Шизофрен

 „Шизофренія. Якась маячня. Навколо самі лише стіни. Стіни, шо обмежують не фізично. Не тільки. Ці стіни обмежують морально. Духовно. Ці стіни вбивають інтелект. А ті пігулки. Так, ті, шо вони повсякчас використовують як заспокійливе. ***ня! То все не так! Нє! То якась наркота. Дуже сильна. Сверхпотужна отрава. Яд для мозку. Найогидніше те, шо звідси, коли потрапив, не вийти. Потрапив сюди – втратив життя, долю, свободу... свободу міркувань та мислення, втратив ідею, мету життя. Ціна потрапляння сюди – існування в обмеженому просторі, обмежене мислиння, шо приглушується постійними ін/єкціями внутрівєнно. Білі стіни, біла стеля, біла підлога... лише вікно, шо має вид на спалені дерева, колишній ліс. Попіл скрізь, всюди обгорілі пні та залишки дерев. Трупи білок. Маленькі сірі цяточки спалених тілець нерозумних, молодих більчат, а поряд – їх рідня.
 Біле вікно. Грати на вікні. Білі. Двері, шо відчиняються лише ззовні, лише перед комісією лікарів, шо мають на меті здійснювати кожного разу ті самі процедури, потім приписують додатковий рік лікування. Часом, інтенсивного. Лікування те має зцілювати, рятувати душу, мозок. Але воно тільки знишчує, плюндрує пам/ять та свідомість, що ще якимсь чином опирається тій наркотичній речовині, що нею накачують єжеднєвно. Лікування те губить все, вбиваючи свідомість. Тихо вбиваючи кожного нового дня іще одну безпомічну істоту, людину...
 Ця хєрня робить свою справу. Повільно. Так, шо аж нудить. Поступово почина контролювать мозок, душу, тіло...
 Нічого вже, після стількох років, не може врятувати від повільної деградації та безглуздої смерті. А чи є порятунок?
 Спасіння в суїциді. У самогубстві. Так! Кинутись головою об одну з тих остогидлих білих стін. Битися головою, відчуваючи страшний, нестерпний біль, що пече й вбиває...так! Вбиває, губить, рятує! Рятує від безпомічного існування у спустошуючому вимірі шизофрену та романтики. Існування, блукання в безодні, шо спустошує мозок та заповнює його бездумним маразмом. Змушує міркувати про те, чого немає. Міркувати про пустелю...
 Пустеля.
 Як спрага поглинає розум мандрівника, то поглина розум кожного, хто потрапив сюди. До лікарів душі. До будинку душевно хворих. Але, то ще ріторіка, цікаве питання, де справжні пацієнти?Цікаво? Яка відповідь ? Може, вони, ті, шо ззовні – то є справжні дибіли, наркомани, дауни чи шизіки? То ще питання, де їх більше? То скоріше нас, тих, шо опинились тут, захищають від тих маніяків, хвойд та усілякої іншої гидоти, шо там, шо ззовні. Та ні! Нас рятують! Нас люблять. Навіть ліки виписують. Але біль, так! Той нестерпний біль, шо викликають ті медикаменти, дуже й дуже сильний... горить, усе середовище в середині мого бідолашного організму горить!!! Алє, вони ж бо нас рятують...
 Та нє! Здається урятує тільки смерть! Так тільки суїцид, але ж не можу, не маю змоги... руки, руки обмежені тугим паском та гомівною сорочкою... білою гомівною сорочкою. Божевілля!!!
 Мене: здорову, інтелегентну, розумну та освідчену людину у палату, палату відділення для буйнопомєшаних! За шо?! Невже окрім мене тут нема більш нікого? Дивно, шо такоє? Де люди?! Остання людина ота мєдсєстра, шо мене догляда, ото вона мені вчора боляче зробила, курва! Руку зажала, шо та аж хрустнула, піздец! Але добре я її... в боргу не лишився... ****онув так, шо аж одлетіла... волосся в неї й правда гарне, особливо як заляпане кров/ю, так!!! Ото сміху було як вона впала, так. Ото я риготав!!!
 У-у-с! А-а... знову боляче! Я не можу більше... нудить. Кх-кх! Бльо-о-о-о-о! Господи, за що ж мене так?! Заляпався, дивно, ще й не снідав, а тут шось... ото вже цікавенько, таке розмаїття кольорів... як би я міг підвестися на ноги. Та треба спробувать, може вдасться... ну о, отак, трішечки сюди... отак перекоти... у бля-я!” – втратив свідомість.
 Медична сестра Ніна, зайшовши до однієї з палат, неочікувано знайшла тіло. Мертве тіло з розбитою головою. Пацієнт, намагаючись підвестись з ліжка, впав, розбивши голову, шо стало причиною смерті... тіло Михайла Антоновича Сидорчука, що йому тієї середи минуло двадцять п/ять років з дня появи на світ та який був одинаком, родичів не мав, спалили ввечері в місцевому крєматорії.
 Ще один день в лікарні для душевнохворих минув як завжди, без інцедентів...
       
ДАТА: 27 липня 2006 р.
АВТОР: Макс Склян