ч. 1 Вiра Розуму

Це тільки почалися перегони – Вишні гони...
Хай Буде: Слово й Воля! Час настав! Хай Буде!

Так, здається, перед цим говорилось?.. Оте мушине борюкання все відволікає від більше суттєвих питань... Так от щодо волі, то тут важко не згадати Чехова та його вміння висловити думку... Взагалі, психологія особистості не є особиста психологія...

То була Правильна думка – вичавлювати із себе раба по краплині. Правильна подвійно – бо не тільки визначала наявність „рабського” в собі, але й зазначала про можливість звільнення від того через „вичавлювання по краплині”. Той, хто висловив подібне розуміння, явно показав – тим засвідчив, - що особисто досяг стану розвитку Відаючого сутність...

З цих слів стає зрозумілим, що то було сказано тим, хто мав власний досвід. Того, як приходиш до усвідомлення наявності в собі отого рабського, що входить в єство з самого початку... Воно передається як „по крові” – як родова пам’ять, - так і через виховання. Через оті „загальноприйняті цінності” та суспільні уявлення, що побутують у кожний певний період як даність.

Рабська психологія не є властивістю останніх десятиліть, навіть останніх 5-7 століть. Воно глибше було вживлено як „загальноприйняте”, воно наповнило собою різні життєві пори суспільного тіла... І тому сприймається як звичним, що так було споконвіку. І наявність такого практично у кожному – не викликає здивування, бо це має загальний характер.

Саме стосовно цього у загальному характері, але на рівні, як воно проводиться через особистість, і покликані ці думки про певний сутнісний характер. Деякі найбільше характерні моменти, що стали не тільки популярними, а отже провідними, але й набули тої очевидності, коли... у ознаках величі виявляється рабська сутність.

Пізнай себе – відомий заклик Оракула, який також свідчить, що вже достатньо давно і були ті, що розуміли, і були ті, які унесли цей заклик, як незрозуміле питання в собі, у подальші покоління своїх спадкоємців... Справді, влучніше і нема чого думати - спадкоємці... Бо вказується на саме спад тої духовної ємності, висоту якої зафіксовано в нібито давньому та відомому: пізнай себе.

Природний нахил особистості є зростання. Фізіологічне – цілком відоме явище. Духовне або культурне - отримало цікавий нахил, який має свою парадоксальність щодо загальноприйнятого трактування, за якими ознаками це визначається. Парадокс у тому, що ознаки, які надаються у суспільній свідомості як певні культові щодо звеличення особистості, мають нахил не до зростання, а навпаки. І в цьому прояв того, що можна і треба розуміти саме як тенета рабства. Суспільні тенета того, що подається як взірець розвитку, а насправді виступає як саме тенета рабства. Потрапляючи в цю западню, особистість опиняється у тому стані свідомості, коли природне бажання пізнання власної величі, як певний нахил зростання, підпадає під дію сили зворотного нахилу.

Замість підйому угору, наслідуючи спадкоємно пропонуємі суспільні зразки, особистість, в більшості випадків, отримує лише ілюзію такого зростання. Суспільна думка, суспільне визнання якихось заслуг, досягнень – це є ніщо інше, як ілюзія процесу пізнання свого Я. Такий мир, який все ще зараз перебуває, але не світ, в якому перебуваємо...

Більшості, думається, відомим є той стан замолоду, коли починають пробиватись перші ознаки потреби з’ясування власної особистої величі. В основі – то і є потреба пізнати себе.

З тим презирливим, зверхнім поглядом „величного орла” на мізерність навколишніх тебе людців. Які здаються тобі жалюгідними, та жалю до них гідного ти не почуваєш. Бо сам тільки один гідний жалю, що закинула тебе доля у середовище такого майже поголовного непотребу...

Забавно, але значна більшість по суті своєї так і залишається дивитись на інших та бачити себе... Дещо з часом не так гостро, життя притуплює трохи, але принципово – крізь такої поляризованості скельця-очі ми осмислюємо успіх у житті чи невдачу як свою, так й інших, значущість чи мізерність тощо. Здається цілком нормальне і звичне – таке оцінювання. Оскільки усі споряджені отим зразком: стати найкращим... найпершим у навчанні, у спорті, і бізнесі, у творчості... Через конкурси, фестивалі, олімпіади... На посаду, за титул, на міс чи лауреат, на звання та визнання... Все це подається як психологічна мотивація для руху, дії. Як приклад для наслідування аби відбутись у цьому житті, здобути, досягти...

Та якщо відбувається духовний пошук, якщо ти не зриваєш того прагнення душі до пошуку, не збочуєшся за принципом „жити як усі”, - того визріває у тебе усвідомлення, наскільки ти вражений рабським у своїх думках, почуттях, бажаннях, мріях... Наскрізь, куди не кинь. Все в тобі просякнуте тою збудливою мізерністю, яка труїть все... І коли починаєш намагатися змінити такий власний стан, не один раз впевнишся, що, здавалося, осмислене своє нікчемне бажання чи почуття, яке було наче вже внутрішньо відкинуте – несподівано ти його знов зустрічаєш в своїх думках. Коли розумієш, що це те ж саме, від чого ти наче звільнився думками, тільки трохи під іншим соусом, під іншим кутом... Не можна не здивуватись, як воно живиться в тобі – оте рабське. І звільнитись від нього одним махом – то думки, хто не відає як це насправді відбувається. Не має власного досвіду звільнення. А хто хоч трошки відчув таке в собі, зразу зрозуміє, що „по краплині” сказано тим, хто дійсно знайшов спосіб такого звільнення.

То є правда. Бо воно, оте рабське, не відрами чи діжками виходить. Хоча майже у кожному цього назбиралось не на одну ложку. Бо воно переливається з одного покоління в інше. По крові передається, через молоко матері всотується, через схиблене слово наповнюється. Слово в цьому відіграє своє особливе значення. Відомі механізми пороблення, навіювання... Саме про це було шевченківське: „Бо так пороблено було...” Таке пороблення і є пораблення.

Тому і вірно сказано було про не тільки необхідність видушувати із себе раба, але й про можливість цього саме „по краплині”. Бо взагалі тої кількості, яку вдається із себе вичавлювати за роки роздумів, переживань, частіше за десятиліття, і краплиною назвати важко. Мізерія і для краплини. В кращому разі, якась мізерія вилучається з того, що живиться у власному нутрі. Хоча воно у кого як – та то вже: у кожного свій досвід.

Колись почув один анекдот. Воно ніби збоку до розмови, але є своя подоба.

На день народження мозку зібрались усі органи. І почалось шанування достойника. Першим здійнялось серце й оголосило: „О, великий та могутній розуме! Ми всі знаємо, що ти щомиті не просто правиш нами, а уболіваєш нами... Поза твого піклування ми не уявляємо свого існування. Ми разом з тобою.. І я, як серце, хочу запевнити тебе й усіх присутніх, що буду й надалі завжди намагатись постачати в першу чергу тобі та іншим кров свіжу та відносити кров стомлену аби ти міг і далі плідно керувати нами в ім’я спільного здоров’я. Будьмо здраві, могутній!”

Наступними виступали легені, шлунок, печінка, нирки... Всі виступаючи підтримуючи слова першого оратора також запевняли... наповнювати киснем, забезпечувати споживними соками, очищувати. Деякі виступаючі висловлювали не тільки побажання, але й прохання – шлунок: аби все таки не так все зразу і водночас воно надходило.... печінка: вже достатньо не малий час спільного існування дозволяє просити, що вже не той вік аби продовжувати оті варіанти „пиво без горілки – як гроші в копилки”, а ще й з „шліфуємо... поліруємо... глянцюємо червоненьким... а тепер біленьким...”

Втім, загальна думка була одностайна – ми здатні все витримати для того, щоб ти плідно керував нами...

...Піднявся орган, який почав так: „О, великий наш голово! Нас з тобою поєднує своєрідна подібність, якої у тебе не має із жодним іншим органом. Хоча це говорю не тому, що хочу применшити твою керуючу роль – це не підлягає жодному сумніву. Але у нас з тобою є таке, що у тебе називається головою, а у мене голівкою. І за цим не просто стоїть гра слів. Є ще інше, що нас по-особливому поєднує...”

- Слухай-но, шановний, - перебиває мозок виступаючого. – Я тебе прошу, говори сидячі, не треба вставати. Бо коли ти встаєш, я вже ні про що думати не здатен...”

В цьому анекдоті різне життєве можна вбачати.

Є віра розуму.

Саме завдяки розуму практично й можлива здатність вичавлювати із себе раба. Попри все те, що турбує інші органи. В цьому розум – головуюча сила. Проте існує ще один орган, який має зв’язок до цього. Про це – трохи далі, але це не той орган, який в анекдоті виступав останнім...

Розум дозволяє звільнювати себе від того рабського, що вживилась у всі клітини. Часто в такому вже вигляді, що не второпати не те, що за години роздумів, а й за роки, що то є не нормальне життєве бажання чи тверезе, практичне, ділове, бізнесове ставлення до реалій життя, чи природна потреба... А саме рабське, приховане покірне та улесливе, через оте „я як всі” і нічого з тим не вдієш, бо й інші такі ж.

Така психологія покриває рабське, бо нею затемнюється саме найголовніше, що й визначається у розумінні вільна особистість.

Що значить вільна? Це особистість, яка знає, що насправді „як всі” – це означає, що він усвідомлює не тільки власну велич, але й не має сумніву щодо наявності величі й у інших.

Наскільки це проявлено для інших – друга справа. Це не є пафос – використовування для даного контексту поняття „велич”. Велич несе в собі більше сутності, чим поняття „геній” чи „талант”. Саме в розумінні природної потреби усвідомлення особистої величі можна говорити вже про те, що для особистостей сучасного періоду розвитку це набуває значення, як усвідомлення особистої історичної величі.

На цьому буде базуватись психологія нової епохи, яка вже практично розпочалась. Хоча більшість за звичай продовжує ще передрікати щодо її наближення чи пророкує, що вже „дуже близько”... Дещо за іншої термінології, але про це ж явище можна й так висловитись: Страшний суд вже почався і відбувається... Інша справа, хто і як це розуміє та відчуває.

Особистість, яка усвідомила власну велич – звільнюється з тих психологічних тенет, якою ще існуюча система старої епохи пов’язує більшість людей. Обумовлюючи визначення суттєвих граней будь-чийого життя: в чому смисл життя, потреба діяти, формує бажання та прагнення...

Психологічно така особистість звільнюється... Від заданих системою „історичних мерців” смислів життєдіяльності, потреб, бажань... Вони, що називається, „знімаються” у свідомості як реальні і отримують вигляд ілюзорності, фантомів, які сприймались до того, як цілком прийняті загальні реалії. Це достатньо специфічний ефект прояснення свідомості. Зняття з власних очей тих чарівних окулярів, які одягнути були в силу певного „чарівника”-факіра. Забавна підказка через образ чарівника Смарагдового міста – певні „скельця” на очах, через які весь світ покривається „зеленю”.

Одним з моментів психологічного значення „зняття” в собі фантомних образів смислу життя для особистості є звільнення як від бажання, так і потреби приниження інших (звеличитись в очах інших або через їх приниження або через зовнішні ознаки їх визнання його лауреатом, академіком, політиком року чи самим багатим... – тобто опинитися на вежі авторитетності, біля якої всі інші внизу і як ті блошиці, „пардон, кріси”, маленькі), так і потреби почування враження інших щодо своєї особи, як потреби особистого ствердження через думку оточуючих.

Тому воно і є враження – що таке ставлення вороже сприймається будь-ким по суті своїй. І в першу чергу тим, хто шукає такого підтвердження щодо власної особистості саме в такий спосіб – через думку оточуючих, їх славословлення, коли будь-яка критика викликає болісне відчуття... Яке починає бурлити та вихлюпуватись на усіх гнівними звинувачуваннями... Про заздрість, примітивне мислення – оті всі відомі варіанти про натовп та талант...

Якщо придивитись на ту систему визнання, яка побутує нині у світі – то стає очевидним, що все це налаштовано саме за принципом – ствердження своєї особистості через думку інших. Спонукання вирізнитись над усіма іншими, виділитись, піднятися... Як загальний психологічний лейтмотив.

Візьміть оті всі конкурси від „самий розумний” до „сама красуня”, премії які присуджуються за досягнення в науці, культурі... Ті всі звання народний артист та орденоносний академік.

То є система, яка споряджує особистість до однієї психології. Єдина можливість усвідомити власну самореалізацію - це хоч на мить відчути себе „на верху”. І це виступає у суспільному мислені як життєва мета. Тобто ствердити свою вищість через погляди інших, тих, хто таким чином має засвідчити, що вони визнають себе „нижче”.

Психологічний устрій подібного типу доведений до абсурду суспільних відносин відомий. Оці варіанти цар-батюшка єдиний, а всі інші - поголовні холопи...

Хоча найкраще це описується для сучасного люду за тим анекдотом про „оригінальний цирковий номер”, що пропонує директору невідомий артист оригінального жанру. Коли підіймають добрячу бодню з лайном під купол цирку, виключають світло і розривається закладена вибухівка з феєрверком, розносячи всю ту „таємницю ілюсіоніста” навкруги. Після цього сам факір в темряві виходить на середину арени у білому фраку – вмикається світло і опа! – усі в лайні, а він у білому фраці...

Прояв такого циркового номеру – усі ті взаємні бризки-дрезкотня образ та принижень, які що море розливане бурлять в інформаційному просторі як пряма ознака інформаційної війни. Війни, яка в основі своєї має все ту же психології – хто серед усіх найкращий, найрозумніший, найсильніший. Лише інші масштаби, але психологія одна й та ж.

Якщо вдивитися у цей мир та його оці „стимули”, принади, звабливості, як воно через гроші розігрується, хто самий розумний, красивий.. Приклад Савіка шустрого як результату конкурсу „Найкрасивіший чоловік України” – можна вважати просто хрестоматійним. Це саме той ілюзіон – нас споряджають жити у таких ілюзіях... Та чи тільки так і маємо жити, бо по іншому - ніяк?

Якщо розум особистості спрямовано саме за такою системою – він ніколи не вирветься із стану невільника системи. Навіть зайнявши якусь „царську” позицію, така особистість буде жити у постійній підозрі, навіть у миттєвості „одностайного схвалення” від оточення внутрішньо вона буде перебувати у „вибухонебезпечному стані”. Бо середині себе вона буде відчувати тамування готової до вибуху отієї саме „циркової бодні”.

Тобто досягнення саме в такий спосіб усвідомлення особистої величності не дозволяє зняти, як виявляється, головну потребу, що як душевна біль накочується на кожного в таких випадках - власні внутрішні сумніви... Що породжують потребу повторень отих виявлень „одностайності”, ще більших почестей чи частувань... Якщо поглянути на історичні постаті, то можна стверджувати, що швидше відбувається навіть психічне загострення через протиріччя саме власної самооцінки та зовнішніх виявів визнання. Оті всі впадання в немилість цісарську, винищення внутрішніх ворогів, прибирання незгодних, брежнєвські зірочки-цяцьки тощо.

Якщо хтось сумнівається щодо поголовності подібної психології – можна нагадати і „класично” народний варіант - гуляння із мордобоєм у зв’язку із вирішенням „вічного питанням”: ти мене поважаєш чи ні?

Ілюзорність цього „вічного питання”, як і фантомність більшості інших вічних питань, зникає для особистості, якщо вона іншим шляхом щодо усвідомлення власної величі. Отримання знання щодо значення власної особистості в даному житті. Коли кажуть про самоповагу, про самодостатність індивідуума – подібне є похідні від саме такого знання.

З цього кута зору стає зрозуміло, в чому смисл отого давнього заклику: пізнай себе. До чого він закликає і який шлях вказує . З існуючих двох можливих способів: прямий та опосередкований. Пізнання себе як самопізнання або пізнання через думки-враження інших про себе методом наближення до осмислення „Я” ( в силу відомого закону: кількість переходить в якість). Пізнай себе - це шлях доведення самому собі, а не іншим.

Тоді набуває сила: Хто знає власну велич - той не шукає доводів від інших.

Такий шлях віри розуму.

Крім віри розуму є віра серця.