. Дерева, вода, міст та дівчинка, яка сиділа звісивши ноги з мосту та зовсім не переживала, через те що один шльопок вже впав вниз і тепер плив за течією в Чорне море.
       Закінчивши з картою України Катя взялася за Всесвітню. Тут вона вже обійшлася без розрахунку кілометрів. Математика ніколи не викликала у неї захоплення. Хотілося подивитися світ, якщо вже випало таке щастя, що не треба відпрошуватися в батьків, платити за візу та за дорогу. А у батьків дорече можна було б і поканючити. Це ж ціле мистецтво! Катя згадала, як ще пару місяців назад вона розробляла план по викачуванню з батьків грошей на новий фотік. До цього плану входило вісім пунктів і починався він з походу батьків в музей фотомистецтва.
       Дівчина відкинулась назад та лягла на теплий асфальт. Що ж сталося? У світі та в природі нічого не сталося. Жодних слідів. Нерви не витримували. Треба б сходити до психолога, а краще до психіатра, та їх знайдеш? Катю розпирало бажання з кимсь посваритися, та не було з ким. І від цього злість збиралась всередині. Дівчинка намагалася випустити пару традиційними засобами: розбила кілька авто, побила вікна в місцевому супермаркеті. Не допомогло.
       У дворі стояла червона ламборджіні. Найнеобхідніші речі були всунуті в шкільну сумку. Катя була мабуть першою людиною, яка вчилася водити машину в Інтернеті. При цьому взагалі не вивчаючи правила дорожнього руху. Дівчинка відкрила сторінку з правилами дорожнього руху. Переглядаючи її вона зненацька зрозуміла, що правила дорожнього руху, там само як і карний кодекс і навіть правила етики, вже непотрібні. Катя вимкнула комп’ютер і пішла спати. Перед дорогою треба було набратися сил. Але сон не йшов. Дівчинка боялася зізнатися сама собі у тому, що їй плювати на усі країни, міста, культуру-архитектуру, вона просто сподівається знайти когось з людей.
 
       У травні Катя сидячи на верхівці Ейфелевої вежі думала, що якби вона зараз стрибнула, то була б мабуть найгарніша смерті в історії, але вона знала, що не стрибне. Бажання жити, а може просто страх, міцно тримали її на цьому світі. Консерви, якими доводилось харчуватись, вже дістали, машину Катя змінювала вже разів п’ять, Найгарніші міста Європи, здавались дуже великими, і якимись, дурними. Бо навіщо ж місто, якщо в ньому ніхто не живе. Катя нахабно написала на Колізеї свій номер мобільного, може хтось прочитає... такі автографи вона залишала в усіх містах.

       Їй вже 73 роки. Голова постійно болить, шлунок не приймає їжу, очі не бачать, вуха не чують, але вона жива. Ніхто так і не знайшовся. А вона витримала. Катя, а зараз вже Катерина Володимирівна, прожила все життя сама. Більше цього вона не могла терпіти. Насипавши в склянку отрути, вона залила її молоком. Головне пити залпом. Щоб не злякатись, щоб далі не мучитись. Ковток, другий, третій, четвертий, і склянка порожня. Скло випало з рук і розбилося. І в цей момент задзвонив мобільний. Мелодія різала слух, тишу, самотність, все її життя та смерть...


У зв’язку з цим постає питання: а хто б скільки витримав?