Последний штрих

Світ, в який нізвідки приходить людина, і з якого йде в нікуди, є неперевершеним шедевром, гідним споконвічної слави і безмежного поклоніння. Жива картина, в якій переплелися образи, кольори, звуки і жадання. Де кожен окремий штрих переймається своїм власним існуванням. Вірить в те, що є безмежним і невичерпним джерелом, живою симфонією емоцій та переживань. Переконує себе в тому, що зо дня в день він творить самого себе і поодинці чи спільно з такими як сам вимальовує фон свого існування. Засліплений власною пихою, вдає із себе господаря життя. Між тим, зайнятий сотнями буденних справ, він навіть не підозрює, що є лише штрихом в геніальній картині Художника. А коли й відчуває якийсь невловимий і невиразний сумнів у власній самодостатності, то знаходить десятки способів погамувати своє сум’яття. Благо, Майстер подбав про таку дрібничку заздалегідь. Як і про те, щоб навіть тоді, коли якийсь із мільйонів штрихів зрозуміє, чим він є насправді, та своє реальне призначення в цьому грандіозному творінні, решта мільярдів залишались в полоні власних вражень і переконань. Залишалися все тими ж вартими всякого дивування і милування, але все-таки штрихами.
Однак, не зважаючи ні на що, творіння Художника, як і все геніальне, надихає своєю святою простотою і водночас безмірною досконалістю. Воно поєднує в собі, здавалося б, непоєднувані речі: передбачувану стабільність і спонтанну мінливість. Загадка ж криється в штрихах, яких добирає Майстер для свого полотна. Вони самопоновлюються: зникають одні, з’являються інші, але так, як того бажає Він. Вони змінюються і переплітаються один з одним, але там і тоді, якою буде на те Його воля. Вони на різний лад сотнями мов з благоговійним острахом і містичним трепетом возносять Йому в обличчі різних богів хвалу. Він же спонукає їх з непохитною впертістю триматися кожен за свого ідола, вважаючи його за єдиного бога істинного, що відкрився і звірився лише їм, як воістину обраним спадкоємцям Його Благодаті і Щедрот. Вони слідують Його примхам, будучи відданими Йому, як глина гончареві, але вірять в те, що чинять з власної волі та на свій розсуд.
І все ж, це унікальні і ні з чим незрівнянні штрихи неповторного шедевру, яким є світ, Космос. Їх предвічна унікальність, яку, ймовірно, неспроможний осягнути і сам Художник, полягає в тому, що від першого моменту свого існування і до останнього кожен з них зберігає в собі потенціал стати Творцем. Повернутися до свого першоджерела, злитися з ним, раз і назавжди поклавши край всякому блуканню в мороці незнання і зневіри. А отже перестати бути штрихом на чужому полотні, між іншим, не руйнуючи при цьому саму картину. Принаймні до певного моменту, який з точки зору буденної людини не наступить ніколи. Бо поки існує Майстер, в його руках доля світу. А йому поспішати нікуди – попереду Вічність. Безмірна і безмежна, в якій можливо і сам Він не більше, аніж піщинка на окраїні величної Пустелі Небуття. Самотній, Він шукає, якщо й не зміст власного існування, то розради і забуття в своєму неперевершеному творінні, де кожен штрих на свій лад воздає Йому славу й усолоджує Його слух гімнами та похвалами. Однак навіть найвишуканіші словославлення та поклоніння не можуть розрадити смертельну журбу Великого Деміурга, бо «на відміну від Творця, Майстер не породжує ідею, а лише втілює її» (3, 147). Він творить світ, чаклуючи над штрихами, а про те так і не доторкається до їх таємниці.
Цим унікальним «штрихом» в картині Багатоликого Художника є людина. Віддана до часу в Його руки, вона так і залишається незбагненною для Нього, бо за своєю природою Людина поєднує в собі два стани буття: проявлений або буденний, над яким необмежену владу має Майстер, та прихований або потенційний. Зазвичай, мільйони людей, проживши все своє життя, так і не відчують того, що від самого свого початку наділені Неоціненним Скарбом. Та й коли їм звертати на це увагу, адже вони постійно перебувають в полоні буденної метушні та дрібних життєвих радощів або ж невідворотних розчарувань. Хіба що сам «Скарб» з якогось доброго дива нагадає про себе. Але й в цьому випадкові на одну можливість зосередитися на спонтанних проявах потенційного стану свого буття, людина знаходить або вже має під рукою тисячі готових способів пояснити собі та іншим неприродність будь-яких проявів Творця. Як наслідок, постійно втікаючи в морок власного буденного існування від осяйного Світла свого джерела, людина залишається нехай неповторним або й бездоганним, однак по суті своїй мертвим для Буття штрихом на полотні Майстра. Іграшкою чи матеріалом в Його руках.
Врешті-решт, всупереч тому, що; і водночас, виходячи з того, що Людини є унікальним та неповторним проявом Буття, неосяжним для Художника, буденна людина опинилася в парадоксальній ситуації: будучи по своїй природі Творцем, вона віддана в розпорядження Майстра та змушена покладатися на Його милість. Він же, маючи під рукою такий чудовий «матеріал», «майструє» Світ, Ойкумену. Примарну в’язницю для Творця, де той до часу в своєму маренні перетворюється на заклопотану власними турботами істоту, що вдає з себе вінець всякого творіння. І вже з вершини власної «геніальності» заклопотана істота, не відаючи, що вчиняє, вершить, як їй здається, долю світу, маючи під своєю орудою розум. А щоб підкреслити власну надуману винятковість внаслідок хибного припущення, що вона є єдиною мислячою істотою посеред всього живого, людина нарекла себе Homo Sapiens. Однак розум – то лише пелена на очах Творця, що відділяє уявне від реального, існуюче від Буття. Все, що під силу розуму, так це розділяти і владарювати. Як гострий скальпель хірурга, він препарує «тіло» Буття, вилучаючи з нього окремі частки, якими і розпоряджається надалі, створюючи з них штучний, мертвий за своєю природою матеріальний світ речей. Таке собі шкаралупиння, в яке загортають свою убогість буденні людські істоти.
Та все ж не тільки і не стільки розум є тюремщиком або причиною безпросвітного людського існування, що протікає в безодні зневіри і незнання, вимощеної гадками, припущеннями, сподіваннями або й маніакальними ідеями чи переконаннями та вдаваною побожністю. Поміж Творцем і буденною людиною як Його, зведеною почасти аж до непристойного, «карикатурою» стоїть ще дещо, що його водночас обожнюють та проклинають. Дещо, що є, здається, найприроднішою річчю в існуванні кожної без винятку людини, однак так і залишається загадкою за сімома печатками, бо не піддається жодним маніпулюванням та пізнанню. Більше того, буденній людині не під силу з власної волі ані відмовитися від нього, ані, навпаки, трансформувати в бажаному руслі. Бо все своє свідоме життя людина залишається в його полоні без огляду на те, чи віддає вона цьому раду чи ні; чи постійно воно виринає в потоці її думок і переживань та нуртує в крові, чи виглядає приспаним неміччю або ж старістю.
Цим Стіксом поміж Буттям та ілюзорним існуванням або поміж станом абсолютного задоволення та одвічною заклопотаністю є сексуальність. Одна з наймогутніших «дрібничок» в розпорядженні Майстра, яка дозволяє Йому підтримувати існування Світу і передбачати або й програмувати потік подій в ньому. Адже, якби з якогось доброго дива зникла сексуальність, разом з нею щонайменше зник би і існуючий споконвіків порядок, підтримуваний «штрихами» Художника під неосяжними Небесами. Тож сексуальність виявляється специфічною силою чи специфічним потоком предвічної енергії, на твердій основі якої засновано Майстром Світ, як його відкривають для себе і розуміють люди. Та й здатність чи схильність людей, навіть не стільки сприймати або розуміти, скільки відтворювати світ, ґрунтується не на чому іншому, як на тому, що людина є перш за все сексуальною істотою. Тобто такою, що дивиться на все крізь призму сексуальності і відповідно діє в буденному житті, спираючись на свою особливість бути сексуальною істотою.
Зрештою, сексуальність є однією з найзагадковіших та невід’ємних ні за яких умов обставиною людського існування. Загадковість феномену сексуальності попри його оманливу зрозумілість та простоту, очевидно, зумовлена безпосередністю сексуальності, її первинністю стосовно людської свідомості. Інакше кажучи, спочатку людина набула сексуальності, а вже потім стала свідомою істотою. Тому обмеженій людській свідомості не під силу осягнути щось первісне і більше за неї. А все з чим має справу людина, коли мова заходить про сексуальність, так це лише з її буденними проявами, які фіксуються в свідомості у вигляді переживань та вражень і відображаються в ній за допомогою різноманітних ярликів-понять.
Зрештою, свідомість та розум, будучи за своєю природою обмеженими проявами людського єства, грають з людиною злий жарт: замість реальної картини Буття, вони відображають геніальний шедевр Художника: спотворену картину реальності і всього, що належить або знаходиться в ній. До речі, ця ідея спотвореного сприйняття реального відображена в численних легендах та міфах різних народів світу і зводиться, як правило, до поняття «майя» або «ілюзія». В західній же філософській думці ідею про обмеженість людського розуму висловив і обґрунтував Іммануїл Кант, ввівши в свою наукову теорію поняття «речі в собі». І якщо відштовхуватися від згаданого кантового припущення, то феномен сексуальності є нічим іншим як «річчю в собі» – дечим, що робить можливим всякий прояв сексуальності, яка відкривається людині в її відчуттях та констатується в свідомості. Водночас сам феном сексуальності знаходиться поза межею будь-якого пізнання, оскільки, виходячи з припущення одного з найпотужніших мислителів ХХ століття Мартіна Гайдеґера, все, з чим людина має безпосередньо справу в буденному її існуванні, залишається найменш пізнаним. Більше того, з роками німецький філософ все більше утверджувався в переконанні, що «швидше за все, пізнання наділене тільки можливістю приховувати те, що від початку відкрито в непізнавальній діяльності».
Очевидно, обмеженість пізнання сполучена з надмірною, якщо не сказати скаженою «технологізацією» сучасної людини. Її, зведеними до параноїдального рівня, намаганнями відмежуватися від природи за брамою штучної «Ойкумени». Як наслідок, людина розвинула в собі гіпертрофовану схильність ускладнювати все, з чим вона має справу, та драматизувати його. Проте «найвища мудрість прихована в простому/ і природному облаштуванні речей,/ її тяжко осягнути саме тому,/ що все так просто і природно».
Тож пізнати чим є сексуальність насправді, очевидно, немає ніякої змоги, допоки людина знову не стане Творцем. Принаймні, природною істотою. Проте це не є причиною для людської трагедії, адже крізь пелену буденності та морок турботи в людське існування проривається творче начало. Між Творцем та Його проявом, тобто буденною людиною постійно зберігається зв’язок, не зважаючи на, а можливо і в супереч тому, що всю свою увагу людина переносить на будь-що інше, тільки не на своє єство, не на Творця. А разом з тим людина, окрім обмеженої здатності пізнавати, має вроджену спроможність осягати – відкривати для себе Буття і все, що йому притаманно, поза мисленням як дещо цілісне. Проблема лише в тому, що теперішня цивілізована людина відмовилася від здатності осягати, віддавшись цілковито в полон мисленню. Як наслідок для цивілізованої людини все, на що не поклав свій відбиток розум, існує в мороці небуття. А будь-які спроби хоча б натякнути на реальний стан справ щодо обмеженості пізнавальних можливостей людини і наділеності її іншими спроможностями відкривати для себе Буття в усьому його нероздільно-цілісному розмаїтті, викликають скепсис.
Під гранітною плитою скепсису, припорошеної мотлохом розчарувань, вдаваної цнотливості і невігластва, а також острахом бути незрозумілим та висміяним до цього часу також залишаються похованими будь-які спроби осягнути, чим же є насправді сексуальність. Яке її справжнє призначення та місце в житті людини. Натомість до уваги, неспокушеної бажанням вирватися з тенет затхлої буденності, публіки пропонуються десятки «шедеврів творчості», що вздовж та впоперек досліджують секс, так би мовити, в польових умовах. І все це чтиво чи видиво, як правило, націлене на догоду людській ницості. Одні на цьому прагнуть добре заробити, а інші хоч якось справитися з власними неврозами, породженими під дією нереалізованих сексуальних бажань. Результати ж виявляться не те що кричущі. Вони є вбивчими з погляду Вічності чи Буття. Дуже часто непоправних втрат зазнає людська душа: безповоротно втрачається зв’язок поміж джерелом людини та її нинішнім існуванням. Прийшовши нізвідки, людина ризикує втратити можливість піти в нікуди, знайшовши своє останнє пристанище в землі та ще, можливо, на певний час в людській пам’яті. І будь-яка спроба відкупитися за допомогою «індульгенцій» від перспективи бути розпорошеним в мороці виявиться марною. Адже ще жодному священику, мудрецю чи оракулу не вдавалося ввести в оману Буття: хто зберіг себе задля світу, але втратив себе для Вічності, тому безсилі зарадити сомни святих та праведних. Зрештою, «…те, що перестає змінюватися і перетворюватися, розкладається і гине. Ця «смерть через життя» виражається в духовній безплідності: це, кінець кінцем, прокляття». То ж все, на що може розраховувати мертва для Буття людина за свого земного поневіряння, яким би забезпеченим чи праведним воно не виглядало, так це на співчуття інших. І то в кращому випадкові. В гіршому – на облудливі «заклинання» доморощених «шаманів». Однак ані щирим співчуттям, ані «продажній магії» не під силу хоча б на якийсь час захистити людину від приступів розпачу і страху перед незвіданим, невідомим, що розгортається в перспективі того, що прийнято вважати майбутнім. Бо ані спираючись на розуміння інших, ані тим більше, покладаючись на корисливих «шаманів», людині не під силу подолати прірву поміж ілюзією, в якій вона застрягла, та реальним Буттям: поміж собою вдаваною та справжньою. Вона так і залишиться в полоні власної сексуальності, яких би дивовижних чи благородних обрисів не набирала остання.