Спогади з дитинства

                «Найщасливіший момент мого життя»
Все наше життя складається з моментів. Кожна подія нашого життя – це якийсь окремий момент. Момент - це мить щастя або навпаки горя. Та якісь погані моменти я намагаюсь забувати. А щасливі миті є маленькими частинками одного великого життєвого щастя. За моє життя, хоча й поки що невелике, я пам`ятаю багато хороших моментів. Все почалось давно, а може й не дуже, одинадцять років тому, саме тоді, коли я пішла перший раз у перший клас. Мені здавалось, я була найщасливішою людиною у цілому світі, ні, у цілому Всесвіті. Я цим так пишалась! Як зараз пам`ятаю, я була одягнена дуже урочисто,  а взагалі мене було погано видно за величезним букетом лілій. До речі, цих лілій було сім штук (просто згадалось).
В очах моїх батьків було видно гордість за свою доньку. Тато й мама мене міцно тримали за руку, ніби ми бачимось останній раз. Вони розуміли - їхня донечка вже виросла. Мої батьки підвели мене до моєї першої вчительки, Тамари Іванівни, і до мого класу. Нас у класі було багато, чоловік тридцять.
Прийшов час ставати по парах і йти на лінійку. Я не розуміла, що відбувається, я просто була щасливою. Та коли я прийшла до тями, я вже сиділа за партою у своєму класі. На кожній парті стояв український прапорець і лежав мій перший підручник, мій «Буквар». Я сіла за парту як зразкова учениця, склавши на ній свої руки. Я знала, що треба сидіти так,- це я бачила у дитячих фільмах. Без кінця блимали спалахи фотоапаратів. То батьки фотографували своїх першокласників. Ось вчителька зайшла до класу і попросила батьків звільнити приміщення. А мені було байдуже, що мої батьки йдуть додому, тепер я була дорослою і самостійною дівчинкою, до того ж зі мною моя вчителька, вона мене обов`язково захистить.
Тамара Іванівна була вже похилого віку і випустила багато класів. Але коли вона була з нами, мені здавалось, вона відчувала себе молодшою. Вона була пречудовим вчителем і хорошою людиною! Заслужила вона нашу повагу і любов тільки тим, що поважала і любила нас як своїх діточок.
Тамара Іванівна сказала нам відкрити свої букварики на першій сторінці. Там був надруковано віршик «Рідна мова» і вона нам його голосно зачитала. Та, на жаль, я ніколи не вміла уважно слухати і тому пам`ятаю його погано. Потім вчителька нам розповіла, що таке школа, і «з чим його їсти». Першого вересня в нас було, здається, два уроки, тому нас швидко відпустили додому. По дорозі додому, до речі, йшла я сама як доросла, знов і знов прокручувала у подумках моє перше вересня.
Вдома, звичайно, на мене чекав святковий стіл(люблю смачно попоїсти!). Без кінця я розповідала батькам, як мені було добре, а вони тільки посміхались і мовчки пишались своєю дорослою дівчинкою, своєю першокласницею.
Зараз я вже закінчила одинадцять класів. Десять років навчання пролетіли як десять днів. Я би все віддала, тільки б знову піти в перший раз у перший клас.